1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34
Ім'я файлу: Догляд за хворими.doc
Розширення: doc
Розмір: 5921кб.
Дата: 28.10.2022
скачати
Пов'язані файли:
Характеристика звуків.docx
Тема 2. ОЦІНКА СТАНУ ХВОРОГО Й ОСНОВНИХ ПАРАМЕТРІВ ЙОГО ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ. РОЗПИТ І ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД ХВОРОГО
Значення розпиту хворого в діагностичному процесі
Розпит є найважливішим суб'єктивним методом дослідження хворого, заснованим на збиранні спогадів хворого. Сукупність даних, отриманих шляхом розпиту хворого, називається анамнезом(від грец. anamnesis – спогад). Розпит хворого як метод дослідження має величезне діагностичне значення:

  • на його частку доводиться більше 50% одержуваної інформації про захворювання хворого, тоді як інші 50% інформації лікар одержує шляхом фізикальних (25%), інструментальних і лабораторних (20%) методів дослідження;

  • розпит дозволяє виявити функціональні розлади й оцінити нервово-психічного стану хворих;

  • має велике значення для ранньої діагностики початкових стадій захворювання (виявлення початкових, ще не виражених, симптомів захворювання);

  • деякі патологічні стани, такі як стенокардія, можуть бути діагностовано, насамперед, шляхом розпиту;

  • розпит дозволяє виявити зв'язок даного захворювання з перенесеними захворюваннями, умовами праці й побуту хворого;

  • є зовсім незамінним методом вивчення хворого як особистості й найпростішим способом установлення необхідного контакту між хворим і лікарем;

  • відомості, отримані під час розпиту хворого, є відправним моментом для проведення подальшого обстеження й діагностики захворювань.

Правила проведення розпиту хворого

  1. Розпит варто проводити самим, не покладаючись на записи в історії хвороби, щоб не втратити власних вражень, отриманих при розпиті хворого (наприклад, «нездужання» може бути для хворого або малозначним, або перебільшеним).

  2. Мета розпиту – установити відчуття хворого, а саме те, що він думає про свою хворобу.

  3. При розпиті необхідно надати хворому можливість невимушено розповісти про свої страждання, керуючи тактовно викладом скарг у хронологічному порядку, особливо звернувши увагу на початок, розвиток і тривалість кожного симптому.

  4. Увага й терпіння з боку лікаря – незамінна умова для створення атмосфери довіри й співробітництва між хворим і лікарем.

  5. Після розповіді хворого лікар виділяє головні й другорядні скарги, уточнює їх деталі й подробиці (деталізація скарг), а потім проводить розпит щодо загального самопочуття й розпит стосовно органів і систем. Саме розпит по системах дозволяє виявити зміни з боку інших органів і систем, які можуть бути, з одного боку, як причиною, так і наслідком основного захворювання, а з іншого – бути ускладненням або супутнім захворюванням. У кожному разі всебічний розпит хворого дозволяє лікареві правильно оцінити його стан у цілому й, за словами М.Я. Мудрова, «лікувати не хворобу, а хворого».

  6. Під час розпиту варто записувати тільки вузлові моменти, фіксувати найбільш характерні слова й вираження хворого.

Метод розпиту містить у собі такі розділи: паспортна частина; скарги хворого; розпит щодо загального самопочуття; розпит про стан інших органів і систем; розпит про існуюче захворювання (анамнез захворювання); розпит про все, попереднє даному захворюванню життя (анамнез життя).

Кожний розділ розпиту проводиться в певній послідовності згідно схеми історії хвороби.

Паспортна частина. Прізвище, ім'я, по батькові. Вік. Місце проживання. Місце роботи (назва підприємства або установи). Посада. Дата надходження в лікарню. Спосіб надходження в лікарню.

Скарги хворого. Головні й другорядні скарги (перелічити й кожну з них деталізувати).

Розпит щодо загального самопочуття. Загальна слабкість. Стомлюваність. Підвищення температури. Сверблячка шкіри. Висипання на шкірі. Пітливість. Зміна маси тіла.

