Введення.
Російська література 20 століття розвивалася бурхливо і суперечливо. Російська література 20 століття - це не тільки збереження і розвиток традицій письменників і поетів 19 століття, це і новаторський підхід до створення нових тем, образів.
20 століття в історії російської поезії був унікальною часом. У той час в літературу відразу прийшло багато яскравих молодих поетів, талановитих і шукають нові шляхи. Захоплення поезією було масовим - приблизно як зараз ходять на рок-концерти. Поет, придбавши популярність, стає фігурою культовою. Малося на увазі, що саме йому Богом дано зрозуміти Істину - і пояснити її іншим. Кожен з поетів відчував себе трохи пророком, на ньому лежала величезна відповідальність - вибрати єдино вірний шлях і вказати його іншим.
Великі поети об'єднувалися в групи за інтересами, потім до них примикала безліч наслідувачів. Символісти, акмеїстів, футуристи, імажиністи - кожне з цих течій знаходило своїх палких прихильників і шанувальників і не менш лютих ворогів.
На початку 20 століття було багато репресій, багато хто виїжджав в еміграцію. Але російська література 20 століття розвивалася стрімкими темпами. Свій внесок у розвиток російської літератури внесли: Іван Олексійович Бунін, Ганна Андріївна Ахматова, Максим Горький, Володимир Володимирович Маяковський та інші.
В даний час найактуальнішою є проблема теоретичного осмислення складного явища, як російська література 20 століття. У своєму рефераті я розглянула поезію Анни Андріївни Ахматової.
Занадто солодко земне питво,
Занадто щільні любовні мережі.
Нехай коли-небудь ім'я моє
Прочитають в підручнику діти.
А. Ахматова 1913г.
Майбутня поетеса народилася 23 червня 1889 в передмісті Одеси Великий Фонтан в сім'ї відставного інженер-капітана 2-го рангу Андрія Антоновича Горенко та Інни Еразмівною. У сім'ї було шестеро дітей. Прабабуся Анни по материнській лінії вела рід від татарського хана Ахмата; тому юна письменниця згодом бере собі прізвище прабабусі як псевдонім. По материнській лінії, очевидно, перейшов і літературний дар: тіткою маминого батька була відома поетеса Ганна Буніна (1794-1829).
Через рік після народження Ганни сім'я переїздить до Царського Села, де вона росла до шістнадцяти років, кожне літо, проводячи під Севастополем. Дитячі літні спогади стали основою для її першої поеми «У самого моря» в 1914 році, а мотиви Царського села і Пушкіна були творчої основою, а часто і опорою протягом усього життя.
Перший вірш Ахматова написала, коли їй було одинадцять років, і всього в дівочий роки створила їх близько двохсот. Навчалася вона в Царськосельській Маріїнської жіночої гімназії: «Навчалася я спочатку погано, потім набагато краще, але завжди неохоче». У Царському Селі в святвечір 1903 Аня Горенко познайомилася з гімназистом Миколою Гумільовим, і стала постійним адресатом його віршів.
Після розлучення батьків у 1905 Ахматова разом з матір'ю переїжджає до Євпаторії, а пізніше до Києва. Гімназійний курс вона проходила на дому, тому що їй погрожував туберкульоз, але останній клас закінчила у Фундуклеївській гімназії в Києві, після чого вступила на юридичне відділення Київських вищих жіночих курсів.
У цей час вона листувалася з поїхав до Парижа Гумільовим. У 1907 році в Парижі, в видавався Гумільовим журналі «Сіріус» поетеса опублікувала перший вірш «На руці його багато блискучих кілець» під ініціалами «А. Г. ». Сама Ахматова згадувала про це так: «Мені тому спало на думку взяти собі псевдонім, що тато, дізнавшись про мої вірші, сказав:« Не ганьби моє ім'я ».-« І не треба мені твого імені! »- Сказала я ... »
Навесні 1910 року після кількох відмов Ахматова погодилася стати дружиною М. С. Гумільова. Подружжя повінчалися 25 квітня в церкві села Микільська слобідка під Києвом. Медовий місяць пройшов у Парижі, де поетеса познайомилася з художником Амадео Модільяні, що відобразили її вигляд у олівцем портрет. Їдучи з Парижа, Ахматова кидала у вікно його майстерні прощальні червоні квіти.
Восени 1910 Ахматова робить спробу надрукуватися самостійно і посилає вірші в «Руську думка» В. Я. Брюсову, питаючи, чи варто їй займатися поезією. Отримавши негативний відгук, юна поетеса віддає вірші в журнали «Gaudeamus», «Загальний журнал», «Аполлон», які їх публікують. В цей час вона і стає Ахматової, публікуючи під цим псевдонімом вірш «Старий портрет». У тому ж році відбулося її перший виступ зі своїми віршами, і вона вперше отримала від чоловіка схвалення своєї творчості. На наступний рік Ахматова вступила на петербурзькі Жіночі історико-літературні курси.
Що вийшов навесні 1912 року перший збірник віршів «Вечір», незважаючи на скромний наклад у триста примірників, приніс Ахматової миттєву славу. Збірник був випущений «Цехом поетів» - об'єднанням поетів-акмеїстів, секретарем якого обрали Ахматову.
