Ім'я файлу: 10 семінарских.docx
Розширення: docx
Розмір: 337кб.
Дата: 30.11.2021
скачати
Пов'язані файли:
Використання новітніх технологій в Україні у сфері документообіг
Екологія Практична робота.docx
laba--cilochislove-programuvannya_l3hogcte.3l3.pdf
ЕЧСП – 1.docx
Бази данних завдання.docx
Тема: Форми політичної участіРозширення: docx
Розмір: 337кб.
Дата: 30.11.2021
скачати
Пов'язані файли:
Використання новітніх технологій в Україні у сфері документообіг
Екологія Практична робота.docx
laba--cilochislove-programuvannya_l3hogcte.3l3.pdf
ЕЧСП – 1.docx
Бази данних завдання.docx
План:
Інституалістична політична участь. Поняття, функції та виникнення партії.
Політична участь – це вплив громадян на функціонування політичної системи, формування політичних інститутів і вироблення політичних рішень.
До найбільш розповсюджених видів політичної участі можна віднести:
• дії по делегуванню політичних повноважень (електоральна поведінка);
• активістську діяльність, яка спрямована на підтримку кандидатів і партій у виборчих компаніях;
• професійну політичну діяльність як публічних політиків, так і осіб, що фахово забезпечують реалізацію політико-державних функцій;
• відвідування мітингів, політичних зборів та участь в демонстраціях;
• участь в діяльності партій, політичних рухів і груп інтересів.
Історія людства доводить, що всі досить помітні політичні зрушення супроводжуються і, водночас, спричинюються прагненням раніше пригнічених груп і верств отримати доступ до політичної влади, до участі в державному управлінні. Становлення і занепад багатьох політичних утворень, життєздатність одних політичних феноменів, інститутів і нежиттєздатність інших, політична стабільність і нестабільність, війни, революції та інші політичні конфлікти тощо отримують глибинне пояснення завдяки розгляду саме політичної участі.
Суб’єктами політичної участі виступають – індивіди; соціальні групи і верстви; культурно-професійні, етнонаціональні, конфесіональні та політично згуртовані спільності; всі дорослі громадяни державно -організованих суспільств; врешті, міжнародні спільноти (наприклад, під час виборів у Европарламент). Вони безпосередньо чи будь-яким іншим чином залучені до вироблення і реалізації політичного курсу держав, політико-управлінських рішень, до рекрутування політико-посадових осіб та впливу на їх діяльність.
Політична участь характеризується багатоманітністю; це явище із захопленням класифікують політологи. За масштабами участь здійснюється на рівні місцевої, регіональної, державної чи міжнародної політики. Згідно сили політичного впливу участь поділяють на пряму (безпосередню) чи опосередковану, загальну і обмежену. Відповідно до системи використаних політичних засобів виокремлюють мирні та насильницькі, добровільні та примусові, традиційні й інноваційні, легітимні та нелегітимні, законі (легальні) і протиправні (нелегальні) різновиди політичної участі.
За ступенем активності політичну участь поділяють на пасивну і активну. Дані типи участі можливо сполучити ще з двома параметрами: припустимі та неприпустимі форми політичної участі. Політична активність класифікується також на конвенціальну, тобто легальну, регламентовану законом політичну участь та неконвенціальну – незаконні види участі /демонстрації, пікети, мітинги, не разрешенніе владами і т.п..
Політичну участь можна також поділити на такі різновиди:
• автономна участь – це добровільна політична діяльність людей, які переслідують особисті чи групові інтереси;
• мобілізована участь – має примусовий характер, її стимулами є адміністративний примус, страх, сила традиції тощо. Як правило, мобілізована участь спрямована на підтримку політичної системи; її метою є демонстрація відданості правлячій еліті, “всенародної єдності” і схвалення чинної політичної лінії. Такий тип участі домінує в автократіях (тоталітарних і авторитарних режимах);
• “ангажована” участь – характеризує цілеспрямовану на реалізацію групових інтересів (партій, руху, лобі, політичної “команди”) політичну поведінку, яка є цілком усвідомленою, спланованою та, здебільше, професійною. Ангажовану позицію посідають природно всі партійні лідери та помітні партійні діячі, практично всі відомі публічні політики є безпосередньо чи приховано “ангажованими” впливовими політичними силами; абсолютна більшість засобів масової інформації також “ангажована” певними політичними групами, організаціями чи державою.
Сучасний політичний процес характеризується великим різноманіттям видів та форм політичної участі; зокрема, в демократичних суспільствах домінують автономна, конвенційна, ортодоксальна участь, але окремі елементи інших видів тут також присутні й виявляються у відповідних обставинах. Отже, засоби політичної участі, їх інтенсивність та наслідки виявляють перш за все процесуально-функціональні властивості політичної системи даного суспільства, особливості його політичної культури.
Політична участь виконує певні соціальні функції:
1) відображення, узгодження і реалізація різних інтересів та вимог;
2) відбір політиків та управлінців;
3) рекрутування і просування по службі (політичній кар’єрі) публічних політиків та управлінців (“політичних адміністраторів”);
4) залучення населення до вироблення і реалізації політичних рішень;
5) політична соціалізація;
6) упередження та розв’язання конфліктів;
7) боротьба з бюрократизмом і скасування відчуження громадян від політики та управління.
Завдяки цим функціям, політичну участь населення визнано в числі головних прав людини, які отримали міжнародно-правове визнання. Так, ст.25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (Рез. 2200(ХХІ) ГА ООН від 16 грудня 1966 р.) містить наступні положення: “Кожен громадянин повинен мати без якої б то ні було дискримінації право і можливості: а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і через посередництво вільно обраних представників; б) голосувати і бути обраним на дійсно періодичних виборах, які здійснюються на засадах загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпеченні вільного волевиявлення виборців; в) мати доступ у своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби”.
Типологія партій.