Розпит по органах і системах. Центральна нервова система. Загальна працездатність, настрій, пам'ять, увага. Сон (глибина, тривалість, безсоння). Головний біль (характер, локалізація, періодичність, що супроводжують явища). Запаморочення (умови появи, періодичність, що супроводжують симптоми). Чутливість шкіри, відчуття оніміння, “повзання мурашок”. Координація рухів, судороги, парези. Зір, слух, відчуття заходу.

Органи дихання Нежить, зміна голосу (причини). Біль в грудній клітці (локалізація, характер, іррадіація, зв'язок з фазами дихання, чим купуються або після чого зменшуються). Напади ядухи (час і обставини появи, поводження хворого при цьому). Кашель (сухий, з мокротинням; постійний, періодичний; час появи – вранці, ввечері, вночі). Мокротиння (кількість за добу, характер, колір, запах, домішка крові, у який час доби виділяється більша кількість мокротиння, у якому положенні хворого підсилюється виділення мокротиння). Кровохаркання.

Серцево-судинна система. Відчуття болю в області серця або за грудиною (характер, інтенсивність, іррадіація, періодичність, причина виникнення, тривалість, частота, чим припиняються й чим супроводжуються). Задишка (при фізичному навантаженні, у спокої). Напади ядухи (час появи, чим припиняються, поводження хворого при цьому). Серцебиття (постійне або нападоподібне, інтенсивність, тривалість, причини появи). Перебої (постійні чи періодичні, причини появи). Набряки (локалізація, у який час доби з'являються, як довго тримаються, після чого зменшуються або зникають).

Органи травлення. Стан апетиту. Спрага. Слинотеча, присмак у роті. Смакові відчуття, запах з рота. Кровоточивість ясен. Болючі відчуття в язику (періодичність, причини). Дисфагічні явища (порушення ковтання й проходження їжі по стравоходу). Диспепсичні явища (печія, відрижка, нудота, блювота, причини). Біль в животі (локалізація, характер, іррадіація, відношення до прийому їжі, постійні, періодичні або нападоподібні, чим припиняються). Дефекація (частота, консистенція калу, колір, домішок крові, домішок слизу). Відходження члеників гельмінтів.

Сечовидільна система. Біль (локалізація, періодичність, інтенсивність, характер, іррадіація, причини, чим супроводжуються). Сечовипускання (частота, характер, відчуття болю, добовий діурез, співвідношення нічного й денного діурезу). Сеча (кількість, колір, прозорість, захід, домішки)..

Опорно-рухова система. Біль в суглобах, кістках, м'язах. Порушення рухів у суглобах.

Анамнез захворювання. Під час збирання анамнезу насамперед з'ясовують коли з'явилися перші симптоми захворювання й що послужило причиною. Чи займався самолікуванням (що саме приймав і його ефективність) Коли вперше звернувся до лікаря (дата); обстеження (амбулаторно або в стаціонарі), результати (коротко), вперше встановлений діагноз (який), проведене лікування (чим, його ефективність). Далі поетапно описати лікування і його ефективність, включаючи дотримання дієти й санаторно-курортне лікування. Поява нових симптомів і зміна або доповнення діагнозу. Для хворих артеріальною гіпертензією вказати цифри артеріального тиску; для хворих з поразкою шлунково-кишкового тракту: дотримання дієти, санаторно-курортне лікування, періодичність загострень захворювання. І нарешті, для обґрунтування госпіталізації хворого з'ясовують коли настало останнє погіршення (дата), його причина, у чому воно виявилося (симптоми). Чи звертався хворий до лікаря? Вказати мету госпіталізації (обстеження, лікування, уточнення діагнозу, профілактичне лікування, установлення або зміна групи інвалідності).

Анамнез життя. Біографічні дані: місце народження, умови життя в дитинстві, освіта, початок трудової діяльності, професія, час і місце проходження військової служби, зміна місця проживання. Перенесені захворювання: у дитинстві; дорослим; у воєнний час; венеричні; гінекологічні; операції, травми. Хронічні інтоксикації (паління, алкоголь, наркоманія). Сімейний анамнез. Родинний стан. Склад родини. Акушерський анамнез: менструації, їх регулярність, правильність, тривалість, крововтрати, припинення менструацій. Число вагітностей, пологів, абортів, викиднів. Генеалогічний анамнез: збір анамнестичних даних, що зустрічаються в родоводі, проводиться за схемою: а) дослідження пробанду – особи, через яку реєструється вся родина, найчастіше це хворий або носій захворювання, що аналізується; б) дослідження родичів (I, II, III ступеня споріднення). Страховий анамнез: а) частота користування листком непрацездатності; б) чи має групу інвалідності (по якому захворюванню); в) з якого часу має листок непрацездатності в цей час. Соціально-побутовий анамнез: а) умови праці в цей час; б) чи регулярно використовує відпустку; в) житлові умови (кількість кімнат, поверх, опалення); г) характеристика харчування (регулярність, якість їжі). Алергологічний анамнез: а) алергійні захворювання в минулому; б) реакція на переливання крові, введення сироваток, вакцин, медикаментів; в) вплив на перебіг захворювання різних харчових речовин, косметичних засобів, запахів.

