1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15
Ім'я файлу: 10 семінарских.docx
Розширення: docx
Розмір: 337кб.
Дата: 30.11.2021
скачати
Пов'язані файли:
Використання новітніх технологій в Україні у сфері документообіг
Екологія Практична робота.docx
laba--cilochislove-programuvannya_l3hogcte.3l3.pdf
ЕЧСП – 1.docx
Бази данних завдання.docx

Країни соціалізму. Розвинений соціалізм.


Як вже неодноразово згадувалося вище, ідеального функціонуючого соціалістичного суспільства в повному розумінні цього слова, не існує. Проте, існують країни, в яких багато концепцій успішно реалізовано і приносять людям реальне благо. Так самими соціалістичними країнами є:

Китай;

Данія;

Фінляндія;

Нідерланди;

Канада;

Швеція;

Норвегія;

Ірландія;

Нова Зеландія;

Бельгія.

Як можна помітити, що в даному списку присутні досить розвинені в економічному плані держави, які можуть дозволити собі впроваджувати різні програми щодо соціального захисту громадян. З цього можна зробити висновок, що на цю мить, ідеальним варіантом для суспільства є симбіоз існуючого капіталізму і м’якого соціалізму.
Фемінізм.

Термін "фемінізм" походить від лат. femina – "жінка". Означає рухи, доктрини й ідеології, які у своїй діяльності зосереджені на питаннях правової, політичної та суспільної рівності жінок з чоловіками. Термін вперше використали у XIX ст. як медичний; лише у XX ст. його почали застосовувати для означення/характеристики низки питань, котрі стосувалися рівноправності та емансипації жінок. В основу фемінізму покладено переконання про одвічну нерівність жінок і чоловіків та твердження, що жінки є об'єктом постійної дискримінації. Виявленням цього в суспільстві був: маскулінізм (лат. masculinus – чоловічий) – природний характер чоловічої домінації в суспільстві, маніфестація переваг чоловіків над жінками в питаннях сексу та всіх суспільних сферах; патріархат – доктрина, згідно з якою домінація чоловіків у політичній владі є наслідком їхньої домінації в сімейних справах (відповідно нерівність між статями трактували як природний результат) та мізогінія (грец. rnisos – відраза та gyne – жінка) – ненависть до жінок, яка виявлялась у критичному сприйнятті всього, що було пов'язане з жінками.

На думку Джейн Менсбрідж та Сьюзан Окін, фемінізм складно трактувати як систематизовану теорію, радше це – певна політична позиція. Водночас вони зазначають, що висновки, які зробили прибічники фемінізму, дають змогу уявити багато положень політичної філософії в цілком іншому вигляді та контексті, внаслідок чого традиційні політичні поняття можуть набувати іншого, додаткового значення, що загалом дає підстави ґрунтовніше сприймати та розуміти суспільні явища й процеси.

Спільним для всіх напрямів фемінізму є прагнення покласти край систематичному вивищенню чоловіків над жінками. З цією метою вони намагаються з'ясувати та показати всі існуючі, актуальні форми, приклади такої домінації, щоби суспільство могло припинити цю дискримінацію.

Головні/ключові запитання в фемінізмі такі: Внаслідок яких причин у суспільстві виникла чоловіча домінація? Чому вона отримала загальний/універсальний характер? Які її наслідки для жінок і суспільства загалом? У цьому контексті фемінізм приділяє велику увагу особистісному досвіду кожної жінки і з цього досвіду виводить більшість своїх оцінок/суджень.

Отже, фемінізм іманентно детермінований бути плюралістичним, тому його складно уявити як єдину, цілісну конструкцію. Від моменту виникнення фемінізму в XIX ст. його представниці почали трактувати проблеми приватного, особистого життя як суспільні, політичні проблеми і вирішувати їх засобами політичної боротьби. Тому фемінізм, порівняно з іншими політичними ідеологіями та доктринами, найбільше вплинув на "стирання"/усунення різниці між публічною та приватною сферою. Додатковою властивістю фемінізму можна вважати твердження, що зміни не прийнятного для жінок становища можуть відбутися лише внаслідок свідомої, спільної діяльності самих жінок.

