НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ “ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ”
ЕКОНОМІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
КАФЕДРА ФІНАНСІВ
ВИПУСКНА РОБОТА
на тему:
“Забезпечення рентабельності страхової діяльності”
Студента IV курсу
економічного факультету,
спеціальність “фінанси”
Жижари Ігоря Зіновійовича
http://www.uosa.uar.net/
ОСТРОГ – 2004 р.
ЗМІСТ
Вступ с.3
РОЗДІЛ І.
Теоретичні засади організації страхової діяльності
Сутність, класифікація та учасники страхових відносин с.5
Суть та види діяльності страхових компаній с.14
1.3. Рентабельність страхової діяльності: сутність та механізм її визначення с.32
РОЗДІЛ ІІ.
Аналіз рентабельності страхової діяльності
2.1. Тенденції розвитку страхової діяльності в Україні с. 38
2.2. Оцінка рентабельності діяльності за формами проведення на прикладі ЗАТ СК “Кредо-класик” с. 49
2.3. Аналіз рентабельності галузей страхування на прикладі ЗАТ СК “Кредо-класик” с. 56
РОЗДІЛ ІІІ.
Проблеми та шляхи забезпечення рентабельності діяльності страхових компаній
Проблеми діяльності страхових компаній с. 60
3.2. Перспективи подальшого розвитку страхової галузі та підвищення її прибутковості c. 69
ВИСНОВКИ с.83
Список використаних джерел та літератури с.88
ВСТУП
Ринок фінансових послуг в Україні досі перебуває на етапі становлення. Тому в ньому існує очевидний дисбаланс: домінує банківський сектор, другорядні позиції займають сектори страхування та фондових операцій.
Головною метою економічної політики будь-якої країни є збільшення темпів економічного зростання за умови фінансової стабілізації та створення на цій основі сприятливих умов для структурних перетворень.
Як свідчить світовий досвід, відчутного імпульсу зростанню національної економіки надає повноцінний розвиток страхової інфраструктури.
Сучасне страхування — одна із галузей економіки України, що досить динамічно розвивається. Обсяги операцій на ринку страхових послуг неухильно зростають. Так, за результатами діяльності страхового ринку за 2002р. частка страхування у ВВП України склала 2% проти 1,5% у 2001р.; загальний обсяг страхових премій склав 4 442 млн. грн. (проти 3 031 млн. грн. у 2001 р.). Страхування суттєво впливає на соціально-економічну стабільність суспільства і як таке — належить до кола чинників, що безпосередньо визначають рівень економічної безпеки країни.
Зацікавленість держави в розвитку страхового ринку полягає в тому, що завдяки страхуванню уможливлюється підвищення соціального захисту населення та господарюючих суб'єктів; зменшується навантаження на державний бюджет у частині відшкодування непередбачуваних збитків природно-техногенного характеру; вирішуються окремі проблеми соціального забезпечення завдяки перенесенню державних соціальних виплат з коштів бюджету на страхові виплати. Страхування є стабільним і довгостроковим джерелом інвестування. Страхова галузь може й повинна використовуватися як ефективний інструмент пенсійної реформи. Водночас, розвиток якісного страхування — процес поступовий і тривалий.
Розвиток страхування в Україні стримується багатьма об'єктивними та суб'єктивними чинниками. Головними серед них є відсутність платоспроможного попиту на страхові послуги внаслідок низького рівня життя населення, обмеженість корпоративних фінансів, нестійкість податкової системи, відсутність економічних стимулів розвитку страхування. Водночас, страхових компаній, що займаються реальним страхуванням і мають достатньо власних ресурсів для обслуговування крупних клієнтів, не більше десяти.
Більшість страхових компаній не займаються повсякденним керуванням прибутком, тобто координуванням виробничого процесу і продажів з метою досягнення максимальної прибутковості відповідно до потенційних можливостей. У результаті утворюється кілька острівців високої рентабельності, але також і безліч неприбуткових напрямків і угод. Пошук відповіді на питання вимагатиме великих зусиль. З одного боку, менеджерам прийдеться методично думати про клієнтів, продукти й угоди. З іншого боку, необхідно сконцентруватися на бізнесі-моделі компанії, тобто на внутрішніх бізнесах-процесах і на тому, як компанія діє на ринку. Результатом цих зусиль повинне стати збільшення рентабельності компанії до максимуму.
Враховуючи актуальність даного питання, метою нашої роботи є аналіз діяльності страхових компаній в Україні та визначення ефективних методів забезпечення рентабельності страхової діяльності. Для досягнення мети необхідно вирішити наступні завдання:
визначити економічну суть, види страхових відносин;
здійснити оцінку рентабельності діяльності підприємства;
визначити найефективніші напрями збільшення рентабельності страховиків.
Об’єктом нашого дослідження є страхова діяльність, а предметом – страхові платежі та страхові виплати як елементи фінансування рентабельності страхової діяльності.
В процесі здійснення даної роботи були використані наступні методи дослідження:
емпіричний метод;
статистичний;
аналітичний, метод коефіцієнтів, монографічний, графічний.
РОЗДІЛ 1.
Теоретичні засади організації страхової діяльності
Сутність, класифікація та учасники страхових відносин.
Страхування - одна з трьох сфер фінансової системи. Страхування зв'язане з розподілом сукупного суспільного продукту і частини національного багатства. Для страхування в той же час характерні економічні відносини тільки по перерозподілу доходів і нагромаджень, зв'язаних з відшкодуванням матеріальних і інших утрат. Таким чином, страхування зв'язане з ймовірносним рухом грошової форми власності. Страховий випадок може і не наступити.
Для страхування характерні всі ознаки фінансів, але воно має і свої відмітні ознаки: виникають перерозподільні відносини, обумовлені наявністю страхового ризику як імовірності і можливості настання страхового випадку, здатного нанести матеріальний і інший збиток.
Для страхування характерні замкнуті перерозподільні відносини між його учасниками, зв'язані із солідарним розподілом суми збитку одного чи декількох суб'єктів на всіх суб'єктів, залучених у страхування. Цей замкнутий розподіл засновано на імовірності того, що число постраждалих господарств звичайно менше числа учасників страхування. Як правило, число потерпілих повинне бути істотно менше числа застрахованих. Для організації замкнутого розподілу збитку створюється грошовий страховий фонд, сформований за рахунок внесків всіх учасників. Розмір страхового внеску представляє частку кожного з них у розподілі. Таким чином, чим ширше коло учасників, тим менше сума страхового внеску і вони більш доступні. Обов'язкове страхування утягує найбільше число учасників, отже менше страховий тариф і ризик.
Страхування передбачає перерозподіл збитку в часі й у територіальному розрізі.
Страхування, як і будь-яка інша сфера діяльності людини, будь-яка інша система знань, потребує внутрішньої структурно-логічної впорядкованості. Без такої впорядкованості неможливо організувати складну справу, виробити методологію наукових досліджень, побудувати навчальний процес. Щоб досягти необхідної впорядкованості, застосовують класифікацію. І потреба в ній тим нагальніша, чим складніший об'єкт, який має бути класифіковано.
Залежно від того, з якою метою потрібно виконати натуральну класифікацію, обирають ту чи іншу класифікаційну ознаку.
Страхування як наука, як галузь знань та як сфера бізнесу характеризується багатьма специфічними поняттями. Без класифікації цих понять неможливо виконувати ні теоретичні дослідження, ні практичну роботу в цій галузі. Тому класифікації страхування приділяється пильна увага.
В основу класифікації страхування можна покласти розбіжності у сферах діяльності страхових компаній, у підходах щодо забезпечення страхового захисту майнових інтересів фізичних і юридичних осіб, у визначенні об'єктів страхування, обсягів страхової відповідальності, у формах проведення страхування тощо. У зв'язку з цим можна вирізнити найістотніші класифікаційні ознаки, за допомогою яких класифікують страхування і які мають найбільше значення як у теоретичному, так і у практичному розумінні, а саме:
• історичні ознаки (етапи розвитку страхової справи; час виникнення окремих видів страхування);
• економічні ознаки (інвестиційна складова договору страхування; рід небезпеки; об'єкт страхування);
• юридичні ознаки (вимоги міжнародних угод і внутрішнього законодавства; форма організації страховика; форма проведення страхування).
Класифікація за історичними ознаками передбачає виокремлення етапів розвитку страхування (зародки страхування в античному суспільстві; середньовічне страхування у формі взаємодопомоги; страхування в період раннього капіталізму; страхування в сучасному капіталістичному суспільстві) і поділ усієї сукупності страхових послуг за часом їх виникнення. Така класифікація має швидше теоретичне, аніж практичне значення. Проте слід зауважити, що теоретичні знання історії страхової справи, її витоків, генезису допомагають практикам орієнтуватися у процесах, що відбуваються на страховому ринку, прогнозувати тенденції його розвитку, будувати страхові правовідносини з урахуванням досвіду, нагромадженого за багаторічну історію зарубіжного і вітчизняного страхування.
Класифікація за економічними ознаками передбачає кілька підходів. Найважливішою економічною ознакою для класифікації страхування є наявність або відсутність у договорі страхування інвестиційної складової. З огляду на це у світовій практиці всю сукупність страхових послуг поділяють на дві великі групи.
Перша група об'єднує ті договори страхування, які не лише задовольняють потреби страхувальників у страховому захисті, а й здатні забезпечити їхні інвестиційні інтереси, тобто уможливлюють нагромадження й капіталізацію страхових внесків. Такі договори охоплюються поняттям — «страхування життя». Хоча не обов'язково, щоб у конкретному виді страхування йшлося саме про страхування життя. Прикладом подібних договорів є договори індивідуального страхування життя, страхування дітей до повноліття і вступу в шлюб, страхування додаткової пенсії тощо. Це довгострокові договори страхування, які укладаються на 5, 10, 20, 30 і більше років.
Страхові премії за договорами страхування життя зазвичай сплачуються в розстрочку протягом усього терміну дії договору з таким розрахунком, щоб на момент закінчення дії договору розмір нагромаджених страхувальником внесків дорівнював би страховій сумі за договором. Відбувається начебто «накопичення» страхувальниками коштів, які зберігаються (перебувають в управлінні) у страховика на період дії договору страхування.
Оскільки за договорами страхування життя відповідальність страховика настає або в разі смерті застрахованої особи, або в разі дожиття нею до заздалегідь обумовленої договором події, то зрозуміло, що за будь-яких обставин внесені кошти повернуться застрахованій особі або її правонаступникам, причому, як правило, — з певними відсотками. Тобто внески за договорами страхування життя мають для страхувальника яскраво виражений характер інвестиції.
Законодавство багатьох країн передбачає встановлення норми прибутковості, що ЇЇ має забезпечити страховик у результаті управління коштами, які надійшли компанії у вигляді премій зі страхування життя. На цю норму прибутковості, передбачувану при розрахунках страхового тарифу, може зменшуватися розмір страхової премії, що її сплачує страхувальник. Якщо ж такого зменшення не відбувається, то страховик зобов'язаний нараховувати певні відсотки на суму отриманих від страхувальника страхових премій. Тобто страхувальник залучається до участі у прибутку, який утворюється в результаті інвестування й розміщення коштів страхових резервів зі страхування життя. Безперечне і повне повернення страхувальникові (застрахованому, його правонаступникам) внесеної суми премій плюс додатковий дохід у вигляді відсотків річних саме і означає ту інвестиційну складову, якою вирізняються договори страхування життя і якої немає в інших договорах страхування.
Друга група договорів — це ті договори, які обслуговують потреби виключно у страховому захисті, не торкаючись інвестиційних інтересів страхувальників. Прикладом подібних договорів є договори страхування нерухомого майна, засобів транспорту, фінансово-кредитних ризиків тощо. Вони об'єднуються поняттям — «не-життя», або «загальне страхування». В українській практиці, термін «не-життя», як правило, не вживається; зазвичай у такому разі вживають термін «ризиковані види страхування», або «види страхування інші, ніж життя», або ж «загальні види страхування».
Загальне страхування включає всі ті види страхування, які не підпадають під ознаки договорів страхування життя. Договори загального страхування є короткостроковими. Стандартний термін їх дії — рік (саме з огляду на цей термін обчислюють страхові тарифи для більшості видів загального страхування). Іноді вони можуть укладатися навіть на кілька днів, наприклад при страхуванні вантажів — на період транспортування, а при страхуванні туристів, що виїздять за кордон, — на період перебування там. Отже, тут немає змоги протягом тривалого часу нагромаджувати страхові премії. Та й самі страхові премії порівняно з договорами страхування життя мають зовсім інший економічний зміст. Вони, як правило, сплачуються одноразово і становлять невеличкий відсоток від страхової суми. Вони не нагромаджуються, не розглядаються страхувальниками як інвестовані кошти і не повертаються страхувальникам по закінченні дії договору страхування. Договори загального страхування, таким чином, призначені лише для забезпечення компенсації збитків внаслідок страхових подій.
Класифікація з виокремленням двох зазначених груп, незважаючи на зовнішню простоту, має дуже велике значення і глибокий зміст.
Річ у тім, що фінансове управління компанією, яка здійснює страхування життя, відрізняється від управління компанією, що провадить загальні види страхування. Необхідність збереження довгострокових заощаджень страхувальників за договорами страхування життя висуває до страховиків, що здійснюють таке страхування, особливі вимоги. Для них, як правило, передбачається підвищений розмір статутного капіталу. Установлюється особливий порядок формування страхових резервів, які обчислюються окремо за кожним договором страхування з використанням методів актуальної математики. Доходи таких компаній у вигляді внесків за договорами страхування життя не підлягають оподаткуванню.
Довгостроковий характер зобов'язань за договорами страхування життя позначається на характері інвестиційної політики страховика. Він може дозволити собі значну частку довгострокових вкладень у загальному обсязі власних інвестицій. Це стає можливим завдяки тому, що договори страхування життя укладаються на довгий строк, а обов'язки з виплат страхувальникам, як правило, значно віддалені в часі і, крім того, піддаються досить точному прогнозуванню. А компанії, що провадять загальні види страхування (строк дії яких майже завжди не перевищує року), орієнтовані здебільшого на короткострокові високоліквідні інвестиції. Особливі інвестиційні можливості компаній зі страхування життя роблять унікальним їх становище на ринку капіталу: вони чи не єдині фінансові установи (за винятком пенсійних фондів), які задовольняють потреби економіки в дефіцитному капіталі для довгострокових інвестицій.
З огляду на ці розбіжності в більшості країн світу заборонено створювати так звані композитні компанії, які б одночасно здійснювали страхування життя і загальне страхування. У країнах Європейського Союзу, наприклад, така заборона діє з 1982 року. Страховий ринок чітко поділений на ринок страхування життя і ринок загального страхування. Відповідним чином будується і статистика.