Зовнішній огляд є першим і одним з основних методів об'єктивного обстеження хворого. З огляду на те, що близько 80% інформації надходить через зір (візуально), огляд хворого є найпростішим і найбільш природним методом дослідження. З його допомогою можна об'єктивно оцінити його дійсний стан. Патологічні ознаки, виявлені при першому огляді, коли хворий тільки входить до кабінету, надають істотну допомогу при розпиті й іноді дозволяють “з першого погляду” поставити правильний діагноз (наприклад, зміни рис обличчя при акромегалії, гіпертиреозі, “судинні зірочки” при цирозі печінки). Крім того, у момент огляду між лікарем і хворим формуються взаєморозуміння й довіра шляхом взаємного вивчення. Для того, щоб повністю використати всі можливості огляду, лікарю необхідно не тільки дивитися, але й уміти бачити, а цьому треба постійно вчитися.

При всій простоті цього методу для одержання важливих і достовірних результатів огляд вимагає дотримання певних правил: освітлення, техніки й плану огляду. Освітлення. Огляд найкраще проводити при розсіяному денному світлі, що може бути прямим або бічним. Бічне освітлення дозволяє виявити рельєф, контур різних частин тіла й видиму пульсацію на поверхні тіла. Штучне освітлення, що дає багато жовтих променів, затрудняє оцінку дійсного окрасу шкірних покривів і склер. Техніка огляду. Техніка огляду полягає в наступному: хворий, повністю або частково оголений, розташовується на відстані 2-3 кроків від лікаря; поступово повертаючи перед собою хворого, лікар послідовно оглядає його в прямому й бічному освітленні. Огляд грудної клітки краще проводити у вертикальному положенні, а огляд живота проводиться у двох положеннях – вертикальному й горизонтальному.

План огляду. План огляду забезпечує отримання по можливості вичерпних даних про пацієнта. На початку дослідження проводиться загальний огляд, що стосується всього хворого в цілому, потім спеціальний огляд, що забезпечує огляд окремих частин тіла (голова, обличчя, шия, грудна клітка, живіт, кінцівки) і систем.

При догляді за хворими найбільше значення мають показники, що характеризують основні параметри життєдіяльності хворого: загальний стан, положення в ліжку, хода, постава, вираз обличчя, стан шкірних покривів, температура тіла, антропометричні дані, а також деякі показники спеціального дослідження дихальної й серцево-судинної систем (частота дихання, пульсу, артеріальний тиск).

Загальний стан хворого. Підійшовши до ліжка хворого, лікар, насамперед, визначає його загальний стан: задовільний, середньої ваги, важкий, украй важкий. Критеріями оцінки стану хворого служать наступні показники: свідомість; положення; постава; хода; вираз обличчя; стан харчування; психічний статус.

