22. Творчість Д. Кітса. Аналіз сонета «Коник і цвіркун».
Джон Кітс (англ. John Keats, 31 жовтня 1795 — 23 лютого 1821) — англ. поет, представник другого покоління англ. романт. руху. Незважаючи на короткий період творчості й малу популярність за життя, репутація Кітса значно зросла після його смерті, він вплинув на становлення багатьох англ. поетів, зокрема Альфреда Теннісона та Вілфреда Оуена. Для поезії Кітса характерна чуттєва уява, що особливо виразно проявляється в його одах. Викликає інтерес літературознавців також листування Кітса — його листи містять глибокі міркування з теорії поезії. Доля Джона Кітса, одного з найбільших ліричних поетів Англії, викликає сум і співчуття не лише тому, що його життєвий шлях був такий короткий він не дожив до свого двадцятишестиліття. Болісно вражає те, скільки горя йому випало зазнати за такий короткий строк, скільки смертей найближчих пережити, як мало було у нього радощів, бурхливих пристрастей, цікавих переживань, захоплюючих подорожей. Єдину велику подорож він здійснив до Італії, щоб вмерти там від невиліковної хвороби. Звичайно, як кожна людина, він мав свою неповторну біографіїо. Та її факти здебільшого буденні, нецікаві або прикрі, вона бідна на незвичні, барвисті, просто приємні події. Лише величезний талант поета, його пильна увага до найменших подробиць буття, найтонших порухів душі, нюансів міжлюдських стосунків, його безмежно багата, сильна, яскрава уява змогли видобути з цього мізерного життєвого матеріалу, з цього «сміття» щоденно справжню високу поезію. А ще — рідкісна, навіть у лірика, вразливість на красу звичного, добре знайомого, котре під його пером набуває пластичності й довершеності витвору мис-тва, стає зримим. Вся творчість Джона Кітса обіймає неповних шість років і обривається на злеті. Щоб уявити собі, яким швидким було духовне і мистецьке зростання поета, як стрімко він рухався від перших ще не дуже самостійних віршів до таких ліричних шедеврів, як створені ним у найпліднішому 1819 р., треба, хоча б пунктирне, окреслити віхи його життя. Джон Кітс народився у 1795 р. в сім'ї колишнього конюха, який після одруження став досить заможним власником кінного двору. Джон був найстаршим з чотирьох дітей в родині Кітсів. Хлопець дуже любив двох своїх братів і сестру, сумував у розлуці з ними. Його листи до братів Джорджа і Томаса свідчать не лише про родинні почуття, а й про духов. близькість, і складають велику цінність для розуміння поглядів поета, зокрема естетчн. Біографи і літературознавці вважають епістолярну спадщину Кітса такою ж важливою для проникнення в його духовн. світ, як і його вірші. Безжурне дитинство обірвалося раптово із трагічною смертю батька: він вбився, упавши з коня. Мати через два місяці після загибелі чоловіка вийшла заміж (зовсім, як мати Гамлета, «не встигнувши зносити черевиків після похорону»). Другий шлюб був невдалий і через два роки розпався. Він спричинився до того, що мати віддала дітей на виховання своїм батькам і майже зовсім не піклувалася про них. У 1810 р. вона померла від сухот на руках старшого сина. А було йому 15 років. Тоді він не міг знати, що від цієї ж, успадкованої від матері, хвороби згасне на його очах молодший брат Том. Це станеться восени 1818, а через неповний рік і у Джона загостриться туберкульозний процес і останній рік життя він вже не зможе писати. Кітсу ще довелося ховати свою виховательку-бабусю (дід помер раніше), одного з двох опікунів осиротілих дітей. Це наростання кількості смертей в оточенні юного Кітса теж нагадує шекспірівські трагедії... Неповних 8 років Джон починає навчання у приватній закритій школі священика Джона Кларка в Енфілді. Це була добра школа, а головне — син її власника Кавден Кларк — вчитель цього ж навч. закладу — став старшим другом свого здібного учня, прилучив його до поезії, читаючи разом з ним кращих англ. майстрів. Про