9. Літ-ра польського ром-зму (політичні, соц.-економічні, філософ. та естетичні передумови; течії; періодизація; представники).
19 ст. має величезне значення для розвитку нац. літ-ур окремих слов’ян. країн. Ці народи пройшли складний іст. шлях. У 19 ст. тільки Росія мала більш-менш гарні умови для розвитку нац. культури. Окремі укр. землі перебували під рос. та австро-угорськ. впливом. Болгарія страждала під турецьк. гнітом. Після кінцевої поразки Наполеону територію Польщі, правлячі кола якої примикали до наполеон. коаліції, було розподілено між Рос. імперією, Австро-Угорщ. й Прусією. В результаті більшість слов’ян. народів не мала навіть нац. освіти. Згадаємо, наприклад, німецькомовну Прагу або російськомовний Київ. Названі умови призвели до відставання розвитку нац. літ-ур. Відсутність нац. освіти і статусу державних для нац. мов призвели до того, що у 19 ст. мови слов’ян. народів тільки починають формуватися як мови нац. літ-ур. У 19 ст. починається міцний нац.-визвольний рух, особливо у Польщі, Чехії, Словаччині. Ром-зм як мис-тво нац.-ого, виключного й героїчного, набуває у цьому сенсі особлив. значення. Саме епоха ром-зму дарує полякам Міцкевича й Словацького, українцям – Шевченка. Розвиток ром-зму в Польщі припав на 10-60 роки 19 ст. – період нац.-визвольної боротьби після третього поділу Польщі, створення підпільних спілок, зростання нац. самоусвідомлення, що проявилося в інтересі до фольклору, до історії країни. Величезну роль у становленні польськ. ром-зму відіграв західноєвроп. і рос. ром-зм. 1822-1830 рр. стали часом становлення й утвердження ром-зму в польськ. літ-рі. Його вплив поширювався в міру зростання революц. настроїв у сусп-тві, загострення протиріч, що призвели до повстання 1830 р. Першість ром-зму як провідного напряму польськ. літ-ри І пол. 19 ст. була обумовлена перш за все його бунтарським змістом. Ром-зм став виразником намірів до відродження країни, знаменом кількох нац. повстань, боротьби за знищення феодально-абсолютистського ладу. Етапи його розвитку збігалися з етапами визвольного руху, визначені нац. повстаннями 1830-1831, 1846-1848, 1863-1864 рр. Визвольний рух був в основн. шляхетським, він не набув всенародного характеру, і це не могло не накласти на польськ. ром-зм свого відбитку. Головною темою польськ. ром-зму завжди була тема свободи, особливо свободи нац.-ної. Літ-ра ром-зму грала у цьому зв’язку велику революц. роль. Вона надихнула поляків на повстання, яке почалося у 1830 р. і було жорстоко придушено рос. армією у 1831 р. Реакція з боку рос. уряду ( а саме на території, яка була підконтрольній йому, вибухнуло повстання) була жорсткою: Варшавський університет було закрито, твори Міцкевича й Словацького заборонені. Тому літерат. життя зосередилось в еміграції (Міцкевич, Словацький, Шопен та ін.). В еміграції з’являються «Пан Тадеуш» Міцкевича, «Кордіан» Словацького, «Небожествена комедія» Красинського. Велич духу народу, який не скорився під численною перевагою ворогів, стає головним мотивом польськ. художників.
10. Літ-ра угорського ром-зму (політичні, соц.о-економічні, філософ.і та естетичні передумови; течії; періодизація; представники).
