І скусство Врубеля, як поезія Лермонтова, знаходить відгук у молодих. У духовному розвитку підлітків буває "Лермонтовський" період, коли в таємниці ототожнюються з Печоріним, коли лірику Лермонтова воліють всякої іншої, навіть пушкінської. А ті, хто чутливий до живопису, в цей час відкривають для себе Врубеля.
З віком приходить більш зріле розуміння його живопису, але, щоб воно прийшло, перша зустріч з ним повинна відбутися в молоді роки: не зазнавши в юності чарівності Врубеля, потім надолужити вже важко.
Ранні роки
Якщо нічого не знати про Врубеля, крім його картин, можна уявити його схожим на Демона. Але, як свідчили добре знали люди, нічого демонічного не було ні в характері, ні в зовнішності Михайла Олександровича Врубеля. В його характері коренилася якась вічна недорослої, безтурботна необачно, - людина миттєвих поривів, несподіваних вчинків, раптових примх.
Батько Врубеля служив по військовому відомству, і сім'я часто переїжджала, тому у майбутнього митця не було рідного гнізда і пов'язаних з ним спогадів: народився він в Омську, через три роки жив уже в Астрахані, потім рік в Петербурзі, потім в Саратові, знову в Петербурзі, п'ять років в Одесі і, нарешті, з 1874 року знову в Петербурзі, де вісімнадцяти років вступив до університету - в Академію мистецтв.
В університеті Врубель навчався на юридичному факультеті, але до юриспруденції залишався більш ніж байдужий - тільки філософію вивчав ретельно, особливо праці Канта. Саме в університетські роки, часто буваючи в Ермітажі, зав'язавши знайомства з художниками, він почав багато малювати сам і усвідомив своє справжнє покликання.
Мистецтво починало забирати над ним владу. Він з гріхом навпіл після закінчення університету відбув військову повинність, і в 1880 році, вже двадцяти чотирьох років, знову став студентом-першокурсником - цього разу Академії мистецтв.
Учнівство
Мистецтво цілком опанувало Врубелем вже в Академічні роки. Колишній юнак, для розваги почитую і порісовивающій, зовсім змінився: звідки взялася незвичайна зосередженість на роботі і байдужість до всього, що поза її! Він працював не помічаючи втоми, по 10 і по 12 годин на день і тільки розгнівався, коли щось відволікало і змушувало відриватися.
Коли після тижнів і місяців такої роботи, посилюємо, лице художній зір, Врубель приходив на виставку і дивився картини сучасних живописців, вони здавалися йому поверхостний, він не знаходив у них «культу глибокої натури». З цієї причини він незабаром охолонув навіть до Рєпіна.
Врубель ставився до нього з повагою, брав у нього додаткові уроки акварелі, говорив, що Рєпін має на нього великий вплив. Але от відкрилася Одинадцята пересувна виставка, де серед інших було виставлено капітальне полотно Рєпіна «Хресний хід». І воно розчарувало учня - недостатньою, як йому здавалося, любов'ю до натури, недостатньо допитливим вникання в неї.
Але як би не судив з юнацькому-максималістських позицій Врубель російську школу, він сам до неї належав, і не хто, як вона, зростила його рідкісне обдарування. У першу чергу ця заслуга належала художнику-педагогу, якого визнавали своїм кращим вчителем і Суриков, і Васнєцов, і Полєнов, і сам Рєпін, - Павлу Петровичу Чистякову.
Власні твори Чистякова нечисленні, більшою частиною незакінчених і маловідомі. Але як педагог він зіграв величезну роль. У нього була своя система навчання - сувора, послідовна, а разом з тим гнучка, залишала простір особистим нахилам, так що кожен витягав з Чистяківський уроків потрібне для себе. Суть «системи» полягала у свідомому аналітичному підході до малювання та письма з натури. Чистяков учив «малювати формою» - не контурами, тушевкой, а будувати лініями об'ємну форму у просторі.
Ставши учнем Чистякова, Врубель так витончив і натренував своє око, що розрізняв «межі» не тільки в будівлі людського тіла або голови, де конструкція досить ясна і постійна, але й у таких поверхнях, де вона майже невловима, наприклад в пожужмленого тканини, квітковому пелюстці, пелені снігу. Він учився чеканити, огранивать, як ювелір, ці хиткі поверхні, промацував форму аж до найменших її вигинів. Можна бачити, як він це зробив, на прикладі «Натурниці в обстановці Ренесансу», а також чудового малюнка «Бенкетуючі римляни», зробленого ще в стінах Академії.
