А.В. Яковлєв
Поява роботи з лінгвістичним назвою в літературознавчому журналі може на перший погляд здатися дещо дивним. Однак виходячи з єдності об'єкта філології - єдності, яке в останні роки щасливим чином знов стає реальністю, - не можна не визнати, що дослідження лінгвістики художнього тексту, вирішальне суто літературознавчу завдання, тобто дослідження літературознавче. Якщо тут присутній елемент нетрадиційності, то він тільки в тому, що про російських віршах XX століття пише мовознавець, звиклий до вельми давніх текстів.
У цій замітці будуть розглянуті деякі віршовані твори Ганни Ахматової, що зачіпають тему взаємин поета і поезії, може бути, ширше - митця і мистецтва. Однак тут нас цікавлять інші мотиви, ніж ті, які звучать в циклі "Таємниці ремесла". Якщо в названому циклі висвітлюється в основному процес появи поетичних творів, їх "підйом" з небуття (або, точніше, з інобуття) до поета (який даний, який вже є, вже, з самого початку, присутній), їх перехід в світле поле свідомості, а також - в інших віршах цього циклу - ставлення поета і читача, то в тих віршах, про які піде мова в нашій замітці, світло поетичного знання, тобто такого знання, яке на санскриті називалося б vidya, а не jnana1 , дозволяє читачеві побачити процес (або, якщо завгодно, момент) перетворення не-поета в поета, не-художника в художника. У наше завдання не входить створення повного списку таких творів; цілком ймовірно, корпус текстів, на які ми тут спираємося, міг би бути істотно розширений.
Нас цікавлять насамперед поема "У самого моря" (1914) - свого роду "звід ранньої лірики" 2, вірші "Муза" ("Муза-сестра зазирнула в обличчя ...", 1911)," Муза пішла по дорозі .. . " (1915), "Я посміхатися перестала ..." (1915), а також твори, що мають непряме відношення до названої темі: "Розрада" ("Вістей від нього не отримаєш більше ...", вересня 1914)," Довго йшов через поля й села ... " (1915), "Дещо як вдалося розлучитися ..." (Серпень 1921) і кілька інших, які будуть згадані нижче. Цікаво, що більшість цих творів написані Ахматової в "роковому" віці героя російської класичної літератури, приблизно в 26 років.
Перші два названих вірші об'єднані загальним сюжетним (чи як би сюжетним) ходом: Муза відбирає щось дуже дороге:
Муза-сестра зазирнула в обличчя ...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І відняла золоте кільце.
Перший весняний подарунок.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Завтра мені скажуть, сміючись, дзеркала:
"Погляд твій не ясний, не яскравий ..."
Тихо відповім: "Вона відняла Божий подарунок" 3.
Поки тільки зауважимо, що про Музі двічі сказано в одному вірші: "забрала". Значить, це не добровільна жертва, принесена людиною, яка просить наділити його якимось даром. Примітно, що Муза відняла божий подарунок, тобто виявляється в чомусь властітельная божества. (Пор. це з дуже цікавим міркуванням про співвідношення поета і жерця, поезії і релігії у Є. П. Чудіновою 4.) Далі:
Я голубку їй дати хотіла,
Ту, що всіх у голубнику Белей.
Але птах сама5 полетіла
За стрункої гостею моєї.
Я, дивлячись їй услід, мовчала,
Я любила її одну,
А в небі зоря стояла,
Як ворота в її країну.
Тобто не ми вирішуємо, чи ставати нам поетами, але Муза сама вибирає нас, віднімаючи щось дуже нам дороге і не питаючи, чи хочемо ми принести їй жертву в обмін на "таємничий пісенний дар", - це ніколи не угода , - і відкриває "ворота в свою країну", куди ми вільні увійти або не увійти: подорожній може і "звернути з осяяний дороги своєї" ("Я смертельна для тих, хто ніжний і юний ...", 1910).
Грань між віднятим і дарованим - спогад. Воно про те, що втрачено, але воно ж і розраду. Воно й характеризується двояко: "Воно - веселощі й воно - страждання" ("Як білий камінь в глибині криниці ...", 1916).
Можна довести, що у всіх акмеїстів була дуже добра пам'ять, але це тема іншого дослідження. Обмежимося прикладом з двадцятирічної Ахматової: "І що пам'ять люта мучить, Катування сильних - вогненний недуга ..." ("І коли один одного проклинали ...", 1909) - і з вірша 1959 року" Творчість ":" ... говорить воно (Творчество. - A. Я.): "... я пам'ятаю все в один і Водночас ...".
Зауважимо також, що еллінська богиня пам'яті Мнемозина вважалася і матір'ю Муз.
