48. Творчість В. Гюго. «Передмова до драми «Кромвель» Гюго як маніфест французького ром-зму. Драматичний контраст і гротеск як спосіб гармонізації мис-тва романт.ими засобами. Внесок Гюго у реформування французької поезії. Експерименти з ритмікою і строфікою (збірка «Орієнталії», вірш «Джини»).
Творча діяльність визнаного митця охопила понад 60 років, і її прийнято поділяти на 3 періоди.
I період - 1820-1850 рр. Цей період ознаменований переходом письменника на позиції ром-зму і написанням поетичних і драматичних творів, створенням одного з кращих романів письменника - "Собор Паризької Богоматері". У 20-ті рр. Гюго брав актину участь у реформі французької поезії, яка з особливою силою проявилась у поетичній збірці "Східне". 30-40 роки - період найбільшої творчої активності письменника. У цей час з'явилося 4 поетичні збірки "Осінні листя" (1831), "Пісні сутінок" (1835), "Внутрішні голоси" (1837), "Промені та тіні" (1841). Збірка "Осінні листя" звернена до людського серця, в ній домінували інтимні мотиви та настрої, зокрема це було пов'язано з проблемами особистого життя, зокрема з дружиною Адель.II період - 1851-1870 рр. - розпочав з вигнання поета із Франції. У цей період творчості різко посилилася політична і соц.а спрямованість творів, затвердилася викривальна інтонація. Гюго звернув до сучасного матеріалу, хоча романт.ий метод зберігався. Письменник створив свої визначні романи - "Відторгнуті", "Трудівники моря", "Людина, яка сміється".III період - 1870-1885 рр. - ознаменований поверненням Гюго до Франції в день її проголошення Французькою республікою (4 вересня 1870 р.). У Парижі його зустрічали як нац.ого героя. Вже через рік він поховав свого сина і написав вірш "Похорон", у якому описав цей день:
Герой и праведник, народ небранной славы -
Любовью победил
И восхищался он, чей сын лежал в гробу,
Увидя, что опять готов ты на борьбу...
У цей період творчості був створений останній роман Гюго, присвячений революції, - "93 рік" (1874 р.). Він був народжений роздумами письменника над подіями, які відбулися у Франції у 1869-1971 рр. (франко-прусська війна, Паризька комуна і її розгром), і думками про співвіднесеність гуманності та революційного насилля.
В останні роки життя митець працював над поетичними збірками "Мис-тво бути дідусем" (1875), "Легенда століть" (1883), сатиричними поемами "Папа" (1878), "Осел" (1880) та ін.
Перша поетична збірка В. Гюго - "Оди й різні вірші" (1822), до якої ввійшли вірші, створені переважно за правилами класицизму. Перехідний етап у світогляді та творчості письменника засвідчила наступна поетична збірка "Оди й балади": оди (провідний жанр класицистичної поезії) об'єднані з баладами, характерним жанром романт.ої поезії. У цій збірці більшість балад написано на сюжети з французького середньовіччя, деякі з них мали досить виразне фольклорне забарвлення. Відкинувши класицистичну нормативність, Гюго ввів у французьку поезію нові форми й розміри, створив нову систему віршування, велику увагу приділив звуковій організації вірша, його ритмомелодиці.
Поетична творчість В.Гюго 20-х років увінчалася збіркою "Орієнталії" (1829), яка мала великий успіх; витримала за 2 місяці 14 перевидань і створила авторові репутацію великого поета. Для цієї збірки характерно:
o спрямованість на зовнішній, об'єктивний світ;
o прагнення зображувати красу й форми матеріально-чуттєвої реальності.
Окрему групу становили у збірці поезії, присвячені нац.о-визвольній боротьбі грецького народу проти турецького поневолення у 20-х роках минулого ст.. Тут Гюго оспівав героїку визвольної боротьби греків ("Канаріс", "Наварін" та ін.), викрив і засудив звірства завойовників ("Захоплене місто", "Дитина", "Голови в сералі"), закликав громадськість Європи піднятися на допомогу розтерзаній, але не скореній Греції ("Ентузіазм" та ін.).
