"" (Монументально-публіцистичне дослідження репресивної системи) Зміст: Вступ Досвід художнього дослідження "Один день" зека і історія країни. Висновок Введення Будь-який твір літератури, відображаючи життя за допомогою слова, звернене до свідомості читача і в тій чи іншій мірі на нього впливає. Прямий вплив, як відомо, має місце у творах публіцистики, присвячених актуальним питанням поточного життя суспільства. Факти дійсного життя, людські характери і долі розглядаються письменником-публіцистом як привід, як конкретна основа поглядів автора, що ставить перед собою мету самим фактом, логікою судження і виразністю образу переконати читача, змусити його зрозуміти власну точку зору. Тут одним з найважливіших інструментів пізнання дійсності та відтворення подій у такому поєднанні, яке дозволяє проникнути в саму суть того, що відбувається, є вигадка, завдяки якому таємниці зміст явища постає набагато переконливіше, ніж проста констатація факту. Таким чином, правда художня - вище правди факту, а головне - значніше за силою впливу на читача. У своєму рефераті я постараюся торкнутися основні сторони досліджень Солженіцина у сфері об'єктивного аналізу репресивної системи сталінських таборів. Зовсім не випадково саме ця тема стала основною в моїй роботі, так як актуальність її видно і до цього дня. Багато чого з того, що пережили наші співвітчизники півстоліття тому, звичайно ж, страшно. Але ще страшніше забути минуле, залишити без уваги події тих років. Історія повторюється, і хто знає, все може статися знову в ще більш жорсткій формі. А. І. Солженіцин був першим, хто показав у художній формі психологію часу. Він перший відкрив завісу таємниці над тим, про що знали багато хто, але боялися розповісти. Саме він зробив крок у бік правдивого висвітлення проблем суспільства і окремо взятої людини. Це потім з'явиться В. Шаламов, який заявить, що "у такому таборі, як Іван Денисович, можна провести хоч все життя. Це впорядкований післявоєнний табір, а зовсім не пекло Колими ". Але мова не про це. Головне, - що кожний минулий всі перипетії, описані Солженіциним (та й не тільки їм), заслуговує особливої уваги і поваги, незалежно від того, де він їх провів. "Архіпелаг Гулаг" є не тільки пам'ятником всім, "кому не вистачило життя про це розповісти", це свого роду застереження майбутньому поколінню. Ця робота ставить за мету простежити співвідношення категорій "правда факту" і "художня правда" на матеріалі твору документальної прози "Архіпелаг ГУЛАГ" і оповідання "Один день Івана Денисовича" А. Солженіцина. Це твори, що створювалися протягом десяти років, стали енциклопедією табірного життя, радянського концентраційного світу. Але що таке "Архіпелаг ГУЛАГ" - мемуари, автобіографічний роман, своєрідна історична хроніка?. Олександр Солженіцин визначив жанр цього документального оповідання як "досвід художнього дослідження". З одного боку, визначення це дуже точно формулює завдання, поставлене письменником: художнє дослідження табору як феномену, що визначає характер держави, дослідження табірної цивілізації і людини, що живе в ній. З іншого боку, цей підзаголовок може розглядатися як умовний термін, "зручний" відсутністю чіткого жанрового змісту, але тим не менш точно відображає історичну, публіцистичну та філософську спрямованість книги. І, як відомо, ніякий діалог, якщо він відразу не зафіксований на папері, не може бути через роки відтворений у своїй конкретній даності. Ніяке подія зовнішнього світу не може бути передано у всій повноті думок, переживань і спонукань його окремих учасників і свідків. Справжній майстер завжди перебудовує матеріал, його уяву переплавляє документальну масу в неповторний світ безпосередньо побаченого, тим самим підтверджуючи головну закономірність вічного взаємодії мистецтва і дійсності - їх нероздільність одночасно. Однак Солженіцин не вдавався до цього в основній масі своїх творів, бо те, що зображено в його книгах не може бути піддано спотворення, несучи своєрідний відбиток часу, влади та історії, від якої не можна відхреститися, яку необхідно приймати як доконаний факт, пам'ятати і відкривати . Автор, добре розуміючи це, все ж таки показав життя у всі її "красі", і тому "не кожен читач долетить своїм поглядом хоча б до середини Архіпелагу", але я постараюся розкрити основні аспекти творчості цього автора.
АРХІПЕЛАГ ГУЛАГ (1918-1956) Досвід художнього дослідження Позашлюбні спадщина ГУЛАГУ, дитя єдинокровні - гуртожиток. Розкрила пащу на трасі Усть-Уліма. Як не крути, а не проїхати мимо. Грім і литаври нескінченної будівництва, цілинні билинні краю. Фанерною стінкою зціплені ліжка. Одна з них, з десяти, моя. А на сусідній, з Паньком Волохаті, живе підліток з породи статуй. Сільномогуч і абсолютно лисий. Їдальня і туалет дощатий в замерзлій калюжі, в полою злилися. Притулок для знахабнілих щурів. О, хіба всім ниспослано терпець йти на світ крізь ту гидоту спустошення! І де він є, той благодатне світло, коли навколо, як я, такі ж люди? .. Простим словами про святість, про диво повірив би я в дев'ятнадцять років? .. (Олександр Зорін) "Архіпелаг Гулаг" - одне з найбільш капітальних творів Олександра Солженіцина. Вічний і гострий критик нашої дійсності, нашого суспільства і його політичної системи, Солженіцин, треба думати, залишиться таким до кінця свого життя. Разом з тим є підстави, що до подій у нас змін він придивляється, як і всі ми, з надією на мирне одужання країни. Але ось що головне: чим трагічніше, ніж жахливішою була пережите час, тим більше "друзів" било чолом до землі, вихваляючи великих вождів і батьків народів. Злодійство, кров і брехня завжди супроводжуються одами, які довго не змовкають навіть і після того, як брехня викрито, кров оплакана і принесені вже гучні покаяння. Так, може бути, розумні і чесні опоненти потрібніше нашому суспільству, ніж дешево придбані і навіть - щирі, але недалекі друзі? А якщо так, Олександр Солженіцин з його непохитною завзятістю нам нині просто необхідний - ми повинні її знати і чути, а не знати і не чути не маємо ні морального, ні розумового права. Нехай далеко не все, що висловлено автором у його "Архіпелазі", ми поділяємо, але коли тепер розраховуємося зі своїм минулим, ми переконуємося, що він-то протистояв йому мало не все своє свідоме і, вже у всякому разі, творче життя. Цей факт зобов'язує нас задуматися про багато що. Тим більше що нині ми теж інші, вже не ті, до кого звертався колись наш письменник. Будучи іншими, багато дізнавшись, зрозумівши і переживши, ми по-іншому прочитаємо його, цілком можливо, що навіть і не так, як він того хотів би. Але це і є та довгоочікувана свобода-свобода друкованого слова і свобода прочитання, без якої немає і не може бути діяльною, з безсумнівною користю для суспільства літературного життя, яку на рівних правах століттями створюють і література, і суспільство. Людина не вибирає час, в якому йому жити. Воно дається йому, і в ставленні до нього він визначає і виявляє себе як особистість. Звичайних здібностей і звичайного старанності вимагає воно від живуть у злагоді з ним, за що і нагороджує спокійним життям. Не кожному дано кинути йому виклик. Ставши проти течії, важко встояти під натиском його. Але зате встояли, що кинули божевільний виклик і наречені сучасниками бунтарями, відкриваються нам справжніми героями свого часу. Геройство їх - у силі духу та моральної самовідданості. У тому, що прожили вони життя своє не у брехні. Таким і бачиться вже сьогодні життєвий і творчий шлях Олександра Солженіцина - видатного сучасного російського письменника. Зрозуміти його - означає багато чого зрозуміти в історії минає XX століття. Але, перш за все потрібно назвати трьох "китів", що становлять пафос творчості. Це - патріотизм, волелюбність, життєстійкість. Щоб спокійно і об'єктивно оцінити "Архіпелаг ГУЛАГ", треба вийти з того шокового стану, в який занурює нас книга. Ми - кожен - відчуваємо потрясіння від матеріалу, який розгортає письменник, від його оцінок, що розходяться з тими, що були загальноприйняті. Але шок відчуваємо і від необхідності зробити самому собі чесне визнання: так що ж, це було?. Для кожного з нас це складний психологічний бар'єр. Чомусь не дуже віриться тому, хто легко взяв цей бар'єр, і в нього немає питань, все йому зрозуміло і всі відповіді він знайшов. У повсякденному житті можна піти від того, що заважає: піти від сварливої дружини, з'їхати від обридлого сусіда, поміняти роботу, залишити місто, нарешті - змінити за певних обставин навіть паспорт. Словом - почати нову жізнь.Но чи можна піти від минулого? Тим більше, що воно не тільки твоє, а і твого народу, твоєї країни, минуле, що стало історією. Що було - те було. Знання того, що було, не може бути аморальним. Народ, що забуває минуле, не має майбутнього. Але з почуттям сорому в майбутнє не вступають. Легше повірити, що описане Солженіциним, - правда. І ми сьогодні виговорювати за всіх тих, хто змушений був мовчати - від страху чи, сорому, від почуття провини перед дітьми. Вимовляємо своє незнання всієї правди цього нечуваного злочину проти народу. 