Задовільний стан характеризується ясною свідомістю, активним або активним з обмеженням положенням, прямою поставою, упевненою або частково порушеною (специфічною) ходою, осмисленим виразом обличчя, задовільною або надмірною вагою тіла, адекватною психічною реакцією на навколишній і свій стан. Спостерігається при одужанні, у період ремісії при тривалих хронічних захворюваннях. Стан середньої ваги характеризується зміною виразу обличчя й положення (часто вимушене), частковим порушенням психічного стану, особливо відносно свого стану (перебільшення або недооцінка скарг, симптомів, яким хворий не надає значення, сумніви й непевність у лікуванні). Спостерігається в період загострення хронічних або гострих захворювань, при травмах, отруєнні й ін. Важкий стан характеризується порушенням усіх перерахованих показників: порушується свідомість (потьмарена, ступор, сопор), змінюється вираз обличчя (страждання, страх, байдужість), положення хворого (пасивне або вимушене), відзначається схуднення або ожиріння, змінюється психіка (неадекватні реакції на медперсонал, родичів). Цей стан характерний для декомпенсованих хворих із захворюваннями серця, нирок, ендокринних залоз і нервової системи, онкологічних і інфекційних хворих, а також після операцій, травм, поранень. Украй важкий стан характеризується різким порушенням свідомості (сопор, кома), пасивним положенням, байдужим або страждальницьким виразом обличчя (обличчя Гіппократа), утрудненням або відсутністю контакту з навколишніми. Спостерігається при коматозних станах різної етіологїї, шокових станах, агонії.

Свідомість – вища, властива тільки людині форма відбиття дійсності, що представляє сукупність психологічних процесів, які дозволяють орієнтуватися в навколишньому світі, часі, оцінити власну особистість та забезпечити послідовність, єдність і розмаїття поводження. Розрізняють ясну й порушену свідомість.

Критеріями стану свідомості хворого служать:

  1. Орієнтація в навколишньому оточенні й адекватність поводження;

  2. Сприйняття миру (характер відповідей на питання, адекватність відповідей, своєчасність відповідей);

  3. Стан рефлексів (чутливих, сухожильних, болючих) і реакція зіниць на світло.

Ясна свідомістьхарактеризується правильною орієнтацією в просторі й адекватним поводженням, своєчасними й коректними відповідями на питання, збереженням всіх рефлексів.

Причини порушення свідомості або патологічні стани, що викликають зміни (гноблення або порушення) у центральній нервовій системі:

  1. Розлад кровообігу, обумовлений: недокрів'ям у вигляді непритомних станів, крововиливом у мозок у вигляді тривалого коматозного стану (апоплексична кома), здавлюванням у результаті набряку мозку, підвищеного внутрішньочерепного тиску у вигляді прекоматозних станів;

  2. Інтоксикація екзо- і ендогенного походження (аміак, морфій, азотисті шлаки);

  3. Інфекційні поразки (ботулізм, менінгіт, правець);

  4. Порушення обмінних процесів (гормональні, мінеральні, кислотно-лужної рівноваги);

  5. Механічні ушкодження (черепно-мозкова травма, переломи кісток черепа)

Розрізняють 4 ступені гноблення свідомості:

1. Потьмарена свідомість – стан оглушення, при якому хворий недостатньо добре орієнтується в просторі, байдужий до свого стану, на питання відповідає адекватно, але із запізненням (інфекційні захворювання, ендо- і екзоінтоксикація).

2. Ступор – стан нерухомості, остовпіння, порушення орієнтації в просторі, коли хворий на питання відповідає неадекватно, із запізненням, рефлекси збережені, але трохи вповільнені (контузії, інтоксикації, психічні захворювання).

3. Сопор – стан глибокого сну, з якого хворого можна вивести тільки сильним подразником (окрик, укол, щипок), одержавши у відповідь однозначний звук, рух погляд, хворий знову “засипає”, рефлекси збережені, але мляві (важкий гарячковий стан, отруєння, уремія).

4. Кома – несвідомий стан, що характеризується повною втратою реакцій на зовнішні подразники: рефлекси відсутні, спостерігається розслаблення всієї мускулатури й збереження на мінімальному рівні функцій подиху й кровообігу.

Положення хворого. Положення хворого, як правило, вказує на тяжкість захворювання, інколи може бути обумовлено специфікою патологічного процесу (менінгіт, тощо). Розрізняють активне, пасивне й вимушене положення хворого.

Активне положення – це положення, яке хворий довільно може змінити (ходить, сидить, лежить, стоїть), але при цьому можуть з’являтися неприємні відчуття, біль. Особливо важливо виявити здатність активно рухатися в лежачого хворого, що свідчить про збереження його свідомості. Однак треба пам'ятати, що активне положення не завжди може бути критерієм важкості захворювання (наприклад, початок важких і невиліковних захворювань).