У період 1830 - 1848 рр. з'явилися такі поетичні збірки, які завершили становлення майстерності поета і склали важливий етап творчої зрілості. Збірка "Осіннє листя" (1831):
o домінування інтимних мотивів та настроїв;
o поезії орієнтовані на людські почуття. Збірка "Пісні сутінок" (1835):
o осн. тема - філософ.о-історична;
o поет прагну до узагальненого осмислення своєї епохи;
o значне місце посіла громадянська лірика;
o вперше в поезіях прозвучала тема соц.ого зла і несправедливості, тема "знедолених".
Збірки "Внутрішні голоси" (1837), "Промені й тіні" (1841).
o Наявність громадянської лірики, але домінування інтимна;
o в поезіях відчутне ліричне "я";
o зростання ролі ліричного елемента, створення ліричної атмосфери;
o відчуття пов'язаності душі ліричного героя із життям усього світу. Збірка "Споглядання" (1856):
o поділ на дві частини: "Колись" і "Тепер".
o Кожна частина поділена на 3 книги, причому кожна з них - певний етап життя поета зі своїми провідними прагненнями, домінантами.
o Різноманітність тем.
До драматургії В.Гюго звертався протягом усього життя. Але з 1827 до 1837 року вона стала основною сферою його творчої діяльності. Першою спробою у драматичному жанрі стала драма "Кромвель" (1827), яка засвідчила високу майстерність автора у цьому жанрі. Успіх серед читачів першої драми спонукав письменника до написання наступних: "Маріон Делорм" (1829), "Ернані" (1830), "Король розважається" (1832).Сюжети всіх цих драм Гюго брав з історії Франції та інших західноєвропейських країн XVI-XVII ст. І це не була випадковість. Названі ст. - велика переломна епоха європейської історії, сповнена гострих суперечностей та конфліктів, що дуже цікавило письменника.
Гюго вважав основною особливістю драми - реальність, закликав руйнувати кордони між жанрами, єднати комічне і трагічне, піднесене і низьке, відмовитися від єдності дії, місця і часу. Він розробив теорію гротеску як повної протилежності піднесеному і контрастному. Головне призначення гротеску у романт.ому творів драматург вбачав у відтінені прекрасного життя. Теорія романт.ої драми послужила письменнику для створення новаторської драми.
Драматургія Гюго пронизана вільнолюбством і демократизмом.
Риси драматургії В.Гюго:
1. В основі майже всіх драм лежав конфлікт між представниками третього стану (простими людьми) і феодальною аристократією та монархією.
2. У кожну драму Гюго заклав певну соц.у, політичну чи моральну ідею.
3. Драматург уникав будувати сюжети своїх драм на реальних історичних подіях. Сюжети його драм повністю вигадані, і якщо в них вплетені реальні історичні особистості, то їхні дії та вчинки у драмах - це легенди, а не історія у точному значенні слова.
4. Дійові особи чітко розподілені на позитивних і негативних, носіїв добра і зла; кожен персонаж наділений домінуючою пристрастю, що визначила його характер і долю.
5. Поєднання у драмах елементів та прийомів "високих" і "низьких" жанрів. Одним із кращих драматичних творів В.Гюго є його драма "Рюї Блаз".
В основі сюжету такі події: лакей Рюї Блаз закохався в іспанську королеву. Неочікуваний поворот подій дозволив Рюї під іменем знатного дворянина дона Сезара де Базана добитися прихильності королеви, стати міністром. У цій ситуації розкрила романт.а винятковість особистості Рюї Блаза. Лакей став визначним державним мислителем. Його рішення вражали дотепністю, гуманністю і розумом. Але підвищення Рюї Блаза було лише частиною інтриги обуреного королевою дона Саллюстія де Базана. Інтрига проти королеви не вдалася. Вона дізналася правду про Рюї Блаза і відштовхнула його, після чого він отруївся. Тріумф цієї п'єси засвідчив утвердження романт.ої драми на сцені.
