Ім'я файлу: Менеджмент для_гр._ОМПС[2015] (Autosaved).docx
Розширення: docx
Розмір: 289кб.
Дата: 19.01.2021
скачати
Розширення: docx
Розмір: 289кб.
Дата: 19.01.2021
скачати
Соціальна відповідальність. Юридична відповідальність
Так, Л. Білецька визначає соціальну відповідальність як обов'язок особи оцінити власні наміри та здійснювати вибір поведінки відповідно до норм, що відображають інтереси суспільного розвитку, а у випадку порушення їх – обов'язок звітувати перед суспільством і нести покарання.
Схоже, але більш ємке визначення соціальної відповідальності знаходимо у Р. Хачатурова та Р. Ягутяна. Під соціальною відповідальністю вони розуміють дотримання суб'єктами суспільних відносин вимог соціальних норм, а у випадках безвідповідальної поведінки, що не відповідає вимогам норм чи порушує суспільний порядок, вони зобов'язані нести доповнюючий обов'язок особистого чи майнового характеру.
О. Плахотний вважає, що поняття відповідальності поєднує дві форми, два різних види відповідальності:
відповідальність як реакція суспільства на поведінку індивіда (суспільна відповідальність);
відповідальність як система відповідей індивіда на вимоги суспільства (особиста відповідальність).
За Г. Осовською ж соціальна відповідальність – це готовність відгукнутися на потреби суспільства, жертвуючи при цьому короткостроковим прибутком. Вкладення в будівництво лікарень і шкіл, філантропічні програми, безпека і висока якість продукції без забруднення навколишнього середовища – все це також підпадає під категорію соціальної відповідальності.
Соціальна відповідальність відображає певне співвідношення між особистістю та суспільством інтегрально. Тобто, соціальна відповідальність є виразом всієї багатоманітності соціальних відносин та узагальнений вираз всіх форм відповідальності. Специфіка конкретних видів відповідальності обумовлена природою тих суспільних відносин, всередині яких вони виникли та існують у власній якісній визначеності.
Соціальна відповідальність поділяється на не правову та правову.
1) Не правова соціальна відповідальність не мас юридичного характеру та виступає у формі моральної, політичної, корпоративної, релігійної, етичної та ін.
Моральна відповідальність настає у випадку порушення традицій, звичаїв, норм культури та естетичних норм. Вона відображається у суспільному осуді та соціальному відмежуванні від суб'єкта, шо порушує чи ухиляється від виконання норми поведінки. Моральна відповідальність має важливе значення, оскільки забезпечує відповідність суб'єктів прийнятим у суспільстві уявленням про добро та зло, справедливість та несправедливість.
Політична відповідальність настає при порушенні норм, дотримання яких покладається суспільством на публічного політика. Її призначенням є забезпечення упорядкування політичної сфери суспільних відносин шляхом демонстрації недовіри, не обрання політика на новий термін до представницького органу, виключення з певної організації.
Корпоративна відповідальність настає у випадку порушення корпоративних правил, які прийняті певною соціальною структурою та не мають правового значення. Відображається у осуді членами корпорації чи виразі недовіри порушнику.
Релігійна відповідальність засновується на нормах, що регламентують порядок відправлення релігійних культів, та на вірі. Забезпечують організацію релігійної сфери шляхом визначення можливих засобів впливу до суб'єктів, що порушують вимоги релігійних норм.
Етична відповідальність. Етично відповідальна поведінка компанії означає суспільно корисні дії, що не передбачені законами або не відповідають прямим її економічним інтересам. Для того щоб поведінка організації була етичною, її менеджери повинні дотримуватися принципів рівності, чесності і неупередженості, дотримувати права співробітників. Як неетичні оцінюються рішення, що дозволяють людині чи всій організації одержувати вигоди за рахунок суспільства [40].
Всі згадані вище вили соціальної відповідальності мають пасивний характер, оскільки негативна реакція з боку суспільства у цих випадках не передбачає примусового впливу на нормопорушника. Вона не заснована на праві вимагати відповідної поведінки, а відображається у бажанні висловити негативне ставлення шляхом відмови у спілкуванні чи дистанціювання.
Прийнята на себе відповідальність. Прийняття на себе відповідальності носить для корпорації винятково добровільний характер і зв'язана з бажанням компанії внести свій внесок у розвиток суспільства, до якого її не зобов'язують ні економічні мотиви, ні закони, ні етика. Як правило, маються на увазі різні дії філантропічного характеру, яких ніхто не вимагає і які не приносять компанії відчутної вигоди.