1956 відкрив було шлюзи заборони, позначив саму проблему трапилася народної біди. Її принесли з собою ті, хто тільки що повернулися з тюрем, таборів і заслань. Говорили про неї і на офіційному рівні, у пам'ятному доповіді М. С. Хрущова на XX з'їзді КПРС. Тоді ж, у 1958 році, Олександр Солженіцин, пізнав цієї біди, і задумав свій "Архіпелаг ГУЛАГ". Публікація в 1962 році "Одного дня Івана Денисовича" зміцнила впевненість письменника у своїх силах. До нього пішли листи, в яких люди розповідали свої долі, наводили факти і деталі, спонукали його до роботи. У міру того як відкривалася, а точніше - поки що лише відкриваються ця правда, гостріше поставало питання про витоки, причини, натхненника та виконавців. Було очевидно, що всі репресії були частиною системи, а всяка система має якесь організуюче начало, стрижень, який її тримає навіть тоді, коли складові міняються. Репресії не могли виникнути відразу, тільки у зв'язку з висуванням на перші ролі І. В. Сталіна і наближених до нього. Офіційно репресії і сьогодні асоціюються з культом особи Сталіна, офіційно і сьогодні визнаються породженням сталінізму, йдеться про жертви сталінських репресій. Це продовжує залишатися предметом досить гострої суперечки, формула про сталінські репресії 30-х - початку 50-х років є неповною. Вона не включає в себе мільйони селян, репресованих з початку колективізації. Вона не включає в себе Соловки 20-х років. Вона не включає в себе висилку за кордон сотень діячів російської культури. Солженіцин цитує маршала Тухачевського про тактику придушення селянського повстання в Тамбовській губернії в 1921 році: "Було вирішено організувати широку висилку бандитських сімей. Були організовані великі концтабору, куди попередньо ці сім'ї полягали". Це в 1926 році вже сприймалося спокійно як щось нормальне в практиці молодої радянської держави. А "розкозачення"? На самому початку першого тому "Архіпелагу" Солженіцин називає 227 своїх співавторів (без імен, звичайно): "Я не висловлюю їм тут особистої вдячності: це наш спільний дружний пам'ятник всім замученим і вбитим". "Присвячується всім, кому не вистачило життя про це розповісти. І пробачать вони мені, що я не все побачив, не все згадав, не про все здогадався ". Це слово скорботи всім тим, кого поглинула "адова пащу" ГУЛАГу, чиї імена стерлися з пам'яті, зникли з документів, більшою частиною знищених. У лаконічній преамбулі свого грандіозного розповіді Солженіцин зауважує: "У цій книзі немає ні вигаданих осіб, ні вигаданих подій. Люди і місця названі їхніми власними іменами. Якщо названі ініціалами, то з міркувань особистим. Якщо не названі зовсім, то лише по тому, що пам'ять людська не зберегла імен, - а все було саме так ". Автор називає свою працю "досвідом художнього дослідження". Дивовижний жанр! При суворої документальності це цілком художній твір, в якому, поряд з відомими і невідомими, але однаково реальними в'язнями режиму, діє ще одне фантасмагоричне дійова особа - сам Архіпелаг. Всі ці "острови", з'єднані між собою "трубами каналізації", за якими "протікають" люди, переварені жахливої машиною тоталітаризму в рідину - кров, піт, сечу; архіпелаг, що живе власним життям, що випробує то голод, то злісну радість і веселощі, то любов, то ненависть; архіпелаг, що розповзався, як ракова пухлина країни, метастазами в усі сторони; окаменевают, що перетворюється на континент в континенті. "Десятий коло" Дантового пекла, відтворений Солженіциним, - фантасмагорія самого життя. Але на відміну від автора роману "Майстер і Маргарита", Солженіцину, реалісту з реалістів, немає ніякої потреби вдаватися до будь-якої художньої "містику" - відтворювати засобами фантастики та гротеску "чорну магію", що вертиться людьми поза їхньою волею то так, то сяк, зображати Воланда з почтом, простежувати разом з читачами все "королівські штуки", викладати романну версію "Євангелія від Пилата". Саме життя ГУЛАГу, у всій реалістичної наготі, в найдрібніших подробицях натуралістичних, набагато фантастичнее і страшніше будь-якій книжковій "дияволіади", будь-який, найбільш витончений декадентської фантазії. Солженіцин як ніби глузує над традиційними мріями інтелігентів, їх біло-рожевим лібералізмом, не здатних уявити собі, до якої міри можна розтоптати людську гідність, знищити особистість, низведя її до натовпу "зеків", зламати волю, розчинити думки і почуття в елементарних фізіологічних потребах організму, що знаходиться на межі земного існування. "Якщо б чеховським інтелігентам, всі гадали, що буде через двадцять-тридцять-сорок років, відповіли б, що на Русі буде катівня наслідок, будуть стискати череп залізним кільцем, спускати людини у ванну з кислотами, голого і прив'язаного катувати мурахами, клопами, заганяти розпечений на примусі шомпол в анальний отвір ("секретне тавро"), повільно роздавлювати чоботом статеві частини, а у вигляді найлегшого-катувати по тижню безсонням, спрагою і бити на криваве м'ясо, - ні одна б чеховська п'єса не дійшла б до кінця , всі герої пішли б у божевільню ". І, звертаючись безпосередньо до тих, хто робив вигляд, що нічого не відбувається, а якщо й відбувається, то десь стороною, далеко, а якщо й поруч, то за принципом "авось мене обійде", автор "Архіпелагу" кидає від імені мільйонів гулагівського населення: "Поки ви в своє задоволення займалися безпечними таємницями атомного ядра, вивчали вплив Гайдеггера на Сартра і колекціонували репродукції Пікассо, їхали купейними вагонами на курорт або добудовували підмосковні дачі, - а воронки безперервно шастали по вулицях і гебісти стукали і дзвонили в двері ... "" Органи ніколи не їли хліба дарма ";" порожніх в'язниць у нас не бувало ніколи, а або повні, або надмірно переповнені ";" у вибиванні мільйонів і в заселенні ГУЛАГу була холоднокровно задумана послідовність і неослабна завзятість ". Узагальнюючи у своєму дослідженні тисячі реальних доль, сотні особистих свідчень та спогадів, незліченна безліч фактів, Солженіцин приходить до потужних узагальнень - і соціального, і психологічного, і морально-філософського плану. Ось, наприклад, автор "Архіпелагу" відтворює психологію середньоарифметичного жителя тоталітарної держави, що вступив - не по своїй волі - в зону смертельного ризику. За порогом - Великий терор, і вже понеслися нестримні потоки в ГУЛАГ: почалися "арештні епідемії". Солженіцин змушує кожного читача уявити себе "Тубільці" Архіпелагу - підозрюваним, заарештованим, допитували, катували. Ув'язненим в'язниці і табори ... Будь-який мимоволі переймається протиприродною, збоченій психологією людини, знівеченого терором, навіть однієї навислої над ним тінню терору, страхом; вживається в роль реального і потенційного зека. Читання і розповсюдження солженіцинского дослідження - страшна таємниця; вона тягне, притягає, але і обпікає, заражає, формує однодумців автора, вербує нових і нових супротивників нелюдського режиму, непримиренних його опонентів, борців з ним, а значить, - все нових його жертв, майбутніх в'язнів ГУЛАГу (до тих пір, поки він існує, живе, заздрий нових "потоків", цей жахливий Архіпелаг). А Архіпелаг ГУЛАГ-це не якийсь інший світ: межі між "тим" і "цим" світом ефемерні, розмиті; це один простір! "За довгої кривої вулиці нашого життя ми щасливо мчали або нещасливо брели повз якихось зборів - гнилих, дерев'яних, глинобитних дували, цегляних, бетонних, чавунних огорож. Ми не замислювалися - що за ними? Ні оком, ні розумінням ми не намагалися за них заглянути - а там-то і починається країна ГУЛАГ, зовсім поруч, у двох метрах від нас. І ще ми не помічали в цих зборах незліченної кількості щільно підігнаних, добре замаскованих дверцят, хвірток. Все, всі ці вони були приготовлені для нас! - І ось розчинилися швидко фатальна одна, і чотири білих чоловічих руки, які не звикли до праці, але схватчівих, уцепляют нас за руку, за комір, за шапку, за вухо - вволаківают як лантух, а хвіртку за нами, хвіртку в нашу минуле життя , зачиняють назавжди. Все. Ви - арештовані! І нич-ч-чого ви не перебуваєте на це відповісти, крім ягнячьего блення: Я-а?? За що?? .. Ось що таке арешт: це осліплююча спалах і удар, від яких ця разом зсувається в минуле, а неможливе стає повноправним справжнім ". Солженіцин показує, які необоротні, патологічні зміни відбуваються у свідомості арештованого людини. Які там моральні, політичні, естетичні принципи або переконання! З ними покінчено мало не в той же момент, коли ти переміщаєшся в "інше" простір - по той бік найближчого паркану з колючим дротом. Особливо разючий, катастрофічний перелом у свідомості людини, вихованого у класичних традиціях - піднесених, ідеалістичних уявленнях про майбутнє і належному, моральному і прекрасному, чесному і справедливому. Зі світу мрій та благородних ілюзій ти враз потрапляєш у світ жорстокості, безпринципності, зле, неподобства, бруду, насильства, криміналу: у світ, де можна вижити, лише добровільно прийнявши його люті, вовчі закони; у світ, де бути людиною не належить, навіть смертельно небезпечно, а не бути людиною - значить зламатися назавжди, перестати себе поважати, самому звести себе на рівень покидьків суспільства і так само саме до себе і ставитися. Щоб дати читачеві перейнятися неминучими з ним змінами, пережити глибше контраст між мрією і дійсністю, А.І. Солженіцин навмисне пропонує згадати ідеали і моральні принципи переджовтневого "срібного століття" - так краще зрозуміти сенс події психологічного, соціального, культурного, світоглядного перевороту. "Зараз щось колишніх зеків та навіть і просто людей 60-х років розповіддю про Соловки, може бути, і не здивуєш. Але нехай читач уявити себе людиною чеховської або після чеховської Росії, людиною Срібного Століття нашої культури, як назвали 1910-ті роки, там вихованим, ну нехай враженим громадянською війною, - але все-таки звикли до прийнятої у людей їжі, одязі, взаємною словесному зверненням ...". І ось той самий "людина срібного століття" раптово занурюється у світ, де люди одягнені в сіру табірну дрантя або в мішки, мають на прожиток миску баланди та чотири сотні, а може, триста, а то й сто грамів хліба (!); І спілкування - мат і блатний жаргон. - "Фантастичний світ!". Це зовнішня ломка. А внутрішня - покрутіше. Почати з звинувачення. "У 1920 році, як згадує Еренбург, ЧК поставила перед ним питання так:" Доведіть, що ви - не агент Врангеля ". А в 1950 один з видних підполковників МДБ Фома Фомич Железнов оголосив укладеним так: "Ми йому (заарештованому) і не будемо працювати доводити його провину. Нехай він нам доведе, що не мав ворожих намірів ". І на цю людожерських-нехитру пряму укладаються в проміжку численні спогади мільйонів. Яке прискорення і спрощення слідства, не відомі попереднього людству! Спійманий кролик, тремтячий і блідий, не має права нікому написати, нікому подзвонити по телефону, нічого принести з волі, позбавлений сну, їжі, паперу, олівця і навіть гудзиків, посаджений на голу табуретку в кутку кабінету, повинен сам знайти і розкласти перед неробою -слідчим докази, що не мав ворожих намірів! І якщо він не знаходив