49. Тема історичного прогресу в романі В. Гюго «Собор Паризької богоматері»; доба «кам’яної» і доба «книжкової» цивілізації.
Задум роману «Собор Паризької Богоматері» виник у Гюго на початку 20-х і остаточно оформився до середини 1828. Передумовами для створення епохального твори стали природні культурні процеси, що протікали в першій третині 19 ст. у Франції: популярність в літ-рі історичної тематики, звернення письменників до романт.ій атмосфері Середньовіччя та громадська боротьба за охорону старовинних архітектурних пам’яток, в якій Гюго брав безпосередню участь. Саме тому ми можемо говорити про те, що одним з головних героїв роману, нарівні з циганкою Есмеральдою, звонарём Квазімодо, архідияконом Клодом Фролло, капітаном королівських стрільців Фебом де Шатопера і поетом П’єром Гренгуаром, є сам Собор Паризької Богоматері – основне місце дії і незримий свідок ключових подій твору.У роботі над книгою Віктор Гюго відштовхувався від літературного досвіду Вальтера Скотта – визнаного майстра історичних романів. При цьому французький класик вже розумів, що суспільству потрібно щось більш живе, чим міг запропонувати його англ. колега, який оперує типовими характерами та історичними подіями. На думку Віктора Гюго, це мав бути «… в один і той же час роман, драма і епопея, звичайно, мальовничий, але в той же час поетичний, дійсний, але в той же час ідеальний, правдивий, але в той Водночас величний »(журнал« Французька муза », 1823).«Собор Паризької Богоматері» став саме таким романом, про який мріяв французький письменник. Він поєднав у собі риси історичної епопеї, романт.ої драми і психологічного роману, розповівши читачеві неймовірну приватну життя різних людей, що протікає на тлі конкретних історичних подій XV ст..Хронотоп роману, організований навколо Собору Паризької Богоматері – унікального архітектурного пам’ятника, що поєднує в собі риси романського і готичного зодчества, – включає в себе розбігаються від нього в усі боки паризькі вулиці, площі та райони (Соборну і Гревскую площа, Сіте, Університет, Місто, «Двір чудес» і т.д.). Париж в романі стає природним продовженням Собору, що підноситься над містом і охороняє його духовну і суспільне життя.
Собор Паризької Богоматері, як і більшість старовинних архітектурних пам’яток, на думку Гюго, є втіленим у камені Словом – єдиної стримуючою силою для грубого, неосвіченого паризького люду. Духовн. авторитет католицького храму настільки великий, що він легко перетворюється в притулок для звинуваченої в чаклунстві Есмеральди. Недоторканність храму Божої Матері порушується королівськими стрілками тільки за наказом Людовика XI, випросивши на цей вчинок молитовного дозволу у своєї небесної покровительки і обіцяв принести їй в дар прекрасну срібну статую. Французькому королю немає ніякого діла до Есмеральди: його цікавить виключно бунт паризької черні, яка вирішила, на думку Людовика XI, викрасти з Собору чаклунку з тим, щоб зрадити її смерті. Те, що люди прагнуть звільнити свою сестру і розжитися за рахунок церковних багатств, не спадає на думку ні королю, ні його наближеним, що є прекрасною ілюстрацією політичної відірваності влади від народу і нерозуміння його потреб.Головні герої роману тісно пов’язані один з одним не тільки центральної любовної тематикою, а й своєю приналежністю до Собору Паризької Богоматері: Клод Фролло є архідияконом храму, Квазімодо – звонарём, П’єр Гренгуар – учнем Клода Фролло, Есмеральда – танцівницею, яка виступає на Соборній площі, Феб де Шатопер – нареченим Флер-де-Ліс де Гонделор’є, що проживає в будинку, вікна якого виходять на Собор.
