О л і м п і а д н а я р о б о т а п о л і т е р а т у р е
Л о г і к а б е з к о р и с т н о г о
і б е із у с л о в н о г о д а р е н і я
Путілов Сергій
Учень 9 "б" класу середньої школи № 606
педагог
Степигіна Людмила Іванівна
Пушкін, 1999р.
Пролог
"Щоб йти вперед, частіше озирайтеся тому, бо інакше забудете, звідки ви вийшли і куди потрібно вам йти" - радив Л. Андрєєв на початку ХХ століття. Але це добре знав А. С. Пушкін ще в ХІХ столітті, тому його звернення до історії ХVШ століття не випадково. Може бути, і нам, щоб йти в "завтра", треба озирнутися назад, до Пушкіна, до того, що відкрили йому дослідження про Пугачову і що висловив він у "Капітанської дочці".
В історичному дослідженні Пушкін показує реального Пугачова - лиходія і народного улюбленця. Поетеса Марина Цвєтаєва писала про двох Пугачової, які є у Пушкіна: "Пугачов в" Капітанської дочці "і Пугачов в" Історії пугачевского бунту ", здавалося б, однією рукою писані. Але Пугачова з" Капітанської дочки "писав поет, з" Історії. .. "- прозаїк." Тепер "- продовжує Цвєтаєва -" очна ставка дат: "Капітанська дочка" - 1836 рік, "Історія ..." - 1834. "Виходить, Пушкін свого Пугачова писав, знаючи ...?". Зауважимо, що М. В. Гоголь вважав "Капітанську дочку" романом. Його вразила "чистота і наївність" стилю, що в ньому "в перший раз виступають саме російські характери - бестолковщіна часу і просте велич простих людей, всі - не тільки сама правда, але ще як би краще її".
Хочеться додати: це вище правди, бо людяність, демонстрована героями "Капітанської доньки" дозволяє їм піднятися над невблаганною і жорсткою логікою соціальної боротьби. У цьому і полягає відсвіт пушкінської мрії про справді людських відносинах.
"" Капітанська дочка "- це поетична історія, що має свій побутовий уклад, овіяний своєрідною поезією, свій склад думок і естетичні ідеали. Пушкін писав із захопленням і любов'ю, від цієї любові - дивовижна, неповторна поезія його повісті. Ця поезія в рівній мірі і селянського, пугачевского світу, і світу дворянського, йому протиставленого "(Є. А. Маймін" Пушкін. Життя і творчість. ")
На думку Ю. М. Лотмана, Гриньов, незважаючи на свої сочінітельскіе досліди, не поет, але Пушкін "наділяє його розташуванням душі до жівейшему прийняття вражень, слідчо до швидкого міркуванню понять, що й сприяє їх поясненню". "Це і є натхнення, завдяки якому, Гриньов стає" поетом в історії ""
Поєдинок великодушності.
Перша зустріч Гриньова і Пугачова відбулася, як ми знаємо, в особливій, навіть кілька романтичній обстановці. "Я виглянув з кибитки: все було морок і вихор. Вітер вив з такою лютою виразністю, що здавався одушевленим ...". Зустрічаючи мужика на дорозі, Гриньов просить провести через буран до якого-небудь житла. "Послухай, мужик, візьмешся ти провести мене до нічлігу?". Останній виконує його прохання.
Опускаючи деякі наступні події, в тому числі сон Гриньова і розмови на заїжджому дворі, зупинимося на моменті, де Гриньов дякує свого вожатого. "Я покликав вожатого, подякував за надану допомогу і звелів Савельічу дати йому полтину на горілку". Савельіч категорично відмовляється зробити це, і ось тоді Гриньов жалує мужику свій заячий кожух. "Добре, - сказав я холоднокровно, - якщо не хочеш дати полтину, то вийми йому що-небудь з мого плаття .<...> Дай йому мій заячий кожух".
З цього моменту в справу вступає принцип дарування, заснованого на щедрості і великодушності. Подарунок Гриньова заснований саме на цих двох принципах. (Тут доречно провести аналогію з виразом "віддати останню сорочку" - Гриньов, не маючи можливості грошима віддячити поводиря, дарує йому кожух зі свого плеча.)