Ставлення до зробленого вибору у самої Ахматової неоднакове, принаймні в ранній творчості. Порівняємо такі два вірші, як "Краще б мені частівки задерикувато кличе ..." (1914) і "Адже десь є просте життя і світло ..." (1915) з його останньою строфою:
Але ні на що не проміняємо пишний
Гранітний місто слави і біди,
Широких річок сяючі льоди,
Безсонячну, похмурі сади
І голос Музи ледве чутний.
Увійшовши в "ворота в її країну", героїня, мабуть, залишить щось дуже улюблене нею, то, з чим їй шкода було розлучатися, коли вона просила Музу "зими зі мною почекати".
Більш розгорнута картина дана двадцятип'ятирічної Ахматової в поемі "У самого моря": "Дівчина стала мені часто сниться ... З сопілкою білою в руках прохолодних" - тобто "бути Муза стала мені". Але акмеїзм - це реакція слова на світ, де слово обесценено6, і акмеіст7 Анна Ахматова "не пояснює, але показує" 8.
Що мова йде про Музі - це слід вже хоча б з порівняння з віршем "Муза" ("Коли я вночі чекаю її приходу ...", 1924):" Що почесті, що юність, що свобода Перед милою гостею з сопілкою в руці ", але ще більше з того, що незабаром героїня змогла скласти" пісню, Краще якої немає на світі ". І це дано в обрамленні двох нездійснених (а нездійснене є більш ніж просто втрата) - несподіваного і відкинутого і напружено і пристрасно очікуваного: рядки 47-83 - поява та догляд "сіроокого високого хлопчика", 219-262 - поява і смерть царевича - того , хто "правил Найвеселішою, крилатою яхтою". Перша втрата - це як би тінь, відкинута у минуле втратою майбутньої, набагато важчою. (Образ несправджених, хоча воно і не названо цим словом, марінізм поеми, нарешті, сам сюжет - все мимоволі наводить на пам'ять Гріновські повісті "Та, що біжить по хвилях" і "Червоні вітрила", але "Ахматова і Грін" - тема іншої нотатки.)
На перший погляд може здатися, ніби поема "У самого моря" суперечить вищевикладеному спостереження про те, що Муза сама вибирає, до кого прийти: адже явищу Музи безпосередньо передують рядки, в яких героїня журиться, що їй не вистачає потрібної їй пісні: "Так тільки пісні такої не знала, Щоб царевич зі мною залишився ".
Але на самому початку про героїню сказано, що вона чує воду (отже, ведунья9 - носій апріорного знання, санскр. Vidya, veda10, трохи нижче - що вона, на загальну думку, приносить щастя, стало бути, якщо продовжити наші паралелі з давньоіндійською культурою - а ми це робимо не стільки віддаючи данину своїй спеціальності, скільки просто в силу того, що концепція апріорного знання краще розвинена саме у давньоіндійській культурі, - отже, якщо продовжити ці паралелі, вийде, що героїня якимось чином причетна (звичайно, не усвідомлюючи цього) не світові демонів-асурів, але світу богів-девів. Покликавши Музу, вона просто виконала своє призначення, вона рано чи пізно повинна була це зробити.
Є. С. Добін вважає, що "У самого моря" - поема про природність душах, про простаків, про передчасну загибель юнака, про загоюються, завданих долею "11. Дозволю собі додати, що це також поема про пробудження поета і про все , що з людиною твориться при такому пробужденіі12.
Те, що проявилося в образному ярусі лірики Анни Ахматової, здійснилося і в її долі. (Не буду втомлювати читача аналогіями з "дуельний класики" (Ю. М. Лотман) російської літератури XIX століття.) Якби Ахматова емігрувала, як багато хто, "відхиливши від себе удари", або, точніше, відхиливши себе від ударів, вона, ймовірно, залишилася б просто одним з поетів; але Ахматова, мабуть, здогадувалася про своє призначення, мабуть, розуміла, що на ній спочило російське слово (за свідченням А. П. Лободанова, вислів В. В. Виноградова). (Не буду говорити тут про всевідання поета, який писав у сороковому році про тринадцятий, тобто вспоминающего напередодні сорок першого року напередодні чотирнадцятого.) І в кінці життя вона вже могла вимовити в своїх віршах про місто Пушкіна ("Спадкоємиця", 1958) :
О, хто б мені тоді сказав,
Що я успадковують все це:
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І навіть власну тінь ...
Повертаючись до образного і словесному ярусах, доречно згадати ємний оксюморон: "Щедро стягнута чудової долею ..." ("Цією верби листи в дев'ятнадцятому столітті зів'яли ..." - "Місту Пушкіна", 2, 1957).