Розумний і проникливий Чистяков розгледів незвичайну обдарованість учня і виділяв його серед всіх інших. Тому, коли до Чистякову звернувся його старий друг професор А.В. Прахов з проханням рекомендувати кого-небудь з найбільш здібних студентів для роботи в древньому храмі Кирилівського монастиря під Києвом, Чистяков без коливань представив йому Врубеля зі словами: «Кращого, більш талановитого і більш талановитого для виконання твого замовлення я нікого не можу рекомендувати».
Так вийшло, що навесні 1881 року, не встигнувши закінчити Академію, Врубель відправився до Києва, де почалася його самостійна мистецьке життя.
Київ. Зустріч з старовиною
Отже, Врубель у Києві повинен був керувати реставрацією візантійських фресок XII століття у Кирилівській церкві, крім того, написати на стінах її кілька нових фігур і композицій замість втрачених та ще написати образу для іконостасу.
Врубель написав на стінах кілька фігур ангелів, голову Христа, голову Мойсея і, нарешті, дві самостійні композиції - величезне «Зішестя святого духа» на хорах і «Оплакування» у притворі. У ньому є неповторний врубелевский лірілізм, вираз скорботи в поєднанні з урочистим спокоєм; воно віщує ескізи «Надгробного плачу» для Володимирського собору, зроблені трьома роками пізніше, вже після поїздки художника до Венеції.
Непомічені шедеври
Врубель провів у Венеції близько півроку. Найбільше зацікавили його палітру не корифеї Високого Відродження - Тіціан, Веронезе, - а їх попередники, майстри кватроченто (XV століття), тісніше пов'язані із середньовічною традицією, - Карпаччо, Чима так Конегліано і, особливо, Джованні Белліні. Вплив венеціанського кватроченто позначилося в виконаних Врубелем монументальних іконах з фігурами у повний зріст.
Венеція багато дала Врубелю і стала важливою віхою в його творчому розвитку: якщо зустріч з візантійським мистецтвом збагатила його розуміння форми і піднесла його експресію, то венеціанська живопис пробудила колористичний дар. І все ж він нетерпляче чекав повернення. З ним відбувалося те, що часто буває з людьми, що опинилися на тривалий термін за межами батьківщини: тільки тоді відчувають силу її тяжіння.
Була й ще причина, чому Врубелю хотілося скоріше повернутися до Києва. Він був закоханий у дружину Прахова Емілію Львівну, про що кілька разів, не називаючи імені, таємниче натякав у листах до сестри.
Ще до від'їзду за кордон він кілька разів малював Е. Л. Прахову - її обличчя стало йому прообразом для лику богоматері. Портретна схожість збереглося і в самій іконі, але там воно приглушено; більш явно - в двох олівцевих ескізах голови богоматері.
З чотирьох іконостасних образів богоматір вдалася художнику особливо. Це один з його безсумнівних шедеврів. Написана вона на золотому тлі, в убранні глибоких, бархатистих темно-червоних тонів, подушка на престолі шита перлами, біля підніжжя - ніжні білі троянди. Богоматір тримає немовля на колінах, але не схиляється до нього, а сидить випроставшись і дивиться перед собою сумним віщим поглядом. У рисах і виразі обличчя миготить якась схожість з типом російської селянки, на зразок тих многотерпелівих жіночих облич, що зустрічаються на картинах Сурікова.
Вперше почувствованная любов до батьківщини, перша піднесена любов до жінки одухотворили цей образ, наблизили його до людського серця.
Повернувшись з Венеції, Врубель метався. Він ніби не знаходив собі місця - то приймав рішення виїхати з Києва (і дійсно на декілька місяців їхав до Одеси), то повертався знову; його потягнуло до хмільного «кубку життя», він бурхливо захоплювався якийсь заїжджої танцівницею, багато пив, жив неустроенна, гарячково, а до того ж ще й жорстоко бідував, бо грошей не було, відносини ж з Праховим стали більш холодними і далекими.
Немає прямих свідчень душевного стану митця у той час - він не любив розказувати, - але досить очевидно, що він переживав не тільки грошова криза. Два роки Врубель працював для церкви, в атмосфері релігійності, яка також мало узгоджувалася з навколишнім, як мало збігалася з ідеалом богоматері світська дама Емілія Прахова. І вперше став спокушати Врубеля і заволодівати його уявою похмурий образ богоборця - Демона.