Фемінізм "першої ХВИЛІ"


У розвитку фемінізму протягом XX ст. можна виокремити такі етапи: перший – це продовження фемінізму "першої хвилі", який сформувався ще у XIX ст. і тривав до 20-х років XX ст. З 60-х років XX ст. бере початок фемінізм "другої хвилі", або неофемінізм. Багато дослідників уважають, що зі середини 90-х років починається третій етап – фемінізм "третьої хвилі".

Перший етап характеризувався передусім боротьбою за надання жінкам рівних з чоловіками виборчих прав, тому отримав назву "суфражистський рух" (англ. suffrage – право голосу). Він набув найбільшого поширення у США та Великій Британії. Своєрідним символом цього руху стала Суспільно-політична унія жінок WSPU (Woman's Social and Political Union), яка була створена в 1903 p. у Манчестері (Англія). Головне гасло організації: "Дії, а не слова!", символ – три кольори (рожевий, зелений і білий).

У 1905 р. парламент Британії відмовився надати жінкам виборчі права, з 1906 р. об'єднання почало застосовувати радикальні дії. У 1908 p. WSPU організувало найбільшу у Великій Британії маніфестацію жінок, у якій взяли участь 500 тис. осіб. В арсеналі протестних дій були: маніфестації, бійки з поліцією, спроби підпалити Вестмінстерське абатство. Жінки прив'язували себе до статуй, нищили твори мистецтва, були випадки голодування заарештованих суфражисток. Це змусило правлячу тоді Ліберальну партію прийняти в 1913 р. "Акт кота та миші" (The Cat and Mouse Act), який дозволяв примусово годувати і доправляти заарештованих голодувальниць додому з правом повторного арешту, коли їхнє здоров'я поліпшиться. Цей документ зумовив зростання суспільної підтримки суфражисток і одночасне значне падіння рівня підтримки Партії лібералів (на знак протесту партію залишив Б. Рассел).

У 1917 p. WSPU розпустили і на її ґрунті створили у 1918 р. Жіночу партію, яка розпалася у 1919 р. Вирішальний вплив на отримання суфражистками суспільної підтримки мало широке залучення жінок до праці під час Першої світової війни. У 1918 р. Британський парламент надав право голосу жінкам, котрим виповнилось 30 років, що володіли власними будинками; одруженим жінкам, які вели домашнє господарство; власницям, які одержували від свого господарства дохід не менше 5 фунтів, та випускницям вищих британських навчальних закладів. Однакове з чоловіками виборче право жінки отримали лише у 1928 р., а в США на підставі 19 поправки до Конституції – у 1920 р.

Уперше жінки здобули рівне з чоловіками виборче право в Новій Зеландії у 1893 р. (це було лише право брати участь у виборах – обирати). Згодом у Австралії в 1902 р. жінки мали право одночасно обирати та бути обраними. В Європі першою країною, яка надала жінкам виборчі права, була Фінляндія (1906 p.). Надалі отримання жінками виборчого права виглядало так: Австрія – 1918 p., Бельгія – 1948 p., Греція – 1952 p., Данія – 1915 p., Ірландія – 1918 p., Іспанія – 1931 p., Італія – 1945 p., Нідерланди – 1919 p., Німеччина – 1919 p., Норвегія – 1913 p., Португалія – 1931 p., Франція – 1944 p., Швейцарія – 1971 p., Швеція – 1921 р. Останніми серед європейських країн були Люксембург (1978) та Ліхтенштейн (1986). У державах, які утворились унаслідок падіння колоніалізму, жінки отримали рівні з чоловіками політичні права одночасно з проголошенням державної незалежності.