Поетизація кожуха відбувається за рахунок художнього генія Пушкіна, вплітали цю деталь у складну систему відповідностей, смислових і ситуаційних.
Значущість цього подарунка позначиться повністю в момент можливої страти Гриньова, як виявилося, Пугачов і провідник - одне і те ж обличчя. Далі Гриньов, поступово "наближаючись" до Пугачова, починає відчувати всю багатогранність цієї людини: "... п'яниця, вешталися заїжджим дворах, облягав фортеці і потрясав державою!". Він же надає Гриньова найрізноманітніші благодіяння, дарує йому шубу зі свого плеча, коня і полтину грошей, незважаючи на дурне втручання Савельіча зі своїм "реєстром". Пугачов "переплачує" і рухає далі заснований на даруванні сюжет. У ньому пан-Гриньов і мужик-Пугачов виходять за рамки поведінки, властивого їх соціально-станового положенню, їхні розмови дружні, а відносини - довірчі: "Пугачов дивився на мене пильно, зрідка, примруживши очі ліве око з дивним виразом крутійства і насмішкуватості. Нарешті він засміявся, і з такою невдаваної веселістю, що і я, дивлячись на нього, став сміятися, сам не знаючи чого ". Це є якесь диво, тому що змушує учасників процесу вийти за межі свого "я" на нейтральну територію, відкриту і незахищену, вимагає натхнення вчинків і розташування одного до іншого.
Далі слід розглянути ще один цікавий момент. Пугачов задає Гриньова каверзне питання, щоб перевірити його, і чекає прямої відповіді: чи визнає Гриньов його государем чи ні?
Гриньов стояв перед дилемою. З одного боку це визнання забезпечувало б йому всілякі милості з боку Пугачова, але суперечило б поняттю Гриньова про честь. "Це здавалося мені малодушністю непрощенним ...". З іншого боку, якби він назвав його брехуном і самозванцем, то молодій людині була б пряма дорога на шибеницю.
Нарешті, як висловлюється Гриньов, "почуття обов'язку перемогло в мені над слабкістю людської". Він чесно каже, що не може служити Пугачову, але, разом з цим, ухиляється від прямої відповіді. "Бог тебе знає, але хто б ти не був, ти жартуєш небезпечну жарт".
Пугачов розуміє підтекст цієї відповіді, але прямого "ні" не прозвучало. Тому він обмежується власними припущеннями і висновками:
"Так ти не віриш, що я государ? Ну, добро ...". На пропозицію послужити йому, Гриньов вже впевнено відповідає, що не може, тому що він вірний присязі і не владний над своїми начальниками.
Пугачов не обурюється, що Гриньов не повірив йому, а довірливо повідомляє співрозмовнику про свій задум, і знову закликає Гриньова до себе, великодушно обіцяючи нагородити його за службу. "Хіба в старовину Гришка Отреп'єв не царював? <...> Послужи мені вірою і правдою, і я тебе завітаю і в фельдмаршали і в князі ...". Але молодий чоловік вдруге відмовляється і надає самому Пугачову рішення, як з ним поступити ...
Тим самим вони виходять за рамки бінарного "так" або "ні" і знімають протилежність "мужик / пан". Батько Гриньова, будучи людиною прямою і мають свої погляди, відповів би майже як капітан Миронов: "Ти мені не государ, ти злодій і самозванець". Він по-своєму правий, але Гриньов надходить більш розумно, дивлячись на це з іншого боку, нейтрально. Служити він Пугачову не буде, на відміну від Швабрина ("Адже оголився в гурток і тепер у нас тут же з ними бенкетує!"), А піде проти Пугачова зі зброєю в руках: "Сам знаєш, не моя воля; велять йти проти тебе - піду, робити нема чого ".
Патріотизм Гриньова вражає Пугачова. У цей момент обидва бачать правду в позиції іншого - і знову виходять за рамки "дворянин / мужик". Гриньов міг би впасти перед ним на коліна або накликати на себе його гнів, але він мудро обирає третій шлях - не применшуючи ні своїх, ні пугачовських достоїнств, надає йому рішення: "Голова моя в твоїй владі, відпустиш - спасибі, стратиш - Бог тобі суддя ...".
Пугачов відповідає подібним чином, проявивши свою власну народну щедрість: "Іди на всі чотири сторони ...". Але ми відчуваємо, що відмова Гриньова його засмучує.