У більшості підручників на теренах України за основу типологізації партій обрано трикомпонентний підхід — виокремлено:
А) кадрові партії (партії нотаблів - люди, чиє становище в суспільстві забезпечується досягненнями, авторитетом у політичному житті), у яких домінують партійні функціонери;
Б) партії масові, що складаються з достатньої кількості рядових членів партії, які можна вважати продуктом загального виборчого права;
В) "партії виборців", виведені як ідеальний тип політологами США Венєром, Пал амба ра та іншими на основі того, що партія утворюється лише для виконання головного поточного завдання — перемоги у виборах, об'єднуючи навколо популярних гасел достатню кількість населення. Судячи з попередніх політичних подій, такі партії утворились в Україні восени 2007 року на дострокових парламентських виборах — "партія Л. Кучми", "блок Людмили Супрун" та інші.
В основу типології ми поклали більш широке коло ознак:
Соціальна база;
Політична ідеологія;
Політична програма;
Форма участі у діяльності парламенту;
Організаційні засади.
За критерієм соціальної бази партії поділяються на пролетарські, буржуазні, селянські, мілко буржуазні тощо. Вважається, що соціальні групи, інтересам яких відповідає програма діяльності партій, складають її соціальну базу — остання скоріш об'єктивне, ніж суб'єктивне явище. Так, впевненість лідерів компартії України має основу не у відповідній агітаційно-пропагандистській та організаційній роботі, а у наявності стабільної групи колишніх комуністів, людей похилого віку, пенсіонерів, що живуть минулими спогадами та складають „не спалиму" базу партій комуністів.
Згідно із політичною ідеологією, яку розробляють та дотримуються партії, вони можуть кваліфікуватись як комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні, націоналістичні, фашистські. Проблема сучасних ідейно-політичних течій буде розглядатись у окремій лекції. Зауважимо, що ідеологічна платформа партії може бути розпливчатою, нестандартною, як наприклад, у партії "Пора".
Програмні положення партій дозволяють поділяти їх на революційні, консервативні, реформістські і т.д. Це означає, що партії виступають або за рішучі зміни існуючого соціально-політичного устрою шляхом революції, або вимагають поступових, плавних змін деяких сторін суспільного життя (реформи), або за збереження (консервацію) основ існуючих порядків.
По формі участі у діяльності парламентів партії можуть поділятись на парламентські, опозиційні та альтернативні — анархісти принципові противники участі у парламентській боротьбі.
За організаційною ознакою партії можна поділити на кадрові, масові, нелегального стану, закритого типу та інші.
Партійна система є сукупність взаємозв'язаних політичними відносинами партій певної країни, що об'єднана загальними підходами до вирішення найважливіших політичних проблем і складає підсистему політичної системи.
Дослідники на теренах СНД виділяють віл 4-5 до 6-7 типів партійних систем. Спробуємо синтезувати вищезгадані з тим, щоб не дублювати схожі типи-двійники і водночас охопити специфічні об'єднання партій.
1 .Однопартійна система притаманна тоталітарним суспільствам, у яких ця єдина партія є надзвичайно потужна політична сила, що спирається на державу і забезпечує "партійну легітимність" правлячому режиму. Вона й дотепер зберігається на Кубі, у Північній Кореї, а тенденції до утворення фактично єдиної потужної проявляються в Лівії, Венесуелі, інших країнах.
2. Двопартійна система , у якій дві партії мають приблизно однакову політичну силу, фінансові, інформаційні, кадрові можливості впливати на електорат, функціонує у США, Великий Британії, Австралії та інших країнах.
З.Багатопартійна система з партією-гегемоном, яка начебто політичний гігант домінує у партійно-політичному житті країни, була в країнах колишнього соціалістичного табору — Болгарії, Угорщині, Польщі, а також у Японії, де правляча ліберально-демократична партія знаходиться у руля влади більше 55 років.
4. Багатопартійна система з фіксованою, "обзорною" або "поміркованою" кількістю 6-10 партій, які мають майже рівні політичні сили та можливості у боротьбі за лідерство, функціонує у більшості країн Європи. Вважається, що така партійна система найбільш адекватна правовій державі, розвиненій демократії, громадянському суспільству.
Багатопартійна система "атомарного" типу або мультипартійна система, в структурі якої десятки мілких партій майже не пов'язані між собою.
Партійну систему України слід аналізувати з точки зору процесу її зародження і становлення та незавершеності структурування.
Розглядаючи партійну систему України зауважимо, що перша особливість партійної системи сучасної України — це мультипартійність, зростання якої ще не завершено. Ця багатопартійність, яка не була викликана нагальною соціально-класовою потребою, як це було на початку століття, а стала наслідком ідеологічних і владних розбіжностей. її "батьками" стали групи політиків, які вийшли на політичну арену за умов демократизації суспільного життя, нового етапу державотворення. Однак сьогодні можна стверджувати, що багатопартійність стала досить стійким та важливим фактором розвитку політичної системи країни.
Другою визначальною особливістю партійної системи України на сучасному етапі, окрім багатопартійності, є її повільна трансформація. Ця тенденція підтверджується такими тенденціями, як значна поляризація політичних сил та радикалізм політичної свідомості населення. Незавершеність партійно-політичного структурування українського суспільства може створити ситуацію можливості формування "псевдо-партійних авторитарних структур", здатних до ліквідації завоювань демократичного розвитку.
Третьою особливістю партійної системи України є поступове послаблення крайніх ідеологічних позицій—партій комуністичного та національно-патріотичного спрямування: так Комуністична партія України з підтримки до 20% голосів виборців на виборах у Верховну Раду 1-2 - то скликання дійшла до 5-6% на виборах у парламент 5 та 6 - го скликання, а Народний Рух України взагалі останнім часом не може перейти бар'єр у 3% поданих голосів.