"У межах фемінізму "першої хвилі" визначимо два головні напрями: ліберальний і соціалістичний. Вимога рівних з чоловіками виборчих прав відповідала суті лібералізму. В контексті лібералізму позиціонувалися й інші вимоги феміністок: рівності з чоловіками щодо отримання освіти, особливо вищої; надання заміжнім жінкам права на власне майно, на працю; однакове трактування з чоловіками в питаннях розлучень і успадкування спільно набутого майна; отримання рівних з чоловіками прав на дітей у випадках розлучення тощо. По суті, в основу ліберального напряму фемінізму була покладена ліберальна концепція індивідуалізму.

Соціалістичний напрям фемінізму репрезентували Август Бебель (1840–1913), Клара Цеткін (1857–1933), Олександра Коллонтай (1872–1952). Август Бебель був автором популярної праці "Жінка і соціалізм" (1883), яку перекладено багатьма мовами. Він був переконаний, що неможливо досягти визволення людства без суспільної рівності статей. Рівність між жінками і чоловіками передбачав за умов запровадження соціалізму та використання досягнень науки і техніки.

Клара Цеткін – лідер німецької соціал-демократії, одна зі засновниць Комуністичної партії Німеччини. В межах революційної діяльності брала активну участь у боротьбі німецьких жінок за рівні права з чоловіками. В 1891–1917 pp. редагувала газету німецької соціал-демократії для жінок "Рівність", а з 1907 р. очолювала жіночу секцію Соціал-демократичної партії Німеччини, яка стала найпотужнішою серед європейських партій. Вона вважається автором ідеї святкування 8 березня як Міжнародного жіночого дня (1911). Олександра Коллонтай – російська та радянська політична діячка, була ініціатором створення і керівником з 1920 р. жіночого підрозділу ЦК РКП(б), мета якого – досягти рівних прав жінок і чоловіків, подолати неосвіченість жінок. Була першою в історії жінкою-диплома-том. У своїх промовах та публікаціях активно піднімала питання цивільного шлюбу, усунення перешкод для отримання жінками розлучень, перегляду традиційних норм сексуальних взаємовідносин.

Варто зазначити, що в фемінізмі "першої хвилі" у США оформився додатковий поділ, заснований на расовому ґрунті. Це пов'язано з тим, що перші американські суфражистки здебільшого були білими жінками і належали до заможних верств або до середнього класу. Проблеми, які вони порушили, стосувалися всіх жінок. Крім того, темношкірі американки до вже сформульованих питань додали багато аспектів, що стосувалися інших форм дискримінації. Це зумовило появу окремих структур для білих і темношкірих жінок. Особливо це стало помітним після надання у 1920 р. жінкам рівних з чоловіками виборчих прав, коли значна частина чорношкірих жінок та чоловіків і надалі були позбавлені цього права в цілому ряді штатів.

Боротьба за отримання виборчих прав стала великою спільною метою жінок з різних країн, що сприяло налагодженню співпраці між жіночими національними структурами/ініціативами: у 1904 р. було створено міжнародну організацію суфражисток – Міжнародний альянс жінок, а у 1910 р. – Всесвітню раду католицьких жіночих організацій. Вони вірили самі й переконували інших, що отримання рівних з чоловіками виборчих прав призведе до ліквідації нерівності між чоловіками та жінками. Після прийняття рішень щодо надання жінкам рівного з чоловіками виборчого права не відбулося подолання всієї сукупності інших нерівностей між статями. Усвідомлення цього виявилось у відчутному падінні рівня жіночого руху в усьому світі.

Семінар №5

Тема 5: Політична культура і політична свідомість

План

1.Політична культура: поняття та зміст політичної культури

Структура та функції політичної культури

Політична культура, політична свідомість і політична ідеологія належать до ключових понять політології. Як явища суспільного життя вони містять чуттєві й теоретичні, ціннісні й нормативні, раціональні й підсвідомі уявлення громадян, які допомагають їм усвідомити й розвинути всебічні зв'язки з інститутами влади й між собою щодо участі в управлінні суспільством і державою. З утвердженням в Україні демократії політична культура та ідеологія повинні вийти насамперед за межі офіційних норм і лояльного ставлення до влади, властивих тоталітаризмові.

