В'ячеслав Кошелев
Великий Новгород
Персонаж нарису "Війна за освіту" Василіск Семенович Бородавкін володів, за вказівкою автора, "якоюсь нечуваною адміністративної заїлість", проте ж керував містом Глупова довше, ніж інші градоначальники, - близько двадцяти років: з 1779 до 1798 року. Щедрін при цьому виділяє його "особливість", що відрізняє його від градоначальників колишніх: "він був автор". Складав він не що інше, як проект про повернення "давньої Візантії під покров російської держави", і "проект" цей (відзначає автор) цілком відповідав нагальним потребам глуповський: "Дуже часто бачили глуповці, як він, сидячи на балконі градоначальніческого будинку, дивився звідти, з повними сліз очима, на синіючі далеко візантійські твердині. Виженіть землі Візантії і Глупова були до такої міри суміжні, що візантійські стада майже постійно змішувалися з глуповський, і з цього виходили невпинні суперечки. Здавалося, варто було тільки клікнути клич ... "
"Клич" ніхто не клацнув - і Бородавкін згадалися вірші відомого слов'янофіла А. С. Хомякова. З цих віршів Щедрін навів тільки заключний рефрен - нам же не зайве згадати їх цілком. Цей вірш був написаний влітку 1847 року, коли Хомяков під час свого закордонного подорожі зустрівся у Празі з відомим панславістом Вацлавом Ганкою (якому ці вірші і були розіслані і з'явилися в чеській пресі раніше, ніж в російській). Звернемо увагу до того ж, що Візантія в цьому вірші ніяк - ні прямо, ні побічно - не згадується:
Беззоряну опівночі дихала прохолодою,
Круто лабає, трясучи під вікном;
Про Празі я з сумним думав відрадою,
Про Празі мріяв, забуваючи сном.
Мені снилося - лечу я: орел сизокрилий
Давно і давно б в польоті відстав,
А я, захоплювалися невидимою силою,
Все вище і вище злітав.
І з неба картину я спів величаво,
У уборі і блиску весь Західний край,
Мораву, і Лабу, і дальню Саву,
Гримлячий і синій Дунай.
І Прагу я бачив: і Прага сяяла,
Сяяв золотоверхий на Петчіне храм:
Молитва слов'янська голосно звучала
У мелодіях, знайомих минулим століттям.
І в старому одязі святого Кирила
Єпископ на Петчін сходив.
І слідом валила народна сила,
І повітря був повний курінням кадил.
І клір, оспівуючи небесну славу,
Ліл милість Господню на Західний край,
На Лабу, Мораву, на дальню Саву,
На галасливий і синій Дунай.
У Празі цей вірш було надруковано в 1852 році в журналі "Lumir", під заголовком "Basen na Prahu" ("Вірш про Прагу"); у Росії - в 1856 році, одночасно в "Руській бесіді" і в "Москвитянин", під заголовком "мрій". Воно, власне, і побудовано як "марення" про всеслов'янське єднанні - і єднання це мислиться насамперед як єдність віри: в поетичному "сні" виникає бачення "золотоверхого" (тобто православного) храму на Празькому пагорбі Петршин - на місці знаменитого католицького костелу Святого Лаврентія. Саме з Православ'ям пов'язується і "молитва слов'янська"; зовнішніми атрибутами її стають і єпископ в "одязі святого Кирила", і "куріння кадил" - атрибути власне православного богослужіння. Посилаючи цей вірш Ганке, Хомяков коментував: "Я згадував ваші останні слова про єдність віри, без якого немає повної єдності між народами, і не те уві сні, не то наяву написав такі вірші" 1.
Вацлав Ганка в середині ХІХ століття виступав своєрідним символом ідеї "всеславянства". Прославлений вчений, відкривач (а вірніше, творець) так званої "Краледвірського рукопису", що сприяла пробудженню національної чеського патріотизму; русофіл, який прагнув зробити російську мову мовою міжнаціонального спілкування слов'янських народів і багато зробив для знайомства чехів з російською літературою; нарешті, творець панславістської політичної утопії , "крамольною" як у Росії, так і в поневолених південно-і західнослов'янських державах ... Тютчев ще в 1841 році присвятив йому вірш "До Ганке" ("вікувати нам у розлуці ?.."), після якого тема історичних доль і майбутнього єднання слов'янських народів стала основою його політичної лірики. А той же Хомяков влітку 1847 року присвятив Ганке ще два вірші, в яких ідея "всеславянства" була виражена ще чіткіше: "засяє день прекрасний, / / Брати стануть заодно ..." Втім, і в цьому поетичному міркуванні вона виявляється саме в цитованих Щедріним віршах, де через кому поминаються річки, на яких проживають слов'яни різних країн і мов: Лаба, Морава, Сава, Дунай ...
