Єв. Тагер
Тинянов Юрій Миколайович (1894 -) - радянський письменник, літературознавець, перекладач. Р. в м. Режіце, Вітебської губ., В сім'ї лікаря. У 1904-1912 навчався в псковської гімназії, в 1918 закінчив історико-філологічний ф-т Петербурзького ун-ту. З 1921 по 1930 читав лекції з історії російської поезії XVIII-XX ст. в Ленінградському інституті історії мистецтв. Друкується з 1921. У 1939 нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
Т. почав свою літературну діяльність як літературознавця. Учасник групи «ОПОЯЗ», Т. незабаром висунувся як один з лідерів російської формалістичної школи. Формалістична методологія з її внесоциально трактуванням мистецтва, прагненням відокремити "замкнутий літературний ряд» від усього змісту суспільного життя людства приводила до розуміння художнього твору як «чистої форми», як «конструкції», елементи якої функціонально співвіднесені між собою. Зазначені принципи формалізму не могли не знайти своє відображення і в літературознавчих працях Т. Але властиве Т. тонке розуміння особливостей художньої мови збагатило його дослідження рядом цінних спостережень. Так, у книзі «Проблема віршованої мови» (1924) є багато цікавих зауважень про зв'язок між семантичними значеннями слова та ритміко-інтонаційними факторами вірша; тонкий аналіз ролі «вітійственного» ораторського синтаксису в одичної конструкції ми зустрічаємо в статті «Ода як ораторський жанр» (див. збірник «Поетика», випуск III, Л., 1927), ряд гострих стилістичних характеристик розкиданий у статтях Т. про Пушкіна, Тютчева, Некрасова, Брюсова, Блока, Хлєбнікова та ін, зібраних пізніше в книзі «Архаісти і новатори »(1929).
Значну цінність мають численні історико-літературні роботи, написані Т., його конкретні спостереження ряду історико-літературних фактів, що розкривають нові проблеми і специфічні сторони у розвитку російської літератури XIX ст. Так, наприклад, Тинянова належить заслуга встановлення зв'язку «Села Степанчикова» Достоєвського з «Вибрані місця з листування з друзями» Гоголя, публікування і обстеження ряду матеріалів, що стосуються діяльності поета-декабриста, друга Пушкіна, Кюхельбекера, розробка складного і надзвичайно суттєвого моменту літературної історії 20-х рр.. XIX ст. - Боротьби так зв. «Молодших архаистов» з карамзіністов, нове освітлення низки поетичних творів Пушкіна («Відповідь Катеніну», строфи з «Євгенія Онєгіна», «Ода його сіятельству графу Д. І. Хвостову») і т. д.
Починаючи з 1925-1927, Т. поступово відходить від літературознавства заради власне-художньої літературної діяльності. У радянській літературі Т. займає чільне місце. У 1925 з'являється його перший роман «Кюхля», в 1927 - «Смерть Вазір-Мухтара», в 1936 - перші дві частини роману «Пушкін». Крім того, в 1930-1933 ним написані повісті - «Поручник Кіже», «Воскова персона», «Малолітній Вітушішніков». Всі ці твори Т. належать до історичного жанру. Чудове знання матеріалу, наукова, майже документальна точність історичного оповідання, тонке відчуття мови та стилю описуваної епохи, нарешті чудовий такт, що дозволяє уникнути позбавленою смаку модернізації в зображенні минулого, - все це висунуло Т. в ряди кращих майстрів радянського історичного роману.
У романі «Кюхля», заслужено набула надзвичайно широку популярність, Т. створив глибоко драматичний і правдивий образ В. Кюхельбекера. Т. вдалося виділити у своєму герої те, що було в ньому історично знаменних і типовим, те, що «Кюхля» зробило декабристом, і в цьому основна цінність роману. Дивакуваті донкіхотство Кюхля, його шляхетне і полум'яне серце тираноборців, положення ізгоя в поміщицько-бюрократичних колах, саме самотність його і трагічна доля невдахи - всі ці цілком конкретні риси його біографії розкриваються в той же час як індивідуальний прояв широкого громадського руху - декабризму з його героїчним революційним пафосом і історично зумовленим безсиллям. Життя особистості дана художником у згоді з провідними тенденціями часу. Тому-то в розповіді про життя Кюхельбекера в історію його ідейно-психологічного розвитку так легко і органічно вплітаються факти і образи загальноісторичного і соціально-значущого порядку, чи то повстання Греції або бунт Семенівського полку, аракчеєвські екзекуції або Німеччина Занда і Тугендбунда.