Від політичної культури людей вирішальною мірою залежать характер і напрями політичного процесу, стабільність і демократизм політичної системи суспільства. Саме цими критеріями вимірюється її зрілість. Чим вища політична культура, тим вужчою є сфера політичної контркультури, яка суперечить домінуючим позитивним політичним і демократичним цінностям і виконує дестабілізуючу роль.

Політична культура як соціальне явищевиникла раніше, ніж оформилося саме поняття, — з появою держави, у IV-III тис. до н. е. Вона була предметом уваги Платона, Аристотеля, Макіавеллі, Монтеск'є, Токвіля, Маркса, Мангейма та інших мислителів. А сам термін запроваджений у науковий обіг німецьким філософом епохи Просвітництва Йоганом-Готфрідом Гердером (1744—1803). Систематично використовувати його почали в 50-х роках XX ст.

Існує багато визначень поняття "політична культура", що зумовлено його складністю і недостатнім вивченням. Приміром, американські політологи Г. Алмонд і С. Верба визначають політичну культуру як сукупність психологічних орієнтацій людей стосовно політичних об'єктів, як знання, почуття та оцінки політичних явищ. Тобто вони наголошують на суб'єктивних рисах політичної культури і не включають до неї політичну діяльність.

Англійські дослідники А. Кардинер, С. Вайт акцентують увагу на об'єктивному аспекті явища, а саме на політичній діяльності й поведінці носіїв політичної культури. Очевидно, раціональним є діалектичне поєднання в розумінні політичної культури обох аспектів, позаяк вона може бути виявлена та оцінена тільки через реальність політичної дії та поведінки суб'єктів.

Політична культура — типова, інтегральна характеристика індивідуального чи колективного соціального суб'єкта та соціальних інститутів, суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку ix політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки.

Критерієм, своєрідним дзеркалом політичної культури соціального суб'єкта є його реальна політична практика. Оцінюючи зміст, характер політичної діяльності та поведінки, можна визначити якість і рівень політичної культури, її носія (індивідуального чи колективного).

Зміст політичної культури різних соціальних суб'єктів неоднаковий за обсягом, структурою тощо. Політична культура суспільства є синтезом відповідних культур усіх існуючих у ньому соціальних спільнот і політичних інститутів. Але це не механічний конгломерат. У царині означених культур виробляється нова якісна субстанція — культура, яка фіксує суттєві ознаки та рівень суспільної політичної свідомості й поведінки суспільства загалом, У Цій новій, інтегрованій політичній культурі можуть переважати демократичні чи авторитарні риси, переплітатись різні рівні й характер політичних ознак носіїв культури.

Але головне, що ця політична культура дає змогу побачити якісний рівень політичного життя суспільства. Те саме стосується і політичної культури окремої особи як сукупності елементів її політичної свідомості й поведінки. Їх характер і якість, самобутній зміст, взаємодія та обумовленість дають змогу оцінювати рівень політичної зрілості людини, її політичну культуру.

Політична культура є складовою духовної культури особи і суспільства загалом. Вона тісно поєднана з іншими видами духовної культури — моральною, правовою, управлінською тощо. У контексті загальної культури суспільства політична культура постає як культура політичного мислення і політичної поведінки. Вона значною мірою обумовлює ступінь цивілізованості політичного життя суспільства.

Деякі автори виділяють ще поняття "громадянська культура" як різновид політичної культури, її вищий щабель. Громадянська культура передбачає, що суб'єкти політичного процесу в своїй діяльності керуються насамперед інтересами всього суспільства, підпорядковують їм свої приватні, корпоративні цілі. Дії цих суб'єктів спрямовані на дотримання громадянського консенсусу і здій­снюються в межах правової держави. Політична культура громадянського суспільства характеризується єдністю громадянських прав і обов'язків та пріоритетом прав і свобод людини в державі. Основними її складовими є рівень політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки соціальних суб'єктів.