Пасивне положення – це положення, коли хворий через різку слабкість, раптову гостру анемізацію або втрату свідомості, зберігає надане йому горизонтальне (лежаче) положення, нерідко вкрай незручне. У більшості випадків пасивне положення свідчить про важкий, часто несвідомий стан хворого, хоча можуть бути виключення (непритомні стани – короткочасна втрата свідомості). Пасивне положення можуть займати хворі при важких інфекціях, інтоксикаціях з поразкою центральної нервової системи (сипний, черевний і поворотний тифи, міліарний туберкульоз, коматозні стани, агонуючі хворі).

Вимушене положення – певне положення, що займає хворий для зменшення або припинення неприємних відчуттів (біль, кашель, задишка), тим самим полегшуючи свій стан. Іноді ці положення настільки специфічні й характерні, що при першому погляді можна визначити захворювання (менінгіт, правець, напад бронхіальної астми) (мал. 2.1.).



Мал. 2.1. Поза хворого при правці (опістотонус)

Розрізняють наступні види вимушеного положення: 1) стоячи; 2) сидячи: з упором рук; без упору рук; з нахилом тулуба вперед; навпочіпки; 3) лежачи: на спині; на животі; на боку (здоровому, хворому); 4) колінно-ліктьове; 5) збуджене.

Вимушене положення стоячи займають хворі з нападом стенокардії, що виник під час ходьби (раптові й сильні болі в області серця, почуття недостачі повітря, відчуття страху змушують хворого зупинитися й “перечекати” напад, що у спокої може зменшитися або припинитися); хворі з облітеруючим атеросклерозом або ангіоспазмом судин нижніх кінцівок раптово зупиняються під час ходьби й зберігають нерухомість, чекаючи до припинення спазму; такі зупинки можуть повторяться спочатку кожні 100-200 м, а з прогресуванням процесу цей інтервал зменшується, звідси й назва “перемежована кульгавість”. Рідш

е положення стоячи займають хворі з поразкою сечового міхура, простати.

Вимушене положення сидячи, ортопное, обумовлене вираженою задишкою або ядухою. Таке положення займають хворі з декомпенсованою серцевою недостатністю або різким обмеженням дихальної поверхні легенів, під час нападу бронхіальної й серцевої астми. Ортопное з упором рук є характерним вимушеним положенням хворого під час нападу бронхіальної астми, викликане бронхоспазмом (мал. 2.2.)

Мал. 2.2.Положення сидячи при нападі бронхіальної астми


Дане положення допомагає зменшити задишку завдяки полегшеному руху діафрагми в положенні сидячи, за рахунок рівномірного розширення грудної клітки при вдиху у всіх напрямках; фіксації плечового пояса (при упорі рук) і додатковою участю допоміжної дихальної мускулатури. Ортопное без упору рук займають хворі із серцевою декомпенсацією, у тому числі під час нападу серцевої астми. (мал. 2.3.)


Мал. 2.3. Положення сидячи при важкій недостатності серцевої діяльності

Зменшення задишки й полегшення стану хворого досягається в результаті: а) перерозподілу крові з малого кола кровообігу у великий за рахунок відносного депонування її в судинах нижніх кінцівок і зменшенням венозного повернення крові до серця, що полегшує його роботу; б) опущення діафрагми й збільшення обсягу грудної клітки полегшує роботу серця й зменшує тиск у малому колі кровообігу, в) одночасного поліпшення кровообігу в судинах головного мозку, що знижує збудливість дихального центра й зменшує задишку

Крім перерахованих вище станів, вимушене положення сидячи можуть займати хворі при звуженні дихальних шляхів, різкому зменшенні дихальної поверхні легенів, високе стояння діафрагми при підвищенні внутрішньочеревного тиску; при вираженій серцевій декомпенсації, частковому паралічі дихальної мускулатури.

Положення сидячи з нахилом тулуба вперед займають хворі випітним перикардитом, аневризмою аорти, при раку підшлункової залози, а також при виражених абдомінальних болях; у даному положенні полегшується робота серця й легенів, зменшується тиск на сонячне сплетіння. (мал. 2.4.)

Мал. 2.4. Положення хворого з нахилом тулуба вперед при сильних болях в сонячному сплетінні

Положення сидячи навпочіпки часто займають хворі під час загострення виразкової хвороби.