Втративши нац. незалежність у 16 ст., після стоп’ятдесятилітньої турецької навали, Угорщина стала безправним васалом Габсбурзької династії в Австр. імперії. Штучна германізація країни, повна залежність від Відня, яка заважала економ. і культурн. розвиткові Угорщини, важке становище кріпаків, поява капіталізму створювали умови для розвитку нац.-визвольного руху. В морі крові було потоплено антиавстрійське повстання Ференца Ракоці ІІ, повішано «угорських якобінців» Мартиновича і його товаришів. Державною мовою було оголошено німецьку і тільки з 1842 – угорську поряд з німецькою. У цих умовах навіть боротьба за угорську мову, за нац.. літературу перетворювалася у політичну боротьбу проти засилля Габсбургів. Романт. світовідчуття в Угорщині спочатку цілковито визначалося пориванням до нац. свободи. Відповідно до цього головним мотивом у літ-рі стала до середини 20-х рр. поетизація минулого країни. Пізніше ром-зм почав засвоювати радикальну спрямованість. Історія ром-зму в Угорщині – це історія зростання нац.ої самосвідомості, яка від дворянсько-нац. героїки піднеслася до народно-гуманіст. ідеалів. Власне ром-зму в угорській літ-рі поклав початок виступ у 20-ті рр. 19 ст. драматурга і лірика Кароя Кішфалуді, засновника щорічного альманаху, фактично – першого в країні літерат. журналу «Аврора»; а особливо поетів Ференца Кьольчеї та Міхая Вьорешмарті. У Кароя Кішфалуді (1788 – 1830) рано розпочалися непорозуміння з батьком, суворим поміщиком старих принципів. Ці непорозуміння переросли у прямий бунт проти його влади. Карой віддав перевагу богемному життю перед кар’єрою і одразу ж після постановки на сцені п’єси «Татари в Угорщині» (1809) прокинувся знаменитістю. Автор патріот. елегій, романт. балад, їдких, пародійно та сатирично загострених епіграм, пісеньок і новел, Кішфалуді одним з перших серед угорських романтиків відчув у народній поезії серйозний ліричн. і життєвий зміст. Другий угорський романтик вже яскраво вираженого патріот. складу – Ференц Кьольчеї (1790 – 1838). Його відрізняли естетичн. кругозір, прискіплива увага до загальнолюдськ. проблем, що поєднувалося з гострою, то меланхолійною, то пристрасною, невдоволеністю угорською «провінційністю». Він шукав опору у волелюбних заповітах грізних років нац.ої історії, у живій нац.ій самобутності. Звідси у його віршах звернення до образів Зріні та Ракоці – героїв угорської свободи, пісенний сум, крізь який відчувається приховане розчарування у теперішньому. Викривально-патріотичний пафос віршів «Ракош», «Тиран», «Гімн», «До свободи» сповнений тривоги за майбутнє, поєднується з гіркими сумнівами у можливості перемоги, скорботою про марність зусиль. Він розуміє свою високу етичну місію романт.ого поета, що постійно відчуває над собою дамоклів меч нац.ої та людської неволі. Творчість Міхая Вьорешмарті (1800 – 1855) – вже цілий великий етап. В епічній поемі про прихід давніх угрів на свою теперішню батьківщину «Втеча Залана» (1825), яка зробила його знаменитим, усе сповна відповідає націонал-героїчним ілюзіям. Поряд із тим визрівало і протиріччя між ідеалом нац.. блага і ліричною мрією про реальне щастя особистості. Це підтверджують його поеми, як фантастичні («Чарівна долина», «Південний острів», 1826), так і похмуро-романт.і («Руїни», 1830; «Два сусідніх замки», 1831). У перших – гірке почуття недосяжності ідеалу спонукає поета відійти у примхливий казковий світ. У двох останніх відчувається розчарування у ходульній нац.-романт. патетиці, відраза до феод. минулого.
11. Ієнські романтики: філософ.о-естетичні погляди, представники, характеристика творчості.