Типи та функції політичної культури

Політична культура має винятково важливий аспект, пов'язаний з поведінкою та діяльністю політичного суб'єкта, які визначають передусім стиль участі суб'єкта в політичному житті, тобто сукупність методів і засобів його політичної практики, компетентність, професіоналізм, моральність тощо. Відомо, що не всі суб'єкти політики володіють належним стилем діяльності. Тому одним із основних критеріїв оцінки їх політичної культури е здатність до участі в політичному процесі, уміння правильно оцінювати політичну ситуацію, результативність діяльності.

Чим людина активніша, зацікавленіша, конструктивніша, тим вища її політична культура. Безумовно, зміст політичної культури, зокрема її аспект, пов'язаний з поведінкою суб'єкта, досить ємний. Приміром, помітне місце в ньому посідають політичні традиції та символи. Традиції зберігають елементи минулого політичного досвіду, є способом передачі зразків політичної свідомості й поведінки від покоління до покоління. Хоча зі зміною історичних умов вони можуть оновлюватись або навіть зникати. Своєрідною ознакою культури соціуму є політична символіка (прапор, герб, гімн. Символіка має яскраво виражене емоційне забарвлення і подекуди здатна відігравати мобілізуючу роль.

Політична культура виконує певні соціальні функції:

Виховна функція. Її призначення полягає в підвищенні політичної свідомості й національної самосвідомості через безпосередню участь громадян в управлінні, політичному житті, зростанні їх інформованості й компетентності, освіченості.

Регулююча функція. Покликана забезпечувати вплив громадян на політичний процес, насамперед через участь у контролі за роботою органів влади й управління, а також за допомогою існуючих норм, традицій, ідеалів тощо. Це сприяє попередженню політичних реформацій, нормалізації та стабілізації життя суспільства.

Захисна функція. Полягає в охороні політичних цінностей, що відповідають вимогам соціального прогресу, демократії, гуманізму (захист прав і свобод людини тощо).

Прогностична функція. Сприяє передбаченню можливих варіантів поведінки суб'єктів політики за певних ситуацій, у перебігу політичних подій.

Комунікативна функція. Забезпечує ідейно-політичний зв'язок громадянина з політичною системою, іншими членами суспільства.

Процес формування політичної культури відбувається передусім під впливом політичного життя, певних режимів, політичних систем. Чим вони демократичніші, тим вищий рівень політичної культури громадян. За таких обставин виховний процес здійснюється об'єктивно. Але, попри це, необхідні цілеспрямовані заходи й засоби: демократична система освіти й політосвіти, змістовна робота засобів масової інформації, високий духовний рівень мистецтва й літератури, конструктивний вплив на маси партійних і непартійних об'єднань, творчий розвиток гуманітарних наук тощо. Виняткове значення в набутті політичної культури мають суспільні ідеали. Їх відсутність спустошує людину, робить її байдужою, аполітичною, здирницьки раціональною. Суспільство без справжнього гуманістичного І ідеалу є неповноцінним, історично нежиттєздатним.

Класифікація політичної культури за типами дуже різноманітна. Охарактеризуємо типологію американських політологів Г. Алмонда і С. Верби.

Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі та інтерес громадян до політики, а їх політичні орієнтації невіддільні від релігійних і соціальних (існує переважно у відсталих племен).

Підданський тип. Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному суспільстві).

Активістський тип. Він вирізняється чіткою орієнтацією індивідів на активну роль у політичній системі, незалежно від позитивного чи негативного ставлення до її елементів або системи загалом.

У реальній політиці існують, як правило, змішані типи: піддансько-активістський, патріархально-підданський та ін.

Типологію політичних культур, що базується на формаційному підході, запропонував польський політолог Є. Вятр. На його думку, докапіталістичним формаціям притаманний традиційний тип політичної культури з такими рисами: визнання святості влади, регулювання прав і взаємин підданого та влади на основі традиційних норм ("так було завжди"); непорушність політичної системи, її усталених норм. Основні види цієї культури, за Вятром, — племінна, теократична, деспотична; другорядні — патриціанська, дворянська.