2) Правова відповідальність настає у випадку порушення норм державно-організованого права. Вона має активний характер, оскільки передбачає активний психологічний вплив на порушника аж до застосування примусового фізичного впливу.
Юридична відповідальність. Під юридичною відповідальністю розуміється необхідність для організації слідувати встановленим суспільством правилам, досягнення її економічних цілей у рамках закону. Закони можуть видаватися місцевою або центральною владою.
Економічна відповідальність, У граничному випадку економічна відповідальність фірми зводиться винятково до максимізації прибутку. Дану концепцію запропонував і розробляє Нобелівський лауреат, економіст Мілтон Фрідмен. Згідно М. Фрідмена діяльність компанії повинна бути підлегла одержанню прибутку, а її єдина місія полягає в підвищенні прибутку (доти, поки дії організації не виходять за рамки закону).
Змістовий модуль 2. Теоретико-методологічні та практичні засади управління освітніми організаціями
Тема 10. Освітня організація як об’єкт управління
Поняття та загальні риси організації. Еволюція організації та концепція життєвого циклу організації. Фактори впливу на органiзацiю. Освітні організації. Формальні організації. Неформальні організації. Фактори внутрішнього впливу на організацію.
Тема 11. Методологія, функції та структура теорії менеджменту організацій
Під організацією в теорії управління розуміють соціальне утворення, об'єднання груп людей, які вступають у певні соціально-економічні та організаційно-економічні відносини і взаємодіють.
Після заснування організації необхідно чітко сформулювати головну мету управління. Визначення мети управління — це початковий принцип функціонування і розвитку системи управління. Конкретизацією цього принципу є оптимальне визначення засобів досягнення мети. Хтось повинен вирішити: що, як, коли та ким має бути виконано. Керівництво організації повинно знати, де воно перебуває в цей час, куди хоче рухатися, як збирається це робити. Важливий принцип управління — принцип відповідальності. За невиконання взятих зобов'язань потрібно застосовувати різні санкції з метою відшкодування заподіяних збитків суб'єктам, які зазнали втрат. Для здійснення плану необхідно забезпечити організацію його виконання.
Найскладнішими з усіх функцій є організація і координація. Вони передбачають формування структури об'єкта управління, упорядкування всіх елементів у системі управління і форм їх зв'язку, а також надання активним елементам необхідних прав і ресурсів. До активних елементів належать господарські керівники, трудові колективи, окремі працівники, а також організації, підпорядковані системі управління.
Координація — це встановлення і підтримання зв'язків між елементами системи.
Організація процесу управління передбачає розподіл і закріплення робіт за етапами, регламентування і нормування їхньої послідовності та термінів, добір та розміщення відповідних робітників, установлення міри дисциплінарних стягнень, введення обов'язкових вимог здійснення процесу управління. Організація і координація поєднують окремі елементи системи управління в одне ціле. Так утворюється організаційна структура управління.
Мотивація — це визначення і регулювання спонукальних мотивів людини, за яких виникає бажання працювати з метою забезпечення максимальної віддачі для досягнення цілей організації. Щоб зробити якісно роботу чужими руками і досягти найвищої продуктивності, необхідні знання, талант і наявність матеріальних, економічних і правових умов.
Організація — це складне соціально-економічне утворення. Суспільство складається з безлічі організацій, з ними пов'язане його життя в цілому. Тому важливо знати, що таке організація, які її ознаки, різновиди, навіщо потрібні організації, як вони створюються, функціонують, чому члени організації діють так, а не інакше. Менеджмент організацій дає відповіді на ці запитання.
Сучасна теорія управління виокремлює такі основні ознаки організації: наявність загальної мети, самостійність, здійснення діяльності на основі принципу саморегулювання, яке забезпечується за допомогою внутрішнього організаційного центру, наявність певної організаційної культури.
Суспільство — це складно-організована упорядкована система, яка включає окремих індивідів, організації та соціальні спільноти, об'єднані в ціле різноманітними суспільними зв'язками і взаємовідносинами. До його складу входить велика кількість формальних і неформальних організацій, кожна з яких не існує сама по собі, а пов'язана з іншими компонентами соціальної системи та, у свою чергу, також є системним утворенням. Для свого функціонування формальні організації використовують: людські ресурси, капітал, сировину, технологію, інформацію тощо.
Отже, організація — це системне соціальне утворення, яке свідомо регулюється і функціонує для досягнення спільної мети.
