Ім'я файлу: 10 семінарских.docx
Розширення: docx
Розмір: 337кб.
Дата: 30.11.2021
скачати
Пов'язані файли:
Використання новітніх технологій в Україні у сфері документообіг
Екологія Практична робота.docx
laba--cilochislove-programuvannya_l3hogcte.3l3.pdf
ЕЧСП – 1.docx
Бази данних завдання.docx
Розширення: docx
Розмір: 337кб.
Дата: 30.11.2021
скачати
Пов'язані файли:
Використання новітніх технологій в Україні у сфері документообіг
Екологія Практична робота.docx
laba--cilochislove-programuvannya_l3hogcte.3l3.pdf
ЕЧСП – 1.docx
Бази данних завдання.docx
2. Типологія Г.Алмонда, С.Верби
М. Алмонд і С. Верба розрізняють три типи політичних культур. Перший тип – патріархальний. Для даного типу політичної культури характерна повна відсутність у населення знань про політику. У таких суспільствах немає спеціалізованих політичних ролей: влада вождів і шаманів являє собою єдність політико-економіко-релігійної ролі, тобто в членів даного суспільства політичні орієнтації невіддільні від економічних і релігійних орієнтацій.
Другий тип – підданський тип політичної культури, йому властива пасивна політична поведінка, орієнтація на пануючі в даному суспільстві цінності при слабкій або повній відсутності участі в політичному процесі. Підданий добре розуміє державну владу й уміє ефективно підкорятися їй.
Третій тип – партисипативна (культура участі). Для цього типу культури характерно активна участь індивідів у політичному житті суспільства, орієнтація на участь у прийнятті політичних рішень. Цей тип політичної культури називається також раціонально-правовим.
М. Алмонд і С. Верба пишуть, що в чистому виді ні патріархальний, ні підданський, ні партисипативний типи культури не існують, це ідеальні типи. У сучасному світі політична культура являє собою комбінації цих типів. У розвинених демократичних державах, таких як США, Великобританія, політична культура відповідає поняттю цивільної культури. Цивільна культура – це змішана політична культура, у її границях багато громадян можуть бути активними в політичному житті, однак багато хто відіграє пасивну роль підданих. Навіть у тих, хто бере активну участь у політиці, традиціоналистьскі, підданські якості повністю не витиснуті. М. Алмонд і С. Верба підкреслюють, що ці типи політичної культури – як активний, так і підданський, – не тільки зберігаються, але становлять важливу частину цивільної культури. Політична діяльність являє собою лише частину інтересів громадянина, іноді не найважливішу; існування інших інтересів обмежує включеність індивіда в політику, що саме по собі робить суспільство менш конфліктним.
3. Авторитарно-тоталітарна, ліберально-демократична політична культура, її риси
Основні моделі політичної культури – тоталітарно-авторитарна і ліберально-демократична.
Тоталітарно-авторитарна модель політичної культури характеризується пріоритетністю колективістських якостей громадянина над його індивідуальними якостями. Цій моделі властиві наступні характерні риси:
політична свідомість і цінності суспільства формуються централізовано, державою. Відповідно до них державні інтереси важливіші, ніж інтереси окремих людей, соціальних груп. До основних цінностей відносяться:порядок, лояльність, політична довіра, підтримка державної політики, єдина ідеологія, політична єдність;
політичне інформування суспільства дозоване й одноканальне, монопольно регулюється владою. Активно практикується політична цензура;
політична мова стандартизована й убога, їй властива категоричність, а нерідко й обмеженість, шаблонність. Відповідна символіка маловаріантна, одноманітна і рідко оновлювана;
політична культура суспільства формується "зверху” на безальтернативній основі;
рівень політичної культури більшої частини суспільства невисокий. Політико-культурний прогрес мало динамічний.
Тоталітарно-авторитарна модель політичної культури відрізняється "самоізольованістю” від зовнішнього світу, "замкнутістю” політико-культурного простору. У межах цього простору домінує насильство, у тому числі і пряме.
У випадку контактування із зовнішнім середовищем дана модель політичної культури характеризується низьким рівнем сприйняття і толерантності (терпимості), а також жорстокістю з елементами агресивності.