У нашій країні заборона на створення композитних компаній існує з 1 січня 1997 р. Законодавством України передбачено, що компанії, які отримали ліцензію на страхування життя, не мають права займатися іншими видами страхування і навпаки.
Іноді практика страхування потребує комплексного страхового захисту майнових інтересів страхувальника. Тоді за одним страховим полісом беруться на страхування кілька різнорідних об'єктів на випадок одних і тих самих страхових подій. У цьому разі доцільніше додержувати класифікації не за об'єктами страхування, а за родом небезпеки. Під родом небезпеки розуміється набір специфічних страхових подій (страхових ризиків), які супроводжують конкретну діяльність страхувальника. Із цього погляду в загальному страхуванні виокремлюють, наприклад, автотранспортне страхування, морське та авіаційне страхування, страхування ядерних, космічних, кредитних ризиків тощо.
Як приклад використання класифікації за родом небезпек можна навести вимогу Директиви Комісії Європейського союзу 92/49/СЕЕ, згідно з якою країни — члени цієї організації зобов'язані формувати відповідну статистику з таким групуванням видів" загального страхування: страхування від нещасних випадків та на випадок хвороби; автотранспортне страхування (за винятком відповідальності перевізника); страхування майна від вогню та стихійного лиха; авіаційне, морське та транспортне страхування; страхування загальної цивільної відповідальності; страхування кредитів та поручительств; інші види.
Не менш важливою з економічного погляду є класифікація за об'єктами страхування, тобто об'єктами, на які спрямовується страховий захист. Класифікація за об'єктами страхування передбачає виокремлення трьох галузей:
* особистого страхування (об'єкти — життя, здоров'я і працездатність страхувальників або застрахованих);
* майнового страхування (об'єкти — майно в різних його видах: рухомі і нерухомі матеріальні цінності, грошові кошти, доходи);
* страхування відповідальності (об'єкт — відповідальність за шкоду, заподіяну страхувальником життю, здоров'ю, майну третьої особи).
Ця класифікація довгий час була основною в теорії і практиці вітчизняного страхування. Не втратила вона свого значення і тепер, хоча застосовується, здебільшого, у теоретичному аспекті. Об'єкт страхування є вирішальним фактором, від якого залежить характер договору страхування і його основні умови: страхова сума, перелік страхових випадків (обсяг страхової відповідальності), страхова премія, франшиза, термін дії договору, винятки, обмеження і т. ін.
Класифікація за юридичними ознаками, як і за економічними, передбачає кілька підходів. Насамперед це — виокремлення певних класів страхування згідно з міжнародними нормами.
Іноді існує потреба у класифікації за формою організації (юридичним статусом) страховика. Така класифікація використовується переважно з метою забезпечення державного регулювання страхової діяльності (видача ліцензій, ведення державного реєстру страхових компаній тощо), контролю за страховиками, аналізу розвитку страхового ринку в інституційному і територіальному аспекті. У цьому плані можна виокремити страхування комерційне (в Україні, згідно з чинним законодавством, його здійснюють страхові компанії, створені у формі акціонерних товариств відкритого і закритого типу, повних, командитних товариств, товариств з додатковою відповідальністю; в інших країнах комерційне страхування здійснюють також приватні страхові компанії"), взаємне (його здійснюють товариства взаємного страхування), державне (його здійснюють спеціалізовані державні страхові організації).
Класифікація за юридичними ознаками передбачає можливість застосування такої класифікаційної ознаки, як форма проведення страхування. За цією ознакою страхування поділяють на обов'язкове і добровільне. Більшість договорів страхування укладається на добровільній основі. Страхувальник має право, але не зобов'язаний укладати договір страхування. Водночас і страховик має повне право відмовитися від прийняття на себе тих ризиків, які він вважає небажаними. Проте в деяких випадках, коли йдеться про потреби суспільства в цілому, ступінь свободи страхувальника і страховика суттєво обмежується. При цьому замість права укласти страховий договір у страхувальника з'являється обов'язок це зробити, а страховик втрачає право відмовити страхувальникові і набуває обов'язку взяти ризик на страхування. Ідеться про обов'язкове страхування, яке встановлюється відповідними законодавчими актами. В Україні існують 34 види обов'язкового страхування, їх перелік визначений у статті 7 Закону України «Про страхування».
Діяльність страхових компаній істотно відрізняється від інших видів підприємницької діяльності. Основною відмінністю страхового бізнесу є прагнення страхової компанії приймати на себе ризики різних суб'єктів господарювання. При цьому найбільш важливим аспектом ведення страхового бізнесу є здатність компанії об'єктивно оцінювати і керувати ризиками. Існує безпосередній зв'язок між ризиками, прийнятими страховою компанією (страховими ризиками), і ризиками властиві веденню страхової діяльності.
У багатьох країнах світу страхова справа розглядається як окрема галузь економічної діяльності. До неї входять різноманітні за формами власності, видами страхування організації-страховики, посередницькі та інформаційно-консультаційні структури. Головне місце у страховій галузі належить страховикам.
Страховик — це організація, котра згідно з отриманою ліцензією бере на себе за певну плату зобов'язання у разі настання страхового випадку відшкодувати страхувальникові чи особам, яких він назвав, завданий збиток або виплатити страхову суму (додаток 1).
Сукупність страховиків, що функціонують у певному економічному середовищі, утворює страхову систему, її головне завдання — надання страхових послуг.
За формою власності страховики можуть бути державними і приватними.
За характером роботи страховим поділяються на три групи:
такі, що страхують життя;
здійснюють інші види страхування;
надають виключно перестрахувальні послуги.
Державні (публічні) страховики створюються, як правило, від імені Уряду, який ними й керує.
Серед приватних страховиків у світовій практиці є індивідуальні особи, акціонерні та інші страхові товариства. Співвідношення між державними і приватними формами страховиків залежить від суспільного устрою країни та економічної політики держави.
Страховий бізнес за зразком корпорації Ллойд лише умовно можна вважати індивідуальним. По суті, це великі групи фізичних осіб, належних до певних синдикатів, які, у свою чергу, діють на страховому ринку переважно за принципом співстрахування. Створення страховиків такого типу значного поширення не набуло. Ллойд також переживає пору великих змін. Нині Ллойд іде на зближення з асоційованими компаніями. Уже тепер тут поряд із членами, які несуть повну відповідальність за наслідки страхування, є багато осіб, у тому числі й юридичних, котрі вступають до синдикатів Ллойда на засадах обмеженої відповідальності.
Тепер Ллойд ретельно вибудовує новий імідж — рідше згадує про трьохсотрічні традиції і більше наголошує на зусиллях, яких корпорація докладає, щоб відповідати сучасним вимогам.
В Україні страховиками визнаються юридичні особи, утворені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю.
У переліку дозволених в Україні форм страхових організацій немає товариств з обмеженою відповідальністю (ТОВ). Відомо, що такі підприємницькі структури дуже поширені в малому і середньому бізнесі. Власники в разі будь-якої небезпеки несуть відповідальність за борги фірми лише в межах зроблених внесків до статутного фонду. Умови створення зазначених товариств захищають від проникнення в їхню справу небажаних учасників. Поряд з позитивними існують і численні негативні особливості ТОВ, зокрема малі можливості збільшення статутного капіталу, труднощі контролю за діяльністю товариств, що особливо важливо у сфері страхових послуг. Інколи прихильники впровадження ТОВ у страхову справу посилаються на зарубіжний цілковито, мовляв, позитивний досвід. Але це хибна думка. Наприклад, у Великій Британії поняття товариства різко відрізняється від нашого. Англійські товариства можуть і не мати статусу юридичної особи. До страховиків тут відносять лише ті підприємницькі структури, що створені на підставі Акту про страхові компанії. Та й обмежена відповідальність тлумачиться ширше. До компаній з обмеженою відповідальністю відносять і акціонерні товариства.
В Україні поняття «товариство» та «компанія» нерідко ототожнюють, не розрізнюючи на практиці страхових товариств і страхових компаній. Проте насправді не кожного страховика можна вважати товариством. Не всі страховики набирають вигляду страхової компанії. Товариства, як правило, не створюються тоді, коли власником є виключно держава. Водночас у багатьох країнах до компаній не включають поширені там товариства взаємного страхування (ТВС).
Головна відмінність між ТВС і компанією полягає в тому, що компанія завжди має на меті отримання комерційного результату — прибутку.
Страхова компанія — це юридична оформлена одиниця підприємницької діяльності, яка бере на себе зобов'язання страховика і має на це відповідну ліцензію.
В Україні, як і в багатьох інших державах, основу страхової системи становлять компанії у вигляді акціонерних товариств.
У самій основі акціонерного товариства закладені переваги цього виду компанії. Акціонерна форма нагромадження статутного капіталу дає змогу залучати до страхової індустрії багатьох юридичних і фізичних осіб, зацікавлених вигідно розмістити свої інвестиції. Страхова індустрія за умови обґрунтованого державного регулювання має всі можливості для отримання прибутку на одиницю акціонерного капіталу на рівні, не нижчому від середнього за всіма галузями бізнесу. У разі несприятливих наслідків діяльності конкретного страховика втрата відносно невеликих внесків до компанії не потягне за собою банкрутства самих акціонерів.
Акціонерні товариства бувають закритого і відкритого типу. В Україні у страховій індустрії переважають акціонерні товариства закритого типу. Це пояснюється кількома мотивами.
По-перше, створення відкритих акціонерних товариств тривалий час стримувалося низькими вимогами до розміру статутного фонду страховика і відсутністю розвиненого ринку цінних паперів.
По-друге, як уже зазначалося, українське законодавство не передбачає можливості створення страхової компанії у вигляді ТОВ.
По-третє, статус закритого товариства дає змогу контролювати поширення акцій серед певної категорії учасників страхової компанії, що може відповідати інтересам засновників.
По-четверте, процедура створення закритого акціонерного товариства істотно спрощена, що дає змогу економити час і кошти.
Перспективнішими для страхової індустрії є відкриті акціонерні товариства. Це компанії, що орієнтуються на великі обсяги страхових послуг. Вони вимагають пошуків коштів у багатьох власників, які здебільшого не схильні до активної участі в керівництві компанією. Залучати кошти таких осіб удається завдяки продажу компаніями акцій на фондовому ринку. Нині вживаються заходи щодо збільшення статутного фонду, стимулювання й прискорення організаційного оформлення продажу і купівлі акцій та інших цінних паперів. Тому є всі підстави очікувати, що акціонерні товариства відкритого типу незабаром посядуть і утримуватимуть провідне місце на страховому ринку.
Порядок створення нових або реорганізації існуючих страхових компаній регулюється як загальними законами (про підприємницьку діяльність, реєстрацію та ліцензування юридичних осіб, виконання грошово-валютних операцій, рух цінних паперів і т. ін.), так і законодавством, що стосується особливостей страхової діяльності.
Процес створення страхової компанії можна поділити на два етапи: формування юридичної особи і надання їй статусу страховика. Безперечно, ці етапи тісно взаємозв'язані, що відбивається в установчих документах, розмірі статутного фонду, визначенні сфер діяльності тощо.
Юридичні особи (крім банків) мають бути зареєстровані в адміністраціях за місцем розташування. Компанія, котра отримала реєстраційне посвідчення як підприємницька структура, може виконувати певні фінансові операції, пов'язані з формуванням статутного фонду, підготовкою офісу, розміщенням тимчасово вільних грошових коштів. Але на цьому етапі компанія ще не є страховиком. Вона набуває такого статусу тільки після внесення її до Державного реєстру страховиків та видачі їй ліцензії на право здійснення певних видів страхування.
Страхування ґрунтується на певних специфічних принципах. До них, насамперед, належать:
• конкурентність;
• страховий ризик;
• страховий інтерес;
• максимальна сумлінність;
• відшкодування в межах реально завданих збитків;
• франшиза;
• суброгація;
• контрибуція;
• співстрахування і перестрахування;
• диверсифікація.
І | ІІ | ІІІ | ІV | |||||
Визначення ризиків, що погрожують об’єкту страхування та вибір способу захисту від них | Вибір виду страхування | Аналіз ризику (діагностика) | Оцінка ризику | |||||
- |
конс | р-м | р-м | ||||||
V | VІ | VІІ | ||||||
Узгодження умов страхуванняВизначення доцільності:
| Підготовка договору страхування та його підписання | Внесення страхової премії згідно умов договору | ||||||
стр/ р-м | стр / р-м | - | ||||||
VІІІ | ||||||||
Поточний контроль за ризиком/превентивні заходи | ||||||||
р-м | ||||||||
| ІХ | Х | ХІ | |||||
Страховий випадок | Врегулювання збитків
| Розрахунок страхових відшкодувань та їх виплата | Застосу-вання права регресу | |||||
| р-м / стр | стр /р-м | стр / р-м |
Рис. 1.1 Схема “ланцюжка” процесу страхування
1.2. Суть та види діяльності страхових компаній
Страхова діяльність належить до сфери фінансових послуг.
Головною особливістю діяльності страхової компанії є те, що на відміну від сфери виробництва, де товаровиробник спочатку здійснює витрати на випуск продукції, а потім уже компенсує їх за рахунок виручки від реалізації, страховик спочатку акумулює кошти, що надходять від страхувальника, створюючи необхідний страховий фонд, а лише після цього несе витрати, пов'язані з компенсацією збитків за укладеними страховими угодами.
Така своєрідна «плата наперед» дозволяє страховикові накопичувати значні фінансові ресурси і виконувати активну роль на ринку капіталу, оскільки акумульовані кошти потребують ефективного управління (додаток 2).
Двоїстий характер діяльності страховика (одночасне здійснення страхової та інвестиційної діяльності) зумовлює специфіку його доходів (додаток 2).
Доходи страховика можна поділити на три великі групи:
доходи від основної, тобто страхової діяльності (всі надходження на користь страховика, пов'язані з проведенням страхування і перестрахування);
доходи від інвестиційної та фінансової діяльності, тобто пов'язані з інвестуванням і розміщенням тимчасово вільних коштів (як власних, так і коштів страхових резервів);
інші доходи, тобто ті, які не належать ні до страхових, ні до інвестиційних доходів, але часом з'являються у страховика у процесі його звичайної господарської діяльності і надзвичайних подій.
Доходи від страхової діяльності є, так би мовити, первинними доходами страхової компанії. Саме на залучення цих доходів розраховує страховик, з'являючись на страховому ринку і пропонуючи страхові послуги за певну плату.
Платою за страхування є страхова премія, яку страхувальник зобов'язаний внести страховикові згідно з договором страхування. Тільки після сплати страхувальником страхової премії (або першого платежу страхової премії, коли вона сплачується в кілька строків) договір страхування набирає чинності, якщо інше не передбачено угодою сторін. Своєчасне внесення страхових премій — один з найважливіших обов'язків страхувальника щодо страховика. Саме надходження страхової премії приводить у дію механізм страхового захисту.