Та обставина, що ці "слов'янські" річки виникають у Бородавкіна у зв'язку з його "мріянням" про приєднання Візантії, свідчить про глибокий інтерес глуповської градоначальника до історіософським проблем. Справа в тому, що Візантія в розвідках російських панславістів сприймалася як необхідний символ слов'янського єднання. Оскільки це єднання може здійснитися лише під егідою Росії - не Росії як великої держави, а Росії як символу православної віри, - то потрібно звернення до витоків Православ'я. Візантія ще в античності сприймалася як земля, наближена до "святилища небес" - з цієї самої причини римський імператор Костянтин Великий, який прийняв християнство, переніс сюди (у 324-330 роках) столицю нової імперії. Виникло грецька назва цієї землі - Константинополь; саме тут на Вселенському соборі 381 року було прийнято Символ віри, в якому викладалася сутність православного віровчення. У 1453 році Константинополь був захоплений турками-османами - і перетворився на Стамбул (вироблене від турецького "Ісламбол", держава мусульман). Належало - для об'єднання слов'ян на православній основі - знову "відвоювати" цей символ Православ'я.
Росіяни панславісти наполягали на цьому як на історичній завданню. Той же Тютчев у 1849-1850 роках (у матеріалах до незавершеного трактату "Росія і Захід") формулював цю задачу з оглядкою на події античності: "Видалення Імперії з Риму та перенесення її на Схід. Це думка християнська, яку думку язичницька намагається заперечувати "2. Візантійські імператори та патріархи оголосили християнський Константинополь "другим Римом", спадкоємцем слави і могутності стародавнього Риму. Їх язичницькі опоненти стверджували, що саме християнство-то й згубило Римську імперію. Однак після падіння Візантії на роль "третього Риму" (центру Православ'я) могла претендувати Москва ... Тютчев відверто співчував цій ідеї і так представляв "всесвітню долю Росії" у вірші 1850:
Те, що обіцяно долями
Вже в колисці було їй,
Що їй заповідано століттями
І вірою всіх її царів, -
..........................................
Вінця і скіптра Візантії
Вам не вдасться нас позбавити!
Всесвітню долю Росії -
Ні, вам її не загатити! ..
Ідея завоювання Константинополя ставала частиною "візантійського міфу". Такого роду завоювання зовсім не означало тільки нове територіальне придбання Росії - символічний сенс його полягав у торжестві російського Православ'я на противагу історичному безсиллю Заходу, який не зумів за чотири століття звільнити споконвічну християнську столицю від несправедливого мусульманського завоювання. Після цього "визволення" Росія отримувала моральне право виступати об'єднувачем всіх слов'ян ...
До кінця 1860-х років ці генеральні панславістські ідеї не отримали ще того "крайнього" вираження, яке придбали пізніше (наприклад, у трактаті К. М. Леонтьєва "візантизму і слов'янство", 1875), але вже, що називається, витали в повітрі і мали численних послідовників ...
Повернемося, однак, до "Історії ..." Щедріна. Дивно, але і наведені вірші, і авторські міркування про характер "письменництва" Бородавкіна мають на меті одне особистісне зіставлення. Ось обставини роботи градоначальника над своїм трактатом:
"За десять років до прибуття в Глупов він почав писати проект" про вящем армії і флотів по всьому особі поширенні, щоб через те повернення (sic!) стародавньої Візантії під покров російської держави уповательним вчинити ", і кожен день додавав до нього по одному рядку . Таким чином склалася досить об'ємна зошит, що містить у собі три тисячі шістсот п'ятьдесят-два рядки (два роки було високосних), на яку він не без гордості вказував відвідувачам, додаючи при тому:
-Ось, государ мій, наскільки далеко я види свої простягаю! "
Подібні ж "обставини" знаходимо в передмові Ю. Ф. Самаріна до першої публікації з трактату Хомякова "Семіраміда" ("Уривок з Записок про Всесвітньої історії"), надрукованій у другому томі "Руської бесіди" за 1860 рік. У передмові повідомляється, що цей посмертний працю Хомякова був початий "тому років двадцять тому", що автор писав його для себе, "не задаючи собі за мету скласти книгу, він втягувався в роботу потроху", і після щоденних праць "набралося у нього два товстих томи з 21 найдрібніших почерком списаних зошитів "(нижче ще уточнювалося:" 284 полуліста поштового паперу, списані дрібним почерком бісерним "). Вказувалося також, що автор не назвав своєї праці, але що праця ця "обіймає собою всесвітню історію від найдавніших племен до розпаду скандинавського Півночі на окремі племінні групи" 3.