Четвертою особливістю партійної системи сьогодні стала зміна парадигми розвитку. Українські партії не стільки репрезентують окремі суспільні прошарки, скільки слугують зовнішньою формою організації публічного функціонування і легітимації окремих груп, політичної та бізнесової еліти. Вони почали будуватись "згори", при цьому процес вибору ідеології набув штучного характеру. Гальмування економічних реформ та соціальних перетворень, принципи організації влади, що утвердились, визначили зворотну логіку: протягом тривалого часу розвитку незалежної України (до останніх президентських та парламентських виборів) не партії артикулювали суспільні інтереси і не вони визначали стратегії політичного розвитку, характер і зміст діяльності влади, а сама існуюча влада визначала правила виникнення та функціонування політичних партій,
Ще однією особливістю політичних партій в Україні є їх незначний вплив партійної політики на політичні позиції виборців. В Україні налічується не більше десятка партій, які мають вагомий банк виборців, розгалужену мережу партійних комітетів на місцях та первинні організації. Ще до 10 партій мають вплив в окремих регіонах, є десяток більш-менш відомих лідерів партій (частіш за все це народні депутати України), значні фінансові та інформаційні можливості для проведення масової роботи. Більшість же вітчизняних партій мають настільки невелике коло своїх прибічників, а їхній кількісний склад такий незначний, що й називати їх партіями в повному розумінні цього слова можна лише умовно, хоча вони й набули юридичного статусу політичної партії. З позиції політичної науки ці партії швидше підпадають під поняття "групи за інтересами", яких в Україні близько 100.
Наступною особливістю партійної системи є те, що ідеологічні відмінності не виразні та переплітаються з відповідними регіональними, національними, соціальними, професійними та іншими ознаками. Слід зазначити, що поляризація українського суспільства як за національною, так і за регіональною, а відтепер і партійною ознакою є головною перешкодою формуванню впливових центристських сил, які здатні консолідувати наше суспільство. Більш того, ті партії, які проголошують себе "центристськими", є такими не завжди. Вельми часто трапляється невідповідність назви її політичній платформі та смислу діяльності партії.
Станом на початок 2007 р. в Україні налічувалось 138 політичних партій, які були зареєстровані в Міністерстві юстиції. Однак більшість партій так і залишаються мало чисельними, а тому поза сферою міцного партійного впливу залишається значна частина населення України.
Вкажемо т умови і фактори, що впливають на подальше становлення партійної системи України:
а) посткомуністичний, посттоталітарний характер українського суспільства, який обумовлює "компартійні" атавізми в його політичній культурі та суспільній свідомості;
б) перехідний характер економіки, соціальна та політична поляризації суспільства;
в) нестійкість у суспільній свідомості базових демократичних цінностей, національних інтересів України;
г) зрошування інтересів економічної і політичної еліти;
д) посилення впливу бізнесових структур (пряме і опосередковане фінансування) щодо створення і діяльності політичних партій;
е) недовіра населення до більшості політичних партій як суб'єктів політики.
В сучасному партійно-політичному спектрі України виділяються 5 основних груп партійних орієнтацій, котрі помітно впливають на процес суспільно-політичної модернізації. Це: 1) партії комуністичної та соціалістичної орієнтації; 2) партії соціал-демократичної орієнтації західноєвропейського типу; 3) партії центристської (ліберальної) орієнтації; 4) партії консервативної орієнтації; 5) націонал-патріотичні демократичні партії.
Деякі науковці визначають лише 4 групи партійних орієнтацій: 1) партії націонал-радикального спрямування (Конгрес українських націоналістів, Українська консервативна республіканська партія, Українська Національна Консервативна партія та ін.) 2) партії націонал-демократичного напряму (Українська республіканська партія, Партія зелених України, Народний рух України та ін.) 3) партії центристсько-прагматичної орієнтації (Ліберальна партія України, Народна партія України, Селянська партія України та ін.) та 4) партії соціалістично-комуністичного спрямування (Соціалістична партія України, Комуністична партія України, Комуністична партія робітників і селян та ін.).
На підставі аналізу програм політичних партій ми можемо умовно згрупувати політичні партії України на три великих групи: правого напрямку — 36 партій, центристської орієнтації — 54 партії та лівого спрямування — 36 партій.
Співставлення програм партій виявляє їхню значну змістовну ідентичність і навіть певну єдність з питань основних проблем життєдіяльності суспільства, зміцнення державності, соціально-економічної політики, зовнішньої та воєнної політики.
Відмінності між ними пов'язані з різними соціальними і політичними інтересами тих верств населення, які представляють партії, тактичними підходами до завоювання прихильності, суб'єктивними характеристиками лідерів та іншими ознаками. Варто також мати на увазі, що у кожній з цих партійних груп є свої радикали й ліберали, консерватори й реформатори.
Таким чином, типологія політичних партій та партійних систем визначається їх ідейно-політичною платформою, програмними положеннями, організаційно-структурними засадами діяльності, соціальною базою та соціально-політичними функціями.
Партійні системи та їх види.
Політичні партії, діючи у певному суспільстві утворюють певну партійну систему, тобто систему відносин суперництва та співробітництва між існуючими у суспільстві політичними партіями.
У найбільш загальному вигляді партійна система - це сукупність зв'язків і відносин між партіями, які претендують на володіння владою в країні.
Для визначення типу партійної системи нерідко використовується кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи). До кількісного критерію часто додають такі показники, як наявність або відсутність домінуючої партії або здатність до укладення союзів, рівень загальності між партіями.
Багатопартійні системи без монопольно панівної партії. За цієї форми багатопартійності жодна партія не має у своєму розпорядженні абсолютної більшості у парламенті, а тому змушена йти на різноманітні політичні союзи, щоб створити коаліційний уряд. (Бельгія, Данія, Нідерланди та ін.)
Багатопартійні системи з монопольно панівною партією. За цієї форми абсолютна парламентська більшість належить одній партії.
Двопартійні системи – характерною рисою є монопольне панування на політичній арені двох головних партій, які поперемінно змінюють одна одну. Одна з цих партій виступає в ролі правлячої, інша – опозиційної. Час від часу вони міняються місцями. Подібна система створює серйозні перешкоди для формування інших партій.
Класичним зразком є двопартійна система США. Більше ста років на політичній арені США монопольно панують дві головні партії – Республіканська і Демократична.
Однопартійні системи існують у країнах з авторитарними політичними режимами, де багатопартійність ліквідовано й установлено монополію однієї партії (Демократична Республіка Конго, Камерун та ін.).
Система "двох з половиною партій". Одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині.