Система — це цілісність, що складається з взаємозалежних частин, кожна з яких робить внесок у характеристики цілого. Функціонування системи як єдиного цілого забезпечується зв'язками між її елементами, тобто частинами системи, які мають специфічні риси, властивості й особливе значення. Управлінська теорія виокремлює три типи зв'язків:
функціонально необхідні зв'язки, за якими формуються соціально-економічні відносини;
синергетичні зв'язки спільної дії, які забезпечують збільшення загального ефекту;
надлишкові — зайві для певної системи (організації).
За природою елементів і характером структури виокремлюють різні види систем. Найбільш загальними є поділ систем на матеріальні та ідеальні. Перші існують в об'єктивній реальності, другі є породженням людської свідомості, мислення та психіки. Матеріальні системи — явища і процеси неорганічної (фізичні, геологічні, хімічні) та органічної (клітини, організми, популяції, екосистеми) природи. Ідеальні системи — поняття, теорії, гіпотези, психічні утворення тощо.
Особливим класом систем, в яких органічно поєднуються матеріальні та ідеальні елементи, є соціальні, соціокультурні та інформаційні системи. За кількістю елементів розрізняють прості та складні системи, за характером зв'язку — динамічні та стохастичні (грец. stochasis — загадка; випадковий або вірогідний).
Отже, системний підхід у менеджменті — це особливий спосіб мислення, методологія розгляду різних соціально-економічних утворень, яка дає змогу глибше і краще осмислити їх сутність (структуру, організацію, функціонування) і знайти оптимальні шляхи і методи впливу на розвиток таких комплексів і систем управління ними. Найбільш загальними принципами системного підходу є:
принцип цілісності, згідно з яким досліджуваний об'єкт є інтегрованою в єдине ціле сукупністю окремих складових;
принцип примату цілого над його складовими, за яким ціле визначає функції як окремих компонентів, так і системи взагалі;
принцип ієрархічності, який передбачає відносність у розрізненні понять "система" та "елемент", оскільки кожен елемент може також бути складним об'єктом і системою нижчого рівня, тоді як кожна система — елементом системи вищого рівня, внаслідок чого таке співвідношення набуває вигляду певної ієрархії систем;
принцип полісистемності, за яким кожен складний об'єкт може розглядатися як деяка сукупність систем, що входять одна в одну1.
В економічних, соціально-економічних та інших системах виокремлюють певні комплекси елементів — підсистеми. Як елемент системи підсистема, у свою чергу, є системою щодо її складових. Отже, підсистема — це частина системи, що має характерні риси і виокремлена за певними ознаками. Незважаючи на те, що вона взаємопов'язана з іншими частинами системи, її можна розглядати як самостійну систему.
Поняття підсистем використовується стосовно єдиної системи елементів, функціонування яких залежить один від одного, коли зміна одного з них неминуче зачіпає інші. Керівництво організацією здійснюється як вплив на єдине ціле. Менеджери повинні чітко усвідомлювати взаємозв'язок усіх систем компанії.
Підсистеми впливають на досягнення кінцевих результатів системи, тому мають бути створені за певними ознаками, що чітко виявляють необхідний функціональний зв'язок між ними і з системою в цілому, прив'язуватися до цілого за допомогою визначених відношень кожної частини до будь-якої загальносистемної характеристики, що має функціональний зв'язок із виконанням загальносистемних завдань. Як зазначалося, підсистема є частиною системи і формується з елементів.
Елемент є підсистемою з певними властивостями, кожна з яких може бути умовою для входження його в систему. Властивості елементів визначають їх місце у внутрішній організації системи, розвиваються і функціонують у межах системи, тобто є структуроутворюючою частиною системи.
Системний підхід є загальною методологією пізнання і практичного перетворення системних об'єктів. Тому в галузі теорії менеджменту організацій принципи системного підходу необхідно застосовувати як методологічні засоби в таких аспектах:
по-перше, для адекватного пізнання конкретних складних функціонуючих систем (підприємств, фірм), що становлять єдність різних підсистем та елементів;
по-друге, з метою виконання системи дій, спрямованих на практичну організацію й управління виробництвом, проектування і забезпечення функціонування цих систем;
по-третє, всебічне вивчення зв'язків елементів (підсистем) на основі цих принципів необхідне для побудови моделі об'єкта управління — фірми чи підприємства, оскільки пошуки та експерименти з моделями дають можливість удосконалювати управлінські рішення, тобто знаходити шляхи найефективнішого досягнення загальних цілей.