Одночасно Врубель працював тоді і над іншими речами, на замовлення київського мецената І. М. Терещенко. Для Терещенко Врубель взявся написати картину «Східна казка», але зробив тільки ескіз аквареллю, та й той порвав, коли Е. Л. Прахова відмовилася прийняти його в подарунок. Потім, втім, він склеїв розірваний лист, який донині становить гордість Київського музею російського мистецтва.
Завдяки київським учням і ученицям Врубеля вціліли його летючі начерки, його акварельні етюди квітів, які він робив прямо на уроках, на клаптиках паперу, а потім кидав, - учні ж їх дбайливо підбирали і зберігали.
Одне замовне твір Врубель у Києві все ж таки довів до кінця: велике полотно олією «Дівчинка на тлі персидського килима» - портрет дочки власника позичкової каси.
А потім Врубель знову перейшов до робіт для церкви. Тепер це були ескізи рукописів нового Володимирського собору в Києві.
Робіт Врубеля у Володимирському соборі немає, крім орнаментів в бічних нефах. Його ескізи «Надгробного ката», «Воскресіння», «Зішестя св. духу »,« Ангела »не були здійснені.
С. Яремич говорив про київські роботах Врубеля: «Видно все ж, що ці рідкісні по досконалості твору ще не остаточне прояв художника». У Врубеля ще не откристаллизовался своя тема - тільки світилася в задумах, ще не було визначено місце в розстановці художніх сил Росії кінця століття. У Києві він жив на відшибі, отримуючи імпульси тільки від стародавніх майстрів. Йому треба було увійти в гущу мистецького життя - сучасного життя. Це сталося, коли він переїхав до Москви.
Демонічне
Переселення було раптовим і мало не випадковим. Восени 1889 року Врубель поїхав до Казані відвідати хворого батька і на зворотному шляху зупинився у Москві - всього на кілька днів, як він припускав. Але Москва його затягнула, закрутила і назавжди відірвала від Києва. Найближчим приводом було знайомство, за посередництвом В. Сєрова, з московським «Лоренцо Медічі» - Савою Івановичем Мамонтовим.
На перших порах Мамонтов цілком полонив Врубеля своєю широкою натурою в поєднанні з обдарованістю, а Мамонтов, мабуть, відразу оцінив по достоїнству талант Врубеля: вже через два місяці після першого знайомства Врубель оселився в його гостинному домі і став своєю людиною в нього в сім'ї.
У 1891 році Врубелю запропонували зробити ілюстрації до зібрання творів Лермонтова, видаваному фірмою Кушнерьова [1]. Таким чином, він міг повернутися до давно задуманому образу Демона.
Протягом багатьох років Врубеля вабило до образу Демона: він був для нього не однозначною алегорією, а цілим світом складних переживань.
Несохранившийся київський «Демон», судячи з відгуків тих, хто його бачив, був більш жорстоким і збентеженим, ніж «Демон сидячий» з його похмурої, але лагідної задумою. Закінчивши картину «Демон сидячий», він взявся за ілюстрації до Лермонтова. Перш за все до «Демону».
Протягом півстоліття не було художника, який би хоч скільки-небудь гідно втілив могутній і загадковий образ, який володів уявою Лермонтова. Тільки Врубель знайшов йому рівновелику вираження в ілюстраціях, що з'явилися в 1891 році. З тих пір «Демона» вже ніхто не намагався ілюструвати: дуже він зрісся в нашому уявленні з Демоном Врубеля - іншого ми, мабуть, не прийняли б.
Взагалі Лермонтовський цикл, особливо ілюстрації до «Демону», можна вважати вершиною майстерності Врубеля-графіка. Листи ці створюють враження багатою барвистості, майже як «Східна казка», хоча фактично вони монохромні - виконані чорною аквареллю з додаванням білил.
Висловлювати колір без кольору, одними градаціями темного і світлого - цю проблему Врубель ставив перед собою свідомо, як показує його набагато пізня робота над «Перламутрове раковиною». Здається, вся краса раковини міститься саме в переливах кольору і намагатися відтворити ці переливи без допомоги фарб - безнадійна справа. Але Врубель не вважав його безнадійним. Він говорив: «Ця дивовижна гра переливів полягає не в фарбах, а в складності структури раковини і в співвідношенні світлотіні; іншим разом я передам колір тільки білим і чорним». Як можна бачити по графічним ескізами «Раковини», він дійсно наближався до вирішення цього завдання.