це Кітс докладно пише у посланні «До Чарльза Кавдена Кларка». Школа в Енфілді заклала підвалини освіти Кітса, розмаїтих знань у галузі літератури, які він наполегливо й невтомно примножував. Опікуни наполягали на тому, щоб хлопець одержав якийсь практичн. фах, і він стає учнем хірурга та фармацевта в Едмонтоні. Мабуть, навчання медицині було успішним, і через чотири роки юнак удосконалює свої знання в лондонському шпиталі Гая. Влітку 1816 р. він складає фахові іспити і вже з осені може (коли йому виповниться двадцять один рік) практикувати як хірург та фармацевт. Однак в очікуванні повноліття і права на лікарську діяльність Кітс круто міняє життєві плани. Він вже давно займався поезією. Перша публікація — сонет «До самотності» — з'явився друком у травні 1816р. і це, як перше визнання серйозності його віршування, мабуть, підштовхнуло його до вибору літерат. шляху. Сам Кітс пояснював цей вибір ще й тим, що під час операцій він думав не про них, а про вірші. Спадщина, яка залишилася від діда Дженнінгса, була надто скромною, і юнак, обираючи стезю вільного художника, прирікав себе на матеріальну скруту. Гордий як простолюдин і бідняк, він дуже страждав, що бував змушений користатися з гостинності й матеріальної підтримки друзів. Це ще більше підсилювалося його недовірливим і палким характером, тонкою вразливістю на справжні та уявні образи. Але загалом Кітс був відкритою, чесною, доброзичливою і приязною людиною і легко завойовував прихильність тих, хто його добре знав. Після прийняття рішення стати поетом Кітс разом з братами оселився в Лондоні і вже восени 1816р. увійшов до кола відомих радикальних літераторів і художників. Навесні 1817р. побачив у світ перший томик поезій Кітса, названий надто просто й скромно «Вірші». В ньому були зібрані ранні, ще не дуже самостійні, плоди Кітсової музи. В них відчуваються наслідки старанного читання старих поетів Спенсера і Мільтона та їх менших за талантом сучасників. У ранніх поезіях досить часто звучать волелюбні, антитиранічні мотиви, щоправда, в малооригінальній формі, скоріше данина популярній демократ. і патріот. риториці, аніж плід глибоко вистражданих, зрілих думок і почуттів. Звичайно, саме життя Кітса не могло не зробити його людиною демократ. переконань. Суперечлива дійсність Англії початку 19 ст. з її жорстокими соц. контрастами і зіткненнями, про яку так гнівно писали сучасники Кітса — Байрон і Шеллі, яку так гостро критикували у гуртку близьких молодому поетові радикалів, не могла не знайти відгуку в його творах. Їх у його поезії досить багато. У вірші «До Надії» він висловлює сподівання, що «не затьмариться честь вітчизни», що «Альбіон осяє свобода», згадує про «ниций пурпур палацу»; у посланні «Джорджу Фелтону Метью», написаному в дусі поета шекспір. доби Майкла Дрейтона, згадує мужність республіканця Мільтона і швейцар. народн. героя, борця проти тиранії австрійських Габсбургів Вільгельма Телля; у посланні до брата Джорджа мріє, що в майбутньому його разючий вірш пробудить можновладців у сенаті; дивлячись на маки, згадує червоні солдатські мундири, від яких стільки прикростей, тощо. Ці рядки знаходимо в творах, вміщених у першу поетичну збірку, надруковану в 1817 р., як і «Сонет, написаний в день виходу містера Лі Ґента з в'язниці», послання «До Хейдона», «До нього ж», «До Костюшко», в яких звучать вельми загальні слова про «безсоромних користолюбців», про громадянина, який і в кайданах зберігає стійкість, про чесного сміливця, який і в темниці вільний своєю безсмертною душею і т. п. Всі ці рядки і твори (до них можна додати ще й те, що у поет. збірку 1817р. не увійшло) переконливо засвідчують, що покликанням Кітса була не політ. чи громад. поезія.
23. Творчість П.Б. Шеллі. Тема природи у філософ.ій ліриці Шеллі. Аналіз віршів «Ода західному вітру» і «Хмара». Тема революції у ліриці П.Б. Шеллі.