Страхувальники мають право сплачувати страхові премії як готівкою, так і безготівковим шляхом. Страхові премії на території нашої країни сплачуються лише валютою України за винятком тих випадків, коли страхувальником є нерезидент. Він може сплачувати премію як валютою України, так і іноземною вільно конвертованою валютою.
Термін «страхова премія» — загальноприйнятий у світовій практиці. У практиці українських страховиків і в українському законодавстві частіше використовується термін «страховий платіж» або «страховий внесок». Усе це — синоніми. Але за радянських часів у практиці Держстраху СРСР термін «страхова премія» не використовувався. Плата за страховку за договорами страхування життя мала назву «страховий внесок», що підкреслювало зворотний характер сплачуваних коштів. Плата за страховку в загальних видах страхування мала назву «страховий платіж». Використання перелічених термінів зберігається і досі, хоча слід зазначити, що інтеграція у світовий страховий ринок потребує додержання певних стандартів, зокрема й у визначенні понять. З огляду на це вважається за доцільніше вживати термін «страхова премія».
Страхова сума — «кількісний» чинник, від якого залежить відповідальність страховика, тобто обсяг його ризику і, відповідно, розмір страхової премії. Роль «якісного» чинника відіграє страховий тариф: його розмір залежить від переліку подій, на випадок яких відбувається страхування; ступеня ризику згідно з фізичними властивостями об'єкта страхування; терміну дії договору тощо. Тобто страховий тариф відбиває індивідуальні характеристики кожного конкретного договору страхування. Страховий тариф — це ставка страхової премії з одиниці страхової суми або з вартості об'єкта страхування (тобто з повної страхової суми) за визначений період страхування.
У практиці українських страховиків найбільш поширеним є встановлення ставки премії у відсотках. Для західних компаній більш звичним є встановлення ставки премії у грошовому вираженні.
Страхові тарифи (або максимальний їх розмір) з обов'язкових видів страхування встановлюються відповідними законодавчими актами. Страхові тарифи з добровільних видів розробляються страховиками самостійно і потім затверджуються державним наглядовим органом у сфері страхування при розгляді питання про видачу ліцензії на проведення відповідного виду страхування.
Враховуючи те, що стандартним строком дії більшості договорів страхування є рік, страхові тарифи також розробляються з огляду на цей період. Коли договір укладається на строк менш як рік, певним чином зменшується і страховий тариф. Як правило, це зменшення буває не пропорційним, а регресивним. Так страховик намагається стимулювати страхувальника укладати договори на довший термін.
Страховик розраховує страхові тарифи, виходячи з того, що страхових премій, обчислених на основі цих тарифів, має бути достатньо, аби, по-перше, він міг виконати свої зобов'язання перед страхувальниками з конкретних видів страхування (тобто провести виплати), а по-друге — покрити витрати на утримання страхової компанії і дістати прибуток. Тому повний страховий тариф (брутто-тариф) включає в себе дві невіддільні частини: нетто-тариф і навантаження. Структуру страхового тарифу унаочнює рис. 2.1.
При розрахунках тарифів спочатку обчислюється нетто-тариф. Саме він забезпечує формування страхового фонду для майбутніх виплат. Тому рівень нетто-тарифу має бути визначений якомога точніше. Якщо нетто-тариф занижений, то страхових премій, зібраних страховиком на базі цього тарифу, не вистачить для покриття ймовірних збитків страхувальників.
Рис. 2. 1. Структура страхового тарифу
Після визначення нетто-тарифу обчислюється навантаження. Необхідність навантаження випливає з того, що страховикові, як і будь-якому суб'єктові підприємницької діяльності, потрібні кошти, які він міг би спрямувати на утримання компанії (у страхуванні традиційно використовується термін «на ведення справи»), включаючи оплату послуг страхових посередників. Крім того, страхова компанія, як і будь-яке інше підприємство, створюється з метою отримання прибутку. Якщо страхові премії надходитимуть страховикові лише на базі нетто-тарифу, то перелічені потреби не матимуть фінансового покриття. У забезпеченні цього фінансового покриття і полягає значення навантаження.
Структура страхового тарифу з погляду співвідношення між нетто-тарифом і навантаженням, включаючи ведення справи і прибуток, не однакова для різних видів страхування. Існують «дорожчі» і «дешевші» види страхування залежно від того, скільки коштів витрачає страховик на укладання договорів страхування і їх обслуговування. «Дорогі» види страхування характеризуються вищою часткою витрат на ведення справи у структурі страхового тарифу. У вітчизняній практиці більших витрат потребує надання страхових послуг населенню. Відносні витрати на укладання та обслуговування договорів страхування тут, як правило, значно вищі, ніж аналогічні витрати при роботі страховика з юридичними особами. Це значною мірою впливає на уподобання страхових компаній у виборі клієнтів, оскільки страхувати корпоративних клієнтів видається вигіднішим.
Якщо нетто-тариф обчислюється спеціалістами з використанням математичних методів на базі теорії ймовірності, то навантаження визначається емпіричним шляхом, з урахуванням фактичних розмірів витрат на ведення справи, що склалися за попередній період. Витрати на ведення справи можна вважати «умовно-постійними витратами» (якщо страховик проводить нормальну, звичну діяльність), їх обсяг може бути орієнтиром при плануванні відповідних обсягів надходжень страхових премій для покриття цих витрат. Прибуток у структурі тарифу планується з огляду на середній рівень тарифів на даний вид страхових послуг, а також на обчислені раніше нетто-тариф і витрати на ведення справи.
Якщо страхова компанія матиме на меті отримати дуже великий прибуток від проведення того чи іншого виду страхування, вона змушена буде встановити тарифи на рівні, вищому за середній. У такому разі вона, скоріш за все, не отримає не тільки прибутків, а й взагалі доходів у вигляді страхових премій, оскільки страхувальники не платитимуть занадто високу плату за той вид страхування, який у інших страховиків коштує дешевше. Більш того, страхова компанія втратить двічі, адже за відсутності надходжень страхових премій вона позбавляється можливості використовувати відповідні кошти для отримання інвестиційного доходу. Отже, страхові тарифи, як і ціни на будь-які інші товари і послуги, регулюються попитом і пропозицією.
Зауважимо, що для українських страховиків характерним є потяг до завищення страхових тарифів. Причому це завищення формується під впливом усіх складових тарифної ставки, а особливо — витрат на ведення справи і прибутку. У ряді випадків ці структурні компоненти тарифу дорівнюють 40 і навіть 50 відсотків брутто-ставки, що не можна вважати нормальним. Адже при цьому порушується принцип еквівалентності у взаємовідносинах страховика зі страхувальником, страхувальник переплачує за страхування майже вдвічі.
У Західних країнах існує протилежна проблема. Конкурентна боротьба спонукає страховиків дедалі зменшувати ставки страхових премій. Іноді страховики взагалі не планують отримання прибутку від страхової діяльності; витрати на ведення справи покривають за рахунок інвестиційних надходжень, страхова премія встановлюється на рівні нетто-премії, а часом навіть і нижче. Занижені страхові премії використовуються як засіб залучення клієнтів. Але слід зазначити, що цей засіб вкрай небезпечний, бо таким чином страхова компанія позбавляє себе можливості сформувати адекватний страховий фонд, тобто нагромадити об'єктивно необхідні кошти для виконання зобов'язань перед страхувальниками. Погіршується фінансовий стан компанії, опиняється під загрозою її платоспроможність. Через це в багатьох Західних країнах органи нагляду за страховою діяльністю ретельно контролюють рівень страхових тарифів з метою недопущення використання страховиками свідомо низьких, демпінгових тарифів.
Зауважимо, проте, що в ряді випадків установлення ставок премій, нижчих за рівень нетто-премії, є цілком прийнятним. Тут ідеться про своєрідну «винагороду» страховикові, який проводить активну інвестиційну політику, має стабільні та значні інвестиційні доходи при збалансованому страховому портфелі і відносно низьких витратах на ведення справи. У цьому разі існує певна можливість знижувати ставку премії до рівня нетто-премії і нижче з урахуванням гарантії покриття дефіциту страхового фонду за рахунок вільних резервів і фінансових надходжень з інших джерел.
Якщо структуру тарифної ставки з добровільних видів страхування визначає сам страховик, то при проведенні обов'язкових видів страхування тут існують певні обмеження. Постановою Кабінету Міністрів України від 4 червня 1994 року за № 358 «Про удосконалення механізму державного регулювання тарифів у сфері страхування» встановлено, що розрахунки тарифів з обов'язкового страхування в нашій країні провадяться із застосуванням нормативу витрат на ведення страхової справи як складової тарифу. При цьому норматив витрат на ведення страхової справи не повинен перевищувати:
* з обов'язкового державного страхування — 6 % розміру тарифу;
* з обов'язкового особистого страхування — 15 % розміру тарифу;
* з обов'язкового страхування майна та відповідальності — 20 % розміру тарифу.
Ці обмеження покликані стримати зростання цін на страхові послуги хоча б у сфері обов'язкового страхування. Адже головним чинником зростання обсягів страхових премій, що їх мобілізують страховики, має бути не занадто висока ціна, а збільшення кількості договорів страхування, розширення сфери діяльності. На цій основі збільшуватиметься «сукупна страхова сума» з розрахунку на кожний окремий вид страхування і при використанні навіть досить низьких тарифів доходи страхових компаній у вигляді премій зростатимуть.
Крім страхових премій (свого найважливішого первинного доходу), страховик може отримувати також інші види доходів, які, згідно із чинним законодавством, належать до доходів від страхової діяльності (так звані інші операційні доходи).
Якщо страхова компанія має договори перестрахування і виступає як прямий страховик (цедент), вона може одержувати від перестраховика доходи у вигляді комісійних винагород за передачу ризиків у перестрахування. Економічна виправданість цих доходів полягає у природі перестрахування. Справи з клієнтом веде прямий страховик. Він укладає зі страхувальником страховий договір; у повному обсязі, згідно з цим договором, несе перед ним відповідальність щодо компенсації збитків. Страхувальникові може бути зовсім невідома подальша доля його страхового ризику: перестрахований він чи ні, хто саме виконує функції перестраховика.
Передаючи ризики у перестрахування і відраховуючи за це перестраховикові певну частину отриманої страхової премії, прямий страховик неначе відіграє тут роль посередника, який несе всі витрати, пов'язані з укладанням договору страхування, і надає можливість перестраховикові одержати додатковий дохід у вигляді певної частини страхової премії. Саме за це перестраховик сплачує цедентові комісійну винагороду. Розмір цієї комісії встановлюється звичайно у відсотках від сум страхових премій, що передаються. Він заздалегідь визначається сторонами в угоді про перестрахування.
При настанні страхової події з об'єктом, що був перестрахований, прямий страховик у повному обсязі сплачує відшкодування, а перестраховик компенсує йому свою частину у відшкодуванні збитків у сумі згідно з перестраховою угодою. Це ще один вид доходів від страхової діяльності: частка від страхових сум І страхових відшкодувань, сплачена перестраховиками.
Іноді система проведення деяких видів страхування потребує створення централізованих страхових резервних фондів. Прикладом може бути обов'язкове страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів. Цю діяльність усередині країни та за її межами координує Моторне (транспортне) страхове бюро України (МТСБУ), яке забезпечує формування за рахунок внесків страхових компаній-членів МТСБУ двох централізованих страхових резервних фондів: фонду страхових гарантій (для забезпечення врегулювання претензій за договорами страхування цивільної відповідальності власників автотранспортних засобів за межами країни) і фонду допомоги потерпілим у дорожньо-транспортних пригодах (для забезпечення відповіднихί потреб всередині країни).
Усі компанії, що є повними членами Моторного бюро, мають. сплачувати щомісячні внески в обидва ці фонди за встановленими Урядом нормативами відрахувань від страхових премій, що· надходять зі страхування цивільної відповідальності власників; транспортних засобів в Україні та за її межами. Асоційовані члени Моторного бюро сплачують внески лише до фонду допомоги потерпілим в дорожньо-транспортних пригодах.
Результатом взаємних розрахунків між страховиками і МТСБУ може бути повернення певному страховикові коштів із зазначених фондів. Повернені суми із централізованих страхових резервних фондів також вважаються доходом від страхової діяльності.
І, нарешті, останній вид доходів від страхової діяльності, який віднесений до цієї категорії доходів чинним законодавством. Це повернені суми технічних резервів, інших, ніж: резерв незароблених премій. Прикладом може служити повернення сум з резерву збитків.
Про повернені з цього резерву суми може йтися в разі, коли на підставі заяви страхувальника про страхову подію до резерву збитків була спрямована певна сума грошей з метою подальшого їх використання для компенсації збитків страхувальникові. Скажімо, у процесі з'ясування причин і обчислення точнішого розміру збитків сума фактичної виплати виявилася дещо меншою, ніж та, що була попередньо зарезервована. Різниця між зарезервованою сумою і сумою, фактично сплаченою страхувальникові, і являтиме собою повернені суми з резерву збитків та розглядатиметься як іще один вид доходів від страхової діяльності.
Усі види доходів, що їх отримує страхова компанія від проведення страхових операцій, а саме: страхові премії за договорами страхування і перестраховування; комісійні винагороди за передання ризиків у перестрахування; частки від страхових сум та страхових відшкодувань, сплачені перестраховиками; повернені суми із централізованих страхових резервних фондів; повернені. суми технічних резервів, Інших, ніж резерв незароблених премій, - це доходи страховика від його основної діяльності (звичайної операційної діяльності).
Крім цих доходів, страховик має доходи від інвестиційної та фінансової діяльності (доходи від інвестування і розміщення тимчасово вільних власних коштів і тимчасово вільних коштів страхових резервів). Ці доходи є похідними від первинних доходів страховика (страхових премій). Збираючи страхові премії, нагромаджуючи доходи від страхової діяльності, страховик має змогу протягом певного періоду розпоряджатися коштами, отриманими від страхувальників, інвестувати їх у різноманітні сфери.
У країнах з розвиненим страховим ринком страховики виступають одними з найзначніших інвесторів. При цьому ряд західних економістів схильні розглядати страхові компанії як інституційних інвесторів, провідною функцією яких в економіці ринкового типу є залучення капіталу за допомогою страхування, а власне надання страхових послуг вважають другорядною функцією, лише засобом для здійснення мети нагромадження коштів. Нерідко буває так, що за підсумками фінансового року страхова компанія має збитки від своєї основної, тобто страхової, діяльності, і покриває їх за рахунок прибутків від інвестиційної та фінансової діяльності.
Свобода дії страховика у сфері інвестиційної та фінансової діяльності безпосередньо пов'язана з джерелом походження коштів, що використовуються для інвестування. Страховик має в розпорядженні дві групи коштів:
по-перше — власні кошти у вигляді статутного фонду (капіталу), спеціальних і резервних (за винятком страхових) фондів, вільних резервів, нерозподіленого прибутку;
по-друге, залучені кошти у вигляді страхових резервів.