Першого жовтня 1912 року в подружжя народжується син Лев, майбутній історик і географ, автор етнологічної теорії. У тому ж році Ахматова знайомиться з Маяковським. Поет, якого прийнято вважати самим «гучноголосий» в російській поезії, захоплено відгукувався про особистісну ліриці поетеси: «Вірші Ахматової монолітні і витримають тиск будь-якого голосу, не давши тріщини».
У 1913 році на Вищих жіночих Бестужевських курсах Ахматова читає свої вірші перед багатолюдною аудиторією відразу після виступу Блоку, вже користувався славою відомого поета: «До нас підійшла курсистка зі списком і сказала, що мій виступ після блоковского. Я почала благати: «Олександр Олександрович, я не можу читати після вас». Він - з докором - у відповідь: «Анна Андріївна, ми не тенори» ». Виступ був блискучим. Популярність Ахматової стає запаморочливої. З неї малювали портрети, а віршовані присвяти їй О. Блока, М. Гумільова, О. Мандельштама, М. Лозинського, В. Шилейко, Н. Недоброво, В. Пяста, Б. Садовського та інших склали в 1925 році антологію «Образ Ахматової ».
Незважаючи на популярність, Ахматова все ще не може повірити, що її талант визнаний. Сімнадцятого липня 1914 вона пише чоловікові: «З недобрим почуттям чекаю липневу« Руську думка ». Найімовірніше, там звершить надо мною страшну кару Валерій "(мався на увазі Валерій Брюсов). Але збірник «Четки» 1914 року приносить Ахматової всеросійську славу і затверджує в літературі поняття «ахматовської рядка».
Поступово сходять нанівець її стосунки з чоловіком. Ахматова все ще живе в нього в Царському селі, на літо виїжджаючи в маєток Гумільовим Слепнєво у Тверській губернії (пізніше «товариські убога земля» отримає відображення в її творчості). Восени 1914 року Микола Гумільов йде на фронт добровольцем. Ганна Андріївна в цей час лікується від туберкульозу у Фінляндії, пізніше в Севастополі. Після розлучення з Гумільовим в 1918 році Ахматова виходить заміж за ассириологи і поета В. К. Шилейко.
Під час хвороби на перший план виходить інтерес поетеси до російської класики. Одним з джерел творчої радості та натхнення для Ахматової став Пушкін. Їй належать літературознавчі статті - аналіз його творів, а також дослідження його біографії. Через два десятиліття, у роки замовчування її творчості, Пушкін знову стане духовної та матеріальної опорою для Ахматової. У вересні 1917 року виходить збірка «Біла зграя». За словами критика Б. М. Ейхенбаум, він пронизаний «відчуттям особистого життя як життя національною, історичної», що добре передавало настрій епохи і ставлення поетеси до сучасності: вона не покинула батьківщини, відчуваючи відповідальність за її долю.
1921 пройшов важкою ходою по життю поетеси. Ще в лютому вона головує на вечорі пам'яті Пушкіна, де виступає Блок з промовою «Про призначення поета» і на якому присутній М. С. Гумільов. У ніч з третього на четверте серпня Гумільова заарештовують, трьома днями пізніше помирає Блок, ще через два тижні Гумільова розстрілюють. Тоді ж Ахматова розлучається з Шилейко. На противагу трагедії особистого життя, яку вона потім ще оплаче в «Реквіємі», цього року поетеса випускає дві збірки, «Подорожник» (у квітні, ще до трагічних подій) та «Anno Domini» - у жовтні; у жовтні ж вона повертається до активної діяльності, бере участь у літературних вечорах, у роботі письменницьких організацій, публікується в періодиці. У січні 1922 Ахматова знайомиться з Пастернаком, трохи пізніше - з Булгаковим.
У двадцятих роках виходять дві книги про Ахматову, за авторством В. Виноградова і Б. Ейхенбаум. Другий книзі судилося зіграти фатальну роль у долі поетеси. Літературна енциклопедія цих років дала опис Ахматової вирваними з контексту її власними рядками: «не те черниця, не те блудниця», - взятими разом зі спотвореним аналізом з книги Ейхенбаума. У 1924 нові вірші Ахматової публікуються в останній раз перед п'ятнадцятирічним перервою. Її виключають зі Спілки письменників. Новий спалах туберкульозу привела її в санаторій Царського Села, де вона лікується разом з дружиною Мандельштама.
В кінці 1922 на півтора десятиліття Ахматова з'єднує свою долю з мистецтвознавцем Н. М. Пуніна. Переселившись в 1926 році в садовий флігель Шереметьєвського палацу - Фонтанного Будинки, вона продовжує бувати в Мармуровому палаці у Шилейко, піклуючись про нього і про його собаці. У тій же квартирі Фонтанного Будинку разом з Пуніних продовжували жити і його перша дружина Анна Аренс з [[1]] їх маленькою дочкою Ірою. Коли Аренс йшла на роботу, Ахматова доглядала за дитиною. Атмосфера в домі була напруженою. Ці роки Ахматова допомагала Пунину в його роботі в Академії мистецтв, переводячи вголос наукові праці з французької, англійської та італійської. Завдяки йому Ахматової вдається домогтися того, щоб Льву, синові розстріляного «ворога народу», дозволили продовжити освіту в гімназії, а потім в університеті.