Хомяков далеко не випадково опинився адресатом "особистісного" зіставлення з градоначальником, яким заманулося "повернення" давньої Візантії і приєднання її до Росії. Подібні ідеї - причому цілком серйозно - Хомяков висловлював ще в 1845 році в передмові до "Збірника історичних і статистичних даних про Росії та народи, їй одноразових і едіноплеменние". "Збірник ..." цей, що вийшов у Москві, став першим "етнографічним" і історіософським обгрунтуванням слов'янофільства і панславізму. У передмові ж Хомякова тема Візантії виникала дуже активно і, оскільки ця передмова носило популярний характер, то Візантія виглядала дуже схожою на ту, "вижене землі" якій сусідять з глуповський.
Хомяков міркує про древніх слов'ян і "тезово" простежує їхню історію, починаючи з часу падіння Римської імперії. Слов'янські племена, пише він, займали величезну територію і намагалися жити в мирі з усіма сусідами. "Примикаючи північ і східною своєю границею до угро-турецьким племенам, слов'яни багато запозичили від них у побуті військовому. Примикаючи південними областями до Візантійської імперії, вони брали від неї багато стихії освіти ... "Із заходу слов'ян почав витісняти" світ німецький ", але не порушив" природного особливості "їх племен. І далі: "Між слов'янином і візантійців, після довгих і кривавих чвар, настав час миру і союзу". (В цей "союзну" час слов'яни прийняли християнство і озброїлися "Євангелію віри".) Потім на слов'ян, які межували з "світом німецьким", стали діяти "спокуси Заходу" - і Хомяков коротко змальовує історію "спокушання" чехів, поляків, моравці і т.п. Але "провидіння врятувало стихію слов'янську" - і це твердження змушує Хомякова в фіналі статті висловити надію на "можливість поновлення" і подальшого возз'єднання світової слов'янської "стихії" 4. Саме наївність подібних міркувань, критично сприйнятих ним ще в юності, і висміює Щедрін в наведеному вище пасажі про Візантію.
Але при цьому виникають два важливих "відмежування".
По-перше, у своїх мріях про "повернення" Візантії Бородавкін сподівається насамперед на "армію і флоти" - панславісти ж прямо про військове втручання не говорили, сподіваючись на мирне вирішення процесу. Втім, трактат Бородавкіна не збігається з реальністю: війська проходять через Глупов кудись "повз", здійснюючи всі безцільні пересування, - і це змушує градоначальника примиритися з тим, "що для політичних підприємств час ще не настав ..."
По-друге, цей висновок Бородавкіна аж ніяк не відповідає історичній характеристиці того часу, коли відбувається дія. Остання чверть XVIII століття для Росії - це як раз епоха істотних "політичних підприємств", причому "підприємств", пов'язаних саме з нинішньою "спадкоємицею" візантійських земель - Туреччиною. Це епоха російсько-турецьких воєн, що завершилися Ясським мирним договором (1791) і розширили територію Росії за рахунок колишніх "слов'янських" земель. Це епоха грандіозних політичних прожектів, начебто меморандуму ЕкатеріниII про розподіл Османської імперії і створення дунайського держави "Дакії" з православним монархом на чолі, або її ж "грецького проекту", у якому замишлялося після завоювання Константинополя створити величезну "східну імперію", передавши її онуку Катерини, Костянтину ... Це як раз та епоха роздумів про перетворення "колишньої Візантії" в "губернське місто Екатеріноград", які наявні в проекті Бородавкіна ...
