Ремнев А. В.
HH Муpавьев-Амуpскій і Далекий Схід - тема особлива, що має вже значну Литеpатуpа [1], в якій переважає, зрозуміло, найбільш важливий аспект - амурський питання. Однак за приєднанням Приамур'я опинилися в тіні заходи, спрямовані на зміцнення російських позицій на північному сході Азії, перш за все на Камчатці. А адже саме Камчатку Муравйов обрав спочатку в якості об'єкта своєї діяльності, відводячи їй важливе місце в новому політичному курсі Росії на Далекому Сході. Хоча камчатський етап в далекосхідній політиці був коротким (1848-1855 рр..) І по суті безрезультатним, цей напрямок важливо для розуміння процесу вироблення геополітичних поглядів Муравйова-Амурського на Азіатсько-Тихоокеанський регіон, на місце і роль Росії в ньому.
Період пробудження урядового та суспільного інтересу до Азіатсько-Тихоокеанському регіону на рубежі ХVIII-XIX століть, швидко змінився часом застою і майже повного забуття вже два століття тому що увійшов до складу імперії Охотско-Камчатського краю. Курс на стримування далекосхідних ініціатив, що виходили від приватних осіб або місцевої сибірської адміністрації, явно взяв гору в російській політиці 20 - 40-х рр.. XIX ст. [2] Сибірська реформа 1822 р., М. М. Сперанського, звела управління Камчаткою на рівень морського управління з неясним адміністративним статусом, фактично зрівнявши з округом (повітом). Всі управління складалося з начальника (з морських офіцерів), його помічника, об'їзного комісара, секретаря, трьох писарів, двох лікарів і трьох лікарських учнів і невеликий козацької команди, яка скоротилася до 1848 р. до 36 осіб (в 1827 р. їх було 56) . У Петропавловську-Камчатському було всього 99 будинків і близько 600 жителів [3]. Камчатка поступово йшла на задній план не тільки в політиці центральної влади, але й місцевих сибірських адміністраторів і підприємців, яких продовжували вабити багатства американських колоній. У Петербурзі відмовлялися бачити перспективи у розвитку півострова і готові були подбати тільки про те, як би зробити дешевшим постачання продовольством нечисленне місцеве населення, законсервувавши територію для дуже віддаленого майбутнього. Квінтесенцією такого погляду на Камчатку стала записка 1834 П. Ф. Кузьміщева під назвою «Міркування про зміну витрат держави на Камчатку». У руслі вже запанувала тенденції Кузьмище наполягав на тому, що держава занадто багато коштів витрачає на Камчатку, яка, писав він: «смію висловитися порівнянням, схожа на чужеядное рослина, яка прищепилося до Росії і живе і харчується на її рахунок» [4]. Але разом з тим він розумів, що: «Відсікти і кинути її шкода і не можна». Не можна ж тільки тому, що її можуть зайняти інші. Тому Кузьмище запропонував передати Камчатку і Гижига, за прикладом Курильських островів Російсько-американської компанії (РАК). Сибірський комітет, в якому розглядалася записка, хоча не підтримав пропозиції Кузьміщева, але і не запропонував яких-небудь заходів щодо виправлення становища. Охотський порт продовжував також втрачати своє значення, а РАК не залишала спроб знайти на східному узбережжі місце для нового, більш зручного порту.
Тільки людям побували в краї, організаторам морських експедицій уявлялося плідним продовження активної політики на Далекому Сході. Але й у них на першому плані стояла загроза втрати тут російського впливу і проблеми постачання російських північно-східних територій. Так, наприклад, І. Ф. Крузенштерн в записці, що датується приблизно 1843 роком, наполягав на відправленні посольства в Японію, сподіваючись на встановлення з нею міцних торгових зв'язків, від яких очікував користь і для Охотско-Камчатського краю [5]. Втім, в обгрунтуванні необхідності приєднання амурських земель починають звучати і геостратегічні мотиви, що отримав відображення в записці східно-сибірського генерал-губернатора В. Я. Руперта, яку той подав цареві в березні 1846 р.: «Амур необхідний для східного краю Росії, як необхідні берега Балтійського моря для західного його краю, необхідний як для розширення наших торгових зв'язків з Китаєм, і взагалі зі Сходом, як для рішучого затвердження Російського флоту над північними водами Східного океану, так і для якнайшвидшого і правильного розвитку природних багатств Східного Сибіру, від цього величезного простору земель від верхів'їв Обі до Східного океану ... »[6].
До середини XIX ст. «Сибірський питання» поступово виходить з адміністративної та фінансовій площині і набуває багатовимірне соціально-економічне і політичне значення. Щойно призначений східно-сибірським генерал-губернатором М. М. Муравйов представив у початку 1848 р. царя програму першочергових заходів щодо управління краєм. Кардинальна зміна урядового підходу до сибірської політиці, вважав він, - нагальна вимога часу. Після реформ М. М. Сперанського життя Сибіру зазнала серйозні зміни: розвиток золотопромисловості, зіткнення англійців з китайцями призвели до того, що цей сибірський регіон, доводив він, «отримав абсолютно нове значення в імперії, значення, якому мало відповідає складу, засоби і, може бути, самий образ тамтешнього управління »[7]. Тому перед сибірської адміністрацією та центральним урядом неминуче постає цілий ряд нових політичних, економічних і адміністративних завдань. У числі головних завдань своєї діяльності як генерал-губернатора, він вказав на незручність Охотського порту і на необхідність перенести тихоокеанський порт в інше місце, а також знайти кошти до поліпшення повідомлення з Камчаткою [8]. «Так, у тебе візьмуть Камчатку, - передавав П. Шумахер слова Миколи I, сказані Муравйову 8 січня 1848, - і ти тільки через півроку дізнаєшся» [9]. Під всеподданнейшем доповіді, поданій на наступний день Муравйов спробував відреагувати на царську репліку, згадуючи про необхідність встановити надійне сполучення з Охотско-Камчатським краєм, зв'язавши це завдання з рішенням амурського питання. «Повідомлення вірні і міцні без поселення землеробського існувати не можуть, а тим часом аж поки р. Амур залишається для нас недоступною, повідомлення цього залишається шукати тільки через Якутську область і разом з тим вирішити давно виникле питання про перенесення Охотського порту »Для себе ж він ставив більш конкретну мету:« Смію думати, що Охотське море і Камчатка, при посилюється нині китової лові в її околицях і особливої уваги Європейських морських держав на Східному океані, не можуть вже залишатися чужими найближчого спостереження і міркувань Головного Начальства Східного Сибіру »[10].
Сучасники вважали, що Микола I був зацікавлений в тому, щоб рушити справу вперед, і не випадково Муравйов отримав право особисто звертатися до імператора у важливих випадках. Серйозну підтримку новий курс Муравйова отримав в Петербурзі у вів. кн. Костянтина Миколайовича, який керував морським відомством, і міністра внутрішніх справ Л. О. Перовського. Спрямований до столиці як довіреної особи, М. С. Корсаков радив Муравйову для прискорення вирішення справ самому приїхати до Петербурга, додаючи: «Чув я, що Государ нещодавно Кисельову [11] сказав:" Пора нам на Камчатку дивитися з цієї точки зору, пора бачити користь, яку можна витягти з неї ... ". Ці чутки мене порадували », - доповідав Корсаков [12]. Але ця підтримка не мала абсолютного характеру та ініціативи молодого генерал-губернатора наштовхувалися на істотне протидія, перш за все з боку Міністерства закордонних справ та Міністерства фінансів. Однак отримати дозвіл на Камчатську поїздку виявилося отримати з Петербурга не просто і було потрібно втручання Л. А. Перовського. Особливі надії при цьому покладалися і на підтримку керуючого Морським міністерством князя А. С. Меншикова.