В "Історії" присутній тільки жорстокий обмін: покору за життя. Зовсім інше в "Капітанської дочці": хоча спочатку події розвиваються подібним чином, але потім вступає в силу принцип "безкорисливого дарування". Це швидше "поєдинок великодушності" між Гриньовим і Пугачовим, хоча Гриньов тільки користується цим. Майстерно граючи словами в розмовах з Пугачов, він має його до себе, отримуючи від нього подарунки та милості.
Однак молодий чоловік переслідує свою мету, і епізод в Оренбурзі, коли він точно описав Пугачовське військо і його розташування, тим самим "зрадивши" свого благодійника, ясно показує це. "Я (...), в коротких словах описавши Пугачова і зграю його, сказав ствердно, що самозванцю способу не було встояти супроти правильного зброї". Однак, через любов до Маші, Гриньов знову їде до фортеці і постає перед Пугачовим. Він не висуває свої вимоги звільнити Машу від посягань Швабрина, це напевно б привело його на шибеницю. Пугачов сам питає Гриньова про мету його приїзду ("Говори: за яким же справі виїхав ти з Оренбурга?"), А той, скориставшись ситуацією, переводить розмову на потрібну йому тему: "Я їхав в Білогірську фортеця позбавити сироту, яку там кривдять. ". Тонкий натяк Гриньова на подію в бурані ("Ах! Я було й забув подякувати тобі за коня і кожух, без цього я б замерз на дорозі") розтоплює кригу в серці Пугачова. Користуючись цим, Гриньов домагається звільнення Маші. Принцип "дарування" знову вступає в силу, Пугачов вдруге відпускає його і Машу: "Візьми собі свою красуню; вези її куди хочеш, і дай вам Бог любов так рада!".
Чим далі просувається сюжет "безкорисливого дарування", тим глибше Гриньов переймається довірою до Пугачова. На прощання він від щирого серця дякує йому:
"Як тебе назвати не знаю і знати не хочу ... Але, бачить Бог, життям моєї радий був би я заплатити тобі за те, що ти зробив для мене. Тільки не вимагай того, що огидно честі моєї й християнської совісті ... Де б ти не був, і що б з тобою не сталося, кожен день будемо Бога молити про спасіння душі твоєї ...".
Гриньов чесний перед Пугачовим, і останній розуміє це. Але як же таке тонке поняття честі, уособлення дворянській гордості, може бути зрозуміло простому мужикові? Давайте розберемося. Для простого мужика дворянське поняття "честь" означає скоріше "шанувати", почитати, тобто поважати. Пушкін ж створює таку художню ситуацію, в якій необхідно поважати людину за якісь особисті якості, в даному випадку - чесність (слово одного кореня з "шанувати") і гідність. Звернемо увагу на зміст слова "гідність", який тут полягає в корені - "вартість", тобто "ціна", "цінність". Звичайно ж, не матеріальну цінність (кожушок), а саме духовну силу безкорисливого вчинку вбачає Пугачов в діях Гриньова. Значить і цінує він Гриньова за його милосердя і співчуття до замерзаючий людині.
У "змаганні чеснот" переміг-таки Пугачов, але виграє від цього Гриньов. Він врятував себе, Машу і Савельіча, заслужив повагу Пугачова і не применшив своєї гідності і честі. А чого домагався Пугачов? Цього ми не дізнаємося, але хочеться вірити, що серце його було повно доброти. У цьому і є сенс повісті: будь-який хід подій може бути змінений, якщо людиною правлять доброта і безкорисливість.
У деяких видах обміну необхідно жертвувати всім без залишку, питання стоїть не про обмін подарунками, але про дарування з тим, щоб уникнути натяку на бажання отримати подарунок у відповідь. Такий обмін благородний, пронизаний щедрістю. Незалежно від будь-яких подій і міркувань жест дарування, безумовно, гарний.
