Володимир Вікторович Колесов, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри російської мови Санкт-Петербурзького державного університету.
Усна мова і мова писана - письмова мова - це два різних, багато в чому протилежних поля розумової діяльності людини. У бінарних протилежностях розвивається світ, і мова тут не виняток. Коли людство винайшло писемність, воно тим самим створило для себе динамічна напруга мислимого біполярного світу, що сприяє розвитку думки, почуття і волі. По-різному можна говорити про цю протилежності мови та письма. Або в біблійних образах - дух і плоть розійшлися. Або в наукових поняттях - функції лівої півкулі мозку "зчепилися" з функціями правого: поняття і образ, зійшовшись, висікли іскру культурного символу. Так поряд з природою розростається Культура, і сучасна людина існує вже в тривимірному просторі Буття, сам для себе створивши ноосферу - "третій світ" сущого.
Усна мова породжує дискурс в лінійній послідовності слів, висловлювань і думок. Це повсякденна мова (узус), основне призначення якої - передавати повідомлення, частіше всього в діалозі (основна турбота сучасних філософів). Комунікативний аспект мови тут на першому місці, основна форма його існування-час. На перший план виходять інтонація, пауза, ритм, навіть жест, яким ми підкреслюємо думку; навіть якщо цієї думки і немає, сам жест стає натяком на її можливість. Філософська проблема я і ти виявляється в центрі уваги, але зв'язком між ними, між я і ти, залишається лише мову, даний у процесі комунікації. Часто ми не розуміємо один одного від того, що ідеальна форма спілкування-диалог-сьогодні насправді зникла, вона замінилася хором.
Подібно чеховським героям у сумних його п'єсах, ми всі говоримо одночасно, не вслухаючись у думки інших. У кожного своя інтонація, свій ритм і своя мова. Власний образ думки і життя, спосіб мислення. Кожного разу, кажучи про щось, ми не співвідносимо особисті свої уявлення з образними уявленнями інших; нам здається, наприклад, що, кажучи про "демократії", про "народ" або "свободи", ми розуміємо ці абстракції-символи однаково, і тому не прагнемо зрозуміти іншого. Так особистий образ, сприйнятий через конкретний термін культури, не народжує істинного поняття, зрозумілого всім.
Це усна мова, це те, що ми чуємо, а чуємо ми щось близько п'ятої частини того, що сказано. Ми відбираємо лише ті слова ("звукообрази"), які нам зрозумілі, близькі або зацікавили нас чимось. Все інше пропускаємо. Ми змушені так чинити, оскільки в потоці мовлення слова течуть одна за одною, і всякий образ народжується за принципом метонімії, за суміжністю, чисто логічним схоплюванням сусіднього і подверстиваніем його під загальну схему.
В усному мовленні виникають помилки, обмовки, свідома гра словами. "Як уст рум'яних без посмішки, без граматичної помилки я російської мови не люблю", - сказав поет, і мав рацію. Ні в чому не виявляються так достовірно точно характер людини і всі особливості його особистості, як в усному мовленні.
Письмова мова в корені інша. Вона не пов'язана з дискурсом - письмова мова породжує текст. А латинське слово textus означає "сплетіння", навіть "тканина", врешті-решт "зв'язний виклад". Це не лінійна послідовність розташованих слів і думок, а двовимірне переплетення текстових формул, лише спільно породжують смисл висловлювання. Не передача готової інформації важлива тут - але зародження нової думки, і "мовленнєво-мисленнєва" (когнітивна) функція мови виходить тут на перший план. Це вже не звичайна мова, яка звучить скрізь, але спеціально оброблена, «літературна мова», як кажуть, цю форму промови прославляючи до рангу самостійного мови. Літературний - за змістом латинського слова littera, тобто буква. Літературна мова записана, будується не за зразками, як усне мовлення, але за правилами, тобто правильно. Ще мудрець Алкуїн при дворі Карла Великого поров різками всякого школяра, який не вмів розрізняти звук і букву, але сьогодні часто-густо чуєш: "ця буква звучить так ..."," він вимовляв букву "р" як то по-особливому .. . ". Жалісно бачити наших поетів, які пишуть вірші, не читаючи їх. Спробуйте прочитати ці рядки з Євтушенко: "Ви стовбичите, як фіги з пекла ..." Тут змішалися стилі, смисли і звучання - і потрібний досить широкий контекст, щоб зрозуміти, про що говорить поет.
Умова писемного мовлення, при якому вона живе, - монолог. Але і тут у нас зміни. Насправді це скоріше діалог творця з самим собою. Основна форма існування - не плинний час, а простори простору (листа, тексту, «місця»), і чим ширший простір, тим глибше третій вимір сенсу, який стояв у підтексті. В узагальненому явище кожного слова, представленого на письмі, знаходиться створений культурою символ, що проясняє поняття. На відміну від мови усної, тут автор ставить інше завдання: не зрозуміти він хоче, але-зрозуміти і переконати. Перед очима може і не бути того, про що пишуть (немає безпосередньо «речі»), і тому виникає необхідність у семантичному поглибленні і в синтаксичному розширенні самого слова. Письмовий текст ми бачимо, а бачимо ми багато чого (близько 90 відсотків якого знання ми отримуємо від того, що «бачимо»), і тут кожна кома на особливому обліку, все виключно важливо, і шкільний учитель стежить за тим, щоб над кожним е обов'язково стояли дві точки. Це вже не узус мови, але норма, яка вимагає правил і зразків.