Ознайомившись на місці зі станом далекосхідної політики, М. М. Муравйов оголосив злочинним передував політичний курс: «... в останні 35 років ворожий дух керувався усіма нашими діями в цій стороні! Звинувачувати моїх попередників, тобто генерал-губернаторів Східного Сибіру, було б не справедливо - але гріх Сперанському, бо той, хто збирався бути головою тимчасового правління, не міг не розуміти важливості Східного океану ... »[13]. Викладаючи свій погляд на майбутнє Східного Сибіру і значення її для Росії в листі вів. кн. Костянтину Миколайовичу 20 лютого 1852, Муравйов ще раз підкреслював, «що головною турботою і заняттям тут уряду мало б бути забезпечення природних кордонів імперії, предмет, який, на жаль, і Сперанським і до нього, і після нього залишений був без будь-якого уваги ». Звинувачення в неувазі до Далекого Сходу Муравйов адресував в першу чергу петербурзьким владі, «бо місцеві в Сибіру начальники неодноразово поривалися, в міру своїх коштів і прав ознайомитися з цими цікавими краями» [14]. У подібного роду оцінках явно проглядалися два важливих моменти: по-перше, докір на адресу петербурзьких політиків, не усвідомлюють значення для Росії тихоокеанського узбережжя, по-друге, спроба підкреслити, що регіональні влади були і можуть бути більш передбачливі в силу своєї кращої поінформованості. В останньому затвердження відчувалася думка про необхідність Петербургу не тільки більш чуйно прислухатися до думки місцевої влади, а й передати їм частину політичних повноважень.
В умовах обмеженості військових і економічних ресурсів роль Росії на тихоокеанському узбережжі повинна обмежуватися завданнями стратегічної оборони, суть якої Муравйов виклав під всеподданнейшем доповіді 25 лютого 1849 р, відправленому Миколі I з Іркутська. Головними мотивами активізації далекосхідної політики і повернення Росії Приамурського краю він вважав: по-перше, перспективи розвитку Східного Сибіру, які він пов'язував з встановленням зручного сполучення з Тихим океаном, а по-друге, із зростаючою загрозою в регіоні з боку європейських держав, що може загрожувати російським інтересам не тільки на Далекому Сході, але представить небезпека і для Східної Сибіру. Оволодіння Амуром може дати англійцям прекрасну можливість для експансії у внутрішні провінції Китаю. Щоб не допустити цього і зберегти позиції Росії в регіоні, Муравйов пропонував: «Якщо б замість англійської фортеці стала в гирлі Амура російська фортеця, так само як і в Петропавлівському порте в Камчатці, і між ними ходила флотилія, а для більшої обережності, щоб у фортецях цих та на флотилії гарнізони, екіпаж і начальство вивозили були з всередині Росії, то цими невеликими коштами, на вічні часи було б забезпечене для Росії володіння Сибіром і всіма невичерпними її багатствами ... »[15]. Муравйов допускав, що заняття всього лівого берега Амура і організація плавання по ньому може зажадати багато часу і буде залежати від розвитку відносин з Китаєм і встановлення нового кордону. Але треба поспішати, доводив він, поки нас не випередили англійці. Одночасно з посиленням обороноздатності Камчатки він пропонував зайняти гирлі Амура і прилеглу до нього частину Сахаліну, хоча б і з тими ж незручностями повідомлення і постачання їм, як і у випадку з Камчаткою. Невідкладність такого заходу він викладав у рапорті Меншикову 1 січня 1850: «Немає сумніву, що попереднє заняття гирла Амура і північної частини Сахаліну, без повідомлення по Амуру з Нерчинским округом, зажадає посилення морських засобів наших на Охотському морі і в Східному океані, але витрати ці сторицею покриються не тільки в майбутньому часі, але й у сьогодення, якщо тільки ми скористаємося належить нам на Охотському морі правом щодо внутрішніх морів, що аж ніяк не суперечило б конвенцій 1824 і 1825 років »[16]. Це дозволило б призупинити розвиток хижацького китобійного промислу іноземних суден у російських водах.
Створений на Амурі порт повинен бути підкріплений не тільки створенням тут значної військової сили, але і селянської колонізацією, встановленням регулярного пароплавного сполучення по Амуру. Важливим аргументом в політичному обгрунтуванні гегемонії в далекосхідному регіоні було історичне право Росії, «по давності володіння північними берегами Східного океані, - як писав у 1853 р. М. М. Муравйов, - має більше прав і більше коштів, ніж будь-яка інша держава, панувати , принаймні, на азіатській її боці »[17].
Разом з тим приходило розуміння, що, незважаючи на територіальну безперервність Російської імперії надійної сухопутного зв'язку Сибіру через Охотськ з Камчаткою налагодити не вдасться. Щоб використовувати перевагу єдиного імперського простору для зміцнення позицій на Далекому Сході, чого не мала жодна європейська держава, урядові погляди неминуче зверталися до Амуру. В обгрунтуванні такого прагнення виразно звучали геополітичні мотиви. Так, Г. І. Невельський, обгрунтовуючи необхідність повернення Амура, писав: «Варто тільки уважно поглянути на карту Сибіру, щоб оцінити всю важливість цієї втрати: смуга землі в кілька тисяч верст, зручна для життя осілого людини і складова власне Східний Сибір, де зосереджувалася і могло розвинутися її народонаселення, а з ним і життя краю, обмежується на півдні недоступними для повідомлення, покритими тайгою ланцюгами гір, на півночі - крижаними нескінченними тундрами, прилеглими до такого ж Льодовитого океану, на заході - єдиними шляхами, через які тільки й можна спостерігати і направляти її дії до подальшого розвитку, нарівні із загальним розвитком нашої батьківщини, - шляхами, через які тільки і можливе збільшення її населення, на сході - знову недоступними для повідомлення горами, болотами і тундрою. Всі величезні ріки, її зрошують: Лена, Індигірка, Колима й інші, які при іншому напрямку і положенні могли б скласти благо для краю, - течуть в той же Льодовитий, майже недоступний океан і через ті ж недоступні для життя людини середовища. Тим часом природа не відмовила Східного Сибіру в засобах до цього розвитку; вона наділила її і родючими землями, і здоровим кліматом, і внутрішніми водними повідомленнями, що зв'язують її більш-менш з іншою Росією, і багатствами благородних та інших металів - елементами, що забезпечують добробут жителів Східного Сибіру і її поступове і можливий розвиток, якщо тільки їй відкрити шлях, за допомогою якого вона могла б вільно сполучатися з морем. Єдиний такий шлях представляє собою колись втрачена нами річка Амур »[18]. Однак, відстоюючи свою позицію, Невельськой вважав абсолютно безперспективним витрачати сили і кошти на Камчатку, в чому він істотно розходилася з Муравйовим. У такому підході Невельськой був не самотній. У цьому сенсі примітно зауваження ще одного сучасника, А. М. Ліндена, який вважав що, «мабуть, твердої віри в свої сили у свої сили щодо зайняття Амура він [Муравйов] ще не мав і зробив велику помилку в спробі пожвавити той район, який самої природою був приречений на запустіння »[19].
Очевидно, в Муравйова були більш грандіозні плани, і він мав намір діяти у двох напрямках: на півночі і півдні Далекого Сходу. У конфіденційної записці вів. кн. Костянтину Миколайовичу (29 листопада 1853 р.) Муравйов продовжував наполягати на активізації далекосхідної політики, викладаючи свого роду регіональну геополітичну програму: «Сусідній багатолюдний Китай, безсилий нині за своїм неуцтвом, легко може стати небезпечним для нас під впливом і керівництвом Англійців, Французів, та тоді Сибір перестане бути Руською, а в Сибіру, крім золота, важливі нам простору, достатні для всього надмірності землеробського народонаселення Європейської Росії на ціле століття; втрата цих просторів не може не винагородити ніякими перемогами і здобутками у Європі, і, щоб зберегти Сибір, необхідно нині ж зберегти й затвердити за нами Камчатку, Сахалін, гирла і плавання по Амуру і придбати міцне вплив на сусідній Китай »[20]. Політичні та військові цілі, безумовно, домінували в обгрунтуванні нового курсу далекосхідної політики, запропонованої Муравйовим.