їх (а звідки він міг добути), то тим самим і приносив слідству приблизні докази своєї винності! ". Але і це ще тільки початок ломки свідомості. Ось - наступний етап самодеградаціі. Відмова від самого себе, від своїх переконань, від усвідомлення своєї невинності (тяжко!). Ще б не тяжко! - Резюмує Солженіцин, - так нестерпно людському серцю: потрапивши під рідною сокиру - виправдовувати його. А ось і наступна сходинка деградації. "Всій твердості посаджених правовірних вистачило лише для руйнування традицій політичних ув'язнених. Вони цуралися інакодумців Однокамерники, крилися від них, шепотілися про жахливі наслідки так, щоб не чули безпартійні або есери - "не давати їм матеріалу проти партії!". І нарешті - остання (для "ідейних"!): Допомагати партії в її боротьбі з ворогами, хоча б ціною життя своїх товаришів, включаючи і свою власну: партія завжди права! (Стаття 58, пункт 12 "Про недонесенні в будь-якому з діянь, описаних за тією ж статтею, але пунктами 1-11" не мала верхньої межі!! Цей пункт вже був настільки усеохватними розширенням, що подальшого і не вимагав. Знав і не сказав - все одно, що зробив сам!). "І який же вихід вони для себе знайшли? - Іронізує Солженіцин. - Яке ж дієве рішення підказала їм їх революційна теорія? Їх рішення варто всіх їх пояснень! Ось воно: чим більше посадять - тим швидше вгорі зрозуміють помилку! А тому - намагатися якомога більше називати прізвищ! Як можна більше давати фантастичних свідчень на невинних! Всю партію не заарештують! (А Сталіну всю і не потрібно було, йому тільки голівку і долгостажніков.) ". Автор наводить символічний епізод, що стосується "коммуністок набору 37-го року": "У свердловської пересильної лазні цих жінок прогнали крізь стрій наглядачів. Нічого, втішилися. Вже на наступних перегонах вони співали в своєму вагоні: "Я іншої такої країни не знаю, Де так вільно дихає людина! " Ось з таким комплексом світорозуміння, ось з таким рівнем свідомості вступають благомислячих на свій довгий табірний шлях. Нічого не зрозумівши з самого початку ні в арешті, ні в слідстві, ні в загальних подіях, вони за впертістю, у сенсі відданості (або за безвиході?) Будуть тепер всю дорогу вважати себе світлоносними, будуть оголошувати тільки себе знають суть речей ". А табірники, зустрічаючи їх, цих правовірних комуністів, цих "благонамірених ортодоксів", цих справжніх "радянських людей", "з ненавистю їм кажуть:" Там, на волі, ви - нас, тут будемо ми - вас! ". "Вірність? - Перепитує автор "Архіпелагу". - А по-нашому: хоч кіл на голові теши. Ці адепти теорії розвитку побачили вірність свою розвитку у відмові від будь-якого власного розвитку ". І в цьому, переконаний Солженіцин, не тільки біда комуністів, але і їх пряма вина. І головна вина - в самовиправданні, у виправданні рідної партії і рідний радянської влади, в знятті з усіх, включаючи Леніна і Сталіна, відповідальності за Великий терор, за державний тероризм як основу своєї політики, за кровожерну теорію класової боротьби, що робить знищення "ворогів" , насильство - нормальним, природним явищем суспільного життя. І Солженіцин виносить "добромисним свій моральний вирок:" Як можна було б їм усім поспівчувати! Але як добре все бачать вони, в чому постраждали, не бачать, у чому винні. Цих людей не брали до1937 року. І після 1938-го їх дуже мало брали. Тому їх називають "набір 37-го року", і так можна було б, але щоб це не затемняло загальну картину, що навіть у місяці пік садили не їх одних, а все тих же мужиків, робітників, і молодь, інженерів і техніків, агрономів і економістів, і просто віруючих. Система ГУЛАГу досягла свого апогею саме в повоєнні роки, так як до сиділи там з середини 30-х рр.. "Ворогам народу" додалися мільйони нових. Один з перших ударів припав до військовополоненим, більшість з яких (близько 2млн.) Після звільнення були направлені в сибірські і Ухтинський табору. Туди ж би були заслані "чужі елементи" з Прибалтійських республік, Західної України та Білорусії. За різними даними, в ці роки "населення" ГУЛАГу становило від 4,5 до 12млн. осіб. "Набор37-го року", дуже говіркий, що має доступ до друку і радіо, створив "легенду 37-го року", легенду з двох пунктів: 1. якщо коли за радянської влади садили, то тільки в цьому році і лише про нього треба говорити і обурюватися;2. садили - тільки їх.
"І в чому ж полягає висока істина благонамірених? - Продовжує розмірковувати Солженіцин. - А в тому, що вони не хочуть відмовитися від жодної колишньої оцінки і не хочуть почерпнути жодної нової. Нехай життя ллє через них, і перевалюється, і навіть колесами переїжджає через них - а вони її не впускають у свою голову! А вони не визнають її, як ніби вона не йде! Це небажання осмислювати досвід життя - їх гордість! На їх світогляд не повинна відбитися тюрма! Не повинен позначитися табір! На чому стояли - на тому і будемо стояти! Ми - марксисти! Ми - матеріалісти! Як же можемо ми змінитися від того, що випадково потрапили у в'язницю? Ось їхня неминуча мораль: я посаджений дарма і, значить, я - хороший, а всі навколо - вороги і сидять за справу ". Проте провина "благонамірених", як це розуміє Солженіцин, не в одному самовиправданні або апології партійної істини. Якби питання було тільки в цьому - півбіди! Так би мовити, особиста справа комуністів. З цього приводу Солженіцин ж і каже: "Зрозуміємо їх, не будемо зубоскалити. Їм було боляче падати." Ліс рубають - тріски летять ", - була їхня оправдательная бадьора приказка. І раптом вони самі висівки у ці тріски". І далі: "Сказати, що їм було боляче - це майже нічого не сказати. Їм - Невмістимого було випробувати такий удар, таке крах - і від своїх, від рідної партії, і за видимості - ні за що. Адже перед партією вони не були винні ні в чому ". А перед усім суспільством? Перед країною? Перед мільйонами загиблих і закатованих некомуніст, перед тими, кого комуністи, в тому числі постраждалі від власної партії, "благонамірені" в'язні ГУЛАГу, чесно і відверто вважали "ворогами", яких необхідно без усякого жалю знищити? Хіба перед цими мільйонами "контрреволюціонерів", колишніх дворян, священиків, "буржуазних інтелігентів", "диверсантів і шкідників", "куркулів" і "підкуркульників", віруючих, представників депортованих народів, націоналістів і "безрідних космополітів", - хіба перед усіма ними , зниклими в бездонному утробі ГУЛАГу вони, спрямовані на створення "нового" суспільства і знищення "старого", невинні? І ось, вже після смерті "вождя народів", "несподіваним поворотом нашої історії дещо, мізерно мале, про Архіпелазі цьому виступило на світ. Але ті ж самі руки, які загвинчував наші наручники, тепер примирливо виставляють долоні:" Не треба! .. Не треба ворушити минуле! .. Хто старе пом'яне-тому око геть! "Однак доканчивает прислів'я:" "А хто забуде - тому два!" ". Хтось із "благонамірених" говорить про самого себе: "якщо коли-небудь вийду звідси - буду жити, ніби нічого не відбулося" (М. Даніелян); хтось - про партії: "Ми вірили партії - і ми не помилилися. " (Н. А. Виленчик); хто-то, працюючи в таборі, міркує: "у капіталістичних країнах робітники борються проти рабської праці, але ми-то, хоч і раби, працюємо на соціалістичну державу, не для приватних осіб. Це чиновники лише тимчасово стоять при владі, один рух народу - і вони злетять, а держава народу залишиться "; хтось апелює до" давності ", застосовуючи" до своїх доморощеним катам ("Навіщо старе ворушити ?.."), знищували співвітчизників багато разів більше, ніж вся громадянська війна ". А у кого-то з "не бажають згадувати, - зауважує Солженіцин, - досить вже було (і ще буде) часу знищити всі документи дочиста". А в сумі виходить, що і ГУЛАГу-то ніякого - не було, і мільйонів репресованих - не було, або навіть відомий аргумент: "у нас даремно не садять". На зразок такої сентенції: "Поки арешти стосувалися людей, мені не знайомих чи маловідомих, у мене і моїх знайомих не виникало сумніву в обгрунтованості цих арештів. Але коли були арештовані близькі мені люди і я сама, і зустрілася в ув'язненні з десятками відданості комуністів, то ... "Солженіцин цю сентенцію і коментує вбивчо:" Одним словом, вони залишалися спокійні, поки садили суспільство. "Скипів їх обурений розум", коли стали садити їх співтовариство ". Сама ідея таборів, цього знаряддя "перековування" людини, народжувалася вона в головах теоретиків "воєнного комунізму" - Леніна і Троцького, Дзержинського і Сталіна, не кажучи вже про практичні організаторів Архіпелагу - Ягоди, Єжова, Берія, Френкеля та ін, доводить Солженіцин, була аморальна, порочна, нелюдська. Чого варті тільки, наприклад, наведені Солженіциним безсоромні теоретізми сталінського ката Вишинського: "... успіхи соціалізму роблять свій чарівне (так і виліплено: чарівне!) Вплив і на ... боротьбу зі злочинністю". Не відставала від свого вчителя та ідейного натхненника правознавець Іда Авербах (сестра рапповского генсека і критика Леопольда Авербаха). У своїй програмній книзі "Від злочину до праці", виданої під редакцією Вишинського, вона писала про радянську ісправтрудлолітікі - "перетворення найбільш кепського людського матеріалу (" сировину "- то пам'ятаєте?" Комах - пам'ятаєте? - А.