Так, на етапі пізнання особливостей діяльності конкретного підприємства як системи важливого значення набуває врахування, зокрема, таких принципів (частина з них розглянута вище);
цілісності;
примату цілого над його складовими;
ієрархічності;
структурованості (передбачає встановлення структури системи, виділення основних підсистем та їх елементів, комплексу внутрішніх сталих зв'язків між ними, що визначають властивості й закони її функціонування);
взаємозв'язку структури і середовища (підсистеми й елементи системи перебувають у відносинах і зв'язках не лише одне з одним, а й із середовищем, що зумовлює якісно нову інтегративну цілісність)1;
множинності опису кожної системи (множина, багатоманітність) ознак, властивостей кожної системи вимагає великої кількості визначень, характеристик — побудови різних моделей2.
Вивчення функціонування організації як єдиного цілого і різних його підсистем, а також розв'язання практичних проблем управління, пов'язаних із побудовою узагальнених моделей, що відображають усі фактори і взаємозв'язки реальної ситуації в її діяльності, вимагають також дотримання таких найважливіших принципів системного аналізу (системного підходу):
процес прийняття рішень повинен починатися з виявлення і чіткого формулювання кінцевих цілей;
слід розглядати всю проблему як ціле, як єдину систему і виявляти всі наслідки і взаємозв'язки кожного конкретного рішення;
необхідні виявлення та аналіз можливих альтернативних шляхів досягнення цілі;
цілі окремих систем не повинні вступати в конфлікт із цілями всієї системи (програми).
Тема 12. Виробництво та надання освітніх послуг
Освітні послуги. Освітня організація як підприємство з виробництва освітніх послуг. Сутність і суспільне значення виробництва. Виробництво як відкрита система. Організаційні основи виробничих систем. Освітня організація як складна виробнича система. Виробничий процес, його різновиди і структура. Наукові принципи організації виробничого процесу.
Освіта- процес формування знань, духовного обличчя людини під впливом інтелектуальних надбань, моральних і духовних цінностей, процес виховання і самовиховання.
Система освіти складається із закладів освіти, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою, а також самоврядування у сфері освіти.
На сучасному етапі суттєво розширюється сфера платних освітніх послуг: плата за додаткові освітні послуги для учнів з предметів, не передбачених державним стандартом; навчання в гімназійних класах з оплатою вивчення додаткових предметів; платне навчання студентів у середніх і вищих навчальних закладах та ін.
Послуги освіти є дорогими, що обумовлено використанням висококваліфікованої педагогічної праці, навчально-лабораторного устаткування, високою часткою постійних витрат. Одним із головних факторів розвитку послуг освіти є розумові здібності, інтелект викладачів, їх гранична корисність, унікальність. Деякі з них мають монопольну ціну.
Ціни на освітні послуги встановлюються і регулюються державою для всіх освітніх закладів відповідно до державних освітніх програм і стандартів. На освітні послуги недержавних навчальних закладів, викладачів, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю, додаткові освітні послуги державних закладів застосовуються вільні (ринкові) ціни. Ціни на освітні послуги залежно від співвідношення попиту і пропозиції на них можуть відрізнятися від їх вартості. Крім того, істотні особливості цін на освітні послуги обумовлені їх специфікою як різновиду благ некомерційного характеру більшості навчальних закладів. За переважну їх частину розраховуються не безпосередні споживачі (школярі, студенти, аспіранти), а держава зібраними податками. Корисний результат від освітньої послуги може виявитися лише через тривалий час, і його можна виміряти не безпосередньо, а з використанням непрямих показників. Тому держава, підприємства, окремі особи сплачують за навчання загалом, а не за кожну послугу. Ці послуги важко піддаються безпосередньому грошовому виміру.
Вирішальну роль у забезпеченні якості освітніх послуг відіграють викладачі, які безпосередньо можуть відстежити реакцію споживчого ринку (студентів), гнучко пристосовуватися до його запитів. Тому одним із важливих ресурсів забезпечення конкурентоспроможності освітніх послуг є підготовка і підвищення кваліфікації професорсько-викладацького складу, представники якого є і своєрідними маркетологами, оскільки сприяють збагаченню взаємовідносин із покупцями освітніх послуг.
В оцінюванні якості освітніх послуг послуговуються такими критеріями:
доступність послуг, що пов'язана із розташуванням навчального закладу поблизу місця проживання "покупця";
репутація навчального закладу;
знання і досвід викладацького персоналу;
надійність (належний рівень знань), безпека у навчанні (під час експериментів), культурний рівень викладацького персоналу (ввічливість, тактовність, увага);
реакція на додаткові вимоги учнів, студентів, організацій-споживачів;
рівень комунікації (функціонування електронних комунікаційних мереж, комунікабельність викладачів);
У широкому розумінні «виробництво» — це цілеспрямована діяльність зі створення будь-якого корисного продукту (товари, предмети, речі, послуги, інформація, знання тощо).