Тому Росію принципово не хвилювали нові землі на сході, в яких для колонізації вона тоді не потребувала, на що вказував сам Муравйов, заявляючи, що «єдиною ціллю наших підприємств у цій країні може бути володіння р. Амуром, яка б не була грунт землі на лівому її березі »[21]. Хоча він намагався використати всі аргументи і з властивою йому наполегливістю продовжував роз'яснювати: «Камчатка, у всіх відносинах, докладно мною досліджених, представляє всі умови, необхідні для збільшення народонаселення і для поширення скотарства та хліборобства» 22. Це дасть можливість мати на північному сході російської Азії власну продовольчу базу, - запевняв він. Муравйов розраховував на господарське освоєння Охотско-Камчатського краю, розвиток там хліборобства, городництва, рибальського та китобійного промислів, зауваживши, що «природа ні в чому не відмовила Охотського моря, залишалося лише прикласти руку і знання людське, між тим безліч іноземних китобійних судів, там плаваючих, не могли цього не помічати, так само як безсилля і байдужості нашого в цій стороні, як ніби в чужому для нас володінні »(курсив М. М. Муравйова. - О.Р.) [23].
Важливу роль, на його думку, при правильному постановці справи могла б зіграти в регіоні РАК: «Якщо уряд і місцева влада бачили б у Російсько-Американської компанії не одне торгове підприємство і підтримували б її залежними засобами і деяким участю в її розпорядженнях для кращого напрямку її дій у спільних урядових види на ті країни, то це установа могла б принести суттєву користь державі. Прикладом для цього служать швидкі успіхи Англійської Ост-Індської компанії, підтримуваної і направляється своїм урядом, з тим ще сприятливим для нас відмінністю, що від Петербурга до Східного океану суцільно одна велика Російська Імперія »[24]. Після встановлення нового кордону з Китаєм та організації регулярних сплавів по Амуру Росія повинна створити «в Охотському морі і Авачинській губі» найпотужніший у регіоні флот, що перевершує всі наявні тут військово-морські сили інших держав, що буде з часом забезпечувати російські позиції на Тихому океані . Особисте знайомство з Камчаткою залишило в Муравйова сильне враження, про яку він, не боячись перебільшення, писав: «Я багато бачив портів в Росії і в Європі, але нічого подібного Авачинській губі не зустрічав; Англії варто зробити умисне двотижневий розрив з Росією, щоб заволодіти нею і потім укласти мир, але вже Авачинській губи вона нам не віддасть, і якщо б навіть заплатила нам мільйон фунтів за неї, при укладанні світу, то виручити його в короткий час від кітобойства в Охотському і Беринговому морях »[25]. При цьому воно особливо підкреслив змінену політичну ситуацію в регіоні, вказуючи на появу французів і англійців на Сандвічевих островах, китайські події 1840-х рр.., Відкриття золота в Каліфорнії і китобійний промисел в Охотському морі. Погляди столичних політиків на цей регіон він вважав безнадійно застарілими і сподівався тільки на те, що Микола I «давно вже дивиться на Камчатку НЕ петербурзьким оком» [26].
Примітно, Муравйов розпочав свою діяльність на новій посаді, зробивши безприкладну поїздку на Камчатку, якої не здійснював не тільки ніхто з його попередників на генерал-губернаторському посту, але навіть жоден іркутський губернатор не заїжджав так далеко. Він розумів, що в умовах вже став традиційним неуваги петербурзьких влади (підкріплене авторитетними думками знаменитих дослідників) до цього краю, йому потрібні будуть сильні аргументи, одним з яких має стати затвердження: «я сам бачив, я особисто переконався». Напередодні цієї поїздки він писав братові В. М. Муравйова: «Поїздку на Камчатку я вважаю у себе на совісті, тобто ні за що не хотів би залишити краю, не побувавши там, як для користі служби, так і особисто для себе, - країна ця буде з часом багато значити для великої Росії, і де б я не був, я буду вже судити про неї і знати її як очевидець, повірив на місці всі ті численні відомості, які я про неї вже маю на папері і на словах »[27].
Особисто ознайомившись зі станом справ у Охотско-Камчатському краї, Муравйов рішуче відмовляється від збереження головного далекосхідного порту Росії в Охотську, поклавши край тривалим дебатам з цього приводу. Ще у поданні 26 вересня 1849 до Головного морського штабу Муравйов нагадував, що листування з приводу Охотського порту ведеться з 1736 У 1845 р. 8 флотських штаб-офіцерів відгукнулися про повну непридатність Охотського порту. На думку ж Г. І. Невельського, питання про Охотському порте гальмувався РАК, якій було вигідно мати свою факторію поряд з урядовими установами і користуватися портовими спорудами і влаштованої за рахунок скарбниці дорогою від Охотска до Якутська. Хоча правителі Охотської факторії РАК також вказували на незручності Охотського порту. І тільки завдяки впливу призначеному в 1840 р. начальником Охотської факторії РАК. В. С. Завойко [28] (одруженого на племінниці голови Головного правління РАК барона Ф. П. Врангеля) компанія все-таки зважилася в 1845 р. перенести свою факторію в Аян, який потім був перетворений на державний порт і за рахунок казни було розпочато будівництво дороги від нього до Якутська [29]. Хоча окрім марних витрат, доводив неприхильність до цього плану Невельськой, Аян мав ще й те негативне значення, що виглядав альтернативою Амуру і «служило приводом людям, не співчували амурському справі, представляти імператору, ніби Аян складає все, що тільки нам можна бажати на берегах віддаленого нашого сходу »[30]. Однак Муравйова Аян також не влаштував, і він запропонував перенести порт на Камчатку, в Авачинська губу.
М. М. Муравйов прийняв рішення зосередити головне управління Охотско-Камчатського краю в Авачинській губі, особливо наголосивши: «... не в Петропавлівському порте, а в Авачинській губі, бо, при поширенні там флоту нашого, займуться і інші пункти в цій губі, зміцниться вхід у всю цю губу, і прапор наш зустріне прибульців на перших висотах Авачинській губи »[31]. У листі міністру внутрішніх справ Перовському 7 серпня 1849 він вказував на невідкладність такого перенесення: «... Охотський порт треба скасувати і все, що там знаходиться, перевести в Авачинська губу і зволікати не можна з причин: а) цинга без потреби і користі винищує Охотський гарнізон, б) англійці вже занадто багато звернули уваги на чудову Авачинську губу ... в) зі скасуванням Охотського порту скасувати в Охотську приморське управління, а підвідомчі йому округ Охотський з одним справником підпорядкувати якутскому обласному начальнику і Гіжигінський - Камчатський військовому губернаторові ... г) Камчатська область ... звести на ступінь губернії з призначенням військового губернатора ... (вважаю найбільш здібним для цього призначення ... капітана першого рангу Завойко »[32]. Муравйов був серйозно стурбований не тільки вибором місця для нового порту, але і пристроєм надійного повідомлення з ним, плануючи організувати регулярне пароплавне повідомлення Камчатки з берегами Охотського моря, і пропонуючи в найближчому майбутньому (протягом 10-ти років) переселити туди до 3 тисяч сімей російських хліборобів. Муравйов сподівався на успіх розвитку на Камчатці хліборобства, що могло б створити там власну продовольчу базу [33] . Він наказує також терміново зміцнити Петропавлівський порт, плануючи в майбутньому розмістити тут до трьохсот гармат великого калібру, прорити канал для гребних судів і канонерських човнів, щоб флотилія мала додатковий вихід з Авачинській губи. «В усякому разі, - писав він, я смію думати , що в Камчатці і Охотському морі нам повинно мати військові засоби, відповідні тим, які мають англійці у Китайських берегів і Сандвічевих островів »[34]. Поки ж потрібно спішно направити вже влітку 1850 р. з Кронштадта в Охотське море два фрегати і транспортне судно , яким добре б взяти «замість баласту» фортечну артилерію для Петропавловська.