У «Кюхля» чітко висловилися основні особливості радянського історичного роману, яка прагне у конкретних образах минулого пізнати загальні закономірності епохи, рушійні сили історії, що зв'язують минуле з нашою сучасністю. Написаний «Кюхля» прозорими, ясними фарбами, психологічні контури персонажів прості і чітко окреслені.
У наступних творах Т. його художня манера різко змінюється. Значно зростає майстерність відтворення характерного історичного колориту, тоншає психологічний малюнок художника. Відчуття минулого, інтимне і безпосереднє відчуття епохи, своєрідність архаїчного світосприйняття досягають у передачі Т. виняткової свіжості і гостроти. Автор ніби розчиняється в психології своїх героїв, його зір впритул наближена до описуваної дійсності.
Мова «від автора» часто поступається місцем «внутрішньому монологу» персонажа, вбирає в себе функції розповіді та опису і суб'єктивно фарбують їх. Ясність і простота, «графічність» Кюхля поступається місцем імпресіоністичної багатобарвності, психологічної ускладненість. Т. привертають несподівані повороти, примхливі вигини, парадоксальні рухи людської психіки.
Це переміщення центру художньої уваги позначилося в романі про Грибоєдова «Смерть Вазір-Мухтара». Т. цікавлять не стільки подія, вчинок, думка як такі, скільки їх психологічна забарвлення, їх специфічний «тембр» і «звучання». Центральною темою роману стає задушлива і двозначна атмосфера зради, ренегатства, низькопоклонства, характеризує покоління, що пережило розгром грудневого повстання. Найбільш образ Грибоєдова дан в несподіваному і гострому ракурсі: перед нами не автор «Лиха з розуму», а дипломат, невідворотно приречений на пристосування до миколаївського режиму, одночасно представник і жертва свого часу. Його трагедія - це трагедія Чацького, вимушеного до ролі Молчаліна. Його загибель, його творче безпліддя після катастрофи 14 грудня в чужому і нав'язаному світі Нессельроде і Родофінікіних вирішені наперед часом.
«Людям двадцятих років дісталася важка смерть, тому що століття помер раніше за них. У них було в тридцятих роках вірне чуття, коли людині померти. Вони, як пси, вибирали для смерті кут зручніше. І вже не вимагали перед смертю ні любові, ні дружби ».
У романі чудово дано історичне побутописання, колоритно й переконливо виліплені окремі фігури - Булгаріна, Сенковського, Єрмолова, але основне в ньому - це майстерне відтворення з незліченних, импрессионистически поданих деталей загального психологічного тонусу часу, «оцтового бродіння» тридцятих років, який змінив легке хмільне « винне бродіння »двадцятих.
Художні тенденції «Вазір-Мухтара» отримали свій розвиток в історичних повістях Т. Образ епохи - петровської, павлівської, миколаївської - встає в них у переломленні через дрібниці віддаленого від нас і тому майже екзотичного побутового укладу. Загострення інтересу до історично характерної деталі приводить до культивування всякого роду раритетів, гротескних подробиць, парадоксальних і анекдотичних ситуацій. Повісті перевантажені речове-побутовими мотивами, показаними крупним планом і таким стає основним змістом твору. Але не археологічний реквізит і не побутове живописання цікавлять Т. У хиткою імпресіоністичної тканини авторської оповіді ці гротескні подробиці перетворюються на подобу символічних образів, пародійно розкривають загальний характер часу. Повітря епохи, вірніше, відсутність повітря, історична «задуха» похмурого і азійськи-варварського минулого Росії, відтворені Т. вкрай виразно.
Але в його повістях не можна відчути «розуму історії», її руху, в них немає відображення прогресивних сил епохи. Минуле нерухомо, - більше того: воно безглуздо і беззмістовно. Так у «Поручник Кіже» анекдотичний сюжет про кар'єру неіснуючого офіцера виростає в символічний образ удаваності, «підміненого», «порожнечі» всього змісту російського життя часів Павла I. Ще гостріше цей історичний скептицизм виражений в «Восковий персони», де потворні «натуралів» повідомляють всій петровської епохи характер жахливої «куншткамори». Історично-прогресивний сенс реформаторської діяльності Петра зведений у повісті на-ні. Доля воскової статуї, виліпленою з Петра після його смерті, нікому непотрібною, всіх лякає і врешті-решт відправленої в «куншткамору», як би передрікає і долю петровського «справи», яке дано тут як історично безплідне і виморочність.