Інвестування коштів, що належать до першої групи, законодавче не регламентується і здійснюється страховиком на власний розсуд. Виняток становить статутний фонд. Так, Закон України «Про страхування» вимагає формування статутного фонду новоствореного страховика або збільшення статутного фонду вже діючого страховика за рахунок внесків виключно у грошовій формі. Єдиним винятком з цього правила є внески до статутного фонду страховика у вигляді цінних паперів, що випускаються Державою. Закон допускає такі внески у межах 25 % загального розміру статутного фонду. Таким чином, ідеться про непряме спонукання вкладати до 25 % статутного фонду саме в цінні папери, що випускаються державою. Обмеження загального розміру внесків страховика до статутних фондів інших страховиків України (не більш як 30 % його власного статутного фонду, у тому числі внесок до статутного фонду окремого страховика — не більш як 10 %) означає регулювання фінансових вкладень у корпоративні права. Заборона формувати статутний фонд нематеріальними активами виключає можливості вкладання його коштів у ці види активів.
Інвестування коштів страхових резервів жорстко регламентується. Тим самим регламентуються можливості отримання певних видів доходів. Регламентування пов'язане з тим, що ці кошти не є власністю страховика, тому розпоряджатись ними він повинен особливо обережно. Обсяг цих коштів відповідає обсягу страхових зобов'язань компанії. Щоб у будь-який момент мати змогу виконати свої зобов'язання перед страхувальниками, страховик повинен тримати кошти страхових резервів у диверсифікованих, прибуткових, надійних активах, які характеризуються достатньо високим рівнем ліквідності.
Страхова компанія, згідно із законодавством, має право робити за рахунок коштів страхових резервів як капітальні, так і фінансові інвестиції. Проте можливості капітальних інвестицій обмежуються правом придбання нерухомого майна. Інші види капітальних інвестицій для розміщення коштів страхових резервів законодавством України не передбачаються. Значно різноманітнішими є можливості страховика відносно фінансових інвестицій. Проте ці інвестиції, якщо йдеться про кошти страхових резервів, мають бути не прямими, а портфельними. Це означає, що страховик не має права вкладати кошти страхових резервів безпосередньо у статутні фонди юридичних осіб в обмін на корпоративні права, емітовані такими юридичними особами. Він має право здійснювати лише портфельні інвестиції, тобто вкладати кошти в придбання цінних паперів.
Зважаючи на те, що обмеження в інвестуванні і розміщенні тимчасово вільних коштів поширюються, в основному, лише на кошти страхових резервів, можна виокремити такі доходи страховика від цих операцій:
відсотки, що їх нараховує банк на суми залишку коштів на розрахунковому рахунку;
відсотки від розміщення коштів на депозитних вкладах у банку;
відсотки за облігаціями;
дивіденди за акціями;
участь у прибутку перестраховиків (зважаючи на наявні права вимоги, пов'язані з формуванням технічних резервів);
участь у прибутку юридичних осіб, у складі засновників яких перебуває страхова компанія, тобто доходи від реалізації корпоративних прав;
відсотки, сплачені страховикові за надання довгострокових інвестиційних кредитів, включаючи довгострокове кредитування житлового будівництва (законодавство дозволяє використовувати із зазначеною метою кошти резервів зі страхування життя).
Розвиток фондового ринку в Україні супроводжуватиметься розширенням можливостей страховиків щодо проведення їхньої інвестиційної політики.
Третя група доходів страховика — інші операційні доходи від звичайної діяльності та надзвичайних подій. Такі доходи не мають якихось особливостей, пов'язаних зі специфікою страхування. Вони такі самі, як аналогічні доходи інших суб'єктів підприємницької діяльності. Іншими доходами страховика є, наприклад, доходи від здавання майна в оренду (оперативний або фінансовий лізинг); доходи у вигляді позитивного результату перерахунку іноземної валюти порівняно з її балансовою вартістю на кінець звітного періоду; доходи у вигляді безповоротної фінансової допомоги та безоплатно наданих товарів (послуг); доходи від індексації та передання (продажу, обліку та інших видів відчуження) основних фондів і нематеріальних активів; доходи від врегулювання безнадійної заборгованості; доходи від реалізації прав регресної вимоги страховика до страхувальника або іншої особи, відповідальної за заподіяний збиток; доходи від надання консультаційних послуг; штрафи, пені, інші доходи.
Перелічені доходи, зрозуміло, не відіграють такої значної ролі, як доходи від страхової та інвестиційної діяльності. Проте доходи, наприклад, від реалізованих прав регресної вимоги страховика до страхувальника або іншої особи, відповідальної за заподіяний збиток, часом можуть бути досить вагомими і становити значні суми. Значними можуть також бути доходи від операцій лізингу (оренди), якщо в структурі активів страхової компанії значне місце посідають активи, здатні приносити такі доходи.
Витрати страхової компанії, так само, як і доходи, пов'язані із двоїстим характером її діяльності. Виокремлюють витрати на проведення страхових операцій (саме вони формують собівартість страхової послуги) і витрати на проведення інших операцій (витрати, що супроводжують одержання доходів від інвестиційної та фінансової діяльності, а також інших його доходів від звичайної діяльності та надзвичайних операцій).
Понад 90 % загальної суми витрат страхової компанії припадає, безперечно, на «страхові» витрати. Ці витрати дуже неоднорідні. Усю їх сукупність можна за економічним змістом поділити на три великі групи:
1) виплати страхових сум та страхових відшкодувань за договорами страхування й перестрахування;
2) витрати на обслуговування процесу страхування і перестрахування;
3) витрати на утримання страхової компанії.
Дві останні групи витрат можна об'єднати поняттям «витрати на ведення справи».
Найвагоміша стаття витрат страховика — виплати страхових сум та страхових відшкодувань.
Згідно із Законом України «Про страхування», страхове відшкодування — це грошова сума, яка виплачується страховиком за умовами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку. Що стосується особистого страхування, то виплату за умовами такого страхування у вітчизняному страхуванні називають не «страховим відшкодуванням», а «страховою сумою». Використання неоднакових термінів пов'язане з тим, що коли йдеться про відшкодування, то звичайно під ним розуміють компенсацію матеріальних збитків, які мають грошову оцінку. Що ж до шкоди, заподіяної здоров'ю людини, або втрати нею життя, то такі збитки не можна оцінити у грошовій формі. Тому йдеться тут не про компенсацію страховиком матеріальних збитків, а про виплату при настанні страхової події страхової суми або її частини згідно з умовами договору страхування. Тобто ця виплата має швидше характер фінансової допомоги застрахованому або його родині, аніж відшкодування збитків, як у майновому страхуванні та страхуванні відповідальності. Тому й називається вона не «страховим відшкодуванням», а «страховою сумою».
Наступна група витрат страховика — витрати на обслуговування процесу страхування і перестраховування. У практиці західних страхових компаній ці витрати поділяють на аквізиційні, інкасаційні, ліквідаційні.
Аквізиційні витрати — це витрати, пов'язані із залученням нових страхувальників, укладанням нових договорів страхування. Вони можуть включати оплату послуг із розробки умов, правил страхування та проведення актуарних розрахунків; комісійну винагороду страховим посередникам (брокерам, агентам) за укладання й обслуговування договорів страхування; відшкодування страховим агентам витрат на службові поїздки, пов'язані з виконанням їхніх обов'язків; оплату послуг спеціалістів, які оцінюють прийняті на страхування ризики; витрати на виготовлення бланків страхової документації; витрати на рекламу і т. ін.
Інкасаційні витрати — це витрати, пов'язані з обслуговуванням готівкового обігу страхових премій: на оплату праці службовців компанії, які забезпечують отримання страхових премій у готівковій формі; витрати на виготовлення бланків квитанцій і відомостей щодо прийому страхових премій; на оплату банківських послуг, пов'язаних з інкасацією страхових премій.
Ліквідаційні витрати — це витрати, пов'язані з урегулюванням збитків. Вони включають оплату послуг спеціалістів зі з'ясування причин і визначення розміру збитків, завданих об'єктам страхування; витрати на нагромадження відповідної інформації; оплату банківських послуг, пов'язаних зі здійсненням виплат страхового відшкодування; витрати на проїзд аварійного комісара та експертів до місця страхової події і назад; судові витрати; поштово-телеграфні витрати з даного страхового випадку; відрахування в резерв збитків тощо.
Зазначені витрати разом із страховими виплатами — це специфічні витрати. Саме вони відрізняють витрати страховика від витрат інших суб'єктів господарювання.
Остання група витрат — витрати на утримання страхової компанії — це такі самі адміністративно-управлінські витрати, які має будь-який господарюючий суб'єкт. Вони включають заробітну плату персоналу компанії (основну і додаткову) з нарахуваннями, плату за оренду приміщення, оплату комунальних послуг, послуг зв'язку; витрати на придбання канцелярських і господарських товарів, рекламу, відрядження, утримання й обслуговування автотранспорту, амортизаційні відрахування та інші витрати, які, згідно з чинним законодавством, відносять до складу операційних витрат страховика.
З огляду на структуру тарифної ставки зауважимо, що витрати на обслуговування процесу страхування і перестраховування та витрати на утримання страхової компанії, тобто всі витрати на ведення справи, звичайно становлять 20—25 % страхового тарифу, тоді як на виплати страхових сум і страхового відшкодування припадає від 60 до 80 %.
У практиці українських страховиків інкасаційні витрати у складі специфічних витрат страховика не виокремлюються. Закон України «Про страхування» свого часу запровадив такий склад витрат страховика:
• виплати страхових сум та страхових відшкодувань;
• відрахування в централізовані страхові резервні фонди;
• відрахування в технічні резерви, інші, ніж резерв незароблених премій;
• витрати на проведення страхування (тобто звичайні витрати на утримання фірми і здійснення її основної діяльності).
Окрім витрат, які забезпечують виконання страховиком його основної діяльності (страхування і перестрахування) і на основі яких визначається собівартість страхової послуги, страхова компанія має витрати, пов'язані із забезпеченням інвестиційної та фінансової діяльності, тобто витрати з управління своїми активами та пасивами. Характер цих витрат залежить від конкретних видів та структури активів і пасивів страховика. Здебільшого такі витрати складаються з оплати послуг фінансово-кредитних установ, які діють на ринку цінних паперів. Порівняно з доходами від інвестиційних операцій, ці витрати виглядають досить незначними, проте вони існують. Так само як і витрати, пов'язані з одержанням доходів від іншої звичайної операційної діяльності та надзвичайних операцій. Усі перелічені види витрат страхова компанія бере до уваги при визначенні фінансових результатів своєї діяльності.
Прибуток страхової компанії являє собою фінансовий результат її діяльності за певний звітний період (квартал, півріччя, дев'ять місяців, рік). Фінансовий результат— це вартісна оцінка підсумків господарювання страховика. Він визначається як різниця між доходами і витратами. Фінансовий результат, як правило, має додатний характер, тобто набуває форми прибутку, хоча іноді можуть бути й збитки.
Оскільки страхова компанія проводить не лише основну (страхову), а ще й інвестиційну та фінансову діяльність, прибуток страховика також є підсумком фінансових результатів усіх перелічених видів діяльності.
Прибуток страховика складається з прибутку від страхової діяльності, прибутку від інвестиційної та фінансової діяльності, прибутку від іншої звичайної операційної діяльності та надзвичайних операцій. Найскладнішим є обчислення прибутку від страхової діяльності.
У зв'язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін в Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств"» прибуток страховиків від страхової діяльності для цілей оподаткування не визначається. Проте це не означає, що він не повинен визначатися взагалі. Адже страховик за будь-яких обставин має точно знати фінансові результати від проведення страхових операцій, щоб контролювати, наскільки ефективно він веде страхову справу; щоб на чітко визначеній основі формувати спеціальні і резервні фонди, вільні резерви; виплачувати дивіденди засновникам та акціонерам; складати фінансову звітність, в якій передбачається висвітлення цього показника. Тобто проблема «страхового прибутку» лишається так само актуальною, як і раніш.
Розглядаючи страховий тариф як ціну за страхову послугу і виходячи зі структури тарифної ставки (див. рис. 2.1.), бачимо, що як і будь-яка ціна, він складається з витрат на надання страхової послуги, тобто собівартості, і прибутку. Прибуток, як правило, планується при розробці тарифів за всіма видами страхування.
Згідно з основною ідеєю страхування нетто-тариф будується на принципі еквівалентності у відносинах між страховиком і страхувальниками, а навантаження має забезпечити страховика коштами для організації і розвитку процесу страхування. Саме тому прибуток планується як складова навантаження. Проте, як бачимо з рис. 2, страхова компанія може отримувати прибуток від страхової діяльності не лише за рахунок цієї складової тарифної ставки. Він може бути отриманий також за рахунок зниження собівартості страхової послуги: по-перше, скороченням видатків на ведення справи, коли управління страховою компанією проводиться більш ефективно, з меншими витратами, ніж передбачалося на етапі розрахунків страхових тарифів; по-друге, у результаті зниження збитковості здійснюваних компанією видів страхування (прибуток може виникати у тому разі, коли страхові операції у звітному періоді були менш збитковими, ніж у середньому за попередні періоди, показники яких використовувались при розрахунках страхових тарифів, тобто коли об'єктивним ходом подій було порушено принцип еквівалентності між сумою зібраних нетто-премій і сумою фактичних виплат страхувальникам).
Рис. 2.1. відбиває, таким чином, джерела прибутку від страхової діяльності, унаочнює механізм формування зазначеного прибутку з огляду страхового тарифу.
З практичної точки зору, згідно з чинним законодавством, прибуток від страхової діяльності можна обчислити за формулою:
ПСД = (ЗП + КП + ВП + ПЦР + ПТР) - (ВС + ВЦР + ВТР + ВВС),
де ЗП — зароблені страхові премії за договорами страхування і перестрахування;
КП — комісійні винагороди за перестрахування;
ВП — частки страхових виплат, сплачені перестраховиками;
ПЦР — повернені суми із централізованих страхових резервних фондів;
ПТР — повернені суми з технічних резервів, інших, ніж резерв незароблених премій;
ВС — виплати страхових сум та страхових відшкодувань;
ВЦР — відрахування в централізовані страхові резервні фонди;
ВТР — відрахування в технічні резерви, інші, ніж резерв незароблених премій;
ВВС — витрати на ведення справи (адміністративні витрати, витрати на збут, інші операційні витрати).
Сума в перших дужках виражає передбачені законодавством доходи від страхової діяльності, сума в других дужках — витрати страховика на проведення страхових операцій.