Втрата у Ахматової - це майже завжди набуття, одне з дуже рідкісних винятків - вірш "Біла ніч" ("Небо біло страшної білиною ...", червня 1914, - до речі сказати, напередодні війни). Втім, якщо розглянути звуковий ярус, виявиться, що і тут заплановано подолання виникаючої дисгармонії: у третій строфі відновлюється рівний ритм. Отже, втрата у Ахматової - майже завжди набуття - не оборотна чи це сторона заново відкритого Блоком Закону Відплати?
У вірші "Довго йшов через поля й села ..." кінцівка при уважному читанні сприймається однозначно як загибель коханої:
А над смаглявим золотом престолу
Розгорявся божий сад променів:
"Тут вона, тут світло веселий
Сірих зірок - її очей ".
Але звучить ця кінцівка чомусь радісно. І такий неподільності втрати-набуття, мабуть, немає більше ніде, навіть у вірші "Розрада" ("Вістей від нього не отримаєш більше ..."):" Він божого воїнства новий воїн, Про нього не сумуй (! - А. Я .) тепер ".
Героїня, втрачаючи коханого, отримує те, про що і не мріяла: "Подумай, ти можеш тепер молитися Заступник своєму". Багато що відібране, а й дано тим самим багато чого.
Відлуння мотиву, на який ми тут прагнемо звернути увагу, звучать у дуже багатьох ахматовських віршах, наприклад, у вірші "Де-не-як вдалося розлучитися ..> (" Як подарунок, прийму я розлуку "13); в першому (1940 року) вірші циклу "Розрив" ("Не тижні, не місяці - роки ..."):" І сивий над скронями вінець ", де вінець - не прикрашає порівняння, але слово цілком семантичне (навіть під римою варто) 14, у третьому (1934 ) 15 вірші того ж циклу - "Останній тост" ("Я п'ю за розорений будинок ...") - і навіть у зовсім ранньому, 1909 року, диптиху" Читаючи Гамлета "(1:" У кладовища направо пиліл пустир ... ") , де про мову, що заподіяла біль, сказано: "Нехай (! - О. Я.) струмує вона сто століть поспіль Горностаєвої мантією з плечей".
З представлених тут спостережень випливає один дуже важливий висновок. Коль скоро втрата у Ахматової майже завжди означає обретеніе16 і якщо в ахматовське поезії, як багато разів наголошувалося дослідниками, величезну роль грають "психологічні буйки", процесуальна синекдоха, уліка17, що дозволяє за названою слідству вгадати неназвану прічіну18 (складову, тим не менше, головний, глибинний сенс поетичного твору), - якщо вірно і те й інше, ми по-іншому сприймаємо вигук "Слава тобі, невтішна біль!" ("Сіроокий король", 1910) і подібні до нього. Адже ті, хто не любить Ахматову, дуже часто не люблять її саме за це - за цей, як їм бачиться, відхід у страждання, захват своїм стражданням як таковим19. Зворотний бік названої в поетичному тексті втрати, вираженого в ньому страждання завжди є набуття чогось дуже високого (нехай навіть і неназваного). Це поширюється і на ті вірші, у кожному з яких окремо немає ясних натяків на набуття високого. Це не результат нашого суб'єктивного настрою, це доводиться сукупністю текстів самої Ахматової, на які ми спиралися в нашій замітці і семантику яких прагнули в ній показати. Робота виконана не дарма, якщо ця замітка потрапить на очі тим, кому доводиться боротися з відчуттям, ніби ахматовські вірші, в яких автор (або лірична героїня) йде в глиб страждання, несуть на собі відбиток, щоб не сказати по-іншому, нездорового відносини до життя. Лірика Ахматової не патологічна. Лірика Ахматової чиста, піднесена і цнотлива.
Тут доречно згадати міркування Н. В. Недоброво про "страдницьке ліриці" 20. Оскільки джерело малодоступний, нехай буде дозволено процитувати це міркування майже повністю: "Помітно присутність у її (Ахматовой. - О. Я.) творчості владної над душею сили ... Ця сила в тому, до якої міри вірно кожному висловом, хоча б і від слабкості виник, знаходиться слово, гнучке і полнодишащее, і, як слово закону, міцне і стійке. Враження фортеці і стійкості слів така велика, що, думається, ціле людське життя може утриматися на них, здається, не будь на тій втомленою жінці, яка говорить цими словами, що охоплює її і стримуючого міцного панцира слів, склад особистості негайно зруйнується і жива душа розпадеться у смерть. І треба сказати, що страдницька лірика, якщо вона не дає тільки що описаного почуття, - ниття, позбавлене як життєвої правди, так і художнього значення. Якщо ти все стогнеш про смертний страждання і не вмираєш, чи не стане ганебною слабкість твоєї кволо брехливої душі? - Або хай буде очевидним, що, в порушення законів життя, чудова сила, не зводячи тебе зі шляху до смерті, кожен раз утримує біля самих воріт. Жорстокий цілитель Аполлон саме так дотримує Ахматову. "І померла б, коли б не писала віршів", - говорить вона кожною страдницьке піснею, яка від того, чого б не торкалася, є ще і гімни творчості ".