| Ієнські романтики | Гейдельберзькі романтики |
| філософи | філологи |
| 1. Вітали Французьку революцію 1789 року. 2. Культ Гьоте, який згодом змінився критикою. 3. Оспівували світ, що живе в душі митця. 4. Перше місце – загальнолюдські цінності. 5. Універсалізм. | 1. Відчуття трагізму буття посилюється. 2. Полемічні до ієнців. 3. Закликали до звільнення. 4. Апелювали до нац.их почуттів. 5. Схильні до пропаганди, фальшивості. |
| Представники | |
| брати Шеллінги; Людвіг Тік; Новаліс фон Гандерберг; Вакенродер. | Брентано фон Арнім; Шаніссо; Гофман; брати Грімм. |
1796 р. брати Шлегелі, Август-Вільгельм і Фрідріх, прибувають до Ієни, де починають викладати в університеті. Через деякий час дім Шлегелів став осередком громадськ. й літерат. життя університ. міста; в ньому збираються письменники, філософи, вчені; з них і витворився уславлений гурток ієнськ. романтиків, якому належить така визначна роль у становленні й розвитку ром-зму. Із письменників, крім самих Шлегелів, які були насамперед естетиками, літературознавцями, критиками, до нього входили Новаліс (псевдонім Ф. фон Гарденберга), Людвіг Тік, який наїздив із Берліна, через Тіка був пов’язаний з Ієнським гуртком В. Вакенродер. Належали до нього також видатні філософи Й. Фіхте і Ф. Шеллінг, які, один за одним, посідали кафедру філософії в Ієнському університеті, а також теолог і мораліст Ф. Шлейєрмахер. Входили до гуртка й вчені-природодослідники Ріттер і Стефенс. Отже, Ієнський гурток склався як гурток літературно-філософ.ий, чим визначився подвійний зміст і характер його діяльності, поєднання в ній двох аспектів — літерат.-худ. й філософ.-естетич., навіть за певної переваги другого, теоретич., оскільки й брати Шлегелі діяли переважно в цьому напрямі. Виник Ієнський гурток романтиків на хвилі високого духовн. піднесення, викликаного Франц. революц., пробудженими нею великими надіями. «То був чудовий час, — згадував пізніше Шеллінг. — Людськ. дух був розкутий, вважав себе вправі протиставляти всьому існуючому свою дійсну свободу й запитувати не про те, що є, а про те, що можливо». В тих же тонах і стилі згадує про цей час Гегель, називаючи його «сходом сонця». «Всі мислячі люди, — говорить він у «Філософії історії», святкували цю епоху. В той час панував піднесений, зворушливий настрій, світ був охоплений ентузіазмом, як нібито тільки тепер настало справжнє примирення божественного зі світом». Звідси витікають характерні якості й тенденції раннього ром-зму, зокрема ієнського. Передусім йому притаманний універсалізм, прагнення охопити буття в його повноті, в його кінечності й безкінечності, сущому й належному, і це зближувало ієн. ром-зм з філософією, надавало йому яскраво вираженого філософ. характеру. «Романт. поезія, — проголошував Ф. Шлегель, — це прогресивна універсальна поезія. її призначення полягає не тільки в тому, щоб заново об’єднати всі розрізнені види поезії, а й пов’язати її з філософією та риторикою». Водночас ієн. ром-зм, що сприймав світ як приховані можливості й постійну творчість, прагнув до синтезу и всеохоплюючого синтетичного вираження. «Тільки романт. поезія, — писав той же Ф. Шлегель, — подібно до епосу, здатна стати дзеркалом всього навколишн. світу, відображенням епохи». При цьому в ієн. романтиків дійсне й ідеальне, дійсне і належне ще не протиставляються одне одному, а існують в своєрідній гармонії, підпорядкованій спонтанному руху, закону оновлення як матеріального, так і духовн. світів. Ієн. ром-змові, особливо в першу його пору, було притаманне діяльне, творче ставлення до буття і світу. Це ставлення, пробуджене Франц. революц., завершене вираження знайшло у філософії Фіхте, яка мала великий вплив на формування світоглядних та естет. засад ієн. ром-зму. За відомим визначенням Ф. Шлегеля, Франц. революц., «Науко-вчення» Фіхте і «Майстер» Гете «позначають найважливіші тенденції нашого часу». Філософію Фіхте відносять до суб’єктивного ідеалізму, основними її категоріями виступають «я» і «не-я»; фіхтівське «я» не має нічого спільного з емпіричним індивідуальним «я», — це колективний людський дух і творче начало світобудови, що творить і об’єктивний світ, і емпіричні «я». «Не-я» у Фіхте — це об’єкт прикладання зусиль і волі «я», що породжує динаміку і розмаїтість буття. В естетиці ієн. романтиків, зокрема їхнього провідного теоретика Ф. Шлегеля, маємо проекцію фіхтевсь-кого «я» на митця, що неминуче, в силу специфіки мис-тва як виду духовно-практичної діяльності людини, вело до зближення «я» (=духу) з «я» митця. «Якого типу філософія випадає на долю поета? — запитував Ф. Шлегель. — Це — творча філософія, що виходить із ідеї свободи та віри в неї і показує, що людськ. дух диктує свої закони всьому сущому і що світ є творіння