Пе́рсі Бі́ші Ше́ллі (англ. Percy Bysshe Shelley; 4 серпня 1792 — 8 липня 1822) — англ. поет епохи ром-зму. Народився 1792 у Філд-Плейс. 1818 року він назавжди залишив Англію і оселився в Італії, де і помер 1822 року, похований там же. Шеллі один з останніх послідовників Просвітництва – вірив в силу розуму, захоплювався творчістю Годвіна, як поет належить до ром-зму. Шеллі вчився в Оксфорді і вже тоді був автором двох романів «Цастроцці» і «Св. Ірвайн». Писав гуморист. вірші, видав збірку «Посмертні записки Маргарити Нікольсон». Брав участь у наспианні і розповсюдженні брошури «Необхідність атеїзму». Шеллі жив ідеями рівності, свободи і справедливості. Його перший поет. досвід «Королева Маб». Потім «Аластор», «Лаон і Сітна» / «Повстання Ісламу». Культ природи з великою силою втілений у таких поезіях, як «Монблан», «Ода захід. вітрові», «Жайворонкові», «Вечір» та ін. Природа у поета персоніфікована, наділена людськими пристрастями і почуттями, вона ніби продовження душі і розуму самого автора у віршах про природу часто змальовано і кохання до жінки. Описи природи у поета філософ.: Я люблю мороз и снег, / Шторм и непогоду, / Волны, бьющие о брег, / И саму природу. У віршах Шеллі стверджував ідею безсмертя природи, вічного її розвитку. Поет ніби проводив паралель між змінами в житті суспільства і в житті природи. Загальна тональність його поезій оптимістична: як за зимою йде весна, так і період соц. бід і воєн зміниться періодом миру і процвітання. Сильний інтерес до політ. життя виливається у написаннях памфлетів («Пропозиція реформи виборчих прав у всьому королівстві»). Шеллі виступає з оцінкою Франц. революції: він переконаний, що вона знаменує собою великий прогрес на шляху до «майбутнього вільного сусп-тва». Значення Франц. революції Шеллі бачив у знищенні «феод. дикості», «колосальної тиранії».
Особливості творчого методу: твори вражали силою почуттів, музичністю, різнобарвністю ритмів;створення нового для англ.. поезії жанру масової пісні, яка близька до народн. пісень;введення в поезію нових слів і зворотів;різнобарвність тематики – від політ. до інтимн.;схильність до алегорій, великих узагальнень;показ у творах подій від далекого минулого до сучасності.
«Ода Західному Вітру» (1819, опубл. 1820) – це алегорія майбутніх революц. світу, що передбачається в роки реакції й застою. Вірш демонструє нігілістичні тенденції, які взагалі є характерними для творчості Шеллі.
24. Творчість Дж. Байрона. Поема «Паломництво Чайльд Гарольда». Роль ліричних відступів у загальному задумі ліро-епічної поеми. Тема нац.о-визвольного руху у поемі.
Джордж-Но́ел-Го́рдон Ба́йрон, шостий барон Байрон — англ. поет, який став символом ром-зму в Європі 19 ст. Він представляє молодше покоління брит. романтиків. Його alter ego — Чайльд-Гарольд став прототипом незліченних байронічних героїв в літ-рі різних країн Європи. Мода на байронізм тривала і після смерті Байрона, навіть незважаючи на те, що до кінця життя в віршованому романі «Дон Жуан» і жартівливій поемі «Беппо» сам Байрон перейшов до сатиричного реалізму з опорою на спадщину Александера Поупа. Учасник Грецької революції. Це великий англ. поет, зачинатель так званої байронічної течії в європ. літ-рі 19 ст. Його творчість увійшла в історію світової літ-ри як видатне художнє явище, пов'язане з епохою ром-зму. Байрон був не лише визначним поетом-романтиком, а й став для своїх сучасників і наступних поколінь втіленням романт. героя. Для того, щоб стати романт. героєм, поет мав усе – прегарну зовнішність (був справжнім красенем), всепереможну особисту принадність, аристократичне походження і велике багатство, сповнену пристрастей і пригод біографію. В особистому житті був пристрасним і палким коханцем. Він