Соціолог Джованні Сарторі взагалі відкинув троїсту класифікацію партійних систем і запропонував їх поділити на: однопартійні, партії-гегемони, домінуючі партії, двопартійні, помірно багатопартійні, вкрай багатопартійні, атомізовані. На думку Джованні Сарторі, існує сім типів партійних систем, що лежать між полюсами однопартійної (моноідеологічної) і атомізованої (вкрай поляризованій ідеологічно, ідейно різнорідної) систем. Проміжні типи (системи з партією-гегемоном, домінуючою партією, двопартійні, обмеженого плюралізму і радикального плюралізму) відображають різноманітні стадії і варіанти ідеологічного плюралізму, що супроводжують діяльність однієї або декількох політичних партій.
Поняття фракції
Фракція - група політичних діячів, об'єднана подібними політичними поглядами всередині більш широкої організації.
Депутатські фракції – це об’єднання депутатів, сформовані на основі партійної приналежності. До складу депутатської фракції можуть входити й позапартійні депутати, які підтримують програмні документи відповідної партії.
Депутатські групи формуються на позапартійній основі й об’єднують депутатів, які поділяють однакові або схожі погляди з питань державного і соціально-економічного розвитку.
Депутат може входити до складу тільки однієї депутатської групи або фракції. Голова Верховної Ради України і його заступники не входять до їх складу.
Головною ознакою політичної фракції є наявність особливої ідейно-політичної платформи і групової дисципліни, яка підноситься її членами нерідко понад загальнопартійну дисципліну. Фракційна діяльність нерідко стає основною причиною підривуавторитетупевної партії, а також створення нових політичних партій.
Фракційна діяльність у парламенті з багатопартійною системою є нормальним і корисним явищем, що забезпечує відображення та захист інтересів різних соціальних груп, класів і верств населення. У парламентську фракцію, таким чином, можуть входити як депутати однієї політичної партії, так і декількох партій (тобто політичної сили — об'єднання близьких за платформами партій). У такому разідепутатипарламентської фракції об'єднуються для провадження спільної політичної лінії.
Зазвичай правила створення парламентських фракцій регулюються внутрішнімзаконодавством, найчастішеконституцією(визначає загальні засади фракційної діяльності), регламентом парламенту і профільнимизаконами.
Неінституційні форми політичної участі. Суспільно-політичні рухи.
Специфічною формою політичної активності громадян е суспільно-політичні організації та рухи, які відрізняються метою, способами її реалізації, ідейними та доктринальними засадами.
Суспільні організації виникають тоді, коли кілька осіб об’єднуються і між ними встановлюються певні зв’язки. Слід зазначити, що такі організації громадян формуються передусім як інструмент реалізації потреб та інтересів цих громадян. Отже, природна потреба людей в об’єднаннях є наслідком спільності їхніх соціальних статусів (станів) і т. ін.
Політологія виявляє свій особливий інтерес до недержавних або неурядових суспільних організацій, які мають постійні (стабільні) риси та характеристики й певну самостійність у діях. Діяльність таких організацій тісно пов’язана із впливом на центри прийняття політичних рішень.
Людина, яка є членом суспільної організації, має дотримувати прийнятих у ній правил поведінки. Кожному членові організації належить відігравати відповідну соціальну роль.
Отже, у разі потреби організація може вимагати від свого члена:
підпорядкування власних інтересів суспільним, навіть якщо він особисто голосував проти прийняття певного рішення;
провадження діяльності, в необхідності якої він не переконаний;
пристосування до звичаїв і традицій організації (уніформи, зразків поведінки, специфічної мови тощо).
Виконання цих вимог сприяє вихованню почуття єдності, зміцненню зв’язків, безперервності функціонування певної спільноти.
Суспільні організації є вагомими чинниками суспільних перетворень, упорядковують суспільне життя. Застій в їх діяльності позначається на функціонуванні всього суспільства, знижує ефективність його функціонування.
Організація як форма суспільних зв’язків є певною системою відносин, інститутів, засобів громадського контролю, об’єднує індивідів, групи, колективи завдяки існуванню системи цілей, сприяє зміцненню, розвитку й виявленню потреб та інтересів своїх членів.
Класифікуючи суспільні організації, бажано враховувати такі критерії:
особливості організацій, які мають певні стосунки з центрами прийняття політичних рішень;
функції, які вони виконують стосовно інтересів своїх членів;
функції, які вони виконують щодо системи влади в державі.
За видами діяльності суспільні організації поділяються на такі групи:
професійні;
економічні (спілки підприємців, кооператорів, селян, товаровиробників, обдурених вкладників та ін.);
конфесійні (католицькі, православні, мусульманські, іудейські, масонські таін.);
культурологічні та освітянські (товариства “Просвіта”, любителів української, російської, єврейської мов та ін.);
спортивні, туристичні, тверезості й здоров’я та ін.;
наукові, науково-технічні (спілки викладачів, науковців, інженерів, енергетиків та ін.);
оборонні (ДТСААФ, аероклуби, мотоклуби);
національні (товариства російської, єврейської, польської культур та ін.);
екологічні (“Зелений світ”, “Грінпіс” та ін.).
Суспільно-політичні рухи відрізняються від суспільних організацій, як правило, відсутністю фіксованого членства, хоча це й не є провідною характерологічною ознакою. Як приклади можна навести такі об’єднання, як Комуністичний, Соціалістичний, Християнсько-демократичний Інтернаціонали. А скажімо, під національно-визвольним рухом можуть розглядатися політичні сили глобального рівня.
Згадані рухи властиві індустріальному суспільству, мають зовнішній характер. Проте існують рухи, які є складовою політичної системи держави. Йдеться про суспільно-політичні рухи постіндустріальних і посттоталітарних суспільств.
В останньому випадку суспільно-політичні рухи постають як перехідні форми об’єднання громадян, які протидіють тоталітаризмові в особі монопольно правлячої партії (по суті — еліти). Надалі вони мають тенденцію до дезінтеграції, втрачають свій вплив, водночас створюючи умови для формування багатопар- тійної системи. Саме такий шлях пройшли “Солідарність” (Польща), Демократичний форум (Угорщина), “Саюдіс” (Литва), Союз демократичних сил (Болгарія), “Демократична Росія” (РФ), Народний рух України (Україна) та ін.
Суспільні рухи, які об’єднують на основі однієї-двох ідей політичні сили, що стоять на різних політичних та ідеологічних платформах, не можуть існувати впродовж тривалого часу.