В останньому своєму романі «Пушкін» Т. долає і імпрессіоністічность художньої манери і фаталістичний скептицизм, звуженість історичного кругозору таких речей, як «Воскова персона» або «Поручник Кіже». Певною мірою - це повернення до принципів «Кюхля», до його реалістичної простоти і прямолінійності трактування історичної теми, але повернення, збагачене досвідом психологічної живопису «Вазір-Мухтара» та історичних повістей.
Перші дві частини роману охоплюють дитячі і юнацькі роки Пушкіна, закінчуючись знаменитим ліцеї іспитом у присутності Державіна. Повільне розгортання дії дозволило Т. дати надзвичайно широко і соковито виписану картину побутової, літературного і політичного життя дворянства початку XIX ст. Роман нагадує своєрідну художню енциклопедію, яка увібрала в себе величезну кількість портретів і характеристик різних історичних діячів і осіб, що складали безпосереднє оточення юного поета. Виключно тонко і розумно змальовано образи старого Аннібала, батьків поета, Василя Львовича Пушкіна, Карамзіна, Сперанського, майбутніх «Арзамасцев» - А. Тургенєва, Блудова, Дашкова, ліцейських вихователів, старого Державіна і мн. ін, окреслених часом побіжно і лаконічно, але майже вичерпно за гостротою соціально-політичної характеристики.
Але основне достоїнство роману - у правильному вирішенні запеклій і відповідального завдання зображення самого Пушкіна. На відміну від «обхідний» тактики «Вазір-Мухтара», Т. до образу Пушкіна підходить прямо, прагнучи насамперед розкрити в ньому великого поета. Відповідно до цього тема пушкінського дитинства в опублікованих частинах роману постає як тема виховання генія, як історія накопичення того емоційного та ідеологічного матеріалу, який реалізується в подальшому в творах поета. Розповідаючи про перші літ-них читаннях Пушкіна, про його знайомство з віршами Батюшкова, лекціях Куніцина, про національний підйомі війни 1812, нарешті просто про його друзів і зустрічах, Т. оголює перед читачем виключно інтенсивну внутрішнє життя поета в її зіткненнях з мистецтвом, громадської життям, політичної і філософською думкою, зіткненнях напружених і ніколи не проходять для нього безслідно.
Т. будує образ Пушкіна, спираючись на творчість самого поета, з глибоким розумінням використовуючи теми, думки і настрої його власних віршів. Від життєвих вражень молодого Пушкіна тягнуться нитки до його майбутнім творам, «біографічне» дається як грунт, на якому органічно виникає «поетичне». Тим самим знищується узаконений другосортною белетристикою розрив між «біографією» і творчістю, між Пушкіним «в житті» і Пушкіним на сторінках його книг. Людина розкривається як поет, і в поета виявляється жива особистість. У цьому поглибленні методів історико-біографічного роману - безперечна і принципова заслуга Т. перед радянською літературою.
На закінчення слід згадати про Т.-перекладача. Т. належить ряд віршованих перекладів Гейне («Німеччина», політична лірика). Блискуча іронія Гейне як політичного поета, своєрідність його ритміки і поетичної мови, що буяє прозаизмами, передані Т. виразно й близько до оригіналу.
Список літератури
Літературознавчі роботи Т.: Достоєвський і Гоголь, вид. «ОПОЯЗ», (П.), 1921
Проблема віршованої мови, вид. «Academia», Л., 1924
Архаісти і новатори (СБ статей), вид. «Прибій», (Л.), 1929
Пушкін і Кюхельбекер, в сб.: Літературна спадщина, кн. 16-18, М., 1934. Художні твори: Кюхля, Л., 1925
Смерть Вазір-Мухтара, Гіз, (Л.), 1929
Поручник Кіже, изд-во писати. в Ленінграді, (1930)
Історичні розповіді, «Зірка», М. - Л., 1930, № 6
Воскова персона, ГИХЛ, Л. - М., 1931
Малолітній Вітушішніков, Л., (1933)
Чернігівський полк чекає, вид. ОГИЗ - «Молода гвардія», (М.), 1932
Пушкін, ч. I-II, Держлітвидав, М., 1936. Переклади: Гейне Г., Сатири, Л., 1927
Гейне Г., Німеччина, ГИХЛ, Л. - М., 1933
Гейне Г., Вірші (Л., 1934). Ст. «Як я працюю», в сб.: Як ми пишемо, Л., 1930.
Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://feb-web.ru/