умів полонити серця жінок, завойовувати дружбу і відданість чоловіків й одночасно наживати найзапекліших ворогів і фальшивих заздрісних псевдоприятелів. Прізвище Байрона стало поняттям. Від нього утворився абстрактний іменник – «байронізм», котрий включив широкий літерат. зміст і певний тип поведінки, відчуттів, ставлення до світу, навіть одягу. Як поета і особистість, його наслідували, з ним порівнювали. Не випадково Михайло Лермонтов заперечував: «Ні, я не Байрон, я інший...». А його героя, як і багатьох інших персонажів, не можна до кінця зрозуміти поза поняттям байронізму. Творчість Байрона залишила глибокий слід в історії світ. літ-ри. Фактично кожний поет 19 ст. вів творчий діалог із ним, а життя бунтівного лорда стало легендою. Все це разом породило концепт «байронізму», який можна умовно розділити на три напрями, кожний з яких мав своїх послідовників. По перше, — це індивідуалістичний бунт проти здрібнілої і загрузлої в меркантильності буржуазної Європи, який переростає в маргінальний, богоборчий бунт проти всієї людськ. цивілізації. По друге, — це спроба подолання власної станової і нац. обмеженості, яка вилилася у підтримку робітн. руху в Британії, а також в участь у боротьбі карбонаріїв в Італії і допомогу грекам, які піднялися в 1821 р. на повстання проти турецької неволі. По третє, це новаторство, що виникало від зневаги до будьяких умовностей і вилилося в створення низки нових жанрів (ліроепічна поема, ліроепічна драма) і нового типу версифікації, що нагадує невимушений розмовний стиль. Сьогодні «Інтерес до таємниці Байрона, який пережив три покоління, вичерпано. І нові питання стоять тепер перед новим світом», — сказав С. Цвейг у 20 ст. Але з’являються нові фільми, які дуже порізному інтерпретують особистість Байрона. На зорі розвитку кінематографа в 1922 р. демонструвався фільм «Принц коханців: життя лорда Байрона». Це була перша стрічка про бунтівного лорда. Після неї було багато інших. Остання з’явилась у 2004 року. Кінематограф активно експлуатує імідж «лорда на барикадах», що говорить про те, що особистість Байрона продовжує цікавити людей. Правда, тільки з одного боку: зваблення жінок. І це несправедливо. Особливо «видатним» виглядає на цьому тлі фільм 70х років «Леді Кароліна Лем», відзнятий за не зовсім об’єктивними спогадами однієї з подруг поета. У цій англоіталійській стрічці Байрон показаний справжнім монстром, безжальним і жорстоким, який через нудьгу грає роль «байронічного» героя. А стрічка «Готика», яку було створено у 1987 р. відомим англійським режисером Кеном Расселом, взагалі вражає вульгарністю на грані кітчу. Картина сповнена постмодерністськими стилізаціями під «Андалузького пса» та «Дитину Розмарі» і розповідає про те, як Байрон витончено знущався з родини Шеллі. При цьому справжнім автором «Франкенштейна» Рассел називає Байрона, який нібито мимохідь подарував цю історію бездарній Мері Шеллі. Останнє, можливо, є правдою. Але бачити в Байроні щось на кшталт графа Дракули означає — не читати його. Естетичні погляди Байрона:
правдивість в зображенні дійсності;
вірність художника інтересам народу;
мис-тво і боротьба за свободу народу невід'ємні один від одного;
зображення життя народу-творця історії;
показ людського характеру в його протиріччі;
оспівування бунта самотнього бійця проти нікчемних звичаїв і законів сусп.-тва;
ідеал-захист прав пригнічених народів, наспівування «свобідної гармонійної особистості»;
гуманізм, який поєднав у собі любов до людей, біль за знехтувані права людини, передбачення «віку свободи», заклик до знищення тиранів і експлуататорів;
введення «непоетичної» лексики-сучасної йому наукової, розмовної, побутової мови;
поєднання поетики (англ. і європ.) з дійсністю.