З досвіду знаємо, що здебільшого вони перетворюються на партії, оскільки нові завдання потребують чіткішої організації діяльності. Зважаючи на це, бажано вивчати суспільно-політичні рухи з погляду теорії мобілізації ресурсів, тобто як організацію, яка має певні внутрішні та зовнішні ресурси розвитку.
З позиції соціальної психології суспільно-політичні рухи досліджуються через вивчення психологічної мотивації участі громадян у їхній діяльності, прагнення певних груп людей досягти вищого соціального статусу.
Теорія колективної поведінки аналізує суспільно-політичні рухи як форми колективної діяльності в умовах правової держави. Остання мусить забезпечити розв’язання соціальних конфліктів, не руйнуючи наявного суспільного ладу.
Оскільки суспільно-політичні рухи, на відміну від партій, важко класифікувати відповідно до політичної ідеології (консерватизму, лібералізму, соціал-демократії, марксизму-ленінізму таін.), наприклад, Е. Гідденс запропонував таку типологію:
трансформативні рухи, спрямовані на радикальні зміни в суспільстві;
реформаторські рухи, пов’язані з модифікацією теперішніх порядків;
рухи порятунків, наприклад релігійні, які прагнуть спасіння людини від гріха і т. ін.;
альтернативні рухи, які зосереджуються на усуненні негативних рис, звичок, наприклад рух за здоровий спосіб життя, проти наркоманії.
Суспільно-політичні рухи, на думку Є. Вятра, проходять такі стадії розвитку.
Постає суспільна потреба в соціальних змінах, яка веде до контактів найактивніших індивідів і формування ініціативної групи.
На основі об’єднання індивідуальних прагнень формуються програмні засади, платформи, доктрини.
До політичної діяльності залучаються широкі кола прихильників, покликані реалізувати завдання суспільно-політичного руху.
Спадає активність руху, коли цілі досягнено або виявилося, що їх неможливо реалізувати; рух припиняє свою діяльність або трансформується в партію.
Суспільно-політичні рухи відіграють велику роль у формуванні партійно-політичних структур суспільства, а в пост- тоталітарних суспільствах вони взагалі їх заміняють у певні періоди розвитку. Хоча це не означає, що в умовах розвинених партійно-політичних структур рухи не мають права на життя. Навпаки, досвід існування в 70-80-ті роки XX ст. досить впливових екологічних, антивоєнних, жіночих та інших рухів у багатьох країнах світу свідчить про те, що за будь-яких умов, будь-якої партійної системи є соціальна ніша для рухів. Останні виконують тоді функції індикаторів невдоволення громадян, е компонентом системи груп тиску на центри прийняття політичних рішень, інституціоналізованим каналом залучення громадян до політики, а отже, засобом сприяння прийняттю оптимальніших рішень щодо соціального управління державою й суспільством.
Групи тиску та інтересів.
Обґрунтовуючи суть політики як суспільного явища, функціонування політичної системи, зміст і ефективність політичної діяльності пересічного громадянина та політичного лідера, не можна оминути поняття суспільного інтересу.
Інтереси — це об'єктивні відносини між потребами й середовищем, у якому потреби реалізуються внаслідок певної діяльності.
Суспільний інтерес — спонукальні сили діяльності соціальних груп, мас людей, спираючись на які суспільство може вдаватися до необхідних управлінських впливів на цю діяльність. Соціальний інтерес спрямований на соціальні інститути, установи, норми взаємовідносин у суспільстві, від яких залежить розподіл предметів, цінностей і благ, що забезпечують задоволення потреб.
Вихідним пунктом аналізу суспільних інтересів є категорія суспільних потреб. Потреби як спосіб реалізації суспільних відносин становлять іманентну сутність особистості; інтереси — це "зовнішня" форма суспільних відносин. Зміст інтересів формується на основі як потреб, так і соціальних засобів, залучених до реалізації останніх.
Людина задовольняє потреби лише в суспільстві, інтереси реалізуються тоді, коли вирішуються протиріччя, спричинені потребами різних соціальних верств і груп. Інтереси мають об'єктивний характер, тому одним із суттєвих питань є їх усвідомлення. Успішність реалізації інтересів різних соціальних верств, класів, груп безпосередньо пов'язана зі ступенем їх усвідомленості: якщо об'єктивні інтереси не усвідомлені або усвідомлені незадовільно, будь-яка соціальна група може або досягти мети, що об'єктивно не відповідає її інтересам, або взагалі не прагнути вигідного для себе рішення.
Усвідомлення інтересів передбачає також їх диференціацію на поточні й фундаментальні. Перші відображають умови існування суб'єкта, пов'язані з задоволенням елементарних потреб; другі тісно пов'язані з основними умовами існування індивіда, з суттю цього соціально-економічного ладу.
Абсолютизація інтересів у масовій свідомості сприяє появі політичних лідерів, які у своїй діяльності можуть виявити певні інтереси, але не осягнути суспільно значущих цілей. Загалом варто відзначити, що функціонування політичної влади — складний процес, який базується на усвідомленні соціальних інтересів.
Групи інтересів та групи тиску існують впродовж усієї історії людства, відтоді, коли почали формуватися системи влади. Специфіка конкретної групи інтересів виявляється в тому, що, по-перше, саме конкретний інтерес відрізняє цю групу від інших суб'єктів господарської діяльності; по-друге, ці інтереси можуть виходити за межі норм, правил, навіть закону; по-третє, вони повинні мати можливість представити свої прагнення державним структурам. Специфіка інтересу є однією з базових ознак групи. Інша характеристика — можливість реалізувати свій інтерес.
Соціальна структура суспільства призводить до складної конфігурації різноманітних групових інтересів. Основоположником теорії груп інтересів вважають американського політолога А. Бентлі, який першим визначив групи інтересу та їх діяльність як предмет політологічного аналізу. Проте А. Бентлі та Д. Трумен трактували групи інтересів та їх вплив на соціально-політичні процеси як винятково американський феномен, де групи були єдиними рушіями політичного процесу.