На рівні людських взаємин персонажі перетинаються один з одним через Есмеральду, чий художній образ є сюжетообразующим для всього роману. До прекрасної циганки в «Соборі Паризької Богоматері» прикута загальна увага: паризькі городяни із задоволенням милуються на її танці та фокуси з білосніжною кізкою Джалі, місцева чернь (злодії, повії, уявні жебраки і каліки) почитає її не менше, аніж Богоматір, поет П’єр Гренгуар і капітан королівських стрільців Феб відчувають до неї фізичний потяг, священик Клод Фролло – палке бажання, Квазімодо – любов.Сама Есмеральда – чисте, наївне, незаймане дитя – віддає своє серце зовні красивому, але внутрішньо жахливому Фебу. Любов дівчини в романі народжується внаслідок подяки за порятунок і застигає в стані сліпої віри в свого коханого. Есмеральда засліплена любов’ю настільки, що готова звинуватити в холодності Феба саму себе, визнавши під тортурами у вбивстві капітана.Молодий красень Феб де Шатопер – благородна людина лише в суспільстві дам. Наодинці з Есмеральда – він брехливий спокусник, в компанії з Жеаном Мельником (молодшим братом Клода Фролло) – неабиякий сквернослов і любитель випити. Сам по собі Феб – звичайний Дон Жуан, сміливий у бою, але боягузливий, коли мова заходить про його добре ім’я. Повною протилежністю Феба в романі є П’єр Гренгуар. Незважаючи на те, що його почуття до Есмеральди позбавлені особливої піднесеності, він знаходить у собі сили визнати дівчину швидше сестрою, ніж дружиною, і з часом полюбити в ній не стільки жінку, скільки людини.Особистість в Есмеральди бачить і на рідкість страшний дзвонар Собору Паризької Богоматері. На відміну від інших героїв він звертає увагу на дівчину не раніше, ніж вона піклується про нього, подавши стоїть біля ганебного стовпа Квазімодо воду. Тільки пізнавши добру душу циганки, згорблений виродок починає помічати її фізичну красу. Зовнішнє невідповідність себе і Есмеральди Квазімодо переживає досить мужньо: він настільки любить дівчину, що готовий зробити для неї все – не показуватися на очі, привести іншого чоловіка, захистити від розлюченого натовпу.
Архідиякон Клод Фролло – найтрагічніший персонаж роману. З ним пов’язана психологічна складова «Собору Паризької Богоматері». Прекрасно освічений, справедливий, хто любить Бога священик, закохавшись, перетворюється на справжнього Диявола. Він хоче домогтися любові Есмеральди всяку ціну. Усередині нього постійно йде боротьба між добрим і злим началом. Архідиякон то благає циганку про любов, то намагається взяти її силою, то рятує її від смерті, то сам же віддає її в руки ката. Пристрасть, що не знаходить виходу, зрештою вбиває і самого Клода.
50. Творчість Жорж Санд. Роман «Індіана» як програмний твір першого періоду творчості Жорж Санд. Образ Індіани як ідеальної героїні. Проблема особистої свободи, свободи почуттів і вчинків. Образи республіканців Жана Ларавін’єра і Поля Арсена в романі «Орас» як новий етап у пошуках позитивного героя. Зв’язок характерів Жана Ларавін’єра та Поля Арсена з темою революції і народу.