Микола I, очевидно, був задоволений результатами поїздки Муравйова на Камчатку. Про це свідчить швидке проходження Мурав'євським проектів через петербурзькі бюрократично інстанції. Він погодився і з запропонованими адміністративними перетвореннями, накресливши 23 листопада 1849 на Мурав'євським поданні: «Бути по цьому». Але цього виявилося замало, потрібні були необхідні кошти. Першим знаком, що їх на Камчатку Муравйов не отримає, стало те, що Микола I деякі з його пропозицій назвав «мрією», а багато хто з членів Комітету міністрів заходи щодо зміцнення Петропавловська іменували «фантазією», що було приписано, сповіщав Муравйова Л. А . Перовський, «запалу вашої уяви».
2 грудня 1849 був виданий указ, за яким змінювався порядок управління Охотско-Камчатським краєм, а 10 січня 1851 р. було видано положення про Камчатської області на чолі з військовим губернатором, підлеглим безпосередньо генерал-губернатору. При цьому Охотський округ відійшов до Якутській області [35]. У Охотську був залишений земський справник і його помічник, який виконував також обов'язки секретаря окружного управління. Подорожував на початку 1850-х рр.. по Східному Сибіру І. Буличов так описував Охотський округ: «Складається з дрібних окремих товариств під управлінням старост і старшин. Письменного виробництва не ведено через неписьменність жителів, і розправи закінчуються словесно чи залишаються до річного приїзду члена земського управління »[36]. Дорога з Якутська тепер йшла не на Охотськ, а в Аян. Поштове ж повідомлення з Гижига здійснювалося один раз на рік, коли пошту відправляли з Охотська на Камчатку.
Муравйов розраховував, що реалізація його плану посилить російську присутність в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, підвищить обороноздатність східних рубежів імперії, а Петропавлівський порт стане осередком головних російських морських сил на Тихому океані.
Пропонуючи В. С. Завойко пост камчатського губернатора, Муравйов особливо подбав про його самостійності, необмеженої складними бюрократичними установами та приписами, даючи йому можливість діяти «так само вільно в господарському відношенні, як він нині діє в Аяне під веденням Американської Компанії» [37] . Положення про Камчатської області, підготовлене Муравйовим, містило тільки те, «що необхідно для надрукування», і було доповнено генерал-губернаторської інструкцією до Завойко. Муравйов був категорично проти підпорядкування Камчатської області загальними правилами, вважаючи, що це «значило б вся справа зіпсувати і зайві витрати тільки розвести» [38]. Необхідно підняти статус місцевого начальника, надавши йому права військового губернатора, позбавивши від опіки іркутського губернатора, і поставивши в ієрархічну залежність безпосередньо від генерал-губернатора. Вперше тут Муравйов запропонував відступити від закладених Сперанським в «Сибірському установі» 1822 р. принцип, заявивши, що в новому губернаторстві ні до чого колегіальні установи, які будуть там не тільки марні, але й шкідливі. Муравйов пропонував створити тут одноосібну владу, що має високу ступінь самостійності, і можливо менше обтяжену всякого роду бюрократичними процедурами. Наполягав він і на військовому характері управління, підкреслюючи, зокрема, що і цивільні чиновники повинні бути там підсудні військовому суду, так як в настільки віддаленому краї «недостатньо для чиновників судна цивільного».
В. С. Завойко добре розумів, яке важкий спадок йому дісталося. За свідченням командира корвета «Олівуца» Сущова, жителі Камчатки справили на нього сумне враження: «Бідність жителів, проказа їх знищують, нездатність або ленность їх, не багато чи не скоро обіцяють їм благоденство. Губернське місто Петропавловськ представився мені як бідна руїна після землетрусу; у такому занедбаному всі його будівлі. / ... / Не хочеться вірити, що цей порт належить нашій могутньої Імперії »[39]. Необхідно було прийняти нагальні заходи до впорядкування військової організації, зміцненню обороноздатності півострова, його подальшої російської колонізації. Все це вимагало серйозних витрат та розуміння з боку петербурзького і іркутського начальства. Той же Сущов зазначав: «В. С. Завойко - діяльний, невтомний з четвертої години сам скрізь на роботах і, здається, своїми суворими і позитивними заходами пробудив від неробства тутешніх мешканців, але з його мікроскопічними засобами, без судів, доставки лісу і для зручного сполучення з материком йому належить важка справа - творити все з нічого »[40]. Безвідрадним було становище камчатських козаків. У рапорті до Головного морського штабу 3 червня 1853 Завойко писав: «Камчатські козаки, не виключаючи живуть в Усть-Приморського селища Камчатки, не мали ніякого господарського обзаведення; в Петропавловську, Тігіль і Усть-Приморському селищі мали формені козакині і зброя, Гіжигінський ж були в повному значенні слова - натовп обірваних жебраків, одягнена зимою і влітку в кухлянках, без найменшого поняття про військову службу, без зброї, - у всій Гіжигінський сотні залишилося 8 рушниць без замків »[41].
В кінці 1850 - початку 1851 Комітет міністрів розглядав питання про переселення на Камчатку 3 тисяч душ, що повинно було суттєво збільшити місцеве російське населення [42]. Переселенці повинні були розміститися близько Авачинській губи та поблизу Большерецка - основних базах на Камчатці. Однак цей захід здійснити, як і багато чого іншого, не вдалося, незважаючи на детально розроблений камчатським губернатором план [43].
Готуючись відправиться до нового місця служби, з Аяна в лютому-березні 1850 р. він писав Муравйову про свою стурбованість моральним рівнем флотських офіцерів і чиновників, які займалися майже поголовно поборами з купців і місцевих жителів. «Наприклад, - описував Завойко місцеві бюрократичні звичаї, - в Камчатці: недозволені кому з офіцерів або духовним особам відправитися подорожувати по Камчатці по першому зимовому шляху, збуджує всі інтриги противу начальників, з інтригами яка вже служба ...» [44]. Викликала побоювання і безкарність морських офіцерів. «Уселите мене після цього, - запитував він, - як змусити молодого офіцера, щоб він виконував службу як слід офіцеру ...». Обіцяючи діяти строго, він передбачав, що проти нього почнуться різного роду підступи і будуть скарги. Вже в кінці 1850 р. він писав Муравйову з Петропавловська: «... Офіцери, які служили до мене в Камчатці не можуть бути на моїй руці, я від багатьох відняв доходи і поставив всі перешкоди» [45]. Дратувала його і формальна обмеженість повноважень відносно чиновників, призначення та звільнення яких залежало від петербурзьких влади. За спогадами одного з моряків А. М. Ліндена: «Завойко був хорошим, копіткою господарем, особисто входили в усі деталі свого маленького портового в Петропавловську господарства, обмежується, втім, лише кількома ручними примітивними майстернями і магазинами. Він дбав про їжі, одягу й взагалі побут нижніх чинів, які, треба правду сказати, дуже його любили, але з офіцерами був різким, і при найменшої помилки робив їм догани, не соромлячись у виразах ». Однак він не відрізнявся особливою повагою до законів, вважаючи, що вони «написані для дурнів і негідників, а так як я ні той, ні інший, то прошу законами не колоти мені око» [46]. Подібна поведінка ріднило його з Муравйовим, який найбільше боявся «зробитися сліпим виконавцем букви закону» [47]. Так, керуючись «користю служби», Завойко вирішив не чекати дозволу центральної влади і самостійно розпорядився були у нього фінансами. Це не могло не викликати нарікань з боку центру, який не міг терпіти фінансової самостійності місцевих властей, де б то не було. Для розгляду самовільних фінансових дій камчатського військового губернатора був створений спеціальний комітет. На бік Завойко встав полковник Бурачек, який подав у комітет свою окрему думку, зазначивши, що новий камчатський губернатор багато зумів зробити, незважаючи на "безпорадність начальника в країні пустельній і віддаленій від центру всяких джерел, велику тісноту форм звітності, перш за все вимагає дозволу на все і суворо забороняє будь-яке починання »[48]. Бурачек прагнув відстояти самостійність місцевої влади, яка в настільки віддаленому краї неминуче повинна діяти рішуче, не дивлячись на звичайні порядки звітності. Ця самостійність повинна бути надана тут не тільки від петербурзьких, а й іркутських влади. Разом з тим, він пропонував організувати місцевий контроль в дусі адміністративної системи, запропонованої Сперанським для Сибіру. Розуміючи, що Камчатка не потребує складному адміністративному устрої, Бурачек вважав можливим заснувати при камчатському губернаторі постійно діючий рада, до якої б увійшли: старші чини Петропавлівського порту, а також чиновник від Державного контролю та довірені особи від Сенату і Синоду. На представника Сенату могли б бути покладені обов'язки як губернського прокурора, так і жандармського офіцера. Однак будь-яких висновків зроблено не було, хоча Адміралтейський рада 18 вересня 1853 і надав Камчатському губернатору більш широке право в екстрених випадках використовувати гроші, які виділяються Морським міністерством і перерозподіляти їх за статтями витрат [49].