Не маючи змоги друкувати свої вірші, Ахматова позбавлялася засобів до існування. Переклад листів Рубенса, виданий в 1937 році, приніс їй перший за багато років заробіток. При крайній бідності дивним чином зберігалася головна риса Ахматовського вигляду: царственість, позбавлена зарозумілості, але сповнена гідності. Л.К. Чуковська згадувала: «Прийшла - у старому пальті, в вилинялій розплющеної капелюсі, в грубих панчохах. Ставна, прекрасна, як завжди »1. Зберігався і характер, і бажання допомогти людям. Так, в кінці тридцятих років по сусідству з Ахматовою жила молода жінка з двома маленькими хлопчиками. Вдень, коли вона була на роботі, Ахматова доглядала за дітьми.
У 1935 були арештовані син Ахматової Лев Гумільов і Пунін, а незадовго до цього - її хороший друг поет Мандельштам. Після письмового звернення Ахматової до Сталіна сина і Пуніна звільнили, але в 1938 році Лева знову заарештували і засудили до страти. Тільки подальше репресування самих катів врятувало його від виконання вироку. Переживання цих болісних років склали цикл «Реквієм», який Ахматова два десятиліття не вирішувалася записати. Вірші запам'ятовували уривками друзі та близькі. Чуковська згадує, як Ахматова в Фонтанному будинку, мовчки вказавши очима на стелю і стіни, і голосно кажучи про дрібниці, писала їй на листках нові вірші з «Реквієму» і відразу спалювала їх над попільничкою.
У 1939 після полузаінтересованной репліки Сталіна вирішуються видати її збірка «З шести книг», що включав поряд з минулими цензурний відбір старими віршами і нові твори. Пастернак писав Ахматової, в черговий раз лежала в лікарні, що черги за її книгою розтягувалися на дві вулиці. Незабаром книга потрапила під заборону і була вилучена з бібліотек.
У перші місяці Великої Вітчизняної війни Ахматова пише плакатні вірші. За розпорядженням влади її евакуюють з Ленінграда до першої блокадній зими, два з половиною роки вона проводить у Ташкенті. Пише багато віршів, працює над «Поемою без героя», епосом про Петербурзі початку століття.
У перші повоєнні роки Ахматова накликає на себе гнів Сталіна, котрий дізнався про візит до неї англійського історика І. Берліна. Постанова ЦК ВКП (б) «Про журнали« Звезда »і« Ленінград »за 1946 було направлено проти Ахматової і Зощенка. Знову виник заборону на публікації. Виняток було зроблено в 1950 році, коли Ахматова написала вірші до ювілею Сталіна у відчайдушній спробі допомогти синові, заарештованому в черговий раз.
В останнє десятиліття життя Ахматової її вірші поступово прийшли до нового читачеві. У 1965 видано підсумковий збірник «Біг часу». На схилі віку Ахматової було дозволено прийняти італійську літературну премію Етна-Таорміна в 1964 і звання почесного доктора Оксфордського університету в 1965. 5 березня 1966 в Домодєдово Ганна Андріївна Ахматова померла. Її відспівували в Морському соборі.
Складна, яка доходила до спраги божевілля, щоб не відчувати болю, життя. І, тим не менш, підсумок всіх страждань і суть всього існування Ахматова висловила одним рядком автобіографії: «Я не переставала писати вірші». «Для мене в них - зв'язок моя з часом, з новим життям мого народу. Коли я писала їх, я жила тими ритмами, які звучали в героїчній історії моєї країни. Я щаслива, що жила в ці роки і бачила події, яким не було рівних ».
Поезія Анни Андріївни Ахматової.
Ганна Андріївна Ахматова творила в дуже складний час, час катастроф і соціальних потрясінь, революцій і війн. Поетам в Росії в ту бурхливу епоху, коли люди забували, що таке свобода, часто доводилося вибирати між вільною творчістю і життям.
Але, незважаючи на всі ці обставини, поети, як і раніше продовжували творити чудеса: створювалися чудові рядки і строфи.
Джерелом натхнення для Ахматової стали Батьківщина, Росія, спаплюжена, але від цього стала ще ближче і рідніше. Анна Ахматова не змогла виїхати в еміграцію, так як вона знала, що тільки в Росії може вона творити, що саме в Росії потрібна її поезія.
Але давайте згадаємо початок шляху поетеси. Її перші вірші з'явилися в Росії в 1911 році в журналі «Аполлон», а вже в наступному році вийшов і поетична збірка «Вечір». Майже відразу ж Ахматова була поставлена критиками в ряд найбільших російських поетів. Весь світ ранньої, а багато в чому і пізньої лірики Ахматової був пов'язаний з Олександром Блоком. Муза Блоку виявилася повінчатися з музою Ахматової. Герой блоковской поезії був найбільш значним і характерним «чоловічим» героєм епохи, тоді як героїня поезії Ахматової була представницею «жіночої» епохи. Саме від образів Блоку йде герой ахматовської лірики. Ахматова у своїх віршах є в нескінченному розмаїтті жіночих доль: коханки і дружини, вдови та матері, змінює і що залишається. Ахматова показала в мистецтві складну історію жіночого характеру переломної епохи, його витоків, ломки, нового становлення. Ось чому в 1921 році, в драматичну пору свого і спільного життя, Ахматова зуміла написати вражаючі духом оновлення рядки:
Усі розкрадено, віддане, продано,
Чорної смерті миготіло крило,
Всі голодної тугою изглодано,
Чому ж нам стало ясно?