Крім «Демона», Врубель виконав кілька ілюстрацій до «Герою нашого часу», до поеми «Измаилбей» та окремим віршам.
Музика цільної людини
Незважаючи на труднощі й драматичні перипетії, пов'язані з Нижегородської виставкою, 1896 рік був щасливим для Врубеля - на початку цього року він познайомився, а в липні обвінчався зі співачкою Надією Іванівною Забелою.
Він побачив її - точніше, почув - в Петербурзі, на сцені Панаевскій театру, де давала вистави організована Мамонтовим Московська приватна опера.
Не можна говорити про Забілі просто як про «дружині Врубеля" - так само як дивно читати, що Врубеля в театральних колах називали просто «чоловіком артистки Забели». І чоловік і дружина були - кожен у своїй галузі-великими художниками, і їхній шлюб означав співдружність людей мистецтва, один одного розуміли і надихали. Врубель був дуже музичний і брав близьку участь в розучуванні ролей Забели, до його порад вона завжди прислухалася. Всі його костюми і грим він придумував сам-ставши його дружиною, Забела жодного разу не користувалася послугами іншого театрального художника. Вона, правда, не могла приймати настільки ж прямої участі в роботі Врубеля над картинами, але її спів, сама її артистична індивідуальність значили для нього надзвичайно багато, так що в кінцевому рахунку вона допомагала йому навіть більше, ніж він їй. У ній як у артистці він знайшов той російський поетичний образ, який давно йому думалось, мріяли і вислизав від нього. Забела стала воістину його музою: її портрет-фантазія, написаний у рік одруження, так і названий - «Муза».
Забела була не тільки музою Врубеля, але й музою великого композитора Римського-Корсакова. Всі чарівність її таланту розкривалося у виконанні партій в його операх-царівни Волхова в «Садко», Снігуроньки, панночки в «Травневій ночі», Царівни-Лебеді в «Казці про царя Салтана» та Марфи в «Царській нареченій». Дві останні партії композитор писав спеціально для Забели, в розрахунку на її голосові та артистичні дані.
Разом зі своєю дружиною Врубель увійшов у світ музики Римського-Корсакова. Справді: якщо в київських речах колірне рішення уподібнювалися розсипи виблискуючих самоцвітів, якщо в творах початку 90-х років колір як би кілька важчає, ущільнюється, то тепер з'являються чарівні, трепетні, не яскраві, а мовби затаєні переливи світлих тонів райдужного спектру .
У цьому опаловому і перламутровому ключі написані чудові великі акварелі «Тридцять три богатирі», «Морська Царівна».
Портрети
Портретний жанр як літопис моралі, типів і характерів був Врубелю чужий. Він уникав писати портрети на замовлення, тим більше осіб, які його не цікавили.
У Врубеля багато швидких портретних замальовок, начерків олівцем, аквареллю; цікаво, що деякі «без обличчя», тобто особа не домалювали. Здебільшого це означало, що художника в даному випадку цікавило не обличчя, а щось інше.
Зате в тих випадках, коли Врубеля зацікавлювало саме особа, його тягнуло піддати цю людину перевдягання, перетворенню-представити його не у звичайній обстановці і одязі, а перетворити в яку-небудь легендарну або уявну особистість. Так він перетворив дочку київського власника позичкової каси в східну принцесу серед килимів, а київського цукрозаводчика і мецената І. М. Терещенка - в Івана Грозного.
Деякі особи ставали постійними супутниками його задумів, героями його картин. Зовнішність Е. Л. Прахової - богоматері проходить через всі релігійні композиції київського періоду, де наближаючись, де віддаляючись від прямої портретности.
Початок нового века.Поверженний Демон
До початку ХХ століття в російській художній житті відбувалися помітні зрушення. Загострився антагонізм художніх угруповань, виникали нові течії. виріс в авторитетну організацію петербурзький художній гурток «Світ мистецтва».