Незважаючи на всі труднощі, під керівництвом Завойко Камчатка почала оживати. У 1852 р. Петропавловську-Камчатському вже перебувало 1593 людини [50]. Для утихомирення контрабандистів і Хижачить біля берегів Камчатки китобоїв був посланий корвет «Олівуца», доставлені в Петропавловськ 20 гармат, збільшена чисельність камчатського морського екіпажу. У 1854 р. сюди були спрямовані фрегати «Діана» і «Аврора». Багато моряків продовжували пов'язувати надії на успіхи в регіоні саме з Камчаткою. В.А. Римський-Корсаков, який служив на фрегаті "Діана", писав: «А вже якщо вибирати, то краще перш взятися за Камчатку, ніж за сибирське прибережжя Охотського моря і від нього - за весь простір до Олени» [51]. Положення Камчатки, на його думку, може серйозно усталитися з приєднанням Амура, за яким можна буде налагодити надійне постачання продовольством всього Охотско-Камчатського краю. За свідченням Г. І. Невельського, аж до Кримської війни Муравйов вважав, що головний російський порт на Далекому Сході повинен бути Петропавловськ, визнаючи лише допоміжне значення володіння гирлом Амура [52].
Перетворення управління в Охотську і на Камчатці мало важливе значення не тільки для даного краю. Це був перший для нового східно-сибірського генерал-губернатора досвід реформування, який визначив основні принципи адміністративного устрою в інших східних областях. Відвідавши Охотско-Камчатський край В.А. Римський-Корсаков був буквально зачарований Муравйовим, і не соромився самими чудовими епітетами на марнуємо йому похвалах. Але головне якість, яке їм було особливо їм зазначено - вміння оточувати себе корисними і діяльними співробітниками, якими генерал-губернатор вмів розпорядитися з великою користю. Залучені в край відкривалися перспективами, ці нові люди буквально розбудили край. Римський-Корсаков в 1854 р. навіть в далекому Аяне, «був вражений, потрапивши в суспільство п'яти-шести молодих людей - таких приємних і люб'язних джентльменів, що я міг уявити [себе] в який завгодно столиці, але вже ніяк не в Аяне» [53]. Вони постійно перебували в роз'їздах, як зазначав той же Римський-Корсаков: «У Якутії, в Охотськ, в Гижига, в Камчатку - всюди він їх шле і верхи, і пішки, і на собаках, з усіма втоми і стражданнями, яким смертний схильний в подорожі по таким милим краях »[54]. Римський-Корсаков писав, що довгий час Петропавлівський порт був разом з Камчаткою для Росії «чимось на зразок відрізаного скибки, мало звертав на себе увагу влади і був у військовому відношенні так слабкий, що не міг своїми засобами справлятися з китобоями» [55] . Тепер настав час звернути увагу на Петропавлівський порт, який він називає «одним з найкращих у світі».
Однак, мрії про майбутнє Камчатки збіглися з новими віяннями, які швидко стали пануючими на крайньому сході Росії. Одночасно з перетвореннями в Охотско-Камчатському краї Муравйов планує влітку 1850 р. заснувати пост і порт в гирлі Амура, для чого просить надати в його розпорядження Г. І. Невельського [56], давши йому ті ж пільги і привілеї, якими користувалися начальники Охотського порту і Камчатки. У секретному рапорті в 1850 р. військовому міністру Муравйов навіть пропонує утворити тут нову область, до якої б увійшли Аян, Удський край і все морське узбережжя «на схід від лінії китайських Амбані». Управління такою областю могло б бути доручено морському штаб-офіцеру або адміралу, з підпорядкуванням йому сухопутної і морської команд, а також перебувають тут судів. Центром нової області Муравйов пропонував зробити гавань в затоці де-Кастрі, з перейменуванням її в Олександрівську. Ймовірно, в той час він був геть-чисто поставити на чолі її Г. І. Невельського, в якому тоді потребував і чудово характеризував в листах до морського начальству. Поки це цілком вписувалося в доктрину двох напрямків далекосхідної політики, хоча південний напрямок швидко стає переважаючим, незважаючи на можливі політичні ускладнення.
З кінця 1850 р. у листах Завойко до Муравйова з'являється нова тема: Камчатка і Амур. Завойко розуміє, що всі його плани по кращому влаштуванню північно-східного краю відсунуті на задній план: «Але взагалі якщо Амур влаштовуєте, то влаштовуйте з Богом. Я не смію і не повинен у такому випадку просити у Вас уваги Вашого на Камчатку, і нехай всі турботи ваші і витрати уряду будуть на Амур; а Камчатку і після Амура влаштуєте », - писав він з деякою гіркотою Муравйову [57]. Хоча Завойко і намагався запевнити Муравйова, що він перенесе своє вимушене забуття і бездіяльність на Камчатці заради Амура «у повноті християнської покорі і в продовження свого п'ятирічного чергування в Камчатці буду намагатися скільки возмогу піклуватися про нещасний нинішньому народонаселення Камчатки». Він бачить, що його діяльність тут позбавлена колишньої перспективи, натякає, що довше п'ятирічного звичайного терміну на Камчатці не затримається, розуміючи, як він сам висловився, «за відсутність коштів пантелику воду» [58]. Песимістичні нотки продовжують переважати і в інших його листах. Він визнає, що при низькому платні і високих цінах чиновникам і офіцерам «важко прожити без спекуляцій», що американці, так і російські купці продовжують безкарно грабувати край, а у губернатора немає ніяких коштів виправити становище. Це змушує його бути поблажливим «до не можна» і «служба не йде» [59], не маючи морального права «стягувати з чиновників службу», які не ім'я грунтовного виховання, ошукані в надіях змушені «або красти, або спекулювати, або пити». 11 травня 1853 він з образою пише М. С. Корсакова: «Ви мені передавали від Миколи Миколайовича: дійте, тільки зробіть, і буде захист у всьому від Миколи Миколайовича і підтримка, і буде все надіслано - матеріали і гроші, і інше - виганяйте худих і інше, інше. Тепер же ... я засмучений і ображений багатьма форменими паперами, і відняли у мене всі засоби до дій по всіх частинах »[60].