Вимушене положення лежачи на спині частіше займають хворі при «гострому животі» (перитоніт, перфорація виразки шлунка й дванадцятипалої кишки, шлунково-кишкова кровотеча, гострий апендицит, гострий холецистит). При цьому хворі нерідко згинають нижні кінцівки в колінних суглобах, досягаючи тим самим зменшення напруги м'язів черевної стінки. Вимушене положення хворого лежачи на спині (майже з повною нерухомістю) спостерігається при суглобній формі гострого ревматизму, а також у ослаблених хворих зі збереженою свідомістю. Вимушене положення хворого лежачи з високим узголів'ям характерно для хворих з декомпенсованими вадами серця (мітральний стеноз) і серцевою недостатністю (гострою і хронічною ІІ-ІІІ стадій).

Вимушене положення хворого лежачи на животі можуть займати хворі з пухлиною голівки підшлункової залози, гострим тромбозом селезінкової вени, виразковою хворобою шлунка з локалізацією виразкового дефекту на задній стінці, а також із травмою або туберкульозом хребта, пролежнями на спині й сідницях.

Вимушене положення хворого:на хворому бокузаймають хворі з ураженням органів дихання: крупозна пневмонія, масивна пухлина легенів, випітний плеврит – для зменшення задишки за рахунок зменшення тиску й забезпечення гіпервентиляції здорової легені; абсцес легень, туберкульозна каверна, бронхоектази – крім перерахованих вище причин, зменшує кашель внаслідок затримки виділення мокротиння й вмісту порожнин: сухий плеврит – з метою зменшення болю за рахунок обмеження тертя листків плеври. Також на хворому боці можуть лежати хворі гострим апендицитом, тим самим зменшуючи натяг брижів збудженого апендикса, і, як наслідок, зменшення болю. Вимушене положення хворого на здоровому боці займають хворі з переломом ребер, міжреберною невралгією, а також хворі із серцево-судинними захворюваннями.

В
Мал. 2.5. Поза «лягавої собаки» хворого менінгітом
имушене положення хворого в позі “лягавої собаки”, “положення курка”, “положення знаку питання” (лежачи на боку із закинутою назад головою й приведеними до живота зігнутими в колінних суглобах ногами) характерно для хворих цереброспинальним менінгітом.(мал. 2.5.) Це положення обумовлене ригідністю потиличних м'язів і, по можливості, забезпечує зменшення натягу мозкових і спинальних оболонок з метою

полегшення болю. Вимушене колінно-ліктьове положення хворого (“поза магометанина на молитві”) специфічно для хворих з випітним перикардитом (для зменшення задишки й болю, за рахунок зменшення тиску на нижню порожнисту вену й полегшення діастолічного кровонаповнення серця), пухлиною підшлункової залози, виразковою хворобою з локалізацією виразки на задній стінці (для зменшення больового синдрому за рахунок зменшення тиску й подразнення сонячного сплетіння) (мал. 2.6).

Мал. 2.6. Колінно-ліктьове положення хворого («поза магометанина на молитві»)
Вимушене збуджене (неспокійне) положення хворого (хворий перебуває в безперервному русі: весь час перевертається у ліжку: то сідає, то знову лягає, качається по підлозі, бігає) спостерігається при сильних болях, особливо при ниркових, печіночних, кишкових кольках.

Постава – звичне положення тіла при стоянні, ходьбі, сидінні. Постава визначається станом м'язового тонусу, зв'язкового апарата, а також їх іннервацією й кровопостачанням, самопочуттям і настроєм хворого й характеризує загальний тонус організму. Крім того, на поставу впливає професія (“військова” постава) і конституційні особливості (у гіперстеніків завдяки підвищеному тонусу мускулатури, міцності зв'язкового апарата й малорухомості суглобів спостерігається пряма постава, а в астеніків, у силу протилежних особливостей, ознакою звичайної постави вважається опущена голова, в'яло звисаючі плечі й руки, згорблена спина).

Пряма постава “постава гордіїв” – еластична хода, вільні, невимушені рухи говорять про благополуччя організму. Фізіологічна пряма постава спостерігається у здорових осіб, у гіперстеніків, військових. У патології пряма постава зустрічається при хворобі Бехтерева, асциті, масивній пухлині черевної порожнини.