Страхові премії в контексті доходів страховика розглядалися з погляду надходжень від страхувальників на користь страховика певної кількості грошей як плати за страхові послуги. Загальний підхід полягає в тому, що страхові премії мають бути сплачені раніше, ніж виникає зобов'язання страховика зробити страхову виплату. Страхова компанія вправі повністю розпоряджатися всім обсягом отриманих страхових премій, використовуючи ці кошти для поточного інвестування й одержання інвестиційного доходу. Проте коли йдеться про визначення прибутку від страхової діяльності, не вся сума отриманих страхових премій може розглядатися як дохід страховика. Отримана премія має перетворитися у зароблену премію.
Страхування — це вид діяльності, при якому послуга, що надається страховиком (тобто гарантія страхового захисту), має певну тривалість у часі. Через це отриману від страхувальника на початку дії договору страхову премію не можна відразу вважати доходом страховика. Вона перетворюється на дохід поступово, пропорційно до спливання терміну дії договору страхування. Оскільки у більшості договорів страхування ризик рівномірно розподіляється в часі, то є всі підстави вважати, що так само рівномірно зароблятиметься страховою компанією отримана нею страхова премія. Наприклад, страхова компанія уклала зі страхувальником договір страхування строком на один рік і отримала від нього страхову премію в розмірі 1200 грн. Через рік строк дії договору страхування мине, відповідальність страховика перед страхувальником закінчиться і, отже, уся отримана страховиком страхова премія за цим договором стане заробленою. Але поки строк дії договору не скінчився, отримана страхова премія в будь-який момент часу складається з двох частин: тієї, що вже вважається заробленою, і тієї, яку на даний момент заробленою вважати не можна (тобто незароблена премія). Співвідношення між цими частинами пропорційне до часу, який залишився до закінчення строку дії договору страхування. Так, за умовами розглядуваного прикладу (ідеться про те, що договір страхування укладено на рік, тобто на 12 місяців), наприкінці першого місяця з початку дії цього договору страховиком буде реально зароблена 1/12 частина отриманої страхової премії, тобто 100 грн, а решта 1100 грн — це незароблена страхова премія. На цю суму страховик формує резерв незароблених премій, який відбиває обсяг страхових зобов'язань компанії перед даним страхувальником.
Зауважимо, проте, що наведений приклад— це лише схема, яка унаочнює процес перетворення отриманої премії на зароблену. Річ у тім, що страхова компанія має не один договір страхування, а десятки і сотні договорів, строки дії яких не збігаються і не можуть збігатися. Тому визначати зароблену і незароблену страхові премії, виходячи зі строку дії кожного конкретного договору, — дуже важка і копітка робота. На практиці для визначення заробленої і незаробленої премії страховики використовують спеціальні методи.
Як правило, спочатку завжди обчислюється незароблена премія (вона має назву «резерв незаробленої премії»), а далі вже — зароблена. Метод обчислення незаробленої премії українськими страховиками регулюється Законом України «Про страхування». Головна ідея методу полягає ось у чому.
Згідно із Законом України «Про страхування» величина резервів незароблених премій на будь-яку звітну дату встановлюється залежно від часток надходжень сум страхових премій з відповідних видів страхування у кожному місяці з попередніх дев'яти місяців (розрахунковий період) і обчислюється в такому порядку:
частки надходжень сум страхових премій за перші три місяці розрахункового періоду множаться на 1/4;
частки надходжень сум страхових премій за наступні три місяці розрахункового періоду множаться на 1/2;
частки надходжень сум страхових премій за останні три місяці розрахункового періоду множаться на 3/4;
одержані добутки додаються.
Здобута сума покаже на певну звітну дату величину резерву незаробленої премії, необхідного для визначення величини заробленої премії. Ця зароблена премія лежить в основі обчислення прибутку від страхової діяльності.
Зароблені страхові премії, відповідно до чинного законодавства, визначаються збільшенням суми надходжень страхових премій протягом звітного періоду на суму незароблених страхових премій на початок звітного періоду і зменшенням отриманого результату на суму незароблених страхових премій на кінець звітного періоду. До суми надходжень страхових премій не включаються частки страхових премій, які були сплачені перестраховикам у звітному періоді за договорами перестрахування. Ідеться, по суті, про коригування надходжень страхових премій за звітний період на суму премій, переданих на користь перестраховиків, і суму збільшення (зменшення) резерву незароблених премій. При цьому, в свою чергу, сума резерву незароблених премій на початок і кінець звітного періоду коригується на відповідні частки перестраховиків у цих резервах. З огляду на сказане суму зароблених страхових премій можна визначити за формулою:
ЗП=(РНППОЧ – ЧППОЧ) + (СП-ПП)-(РНПКІН-ЧПКІН),
де: ЗП — зароблена страхова премія на звітну дату;
РНППОЧ — резерв незароблених премій на початок звітного періоду;
СП — страхові премії, що надійшли у звітному періоді;
ПП — страхові премії, передані перестраховикам;
РНПКІН — резерв незаробленої премії на кінець звітного періоду; ЧППОЧ — частка перестраховика у резерві незароблених премій на початок звітного періоду;
ЧПКІН — частка перестраховика у резерві незароблених премій на кінець звітного періоду.
Зауважимо, що ступінь реальності визначеного фінансового результату (прибутку або збитку) від страхової діяльності значною мірою залежить від того, наскільки точно поділена страхова премія на зароблену і незароблену, тобто наскільки точно обчислені суми резервів незароблених премій та частки перестраховиків у цих резервах. Точність обчислення залежить від методу, яким його виконують. Тому у практиці західних страхових компаній особлива увага приділяється використанню най придатніших методів залежно від характеру діяльності страховика і видів страхування, які він пропонує. З огляду на це зазначимо, що метод, який застосовується українськими страховиками, виглядає занадто приблизним. Він не враховує специфіки окремих видів страхування, терміну дії страхових договорів. А звідси — неможливість визначення достатньо точного фінансового результату від страхових операцій.
Світовий досвід показує, що страховики є важливим джерелом інвестиційного капіталу. По-перше, це пов'язано з інверсією циклу (оскільки отримання страхової премії передує наданню страхової послуги), а по-друге, із розподілом ризику в часі. Тому страховик протягом часу дії договору страхування тимчасово розпоряджається коштами страхувальника, які акумульовані у страхові резерви.
Крім коштів страхових резервів, страховик має у своєму розпорядженні власні кошти у вигляді вкладів засновників, а також спеціальних фондів, які сформовані за рахунок прибутку та суми нерозподіленого прибутку.
Тому кошти страховика, які перебувають у його розпорядженні, є сукупністю ресурсів, за рахунок яких він (страховик) виконує свої зобов'язання при настанні страхового випадку та забезпечує нормальне функціонування компанії. Ці кошти представлені, по-перше, надходженнями страхових премій, по-друге, власними коштами, які можуть використовуватися протягом кількох років.
З огляду на це при інвестуванні таких коштів необхідно враховувати їх структуру, а також оптимальний термін інвестування. Потрібно виходити з того, що резерви є коштами страхувальників і в разі настання страхового випадку мають своєчасно повертатися їм у вигляді страхового відшкодування, яке може бути й більшим порівняно з внесками за надання страхової послуги. Активи страхової компанії мають бути розміщені з урахуванням безпечності, прибутковості, ліквідності, диверсифікованості. Зазначимо, що це й є основні вимоги до управління активами.
Безпечність вкладень активів страхової компанії свідчить про мінімальний інвестиційний ризик, вона може досягатися шляхом диверсифікованості коштів.
Що ж до прибутковості активів страховика, то вона істотна при визначенні загального фінансового результату. Адже іноді в кінці звітного періоду страховик компенсує збитки, пов'язані зі страховою діяльністю, за рахунок прибутку від інвестиційної діяльності. Тому в цілому по компанії може досягатися позитивний фінансовий результат.
Говорячи про ліквідність активів страхових компаній, мають на увазі можливість оперативної конвертації їх у готівкові платіжні кошти, за рахунок яких страховик дістає змогу виконати свої зобов'язання. Особливістю використання принципу ліквідності у страхуванні є те, що вимоги до ліквідності залежать від ризиків страховому портфелі страховика. Якщо страховик здійснює страхування високоризикованих (авіаційне, страхування і т. ін.) видів страхування, йому в короткий термін необхідно буде перетворити свої активи на готівкові кошти. Отже, страховикові з ризикових видів страхування доцільно мати високоліквідні активи.
Але безпечність, прибутковість, ліквідність активів не є взаємозамінюваними характеристиками. Так, за надійними активами (державні цінні папери) маємо низьку прибутковість. Збалансований портфель інвестування досягається за допомогою диверсифікації вкладень. Диверсифікованість — це розподіл інвестиційних коштів між категоріями активів інвестування.
Кошти, які надходять від ризикових видів страхування, перебувають у розпорядженні страховика протягом терміну дії договору страхування, тобто, як правило, до одного року. Максимальний період часу між датою акумулювання коштів у страхові резерви та датою їх використання для страхових виплат становить рік. Але частина коштів може знадобитися в будь-який час для відшкодування збитків за цими договорами страхування. Тому кошти страхових резервів за договорами ризикових видів страхування мають бути інвестовані у високоліквідні, короткострокові активи.
Кошти, акумульовані в резерви коливань збитковості та катастроф, призначаються для забезпечення виконання страховиком своїх зобов'язань за договорами страхування у випадках, коли поточних надходжень страхових премій буде недостатньо. Кошти цих резервів можуть використовуватися не щороку, тому вони мають бути інвестовані в довгострокові активи. Але вони мають бути високоліквідними, коли постане потреба використати їх за призначенням.
Що ж до резервів зі страхування життя, то з огляду на більші терміни дії договорів і виконання зобов'язань здебільшого по закінченні строку дії договору або в обумовлений строк страховики мають можливість інвестувати кошти на триваліший термін та знизити вимоги до ліквідності таких інвестиційних вкладень.
Власні кошти страховика, вільні від зобов'язань, можуть бути вкладені переважно в довгострокові та менш ліквідні види активів.
При інвестуванні коштів слід враховувати їх розмір. Від самого початку діяльності страховика значну частку інвестицій становлять власні кошти, насамперед статутний фонд. У ході діяльності головним джерелом інвестицій стають страхові резерви.
Отже, страховик обирає власну інвестиційну політику, виходячи з видів страхування, терміну та розміру акумульованих коштів. Компанії, які здійснюють страхування життя, на відміну від страховиків, що проводять ризиковані види страхування, довше володіють коштами і можуть інвестувати їх у нерухомість, державні цінні папери та інші довгострокові активи. Для компаній, які здійснюють ризикові види страхування, слід робити акцент на більш ліквідних інвестиційних коштах.
Згідно із Законом України «Про страхування» страхові резерви мають бути представлені активами таких категорій:
• грошові кошти на розрахунковому рахунку;
• банківські вклади (депозити);
• нерухоме майно;
• цінні папери, що передбачають одержання доходу;
• цінні папери, що емітуються державою;
• права вимог до перестраховиків;
• довгострокові інвестиційні кредити (для резервів зі страхування життя, банківські метали, інвестиції в економіку України).
З метою захисту страхувальників від невиконання страховиком своїх зобов'язань установлюється державний контроль за інвестиційною діяльністю. Директивами ЄС установлені розміри обсягів інвестицій страхових резервів, а саме: вкладення в нерухомість — не більш як 10 % загального обсягу резервів за кожним об'єктом; вкладення в акції, які котируються, та гарантовані кредити — не більш як 10 % розміру резервів за кожним із видів зазначених вкладів; інвестиції в незабезпечені кредити — не більш як 5 % за кожним їх видом; в акції, що не котируються, — не більш як 10 % у сукупності вкладень; у готівку — не більш як З % загальної суми резервів.
З розвитком страхового ринку, збільшенням обсягів страхових операцій, насамперед зі страхування життя, збільшенням розміру страхових резервів та власних коштів страховика зростає роль страхової системи в інвестиційному процесі нашої країни. Але обсяг коштів, акумульованих страховиками, на відміну від банківських, ще малий. Це тому, що розмір статутних фондів страхових компаній значно менший, ніж розмір таких самих фондів банків.
Зростання продажу страхових послуг сприятиме збільшенню інвестування. Добра передумова до цього така: витрати на придбання страхової послуги дозволено включати до собівартості продукції (послуги). Що ж до фізичних осіб, то їм слід було б надавати податкові пільги.
Зростання інвестиційної можливості страхової системи забезпечувалося б наявністю державної перестрахувальної компанії. Низька фінансова місткість українського страхового ринку призводить до того, що значні суми страхових премій, тобто інвестиційні ресурси, надходять до іноземних перестрахувальних компаній. Наявність державної перестрахувальної компанії сприяла б акумулюванню певної частини страхових премій, які нині надходять за кордон. Така компанія могла б узяти на себе відповідальність за ризиками, які перевищують суми, що їх здатні лишити в себе прямі страховики. Частина цієї суми могла б лишатися на власне утримання, а решта — бути переданою іншим страховим та перестрахувальним компаніям у нашій державі та за її межами. Завдяки цьому зменшилася б частка страхових премій за договорами перестрахування в інші країни і збільшився б обсяг власних інвестиційних коштів.
Надходження інвестиційних ресурсів страховика у сфери, важливі для розвитку суспільства, мають бути відповідно обумовлені, а їх вкладення бути надійними як для страховика, так і для страхувальника. Слід також приділити увагу вимогам, які застосовуються при визначенні рівня покриття коштів, що інвестуються страховиком. Щоб вкладення страховика були доцільними, перегляд структури та рівня покриття інвестиційних коштів має враховувати надійність вкладів та їх ліквідність. Тому ефективна інвестиційна діяльність страховика залежить насамперед від розвитку фінансового ринку, а також від забезпечення вільного доступу до нього страхових компаній.
1.3. Рентабельність страхової діяльності: сутність та механізм її визначення.
Рентабельність страхової діяльності – можливість страховика отримувати доходи від своєї діяльності та забезпечувати мінімальний рівень свого існування. Це є так званим показником рівня дохідності за операціями або за будь-яким видом страхування.
Рівень рентабельності (РР) визначається за формулою:
РР= ((СП – СПп)*0,97-СВ)/СВ , де
СП – страхові премії (платежі);
СПп – страхові премії, віддані у перестрахування;
СВ – страхові відшкодування;
0,97 – норма оподаткування валових доходів.
Рівень рентабельності показує, який прибуток отримує страховик з кожної гривні страхових платежів.
Прибуток від страхової діяльності (крім страхування життя і медичного страхування) обчислюється як різниця між доходами від страхової діяльності та відповідними витратами страховика, склад яких визначений чинним законодавством України. Тобто об’єктом нашого дослідження є саме прибуток від страхової діяльності, а не прибуток страховика.
Прибуток від страхової діяльності не завжди є головною частиною прибутку страховика. Дуже часто основна діяльність страховика приносить йому не прибутки, а збитки, що компенсуються прибутком від інвестиційної та фінансової діяльності, а також прибутком від іншої звичайної діяльності та надзвичайних операцій. Ці види прибутку страховика визначаються як різниця між відповідними доходами і витратами.