Але в той же час усередині цієї моделі тоталітарні й авторитарні сфери не бувають пропорційні. Переважають або тоталітарні тенденції, або авторитарні. У першому випадку наведені вище характеристики присутні цілком. В другому випадку у політичній культурі відповідного суспільства можуть бути присутні окремі ліберально-демократичні елементи.
Ліберально-демократична модель політичної культури характеризується орієнтацією на забезпечення політичних прав і свобод громадянина, регламентацією життєдіяльності суспільства винятково через правове регулювання.
Цій моделі притаманні наступні характерні риси:
політична свідомість і цінності суспільства формуються децентралізовано (багатоканально), з різноманітних джерел. Відповідно до них рівень пріоритетності державних інтересів залежить від ступеня їхнього збігу з інтересами суспільства, його соціальних груп, громадян.
Основні цінності: права людини, воля, плюралізм (тобто різноманіття) в ідеології, політиці, економіці, демократія, правопорядок, недоторканність приватного життя і приватної власності, пріоритетність суспільної думки, цивільне суспільство, екологія тощо;
політичне інформування суспільства багатоканальне й альтернативне. Пряма політична цензура мінімальна, застосовується в основному до інформації радикальної, екстремістської спрямованості;
існує свобода слова і друку, однак рівень цієї волі різний. Він залежить від фінансових можливостей джерел політичної інформації, їхнього доступу до засобів масової комунікації (насамперед до телебачення), а також від розміру аудиторії і тиражу видань;
політична мова різноманітна і нестандартна, безупинно удосконалюється і збагачується. Політична символіка багатоваріантна, розвивається в режимі модернізації;
політична поведінка різноманітна;
політична культура суспільства знаходиться на досить високому рівні, їй притаманний політико-культурний прогрес, що підкріплюється техніко-технологічним прогресом.
Названі обставини в сукупності забезпечують високодинамічне й активне політичне життя суспільства. Політична стабільність при цьому підтримується оперативним політичним реформуванням, політичним корегуванням.
Ліберально-демократична модель політичної культури відрізняється "відкритістю” перед зовнішнім політико-культурним простором. Ця модель має здатність до розширення сфери свого впливу. У її межах домінує непряме політичне насильство.
У ряді ситуаційних випадків (зовнішня загроза, політична або соціально-економічна криза і т.п.) у межах ліберально-демократичної моделі політичної культури можуть виникати прецеденти авторитаризму у вигляді розширення державного втручання в життєдіяльність суспільства, обмеження політичних прав і свобод громадян, жорсткості політичної цензури і т.п.
3. Політична свідомість:поняття, зміст
Політична свідомість — це сукупність уявлень і відчуттів, поглядів і емоцій, оцінок і установок, що виражають відношення людей до здійснюваної і бажаної політики, що визначають здібність людини до участі в управлінні справами суспільства і держави.
Політична свідомість — одна з основних форм суспільної свідомості, вона виникає разом з появою державності, політичної влади. Це найзагальніша категорія, що характеризує суб'єктивну сторону політики. За своїм змістом вона охоплює чуттєві і теоретичні, ціннісні і нормативні уявлення громадян, поєднуючи їх зв'язки з інститутами влади.
Політична свідомість здатна випереджати практику, прогнозувати розвиток політичних процесів, визначати природу діяльності у сфері влади як окремих людей, так і їх суспільних об'єднань. Тому від політичної свідомості напряму залежать зміст і характер політичного процесу, мета і засоби режиму правління.
Суть політичної свідомості полягає у тому, що це є результат одночасно процесу віддзеркалення та освоєння політичної реальності з урахуванням інтересів людей.
4.Структура політичної свідомості
Структура політичної свідомості. Залежно від суб’єктів -«носіїв» політична свідомість може бути масовою, груповою і індивідуальною.
Масова політична свідомість — це свідомість того або іншого суспільства з питань, що мають актуальний політичний зміст, що визначає ту або іншу форму політичної поведінки його членів. Структурно масова політична свідомість включає як статичні (цінності і загальні орієнтації), так і динамічні (масовий настрій, громадська думка) компоненти. У конкретному виразі це, по-перше, рівень очікувань людей і оцінка ними своїх можливостей впливати на політичну систему в цілях реалізації наявних очікувань; по-друге, соціально-політичні цінності, що лежать в основі ідеологічного вибору (наприклад, справедливість, рівність, стабільність, порядок і т. д.); по-третє, швидкозмінні думки і настрої, пов'язані з оцінками поточного становища, уряду, лідерів, конкретних політичних акцій. Масова політична свідомість визначає тип і рівень політичної культури суспільства що обумовлює найтиповіші, масові варіанти політичної поведінки.