Головним організатором «Світу мистецтва» був енергійний, ініціативний С. Дягілєв, душею і теоретиком - Олександр Бенуа, майже такий же темпераментний, як В. Стасов; ядро «Світу мистецтва» складали художники К. Сомов, М. Добужинський, Є. Лансере, Л. Бакст, а пізніше і В. Сєров. По суті - невелика група. Але на виставках «Світу мистецтва» брали участь і Левітан, Коровін, і Нестеров, і Рябушкін, і багато інших, в тому числі члени товариства пересувних виставок. І вперше став виставлятися Врубель.
До тих пір його роботи купувалися приватними особами, а у виставкових залах не з'являлися. «Виставка руських і фінляндських художників», організована в 1898 році в Петербурзі С. Дягілєвим, була фактично першою, де деякі речі Врубеля постали на загальний огляд. Журнал «Світ мистецтва» став поміщати репродукції його творів. Потім вони почали потроху з'являтися і на московських виставках.
Хоча «Світ мистецтва» і відкрив Врубеля для публіки, між художніми принципами мирискусников і Врубеля було не багато спільного. Теоретично їх зблизив культ вільної творчості в ім'я краси, але краса багатолика, і єдиного ключа до неї немає. Витончений ретроспективізму і злегка іронічні стилізації Сомова, Бакста, того ж Бенуа були досить далекі від Врубеля з його титанізмом, розмахом, з його «культом глибокої натури» і що б'є через край експресією. Своїм «натиском» Врубель страшив не тільки глядачів, вихованих на гладенькою салонного живопису, а й нічого начебто б не бояться мирискусников.
Словом, цінителів мистецтва Врубеля і до початку ХХ століття було мало, а зневаги - багато. У такій атмосфері Врубель почав роботу над давно планували «монументальним Демоном» - самим патетичним своїм творінням.
Хвороба. Малюнки з натури
«Демон повержений» був скорботної віхою в біографії Врубеля. Картина ще висіла на виставці, коли її автора довелося помістити в одну з московських психіатричних лікарень. Протягом півроку його стан був настільки важким, що до нього нікого не допускали, навіть сестру і дружину. Потім він почав одужувати, писати цілком здорові листи близьким, намагався малювати, але це давалося йому насилу - після ейфорійного підйому, яким супроводжувалася робота над «демоном», почалася довга депресія, стан художника весь час було пригніченим, пригніченим, себе він вважав тепер ні на що не придатним. Так він був налаштований і тоді, коли вийшов з лікарні (у лютому 1903 року) і поїхав на відпочинок до Криму. Ніщо його не цікавило, Крим не подобався, працювати він майже не міг. Його тягло на Україні.
У травні 1903 Врубелі доїхали до Києва і зупинилися в готелі. Несподівано захворіла дитина - маленький Саввочка, тільки починав говорити. Через два дні його не стало. Незабаром у художника знову почалися напади хвороби.
Його відвезли спочатку до Риги, потім перевели в клініку Сербського в Москву. Він був сумний, слабкий, безпорадний і фізично абсолютно виснажений, так як нічого не їв, бажаючи заморити себе голодом. До початку наступного року він майже помирав. Але криза минула, його помістили в приватну лікарню доктора Ф. А. Усольцева в околицях Москви. Там відбулося його останнє повернення до життя. Він став їсти і спати, прояснилися думки, став багато, з колишньою захопленістю малювати - і через кілька місяців вийшов з лікарні здоровою людиною.
Найбільш чудовими серед малюнків, зроблених в лікарні, є кілька портретів - доктора Усольцева і членів його сім'ї. Олівцем портрет Усольцева по красі і твердості техніки та за виразності психологічної стоїть на рівні кращих портретних робіт Врубеля.
Остання
Навесні 1905 року Врубель знову відчув знайомі симптоми наближення недуги. Тепер він сприймав їх на рідкість свідомо. Збираючись знову повернутися в клініку, він, як згадувала його сестра, «прощається з тим, що йому особливо близько і дорого». Він запросив до себе перед від'їздом друзів юності, а також свого улюбленого старого вчителя Чистякова; відвідав виставку «Нового товариства художників», якому симпатизував; відправився в супроводі дружини і викликаного з Москви Усольцева в Панаевскій театр, де дев'ять років тому вперше побачив Забелу. Коло життя замикався. На наступний ранок Усольцев відвіз Врубеля до Москви, у свій «санаторій».
Там художник продовжував працювати - і в 1905 році, і в наступному. Працював над «Баченням Єзекіїля», зробив акварель «Шлях до Еммаус», кілька портретів. Останнім був портрет Валерія Брюсова.