Млява постава – звисаючі плечі, утруднена хода, мляві рухи свідчать про важкий фізичний або психічний стан. Фізіологічна млява постава зустрічається в астеніків, старих, у осіб важкої фізичної праці, в патології спостерігається при захворюваннях нервової, опорно-рухової й ендокринної систем, а також при травмах.

Хода – сукупність особливостей пози й рухів при ходьбі. Індивідуальні особливості ходи складаються з величини кроку, швидкості ходьби, положення тулуба й голови, співдружніх рухів рук. Крім того, хода залежить від стану опорно-рухового апарата, нервової системи, а також, від конституціонального типу, темпераменту, виховання, професії (хода військових, моряків, танцюристів). Хода здорової людини тверда, упевнена, пряма, що не викликає особливої напруги.

Залежно від стану опорно-рухового апарата і його іннервації, місцевих болісних відчуттів, рідше – поразки внутрішніх органів, спостерігається ряд специфічних ход, які допомагають діагностиці тієї або іншої патології.

Г еміплегічна хода (косаря) характеризується надлишковим відведенням ураженої ноги убік, у результаті чого вона при кожному кроці описує півколо, а відповідна рука зігнута в лікті й приведена до тулуба; спостерігається у хворих із центральним геміпарезом (мал. 2.7).

Мал. 2.7. Схема геміплегічної ходи


“Півняча хода” характеризується високим підняттям ноги, викиданням її вперед і різким опусканням з ляпанцем об підлогу: спостерігається при поразці малоберцового нерву. Атактична хода (штампуюча) характеризується високим підняттям ніг, викиданням їх уперед; досягши підлоги, нога продовжує шукати опору; спостерігається при спинній сухотці, поліневритах, сенситивній атаксії. Мозжечковахода (різновид атактичної ходи) характеризується широким розставлянням ніг при ходьбі (якби розкиданням їх), розгойдуванням тулуба, балансуванням піднятими руками; спостерігається при поразці мозжечка, сп'янінні, при великій крововтраті, нервовому стресі, при сильному охолодженні. Качина хода (хитна) характеризується повільними невпевненими маленькими кроками “вперевалку”, утрудненням у підніманні ніг, що компенсується нахилом тулуба в протилежну сторону (убік фіксованої ноги на землі); спостерігається при міопатії, підвивиху тазостегнового суглоба, остемаляції тазостегнового суглоба, залишковому поліомієліті. Горда хода характеризується під час ходьби відхиленням верхньої частини тулуба назад для збереження рівноваги при вагітності, асциті, масивній пухлині черевної порожнини. Стареча, сенільна хода характеризується дрібними кроками, що шаркають, з невпевненими й некоординованими співдружніми рухами рук у хворих з вираженим церебральним атеросклерозом. Кульгавість – порушення ходи, що характеризується асиметричним рухом ніг. Перемежована ішемічна кульгавість – періодичне виникнення при ходьбі парастезій і болей у гомілках, що змушують хворого зупинятися; характерна для облітеруючого атеросклерозу судин нижніх кінцівок.

Обличчя хворого говорить багато про що, дає лікареві досить важливі діагностичні й прогностичні дані, розкриває переживання хворого. На вираз обличчя впливає вік, стать, конституція. У молодому віці лице рухливе, виразне, відвертіше. У зрілих літах обличчя більш спокійне, стримане, а до старості риси лиця застигають, обличчя втрачає свою виразність. Риси обличчя чоловіків більші, відрізняються вторинними статевими ознаками (борода, вуси), а в жінок, навпаки, більш дрібні, м'які риси обличчя.

Специфічні зміни обличчя можуть бути ознакою деяких патологічних станів (мал. 2.8). Так, наприклад, невідповідність біологічного й паспортного віку: хворі ревматизмом, уродженими вадами серця, гіпофункцією статевих ендокринних залоз можуть виглядати молодше, а хворі виразковою хворобою, онкологічними захворюваннями, навпаки, старше паспортного віку.


а) б) в)





г) д) е)

Мал. 2.8. Обличчя хворого: а) «мітральне обличчя» (мітральний метелик); б) серцеве «обличчя Корвізара»; в) «акромегалічне обличчя»; г) «базедове обличчя»; д) «мікседематозне обличчя»; е) «нефротичне обличя»



1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

скачати

© Усі права захищені
написати до нас