Прибуток страховика розподіляється за спільними для всіх суб'єктів підприємницької діяльності принципами. Схема розподілу прибутку залежить від форми організації страхової компанії (акціонерне товариство відкритого або закритого типу, командитне, повне товариство, товариство з додатковою відповідальністю) і регулюється Законом України «Про господарські товариства» та установчими документами страховика. Особливістю розподілу прибутку страхової компанії є те, що згідно із Законом України «Про страхування» за рахунок нерозподіленого прибутку, тобто прибутку, який реінвестовано у страхову компанію, вона може створювати вільні резерви з метою зміцнення своєї платоспроможності.
Страхова премія визначається залежно від суми, на яку укладається договір страхування (страхової суми), і страхового тарифу (страховий тариф ще називають ставкою страхової премії). Розмір і порядок визначення страхової суми, а також рівень страхових тарифів — це найважливіші елементи договору страхування, адже вони є фінансовою основою взаємовідносин між страховиком І страхувальником, оскільки безпосередньо впливають на ціну страхової послуги. Ціна страхової послуги (страхова премія) у більшості випадків обчислюється за формулою:
Страхова премія = Страхова сума*Страховий тариф.
Страхова сума, згідно із Законом України «Про страхування», — це грошова сума, у межах якої страховик відповідно до умов страхування зобов'язаний провести виплату при настанні страхового випадку. Це та сума, на яку укладається договір страхування. Вона відбиває максимальний обсяг відповідальності страховика перед страхувальником у грошовому виразі за конкретним страховим договором. Виплата відшкодування в максимальному розмірі, тобто в розмірі страхової суми, здійснюється, наприклад, у тому разі, коли застраховане майно повністю знищене. Коли ж воно не знищене, а пошкоджене чи коли знищеною є лише частина майна, розмір відшкодування також становитиме лише частину його вартості, тобто буде меншим від розміру узгодженої страхової суми за цим договором.
Отже, адекватне визначення страхової суми є підґрунтям фінансових взаємовідносин між сторонами страхової угоди і має дуже важливе значення як для страховика, так і для страхувальника. Для страховика — оскільки, по-перше, від розміру страхової суми при незмінному страховому тарифі залежить сума його доходів у вигляді страхових премій; по-друге, страхова сума дає уявлення про максимальний розмір зобов'язань страховика за конкретними договорами страхування. Для страхувальника — оскільки, по-перше, залежно від розміру страхової суми він сплачує страхові премії; по-друге, він може претендувати на той чи інший розмір страхового відшкодування в межах страхової суми.
У обов'язкових видах страхування страхова сума (або мінімальне її значення) встановлюється, як правило, відповідними законодавчими актами. Наприклад, мінімальна страхова сума з обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів становить в Україні 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за шкоду, заподіяну життю і здоров'ю третіх осіб, і 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за шкоду, заподіяну майну третіх осіб. Це означає, що при проведенні цього виду страхування страховик несе відповідальність за кожним конкретним договором щонайменше у таких обсягах.
У добровільних видах страхування страхову суму встановлюють страховик і страхувальник самостійно, за взаємною згодою. При цьому в договорі страхування обов'язково має бути зазначений її розмір, а у Правилах страхування — порядок визначення.
Залежно від галузі страхування (майнове, особисте, страхування відповідальності) обирається той чи інший підхід до визначення страхової суми.
Так, у майновому страхуванні страхова сума встановлюється в межах вартості майна за цінами і тарифами, що діють на момент укладення договору, якщо інше не передбачене договором страхування або умовами обов'язкового страхування. На практиці дійсна вартість майна звичайно обчислюється як вартість придбання майна за вирахуванням зносу. Знос вираховується через те, що страхування за своєю сутністю призначене лише для компенсування реальних збитків і не може бути для страхувальника джерелом отримання додаткових доходів.
З цієї самої причини в разі, коли одне й те саме майно є застрахованим у кількох страховиків (тобто загальна страхова сума перевищує дійсну вартість майна), то страхове відшкодування, Що виплачується всіма страховиками, все одно не може перевищувати дійсної вартості майна. З настанням страхового випадку кожний страховик здійснюватиме виплату пропорційно до розміру страхової суми за укладеним ним договором страхування, навіть якщо страхова премія була обчислена і сплачена страхувальником кожному страховикові з огляду на дійсну вартість майна (тобто виходячи з повної страхової суми, а не конкретної її частки). «Надлишкове» сплачена премія не повертається. Це є своєрідна санкція до страхувальника, який з метою збагачення вдався до обману, не повідомив страховиків про подвійне страхування і тим самим порушив основний принцип страхування: принцип найвищої сумлінності у відносинах між страхувальником і страховиком.
В особистому страхуванні розмір страхової суми не лімітується. Об'єктом страхування тут є життя, здоров'я і працездатність людини, які не мають вартісної оцінки. Тому страхова сума, на яку укладаються договори особистого страхування, теоретично може бути як завгодно великою. Але на практиці її розмір обмежується здатністю страхувальника сплачувати відповідні премії, адже розмір страхової премії обчислюється множенням страхової суми на страховий тариф.
Іноді страховик пропонує страхові поліси особистого страхування зі стандартною, заздалегідь визначеною страховою сумою і заздалегідь визначеною відповідною страховою премією. Це створює певні зручності у стосунках між сторонами, але не означає, що страхувальник повинен за будь-яких умов погодитися із запропонованою страховою сумою. Він завжди має право на вибір, за винятком обов'язкових видів особистого страхування, в яких страхова сума визначається законодавче і не може бути змінена ані страхувальником, ані страховиком.
Страхові виплати на користь страхувальника за договорами особистого страхування здійснюються незалежно від суми, яку має отримати одержувач за державним соціальним страхуванням, соціальним забезпеченням, і суми, що має бути йому сплачена як відшкодування збитків з майнового страхування. Навіть якщо страхувальник має кілька договорів особистого страхування, усі вони вважаються дійсними в повному обсязі, оскільки страхувальник сплачував страхові премії за кожним договором. Отож і страхові виплати він отримає згідно з умовами кожного з них. Вартісні обмеження, про які йшлося щодо майнового страхування, тут відсутні. В особистому страхуванні поняття «подвійного» страхування не використовується через неможливість визначення вартості життя і здоров'я людини — вони безцінні.
При укладанні договорів страхування відповідальності визначити страхову суму і, відповідно, розмір страхової премії особливо складно. Адже ці договори пов'язані з компенсацією збитків, завданих страхувальником життю, здоров'ю і майну третьої особи. Хто саме буде цією третьою особою, якого розміру збитків вона зазнає — нікому невідомо. Тому в договорах страхування відповідальності зазвичай встановлюється лише ліміт страхової суми, який може й не відповідати розміру заподіяних збитків, але який обмежує розмір страхових виплат з боку страховика за кожним конкретним договором. Оскільки договори страхування відповідальності найчастіше укладаються під впливом вимог міжнародних угод або вимог внутрішнього законодавства країни, то відповідно до зазначених вимог, як правило, встановлюється і ліміт страхової суми. Страхова сума є базою для обчислення страхової премії.
Страхове відшкодування — це грошова сума, яка виплачується страховиком за умовами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку.
Страхове відшкодування, згідно з чинним законодавством, не може перевищувати прямого збитку, якого зазнав страхувальник. Непрямі збитки вважаються застрахованими, якщо це передбачено договором страхування.
У разі, коли у майновому страхуванні маємо «недострахування», тобто страхова сума не дорівнює повній вартості застрахованого об'єкта, а становить лише певну частку його вартості, страхове відшкодування виплачується в такій самій частці від визначених за страховою подією збитків. При цьому використовується пропорційна система страхового забезпечення. Якщо умовами страхування передбачене використання іншої системи (наприклад, системи «першого ризику» або системи граничного забезпечення), то відшкодування відбувається за іншою схемою, згідно з угодою сторін.
Виплати страхових відшкодувань і страхових сум — це ті витрати, які, відповідно до структури тарифної ставки, забезпечуються страховими нетто-преміями.
Виплату страховик здійснює згідно з договором страхування або керуючись законодавством на підставі заяви страхувальника (його правонаступника або третіх осіб, визначених умовами страхування) і страхового акта (аварійного сертифіката), що складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, яку визначає сам страховик.
У разі потреби страховик може робити запити про відомості, пов'язані зі страховим випадком, до правоохоронних органів, банків, медичних закладів та інших підприємств, установ і організацій, що володіють інформацією про обставини страхового випадку, а також може самостійно з'ясовувати причини й обставини страхового випадку. Законодавство зобов'язує підприємства, установи й організації надсилати страховикам відповідь на запит про відомості, пов'язані зі страховим випадком, у тому числі й дані, що є комерційною таємницею. При цьому, згідно із Законом України «Про страхування», страховик несе відповідальність за їх розголошення.
Дуже важливе значення має термін сплати страхових сум і страхових відшкодувань на користь страхувальника (застрахованого, правонаступника). Згідно із Законом України «Про страхування» страховик зобов'язаний протягом двох робочих днів, тільки-но стане відомо про настання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасної виплати. Виплату страховик має здійснити у передбачений договором термін. Він несе майнову відповідальність за несвоєчасну виплату шляхом сплати страхувальникові неустойки (штрафу, пені), розмір якої визначається умовами договору страхування.
Якщо це передбачено договором страхування, то в загальний обсяг виплат включається також відшкодування страхувальникові витрат, які він поніс при настанні страхового випадку, щоб запобігти збиткам або зменшити їх.
Фізичним особам виплати здійснюються як готівкою, так і безготівкове: з каси страхової компанії; переказом на банківський рахунок отримувача; переказом за місцем роботи.
Юридичні особи, як правило, отримують страхові виплати в безготівковій формі, переказуванням відповідних сум з банківського рахунка страхової компанії на банківський рахунок страхувальника.
У разі дострокового припинення договору страхування законодавство України забороняє повернення коштів готівкою, якщо страхову премію було внесено в безготівковій формі.
Страхові компанії зобов'язані сплачувати загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі), а також місцеві податки і збори (обов'язкові платежі).
Оподаткування страхової діяльності потребує з'ясування не лише відповідних законодавчих і нормативних актів з оподаткування, а й законодавства щодо страхової справи. Діяльність страховика охоплює як страхову діяльність, що має свій відмінний порівняно з іншим порядок оподаткування, та діяльність, не пов'язану зі страхуванням (інвестиційну та іншу діяльність), яка оподатковується у загальному порядку.
Об'єктом оподаткування визначено валовий дохід від страхової діяльності, який включає суму страхових внесків, страхових платежів або страхових премій, нагромаджених страховиками протягом звітного періоду за договорами страхування і перестрахування ризиків на території України або за її межами. Ставка податку визначена в розмірі 3 % від суми валового доходу, отриманого від страхової діяльності. Звідси ми беремо ставку для рентабельності 97 %.
РОЗДІЛ ІІ.
Аналіз рентабельності страхової діяльності
2.1. Тенденції розвитку страхової діяльності в Україні
Страхування суттєво впливає на соціально-економічну стабільність суспільства і як таке — належить до кола чинників, що безпосередньо визначають рівень економічної безпеки країни. Вітчизняний страховий ринок, попри стабільне нарощування обсягів страхових премій (у 2000р. вони становили 1,3% ВВП, у 2001р. — 1,5%, у 2002 — 2%), ще не набув статусу впливового соціально-економічного чинника.
Водночас, розвиток страхового ринку є похідною соціально-економічного розвитку країни. Зацікавленість держави в розвитку страхового ринку полягає в тому, що завдяки страхуванню уможливлюється підвищення соціального захисту населення та господарюючих суб'єктів; зменшується навантаження на державний бюджет у частині відшкодування непередбачуваних збитків природно-техногенного характеру; вирішуються окремі проблеми соціального забезпечення завдяки перенесенню державних соціальних виплат з коштів бюджету на страхові виплати. Страхування є стабільним і довгостроковим джерелом інвестування. Страхова галузь може й повинна використовуватися як ефективний інструмент пенсійної реформи. Водночас, розвиток якісного страхування — процес поступовий і тривалий.
Розвиток страхування в Україні стримується багатьма об'єктивними та суб'єктивними чинниками. Головними серед них є відсутність платоспроможного попиту на страхові послуги внаслідок низького рівня життя населення, обмеженість корпоративних фінансів, нестійкість податкової системи, відсутність економічних стимулів розвитку страхування. Водночас, страхових компаній, що займаються реальним страхуванням і мають достатньо власних ресурсів для обслуговування крупних клієнтів, не більше десяти. Та й вони не всі можуть самостійно покривати ризики понад $10 млн.
За даними Міністерства фінансів України, на 1 січня 2003р. в Україні були зареєстровані 338 страхових компаній (СК); у 2002р. їх кількість, порівняно з 2001р., зросла на 10 одиниць. Водночас, реально протягом року на ринку працювали 316 компаній.
Станом на 1 січня 2003р., з 329 страховиків займалися страхуванням життя (life) — 19; іншими видами страхування (non - life) — 310. Водночас, за оцінками фахівців, реально страхуванням життя займаються 8-10 компаній.
Інститут посередників страхового ринку (зокрема, страхові та перестрахові брокери) залишається нерозвинутим, його показники не порівнянні з показниками розвинутих страхових ринків. На початок 2003р. до державного реєстру були внесені 68 страхових брокерів; серед яких 44 (65%) — українські юридичні особи; 11 (16%) — фізичні особи; 13 (19%) — компанії-нерезиденти.
Відзначається уповільнення темпів зростання кількості брокерів — якщо у 2000р. було зареєстровано 30 нових брокерських структур, у 2001р. — 31, то у 2002р. — лише 11, натомість три брокери полишили ринок. За даними Міністерства фінансів, у 2002р. за участю страхових і перестрахових брокерів надійшло платежів на суму близько 28 млн. грн., що становить лише 0,6% загального річного обсягу страхових платежів, — проти 70% на страхових ринках розвинутих країн. Співвідношення страховиків і брокерів в Україні складає 5:1, тоді як, наприклад, у СІЛА — 1:10, тобто на кожну страхову компанію припадає принаймні 10 брокерських, що її обслуговують або працюють із нею.
Число зайнятих на страховому ринку, за оцінкою Ліги страхових організацій України (ЛСОУ), складає близько 38 тис. осіб. Офіційна статистика України подає частку зайнятих загалом у галузі "фінансування, кредитування, страхування", що не дає можливості з'ясувати динаміку розвитку страхового ринку за показником зростання (зменшення) числа зайнятих на ньому. Водночас, згідно зі статистичними даними, протягом 1995-2001рр. частка зайнятих у названій галузі залишається незмінною і становить близько 200 тис. осіб, що може свідчити як про стабільність, так і про стагнацію галузі.