Список літератури
1. Слово "jnana", етимологічно відповідне російському "знання", означає знання, набуте в результаті досвіду, спостереження, експерименту і т. п. - апостеріорне знання; "vidya" (одного кореня з росіянами "відати", "відун", "віщий ") - апріорне знання, взагалі кажучи, незалежне від досвіду, інтуїтивне знання, або отримане шляхом самозаглиблення, роздуми і т. п. (можна було б додати в цей ряд і слово" медитація ", тепер, на жаль, цілком омещанівшееся але спочатку точне ). Ці два види знання сьогодні - попри те, що писав М. А. Волошин на початку XX століття в статті "Про теософії", - не ворожі одна одній. Вражає, що в Росії початку століття літературна угруповання, принципово протистояла російській символізму (якого ідеал, звичайно, відья), по речей випадковості назвала себе "Знання" (зрозуміло, не знаючи і не розуміючи відмінності двох названих понять у мові далеких спільних предків нинішніх слов'ян та індійців).
2. Ейхенбаум Б. М. Ганна Ахматова: досвід аналізу. Пг., 1923. С. 132.
3. Тут і далі цит. по: Ахматова Анна. Вірші і поеми. Л., 1979.
4. Чудінова Є. П. До питання про орієнталізмі Миколи Гумільова / / Філол. науки. 1988. № 3 С. 9-15.
5. Тут і далі курсив в цитатах мій. - А. Я.
6. Формула з неопублікованого спецкурсу "Мова російської поезії" М. В. Панова, читаних у МГУ в 1984/1985 навчальному році.
7. Деякі стверджують, що Ахматова - не акмеист, мабуть, їм так легше пояснювати публіці, що вона великий поет. Цікаво, для того, щоб пояснити комусь, що Менделєєв - великий учений, чи треба заперечувати, що він хімік? Або що Ціолковський - інженер?
8. Гумільов І. С. Листи про російської поезії. Пг., 1923. С. 190.
9. Добін Є.С. Поезія Анни Ахматової. Л., 1968. С. 96.
10. Див. прим. 1.
11. Добін Є. С. Указ. соч. С. 97.
12. Див також: Жирмунський В. М. Творчість Анни Ахматової. Л., 1973. С. 128.
13. Це пише рання Ахматова, для якої страшніше розлуки взагалі нічого немає; зміна настане пізніше, коли найжахливішим на світі стане біг часу ("Що війни, що чума? - Кінець їм видно швидкий ...", 1962) і коли бажання і почуття самі опиняться наділеними здатністю відчувати і бажати (див., наприклад, п'єсу "Пролог, або Сон у сні").
14. Прикладом поетичної системи, в якій таке слово без шкоди для цілого могло б бути вжито в якості прикрашає епітета (і навіть просто для рими), можна назвати, мабуть, поетичну систему С. А. Єсеніна.
15. Мається на увазі не хронологічна, а композиційна послідовність.
16. Продовжуючи наші паралелі, відзначимо, що існує традиція докази енантіосемії понять "брати" і "давати" в праіндоєвропейському, висхідна до Е. Бенвеніст: Benveniste E. Le vocabulaire des institutions indo-europeennes. Paris, 1969. V. 1. P. 81-82. Є переклад на англійську мову: Benveniste E. Indo-European Language and Society. London, 1973. P. 66-67.
17. Визначення М. В. Панова. Див. прим. 6.
18. Див, наприклад: Жирмунський В. М. 1) Питання теорії літератури. Л., 1928. С. 300; 2) Творчість Анни Ахматової. С. 92-93, 106 (про "зв'язки з непозначена" як особливості ахматовского синтаксису).
19. Це неприйняття має навіть свою традицію. Див, наприклад: Арватов Б. Громадянка Ахматова і товариш Коллонтай / / Молода гвардія. 1923. № 4. С. 147-151. Цитується і піддається критиці у кн.: Жирмунський В. М. Творчість Анни Ахматової. С. 40.
20. Недоброво Н. В. Анна Ахматова / / Російська думка. 1915. Кн. VII. С. 57.