С.) вполноценныхактивныхсознательныхстроителей соціалізму " "(6, 73). Головна думка, що кочували з одного "вченого" праці в іншій, з однієї політичної агітки в іншу: карні злочинці - це найбільш "соціально близькі" до трудящих мас соціальні елементи: від пролетаріату-рукою подати до люмпен-пролетаріату, а там вже зовсім близько " блатні "... Автор "Архіпелагу ГУЛАГ" не тримає свого сарказму: "Приєднайся і моє слабке перо до оспівування цього племені! Їх оспівували як піратів, як флібустьєрів, як волоцюг, як втікачів каторжників. Їх оспівували як благородних розбійників - від Робін Гуда і до опереткових, запевняли , що у них чуйне серце, вони грабують багатих і діляться з бідними. О, піднесені сподвижники Карла Моора! О, бунтівний романтик Челкаш! О, Беня Крик, одеські босяки і їх одеські трубадури! Та не ввесь світова література оспівувала блатних? Франсуа Війона корити не станемо, але ні Гюго, ні Бальзак не минули цієї стежки, і Пушкін-то в циган хвалив блатне початок (А як там у Байрона?) Але ніколи не славили їх так широко, так дружно, так послідовно, як у радянській літературі. (Але то були високі Теоретичні Підстави, не одні тільки Горький з Макаренко.) ". І Солженіцин підтверджує, що "завжди на все є освячує висока теорія. Аж ніяк не самі легковагі літератори визначили, що блатні - наші союзники з побудови комунізму ". Тут саме час згадати і знаменитий ленінський лозунг" Грабуй награбоване! ", І розуміння" диктатури пролетаріату "як правової та політичного" бєспрєдєла ", не пов'язаного ніякими законами і нормами , і "комуністичний" ставлення до власності ("все-наше загальне"), і самі "кримінальні витоки" партії більшовиків. Теоретики радянського комунізму не стали залазити в теоретичні книжкові нетрі у пошуках оптимальних моделей нового суспільства: блатний світ, скупчені в концентраційному таборі в єдину "трудармію", плюс систематичне насильство і залякування, плюс стимулююча перевоспітательний процес "шкала пайки плюс агітація" - от і все , що потрібно для побудови безкласового суспільства. "Коли ж струнка ця теорія опускалася на табірну землю, виходило ось що: самим запеклим, досвідченим блатнікам передавалися несвідома влада на островах Архіпелагу, на лагучастках і табпунктів, - влада над населенням своєї країни, над селянами, міщанами і інтелігенцією, влада, якій вони не мали в історії, ніколи ні в одній державі, про яку на волі й подумати не могли, - а тепер віддавали їм всіх інших людей як рабів. Який же бандит відмовиться від такої влади ?..". "Ні, - каже Солженіцин, - ні від каменя плоду, ні від злодія добра". Побудувавши державну систему, все радянське суспільство за законами ГУЛАГу, теоретики і практики комунізму фактично "перевиховали" - за допомогою "блатняків" - величезну масу трудящих і партгосруководітелей в блатних. Пронизаний "блатний" мораллю, естетикою, уявленнями про працю, управлінні і самоврядуванні тощо, Архіпелаг ГУЛАГ заснований на запереченні світу "фраерского". Солженіцин пояснює: "Фраерскій значить - загальнолюдський, такий, як у всіх нормальних людей. Саме цей загальнолюдський світ, наш світ, з його мораллю, звичками життя і взаємним зверненням, найбільш ненависний блатним, найбільш висміюється ними, найбільш протиставляється своєму антисоціальної антигромадському кобли" . У запереченні, відкиданні всього нормального, загальнолюдського, морального, культурного органічно зійшлися кримінальники й гебісти, більшовицькі функціонери і теоретики безправного і беззаконного держави. Найбільше їх ріднило між собою, на думку Солженіцина, ось це: "паразит не може жити на самоті. Він повинен жити на кому-небудь, обвиваючи". Свій ганебний внесок внесли до виправдання - ні, неточно! - В оспівування, справжню апологію вдосконаленого рабства, табірної "перековування" нормальних людей в "блатняків", в безіменний "найбільш поганий людський матеріал" - радянські письменники на чолі з автором "несвоєчасно думок" Горьким. "У гніздо безправ'я, свавілля і мовчання проривається сокола та буревісник! Перший російський письменник, ось він їм пропише! Ось він їм покаже! Ось, батюшка, захистить! Чекали Горького майже як загальну амністію". Начальство таборів "ховало потворність і лощіло показуху". Хто ж протистоїть у книзі Солженіцина "Архіпелаг ГУЛАГ" чекістам і уркам, добромисним "і" слабакам ", теоретикам і співакам" перевиховання "людей у зеків? Усім їм протистоїть у Солженіцина інтелігенція. "З роками мені довелося замислюватися над цим словом - інтелігенція. Ми всі дуже любимо відносити себе, до неї - але ж не всі ставимося. У Радянському Союзі це слово набуло цілком збочений зміст. До інтелігенції стали відносити всіх, хто не працює (і боїться працювати) руками. Сюди потрапили всі партійні, державні, військові та профспілкові бюрократи ... " -Перераховується список довгий і тосклів. "А між тим ні по одному з цих ознак людина не може бути зарахований в інтелігенцію. Якщо ми не хочемо втратити це поняття, ми не должныегоразменивать.Интеллигентнеопределяется професійною приналежністю і родом занять. Гарне виховання і хороша сім'я теж ще не обов'язково вирощують інтелігента. Інтелігент - це той, чиї інтереси і воля до духовної сторони життя наполегливі й постійні, не понуждаеми зовнішніми обставинами і навіть всупереч їм. Інтелігент це той, чия думка не наслідувальна ". Размышляянадтрагическимисудьбамиотечественной інтелігенції, знівеченої, занімілою, згинув у ГУЛАГу, Солженіцин несподівано приходить до парадоксального відкриттю :"... Архіпелаг давав єдину, виняткову можливість для нашої літератури, а може бути - для світової. Небувале кріпосне право в розквіті XX століття в цьому одному, нічого не спокутує сенсі відкривало для письменників плідний, хоча і згубний шлях ". Цей шлях, пройдений самим автором, а разом з ним ще декількома інтелігентами - вченими, письменниками, мислителями (буквально лічені одиниці уцілілих!) - Шлях подвижництва і вибраності. Воістину хресний шлях! Євангельський "шлях зерна" ... "Мільйони російських інтелігентів кинули сюди не на екскурсію: на каліцтва, на смерть, і без надії на повернення. Вперше в історії так багато людей розвинених, зрілих, багатих культурою опинилися без вигадки і назавжди в шкурі раба, невільника, лісоруба і шахтаря. Так вперше у світовій історії (у таких масштабах) злилися досвід верхнього та нижнього шарів суспільства! розтанула дуже важлива, як ніби прозора, але непробивна перш перегородка, що заважала верхнім зрозуміти нижніх: жалість. Жалість рухала благородними соболезнователямі минулого (і всіма просвітителями) - і жалість ж засліплювала їх. Їх мучили докори, що вони самі не ділять цієї частки, і від того вони вважали себе зобов'язаними втричі кричати про несправедливість, випускаючи при цьому доосновное розгляд людської природи нижніх, верхніх, всіх. Тільки у інтелігентних зеків Архіпелагу ці докори нарешті відпали: вони повністю ділили лиху долю народу! Тільки сам ставши кріпаком, російська освічена людина могла тепер (та якщо піднімався над власним Горем) писати кріпосного мужика зсередини. Але тепер не стало в нього олівця, паперу, часу і м'яких пальців. Але тепер наглядачі трясли його речі, заглядали в травний вхід і вихід, а оперчекісти - в очі ... Досвід верхнього та нижнього шарів злилися але - носії злився досвіду померли ... Так небачена філософія та література ще при народженні поховані під чавунною кіркою Архіпелагу ". І лише одиницям було дано - історією чи, долею, Божою волею - донести до читачів цей страшний злився досвід інтелігенції та народу. У цьому бачив свою місію Солженіцин. І він його виконав. Виконав, незважаючи на протести можновладців. У цьому висловилася основна ідея його творчості: донести до читача жахливу життя мільйонів ні в чому не винних людей, в більшості своїй селянства і частина інтелігенції, і інший бік реальності - блатний світ, правлячий в цій системі. А. І. Солженіцин відбив принаймні основні віхи часу масових репресій, "художньо досліджував" проблему табору як феномену, що визначає характер держави, поставив певні питання, на яких немає однозначної відповіді, є лише суб'єктивні відчуття. Так, "Архіпелаг Гулаг" - жорстоке по своїй реалістичності твір, в ньому багато відверто нелюдських епізодів, але це необхідно. Свого роду шокова терапія, за Солженіциним, не зашкодить, а навпаки допоможе суспільству. Ми повинні знати і приймати історію, якою б антигуманної вона не здавалася, перш за все для того, щоб не повторити все спочатку, пройти стороною підводні камені. Честь і хвала автору, який перший зумів зобразити те, про що тоді й подумати було страшно. "Архіпелаг" - це пам'ятник не тільки всім загиблим у табірному пеклі, це ще й символ нерозсудливості влади, безпам'ятства нас самих. І якщо дане монументальне творіння є загальною картиною, то твір, мова про яку піде далі, більш детально торкається саме внутрішній світ людини, що потрапила по той бік стіни по безглуздого звинуваченням. "Один день" зека і історія країни. Сьогодні читач іншими очима дивиться на багато подій і етапи нашої історії, прагне більш точно і виразно їх оцінити. Зростаючий інтерес до проблем недавнього минулого не випадковий: він викликаний глибинними запитами оновлення. Сьогодні настала пора сказати, що найстрашніші злочини XX століття були здійснені німецьким фашизмом і сталінізмом. І якщо перший обрушив меч на інші народи, то другий - на свій власний. Сталін зумів перетворити історію країни в серію жахливих злочинів проти неї. У суворо охоронюваних документах чимало ганьби і горя, чимало відомостей про продану честі, жорстокості, про торжество підлості над чесністю та відданістю. Це була епоха цього геноциду, коли людині наказували: зрадь, лжесвідчи, плещемо у долоні страт і вироками, продай свій народ ... Найжорстокіший пресинг позначався у всіх сферах життя і діяльності, особливо в мистецтві та науці. Адже саме тоді знищували і садили в табори найталановитіших російських вчених, мислителів, письменників (в основному тих, хто не підкорявся "верхівці"). Багато в чому це відбувалося тому, що влада боялася й ненавиділа їх за дійсне, обмежене намір жити для інших, за жертовність. Саме тому багато цінні документи ховалися за товсті стіни архівів і спецхранів, з бібліотек вилучалися неугодні видання, знищувалися храми, ікони та інші культурні цінності. Минуле для народу померло, перестало існувати. Натомість була створена перекручена історія, яка відповідним чином сформувала суспільну свідомість. Ромен Ролан у своєму щоденнику так написав про ідеологічну та духовній атмосфері в Росії в ті роки: "Це лад абсолютного безконтрольного свавілля, без найменшої гарантії, залишеної елементарним свободам, священним прав справедливості і людяності". Дійсно, тоталітарний режим у Росії знищив на своєму шляху всіх чинять опір і незгодних. Країна перетворилася на єдиний величезний ГУЛАГ. Про страшну його ролі в долі російського народу вперше заговорила наша вітчизняна література. Тут необхідно назвати імена Лідії Чуковською, Юрія Бондарєва і Трифонова. Але в числі перших заговорив про наш трагічне минуле А. І. Солженіцин. Його повість "Один день Івана Денисовича" стала книгою життєвої і художньої правди, що сповістила майбутній кінець епохи Сталіна. Шлях "неугодних" тим до читача тернистий в будь-які часи. І навіть сьогодні продовжують існувати приклади, коли одну брехню підміняють інший. Справа ще й у тому, що тоталітарна свідомість не здатне до якого-небудь просвітління. Вирватися з чіпких кліщів догматичного мислення дуже непросто. Ось чому довгі роки сірість і однодумність вважалися нормою. І ось, з позицій цього злився досвіду-інтелігенції і народу, що пройшли хресний шлях нелюдських випробуй ГУЛАГу, Солженіцин виносить в радянську печать свою "табірну" повість - "Один день Івана Денисовича". Після довгих переговорів з владою А.