мис-тва». Отже, філософ. вчення Фіхте ставало також обгрунтуванням романт. суб’єктивізму, на ньому засновувалася й знаменита романт. іронія, теорію якої у той час розробляв Ф. Шлегель. Шлегель називав іронію «сократівським способом вираження думок», який є «зразком мимовільного і водночас обачливого удавання; в ньому все і жартівливо, і серйозно, і щиросердно відверто, і глибоко удавано». Такий спосіб, зазначає він, «багатьом здається загадковішим і незрозумілішим, ніж містерії». Іронія, за тлумаченням Шлегеля, є найповнішим виявом свободи митця, який завдяки їй піднімається і над дійсністю, і над самим собою («іронія є пародія на самого себе»), і водночас вона є розумінням того, що така свобода недосяжна, як і повнота мистецького самовираження. «Вона містить в собі й пробуджує у нас свідомість нерозв’язної суперечності між безумовним і обумовленим, між неможливістю і необхідністю повноти вираження». Митець-романтик прагне до універсальності вираження, але заодно він свідомий неможливості досягнення мети, яким би довершеним не був його твір. Романт.а іронія й покликана зняти суперечність між безкінечністю творчого духу митця й кінечністю втілення його зусиль, зняти тим, що іронія трактує цей результат як гру творчого духу. Отже, Ф. Шлегель пов’язував романт. іронію передусім з філософ.ими, трансцендентальними прагненнями й завданнями ранньої романт. літ-ри і навіть називав її «трансцендентальним блазнюванням». Ідея романт. іронії була підхоплена нім. романтиками, зокрема Тіком, Брентано, Гофманом, Шаміссо, Гейне, але вони надавали їй конкретнішого й «приземленішого» трактування, пов’язавши її переважно з «емпіричною особистістю» та її екзистенційними й соц.ими проблемами. Загалом брати Шлегелі внесли значний вклад в розробку концепції ром-зму, його естетико-художніх засад і принципів. При цьому вони виходили з історичного розуміння руху мис-тва й естетичної думки, зміни художніх систем. Щоправда, вони ще вважали, що існують дві великі художні системи, класична й романт.а, але розглядали їх в іст. плані, як давню й новочасну (післяантичну) системи. «Характер античної системи визначили як класичний, — писав А. Шлегель, — сучасної — як романт.ий, і дуже влучно… В цьому велике відкриття для історії мис-тва: те, що досі розглядали як всю сферу мис-тва (визнаючи необмежений авторитет античності), становить лише його половину, завдяки чому саму класичну давність можна буде краще зрозуміти, ніж виходячи лише з неї самої». Романт. мис-тво Шлегелі виводили із середньовіччя, але важливу роль в його розвитку надавали Ренесансу й пізнішим епохам. «Великим тризвуччям нової поезії» назвав Ф. Шлегель Данте, Шекспіра й Гете: «Пророча поема Данте є єдина система трансцендентальної поезії в її вищому втіленні. Універсальність Шекспіра — центр романт. мис-тва. Гетівська чисто поетична поезія є найдосконалішою поезією». Слушно знаходячи в класичній і романт. системах «велику всезагальну антиномію художнього смаку», Шлегелі характеризували ром-зм у зіставленні й противазі класицизму. Таку розгорнуту характеристику романт. худ. системи в зіставленні з класичною дав А. Шлегель у віденських «Лекціях про драматичне мис-тво й літературу». За його викладом, давні греки, які заклали підвалини класичної художньої системи, засновувалися на гармонійній рівновазі всіх здатностей людини, на відчутті єдності людини з природою, «їхній культурі неможливо приписати більше значення, ніж значення просвітленої і одухотвореної чуттєвості». Відчуття безкінечного їй чуже, так само як і пориви до безкінечного. Все це вносить в літ-ру й мис-тво ром-зм, становлення і розвиток якого тісно пов’язані з християнством. Сама краса для класичної епохи була красою тілесною, пластичною і ми-слилася в предметно-чуттєвому ряду; в романт.у епоху вона одухотворяється, переноситься до сфери ідеального і стає недосяжною. Якщо класична поезія — це поезія кінечного, поезія обладания, то романт.а — це поезія рефлексії, поезія прагнення-томління, що прагне втілити ідеал у своєму русі до безкінечного: «Перша міцно стоїть на грунті дійсності, друга ширяє між спогадом і передчуттям». Все це зрештою обумовлюється тим, що «культура нового часу виходить із відчуття внутрішньої роздвоєності, протилежності між чуттєвим і духовним, дійсним і можливим; в своєму прагненні до примирення цих протилежностей вона відмічена незавершеністю, безкінечним рухом до недосяжного ідеалу». Варто зауважити, що таке протиставлення класичного й романт. мис-тва й таке трактування останнього було притаманне всій німецькій естетиці кін. 18-поч. 19 ст. Воно бере початок у Шіллера, в його відомому трактаті «Про наївну й сентиментальну поезію», і, через Шлегелів, переходить до Шеллінга й Гегеля.