Конкуренція між Амуром і Камчаткою складалася не на користь останньої. Опонент В. С. Завойко Г. І. Невельський продовжував вказувати на помилковість думки, що Камчатка «представляє для Росії все, що тільки можна ми бажати на віддаленому своєму сході, і що для підкріплення Камчатки варто тільки зайняти який-небудь з островів найближчий до тропікам »для постачання її продовольством. З рішенням амурського питання, передрікав він, Петропавловськ і Аян не зможуть грати очікуваної ролі, а витрати на них будуть не тільки марні, але й шкідливі. 22 вересня 1850 не соромлячись згущувати фарби він писав М. С. Корсакова: «Камчатка представляє одну тільки Авачинську губу - як гавань абсолютно без будь-яких коштів. Не на Камчатку глуху, а на Амур треба б було звернути всю увагу ... Камчатка хороша з Амуром, а без нього є мильна бульбашка »[61].
Незважаючи на героїчну оборону в 1854 р. Петропавловська від англо-французької ескадри [62], увагу центральних і місцевих властей остаточно переорієнтується на Амур. Хоча Муравйов все ще продовжував сподіватися, що йому вдасться діяти і на Камчатці, і на Амурі. Він важко розлучався зі своїми надіями оживити Камчатку і перетворити її на північний форпост російського впливу в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. На це вказує його лист, відправлений брата В. М. Муравйова 12 лютого 1854, перед від'їздом з Петербурга: «Справи мої я закінчив досить благополучно, побачимо тепер, що буде в Сибіру, в усякому разі я їду тепер далеко, майже прямо до Камчатки, з дуже малим тільки відпочинком в Іркутську »[63]. Стало ясно, що розвивати далекосхідну політику у двох напрямках - на півночі і на півдні - неможливо, при тій жалюгідній коштів, які були. Крім того, відкривалися нові перспективи на південь від гирла Амура, російські моряки не дивлячись на насторожені попередження з Петербурга, були стурбовані пошуком більш зручного порту на тихоокеанському узбережжі. Несприятливі військові обставини диктували інші рішення. Війська і кораблі з Петропавловська було вирішено вивести, а разом з ним півострів покинули і цивільна влада, залишивши там лише справника з невеликим штатом чиновників, покладених для так званих малолюдних округів Сибіру і поштову контору. Камчатка і Охотський край після короткого пробудження знову впали в тривалу летаргію.
Ще навесні 1854 Муравйов направив зі спеціальною місією в Аян М. С. Волконського, з дорученням оглянути як іде пристрій і заселення тракту Якутськ-Аян і для можливої зустрічі в Аяне з американським командором Перрі, розраховуючи, що той після Японії відвідає і російське узбережжі. Муравйов сподівався на зближення з Америкою через назрівав військового зіткнення на Далекому Сході з Англією. Але Перрі в Аян не прибув. Незабаром Муравйов зважаючи великих витрат і безперспективності відмовився і від подальшого заселення Якутськ-Аянського тракту, незважаючи на те, що йому важко свого часу вдалося відстояти це рішення в Петербурзі [64]. Тепер основне його увагу зайняв готується сплав по Амуру. До того ж 29 грудня 1854 вів. кн. Костянтин Миколайович у відповідь на подання Муравйова про заходи щодо посилення оборони Камчатки, зазначив: «У Сибіру сильним пунктом, в якому може знайти притулок весь тамтешній флот і який ми в змозі захищати, якщо ми з'єднаємо всі зусилля наші, тобто не Камчатка, а Амур »[65]. Для Муравйова це стало певною мірою несподіванкою, він все ще сподівався захищати Камчатку «до останньої крайності».
Кримська війна продемонструвала вразливість російських позицій в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Виникла гостра необхідність нової коригування далекосхідної політики. Якщо спочатку повернення Амура пов'язувалося з захистом і постачанням продовольством Охотско-Камчатського краю, то скоро Амур із засобу перетворився на самоціль, визначивши новий вектор урядових дій. Тепер, визначаючи головну мету приєднання до Росії великого і майже пустельного Амурського краю, архієпископ камчатський, курильський і алеутська Інокентій у статті «Щось про Амурі», написаної в 1856 р., зазначав, що вона полягає в тому, «щоб своєчасно і без сутичок з іншими державами приготувати кілька місць для заселення російських, коли для них тісно буде в Росії »[66]. Постачання ж Камчатки йшло (і разом з тим надії на морське майбутнє Росії в регіоні) на другий план, і Інокентій писав: «Честь Росії (про інші причини не кажу) не дозволяє кинути Камчатку та інші приморські місця, хоча вони дуже дорого коштують казні і ніколи не в змозі будуть окупати не тільки всіх витрат і пожертвувань скарбниці, але навіть і одних тільки пенсій, вироблених службовцям там ... »[67].
Здавалося б позиція Г. І. Невельського восторжествувала. Уряд визнав південний напрямок далекосхідної політики не тільки пріоритетним, але і єдиним. Однак з розумінням, що північно-східний напрямок далекосхідної політики не має більше перспектив, починаєш дивуватися багатьох сучасників, а потім і істориків охолодження відносин між Муравйовим і Невельским [68]. З переміщенням військових сил з Камчатки на Амур головне місцеве керівництво в краї було доручено не йому, як можна було очікувати, а В. С. Завойко. Ймовірно, Муравйову потрібно було підшукати для Завойко гідне місце, щоб загладити провал з камчатським планом. Разом з тим, безсумнівні успіхи Амурської експедиції і реалізували прогнози Невельського могли турбувати честолюбство Муравйова. Звикнувши до безумовної старанності свого оточення, він не зміг би довго терпіти настільки незалежного та самостійного людини, як Невельська. До того ж, виходячи з чиновних правил, Завойко мав формальні переваги перед Невельским, який отримав чин контр-адмірала тільки 25 серпня 1854 [69]
Але були й неформальні причини. У січні 1855 р., у відповідь на скарги Невельського з приводу РАК, Муравйов зайняв пасивну позицію, вважаючи за краще потягнути час, розібратися на місці, з'ясувати всі обставини у Завойко, і навіть засудив зайву гарячність Невельського, який, за словами генерал-губернатора, « між гіляки здичавів »[70]. 22 лютого 1855 в листі Муравйова поділився з Корсаковим планами кадрових перестановок: «Для заспокоєння Невельського я вважаю призначити його при собі виконуючим обов'язки начальника штабу; Завойко - начальником всіх морських сил, а тебе - усіх сухопутних ...» [71]. А вже 16 вересня 1855 р. він пише вів. кн. Костянтину Миколайовичу: «Невельськой тут тепер зовсім не потрібен ні на Амурі, ні Іркутську, я прийняв сміливість представити про відрахування його ...» [72]. Очевидно, такі наміри генерал-губернатора не були великою таємницею в його оточенні. Н. В. Буссе в листі до М. С. Корсакова ще 14 грудня 1854 р., передбачаючи нові адміністративні призначення: «Невельськой не годиться тепер для Амура, його час пройшов. Тепер треба людини позитивніше. Завойко хороший »[73]. У подібних діях М. І. Венюков спробував знайти більш глибокий сенс і вважав, що розрив з Невельским і натягнуті відносини генерал-губернатора з багатьма моряками був викликаний прагненням останніх закріпити на Далекому Сході пріоритетне становище флоту, відстояти тут свою відомчу незалежність [74]. Своєю різкістю у відносинах з звиклими самостійно діяти в краї моряками Муравйов, як згадував той же Венюков, «нажив серед них багато ворогів, які встигли охолодити до нього вів. кн. Костянтина Миколайовича. І хоча Амурське справа продовжувала знаходити підтримку в генерал-адмірала, але проти розпорядника його він мав зуб »[75].