Т. Твардовський отримує в жовтні дозвіл Н.С. Хрущова на публікацію "Одного дня ...". У 11-номері "Нового світу" за 1962 рік повість була опублікована, автор її відразу стає всесвітньо відомим письменником. Жодна публікація часів "відлиги", та й багато років продовжила її горбачовської "перебудови" не мала резонансу і сили впливу на хід вітчизняної історії. Відкрилась щілинка в "цілком таємно" світ сталінської душогубки не просто викрила одну з найстрашніших таємниць XX століття. Правда про ГУЛАГ (ще дуже маленька, майже інтимна, в порівнянні з майбутнім монолітом "Архіпелагу") показала "всього прогресивного людства" органічна спорідненість всіх огидних різновидів тоталітаризму, будь то гітлерівські "табору смерті" (Освенцим, Майданек, Треблінка), чи сталінський Архіпелаг ГУЛАГ-ті ж табору смерті, спрямовані на винищення власного народу і осяяні комуністичними гаслами, брехливою пропагандою створення "нової людини" в ході запеклої класової боротьби і нещадної "перековування" людини "старого". За звичаєм всіх партійних керівників Радянського Союзу, Хрущов намагався і Солженіцина використовувати разом з повістю в якості "коліщатка і гвинтика" партійного справи. У своїй відомій промові на зустрічі з діячами літератури і мистецтва 8 березня 1963 він представив відкриття Солженіцина як письменника заслугою партії, результатом мудрого партійного керівництва літератури і мистецтва в роки свого власного правління. Партія підтримує справді правдиві художні твори, яких би негативних сторін життя вони не стосувалися, якщо вони допомагають народові в його боротьбі за нове суспільство, згуртовують і зміцнюють його сили. " Умова, при якому партія підтримувала твори, що стосуються "негативних сторін життя", було сформульовано Хрущовим аж ніяк не випадково: мистецтво і література - "з партійних позицій" - потрібні для того, щоб допомагати у "боротьбі за нове суспільство", а не проти нього , щоб гуртувати і зміцнювати сили комуністів, а не роздрібнювати їх і роззброювати перед обличчям ідеологічного супротивника. Далеко не всім партійним діячам і письменникам, аплодували Хрущову в 1962-1963 рр.., Було ясно, що Солженіцин і Хрущов переслідували різні цілі, стверджували взаємовиключні ідеї. Якщо Хрущов хотів врятувати комуністичний режим за рахунок проведення половинчастих реформ, ідеологічної лібералізації помірного штибу, то Солженіцин прагнув зруйнувати його, підірвати правдою зсередини. У той час це розумів один Солженіцин. Він вірив у свою правду, у своє призначення, у свою перемогу. І в цьому у нього не було однодумців: ні Хрущов, ні Твардовський, ні новоміровскій критик В. Лакшин, який боровся за Івана Денисовича, ні Копелєв ... Перші захоплені відгуки про повість "Один день Івана Денисовича" були наповнені твердженнями про те, що "поява в літературі такого героя, як Іван Денисович, - свідоцтво подальшої демократизації літератури після XX з'їзду партії"; що якісь риси Шухова "сформувалися і зміцнилися в роки радянської влади "; що" будь-якому, хто читає повість, ясно, що в таборі, за рідкісним винятком, люди залишалися людьми саме тому, що були радянськими до душі своєї, що вони ніколи не ототожнювали зло, заподіяне їм, з партією, з нашим ладом ". Можливо, автори критичних статей робили це для того, щоб підтримати Солженіцина і захистити його дітище від нападок ворожої критики сталіністів. Всіма силами ті, хто оцінив по достоїнству "Один день ...", намагалися довести, що повість викриває лише окремі порушення соціалістичної законності і відновлює" ленінські норми "партійної і державного життя (тільки в цьому випадку повість могла побачити світло в 1963 р. , та ще й бути висунутою журналом на Ленінську премію). Однак шлях Солженіцина від "Одного дня ..." до "Архіпелагу ГУЛАГ" незаперечно доводить, як вже на той час був далекий автор від соціалістичних ідеалів, від самої ідеї "радянськості". "Один день ..." - Лише маленька клітинка величезного організму, який називається ГУЛАГ. У свою чергу ГУЛАГ - дзеркальне відображення системи державного устрою, системи відносин у суспільстві. Так що життя цілого показана через одну його клітинку, притому не найгіршу. Різниця між "Одним днем ..." і "Архіпелагом" насамперед у масштабі, в документальній точності. І "Один день ...", і" Архіпелаг "- не про" окремі порушення соціалістичної законності ", а про протизаконність, точніше - протиприродності самої системи, створеної не тільки Сталіним, Ягоди, Єжова, Берія, але і Леніним, Троцьким, Бухаріним та іншими керівниками партії. Чи людина? .. Цим питанням задається читач, що відкриває перші сторінки повісті і ніби занурюються в кошмарний, безпросвітний і нескінченний сон. Всі інтереси укладеного Щ-854, здається, обертаються навколо найпростіших тваринних потреб організму: як "закосити" зайву порцію баланди, як при мінус двадцяти семи не запустити під сорочку холоднечу на етапному шмон, як зберегти останні крихти енергії в ослабленому хронічному голодом і виснажливої роботою тілі - словом, як вижити в табірному пеклі. І це непогано вдається вправно і кмітливому російському селянинові Івану Денисовичу Шухова. Підводячи підсумок пережитому дня, головний герой радіє досягнутим успіхам: за зайві секунди ранкового дрімота його не посадили в карцер, бригадир добре закрив процентовку - бригада отримає зайві грами пайка, сам Шухов купив тютюнцю на два прихованих рубля, та й почалася було вранці хворобу вдалося перемочь на кладці стіни ТЕЦ. Всі події повісті як ніби переконують читача, що все людське залишилося за колючим дротом. Етап, який відправляється на роботу, представляє собою суцільну масу сірих тілогрійок. Імена загублені. Єдине, що підтверджує індивідуальність, - табірний номер. Людське життя знецінена. Рядовий укладений підпорядкований усім - від перебувають на службі наглядача і конвоїра до кухаря і старшини барака, тихих же в'язнів, як і він. Його можуть позбавити обіду, посадити в карцер, забезпечивши на все життя туберкульозом, а то й розстріляти. І все ж за всіма нелюдськими реаліями табірного побуту виступають людські риси. Вони виявляються в характері Івана Денисовича, у монументальній фігурі бригадира Андрія Прокоповича, у відчайдушній непокори кавторанга Буйновского, в нерозлучно "братів" - естонців, в епізодичному образі старого-інтелігента, який відбуває третій термін і, тим не менш, не бажає відмовлятися від пристойних людських манер. Існує думка, що пора припинити згадувати давно відійшли в минуле жахи сталінських репресій, що мемуари очевидців переповнили книжковий ринок політичного простору. Повість Солженіцина не можна віднести до розряду кон'юнктурних "одноденок". Лауреат Нобелівської премії вірний кращим традиціям російської літератури, закладеним Некрасовим, Толстим, Достоєвським. У Івана Денисовича та деяких інших персонажах автору вдалося втілити безжурний, незламна, життєлюбний російський дух. Такі селяни в поемі "Кому на Русі жити добре". Всі скаржаться на свою долю: і поп, і поміщик, - а мужик (навіть останній жебрак) зберігає здатність радіти вже тому, що живий. Так і Іван Денисович. І кмітливість йому притаманна: скрізь він встигає першим, все видобуває для бригади, не забуваючи, правда, при цьому і себе. І смуток йому чуже. Радість доставляють Шухова маленькі побутові удачі, коли його вправність і кмітливість допомагають обвести навколо пальця жорстоких гнобителів і перемогти суворі обставини. Ніде не пропаде "російський характер". Може бути, він розумний лише практичним розумом. Але душа його, яка, здавалося б, повинна була озлобитися, зачерствіти, не піддається "корозії". Ув'язнений Щ-854 не знеособлює, не обездушівается. Він здатний співчувати і жаліти. Переживає він за бригадира, що затуляє собою бригаду від табірного начальства. Співчуває безвідмовному Баптисту Альошці, що не вміє на своїй безвідмовності заробити трохи і для себе. Допомагає слабким, але не понизиться, не навчилися "шакалів". Навіть нікчемного табірного "придурка" Фетюкова іноді шкодує він, долаючи здорове презирство людини, що вмудрився зберегти гідність у скотинячих умовах. Іноді жалість Шухова досягає нереальних меж: він часто зауважує, що і конвоїрам, і сторожам на вишках не позаздриш, адже вони змушені стояти на морозі без руху, в той час як ув'язнений може зігрітися на кладці стіни. Любов до праці також ріднить Шухова з персонажами поеми Некрасова. Він так само талановитий і щасливий у роботі, як каменяр-олончанін, здатний "гору розтрощити". Іван Денисович не унікальний. Це реальний, більш того, типовий персонаж. Здатність помічати страждання відбувають термін поруч з тобою ріднить ув'язнених, перетворює в своєрідну сім'ю. Нерозривний кругова порука зв'язує їх. Зрада одного може коштувати життя багатьом. Виникає парадоксальна ситуація. Позбавлені волі, загнані за колючий дріт, перераховується подібно стаду овець ув'язнені утворюють державу в державі. Їх світ має свої несхитний закони. Вони суворі, але справедливі. "Людина за гратами" не самотній. Чесність і мужність завжди винагороджуються. Пригощає призначеного в карцер Буйновского "посилочнік" Цезар, кладуть за себе і недосвідченого Сеньку Шухов і Кільгас, грудьми стає на захист бригадира