Група інтересів — це свідоме об'єднання людей на ґрунті спільності потреб та інтересів, що прагне впливати на владу задля відображення своїх інтересів у курсах державної політики. Групи інтересів — це переважно добровільні організації різного спрямування (професійні, молодіжні, феміністські, релігійні, культурні тощо), які мають значну автономію. Такі організації, не претендуючи на політичну владу, прагнуть впливати на неї для забезпечення своїх специфічних інтересів.
Взаємодія груп інтересів із владними структурами та між собою через систему формалізованих і неформалізованих зв'язків є основою налагодження і підтримання консенсусних відносин у межах демократичного політичного устрою. Діяльність кожної групи інтересів важлива, оскільки всі вони спільно створюють плюралістичне середовище для вироблення державної політики. За умови представлення інтересів лише невеликої кількості груп позитивний ефект їх діяльності фактично втрачається, оскільки вже не можна казати про них як про канал зв'язку між суспільством і державними органами та про забезпечення ними представництва інтересів суспільства.
Одну з перших класифікацій груп інтересів запропонував Г. Алмонд, який поділяв їх на:
дезорієнтовані групи, які не мають жодних інституційних основ та об'єднують людей, що протестують проти конкретної політики;
групи, які не мають характеру асоціацій, тобто ті, які ґрунтуються на класовій, культурній або етнічній ідентичності, висловлюють свої інтереси безпосередньо через індивідів, сім'ю та релігійні інституції;
інституційні групи інтересу — групи, які фактично наявні у більших організаціях, зокрема, політичних партіях і законодавчих органах влади;
асоціації — специфічні групи інтересу висловлення інтересів (профспілки, організований бізнес).
Політологи також виокремлюють спонтанні, організовані та інституційні групи інтересів. За ступенем гласності в їх функціонуванні групи поділяють на відкриті (явні) та приховані (латентні); за тривалістю існування — на стійкі та тимчасові.
Долучаючись до політичної діяльності, спонтанні групи є базовими суб'єктами політики, на основі яких створюються вторинні суб'єкти — асоціації, спілки, об'єднання, які:
по-перше, забезпечують функціональне представництво інтересів спонтанних груп;
по-друге, захищають власні, значно вужчі інтереси, котрі згодом можуть отримати домінуюче значення в їхній діяльності.
Ці групи називають організованими групами інтересів. Коли вони чинять безпосередній тиск на владні структури; то водночас є групами тиску.
Групи тиску — це об'єднання громадян, які безпосередньо не борються за владу, але наполягають на врахуванні своїх інтересів при здійсненні політики (профспілки, підприємницькі об'єднання тощо).
Західні політологи під групами інтересів розуміють саме ті, вторинні утворення, що виявляють політичну активність, репрезентуючи й захищаючи певні інтереси за допомогою різноманітних акцій тиску. Визнаючи, що в деяких випадках ці два поняття повністю або частково збігаються, вочевидь, доцільно розмежувати "групи інтересів" як ширші спільноти людей, що усвідомлюють специфіку своїх інтересів і ставлять завдання їх захистити, та "групи тиску" — організації та об'єднання, що безпосередньо зайняті захистом групових інтересів за допомогою активних дій у сфері політики.
З-поміж організованих груп інтересів і груп тиску виокремлюють:
захисні групи, що створюються задля захисту власних матеріальних та професійних інтересів або інтересів ширшої соціальної групи, яку вони репрезентують (профспілки, об'єднання підприємців, творчі спілки, організації ветеранів тощо);
функціональні (проблемні) групи, що створюються задля просування певних програм на політичну арену, привернення до них уваги громадськості та урядів. Вони об'єднують громадсько активних людей, котрі прагнуть вирішити проблеми, не обов'язково щодо їхніх власних інтересів (захист прав людини, захист довкілля тощо).
Серед організованих (захисних і проблемних) груп інтересів є як стійкі, так і тимчасові утворення. Останні виникають переважно тоді, коли людей об'єднує якась одна особливість їх суспільного становища, яку вони прагнуть змінити або нейтралізувати політичними засобами, або хвилює певне питання, спонукаючи їх до політичної участі (біженці, прихильники проведення референдуму з якогось конкретного питання тощо).
Проміжне становище між спонтанними та організованими групами інтересів посідають так звані інституційні групи інтересів (військові, бюрократія, церква).
Усі охарактеризовані раніше групи відкрито заявляють про свої інтереси, пропагують власні програми, прагнуть мобілізувати якомога ширшу підтримку громадськості та вплинути на уряд. Функціонування структурованих відкритих інтересів становить інституційну основу громадянського суспільства.
Поряд із ними в будь-якому суспільстві наявні приховані (латентні) групи інтересів (клани, кліки, мафії, родинно-земляцькі об'єднання).
Клан — це мала група у рамках великої, виникає стихійно, і тому належить до системи неформальних зв'язків. Він намагається за допомогою закулісних дій так сформувати певну суспільну (політичну) структуру, щоб посісти в ній панівне становище й отримати якнайбільшу матеріальну вигоду. Мета клану — повне панування над структурою без її зміни. Приховуючи методи своєї діяльності, він водночас афішує власний вплив для розширення кола своїх прихильників.
Мафія — це група осіб, які намагаються досягти корисливих і владолюбних цілей не лише в рамках певної організації, а й суспільства загалом. Для того вони налагоджують зв'язки з владними структурами і чинять тиск на можновладців із використанням як законних, так і незаконних засобів. Мафія прагне впливати чи навіть формувати внутрішню та зовнішню політику держави задля задоволення своїх незаконних інтересів.
Об'єднання людей на основі родинно-земляцьких зв'язків впливають на суспільну думку, організовують підтримку певних політичних сил та акцій на основі різноманітних контактів між людьми певного кола, незалежно від відмінностей у світогляді, політичних поглядах, освіті, соціальному статусі.
Приховані групи інтересів є у будь-якому суспільстві, особливо активізуючи свою діяльність у кризові періоди. За загальним правилом, вплив прихованих угрупувань на політику тим більший, чим менш структурованими є основні, відкриті елементи соціальної структури. У посткомуністичних державах, зокрема й в Україні, до цього додається безпрецедентно сприятливий ґрунт для їх виникнення та функціонування: перерозподіл одержавленої власності за неусталених інститутів влади, слабкість та залежність судової влади, відсутність дієвого впливу з боку більшості суспільства, на прийняття важливих політичних та економічних рішень.