Реалістичні тенденції у романі. ЖОРЖ САНД (1804-1876) - це великий світ прекрасних образів, духовн. пошуків і відкриття істини. її творчість - велике істерико-літературне явище 19 ст., і проминути його в нашому курсі ми не мали права. Вона зазирнула у такі глибини людської душі, які ще не відкривалися нікому до того часу; саме з її ім'ям пов'язана постановка проблеми емансипації жінки у французькій літ-рі, яку пізніше запозичили Марко Вовчок, Ольга Кобилянська, Софія Крушельницька, Наталія Кобринська, Софія Окуневська в українській літ-рі.У романах Аврори Дюпен (за чоловіком Дюдеван), яка писала під чоловічим псевдонімом Жорж Санд, зазначена проблема набула характеру протистояння з оточенням, із власними переконаннями та прагненнями або ж глибокої психологічної драми самої людини, яка зробила певний крок всупереч загальноприйнятій моралі.Аманда Аврора Ліон Дюпен народилася у 1804 р. в невеличкому містечку Ноан, недалеко від Парижа, у дворянській родині. Батько був офіцером наполеонівської армії. Мати походила з родини міщан і була жінкою легкої поведінки. Тому рідні її майбутнього чоловіка були проти шлюбу свого сина, який одружився з незнатною і небагатою дівчиною. Вихованням дівчинки займалася спочатку рано овдовіла мати, бо рідні батька довгий час не визнавали її. Під впливом матері юна Аврора була дуже релігійною. Потім опіку над нею взяла бабуся-аристократка Марія-Аврора Дюпен, яка жила у своєму маєтку Ноан. З цього моменту в душі дівчинки назрів розкол: вона просто обожнювала свою матір, яка залишилася в Парижі, і любила бабусю. Але ці дві жінки ненавиділи одна одну. Одного разу бабуся розповіла 14-річній дівчинці всю правду про "аморальну" поведінку матері. Це був важкий удар для Аврори. Тоді вона збунтувалась і була відправлена на навчання в жіночий Августинський монастир, де хотіла залишитися на все життя. Там вона закохалась в інтелігентну і чарівну черницю Марію-Алісію і попросила удочерити її. "Вас? - здивувалась Алісія. - Але ж ви найвідчайдушніше чортеня в монастирі!"
У 1821 р. померла бабуся, і Аврора стала власницею багатого маєтку Ноан. Сучасники вважали Жорж Санд непостійною і безсердечною, називаючи її бісексуаль-ною, хоча не зовсім зрозуміло, чи були у неї сексуальні зв'язки із жінками. Своїй близькій подрузі Марі Дорвать, наприклад, Санд писала листи, які сьогодні вважалися б еротичними. Ось маленький уривок з листа Жорж Санд, який може бути свідченням того, яка тісна дружба пов'язувала цих двох жінок: "... Я надумала, що ти мене не любиш. Я ревіла, немов той осел... Моє серце переповнене любов'ю до тебе... Я хочу любити тебе завжди... Якщо ти мені відповіси одним лише словом "Приїжджай!", я поїду, хоч буде у мене навіть холера чи коханець...". Але в ті далекі часи листи такого змісту були досить розповсюдженим явищем і часто траплялися у листуванні між подругами.
Жорж Санд була коренастою жінкою, невисокою на зріст, з виразними рисами обличчя і темними очима. Вона постійно курила сигари, а її рухи були різкими. Чоловіків притягували її інтелект і жадоба життя. Вона ж не втрачала голови від слави і популярності й залишалася вірною лише собі. Оточуючі захоплювалися освіченістю і розумом майбутньої письменниці.
У 1822 р. Аврора вийшла заміж за Казіміра Дюдевана. Молоде подружжя було щасливим. Аврора стала гарною господинею. Не пройшло і року, як у сім'ї з'явилася перша дитина - син Моріс. Але було щось не так. Фізична близькість не приносила радості Аврорі, а духовн. між чоловіком і дружиною не було. Вони ніби розмовляли різними мовами. В одному з листів своєму чоловікові Аврора писала: "Коли ми розмовляли, особливо про літературу, поезію чи моральні цінності, ти навіть не знав імен письменників, про яких я казала, і ти називав мої судження глупими, а почуття романт.ими. Я перестала говорити про це, я почувала себе розбитою від усвідомлення того, що наші смаки ніколи не зійдуться...". Казімір дуже боявся втратити Аврору і навіть почав читати "розумні книжки". Прірва між простаком Казіміром і його розумною жінкою збільшувалася з кожним днем. Він почав пити. Вона ж мріяла про щастя жінок у шлюбі, оскільки сама такого не мала.
1 ... 7 8 9 10 11 12 13 14 15