Павло. Так, безсумнівно, ув'язнені змогли зберегти людські закони існування. Їх відносини, безперечно, позбавлені сентиментів. Вони чесні і по-своєму гуманні. Їх чесному спільноті протистоїть бездушний світ табірного начальства. Воно забезпечило собі безбідне існування, звернувши в'язнів у своїх особистих рабів. Наглядачі з презирством ставляться до них, перебуваючи в повній впевненості, що самі живуть по-людськи. Але саме цей світ має звірине обличчя. Такий наглядач Волковська, здатний забити батогом людини за найменшу провину. Такі конвоїри, готові розстріляти запізнився на перекличку "шпигуна" - молдаванина, який заснув від утоми на робочому місці. Такий Годована кухар і його поплічники, милицею відганяють ув'язнених від їдальні. Саме вони, кати, порушили людські закони і тим самим виключили себе з людського суспільства. Незважаючи на страшні деталі табірного життя, які становлять буттєвий фон, повість Солженіцина оптимістична за духом. Вона доводить, що і в останньому ступені приниження можливо зберегти в собі людину. Іван Денисович ніби і не відчуває себе радянською людиною, не ототожнює себе з радянською владою. Згадаймо сцену, де кавторанг Буйновскій пояснює Івану Денисовичу, чому сонце вище всього на годину дня стоїть, а не в 12 годин (за декретом час було переведено на годину вперед). І непідробне здивування Шухова: "Невже і сонце їхнім декретів підпорядковується?" Чудово це "їхнім" в устах Івана Денисовича: я - це я, і живу за своїми законами, а вони - це вони, у них свої порядки, і між нами виразна дистанція. Шухов, укладений Щ-854, не просто герой іншої літератури, він герой іншого життя. Ні, він жив як усі, точніше, як жило більшість, - важко;. Коли почалася війна, пішов воювати і воював чесно, поки не потрапив у полон. Але йому властива та тверда моральна основа, яку так старанно прагнули викорчувати більшовики, проголошуючи пріоритет державних, класових, партійних цінностей - цінностями загальнолюдськими. Іван Денисович не піддався процесу расчеловечивания навіть у таборі, він залишився людиною. Що допомогло йому встояти? Здається, все в Шухов зосереджена на одному - тільки б вижити: "У контррозвідці били Шухова багато. І розрахунок був у Шухова простий: не підпишеш - бушлат дерев'яний, підпишеш-хоч поживеш ще трохи. Підписав". Та й зараз у таборі Шухов розраховує кожен свій крок. Ранок починався так: "Шухов ніколи не розсипав підйому, завжди вставав по ньому - до розлучення було години півтора часу свого, не казенного, і хто знає таборове життя, завжди може підробити: шити кому-небудь зі старої підкладки чохол на рукавички; багатому бригадники подати сухі валянки прямо на ліжко, щоб йому босоніж не тупцювати навколо купи, не вибирати, або пробігти по каптерках, де кому треба зробити послугу, підмести або піднести що-небудь; або йти в їдальню збирати миски зі столів ". У Протягом дня Шухов намагається бути там, де все: "... треба, щоб ніякої наглядач тебе поодинці не бачив, а в натовпі тільки". Під тілогрійки в нього спеціальний кишенька пришитий, куди кладе заощаджену пайку хліба, щоб з'їсти не наспіх, "наспіх їжа не їжа". Під час роботи на ТЕЦ Шухов знаходить ножівку, за неї "могли дати десять діб карцеру, якщо б визнали її ножем. Але шевський ножик був заробіток, був хліб! Кидати було шкода. І Шухов сунув її у ватяну рукавицю ". Після роботи, минаючи їдальню (!), Іван Денисович біжить в посилочну зайняти чергу для Цезаря, щоб" Цезар ... Шухова заборгував ". І так - щодня. Начебто живе Шухов одним днем, ні, про запас живе, думає про наступний день, прикидає, як його прожити, хоча не впевнений, що випустять у термін, що не" припаяти "ще десятку. Не впевнений Шухов, що вийде на волю, своїх побачить, а живе так, ніби впевнений. Іван Денисович не замислюється над так званими проклятими питаннями: чому так багато народу, хорошого і різного, сидить у таборі? У чому причина виникнення таборів? Та й за що сам сидить - не знає, начебто і не намагається осмислити, що з ним сталося: "Вважається у справі, що Шухов за зраду батьківщині сіл. І свідчення він дав, що таки так, він здався в полон, бажаючи змінити батьківщині, а повернувся з полону тому, що виконував завдання німецької розвідки. Яке ж, завдання - ні Шухов сам не міг придумати, ні слідчий. Так і залишили просто - завдання ". Єдиний раз протягом повісті Шухов звертається до цього питання. Його відповідь звучить занадто узагальнено, щоб бути результатом глибокого аналізу: "А я за що сів? За те, що в сорок першому до війни не приготувалися, за це? А я при чому?" Чому так? Очевидно, тому, що Іван Денисович належить до тих, кого називають природним, природним людиною. Природний людина, до того ж завжди жив у скруті і недоліку, цінує перш за все безпосередню життя, існування як процес, задоволення перших простих потреб - їжі, пиття, тепла, сну. "Почав він є. Спершу жіжіцу одну прямо пив. Як гаряче пішло, розлилося по його тілу - аж нутро його все тріпоче назустріч баланді. Хор-рошо! Ось він, мить короткий, для якого і живе зек". "Можна двухсотграммовку доїдати, можна другу цигарку палити, можна і спати. Тільки від гарного дня розвеселився Шухов, навіть і спати начебто не хочеться". "Поки начальство розбереться - пріткнісь, де тепліше, сядь, сиди, ще наламаєш спину. Добре, якщо біля печі, - онучі переобернуть та зігріти їх трохи. Тоді на весь день ноги будуть теплі. А і без печі - все одне добре". "Тепер ніби з взуттям пріналаділось: у жовтні отримав Шухов черевики дужі, твердоносие, з простором на дві теплих онучі. З тиждень як іменинник, всі новенькими каблучками постукував. А в грудні валянки приспіли - житуха, вмирати не треба". "Засинав Шухов цілком удоволенний. На дня у нього видався сьогодні багато успіхів: у карцер не посадили, на Соцмістечко бригаду не вигнали, в обід він закосив кашу, з ножівкою на шмон не попався, підробив ввечері у Цезаря і тютюнцю купив. І не захворів , перемагаючи. Минув день, нічим не затьмарений, майже щасливий ". І в Усть-Іжме прижився Іван Денисович, хоч і робота була важчою, і умови гірші; доходягою був там - і вижив. Природний людина далека від такого заняття, як роздум, аналіз, в ньому не пульсує вічно напружена і неспокійна думка, чи не виникає страшне питання: навіщо? чому? Дума Івана Денисовича "все до того ж повертається, все знову ворушить: намацають чи пайку в матраці? У санчастині звільнять чи ввечері? Посадять капітана або не посадять? І як Цезар на руки роздобув собі білизну тепле?". Природний людина живе у злагоді з собою, йому чужий дух сумнівів; він не рефлексує, не дивиться на себе з боку. Цій простій цілісністю свідомості багато в чому пояснюється життєстійкість Шухова, його висока пристосовність до нелюдських умов. Природність Шухова, його підкреслена чужість штучної, інтелектуального життя пов'язані, на думку Солженіцина, з високою моральністю героя. Шухова довіряють, бо знають: чесний, порядний, по совісті живе. Цезар зі спокійною душею ховає у Шухова продуктову посилку. Естонці дають у борг тютюну, впевнені - віддасть. Високий ступінь пристосовності Шухова не має нічого спільного з пристосуванством, плазування, втратою людської гідності. Шухова "міцно запам'яталися слова його першого бригадира Куземина:" У таборі ось хто здихає: хто миски лиже, хто на санчастину сподівається, та хто до кума ходить стукати "". Ці рятівні шляху шукають для себе люди морально слабкі, що намагаються вижити за рахунок інших, "на чужій крові". Фізична виживаність супроводжується, таким чином, моральної загибеллю. Не те Шухов. Він завжди радий запастися зайвою пайкою, роздобути тютюну, але не як Фетюков - шакал, який "в рот дивиться, і очі горять", і "слинити": "Так-айте разок потягнути!" Шухов роздобуде куриво так, щоб не упустити себе: розгледів Шухов, що "однобрігаднік його Цезар курив, і палив, не трубку, а сигарету - значить, подстрельнуть можна. Але Шухов не став прямо просити, а зупинився зовсім поряд з Цезарем і впівоберта дивився повз нього ". Займаючи чергу за посилкою для Цезаря, не запитує: "Ну, отримали?" - Тому, що це був би натяк, що він чергу займав і тепер має право на частку. Він і так знає, що має. Але він не був шакалом навіть після восьми років загальних робіт - і чим далі, тим міцніше утверджувався. Дуже точно помітив один з перших доброзичливих критиків повісті В. Лакшин, що "слово" затверджувався "не вимагає тут доповнень -" затверджувався "не в чомусь одному, а в загальному своє ставлення до життя". Відношення це склалося ще в тій, іншого життя, в таборі воно лише отримало перевірку, пройшло випробування. Ось читає Шухов лист із дому. Пише дружина про Красилів: "А промисел є-таки один новий, веселий - це килими фарбувати. Привіз хтось з війни трафаретці, і з тих пір пішло, і все більше таких мастаків Красилів набирається: ніде не складаються, ніде не працюють, місяць один допомагають колгоспу, як раз на сінокіс та у прибирання, а за те на одинадцять місяців колгосп йому довідку дає, що колгоспник такий-то відпущений у своїх справах і недоїмок за ним немає. І дуже дружина надію таїть, що повернеться Іван і теж в колгосп ні ногою, і теж Красилів стане. І вони тоді здіймуться з убогості, в якій вона б'ється ". "... Бачить Шухов, що пряму дорогу людям загородили, але люди не губляться: в обхід йдуть і тим живі. В обхід б і Шухов пробрався. Заробіток, видать легкий, вогневої. І від своїх сільських відставати начебто прикро ... Але , до душі, не хотів би Іван Денисович за ті килими братися. Для них розв'язність потрібна, нахабство, міліції на лапу сунути. Шухов ж сорок років землю топче, вже зубів немає половини і на голові лисина, нікому ніколи не давав і не брав ні з кого, і в таборі не навчився. Легкі гроші - вони і не важать нічого, і чуття такого немає, що ось, мовляв, ти заробив ". Ні, не легка, точніше, не легковаге ставлення до життя у Шухова. Його принцип: заробив - отримуй, а "на чуже добро черева НЕ распялівай". І Шухов працює на "об'єкті" так само сумлінно, як і на волі. І справа не тільки в тому, що працює в бригаді, а "в таборі бригада - це такий пристрій, щоб не начальство зеків підганяв, а зеки один одного. Тут так: або всім додаткове, або всі подихайте". Для Шухова в цій роботі щось більше - радість майстра, що вільно володіє своєю справою, відчуває натхнення, приплив енергії. З якою зворушливою турботою приховує Шухов свій кельму. "Кельма - велика справа для каменяря, якщо він по руці і легкий. Проте на кожному об'єкті такий порядок: весь інструмент вранці отримали, ввечері здали. І який завтра інструмент захопиш - це від удачі. Але одного разу Шухов обрахував інструментальника і кращий кельму зажив. І тепер вечір він його переховують, а ранок кожне, якщо кладка буде бере ". І в цьому відчувається практична селянська ощадливість. Про все забуває Шухов під час роботи - так захоплений справою: "І як вимело всі думки з голови. Ні про що Шухов зараз не згадував і не дбав, а тільки думав - як йому коліна трубні скласти і вивести, щоб не диміло". "І не бачив більше Шухов ні Озоріу далекого, де сонце блешня по снігу, ні як по зоні розбрідалися з обогревалок роботяги. Шухов бачив тільки стіну свою - від розв'язки ліворуч, де кладка піднімалася і направо до кута. А думка його і очі його вивчали з-під льоду саму стіну. Стіну в цьому місці перш клав невідомий йому муляр, не розуміючи або халтуру, а тепер Шухов обвикался зі стіною, як зі своєю ". Шухова навіть шкода, що пора кінчати роботу: "Що, гадство, день за роботою такої короткий? Тільки до роботи пріпадешь - вже й сім!". Хоч і жарт це, а є в ній частка правди для Івана Денисовича. Всі побіжать до вахти. "Здається, і бригадир велів - розчину шкодувати, за стінку його - і побеглі. Але так влаштований Шухов по-безглуздому, і ніяк його відучити не можуть: будь-яку річ шкодує він, щоб даремно не гинули". У цьому - весь Іван Денисович. Тому й дивується совісний Шухов, читаючи лист дружини як же можна в своєму селі не працювати: "А з сінокосом як же?" Турбується селянська душа Шухова, хоч і далеко він від будинку, від своїх і "життя їх не зрозумієш". Праця - це життя для Шухова. Чи не розбестила його радянська влада, не змогла змусити халтурити, ухилятися. Той уклад життя, ті норми і неписані закони, якими від століття жив селянин, виявилися сильнішими. Вони - вічні, закорінені в самій природі, яка мстить за бездумне, халтурне до неї ставлення. А все інше - наносне, тимчасове, минуще. Ось чому Шухов з іншого життя, минулого, патріархальною. Здоровий глузд. Це їм керується Шухов в будь-якій життєвій ситуації. Здоровий глузд виявляється сильнішим за страх навіть перед загробного життям. "Я ж не проти Бога, розумієш, - пояснює Шухов Альошці - баптисти, - У Бога я охоче вірю. Тільки от не вірю я в рай і в пекло. Навіщо ви нас за дурників вважаєте, рай і пекло, нам суліте?" І тут же, відповідаючи на питання Олешки, чому Богу не молиться, Шухов говорить: "Тому, Альошка, що молитви ті, як заяви, або не доходять, або в скарзі відмовити". Тверезий погляд на життя вперто зауважує всі невідповідності у взаєминах між парафіянами і церквою, точніше, священнослужителями, на яких лежить посередницька місія. Так що живе Іван Денисович за старим мужицькому правилом: на Бога надійся, а сам не зівай! В одному ряду з Шуховим такі, як Сенько Клевшін, латиш Кільдігс, кавторанг Буйновскій, помічник бригадира Павло і, звичайно, сам бригадир Тюрін. Це ті, хто, як писав Солженіцин, "приймають на себе удар". Їм у вищій мірі властиво те вміння жити, не гублячи себе і "слів даремно ніколи не гублячи", яке відрізняє Івана Денисовича. Не випадково, мабуть, етов більшості своїй людми сільські, "практичні". Кавторанг Буйновскій теж з тих, "хто приймає на себе удар", але, як здається Шухова, часто з безглуздим ризиком. Ось, наприклад, вранці на шмон наглядачі "тілогрійки велять розпустити (де кожен тепло барачні заховав), сорочки розстебнути - і лізуть перещупивать, не підчепити чогось у обхід статуту". "Буйновскій - в горло, на міноносцях своїх звик, а в таборі трьох місяців немає: - Ви не маєте права людей на морозі роздягати! Ви дев'яту статтю кримінального кодексу не знаєте-Мають. Знають. Це ти, брате, ще не знаєш ". І що в результаті? Отримав Буйновскій" десять діб суворого ". Реакція на подію битого перебитого Сеньки Клевшін однозначна:" залупаться не треба було! Обійшлося б усі ". І Шухов його підтримав" Це вірно, крекче та гнися. А упрешся - перелому ". Безглуздий і безцільний протест кавторанга. Сподівається тільки на одне: "Прийде час, і капітан жити навчиться, а в ще не вміє". Адже що таке "десять діб суворого": "Десять діб тутешнього карцеру, якщо відсидіти їх строго і до кінця,-це значить на все життя здоров'я позбутися. Туберкульоз, і з больнічек не вилізеш". Ввечері прийшов наглядач в барак, шукає Буйновского запитує бригадира, а той темнить, "тягне бригадир, Буйновского хоч на ніч врятувати, до перевірки дотягнути". Так наглядач вигукнув: "Буйновскій - є?" "А? Я!-Відгукнувся кавторанг. Так от швидка вошки завжди перша на гребінець потрапить", - укладає Шухов несхвально. Ні, не вміє жити кавторанг. На його фоні ще більш зримо відчувається практичність, несуєтність Івана Денисовича. І Шухова, з його здоровим глуздом, і Буйновского, з його непрактичностью, протиставлені ті, хто не "приймає на" себе удар "," хто від нього ухиляється ". Перш за все, це кінорежисер Цезар Маркович. Ось вже влаштувався так влаштувався: у всіх шапки заношені, старі, а в нього хутряна шапка нова, надіслана з волі ("Кому-то Цезар підмастив, і дозволили йому носити чистий нову міську шапку. А з інших навіть обшарпані фронтові посдіралі і дали табірні, свиняче хутра"); всі на морозі працюють, а Цезар в теплі в конторі сидить. Шухов не засуджує Цезаря: кожен хоче вижити. Але ось те, що Цезар як само собою зрозуміле приймає послуги Івана Денисовича, його не прикрашає. Приніс йому Шухов обід в контору "відкашлявся, соромлячись перервати освічений розмову. Ну і теж стояти йому тут було ні до чого. Цезар повернувся, руку простягнув за кашею, на Шухова і не подивився, ніби каша сама приїхала по повітрю ...". "Освічені розмови" - ось одна з відмінних рис життя Цезаря. Він освічена людина, інтелектуал. Кіно, яким займається Цезар гра, тобто вигадана, несправжня життя (тим більше з точки зору зека). Грою розуму, спробою відійти від табірного життя зайнятий і сам Цезар. Навіть у тому, як він курить, "щоб збудити в собі сильну думка, вчувається витончений естетизм, далекий від грубої реальності. Примітний розмова Цезаря з каторжанина Х-123, жилавим старим, про фільм Ейзенштейна "Іван Грозний": "'об'єктивність вимагає визнати, що Ейзенштейн геніальний." Іван Грозний "- хіба це не геніально? Танець опричників з личиною! Сцена у соборі!" - Говорить Цезар. "Кривляння! ... Так багато мистецтва, що вже й не мистецтво. Перець і мак замість хліба насущного!" - Відповідає старий. Але Цезаря перш за все цікавить "не що, а як", його більше за все займає, як це зроблено, його захоплює новий прийом, несподіваний монтаж, оригінальними стик кадрів. Мета мистецтва при цьому - справа другорядна; "брудної політична ідея - виправдання одноосібної тиранії" (так характеризує фільм Х-123) виявляється зовсім не такою важливою для Цезаря. Він пропускає повз вуха і репліку свого опонента з приводу цієї "ідеї": "Наруга над пам'яттю трьох поколінь російської інтелігенції". Намагаючись виправдати Ейзенштейна, а швидше за все себе, Цезар говорить, що тільки таке трактування пропустили б. "Ах, пропустили б? - Вибухає старий. - Так не кажете, що геній! Скажіть, що підлабузник, замовлення собачий виконав. Генії не підганяють трактування під смак тиранів!" Ось і виходить, що "гра розуму", твір, у якому дуже "багато мистецтва", - аморально. З одного боку, це мистецтво служить "смаком тиранів", виправдовуючи таким чином те, що і жилавий старий, і Шухов, і сам Цезар сидять у таборі, з іншого - горезвісне "як" (що посилається старим "до чортової матері") не збудить думки автора, "добрих почуттів", а тому не тільки не потрібно, але й шкідливо. Для Шухова, безмовного свідка діалогу-все це "освічений розмова". Але щодо "добрих почуттів" Шухов добре розуміє, - чи йде мова "про те, що бригадир" в добрій душі ", або про те, як він сам" підробив "у Цезаря." Добрі почуття "- це реальні властивості живих людей, а профессіовалізми Цезаря - це, як буде писати пізніше сам Солженіцин "образовавщіна". Цезар і з кавторанг намагається говорити на свої улюблені теми: монтаж, крупний план, ракурс. Але й Буйновскій "ловить" його на грі, на небажання співвіднести вигадане до реальності. Кіно (сталінське, радянське кіно) і життя! Цезар не може не викликати поваги закоханістю у свою справу, захопленістю своєю професією, але не можна звільнитися від думки, що бажання поговорити про Ейзенштейн багато в чому пов'язане з тим, що сидів Цезар цілий день у теплі, трубочку покурював, навіть в їдальню не ходив (" не принижувався ні тут, ні в таборі ", зауважує автор. Він живе далеко від реальної табірного життя. От не поспішаючи підійшов Цезар до своєї бригади, що зібралася, чекає, коли після роботи в зону можна буде йти: Ну як, капітан, справи? Грету мерзлого не зрозуміти. Порожній питання - справи як? - Та як? - Поводить капітан плечима. - Напрацювати ось, спину розпрямив ". Цезар у бригаді" одного кавторанга дотримується, більше йому не з ким душу відвести ". Та Буйновскій дивиться на сцени з" Броненосця ... "зовсім інші очима:" ... черв'яки по м'ясу прямо як дощові повзають. Невже такі були? Думаю, це б м'ясо до нас у табір зараз привезли замість нашої рибки говіння, та не моя, не шкрябав, в котел б ухнув, так ми б ... " Реальність залишається прихованою від Цезаря. Він витрачає свій інтелектуальний потенціал дуже вибірково. Його, як Шухова, начебто не займають "незручні" питання. Але якщо Шухов всім своїм єством і не призначений не тільки для вирішення, але і для постановки подібних проблем, то Цезар, видно свідомо йде від них. Те, що виправдано для Шухова обертається для кінорежисера якщо не прямий провиною, то бідою. Шухова інший раз навіть шкодує Цезаря: "Мабуть багато