Пушкін-письменник відчув всі тонкі нюанси в культурі дарування. Принцип "око за око, зуб за зуб" тут заміщається відповіддю на добро ще більшим добром. Від "договору" я-тобі, ти-мені "" Пушкін переходить до "безкорисливому даруванню", від усього серця, без жодного "договору". Він висловив цю думку через героя Пугачова, який відчув принцип "безкорисливого дарування" при врученні йому Гриньовим свого "я". Це створило сприятливе середовище для їх людських відносин, огорнуло їхньої романтичної одухотвореністю. У зв'язку з цим Пушкіна зацікавила хитка межа, що відокремлює легенду про Пугачову від фактів.
Тому, ймовірно, Пушкін підійшов до історії не як прозаїк, але передусім як поет. Це помітила російська поетеса М. Цвєтаєва у своїй книзі "Мій Пушкін" - "Пушкін-історик побитий Пушкіним-поетом". Натхнення, процес творення, загроза смерті, покарання і суду історії зливаються воєдино в енергію творчості.
Пушкін просить брата надіслати біографію Пугачова і, одночасно, інформацію про Разіна, якого називає "єдиним поетичним особою в російській історії". У свідомості Пушкіна переплітаються долі Разіна і Пугачова - як поезія і історія.
За другим вірша пісні про Сєньку Разіна ми бачимо, що воєвода змушує Разіна робити йому подарунки, а у разі відмови погрожує Сєньку смертю. Це приклад вимушеного дарування, який не є даруванням у слов'янському поданні. Ця ситуація символізує пригнічення, відповіддю на яке стало повстання. Відзначимо, що ситуація примусового дарування в другому вірші про Разіна піддається рішучої інверсії в "Капітанської дочці". Якщо в "Піснях" боярин шубу відбирає, то в "Капітанської дочці" все навпаки - дворянин-Гриньов жалує мужику-Пугачову шубу зі свого плеча, починаючи тим самим ланцюг спонтанних переплат.
Сам образ Пугачова - героїчний. Кульмінаційний період у розкритті цього образу - епізод з казкою: "... ніж триста років харчуватися падаллю, краще раз напитися живої кров'ю, а там що Бог дасть!". Однак Пугачов більш багатозначний, його не можна зводити до вилучення моралі з казки, заявляти, що в ній прославляється його смілива коротке життя. Казка виявляє глибину духовного оновлення Пугачова. Живі, блискучі очі його, так що запам'яталися Гриньова, передбачали здатність Пугачова до високих почуттів і натхненню. Пушкін поетизує здатність і можливість людини бути сильніше ворожих обставин. Сенс буття - у свободі розпоряджатися своїм життям.
Так на поетичної грунті виявилося можливим зближення пушкінських і пугачовських точок зору. Чуйна до художнього слова Пушкіна, М. Цвєтаєва зауважила це: "Є захват в бою у безодні похмурою на краю ... У" Бенкет під час чуми "Пушкін це сказав, в" Капітанської дочці "Пушкін нам це - зробив".
Можливо, саме описане вище визначило рішення Пушкіна надати своєму історичному роману мемуарну форму. Швидше за все, саме тому йому потрібен був "свідок" подій, безпосередньо в них брав участь, знайомий з фактами життя Пугачова, взаєминами керівників повстання. Інтонація розмов Гриньова і Пугачова - довірча, що дуже важливо в людських відносинах як у романі, так і в нашому житті. Пушкін ставив перед собою нелегке завдання - показати подвійність позиції Гриньова: засуджуючи, не беручи повстання, він змушений був свідчити не лише про криваві розправи Пугачова, але і про його великодушність, гуманності, справедливості та щедрості.
"Капітанська дочка" виявилася своєрідним "заповітом" Пушкіна. Відкриваючи читачеві всю свою вистраждану правду про російською народі та російською бунті, письменник закликав замислитися над корінними питаннями розвитку Росії і долі російського народу. "Не дай Бог бачити російський бунт, безглуздий і нещадний!" - Застережливо вигукує поет.
Зараз йде дуже напружений період часу, коли конфлікти спалахують щодня і щогодини. І тому дуже важливо усвідомити, що будь-яка гостра ситуація, будь-який гострий конфлікт може бути вирішений, якщо людські відносини будуються на доброті, гуманності, милосердя і взаємоповазі. Уроки Пушкіна, уроки далекого минулого не повинні пропасти дарма. У нашому матеріальному світі, у вирішенні проблем економічнмх і політичних велике не вмістити у малому. У сфері ж духовних цінностей не так: у малому може вміститися набагато більше.