Для капіталізму головним типом політичної культури є буржуазно-демократична, яка, у свою чергу, поділяється на консервативно-ліберальну і ліберально-демократичну. Консервативно-ліберальна політична культура визнає головними цінностями громадянські права і свободи, традиції, але часто заперечує радикально-реформаторські зміни (особливо там, де при владі консервативні сили). У ліберально-демократичній культурі визнання буржуазно-демократичних цінностей і взірців супроводжується більшою лібералізацією та очікуванням соціальних реформ (скандинавські держави, де впливові соціал-демократичні партії).

У капіталістичному суспільстві може існувати і другорядна політична культура — автократична у формі авторитарної чи тоталітарної (Німеччина за часів нацизму). Соціалістичному суспільству, стверджує Вятр, властива політична культура соціалістичного демократизму, а також другорядна — реліктова автократична культура.

Донедавна у вітчизняній політичній науці панувала типологізація політичних культур за історично-формаційним критерієм. Згідно з нею вирізняють рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний типи культур. У межах кожного з них виділяються класові види політичної культури: буржуазна, пролетарська та ін. На сучасному етапі набув поширення поділ на тоталітарний, плюралістичний і перехідний типи політичної культури. Тоталітарна культура базується на принциповій одномірності соціального, економічного та духовного життя суспільства, на його тяжінні до стирання політичного, ідеологічного та іншого розмаїття, до монополізму, тотального контролю, згортання прав і свобод людини.

Плюралістичний тип політичної культури стверджує багатоманіття, множинність усіх форм матеріального, політичного, ідеологічного, соціального буття, свободу думки і вибору в межах закону, вільну змагальність та конкуренцію, захист прав і свобод людини. Перехідний тип політичної культури (від тоталітарного до плюралістичного) притаманний переважній більшості постсоціалістичних країн, у т. ч. Україні.

За територіально-національною ознакою виокремлюють національний тип політичної культури. Він відповідає традиціям і особливостям певного етносу в межах його території. Однак навіть у культурі відносно "чистого" й національного типу внутрішні політичні цінності, настанови — неоднорідні. Тому теорія політичної культури широко послуговується поняттям "політична субкультура".

Політична субкультура — сукупність особливостей політичної культури певної соціальної групи, які відрізняють цю політичну культуру від культури іншої групи людей.

Групові особливості зумовлені відмінностями в соціальному стані людей, освітніми, статевими, віковими, етнічними, релігійними та іншими чинниками, що дає підстави для тверджень про субкультуру жінок, робітників, підприємців, селян, молоді. Приміром, молодіжну субкультуру вирізняють гострота сприймання політичних подій, емоційність, нерідко недостатня зваженість оцінок, тяжіння до нового, а подекуди бунтарство й апатія. Водночас складовою політичної субкультури соціальної групи є найтиповіші риси політичної культури суспільства.

Наявність у суспільстві полярних політичних субкультур, їх велика розбіжність породжують фрагментарну політичну культуру, яка спричиняє нестабільність у суспільстві, неповагу до загальнолюдських, загальнонаціональних цінностей, інтересів та ідеалів, намагання вивищити над ними регіональні, групові, партійні, що стримує прогресивні зрушення в суспільстві.

Політична свідомість: зміст, структура, типологія

Від розвитку політичної свідомості суб'єкта, правильного чи ілюзорного відображення в людській свідомості політичного буття залежить і рівень його політичної культури. Спонукаючи людей до дії чи бездіяльності, політична свідомість зворотно впливає на суспільне життя. У ній фіксується політичний інтерес індивідуального чи колективного соціального суб'єкта.

Політична свідомість — опосередковане відображення політичного життя, формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних суб'єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини.

Існують два взаємопов'язані блоки елементів політичної свідомості — мотиваційний та пізнавальний.