Спочатку було вирішено розмістити в Ніколаєвську-на-Амурі управління камчатського військового губернатора В. С. Завойко, передавши йому справи і штат скасовуємо Амурської експедиції. Логіка розвитку політичних і військових подій ставила нові цілі, змінила загальну ситуацію в регіоні і вимагала посилення тут імперського присутності. Але й Завойко залишився на Далекому Сході не надовго. Захоплений спочатку на Камчатку Муравйовим, він став тяготиться своєю службою в краї і незабаром покинув його [76]. Очевидно, справа була не тільки в похитнулося здоров'я. Завойко не поділяв занадто оптимістичних поглядів з приводу Амура, які охопили більшість Мурав'євським оточення. З цього приводу А. М. Лінден не без підстави зауважив: «Завойко і Невельського Муравйов завжди визнавав своїми безпосередніми подвижниками, глибоко відданими. Воно дійсно так і було колись, але, просунувшись на Амур, Завойко круто змінив фронт. Окрилений блискучим успіхом Петропавлівського битви, він скинув з себе маску вірного епігона Муравйова і почав відкрито висловлювати своє неспівчуття до Амуру, зводячи в той же час на ступінь якийсь Аркадії Камчатку і увінчаний лаврами Петропавловськ »[77]. Архієпископ Інокентій також зауважив, що Завойко сильно змінився «не слухає і слухати не хоче ніяких резонів» [78], а при зустрічі в червні 1856 р. в Ніколаєвську з В. С. Завойко і його наступником П. В. Казакевичем писав він: «Чув я думки і судження про Амурі обох адміралів. Один над-цур хвалить (втім, вже збавив ходу), а інший в тій же мірі ображає свого. Аянське говорять, що вони обидва з цими думками і виїхали. Останній нібито хоче представити - кинути зовсім Амур і зробити порт або в Камчатці, або в Аяне! Цього я від них не чув. Невже це правда?! І невже його послухають! ... Ні! В.С. вже не той же самий, але перед тим він слухав, коли йому говорять резонно ... »[79].
До середини XIX ст., Коли стало очевидно, що в найближчому майбутньому Росія буде не здатна створити потужний тихоокеанський флот, взяла гору континентальна концепція імперської політики на Далекому Сході. З переорієнтацією урядової уваги з північного сходу на південь, на перший план вийшли російсько-китайські відносини, ключову роль в яких набули Приамурський і Уссурійський краю. Вже в 1853 р. Муравйов, прогнозуючи посилення могутності Сполучених Штатів, став стверджувати, що з часом вони будуть переважати на Тихому океані і слід змиритися з думкою, «що рано чи пізно доведеться їм поступитися Північно-Американські володіння наші» [80], що потрібно бути готовими компенсувати ці втрати за рахунок територіального розширення імперії на Далекому Сході. Муравйов був не проти розсунути межі імперії за рахунок Монголії і Манчжурії, встановивши над ними протекторат.
Росія, на його думку, здатна і зобов'язана панувати на азіатському узбережжі Східного океану, взявши реванш на Амурі і Далекому Сході «за все те, що вона терпить від Заходу» [81]. Стало ясно, що Росія повинна повернутися на азіатський континент, повернувши вектор імперської експансії з північного сходу на південний схід, зберігаючи за морськими силами завдання оборони російських рубежів і підтримки урядових дій на суші. Тільки посилившись на континенті, заселивши нові землі, створивши на Далекому Сході потужний військовий і економічний потенціал, Росія зможе повернутися до активної військової та торгової морську політику. Приєднання Приамурського краю виглядало в урядової ідеології як повернення втрачених російських земель, насильно відібраних у XVII ст. від Росії. Це була не тільки політика відновлення історичної справедливості, але і торжество нових принципів у відносинах Росії з суміжними азіатськими державами, перш за все з Китаєм. Росія повинна була поспішати зміцнити свої позиції на континенті, зайнявши вигідні стратегічні території і виходи в океан, здатні забезпечити в майбутньому успіх імперської експансії в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Це була політика націлена на перспективу, заради якої варто було піти, може бути, і на необгрунтовані справжнім моментом жертви. Морським силам тепер відводилася явно допоміжна роль, що не могло не відбитися і на кадрових призначеннях. Нового політичного курсу в жертву і був кинутий в середині XIX ст. Охотско-Камчатський край.
Список літератури
Кабанов П. І. Амурський питання. Благовєщенськ, 1959; Алексєєв А. І. Амурська експедиція. 1849-1855 рр.. М., 1974; Безпрозванних Є. Л. Приамур'я в системі російсько-китайських відносин. Хабаровськ, 1986; Мамай А. С. Амурський питання в далекосхідній політиці Росії в середині XIX ст. : Автореф. дис. ... Канд. іст. наук. М., 1997; Матханова Н. П. Генерал-губерантора Східного Сибіру. Новосибірськ, 1998. Див також: Козюра О. В. Російська історіографія про роль М. М. Муравйова-Амурського у становленні далекосхідної політики Росії / / Взаємини народів Росії, Сибіру та країн Сходу: історія та сучасність. М.; Іркутськ; Тегу, 1997. Вип. 2.
Докладніше про це див: Ремнев А. В. Росія на Далекому Сході на початку XIX століття: задуми, дискусії, реалії / / Вісник Донецького відділення Академії гуманітарних наук. Омськ, 2000. № 4.
Сафронов Ф. Г. Росіяни на Північно-Сході Азії в XVII - середині XIX ст. М., 1978. С. 58, 196.
РГИА. Д. 167. Л. 7-18.
Пропозиції І. Ф. Крузенштерна про посилку посольства в Японію з метою встановлення торговельних відносин і про науковому значенні навколосвітніх плавань / / Головнін В. М. Записки флоту капітана Головніна про пригоди його в полоні у японців у 1811, 1812 і 1813 роках, з долученням зауважень його про Японський державі і народі. Хабаровськ, 1972. С. 493-494.
Цит. по: Алексєєв А. І. Амурська експедиція 1849-1855 рр.. М., 1974. С. 12.
РГИА. Ф. 1409. Оп. 2. Д. 6923. Л. 10.
Там же. Л. 2-3.
Шумахер П. Оборона Камчатки і Східного Сибіру проти англо-французів у 1854 і 1855 рр.. / / Російський архів. № 8. С. 397.
РГИА. Ф. 1409. Оп. 2. Д. 6923. Л. 8.
П. Д. Кисельов, міністр державного майна
ОР РГБ. Ф. 137. К. 40. № 17. Л. 9.
Барсуков І. П. Граф М. М. Муравйов-Амурський. М., 1891. Т. I. С. 222.
Там же. С. 230.
Струве Б. Спогади про Сибір / / Російський вісник. 1888. № 5. С. 41-42.
Барсуков І. П. Граф М. М. Муравйов-Амурський. Т. II. С. 51.
Там же. С. 321.
Невельськой Г. І. Подвиги російських морських офіцерів на крайньому сході Росії. 184901855. М., 1947. С. 39-40.
На початку 1860-х рр.. цих поселенців з р. Травень перевели в Південно-Уссурійський край, «травні знову звернулася в пустелю, якою, втім, вона за своїм географічним положенням і повинна бути» (Лінден А. М. Записки / / Граф М. М. Муравйов-Амурський у спогадах сучасників. Новосибірськ , 1998. С. 142).
Барсуков І. П. Граф М. М. Муравйов-Амурський. Т. II. С. 105.
Там же. С. 215.
РДА ВМФ. Ф. 410. Оп. 2. Д. 169. Л. 2.
Цит. по: Струве Б. Спогади про Сибір / / Російський вісник. 1888. № 6. С. 94.
Там же. С. 97.