12. Гейдельберзькі романтики: філософ.о-естетичні погляди, представники, характеристика творчості.
| Ієнські романтики | Гейдельберзькі романтики |
| філософи | філологи |
| 1. Вітали Французьку реіолюцію 1789 року. 2. Культ Гьоте, який згодом змінився критикою. 3. Оспівували світ, що живе в душі митця. 4. Перше місце – загальнолюдські цінності. 5. Універсалізм. | 1. Відчуття трагізму буття посилюється. 2. Полемічні до ієнців. 3. Закликали до звільнення. 4. Апелювали до нац.их почуттів. 5. Схильні до пропаганди, фальшивості. |
| Представники | |
| брати Шеллінги; Людвіг Тік; Новаліс фон Гандерберг; Вакенродер. | Брентано фон Арнім; Шаніссо; Гофман; брати Грімм. |
Гейдельбе́рзька шко́ла — друге покоління нім. романтиків, виникла у Гейдельберзі. Школа характерна особливим зацікавленням проблемами вірувань, нац.. старовини, фольклорної творчості (брати Грімм, поет Йозеф фон Ейхендорф, збирачі й упорядники видань народних пісень Ахім фон Арнім, Клеменс Брентано та ін.). Спираючись на міфол. ідеї Шеллінга і братів Шлегелів, гейдельб. романтики остаточно сформулювали принципи першого наукового напрямку в фольклористиці і літературознавстві — міфол. школи.
Виникнення та розвиток. Відразу після визволення від Наполеона почалася жорстока реакція, коли будь-які народні виступи пригнічувалися та будь-які ліберальні зміни зупинялися. Проблеми народу, його історії, співвідношення особи і суспільства все більш наполегливо давали про себе знати у творчості романтиків. Значна конкретність художнього мислення в порівнянні з творчістю романтиків 90-х років XVIII ст. характерна для Гофмана і Клейста, Арніма і Брентано і тісно пов'язана з постановкою в їх творчості нових проблем. В основі другого періоду лежить діяльність Гейдельб. гуртка (1805-1806 рр.). Він складає якісно новий етап розвитку нім. ром-зму. Повертається щирий інтерес до народної творчості, тому провідною в цей період стає народно-фольклорна течія. Якщо єнці орієнтувалися на загально-людські інтереси, то гейдельбержці – на суто німецькі. Учасники гуртка з величезною цікавістю збирають, вивчають та видають пам'ятки народного мис-тва – книжки, пісні, казки. Найбільш видатною збіркою стала збірка народних пісень «Чарівний ріг хлопця» (1805р.), що була укладена та видана Ахімом фон Арнімом і Клеменсом Брентано. Саме вони разом з Йозефом Герресом та деякими іншими письменниками й сформували у 1806 році Гейдельб. гурток. Другий том «Чарівного рога хлопця» було видано в 1808 році. У ній пісні були надруковані не цілком відповідаючи оригінальним текстам, а проходили декілька редакцій від авторів збірки. Так чином Арнім і Брентано заміняли архаїзми та діалектизми, змінювали рими та розміри, скорочували та доповнювали. Це спричинило жорстоку критику зі сторони сучасників. Однак, відредаговані тексти мали великий вплив на багатьох поетів-романтиків, включаючи Генріха Гейне. Романтики гейдельб. школи вважали, що сучасне мис-тво, що постало перед лицем соц. і ідеолог. колізій наполеонівської епохи, отримає нові плідні імпульси від старонімецького мис-тва середньовіччя. Саме у такому сенсі «народні книги», як і взагалі народна поезія, набували для них особливої естет. цінності, ставали зразком і джерелом для нової естет. культури. Висунення гейдельбержцями проблеми народності мис-тва навіть в її реакційному аспекті означало, що в естетиці пізнього ром-зму здійснився різкий перехід від літерат. космополітизму ранніх романтиків, від їх літерат. універсальності, «все мірності» до нац. літерат. традицій. Цей перехід був тісно пов'язаний з істотними змінами в розумінні гейдельбержцями суті худ. творчості в порівнянні з ранньоромант. поетичною концепцією. У ранньому ром-змі поезія трактувалася як худ. творчість, цілком залежна від особи (таланту, здібностей) окремого поета. Поетичний твір, з погляду ранніх