Мотиваційний блок. До нього належать: політичні потреби та інтереси, політичні цілі та цінності, психологічні установки та ідеологічні настанови, політичні переконання. Ці елементи, обумовлюючи одне одного, спонукають людей до певної політичної поведінки. Цей процес супроводжується емоціями, почуттями тощо.

Пізнавальний блок. Він охоплює: політичну інформованість, політичні знання, теорії, уявлення, політичну ідеологію носіїв політичної свідомості. Виняткове місце в політичній свідомості посідає правосвідомість, що є водночас відносно самостійною субстанцією. Адже знати, поважати і виконувати правові норми — обов'язок кожного громадянина правової держави і суб'єкта політичних відносин.

Глибина розвитку компонентів політичної свідомості соціального суб'єкта визначає рівень його політичної освіченості та зрілість політичної культури в цілому. Звичайно, політичні знання, уявлення — відносні, як і людські знання взагалі. Нерідко вони мають різний ступінь адекватності реальному стану речей, оскільки ґрунтуються не лише на об'єктивних фактах, а й на домислах, неперевіреній інформації, ортодоксальних ідеологемах, необґрунтованих, упереджених теоріях тощо.

Це зумовлює і незрілість політичної культури в суспільстві, необхідність її підвищення та збагачення. Система компонентів політичної свідомості формує світогляд суб'єктів політики — їхнє розуміння світу, місця і ролі в ньому людини. Світогляд може бути матеріалістичним, ідеалістичним, позитивістським, релігійним тощо.

Залежно від критерію, взятого за основу, політологи розрізняють різні рівні політичної свідомості.

За ознакою суб'єкта політики (соціологічний підхід) розрізняють такі її рівні:

політична свідомість суспільства;

політична свідомість соціальної спільноти (клас, нація, професійна, вікова група і т. ін.);

політична свідомість особи.

Щодо гносеологічного підходу (рівень знань, усвідомлення політичних процесів та ін.) виділяють теоретичний і буденний рівні політичної свідомості. Буденний (емпіричний) рівень — це сукупність поглядів, уявлень, стереотипів, які виникли із повсякденної практики людей. Водночас він не позбавлений деяких теоретичних та ідеологічних елементів. На такому рівні політичної свідомості політичні процеси і явища віддзеркалюються поверхово, без глибокого проникнення в їх сутнісні характеристики. Йому властиві спрощеність оцінок, емоційність, імпульсивність, гострота сприймання політичного життя, обожнювання кумирів чи граничне невдоволення політичними лідерами. Буденна свідомість суттєво впливає на формування громадської думки. Саме буденну свідомість великої маси людей називають масовою свідомістю, а свідомість групи людей — груповою. Нерідко її експлуатують різні політичні сили для досягнення своєї мети.

Важче маніпулювати політичною свідомістю на її теоретичному, науковому рівні, оскільки вона є сукупністю політичних теорій, ідей, поглядів, в основі яких — наукові дослідження політичних явищ, процесів, відносин. На цьому рівні відбувається формування законів, понять, концепцій політичного життя, вироблення прогнозів. Теоретична свідомість є стрижнем політичної іде­ології. Нею володіє обмежена група людей — вчені, ідеологи, політичні діячі.

Структура політичної культури не вичерпується елементами політичної свідомості.

2.Типологія політичної культури

Особливе місце в класифікації політичних культур займаєпорівняльний цивілізаційний підхід, що припускає виділення різних типівполітичних культур, які існують у різ­них цивілізаціях.

У найзагальнішому вигляді виділяють західні та східні політичні культури. До характеристик західної політичної культури відносять політичну активність, свободу особистості, ліберально-демократичні цінності, інноваційний ха­рактер. Особливостями східної політичної культури є її закритий характер, традиційність, харизматичний тип лі­дерства, пріоритет духовно-релігійних норм у регулюванні соціальних відносин.

Виходячи з класичного цивілізаційного принципу, виді­ляють такі типи політичних культур: індо-буддійську, конфуціансько-буддійську, ісламську, західну та православну.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

скачати

© Усі права захищені
написати до нас