«Паломництво Чайльд Гарольда» (англ. Childe Harold's Pilgrimage) — поема Дж. Г. Байрона, опублікована частинами в період з 1812 по 1818 роки, в якій розповідається про враження розчарованого життям юнака від закордонної мандрівки та про роздуми, викликані цією мандрівкою. У ширшому сенсі поема відображає меланхолію та розчарування покоління, що втомилося від наполеонівських воєн. Це ліричний щоденник, у якому поет висловив своє ставлення до життя, дав оцінку своєї епохи, європ. країн, соц. конфліктів сусп.-тва. За словами Ф.І. Тютчева, Байрон був «могутнім, величавим, захопленим огудникам світобудови». Байрона захоплює краса природи, яскравість і різноманітність людськ. особистості — і в той же час він відкидає одне за іншим всі підстави європ. життя, не знаходячи в них високого і вічного. Максималізм поета-романтика, його опозиція всьому, що недосконале, його невтомна жага нових вражень, «інших світів», де, може бути, здатний здійсниться високий ідеал, привели його до сюжету поеми-подорожі. Португалія, Іспанія, Албанія, Греція, Швейцарія, Італія проходять перед нашими очима в яскравих, забарвлених захопленням і гіркотою картинах. Поема складна для читання, так як подієвий сюжет у ній слабкий, а героя затьмарила собою особистість автора. У той же час поема відрізняється надзвичайною силою емоцій, висотою інтелекту, філософ. насиченістю. Образ Гарольда — сина свого ст. — можна звести до конкретної особистості. Байрон хоче бути зайнятий не приватним, а загальним і пише не буквальний портрет — він узагальнює умонастрої, мрії і розчарування цілого покоління. У першій пісні поеми герой, зайнятий «лише розвага дозвільними», втрачає інтерес до життя і відчуває самотність. Світ, який широко відчинив перед «втікачем невгамовним», не порушує його похмурості, але пробуджує невтомно шукати сенсу в житті. Навіть у коханні Гарольд залишається хладние, похмурим. Розкішна природа Лузітанії, героїчна Іспанія, морська буря і ясне небо, свобода й поетичне натхнення, народ і визвольна війна захоплюють Байрона, його світ величезний, динамічний, напружений і ярок поруч з тьмяними враженнями героя. Поет-романтик шукає справедливості у світі, який представляє як можливість гармонії, реально не що здійснюється. Прекрасна природа Синтри сусідить з брудним Лісабоном, коли-то весела Севілья стала похмурою через кривавої війни, що веде заради слави Тирана. Слава тиранів і «коханців» війни (полководців, воєначальників) виявляється зруйнованою часом. Як і чудові палаци багатіїв. Поет-романтик у величезності своїх вимог до світу піднімається до докору до Бога, до богоборства. І автор теж приречений на розчарування і самотність. Природа відроджує людину до життя. Природа і радості простих людей розчулюють і автора, і його героїв. «Погляд прекрасних очей» Флоренс називає в Гарольд захоплення — правда, «тільки восхищенье». Наука любові привела «до старіння серця». Самотність у світській юрбі веде поета до болю, обуренню, а не до холодного відчуження. Зізнаючись Флоренс, що цінує свободу вище любові, автор гуманніше героя: «» І якщо б, про Флоренс дорога, Могла любити душу, для почуттів глуха, Сама доля потурала б нам. Але, ворог ланцюгів, всі узи відкидаючи, Я жертв порожніх не принесу в твій храм і біль марну тобі дізнатися не дам. У цій гуманності поета-романтика проступає зв’язок з епохою Відродження. Байрон скептичний в своєму ставленні і до релігії (яку відкидає), і до батьківщини (покинув), але пристрасний патріотизм поета чується у гнівному закиді всім, хто ганьбить Англію. Та краса Греції не дозволяє поетові змиритися з її падінням. Пристрасний заклик до відродження країни, до звільнення від турецького панування пронизує друга пісня: «Про Греція! Повстань же на боротьбу! Раб повинен сам добути собі свободу!». Серед руїн прекрасної Еллади знаходить утіху в тому, що не можна вбити природу. Свобода і любов, природа й поезія і в скорботному відчаї виявляються нетлінними, неперебутними цінностями. «Паломництво…» — перший літ. твір, у якому зустрічається байрон. герой. Це особл. тип ліричн. героя з високим рівнем інтелекту й гостротою сприйняття, здатний легко пристосовуватися до нових ситуацій і хитро домагатися в них своєї вигоди. Це освічена й розвинута людина. Вона має харизму й привабливість, однак їй бракує цілісності, вона схильна до раптової зміни настрою, не знає чого хоче, прагне до протилежностей водночас. Загалом, байрон. герой не має жодних авторитетів, і насолоджується власноруч створеним образом вигнанця й знедоленого. Він схильний до різкості й цинізму, поведінки, що шкодить йому самому й шкідливих звичок, має нездоланне прагнення спокушати жінок. Він сексуально привабливий, почасти завдяки містичній таємничій масці, але ця сексуальна привабливість часто заводить його в халепу. Після появи у «Чайльд Гарольді» байронічний герой отримав самостійне життя. Цей образ неодноразово використовувався в романах, фільмах, театральних п'єсах тощо.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 15