Так що в певному розумінні Ахматова була і революційним поетом. Але вона завжди залишалася поетом традиційним, які поставили себе під прапор російської класики, перш за все Пушкіна. Освоєння пушкінського світу тривало все життя.
Є центр, який як би зводить до себе увесь інший світ поезії, виявляється основним нервом, ідеєю і принципом. Це любов. Стихія жіночої душі неминуче повинна була початися з такої заяви себе в любові. В одному зі своїх віршів Ахматова називала кохання «п'ятим часом року». Почуття, саме по собі гостре і надзвичайне, отримує додаткову гостроту, проявляючись у граничному кризовому вираженні - зльоту або падіння, першої зустрічі або зробити розриву, смертельної небезпеки або смертельної туги, бо Ахматова так тяжіє до ліричної новели з несподіваним, часто примхливо-примхливим кінцем психологічного сюжету і до незвичайність ліричної балади, жахливе і таємничою.
Зазвичай її вірші - або початок драми, або тільки її кульмінація, або ще частіше фінал і закінчення. І тут вона спиралася на багатий досвід російської вже не тільки поезії, а й прози:
Слава тобі, невтішна біль,
Помер учора сіроокий король.
А за вікном шелестять тополі:
Немає на землі твого короля.
Вірші Ахматової несуть особливу стихію любові-жалю:
О ні, я не тебе любила,
Палила солодким вогнем,
Так поясни, яка сила
У сумному імені твоєму.
Світ поезії Ахматової - світ трагедійний. Мотиви біди, трагедії, звучать у віршах «Наклеп», «Остання», «Через 23 роки» та інших.
У роки репресій, найважчих випробувань, коли її чоловіка розстріляють, а син опиниться у в'язниці, творчість стане єдиним порятунком, «останньої свободою». Муза не покинула поета, і вона написала великий «Реквієм». Таким чином, у творчості Ахматової відбивалася саме життя; творчість була її життям.
Рідна земля.
1 Благой. Д.Д, Тимофєєв. Л.І, Леонтьєв. А.А дитяча енциклопедія том 11 мова та література, 1976р.
2 Життя Ахматової 1987р.
Російська література 20 століття розвивалася бурхливо і суперечливо. Російська література 20 століття - це не тільки збереження і розвиток традицій письменників і поетів 19 століття, це і новаторський підхід до створення нових тем, образів.
20 століття в історії російської поезії був унікальною часом. У той час в літературу відразу прийшло багато яскравих молодих поетів, талановитих і шукають нові шляхи. Захоплення поезією було масовим - приблизно як зараз ходять на рок-концерти. Поет, придбавши популярність, стає фігурою культовою. Малося на увазі, що саме йому Богом дано зрозуміти Істину - і пояснити її іншим. Кожен з поетів відчував себе трохи пророком, на ньому лежала величезна відповідальність - вибрати єдино вірний шлях і вказати його іншим.
Великі поети об'єднувалися в групи за інтересами, потім до них примикала безліч наслідувачів. Символісти, акмеїстів, футуристи, імажиністи - кожне з цих течій знаходило своїх палких прихильників і шанувальників і не менш лютих ворогів.
На початку 20 століття було багато репресій, багато хто виїжджав в еміграцію. Але російська література 20 століття розвивалася стрімкими темпами. Свій внесок у розвиток російської літератури внесли: Іван Олексійович Бунін, Ганна Андріївна Ахматова, Максим Горький, Володимир Володимирович Маяковський та інші.
В даний час найактуальнішою є проблема теоретичного осмислення складного явища, як російська література 20 століття. У своєму рефераті я розглянула поезію Анни Андріївни Ахматової.
Занадто солодко земне питво,
Занадто щільні любовні мережі.
Нехай коли-небудь ім'я моє
Прочитають в підручнику діти.
А. Ахматова 1913г.
Майбутня поетеса народилася 23 червня 1889 в передмісті Одеси Великий Фонтан в сім'ї відставного інженер-капітана 2-го рангу Андрія Антоновича Горенко та Інни Еразмівною. У сім'ї було шестеро дітей. Прабабуся Анни по материнській лінії вела рід від татарського хана Ахмата; тому юна письменниця згодом бере собі прізвище прабабусі як псевдонім. По материнській лінії, очевидно, перейшов і літературний дар: тіткою маминого батька була відома поетеса Ганна Буніна (1794-1829).
Через рік після народження Ганни сім'я переїздить до Царського Села, де вона росла до шістнадцяти років, кожне літо, проводячи під Севастополем. Дитячі літні спогади стали основою для її першої поеми «У самого моря» в 1914 році, а мотиви Царського села і Пушкіна були творчої основою, а часто і опорою протягом усього життя.
Перший вірш Ахматова написала, коли їй було одинадцять років, і всього в дівочий роки створила їх близько двохсот. Навчалася вона в Царськосельській Маріїнської жіночої гімназії: «Навчалася я спочатку погано, потім набагато краще, але завжди неохоче». У Царському Селі в святвечір 1903 Аня Горенко познайомилася з гімназистом Миколою Гумільовим, і стала постійним адресатом його віршів.