романтиків, плотський, наочний прояв суб'єктивного творчого духу художника. На противагу цьому для пізніх романтиків поезія була несвідомою творчістю безособового і надкласового «народного духу», якогось народного цілого, що ідеалізується. Всі поетичні твори — пісні про Нібелунгів, стародавня нім. міфологія, старі та сучасні народні пісні — розумілися як вираз «творчого народного духу». В естетиці раннього ром-зму крайній суб'єктивізм поетичної творчості поєднувався з історичним для літератури космополітизмом. Ранні романтики мали справу з літ-рою всіх часів і народів. Вони прагнули розробити історію всесвіт. літ-ри як єдиного процесу культур. розвитку людства. І лише відносно цієї світової історії літ-ри була можлива, з їхньої точки зору, розробка окремої, нац.. історії. У протилежність цьому для гейдельб. романтиків іст. розвиток виражається перш за все в своєрідних літерат. формах окремих народів. Нац. літерат. традиція представляє для гейдельбержців вищу цінність, ніж всесвітня історія. Вся їхня увага направлена на те, щоб розкрити нац. своєрідність старонім. літ-ри. Звідси виникають й різні оцінки літ-ри Середньовіччя. Ранні романтики (наприклад, Новаліс в романі «Генріх фон Офтердінген») бачили золоте ст. поезії в космополітичному Середньовіччі; для гейдельбержців середні віки були хранителями нац. літерат. минулого. Арнім і Брентано вивчали пам'ятки середньовічної літ-ри перш за все як зразки істор. вияву нім. поетичного «народного духу». Тому «нова естет. культура», до створення якої прагнули гейдельбержці, не носила суб'єктивного і в той же час всесвітнього універсального характеру, а була «історично обґрунтованою, нац.ою, загальнонародною». Так істотно змінився естет. ідеал гейдельб. романтиків в порівнянні з раннім ром-змом братів Шлегелів, Новаліса, Тіка. Ідеалу «прогресивної універсальної поезії», крайньому суб'єктивізму і універсалізму гейдельбержці протиставили ідеал загальнонародної, істор. і нац. культури. З одного боку, вони пов'язували свій естет. ідеал з певною, нац.-істор. основою (поезією нім. Середньовіччя), а з іншої — істотно обмежували поетичний геній, «прив'язуючи» його до нац.. цілого. Піднесення народної поезії, характерне для початку естет. культури гейдельбержців, знайшло своє віддзеркалення в концепції «природної поезії», висунутої і розробленої братами Якобом (1785—1863) і Вільгельмом (1786—1859) Гріммами. Поняття «природної поезії» використовували в своїй естетиці як Гердер, так і Гете. Гердер розумів під «природною поезією» народну поезію — епос, оповіді, казки, народні пісні. Гете (у Страсбурзький період) висловив думку, що і твори сучасних поетів можуть бути названі «природними», а не тільки поетична творчість народу у далекому минулому. У зв'язку з цим Гердер переглянув свою точку зору і в творі «Про Осіана і пісні стародавніх народів» (1773р.) висловив думку, що відмінність між природною (або народною) поезією, з одного боку, та штучною поезією — з іншою, може носити лише якісний характер, а не генетично-історичний. Це означає, що з його точки зору природну поезію складають не тільки ті оповіді та пісні, що дійшли до нас з глибини століть. І сучасна поезія, якщо вона відповідає певним вимогам, може бути названа природною. Я. Грімм в творі «Думки про те, як оповіді відносяться до поезії і історії» розвиває протилежну естет. концепцію. Для нього відмінність між природною і штучною поезією визначається не якістю, а походженням і часом створення. Народна, або природна, поезія є продуктом не індивідуальної, а «колективної» творчості. Вона виникає на тому ступені розвитку сусп.