Портрет Брюсова робився на замовлення Рябушкінского, видавця журналу «Золоте руно», який задумав помістити в журналі серію графічних портретів поетів і художників, виконаних видатними майстрами. Незважаючи на те що Врубель вже близько року жив у лікарні Усольцева, підприємливого Рябушкінского це не зупинило - він приїхав туди разом з Брюсовим, забезпечив художника мольбертом, ящиком кольорових олівців і вмовив прийняти замовлення. Втім, Врубеля і не довелося умовляти, так як Брюсов йому дуже сподобався. Врубелю сподобалися і вірші Брюсова - раніше він їх, мабуть, не знав, а тепер, прочитавши, знайшов, що «в його поезії маса думок і картин».
Портрет Брюсова спочатку був написаний на тлі темного куща бузку, з якого особа виступало рельєфно і жваво. Брюсов був у захваті від портрета, але художник не вважав його закінченим і продовжував сеанси. Брюсову потрібно було виїхати на два тижні до Петербурга; після повернення він ахнув - весь фон з бузком виявився стертий. «Михайло Олександрович так побажав», - пояснив молодий художник, який відвідував Врубеля в лікарні і допомагав йому змивати фон. Брюсову Врубель сказав, що бузок не підходить до його характеру і що він зробить новий фон із зображенням весілля Амура і Психеї, по фотографії з італійської фрески. Він узявся за новий фон, але встиг нанести на полотно тільки попередній начерк, де ледве розрізняються натяки на зображення. На тому робота обірвалася, тому що зір став відмовляти художнику - він погано бачив, що робить його рука, плутав кольору, брав не ті олівці, які хотів.
Потім художник, мабуть, ще намагався продовжувати роботу над «Баченням Єзекіїля», але сліпота швидко прогресувала, скоро він перестав бачити зовсім.
Його знову перевезли до Петербурга, ближче до дружини, яка працювала в Маріїнському театрі, і тут - то в одній, то в іншій лікарні - провів він останні чотири роки життя, повільно згасаючи і в 1910 році, п'ятдесяти чотирьох років від роду, Врубель помер від запалення легенів.
Основні дати життя і творчості Врубеля
1856, 5 березня. М. А. Врубель народився в Омську, в сім'ї військового юриста.
1874. Надходження на юридичний факультет Петербурзького університету.
1880. Надходження до Академії мистецтв.
1881-1884. Заняття в Академії мистецтв під керівництвом П. П. Чистякова.
1884, травень. Від'їзд до Києва для реставраційних робіт у Кирилівській церкві.
1884, листопад - 1885, травень. Поїздка у Венецію. Робота над іконостасних образами для Кирилівської церкви
1886 - 1889. Робота в Києві. Картини «Дівчинка на тлі персидського килима», «Гамлет і Офелія»; ескізи для Володимирського собору. Перші варіанти «Демона».
1889, осінь. Переїзд до Москви.
1890. «Демон Сидячий». Ілюстрації до творів Лермонтова.
1891. Поїздка до Італії та Франції з родиною С. І. Мамонтова.
1892 - 1895. Життя і робота в Москві, з тривалими виїздами за кордон. Участь у абрамцевском гуртку. Ряд декоративних панно. «Іспанія», «Венеція», «Ворожка».
1896. Великі декоративні панно «Принцеса Мрія» і «Микула Селянович» для Всеросійської нижегородської виставки.
1896, липень. Одруження з Н. І. Забіли.
1897 - 1900. Картини на теми російських казок і опер Римського-Корсакова («Морська Царівна», «Тридцять три богатирі», «Пан», «Царівна-Лебідь» та ін.) Робота для театру. Портрети С. І. Мамонтова, Н. І. Забели та ін Майолікові скульптури.
1901. «Демон повержений».
1902 - 1903. Початок хвороби. «Портрет сина».
1904. Перебування в клініці доктора Ф.А.Усольцева.Рісованіе з натури. Видужання і переїзд у Петербург.
1904 -1905. Портрет дружини, автопортрети, «Перлина», «Азраїл». Варіації теми «Пророка».
1905, весна. Новий напад захворювання, повернення в клініку Усольцева.
1906. Портрет Брюсова - остання робота Врубеля.
1910, 1 квітня. Смерть М. А. Врубеля.