Після розлучення батьків у 1905 Ахматова разом з матір'ю переїжджає до Євпаторії, а пізніше до Києва. Гімназійний курс вона проходила на дому, тому що їй погрожував туберкульоз, але останній клас закінчила у Фундуклеївській гімназії в Києві, після чого вступила на юридичне відділення Київських вищих жіночих курсів.
У цей час вона листувалася з поїхав до Парижа Гумільовим. У 1907 році в Парижі, в видавався Гумільовим журналі «Сіріус» поетеса опублікувала перший вірш «На руці його багато блискучих кілець» під ініціалами «А. Г. ». Сама Ахматова згадувала про це так: «Мені тому спало на думку взяти собі псевдонім, що тато, дізнавшись про мої вірші, сказав:« Не ганьби моє ім'я ».-« І не треба мені твого імені! »- Сказала я ... »
Навесні 1910 року після кількох відмов Ахматова погодилася стати дружиною М. С. Гумільова. Подружжя повінчалися 25 квітня в церкві села Микільська слобідка під Києвом. Медовий місяць пройшов у Парижі, де поетеса познайомилася з художником Амадео Модільяні, що відобразили її вигляд у олівцем портрет. Їдучи з Парижа, Ахматова кидала у вікно його майстерні прощальні червоні квіти.
Восени 1910 Ахматова робить спробу надрукуватися самостійно і посилає вірші в «Руську думка» В. Я. Брюсову, питаючи, чи варто їй займатися поезією. Отримавши негативний відгук, юна поетеса віддає вірші в журнали «Gaudeamus», «Загальний журнал», «Аполлон», які їх публікують. В цей час вона і стає Ахматової, публікуючи під цим псевдонімом вірш «Старий портрет». У тому ж році відбулося її перший виступ зі своїми віршами, і вона вперше отримала від чоловіка схвалення своєї творчості. На наступний рік Ахматова вступила на петербурзькі Жіночі історико-літературні курси.
Що вийшов навесні 1912 року перший збірник віршів «Вечір», незважаючи на скромний наклад у триста примірників, приніс Ахматової миттєву славу. Збірник був випущений «Цехом поетів» - об'єднанням поетів-акмеїстів, секретарем якого обрали Ахматову.
Першого жовтня 1912 року в подружжя народжується син Лев, майбутній історик і географ, автор етнологічної теорії. У тому ж році Ахматова знайомиться з Маяковським. Поет, якого прийнято вважати самим «гучноголосий» в російській поезії, захоплено відгукувався про особистісну ліриці поетеси: «Вірші Ахматової монолітні і витримають тиск будь-якого голосу, не давши тріщини».
У 1913 році на Вищих жіночих Бестужевських курсах Ахматова читає свої вірші перед багатолюдною аудиторією відразу після виступу Блоку, вже користувався славою відомого поета: «До нас підійшла курсистка зі списком і сказала, що мій виступ після блоковского. Я почала благати: «Олександр Олександрович, я не можу читати після вас». Він - з докором - у відповідь: «Анна Андріївна, ми не тенори» ». Виступ був блискучим. Популярність Ахматової стає запаморочливої. З неї малювали портрети, а віршовані присвяти їй О. Блока, М. Гумільова, О. Мандельштама, М. Лозинського, В. Шилейко, Н. Недоброво, В. Пяста, Б. Садовського та інших склали в 1925 році антологію «Образ Ахматової ».
Незважаючи на популярність, Ахматова все ще не може повірити, що її талант визнаний. Сімнадцятого липня 1914 вона пише чоловікові: «З недобрим почуттям чекаю липневу« Руську думка ». Найімовірніше, там звершить надо мною страшну кару Валерій "(мався на увазі Валерій Брюсов). Але збірник «Четки» 1914 року приносить Ахматової всеросійську славу і затверджує в літературі поняття «ахматовської рядка».
Поступово сходять нанівець її стосунки з чоловіком. Ахматова все ще живе в нього в Царському селі, на літо виїжджаючи в маєток Гумільовим Слепнєво у Тверській губернії (пізніше «товариські убога земля» отримає відображення в її творчості). Восени 1914 року Микола Гумільов йде на фронт добровольцем. Ганна Андріївна в цей час лікується від туберкульозу у Фінляндії, пізніше в Севастополі. Після розлучення з Гумільовим в 1918 році Ахматова виходить заміж за ассириологи і поета В. К. Шилейко.
Під час хвороби на перший план виходить інтерес поетеси до російської класики. Одним з джерел творчої радості та натхнення для Ахматової став Пушкін. Їй належать літературознавчі статті - аналіз його творів, а також дослідження його біографії. Через два десятиліття, у роки замовчування її творчості, Пушкін знову стане духовної та матеріальної опорою для Ахматової. У вересні 1917 року виходить збірка «Біла зграя». За словами критика Б. М. Ейхенбаум, він пронизаний «відчуттям особистого життя як життя національною, історичної», що добре передавало настрій епохи і ставлення поетеси до сучасності: вона не покинула батьківщини, відчуваючи відповідальність за її долю.