-ства, коли окремий індивід ще не виділився з сусп. цілого, як і останнє — з природи. Характерним є те, що гріммівська концепція природної поезії викликала заперечення ранніх романтиків (А. Шлегель), які в своїй поетиці підкреслювали саме суб'єктивну сторону будь-якої творчості, у тому числі і народної. Концепція природної і штучної поезії, висунута братами Грімм, містила в собі ще один аспект, в якому виявився як її реакційний смисл, так і її ідейна спорідненість з ранньоромант. естетикою. У ній обґрунтовувалося несвідоме зародження поетичної творчості, яка сполучає ранній і пізній ром-зм в єдине естетичне ціле. На противагу раціоналістичній естетиці освіти в романт. розумінні поетичної творчості акцент робиться на несвідомій (підсвідомій), ірраціональній його стороні, що виявляється в неясних мріяннях, баченнях, смутних уявленнях, томлінні поета. Характерне для ранньоромант. естетики подвійне трактування проблеми відношення мис-тва і дійсності, тобто обґрунтування як відриву мис-тва від життя, так і сприйняття ним життєвої проблематики, знайшла свій подальший розвиток і разом з тим певну модифікацію в пізньоромант. естетиці. Саме романт. неприйняття реальної дійсності багато в чому пояснює те особливе значення, яке ранні й пізні романтики давали музиці, виділяючи її зі всіх видів мис-тва. Вакенродер звеличив музику за її «темну і таємничу мову», за її здатність могутнім чином впливати на внутрішній, душевний стан людини і разом з тим передавати (утілювати в звуках) щонайменші відтінки цього стану, особливо «мішання радості й смутку, що часто зустрічається на життєвому шляху людини». Це відчуття не передається жодним з мистецтв настільки ж добре. Ще один видатний представник другого періоду ром-зму, драматург й новеліст, Генріх фон Клейст. Його творчість найбільш послідовно та повно передає дух ром-зму. Це художник не просто трагічний. Він художник катастрофічний. Трагічний розкол між лицарськими ілюзіями хлопця з аристократичної родини і суворою правдою дійсності призвів до подвійного самогубства (Клейст спочатку вбив свою наречену, а потім вистрелив у себе). Невипадково Гете казав: «Що до мене, то письменник цей… викликає завжди жах». Важко уявити собі більш протилежних художників, ніж Гете й Клейст. Якщо для Гете античність завжди була осередком Прекрасного, то Клейст у своїй драмі «Пентиселея» руйнує цей ідеал. Проблема самотності людини, що так характерна вже для перших творів нім. романтиків (наприклад, Тіка), знаходить чіткий вираз в творчості Клейста. Герой його драм та новел – самотня, замкнена в собі людина, штучно ізольована від сусп.-ства. Тому внутр. світ такої людини набуває перебільшено напруженого, ірраціонального, майже патологічного характеру. У центрі творів Клейста, як правило, виняткові події – щось дивне, незвичайне для автора є вираженням найбільш суттєвого в людях. І хоча фантастика не грає такої важливої роль в його творах, як наприклад в новелах та казках Гофмана і Тіка, події, які описує Клейст стоять на межі можливого та неможливого, вражають своєю неординарністю. Вторгнення франц. війська у Нім. викликало шквал обурення в душі Клейста. Окрім публіцистичного «Катехізису німців», Клейст створює драму «Битва Германа», в якій оспівує велич середньовіч. германців і виправдовує руйнування ними Риму. Французи сприймались тоді як нащадки давніх римлян, і тому драму сприймали як антифранц. У ХХ ст. фашисти не оминуть увагою цей гранично нац. твір Клейста і використають його на підтвердження власної ідеології. Але не вся творчість Клейста була зосередженою на нац. тематиці. В новелах «Землетрус у Чилі» (1807), «Міхаель Кольхаас» (1810) Клейст виходить на загальнолюдський рівень осмислення вічного конфлікту між людиною і несправедливою цивілізацією. Також характерним є звернення до загадкових потаємних глибин людської душі, до світу її підсвідомого. В основі періоду лежить діяльність Гейдельб. гуртка та творчість таких видатних письменників, як Генріх Клейст, Ахим фон Арнім і Клеменс Бертнано, брати Якоб і Вільгельм Грімм.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 15