Попри помітні відмінності між різними видами груп інтересів і груп тиску, можна констатувати, що вони орієнтуються переважно на однакові напрями та способи впливу.
Основними напрямами їх діяльності є:
вплив під час виборчих кампаній;
вплив на законодавчий процес;
вплив на кадрові питання;
вплив на прийняття й виконання управлінських рішень;
вплив на суд і судові рішення.
Найчастіше використовують такі безпосередні способи взаємодії з владними структурами:
особисте послання політичному лідерові (главі держави) або верховному органові правління;
забезпечення собі безпосереднього представництва у правлячій еліті;
контакти між елітами, використання персональних знайомств і зв'язків з людьми при владі;
вплив через бюрократичний (адміністративний) апарат.
лобі (неформальні кулуарні об'єднання високооплачуваних представників або агентів груп, які чинять тиск на владні структури, використовуючи політичні, економічні, ідейно-психологічні засоби).
Поряд із прямим впливом застосовують і непрямий тиск, діючи через партії або через громадську думку, яка формується за допомогою засобів масової інформації.
Якщо охарактеризовані раніше способи для певних груп є недостатніми або неефективними, вони вдаються до масових акцій протесту (демонстрацій, пікетувань, страйків). Якщо ж влада і далі продовжує ігнорувати їхні вимоги, це може спричинити збройні конфлікти, повстання, революції.
Політологи виділяють такі основні чинники, що визначають впливовість зацікавлених груп:
тип політичного режиму;
рівень легітимності групи, що заявляє про свої вимоги;
здатність групи застосувати певні санкції;
ресурси, які має група (фінансове становище, рівень організованості, кількість членів).
Існує два основних підходи (дві дослідницькі парадигми) до вивчення впливу групових інтересів на політику: марксистська теорія класів і класової боротьби та теорія плюралістичного суспільства.
Згідно з марксистським ученням про класи, процес соціальної диференціації діє лише в напрямі поляризації суспільства на два основних класи (експлуататорів та експлуатованих); кожне класове суспільство має одну основну суперечність — щодо володіння засобами виробництва; політична влада завжди є явним або прихованим пануванням (диктатурою) одного класу над іншим. Вирішити цю основну класову суперечність, що має непримиренний (антагоністичний) характер, можна лише за допомогою революції.
Протилежним до охарактеризованого є ліберально-демократична теорія групових інтересів та їх ролі у політичному житті, що виявляється в теорії плюралістичного суспільства. Плюралісти погоджуються, що тенденція до дихотомізації суспільного поділу могла діяти в період раннього капіталізму, але заперечують її дії у сучасних розвинутих суспільствах. Останні мають складну соціальну структуру, різні групові інтереси (економічні, соціальні, культурні, професійні), тобто соціальний плюралізм. Групи перебувають у стані перманентного протистояння, яке не лише не підриває стабільності соціальної та політичної системи, а й сприяє їй. Адже в такій ситуації представникам зацікавлених груп доводиться постійно шукати шляхів до примирення, вести переговори, укладати союзи, тобто відмовлятися від політики силового тиску й формувати політичну культуру компромісів.
Перевагою плюралістичного суспільства є те, що суспільні групи мають змогу захищати власні інтереси, виступаючи на політичній арені як організовані сили. Р. Дал зауважує, що категорією політології є не соціальний чи культурний плюралізм у розумінні "багатоманітність", а саме "організаційний плюралізм", здатний перетворити групи інтересів на суб'єктів політичного процесу. Організаційний плюралізм у сфері громадського життя призводить до утворення партій, які є подальшою ланкою представництва й захисту специфічних групових інтересів політичними засобами.
Способи взаємодії організованих групових інтересів між собою та з владними структурами визначаються багатьма чинниками, зокрема й характером самих інтересів. З огляду їх сумісності, наявні три типи інтересів:
спільні, або такі, що об'єднують різні групи;
взаємозаперечуючі, або такі, що протиставляють групи одна одній;
паралельні, або такі, що не впливають на взаємовідносини між групами.
Перший тип інтересів переважає там, де виникає спільна для усіх або багатьох груп потреба у вирішенні певної проблеми. Особливий випадок становить збіг інтересів у подоланні загрози існування суспільства, що спричиняє спільні дії населення під час війни, чужоземної інтервенції, природної катастрофи. Такі інтереси задовольняються об'єднаними зусиллями різних зацікавлених груп на підставі тимчасової або довготривалої згоди (консенсусу).
Другий тип інтересів — це ті, які взаємно заперечують один одного. Сам зміст цих інтересів, зіткнення інтересів створює перешкоди на шляху їхнього взаємного зіткнення. У таких випадках натрапляємо на різні форми силового протиборства.
Третій тип інтересів — такі, що існують паралельно, не перетинаючись, що й дає змогу задовольняти одні з них без особливих утрат для інших.
Отож, можливі дві форми взаємодії групових інтересів — конфлікт і згода (консенсус).
Політичний конфлікт — зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб'єктів політики в їхньому прагненні реалізувати власні інтереси й цілі, пов'язані насамперед з боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також із політичними перспективами розвитку суспільства.
Політичні конфлікти виконують низку функції (рис. 7.4).
Джерела політичних конфліктів, їх цілі та наслідки легше пояснити, враховуючи класифікацію конфліктів на три основних типи: конфлікт цінностей, конфлікт ідентифікацій, конфлікт інтересів.
Конфлікт цінностей — це боротьба довкола уявлення про те, що є правильним або важливим, до яких цілей треба прагнути.
Конфлікт ідентифікацій — це суперечності щодо вільного визначення громадянами своєї етнічної чи громадянської приналежності.
Конфлікт інтересів пов'язаний із зіткненням різних, насамперед політичних і соціально-економічних інтересів.
Більшість конфліктів може бути оптимізованою на будь-якому рівні й етапі, а основне інструментальне завдання щодо конфлікту має бути визначене як управління ним. Управління конфліктом — урегулювання, розв'язання, придушення, а також ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства загалом чи окремих його суб'єктів.