1921 пройшов важкою ходою по життю поетеси. Ще в лютому вона головує на вечорі пам'яті Пушкіна, де виступає Блок з промовою «Про призначення поета» і на якому присутній М. С. Гумільов. У ніч з третього на четверте серпня Гумільова заарештовують, трьома днями пізніше помирає Блок, ще через два тижні Гумільова розстрілюють. Тоді ж Ахматова розлучається з Шилейко. На противагу трагедії особистого життя, яку вона потім ще оплаче в «Реквіємі», цього року поетеса випускає дві збірки, «Подорожник» (у квітні, ще до трагічних подій) та «Anno Domini» - у жовтні; у жовтні ж вона повертається до активної діяльності, бере участь у літературних вечорах, у роботі письменницьких організацій, публікується в періодиці. У січні 1922 Ахматова знайомиться з Пастернаком, трохи пізніше - з Булгаковим.
У двадцятих роках виходять дві книги про Ахматову, за авторством В. Виноградова і Б. Ейхенбаум. Другий книзі судилося зіграти фатальну роль у долі поетеси. Літературна енциклопедія цих років дала опис Ахматової вирваними з контексту її власними рядками: «не те черниця, не те блудниця», - взятими разом зі спотвореним аналізом з книги Ейхенбаума. У 1924 нові вірші Ахматової публікуються в останній раз перед п'ятнадцятирічним перервою. Її виключають зі Спілки письменників. Новий спалах туберкульозу привела її в санаторій Царського Села, де вона лікується разом з дружиною Мандельштама.
В кінці 1922 на півтора десятиліття Ахматова з'єднує свою долю з мистецтвознавцем Н. М. Пуніна. Переселившись в 1926 році в садовий флігель Шереметьєвського палацу - Фонтанного Будинки, вона продовжує бувати в Мармуровому палаці у Шилейко, піклуючись про нього і про його собаці. У тій же квартирі Фонтанного Будинку разом з Пуніних продовжували жити і його перша дружина Анна Аренс з [[1]] їх маленькою дочкою Ірою. Коли Аренс йшла на роботу, Ахматова доглядала за дитиною. Атмосфера в домі була напруженою. Ці роки Ахматова допомагала Пунину в його роботі в Академії мистецтв, переводячи вголос наукові праці з французької, англійської та італійської. Завдяки йому Ахматової вдається домогтися того, щоб Льву, синові розстріляного «ворога народу», дозволили продовжити освіту в гімназії, а потім в університеті.
Не маючи змоги друкувати свої вірші, Ахматова позбавлялася засобів до існування. Переклад листів Рубенса, виданий в 1937 році, приніс їй перший за багато років заробіток. При крайній бідності дивним чином зберігалася головна риса Ахматовського вигляду: царственість, позбавлена зарозумілості, але сповнена гідності. Л.К. Чуковська згадувала: «Прийшла - у старому пальті, в вилинялій розплющеної капелюсі, в грубих панчохах. Ставна, прекрасна, як завжди »1. Зберігався і характер, і бажання допомогти людям. Так, в кінці тридцятих років по сусідству з Ахматовою жила молода жінка з двома маленькими хлопчиками. Вдень, коли вона була на роботі, Ахматова доглядала за дітьми.
У 1935 були арештовані син Ахматової Лев Гумільов і Пунін, а незадовго до цього - її хороший друг поет Мандельштам. Після письмового звернення Ахматової до Сталіна сина і Пуніна звільнили, але в 1938 році Лева знову заарештували і засудили до страти. Тільки подальше репресування самих катів врятувало його від виконання вироку. Переживання цих болісних років склали цикл «Реквієм», який Ахматова два десятиліття не вирішувалася записати. Вірші запам'ятовували уривками друзі та близькі. Чуковська згадує, як Ахматова в Фонтанному будинку, мовчки вказавши очима на стелю і стіни, і голосно кажучи про дрібниці, писала їй на листках нові вірші з «Реквієму» і відразу спалювала їх над попільничкою.
У 1939 після полузаінтересованной репліки Сталіна вирішуються видати її збірка «З шести книг», що включав поряд з минулими цензурний відбір старими віршами і нові твори. Пастернак писав Ахматової, в черговий раз лежала в лікарні, що черги за її книгою розтягувалися на дві вулиці. Незабаром книга потрапила під заборону і була вилучена з бібліотек.
У перші місяці Великої Вітчизняної війни Ахматова пише плакатні вірші. За розпорядженням влади її евакуюють з Ленінграда до першої блокадній зими, два з половиною роки вона проводить у Ташкенті. Пише багато віршів, працює над «Поемою без героя», епосом про Петербурзі початку століття.
У перші повоєнні роки Ахматова накликає на себе гнів Сталіна, котрий дізнався про візит до неї англійського історика І. Берліна. Постанова ЦК ВКП (б) «Про журнали« Звезда »і« Ленінград »за 1946 було направлено проти Ахматової і Зощенка. Знову виник заборону на публікації. Виняток було зроблено в 1950 році, коли Ахматова написала вірші до ювілею Сталіна у відчайдушній спробі допомогти синові, заарештованому в черговий раз.
В останнє десятиліття життя Ахматової її вірші поступово прийшли до нового читачеві. У 1965 видано підсумковий збірник «Біг часу». На схилі віку Ахматової було дозволено прийняти італійську літературну премію Етна-Таорміна в 1964 і звання почесного доктора Оксфордського університету в 1965. 5 березня 1966 в Домодєдово Ганна Андріївна Ахматова померла. Її відспівували в Морському соборі.