Але найголовніше, що розділяє усну мову і письмову у ставленні до родовою ознакою - до мови в цілому: усна мова переважно-форма, тоді як письмова націлена на сенс. Парадоксально, але так. В усному мовленні за формою ми намагаємося угледіти зміст; в письмовій все навпаки - для утримання ми підбираємо відповідну форму.
Цими відмінностями визначаються всі особливості передачі усної мови на письмі, як вони склалися вже в середньовічній російській традиції, сходячи, у відомому сенсі, до далеких часів Кирила і Мефодія. А саме: на письмі передаються значущі елементи слова, тобто безпосередньо сенс висловлювання, а не зазначені його форми. Морфеми в слові, а не конкретні словоформи дані в тексті як представники слова (цей принцип нашої орфографії і називається "морфологічним"). Ми по-різному вимовляємо такі форми слова "голова": голова, голову, на голову або похідні типу голівка, але найважливішу за змістом морфему-корінь-всюди пишемо і зчитуємо з тексту однаково: голів-. Ми "схоплює" подумки зміст написаного, не звертаючи уваги на тонкості форми.
Таким є одне з розбіжностей, здавна поділяють московських і петербурзьких філологів. Москвичі за перевагою "формалісти" - ми ж йдемо "від змісту" (змісту висловлювання). Оскільки, наприклад, в російській вимові "звук", що позначався старої літерою "ять", зблизився на слуху зі "звуком" е (у словах типу "хліб", "ліс", "сіно"), для москвичів виявилося достатнім, щоб прибрати і саму букву "ять" - гордість винахідницької техніки Кирила і Мефодія. Московські лінгвісти початку століття (Чернишов, Шахматов, Фортунатов) в Орфографічної комісії наполягли на усуненні цієї букви, що й було декретовано Тимчасовим урядом у 1917 році. Указ підтвердило і Радянський уряд восени того ж року. Це знамените на початку XX століття вигук "Форма зникла!" - Сумно позначилося на долі літери "ять". Між тим цей звук не зовсім зник-француз чи швед, які розрізняють у власному мовленні два звуки - відкрите і і закрите е, - цілком ще "чують" наші "е" і "ять", вільно їх розрізняючи. З цієї причини петербурзькі філологи (насамперед Я. Грот) і склали списки слів, в яких обов'язково слід розрізняти дві символічно для зору важливі літери російського алфавіту. Наводять безліч прикладів нерозрізнення смислів у класичних текстах російської літератури, якщо не враховувати ці дві літери; так протиставили форми чоловічого і жіночого роду в словах типу вони і він.
Виявилися порушеними багато важливих особливості російської писемного мовлення. Буква "ять" - це форма високого стилю. Знищення високого стилю в літературному нашій мові-основна прикмета нинішнього століття, і починалося це знищення з подібних, на перший погляд невинних, речей. До чого призвело - відомо: на роль високого стилю у нас зараз претендує англійське слово. Тільки за роки перебудови в активне вживання таких слів увійшло кілька тисяч.
Важливість сенсу в бистрочтеніі не обмежується одним стилістичним ознакою. Наприклад, наявність літери "ять" в слові (у корені слова) доводить його російськість (немає запозичених слів з цією літерою). Це як би сигнал особливої важливості слова, оскільки кожне російське слово багатогранно за змістом, містить не тільки поняття, але і символ.
Нарешті, усунення літери "ять" зруйнувало всю нашу систему графіки. Порівняйте дві форми:
сЕл' (минулий час від "сидіти"), сел' (народить, множ. числа від "село").
Тепер вони читаються однаково: сіл. Щоб розрізнити Омофони, на листі слід писати літеру е (іноземців вчать писати її обов'язково). У нас же не прищепилося, ми пишемо зазвичай е без крапок. Наслідки жахливі, хоча виникають непомітно. В усному мовленні це призводить до гіперізмам (сверхстарательность прагненню вимовити слово "правильно") типу почутих від наших депутатів, начитався "паперів", але не володіють усним словом: "Це був такий блеф!" - "Він видав такий перл!" - " Зруйнована осілість населення! ", або форми типу" сучасний період "замість належного сучасний.
Порушення виникають і при передачі приголосних звуків. Нова Орфографічна комісія загрожує нам свіжими правилами, особливо з написанням голосних після приголосних, які не розрізняють за собою о або е. Пропонують йти ще далі назустріч формі звучання і писати слова типу рис, дружини, йшов через о: чорт, жони, шол. Звичайно, можна було б розрізняти різні форми (словоформи) одного слова, наприклад ось так:
дружини (народить, відмінок)
жони (именит, множ. числа),
тобто як би показуючи місце наголосу в слові. Але зникає єдність морфеми, настільки важливе при читанні писаного тексту. Для москвича ще й сьогодні форма важливіше сенсу, словоформа і є слово.
Обмовка-примітка. Я не за повернення букви "ять", хоча нічого кримінального в такому повернення не бачу. Я чисто академічно показую, що сталося в результаті скасування літери, коли буквальність сенсу замінилася буквалізмом форми. Усього лише один приклад, що закликали до обачності. Зарубки на пам'ять, нагадування про майбутнє.
Отже, рокітливі наближення грози - гуркіт грому в повільному накопиченні часу - чуємо, або ж іскра блискавки, миттєво висвітлює весь простір тексту-бачимо, - що віддамо перевагу в цьому вічному коливанні між формою і змістом, між вірою і знанням?