Важливою формою взаємодії зацікавлених груп у політиці можна вважати консолідацію на основі консенсусу. Консолідація — це форма політичної взаємодії, що призводить до об'єднання зацікавлених груп для досягнення спільних цілей. Консолідація може набувати форми виборчого блоку, об'єднання фракцій у парламенті на підтримку того чи іншого питання порядку денного, узгодження масових дій задля чинення тиску на уряд чи парламент тощо.
Політична консолідація як форма взаємодії виникає на основі консенсусу. Консенсус — згода між суб'єктами політики з певних питань, на основі базових цінностей і норм, спільних для всіх основних соціальних і політичних груп суспільства; прийняття рішення без голосування за виявленням усезагальної згоди.
Консенсус є важливою умовою політичної стабільності. Він дає змогу управляти суспільством ненасильницькими методами й дає підстави говорити про політичну консолідацію (єдність) суспільства. Проте загальна згода є передумовою і серцевиною консенсусного стану суспільства, не підлягає точному визначенню і кількісному виміру. Зафіксувати консенсус можна лише на підставі його наслідків, основним із яких є: стабільне функціонування системи, відсутність системних конфліктів. Інакше кажучи, конфлікт виникає, коли порушується консенсус; останній з'являється, коли врегульовується конфлікт.
Найсприятливіші умови для досягнення політичного консенсусу виникають за панування норм терплячості, компромісу, визнання чужих інтересів як гарантії здійснення власних, котрі поширені в умовах громадянського суспільства і є його ознаками. Важливу роль у досягненні консенсусу відіграють і політичні інститути — законодавчі органи, суди, коаліційні партійні системи, що об'єднують плюралістичне суспільство.
Корпоративізм та неокорпоративізм.
Термін «корпорація» (від лат. Corpus - тіло) виник у період Середньовіччя. Корпораціями у XIV-XV ст. називалися станово-професійні організації цехового типу, що захищали та відстоювали інтереси своїх членів. Організації цього типу були свого роду перехідною ланкою між общинним типом суспільства та громадянським суспільством. Входження індивіда у ту чи іншу корпорацію визначало можливості професійної діяльності та відстоювання соціальних інтересів; поза корпорацією соціальне життя ставало неможливим.
«Ренесанс» корпоративних організацій посідає період ранньоіндустріального розвитку. Для маргіналізованих мас корпорація була чи не єдиною соціально прийнятною формою організації. У сучасній науці під корпорацією розуміється інституціоналізована замкнута група, що монопольно розпоряджається певними ресурсами, виконує певні господарські, адміністративні, військові чи політичні функції та одночасно монополізує представництво специфічних колективних інтересів. Корпорація — це суворо ієрархізована система, в якій реальна влада належить невеликим елітним угрупованням, а внутрішньокорпоративні відносини ґрунтуються на принципі лояльності та особистої відданості пересічних членів керівництва.
Заснована на корпоративних принципах система представництва інтересів отримала назву «корпоративізм». Корпоративізм характеризується американським політологом Ф. Шміттером як:
«обмежена кількість примусових, ієрархічно ранжированих та функціонально диференційованих груп інтересів», які «монополізують представництво відповідних сфер суспільного життя перед державою в обмін на контроль останнього за відбором їхніх лідерів та його участь у визначенні їхнього складу та формуванні їхніх вимог».
До специфічних рис корпоративізму належать:
участь у політичному житті організацій, а не окремих індивідів;
зростання впливу професійних представників специфічних інтересів на шкоду громадянам;
привілейоване становище деяких асоціацій та їх ширші можливості впливу прийняття рішень;
заміна конкуренції інтересів їхньою монополією у певних сферах.
А. Каусон визначає корпоративізм як «специфічний соціально-політичний процес, в ході якого організації, які представляють агреговані функціональні інтереси, вступають у взаємодію з органами держави з метою вироблення та прийняття політичних рішень та подальшої їхньої реалізації».
Тривалий час корпоративізм розглядався як явище, вороже до демократії. Політичні зміни, що почалися в деяких країнах Західної Європи в середині 1970-х рр., Змусили політологів по-новому оцінити даний феномен політичного життя. Було висунуто концепцію про формування неокорпоративізму, що вписується в плюралістичну модель демократії.
Сучасний корпоративізм часто вже визначається як "демократичний корпоративізм", "соцієтальний корпоративізм" або "неокорпоративізм" на відміну від авторитарних форм корпоративізму, в яких групи інтересів повністю контролювалися державою. Починаючи з 1970-х років. предмет корпоративізму (як антитеза плюралізму) був у центрі уваги вчених, які вивчають групи інтересів. Поступово складалася сприятлива думка про корпоративізм. Відмінними рисами країн, у яких поширений неокорпоративізм, були швидкі темпи економічного зростання, низький рівень безробіття, низький рівень інфляції.
Корпоративізм, за Лейпхартом, має два взаємопов'язані значення. Перше відноситься до такої системи груп інтересів, в якій вони організовані у національні, спеціалізовані, ієрархічні та монополістичні вищі організації. Друге стосується включення груп інтересів у процес формування політики. Ф. Шміттер доводить, що другий тип корпоративізму слід було б позначити як «узгодження». Корпоративізм, зазначає американський політолог, має на увазі, що:
групи інтересів щодо великі за розміром та відносно нечисленні;
вони координуються у національних вищих організаціях.
Узгодження означає:
регулярні консультації лідерів вищих організацій, особливо які представляють робітників і керівників, із представниками уряду; досягнення всебічних угод, які є обов'язковими для всіх трьох партнерів з переговорів, — так званий тристоронній пакт.
П. Каценштейн додає іншу відмінну рису корпоративізму: «ідеологія соціального партнерства» та відсутність свідомості «переможець отримує все» — характеристики, які пов'язують корпоративізм з іншими характеристиками консенсусної демократії.
Неокорпоративізм - це демократичний інститут представництва та узгодження інтересів трьох суб'єктів - держави, підприємців та найманих працівників, що характеризується нав'язуванням державою іншим учасникам «переговорного» процесу пріоритетів та цінностей, що виводяться із загальнонаціональних інтересів; інститут міжкорпоративної взаємодії, суб'єкти якого.
Семінар №4
1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 15