Складна, яка доходила до спраги божевілля, щоб не відчувати болю, життя. І, тим не менш, підсумок всіх страждань і суть всього існування Ахматова висловила одним рядком автобіографії: «Я не переставала писати вірші». «Для мене в них - зв'язок моя з часом, з новим життям мого народу. Коли я писала їх, я жила тими ритмами, які звучали в героїчній історії моєї країни. Я щаслива, що жила в ці роки і бачила події, яким не було рівних ».
Поезія Анни Андріївни Ахматової.
Ганна Андріївна Ахматова творила в дуже складний час, час катастроф і соціальних потрясінь, революцій і війн. Поетам в Росії в ту бурхливу епоху, коли люди забували, що таке свобода, часто доводилося вибирати між вільною творчістю і життям.
Але, незважаючи на всі ці обставини, поети, як і раніше продовжували творити чудеса: створювалися чудові рядки і строфи.
Джерелом натхнення для Ахматової стали Батьківщина, Росія, спаплюжена, але від цього стала ще ближче і рідніше. Анна Ахматова не змогла виїхати в еміграцію, так як вона знала, що тільки в Росії може вона творити, що саме в Росії потрібна її поезія.
Але давайте згадаємо початок шляху поетеси. Її перші вірші з'явилися в Росії в 1911 році в журналі «Аполлон», а вже в наступному році вийшов і поетична збірка «Вечір». Майже відразу ж Ахматова була поставлена критиками в ряд найбільших російських поетів. Весь світ ранньої, а багато в чому і пізньої лірики Ахматової був пов'язаний з Олександром Блоком. Муза Блоку виявилася повінчатися з музою Ахматової. Герой блоковской поезії був найбільш значним і характерним «чоловічим» героєм епохи, тоді як героїня поезії Ахматової була представницею «жіночої» епохи. Саме від образів Блоку йде герой ахматовської лірики. Ахматова у своїх віршах є в нескінченному розмаїтті жіночих доль: коханки і дружини, вдови та матері, змінює і що залишається. Ахматова показала в мистецтві складну історію жіночого характеру переломної епохи, його витоків, ломки, нового становлення. Ось чому в 1921 році, в драматичну пору свого і спільного життя, Ахматова зуміла написати вражаючі духом оновлення рядки:
Усі розкрадено, віддане, продано,
Чорної смерті миготіло крило,
Всі голодної тугою изглодано,
Чому ж нам стало ясно?
Так що в певному розумінні Ахматова була і революційним поетом. Але вона завжди залишалася поетом традиційним, які поставили себе під прапор російської класики, перш за все Пушкіна. Освоєння пушкінського світу тривало все життя.
Є центр, який як би зводить до себе увесь інший світ поезії, виявляється основним нервом, ідеєю і принципом. Це любов. Стихія жіночої душі неминуче повинна була початися з такої заяви себе в любові. В одному зі своїх віршів Ахматова називала кохання «п'ятим часом року». Почуття, саме по собі гостре і надзвичайне, отримує додаткову гостроту, проявляючись у граничному кризовому вираженні - зльоту або падіння, першої зустрічі або зробити розриву, смертельної небезпеки або смертельної туги, бо Ахматова так тяжіє до ліричної новели з несподіваним, часто примхливо-примхливим кінцем психологічного сюжету і до незвичайність ліричної балади, жахливе і таємничою.
Зазвичай її вірші - або початок драми, або тільки її кульмінація, або ще частіше фінал і закінчення. І тут вона спиралася на багатий досвід російської вже не тільки поезії, а й прози:
Слава тобі, невтішна біль,
Помер учора сіроокий король.
А за вікном шелестять тополі:
Немає на землі твого короля.
Вірші Ахматової несуть особливу стихію любові-жалю:
О ні, я не тебе любила,
Палила солодким вогнем,
Так поясни, яка сила
У сумному імені твоєму.
Світ поезії Ахматової - світ трагедійний. Мотиви біди, трагедії, звучать у віршах «Наклеп», «Остання», «Через 23 роки» та інших.
У роки репресій, найважчих випробувань, коли її чоловіка розстріляють, а син опиниться у в'язниці, творчість стане єдиним порятунком, «останньої свободою». Муза не покинула поета, і вона написала великий «Реквієм». Таким чином, у творчості Ахматової відбивалася саме життя; творчість була її життям.
Рідна земля.
Не з тими я, хто кинув землю
На поталу ворогам.
Їх грубих лестощів я не почуй,
Їм пісень я своїх не дам.
Але вічно жалюгідний мені вигнанець,
Як в'язень, як хворий.
Темна твоя дорога, мандрівник,
Полином пахне хліб чужий.
А тут, у глухому чаду пожежі
Залишок юності гублячи,
Ми ні єдиного удару
Не відхилили від себе.
І знаємо, що в оцінці пізньої
Чи виправданий буде щогодини ...
Але у світі немає людей безслізний,
Пишні та простіше нас.
Аналіз вірші Ахматової «Рідна земля».
Пізня Ганна Андріївна Ахматова виходить з жанру «любовного щоденника», жанру, в якому вона не знала суперників і який вона залишила, може бути, навіть з деяким побоюванням і оглядкою, і переходить на роздуми про роль історії. Ахматова написала про А.С. Пушкіна: «Він не замикається від світу, а йде до миру» [[2]]. Це була і її дорога - до миру, до відчуття спільності з ним.