З листа М. М. Муравйова - Л. А. Перовському (7 серпня. 1849 р.) / / Барсуков І. П. Граф М. М. Муравйов-Амурський. Т. I. С. 220-221.
Там же. Т. I. С. 221.
Там же. С. 204-205.
А. Сильницький, не без деякого перебільшення, навіть вважав, що пропозиція Завойко про перенесення порту з Охотська в Аян «є початок всіх подальших подій на далекому сході, що закінчилися Айгунський договором, який дав Російській Державі великий Приамурський край» (Сильницький А. Адмірал Василь Степанович Завойко і його діяльність в Приамурском краї в Мурав'євським епоху. Хабаровськ, 1898. С. 2).
Г. І. Невельський явно з недоброзичливості натякає на те, що В. С. Завойко при цьому виходив і з кар'єрних міркувань, так як зазвичай начальники Охотської факторії були з міщан, а з перенесенням її в Аян став важливим адміністративним особою і був проведений в капітани 2-го рангу (Невельськой Г. И. Указ. Соч. С. 62).
Там же. С. 63.
Барсуков І. П. Граф М. М. Муравйов-Амурський. Т. I. С. 243.
Там же. Т. I. С. 218-219. Хоча, як згадував Б. В. Струве, Муравйов коливався у виборі між В. С. Завойко і Охотським начальником капітаном 1-го рангу І. В. Вонлярлярського, але остаточне рішення він прийняв за рекомендацією єпископа Алеутського і Камчатського Інокентія (Струве Б. Спогади про Сибір / / Російський вісник. 1888. № 5. С. 63-64).
Див: Сафронов Ф. Г. Указ. Соч. С. 135-136.
Цит. по: Струве Б. Спогади про Сибір / / Російський вісник. 1888. № 6. С. 96.
ПСП-II. № 24811.
Буличов І. Подорож по Східному Сибіру. СПБ., 1856. Ч. I. С. 75.
Барсуков І. П. Граф М. М. Муравйов-Амурський. Т. I. С. 219.
Там же. Т. I. С. 243.
РДА ВМФ. Ф. 224. Оп. 1. Д. 236. Л. 9.
Там же.
РДА ВМФ. Ф. 410. Оп. 2. Д. 315. Л. 14-15.
РГИА. Ф. 1263. Оп. 3. Д.199. Л. 31.
Сафронов Ф. Г. Указ. Соч. С. 135-136.
В. С. Завойко - М. М. Муравйова 13 березня 1850 (Аян) / / РДА ВМФ. Ф. 191. Оп. 1. Д. 26. Л. 13.
В. С. Завойко - М. М. Муравйова. 9 грудня 1850 (Петропавловськ) / / Там же. Л. 32.
Лінден А. М. Записки / / Русская старина. 1905. № 4. С. 125.
Барсуков І. П. Указ Соч. Т. I. С. 472.
РДА ВМФ. Ф. 410. Оп. 2. Д. 315. Л. 105.
Там же. Л. 184.
Сафронов Ф. Г. Указ. Соч. С. 198.
Римський-Корсаков В.А. Балтика-Амур. Хабаровськ, 1980. С. 204.
Невельськой Г.І.. Указ. Соч. С. 188.
Римський-Корсаков В. А. Указ. Соч. С. 182.
Там же.
Там же. С. 195.
3 лютого 1850 капітан 2-го рангу Г. І. Невельський вступив у повне розпорядження східно-сибірського генерал-губернатора. Вже 8 лютого Невельськой був підвищений до звання капітана 1-го рангу і переведений на службу в Охотському флотилію, з наказом складатися при Муравьеве для виконання «особливого найвищого повеління» (Алексєєв А. І. Амурська експедиція 1849-1855 рр.. М., 1974. С. 48).
В. С. Завойко - М. М. Муравйова. 9 грудня 1850 (Петропавловськ) / / РДА ВМФ. Ф. 191. Оп. 1. Д. 26. Л. 32.
В. С. Завойко - М. М. Муравйова. 9 грудня 1850 (Петропавловськ) / / РДА ВМФ. Ф. 191. Оп. 1. Д. 26. Л. 34.
В. С. Завойко - М. М. Муравйова. 26 серпня 1851 (Петропавловськ) / / РДА ВМФ. Ф. 191. Оп. 1. Д. 26. Л. 38-39.
Цит. по: Матханова Н. П. Вища адміністрація Східного Сибіру в середині XIX ст. (Кінець 1830-х - середина 1860-х рр..): Дис. ... Д-ра іст. наук. Новосибірськ, 1999. С. 433.
Цит. по: Алексєєв А. І. Амурська експедиція 1849-1855 рр.. М., 1974. С. 56.
Див: Степанов А. Петропавлівська оборона. Хабаровськ, 1954.
Барсуков І. П. Граф М. М. Муравйов-Амурський. Т. I. С. 347.
Там же. Т. I. С. 356-357.
Сильницький А. Указ Соч. С. 16.
Барсуков І. П. Інокентій, митрополит Московський і Коломенський. За його творам, листів і розповідям сучасників. М., 1883. С. 382.
Там же. С. 383.
Алексєєв А. І. Указ Соч. С. 161. І. П. Барсуков вважав, що причиною охолодження відносин Муравйова до Невельському і Завойко могли стати їх нерішучі дії під час ворожого десанту в затоці де-Кастрі. Хоча й Барсуков відзначає, що в Муравйова і раніше були причини для невдоволення Невельским через неточності у виконанні генерал-губернаторських розпоряджень (Барсуков І. П. Граф М. М. Муравйов-Амурський. Т. I. С. 415).
Хоча це старшинство не було значним. Завойко був зроблений в генерал-майори одночасно із затвердженням на посаді камчатського військового губернатора лише 25 червня 1853 р., а 17 листопада 1854 переатестована адміралом.
Алексєєв А. І. Указ Соч. С. 162.
Барсуков І. П. Граф М. М. Муравйов-Амурскій.Т. I. С. 396.
РДА ВМФ. Ф. 410. Оп. 2. Д. 1016. Л. 45.
Цит. по: Алексєєв А. І. Указ Соч. С. 168.
Венюков М. І. Подорожі по Приамур'я, Китаю і Японії. Хабаровськ, 1970. С. 58.
Венюков М. І. Зі спогадів. Амстердам, 1895. Кн. 1. С. 232. Про складному періоді у відносинах з вів. кн. Костянтином Миколайовичем М. М. Муравйов натякав М. С. Корсакова 19 березня 1856 з Петербурга: «Втім, Государ і всі члени Його сімейства дуже ласкаві зі мною, а Великий Князь Костянтин Миколайович повертається до колишнього довірі» (Барсуков І. П . Граф М. М. Муравйов-Амурський. Т. I. С. 448).
На зіткнення з Муравйовим, як на причину відставки Завойко вказують багато дослідників. Див. наприклад: Алексєєв А. І. Як починався Владивосток. Владивосток, 1985. С. 80 Історичний парадокс полягав ще й у тому, що і Г. І. Невельський (змушений провести в краї зиму 1855/1856 рр.. Як приватна особа), і В. С. Завойко майже одночасно покинули Далекий Схід навесні 1856
Лінден А. М. Записки / / Граф М. М. Муравйов-Амурський у спогадах сучасників. Новосибірськ, 1998. С. 146.
Листи Інокентія, митрополита Московського і Коломенського. Кн. 2. СПб., 1898. Лист до М. Д. Свербееву (13 верес. 1856 р.).
Барсуков І. П. Інокентій, митрополит Московський і Коломенський. С.372.
Барсуков И. П. Граф М. М. Муравйов-Амурський. Т. I. С. 323.
М. М. Муравйов - М. С. Корсакова (1 груд. 1856 р.) / / Барсуков І. П. Граф М. М. Муравйов-Амурський. Т. I. С. 478.