він про себе думає, Цезар, а не розуміє в житті анітрохи". За Солженіциним, в житті розуміє більше за інших товаришів, включаючи не тільки Цезаря (мимовільного, а часом добровільного пособника сталінського "цесарізма"), але і кавторанг та бригадира, і Алешку - баптиста, - всіх дійових осіб повісті, сам Іван Денисович зі своїм немудрящий мужицьким розумом, селянської кмітливістю, ясним практичним поглядом на світ Солженіцин, звичайно, віддає собі звіт у тому, що від Шухова не потрібно чекати і вимагати осмислення історичних подій інтелектуальних узагальнень на рівні його власного дослідження Архіпелагу ГУЛАГ. У Івана Денисовича інша філософія життя, але це теж філософія, що ввібрала і узагальнюючи довгий табірний досвід, тяжкий історичний досвід радянської історії. В особі тихого і терплячого Івана Денисовича Солженіцин відтворив майже символічний у своїй узагальненості образ російського народу, здатного перенести небачені страждання, позбавлення, знущання комуністичного режиму, ярмо радянської влади і блатний свавілля Архіпелагу і, незважаючи ні на що, - вижити в цьому "десятого колі "пекла. І зберегти при цьому доброту до людей, людяність, поблажливість до людських слабостей і непримиренність до моральних пороків. Один день героя Солженіцина, який пробіг перед поглядом враженого читача, розростається до меж цілої людського життя, до масштабів народної долі, до символу цілої епохи в історії Росії. "Минув день, нічим не затьмарений, майже щасливий. Таких днів у його терміні від дзвінка до дзвінка було три тисячі шістсот п'ятьдесят-три. Через високосних років - три дні зайвих набавляли ..." Солженіцин вже тоді - якщо не знав, щось передчував: термін, накручений країні партією більшовиків, підходить до кінця. І заради наближення цієї години варто було боротися, не зважаючи ні на які особистими жертвами. А почалося все з публікації "Одного дня Івана Денисовича" ... З викладу простого мужицького погляду на ГУЛАГ. Може бути, якщо б Солженіцин почав з друкування свого інтелігентського погляду на табірний досвід (наприклад, в дусі його раннього роману "У колі першому"), нічого б у нього не вийшло. Правда про ГУЛАГ ще довго б не побачила світу на батьківщині; зарубіжні публікації, ймовірно, йшли б вітчизняним (якщо б ті виявилися взагалі можливими), а "Архіпелаг ГУЛАГ", з потоком довірчих листів і розповідей, що лягли в основу дослідження Солженіцина, почався саме після публікації "Одного дня" у "Новому світі" ... Вся історія нашої країни, напевно, склалася б по-іншому, якби в листопадовому номері журналу Твардовського за 1962 рік не з'явився б "Іван Денисович". З цього приводу Солженіцин пізніше писав у своїх "нарисах літературного життя" "Буцалося теля з дубом": "Не скажу, що такий точний план, але вірна здогад-передчуття у мене в тому й була: до цього мужику Івану Денисовичу не можуть залишитися байдужими верхній мужик Олександр Твардовський і верхової мужик Микита Хрущов. Так і трапилося: навіть не поезія і навіть не політика вирішили долю моєї розповіді, а ось це його доконная мужицька суть, стільки в нас осмеянная, стоптана і спаплюжену з Великого Перелому ". Висновок Зовсім трохи пройшло часу після розпаду Радянського Союзу, що ознаменував собою остаточний крах тоталітарної держави, створеного Леніним і Сталіним, а часи поза законом відійшли у глибоке і, здається, вже безповоротно минуле. Втратила свій зловісний і фатальний для культури сенс слово "антирадянський". Проте слово "радянський" не втратило свого значення і донині. Все це природно й зрозуміло: при всіх своїх поворотах і переломах історія не змінюється відразу, епохи "нашаровуються один на одного, і подібні перехідні періоди історії зазвичай наповнені гострою боротьбою, напруженими спорами, зіткненням старого, що намагається втриматися, і нового, завойовує собі смислові території . З чим не шкода розлучитися, а що небезпечно втратити, безповоротно втратити? Які культурні цінності виявилися справжніми, витримали випробування часом, а які уявними, помилковими, насильно нав'язаними суспільству, народу, інтелігенції? У той час здавалося, що перемога тиранічного централізованої держави над літературою і художньої інтелігенцією була повна. Репресивно-каральна система бездоганно спрацював в кожному окремому випадку духовної опозиції, інакомислення, позбавляючи винного і свободи, і засобів до існування, і душевного спокою. Однак внутрішня свобода духу і відповідальність перед словом не дозволяла замовчувати достовірні факти історії, ретельно приховувані від більшості населення. Сила "опозиційної" радянської літератури полягала не в тому, що вона закликала до "опору злу силою". Сила її - у поступовому, але невблаганний розхитуванні зсередини самих підвалин тоталітарного ладу, у повільному, але неминучому розкладанні основоположних догм, ідейних принципів, ідеалів тоталітаризму, в послідовному руйнуванні віри в бездоганність обраного шляху, поставлених цілей суспільного розвитку, що використовуються для досягнення коштів; в непомітному, але тим не менш ефективному викриття культу комуністичних вождів. Як писав Солженіцин: "Не обнадієні я, що ви захочете доброзичливо вникнути в міркування, не запитані Вами по службі, хоча і досить рідкісного співвітчизника, який не стоїть на підпорядкованій вам сходах, не може бути вами ні звільнений з посади, ні знижений, ні підвищений, ні нагороджений. Не обнадіяв, але намагаюся сказати тут коротко головне: що я вважаю порятунком і добром для нашого народу, до якого за народженням належите ви всі - і я. І цей лист я пишу в припущенні, що такий же переважної турботі підпорядковані і ви, що ви не чужі своїм походженням, батькам, дідам, прадідам і рідними просторами, що ви - не безнаціональним ". У той момент Солженіцин помилявся щодо "вождів Радянського Союзу", як помилялися в їх відношенні і усі попередні йому письменники "інший" радянської літератури звертаючись з листами та статтями, нарисами і поемами, оповіданнями. У Солженіцина вони могли бачити тільки ворога, підривної елемент, "літературного власівця", тобто зрадника Батьківщини, в кращому випадку - шизофреніка. Навіть на загальній національному грунті у "вождів" з інакомислячих письменником, лідером невидимою духовної опозиції правлячому режиму, не виявилося нічого спільного. Як писав про Солженіцина інший протестант нашого часу і борець з радянською тиранією - академік А. Д. Сахаров: "Особлива, виняткова роль Солженіцина в духовній історії країни пов'язана з безкомпромісним, точним і глибоким освітленням страждань людей і злочинів режиму, нечуваних за своєю масовою жорстокості і приховування. Ця роль Солженіцина дуже яскраво проявилася вже в його повісті "Один день Івана Денисовича" і тепер у великій книзі "Архіпелаг ГУЛАГ", перед якою я схиляюся ". "Солженіцин є гігантом боротьби за людську гідність у сучасному трагічному світі". Солженіцин, поодинці заперечували комунізм в СРСР, викривав "Архіпелаг ГУЛАГ" як серцевину людиноненависницької системи, був від неї вільний. Вільний мислити, відчувати, переживати з усіма, хто побував у репресивній машині. Проробивши структурну композицію від долі простого укладеного Івана Денисовича до масштабів країни, представленої єдиними островами, з'єднаними між собою "трубами каналізації", людськими життями і загальним укладом, автор тим самим ніби обумовлює наше ставлення до головної дієвої особи - до Архіпелагу. З'явившись першим і останнім зачинателем нового літературного жанру, так званої "досвідом художнього дослідження", Солженіцин зміг у якійсь мірі наблизити проблеми суспільної моралі на таку відстань, при якому чітко простежується лінія між людиною і нелюдиною. На прикладі лише одного персонажа - Івана Денисовича показується саме та головна особливість, притаманна російській людині, яка допомогла знайти і не переступити цю межу - сила духу, віра в себе, вміння виходити з будь-якої ситуації - ось оплот, який допомагає утриматися в безмірному океані насильства і беззаконня. Таким чином, один день зека, який уособлює долі мільйонів, таких же як він, став багаторічною історією нашої держави, де "насильству нічим прикритися, крім брехні, а брехні нема чим утриматися, окрім як насильством". Обравши одного разу такий шлях своєї ідеологічною лінією, наше керівництво мимоволі обрало брехня своїм принципом, за яким ми жили довгі роки. Але письменникам і художникам є перемогти загальну личину неправди. "Проти багато чого у світі може вистояти брехня - але тільки не проти мистецтва". Ці слова з Нобелівської лекції Солженіцина як не можна краще підходять до всього його творчості. Як говориться в одній відомій російському прислів'ї: "Одне слово правди весь світ перетягне" І дійсно, монументально-художнє дослідження викликало резонанс у суспільній свідомості. В'язень Гулагу, що став письменником для того, щоб розповісти світу і своєї батьківщини про нелюдської системі насильства і брехні: в його обличчі російська культура відкрила джерело свого відродження, нових життєвих сил. І пам'ятати його подвиг - наш загальнолюдський борг, бо забути і не знати його ми не маємо права. "Ваше заповітне бажання, - писав, звертаючись до" вождям ", Солженіцин в 1973 р., - щоб наш державний лад і ідеологічна система не змінювалися і стояли ось так століттями. Але так в історії не буває. Кожна система або знаходить шлях розвитку або падає ". Життя підтвердило-менш ніж через два десятиліття - правоту нашого великого співвітчизника, що передбачив у своїй "Нобелівської лекції" перемогу "слова правди" над "світом насильства". Список використаної літератури: Л. Я. Шнейберг Початок кінця Архіпелагу Гулаг / / Від Горького до Солженіцина. М:. Вища школа, 1997. А. Солженіцин Розповіді / / мале збори соч. Т.3 В. Лакшин Відкриті двері: Спогади і портрети. М., 1989. С.208 А. Солженіцин Буцалося теля з дубом / / Новий світ. 1991. № 6.с18 Т. В. Гегіна "Архіпелаг ГУЛАГ" О. Солженіцина: Природа Художньої правди С. Залигін Вступна стаття / / Новий мір.1989. № 8.с.7 А. Зорін "позашлюбний спадщина ГУЛАГу" / / Новий мір.1989. № 8.с.4