Роздуми про долю поета призводять до роздумів про долю Росії, світу.
У початок вірша Анни Андріївни Ахматової «Рідна земля» винесено дві фінальні рядки вірша, написаного самої Ахматової у післяреволюційні роки. А починається воно так:
«Не з тими я, хто кинув землю
На розтерзання ворогам ».
Ахматова не побажала тоді примкнути до числа емігрантів, хоча багато хто з її друзів опинилися за кордоном. Рішення залишитися в радянській Росії не було ні компромісом з радянським народом, ані згодою з обраним нею курсу. Справа в іншому. Ахматова відчувала, що тільки розділивши долю з власним народом, вона зможе зберегтися як особистість і як поет. І це передчуття виявилося віщим. У тридцяті - шістдесяті роки її поетичний голос придбав несподівану силу і міць. Увібравши в себе весь біль свого часу, її вірші піднеслися над ним і стали вираженням загальнолюдських страждань. Вірш «Рідна земля» підбиває своєрідний підсумок відношенню поета до своєї батьківщини. Сама назва має подвійний сенс. «Земля» - це і країна з населяють її людьми і зі своєю історією, і просто грунт, по якій ходять люди. Ахматова як би повертає значенням втрачену єдність. Це дозволяє їй ввести у вірш чудові образи: «бруд на калошах», «хрускіт на зубах», - отримують метафоричну навантаження. У відношенні Ганни Ахматової до рідної землі немає ні межі сентиментальності. Перше чотиривірш побудовано на запереченні тих дій, які прийнято пов'язувати з проявом патріотизму:
«У заповітних ладаном не носимо на грудях,
Про неї вірші ридма не вигадує ... ».
Ці дії здаються їй негідними: у них немає тверезого, мужнього погляду на Росію. Анна Ахматова не сприймає свою країни як «обітований рай» - занадто багато у вітчизняній історії свідчить про трагічні сторони російського життя. Але немає тут і образи за ті дії, які рідна земля «приносить живуть на ній». Є горда покірність тій частці, яку вона нам представляє. У цій покірності, однак, немає ніякого дзвінка. Більш того, в ній немає і усвідомленого вибору. І в цьому - слабкість патріотизму Ахматової. Любов до Росії не є для неї підсумком пройденого духовного шляху, як це було у Лермонтова або Блоку; ця любов дана їй спочатку. Її патріотичне почуття впитано з материнським молоком і тому не може бути піддано ніяким раціоналістичним корективам.
Зв'язок з рідною землею відчувається навіть не на духовному, а на фізичному рівні: земля являє собою невід'ємну частину нашої особистості, тому що всім нам визначено тілесно злитися з нею - після смерті:
«Але лягаємо в неї і стаємо нею,
Тому й кличемо так вільно - своєю ».
У вірші виділяються три розділи, що підкреслено і графічно.
Перші вісім рядків побудовані, як ланцюг паралельних негативних конструкцій. Кінці фраз збігаються з кінцями рядків, що створює мірну «наполегливу» інформацію, яка підкреслена ритмікою п'ятистопного ямба.
Після цього слід чотиривірш, написаний тристопним анапест. Зміна розмірів протягом одного вірша - явище досить рідкісне в поезії. У даному випадку цей ритмічний перебій служить для протиставлення потоку заперечень, заяви про те, як же все-таки сприймається колективним ліричним героєм рідна земля. Заява ця носить досить знижений характер, що посилюється анафоріческіх повтором:
«Так, для нас це бруд на калошах,
Так, для нас це хрускіт на зубах ... ».
І, нарешті, у фіналі тристопний анапест змінюється чотиристопним. Такий перебій метри надає двом останнім рядкам широти поетичного дихання, які знаходять опору в нескінченній глибині укладеного в них сенсу.
Поезія Ганни Андріївни Ахматової «харчувалася - навіть у початкових віршах - почуттям батьківщини, болем про батьківщину, і ця тема звучала в її поезії все голосніше
... Про що б вона не писала в останні роки, завжди в її віршах відчувалася завзята дума про історичні долі країни, з якою вона пов'язана всіма коренями свого істоти »2. (К. Чуковський)
Висновок.
Ганна Андріївна Ахматова створила дивовижну ліричну систему в російській поезії, з'єднавши своєю творчістю нову поезію 20 століття з великої поезією 19 сторіччя.
Поезія Ахматової представляє собою наче б роман, насичений найтоншим психологізмом.
У віршах Ахматової розгортається життя, суть якої в перших її книгах і складає любов. І коли вона залишає людину, йде, то зупинити [[3]] її не можуть навіть справедливі докори совісті: «У недугу сумному моя тужить тіло, А вільний дух вже спочине безтурботно». Тільки це удавана безтурботність, вона спустошлива, породжуючи сумне усвідомлення, що у покинутому любов'ю домі «не зовсім благополучно».
Ахматова не прагнула викликати в читача співчуття, а тим більше - жалість: у цьому героїня її віршів не потребує.
Для Ахматової мистецтво здатне убирати в себе світ і тим самим робити його багатшим, і цим визначається його дієва сила, місце і роль митця в житті людей.
Список використаної літератури.
2 Життя Ахматової 1987р.