Об'єднання учасників страхового ринку є загалом позитивним явищем, оскільки такі об'єднання сприяють регулюванню страхового ринку, доповнюючи та посилюючи його державно-правове регулювання. Окремі об'єднання визначені законодавством України як обов'язкові, на них покладаються обов'язки координації діяльності страхових компаній, що працюють у відповідній галузі, та представлення їх інтересів у міжнародних об'єднаннях страховиків; участь страховиків у таких об'єднаннях є необхідною умовою здійснення ними відповідних видів страхування. Серед таких об'єднань — Моторне (транспортне) страхове бюро України; Морське страхове бюро України; Авіаційне страхове бюро України (АСБ); Асоціація "Ядерний страховий пул України" (ЯСПУ).
Діють на страховому ринку і добровільні об'єднання страхових організацій: ЛСОУ, Асоціація "Українське медичне страхове бюро" (УМСБ); Асоціація страховиків в аграрному секторі економіки України; Асоціація професійних страхових посередників України та ін. Створена також Асоціація страхувальників України.
Відносно новим явищем для вітчизняного страхового ринку є створення страхових груп (у т.ч. — міжрегіональних), що дозволяє концентрувати капітал національних страхових компаній, забезпечувати реальну інфраструктуру з обслуговування страхового бізнесу.
Регіональна структура страхового ринку за ознакою місця реєстрації страховиків залишається без змін і має виразно центрально-периферійний характер. Понад половини (173 компанії) страховиків України зареєстровані у Києві та Київській області; на Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку, Київську, Одеську, Харківську області, АРК, м.Київ припадає 86% загальної кількості страхових компаній в Україні.
В трьох областях (Волинській, Кіровоградській, Херсонській) не зареєстровано жодного страховика. Регіональний розподіл страхових і перестрахових брокерів загалом відповідає розподілу страховиків — так, лише у Києві зареєстровані 42 брокери (62% загальної кількості).
До показників, що характеризують розвиток страхового ринку, можна віднести сукупні обсяги: статутних фондів страхових компаній; їх власного капіталу; наявних активів; страхових резервів; премій і виплат; доходів і видатків; а також — частку ризиків, що передаються в перестрахування, та ступінь присутності іноземного капіталу. Для з'ясування місця страхового ринку у вітчизняній економіці доцільно також порівняти окремі з цих показників з аналогічними показниками інших ланок фінансової системи, наприклад — системи комерційних банків.
Закон України "Про страхування" (нова редакція) встановлює наступні мінімальні розміри статутного фонду:
для страховиків, що займаються ризиковим страхуванням (поп-life) — в сумі, еквівалентній € 1 млн.;
для страховиків, що займаються страхуванням життя (life) — € 1,5 млн.
Цих нормативів страхові компанії повинні досягти протягом трьох років з моменту набуття Законом чинності (до листопада 2004р.).
Крім цього, встановлено, що статутний фонд повинен бути сплачений виключно в грошовій формі. Дозволяється формування статутного фонду цінними паперами, емітованими державою, але не більше 25% загального розміру статутного фонду.
За даними Міністерства фінансів України, сукупний обсяг сплачених статутних фондів страховиків на початок 2003р. склав 1550,5 млн. грн. ($291 млн.), що в півтора рази більше, ніж на початок 2002р. Порівняно з 2001р., коли статутні фонди страховиків збільшилися вдвічі, темпи зростання дещо уповільнилися (рис. 3.)
Понад половини (176) страхових компаній мали на початок 2003р. сплачений статутний фонд обсягом менше €500 тис.; лише менше третини (76 компаній, або 32% загальної кількості) — €1 млн. і більше.
Обсяги сплачених статутних фондів українських страховиків свідчать про їх низьку конкурентоспроможність — оскільки, за експертними оцінками, для успішної конкуренції на світовому страховому ринку статутний фонд має становити близько $50 млн. Такого статутного фонду не має жодна українська страхова компанія (найбільший статутний фонд серед українських страхових компаній поп-life, складає $20,6 млн., а страхових компаній life — $1,9 млн.
Н
айбільший статутний фонд мають страхові компанії "Лемма" (110 млн. грн., або $20,6 млн), "Європейський страховий альянс" (55 млн. грн., або $10,3 млн.) та "Арма" (50 млн. грн., або $9,4 млн.).Частка цих трьох страховиків у сукупному обсязі сплачених статутних фондів становить майже 14%.
Рис. 3. Обсяг сплачених статутних фондів наростаючим підсумком за 2001-2002 рр., млн. грн.
На першу десятку поп-life компаній за розміром статутного фонду припадає 26,6% його сукупного обсягу.
Найбільший статутний фонд серед компаній life має Українська промислова страхова компанія - Життя (УПСК-Життя; Київ) — $1,9 млн.
На початок 2003р. сукупний власний капітал українських страховиків становив 3,176 млрд. грн. ($596 млн.), що майже на 1,3 млрд. грн., або на 65,1% більше, ніж на початок 2002р. Середній обсяг власного капіталу в розрахунку на одну страхову компанію становив $1,76 млн.
В частині формування власного капіталу страховиків відзначається, по-перше, певне уповільнення темпів його зростання (у 2001р. він зріс на 77,1%); по-друге, нерівномірність його зростання у різних компаній; по-третє, високий ступінь концентрації власного капіталу, по-четверте, зниження питомої ваги статутного фонду в загальному обсязі власного капіталу українських страховиків (з 53,9% у 2001р. до 48,8% — у 2002р.), що свідчить про зростання частки нерозподілених прибутків від страхової діяльності та додаткового капіталу.
Найбільший власний капітал у 2002р. мали страхові компанії: "Захід-резерв" (Коломия) — майже 188 млн. грн. ($35,3 млн. або 5,9%) сукупного власного капіталу українських страховиків; "Лемма" (Харків) — 177 млн. грн. ($33,2 млн. або 5,6%) та страхова група (СГ) "ТАС" — 101 млн. грн. ($18,9 млн. або 3,2%). Тобто лише на цих трьох страховиків припадала сьома частина сукупного власного капіталу, сформованого на страховому ринку. Перша десятка страховиків акумулює понад чверть сукупного власного капіталу.
Структура власного капіталу страховиків є різною. Так, якщо частка статутного фонду у власному капіталі СГ "ТАС" складає 6,4%, СК "Захід-резерв" — 6,5%, то СК "Лемма" — 62,3%.
У 2002р. сукупний обсяг наявних активів українських страховиків складав 4,1 млрд. грн. ($769 млн.), що більш ніж на 1,8 млрд. грн., або майже вдвічі перевищило відповідний показник 2001р.; при цьому, вищим був і темп зростання, оскільки у 2001р. наявні активи зросли, порівняно з 2000р., в півтора рази. У 2002р. в активах страховиків вперше з'явилися банківські метали (на суму 13,7 млн. грн.). Середній обсяг активів у розрахунку на одну страхову компанію становив 12,1 млн. грн. ($2,3 млн.) (рис. 4.)
Рис. 4. Структура наявних активів страховиків, визначених статтею 31 Закону України "Про страхування", станом на 31.12.2002, тис. грн.
Активи розміщуються переважно на поточних банківських рахунках і депозитах. Майже 40% активів страхових компаній, станом на початок 2003р., були розміщені саме таким чином. В акції та облігації інвестовано третину (33,3%) активи, в цінні папери, емітовані державою, — 0,8% активів страховиків. Водночас, інвестиції в економіку України за напрямами, визначеними Кабінетом Міністрів України, практично не здійснюються. Таким чином, інвестиційна функція страхування залишається в Україні не реалізованою належним чином. Це спричиняється двома обставинами: по-перше, незначними обсягами фінансових ресурсів, що їх акумулюють страховики; по-друге, відчутним переважанням на українському страховому ринку компаній зі страхування майна та від нещасних випадків, які не мають можливості точно прогнозувати настання страхових випадків, а отже — змушені обмежуватися переважно короткостроковими, високоліквідними активами та лише частково інвестувати в довгострокові активи.
Привертає увагу зменшення в активах страховиків частки державних цінних паперів, що свідчить про падіння їх привабливості (дохідності) для інвесторів. Тим часом, у розвинутих країнах цінні папери з твердо фіксованим доходом є головною сферою вкладання активів страхових компаній. На них припадає понад 50% усіх інвестицій страховиків, приблизно 10% — на нерухомість.
Як і власний капітал, наявні активи страховиків мають високий ступінь концентрації. За обсягом активів серед ризикових страховиків лідирують: СК "Лемма" — 465,7 млн. грн. ($87,4 млн.), що складає 11,3% сукупного обсягу активів на страховому ринку; "Захід-резерв" — 200,2 млн. грн.. ($37,6 млн.), або 4,9%; СГ "ТАС" — 141,4 млн. грн. ($26,5 млн.), або 3,4%. Тобто лише на ці три страхові компанії припадає п'ята частина сукупних активів українських страховиків. Перша десятка компаній акумулює майже третину сукупних активів.
Сукупні наявні активи страховиків зі страхування життя складають лише близько 50 млн. грн. ($9 млн.). Найбільші активи має УПСК-Життя (Київ) — 12,4 млн. грн. ($2,3 млн.), або майже чверть сукупного обсягу.
Страховики по-різному будують свою інвестиційну діяльність. Так, СК "Лемма" на початок 2003р. спрямувала 72,6 млн. грн. ($13,6 млн.) активів у поточні фінансові інвестиції, а 26,3 млн. грн. ($4,9 млн.) — у довгострокові. Загалом фінансові інвестиції склали близько 100 млн. грн. ($18,6 млн.), або майже чверть її сукупних наявних активів. Натомість СК "Захід-резерв" віддавала перевагу довгостроковим фінансовим інвестиціям, які на початок 2003р. склали 174,1 млн. грн. ($32,7 млн.), тоді як поточні — лише 4,2 млн. грн. ($0,8 млн.). За показником фінансових інвестицій — 178,3 млн. грн. ($33,5 млн.) — "Захід-резерв" займає перше місце серед ризикових страховиків. На фінансові інвестиції припадає майже 90% її сукупних активів.
Загальний обсяг сформованих страхових резервів на початок 2003р. досяг майже 1,9 млрд. грн. ($356 млн.), що на 60,3% перевищило аналогічний показник початку 2002р. Слід відзначити збільшення темпів зростання страхових резервів — у 2001р. вони зросли на 23,4%.
Загалом, зростання страхових резервів свідчить про певне підвищення надійності та платоспроможності українських страховиків. Водночас, привертає увагу та обставина, що в окремих компаніях (включаючи і лідерів ринку) спостерігається зменшення обсягів страхових резервів, що негативно позначається на рівні їх надійності і платоспроможності.
Для більш глибокого аналізу стану формування страхових резервів важливо використовувати показник "забезпеченість власними коштами", що відбиває ступінь покриття власними коштами компанії страхових зобов'язань на випадок перевищення фактичних страхових зобов'язань над розрахунковими. Достатня наявність власних коштів, вільних від зобов'язань, є чинником фінансової стійкості страхової компанії. За цим показником, частина українських компаній можуть бути визнані фінансове стійкими — в межах прийнятих на себе зобов'язань. Інша справа, що жодна з українських компаній не може без перестрахування прийняти на себе крупні зобов'язання.
Частка сформованих страхових резервів в сукупних активах страховиків знизилася — з 52,2% у 2001р. до 46,2% у 2002р.
Як і за показниками власного капіталу та наявних активів, відзначається високий рівень концентрації страхових резервів.
Найбільші резерви серед ризикових страхових компаній мають "Лемма" — 177,4 млн. грн. ($33,3 млн.), або 9,3% сукупного обсягу сформованих страхових резервів; "Авіоніка" — 53,7 млн. грн. ($10,1 млн.), або 2,8%; "Кредо-класик" — 48 млн. грн. ($9 млн.), або 2,5%. На цю трійку припадає сьома частина, а на першу десятку компаній — майже третина загального обсягу сформованих страхових резервів.
Розміщення страхових резервів загалом відповідає розміщенню активів страховиків — переважна частка (майже 70%) страхових резервів розміщені на розрахункових рахунках (45,5%) та депозитах (24,4%).
Підсумовуючи, слід відзначити, що зростання обсягів страхових резервів є позитивною тенденцією, оскільки воно мало б свідчити про підвищення фінансової стійкості та інвестиційних можливостей страхового ринку країни — якби не існувало практики звітування про резерви завдяки одноденним кредитам .
Загальна (валова) сума страхових премій за 2002 рік склала 4 442,1 млн.грн. У порівнянні з 2001 роком обсяги вказаного показника зросли на 1 411,1 млн.грн. (у 1,46 раза). Сума страхових премій за договорами, укладеними безпосередньо із страхувальниками за 2002 рік склала 3 735,5 млн.грн., в тому числі із страхувальниками-громадянами - 437,8 млн.грн. (додаток 3.)
У 2002р. загальна сума страхових премій зросла, порівняно з 2001р., на 47% — до 4,44 млрд. грн. ($833 млн.). Майже за всіма видами страхування (крім державного обов'язкового страхування) спостерігалося збільшення темпів зростання страхових премій. Саме високі темпи зростання обсягів страхових премій, зумовили різке зростання загального обсягу сформованих страхових резервів, про що йшлося вище.
Для страхових премій, як і для попередніх загальних показників страхового ринку, є характерним високий рівень концентрації. За даними Міністерства фінансів, у 2002р. майже дві третини загального обсягу премій припали на перші 30 компаній , а на найбільшу в Україні СК "Лемма" — десята частина. На 50 найбільших компаній припадає 80% загального обсягу премій вітчизняного страхового ринку.
Лідерами страхового ринку за показником обсягів премій є компанії "Лемма", НАСК "Оранта" та "Кредо-Класик"; у 2002р. разом вони зібрали майже п'яту частину сукупних страхових платежів.
Водночас, із 338 страхових компаній, внесених до державного реєстру, лише 51 страховик мав надходження страхових премій у 2002р. в сумі понад 20 млн. грн. ($3,8 млн.), 85 — від 5 млн. до 20 млн. грн., 118 — від 500 тис. грн. до 5 млн. грн., 49 — від 10 тис. до 500 тис. грн. 34 страхові компанії України в 2002р. мали надходження за рік до 10 тис. грн.
Аналізуючи показники, пов'язані з обсягами страхових премій слід мати на увазі, що оцінка реального обсягу страхового ринку за обсягом брутго-премій не є достатньо коректною, з огляду на перестрахування.
У випадку перестрахування ризиків на внутрішньому ринку виникає багаторазове врахування (в різних частках) обсягу страхових премій. А відтак — правильно було б оцінювати збори страхових премій за нетто-преміями, тобто преміями, що залишилися в компанії після перестрахування.
Крім того, за оцінками експертів, платежі з реального страхування становлять у загальному обсязі не більше третини, а левова частка ринку припадає на так звані фінансові схеми, які дають змогу ухилятися від оподаткування — що є додатковим чинником згаданої вище непрозорості українського страхового ринку.