Багато хто з роздумували в ХІХ столітті про політику Катерини - а в числі цих багатьох, зокрема, і Пушкін - вказували на непослідовність того рішення "слов'янської" проблеми, яка виявилася із закінченням російсько-турецьких кампаній, блискуче проведених у XVIII столітті. У 1822 році в "Деяких історичних зауваженнях" Пушкін дав показовий примітка: "... Дунай повинен бути справжньою границею між Туреччиною і Росією. Навіщо Катерина не зробила цього важливого плану на початку фр рев, коли Європа не могла звернути діяльного уваги на військові наші підприємства, а виснажена Туреччина нам наполягати? Це позбавило б нас від майбутніх клопоту ". У чорновому варіанті примітка завершувалося показовою застереженням: "Це питання може далеко завести" 5. "Майбутні клопоти", про які згадував Пушкін, не забарилися: у ХІХ столітті переможні російські війська двічі (у 1829 і в 1877 роках) опинялися під стінами Константинополя - і обидва рази були змушені погоджуватися на "м'які" умови світу, не вирішував ні "візантійської", ні "всеслов'янської" проблеми. А ті історіософські "дали", в які могло б завести тривалий мусування наміченого Пушкіним питання, були наочно продемонстровані в роботах і висловлюваннях численних російських панславістів другої половини століття ...
Щедрін, теж зіткнувся з тією ж проблемою, вловив у всіх без винятку шляхи її вирішення корінний російський парадокс. Бородавкін, як ми пам'ятаємо, залишив свої мрії про Візантію ("зрозумів, що для політичних підприємств час ще не настав") і вирішив обмежитися "нагальними потребами краю", тобто "війнами за освіту" ... На цьому шляху градоначальник вже мав попередника - Двоекурова. І вирішив продовжити його благородну справу.
Обставини 'просвітницьких "воєн добре відомі і дивним чином нагадують реальні обставини таких" просвітницьких "кампаній російського уряду, як, наприклад, поява розколу і подальша двохсотлітня боротьба з" древлєправославних християнами ". Причиною розколу були, як відомо, завойовницькі "помисли" царя Олексія Михайловича: він прагнув стати вождем "всесвітнього" Православ'я, а тому ратував за необхідність "виправити" історичні "витрати" православного богослужіння в Росії ... А потім гоніння на старообрядців посилювалися якраз при тих царів, які прагнули продемонструвати власні великодержавні амбіції на "мирову" керівництво всіма православними, що живуть не в Росії, - такими були Петро Великий, НіколайI, АлександрIII ... В основі "воєн за освіту" опинялася звична "західницького" політика російського самодержавства. Але ця західницька спрямованість "просвітницьких" воєн могла благополучно уживатися з "любов'ю до слов'ян" і мріями про "всеславянстве" - подібні заклики, на думку Щедріна, нічому не заважали ... Адже "війни за освіту" запросто могли обернутися "походами проти просвітництва".
Показовим є і дивний фінал діяльності градоначальника Бородавкіна. Згідно з вказівкою в "Описі градоначальникам ...", він "помер в 1798 році, на екзекуції, навчена капітан-справником". Ця вказівка орієнтує на "невеселий" кінець бородавкінскіх підприємств, які призвели до "екзекуції" та іншим нехорошим речей ... Проте в основному розповіді немає ні слова про "екзекуції" - навпаки, сам Бородавкін виступає "екзекутором" міста: "У 1798 році вже зібрані були скоровоспалітельние матеріали для спалення всього міста, як раптом Бородавкіна не стало ... "Всіх розтратив він, - говорить з цього приводу літописець, - так, що навіть попів для напуття його не виявилося. Змушені були покликати сусіднього капітан-справника, який і засвідчив виході багатобунтівні духу його "".
Знову-таки незрозуміло: якщо згадана "екзекуція" була, то присутність "капітан-справника" зрозуміло, але чому він повинен був виконувати не дуже властиву йому роль попа?
Це одне з показових "протиріч" щедрінського розповіді, теж має символічний сенс: не все одно для історії міста, який фінал життя був у чергового правителя? І, відповідно, не виявляється чи відкритим фінал "візантійського міфу"? ..
Список літератури
1 Хомяков А.С. Повна. зібр. соч. М., 1900. Т.8. С.465.
2 Литературное наследство. М., 1988. Т.97. Кн.1. С.218.
3 Русская беседа. 1860. Т.2. С.101–106.
4 Хомяков А.С. Соч.: В 2т. М., 1994. Т.1. С.486–493.
5 Пушкин А.С. Повна. зібр. соч. АН СРСР. 1937–1949. Т.11. С.15, 289.