Виробництво можна охарактеризувати як систему, де здійснюється цілеспрямований процес перетворення вхідних елементів (сировини, матеріалів) у корисну продукцію. Іншими словами, виробництво являє собою певну технологію, відповідно до якої здійснюється трансформація вкладених ресурсів у кінцевий результат — продукцію (послуги).
Метою формування та реалізації виробничої політики є пристосування підприємства до вимог ринку з мінімальними витратами, але це потребує від керівників та спеціалістів обізнаності з широкого кола питань за межами сфери виробництва. Виробництво — це тільки частина процесу, що постійно оновлюється, і тому всі техніко-технологічні та організаційно-економічні рішення можна приймати тільки на підставі аналізу достатньо повної і точної інформації про вимоги ринку, що очікуються, можливості і загрози зовнішнього середовища, слабкі та сильні сторони власної діяльності.
Сутність організації виробництва. Перехід на ринкові відносини суттєво змінює погляд на організацію виробництва, яка створює умови для найефективнішого використання техніки, предметів праці та людей у процесі виробництва і тим самим сприяє підвищенню його результативності.
Під організацією виробництва розуміється координація й оптимізація в часі та просторі всіх матеріальних, трудових елементів виробництва з метою випуску в певні строки необхідної споживачам продукції з найменшими витратами за умови належної якості й отримання достатнього прибутку від її реалізації для подальшої продуктивної діяльності.
У сучасній економічної літературі термін «організація виробництва» трактується як «способи вибору, розподілу і кооперування елементів виробництва для досягнення поставлених цілей при мінімальних затратах ресурсів».
Для керівників і спеціалістів підприємств важливо: а) мати повне і ясне уявлення про стан свого виробництва; б) об’єктивно оцінювати ситуацію, що склалася; в) уявляти дійсні перспективи, розробляти стратегію подальшого розвитку, а також виявляти високі організаторські здібності, використовуючи всі можливості для досягнення поставлених цілей.
Взаємозв’язок технології та організації виробництва. Багато завдань організації виробництва вирішується на підприємстві завдяки технології, що застосовується, тому слід відокремити те, що належить до функцій технології та організації виробництва. Технологія характеризує способи, варіанти виготовлення продукції і це обумовлює її функцію, яка спрямована на визначення можливих типів машин, інструменту, пристроїв, оснащення, складності робіт, рівня кваліфікації персоналу, норм витрат матеріальних ресурсів і часу для виробництва кожного виду продукції. Технологія визначає, що і як, за допомогою яких засобів виробництва треба робити з предметом праці для перетворення його в продукт з потрібними властивостями.
До функції організації виробництва відносяться роботи з визначення конкретних значень параметрів технологічного процесу на основі аналізу можливих варіантів і вибору найефективнішого відповідно до мети і умов виробництва.
У кожному конкретному випадку організація виробництва обґрунтовує економічну доцільність заходів, що передбачаються чи вже здійснюються, оскільки для підвищення ефективності виробництва недостатньо впровадити окремі заходи, що забезпечують тільки підвищення продуктивності устаткування, або зниження трудомісткості продукції, або поліпшення якості, або економію витрат сировини, енергії та ін. Ефективність виробництва визначається методами раціонального використання елементів виробництва в його сукупності.
Особливостями організації виробництва є розгляд у взаємозв’язку елементів виробництва і вибір таких методів та умов їх використання, які найповніше відповідають меті виробництва.
Організація виробництва має свої специфічні завдання:
поглиблення спеціалізації, удосконалення форм організації виробництва, швидка (гнучка) переорієнтація виробництва на інші види продукції, забезпечення безперервності і ритмічності виробничого процесу, удосконалення організації процесів праці та виробництва в просторі й у часі;
відповідність асортименту машинного парку, пропорційність виробничих потужностей, оптимальна спеціалізація підприємства, реконструкція і переозброєння виробництва;
інструментальне та енергетичне обслуговування виробництва, нормування витрат ресурсів, вибір оптимальних систем забезпечення, форм організації підрозділів та їх взаємодії з зовнішнім середовищем;
оптимізація експлуатаційних режимів роботи устаткування, раціоналізація методів ремонту і профілактичних робіт, виявлення причин простою та їх усунення;
визначення рівня незавершеності виробництва, запасів матеріальних ресурсів і готової продукції, організація їх транспортування та збереження;
організація забезпечення підприємства сировиною, матеріалами в разі зменшення їх запасів та запасів готової продукції;
створення і освоєння нової продукції та технології, формування якості і забезпечення конкурентоспроможності виробів.
нішній вигляд працівників, обладнання аудиторій.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 15