Водночас, навіть користуючись наявними даними, можна констатувати, що страховий ринок сьогодні недостатньою мірою виконує свою соціальну функцію — захист інтересів громадян. Так, частка премій за договорами, укладеними безпосередньо із страхувальниками становила 84,1% загального обсягу страхових премій (3,735 млрд. грн.), у т.ч. премії від страхувальників-громадян — 9,9% (438 млн. грн.). Порівняно з 2001р., частка премій за договорами, укладеними безпосередню із страхувальниками, дещо збільшилася (на 1,3 відсоткових пунктів (в.п.)), тоді як частка премій від страхувальників-громадян знизилася на 0,6 в.п. Отже, загалом, у 2002р. на одного жителя України припадало близько 93 грн. ($17) загального обсягу страхових премій; якщо ж взяти до уваги лише страхові премії, сплачені страхувальниками-громадянами, то ця цифра зменшиться до 9,1 грн. ($1,7). Такі показники свідчать про неприйнятний рівень страхового захисту громадян, тобто виконання страховим ринком свого соціального призначення.
Структура страхових премій за видами страхування свідчить, що, як і в попередні роки, домінуючим на страховому ринку залишається добровільне майнове страхування — 76,9% загального обсягу премій (у 2001р. — 73,3%).
В частині формування загальних обсягів страхових премій привертає увагу наступне:
зниження частки обов'язкового страхування до 9,1% проти 11,6% у 2001р., що свідчить, зокрема, про неможливість повною мірою фінансове забезпечувати виконання існуючих правових норм стосовно обов'язкового страхування;
зниження часток добровільного особистого страхування (6,3% у 2002р. проти 7,1% у 2001р.) та добровільного страхування відповідальності (7,7% проти 8,0%, відповідно), що є свідоцтвом відсутності належного попиту на добровільне страхування (за винятком майнового);
консервацію частки премій із добровільного страхування життя на вкрай низькому рівні — три роки поспіль вона становить 0,5% загального обсягу страхових премій.
За даними ЛСОУ, на кінець 2002р. було застраховане життя 13,9 тис. громадян; протягом 2002р. укладений лише 5341 договір з добровільного страхування життя. Отже, обсяг премій за добровільним страхуванням життя у розрахунку на одного жителя країни становить близько 50 коп. (трохи більше $0,09).
Наведені дані, з одного боку, підтверджують зроблений вище висновок про неналежний рівень виконання страховим ринком України соціальної функції, з іншого — дають підстави для припущення про те, що існує тенденція до перерозподілу страхового ринку на користь тих видів страхування, де є місце для "сірих" фінансових схем (які, зокрема, уможливлюють ухилення від сплати податків) — насамперед, добровільного майнового страхування, де частка зазначених схем, на думку фахівців, є високою.
Загальна (валова) сума страхових виплат за 2002 рік склала 543,1 млн. грн. У порівнянні із 2001 роком обсяги вказаного показника зросли на 119,1 млн. грн. (у 1,28 раза). Обсяг страхових виплат, здійснених безпосередньо страхувальникам за 2002 рік склав 516,7 млн. грн., в тому числі страхувальникам-громадянам 239,5 млн. грн. (див. додаток 4.)
Загальний обсяг страхових виплат у 2002р. збільшився на 28% — до 543,1 млн. грн. ($102 млн.). За загального зростання страхових виплат у 1,3 раза, сума виплат з добровільного майнового страхування зросла в 1,5 раза, недержавного обов'язкового страхування — в 1,4 раза, добровільного особистого страхування в цілому — в 1,3 раза; водночас, страхові виплати зі страхування життя знизилися, майже вдвічі, а державного обов'язкового страхування — на чверть.
Зростання страхових виплат у 1999-2002рр. відбувалося не так стрімко, як страхових премій (таблиця 1). Загальна сума страхових виплат за 1999-2002рр. збільшилася в 1,5 раза. При цьому, виплати з недержавного обов'язкового страхування зросли у 6,7 раза, тоді як з добровільного особистого — лише в 1,3 раза; виплати зі страхування життя в 2002р. були майже втричі меншими, ніж у 1999р.
Таблиця 2.1.
Темпи зростання страхових виплат за видами страхування,
у % до попереднього року
ПОКАЗНИКИ | 1999 | 2000 | 2001 | 2002 |
Добровільне особисте страхування | 213 | 100 | 108 | 125 |
в т.ч. страхування життя | | 124 | 52 | 56 |
Добровільне майнове страхування | 213 | 97 | 80 | 154 |
Добровільне страхування відповідальності | 141 | 115 | 157 | 120 |
Недержавне обов'язкове страхування | 518 | 290 | 169 | 140 |
Державне обов'язкове страхування | 106 | 277 | 143 | 76 |
Всього | 199 | 113 | 107 | 128 |
Структура та рівень страхових виплат загалом відповідають структурі страхових премій: найбільша частка виплат припадає на добровільне майнове страхування (41,9%), найменші — на державне обов'язкове страхування (9,6%) та страхування життя — 0,5%. Рівень виплат з добровільного майнового страхування протягом 2001-2002рр. залишався незмінним (7%); натомість з добровільного страхування відповідальності — знизився з 19% у 2001р. до 16% у 2002р.; з добровільного страхування життя — з 31% до 11%, відповідно. Це підтверджує зроблені вище висновки та припущення стосовно рівня виконання страховим ринком соціальної функції та перерозподілу ринку на користь добровільного майнового страхування.
Тим часом, у країнах Західної Європи вважається нормальним рівень страхових виплат у страховиків, що займаються ризиковими видами страхування, в обсязі не менше 70% обсягу страхових премій; у розвинутих країнах відношення страхових виплат до зібраних премій наближається до 90 %.
На думку фахівців, майже незмінний протягом 2001-2002рр. рівень страхових виплат в Україні свідчить про те, що обсяги реального страхування залишаються постійними, коло клієнтів — незмінним, і відбувається лише їх перерозподіл.
Обсяги ринку перестрахування продовжують зростати. При цьому, як і раніше, провідні позиції на ринку перестрахування утримують компанії-нерезиденти. Вітчизняні страхові компанії передають іноземним перестраховикам до 90% страхових премій при страхуванні авіаційних і морських ризиків, ризиків здоров'ю при виїзді за кордон, до 60% — по "автокаско", до 50% — майнових ризиків.
У 2002р. перестрахування становило 2,1 млрд. грн. ($394 млн.), що складає 47% загального обсягу отриманих страховиками України премій. При цьому 1,32 млрд. грн. ($248 млн.), або 62,9% загального обсягу передано на перестрахування нерезидентам, з них 60% — до Латвії і Молдови, тоді як на відомі класичні ринки (Велика Британія, Німеччина, Швейцарія) — близько 15%. Приблизно 76% перестрахувальник платежів за кордон припало на 20 компаній (додаток 5.)
У 2001р. обсяг перестрахування в загальному обсязі зібраних премій становив — 1,42 млрд. грн. (46,9%), а у 2000р. - 0,82 млрд. грн. (38,4%).
Обсяг перестрахування за кордон у 2001р. склав 785,5 млн. грн. ($147,3 млн.), що становило 52,6% загальної суми премій, відданих у перестрахування. Причому в структурі премій, сплачених нерезидентам, 328 млн. грн. склало перестрахування фінансових ризиків, 114 млн. — вантажів, 188,6 млн. — майна.
При цьому, експерти оцінюють частку "фінансового" перестрахування (тобто такого, що має за мету не захист від ризиків, а переказ грошей за кордон без повідомлення українських наглядових органів) на рівні не менше половини цієї суми; окремі спеціалісти вважають, що ця частка сягає двох третин. Отже, за рік за схемами перестрахування за межі України відпливає приблизно $75-100 млн. (у Росії — $350-500 млн.).
Протягом 1995-2002рр. суттєво зросли як валові доходи, так і валові видатки страховиків. Спостерігається їх синхронне зростання у 28,2 раза. Якщо в 1996-2001рр. частка доходів від основної діяльності в сукупних доходах страхових компаній України щорічно зростала і досягла у 2001р. 96,5%, то у 2002р. вона значно скоротилася і становила лише 71,6%, оскільки значно зросли інші доходи, зокрема, доходи від інвестування та розміщення тимчасово вільних коштів. Водночас, з 63,7% у 1995р. до 48,5% у 2002р. скоротилася частка страхових виплат і виплат по перестрахуванню в сукупних видатках страхових організацій за одночасного збільшення інших видатків.
Узагальнюючи наведеш вище показники, можна констатувати наступне. Незважаючи на номінальне зростання головних показників рівня розвитку страхового ринку, він залишається вкрай незначним за обсягами статутних фондів, власного капіталу, активів, страхових резервів. Страховики не акумулюють вагомий обсяг інвестиційних ресурсів на процеси розширеного відтворення, зростання економіки держави та добробуту громадян.
Компанії - лідери страхового ринку за сукупністю показників:
СК "Лемма" на початок 2003р. мала статутний фонд обсягом 110 млн. грн. ($20,6 млн.), активи — 465,7 млн. грн. ($87,4 млн.), страхові резерви — 177,4 млн. грн. ($33,3 млн.). Компанія отримала у 2002р. майже 449 млн. грн. ($84,2 млн.) страхових премій, здійснила страхових виплат на суму 10,5 млн. грн. ($2 млн.).
НАСК "Оранта" має статутний фонд 22,3 млн. грн. ($4,2 млн.); активи — 90,7 млн. грн. ($17 млн.); страхові резерви — 40,2 млн. грн. ($7,5 млн.). У 2002р. обсяг зібраних страхових премій склав 177,3 млн. грн.($33,3 млн.), виплат — 96,8 млн. грн.($18,2 млн.).
СК "Кредо-Класик" має статутний фонд 18 млн. грн. ($3,4 млн.); активи — 80,8 млн. грн. ($15,2 млн.); страхові резерви — 48 млн. грн. ($9 млн.). У 2002р. обсяг зібраних страхових премій склав 126,3 млн. грн. ($23,7 млн.), виплат — 7,2 млн. грн. ($1,4 млн.).
Для порівняння: найбільший за капіталізацією страховик світу Атеrісап International Group (AIG) має статутний капітал $58 млрд., страхові резерви — $30 млрд. Для більш коректного порівняння: за даними Асоціації страховиків Чехії, Ceska pojistovna — найбільший страховик країни — у 2001 р. зібрала близько $1 млрд. (40% ринку) страхових платежів, а російський "Ингосстрах" — близько $150 млн. У 2002 р. обсяг страхових премій російської СК "РОСНО" склав 10,7 млрд. руб. ($345 млн.).
У конкуренції із залучення фінансових ресурсів страховий ринок поки що значно програє банківській системі. Як свідчать дані, сукупні активи страхових компаній України на початок 2003р. більш ніж в 16 разів поступаються активам вітчизняної банківської системи; сукупний сплачений статутний фонд страховиків майже вчетверо менший, ніж у комерційних банках, а власний — утричі. Резерви комерційних банків під активні операції більш ніж удвічі перевищують сформовані страхові резерви (якщо середній обсяг страхових резервів у розрахунку на одну страхову компанію становить 5,6 млн. грн. ($1,1 млн.), то середній резерв під активні операції на один комерційний банк — 24,7 млн. грн., або $4,6 млн.). Доходи банків перевищують доходи страховиків у 1,7 раза.
Ще більш разючим є відставання страхового ринку від банківської системи за обсягами залучення коштів населення України. Так, якщо у 2002р. вклади населення у національній валюті в комерційних банках зросли на 4,958 млрд. грн. до 11,3 млрд. грн., а в іноземній — на 2,887 млрд. грн. до 7,6 млрд. грн., то страхові премії від страхувальників-громадян — лише на 227,5 млн. грн. до 437,8 млн. грн.
2.2. Оцінка рентабельності діяльності за формами проведення на прикладі ЗАТ СК “Кредо-класик”
За формою розрізняють добровільне та обов’язкове страхування.
Компанія „Кредо-Класик” на ринку страхових послуг реалізовує послідовну стратегію розвитку компанії, зміцнюючи позиції на профілюючих сегментах страхового ринку і активно розвиваючи нові напрямки у своїй діяльності.
Довготривале співробітництво з клієнтами, засноване на принципах партнерства та ділової порядності – одна з основних причин успіхів даної компанії, для якої головним у своїй діяльності є задоволення інтересів та потреб клієнтів, турбота про захист їх життя, здоров’я і майна.
Страховою компанією „Кредо-Класик” укладені та діють договори страхування від нещасних випадків пасажирів Одеської залізниці.
За результатами роботи компанії за 2002 рік розвиток страхової діяльності здійснювався в напрямку збільшення об’єму страхових послуг, покращення їх якості, розробки та застосування нових страхових програм, удосконалення технологій страхування та збільшення страхового поля.
Сума страхових платежів, що поступили у 2002 році складає майже 126 млн. грн., що на 19 % більше, ніж у 2001 році (табл. 2.2). В структурі страхових платежів варто відмітити, що в основному це відбулося за рахунок договорів добровільного страхування фінансових ризиків – 27, 2 %, добровільного страхування відповідальності перед третіми особами – 16,1 %, обов’язкового авіаційного страхування, а також за добровільним страхуванням наземного транспорту – 7,7 %. На інші види страхування страхові виплати становили від 0,5 % до 3, 6%.
Таблиця 2.2.
Динаміка надходжень страхових платежів ЗАТ СК “Кредо-класик”
за 1997 – 2002 роки, тис. грн.
Показники по рокам, тис. грн. | 1997 | 1998 | 1999 | 2000 | 2001 | 2002 |
Страхові премії, в т.ч. | 12 587 | 29 074 | 37 169 | 106 292 | 106 809 | 126 289 |
Добровільне майнове страхування | 10 815 | 23 132 | 27 480 | 31 753 | 74 187 | 82 896 |
Обов’язкове страхування | 713 | 2 012 | 2 260 | 2 952 | 6 299 | 15 230 |
Добровільне страхування відповідальності | 373 | 1 398 | 3 224 | 45 529 | 4 128 | 23 055 |
Добровільне особисте страхування | 686 | 2 532 | 4 206 | 26 058 | 22 195 | 5 108 |
Варто відмітити, що надходження страхових платежів в СК „Кредо-Класик” щорічно складають 2, 8 – 5 % від загальних надходжень в страхові організації України, причому за добровільним майновим страхуванням: 2,8 – 4,8 %, обов’язковим видам страхування: 0,97 – 4,3 %, добровільним страхуванням відповідальності: 0,1 – 6,7 %.
Таблиця 2.3.
Темпи росту надходжень страхових платежів ЗАТ СК “Кредо-класик”
за 1997-2002 роки
Показники по рокам, % | 1998/97 | 1999/98 | 2000/99 | 2001/00 | 2002/01 |
Страхові премії, в т.ч. | 231 | 128 | 286 | 100 | 118 |
Добровільне майнове страхування | 214 | 119 |