Групова політична свідомість — це узагальнена свідомість тих або інших більш організованих і визначених, ніж маса соціальних груп (соціальних класів, соціальних шарів, національно-етнічних груп, політичної еліти, різноманітних «груп тиску» і т. д.), що відображає їх соціальні інтереси та визначальний зміст, спрямованість і інтенсивність політичної активності групи. У дослідженні групової політичної свідомості важливе місце відводиться політичним позиціям і ідеологічним перевагам, домінуючим в даній групі, оскільки вони у вирішальному ступені визначають політичну поведінку членів цієї групи.
Індивідуальна політична свідомість — це властивість і якість конкретної особи як суб'єкта політики, яка виражає його здатність сприймати політику, більш менш точно оцінювати її і відносно цілеспрямовано діяти в політичному плані. У структурному відношенні можна виділити два блоки компонентів політичної свідомості: 1) мотиваційні (політичні потреби, цінності, установки, відчуття і емоції) і 2) пізнавальні (знання, інформованість, інтерес до політики, переконання).
По характеру і глибині віддзеркалення політичних процесів виділяють буденний (соціально-психологічний) рівень політичної свідомості і теоретико-ідеологічний.
Буденна політична свідомість формується на базі повсякденного досвіду людей і володіє такими рисами, як змістовною дифузною, поверховістю, несистематизованістю, уривчастістю, внутрішньою суперечністю, підвищеною емоційністю.
Теоретико-ідеологічна політична свідомість цілеспрямовано формується певними соціальними групами, виходить із чистих уявлень, що є цілісною системою поглядів і думок, що пояснюють оточуючу людину політичну дійсність на основі тієї або іншої ідеологічної концепції. Теоретико-ідеологічний рівень політичної свідомості володіє такими рисами, як цілісність, систематизірованність, здібність до прогнозування.
Функції політичної свідомості
Регулятивна функція. Політична свідомість дає орієнтири за допомогою ідей, уявлень, цінностей і тим самим регулює політичну поведінку людей, визначаючи їх конкретні форми участі або неучасті в політичному житті суспільства.
Пізнавальна функція. Політична свідомість допомагає людям засвоїти політичну інформацію, аналізувати навколишню політичну дійсність.
Оціночна функція. Політична свідомість сприяє виробленню відношення до політичного життя, до конкретних політичних подій.
Прогностична функція. Політична свідомість створює основу для передбачення змісту і характеру розвитку політичного процесу, дозволяє одержати уявлення про майбутні політичні відносини.
Інтегруюча функція. Політична свідомість сприяє об'єднанню соціальних груп суспільства на основі загальних цінностей, ідей, установок.
Мобілізуюча функція. Політична свідомість спонукає людей до політично орієнтованої поведінки, до участі в суспільно-політичному житті ради відстоювання своїх інтересів, до об'єднання з своїми однодумцями в партії, рухи і інші об'єднання.
Типи політичної свідомості
Масова політична свідомість в кожному суспільстві неоднакова - може бути авторитарною й демократичною. Авторитарна політична свідомість орієнтується на "сильну" політичну владу, беззаперечне підпорядкування їй, культ сили та авторитет тих, хто стоїть при владі, веде до фактичного заперечення прав громадян на реальну участь у здійсненні влади тощо. Авторитарна політична свідомість - різновид фетишизованої свідомості, що обожнює владу, сприймає її як своєрідну магічну силу, що забезпечує добробут суспільства і громадян. Авторитарна політична свідомість служить сприятливим ґрунтом для зростання культу особи глави держави, утвердження диктаторських, тиранічних режимів.
Демократична політична свідомість спирається на народовладдя, політичні свободи і рівність громадян перед законом, виборність і підзвітність перед народом органів влади, верховенство закону, а також громадянського суспільства над державою, політичний плюралізм та ін.
Багато політологів у сучасній політичній свідомості виділяють 12 типів масової політичної свідомості: ліберал-технократичний; ліберал-реформістський; лібералістський; традиціоністський; нео-консервативний; радикал-лібералістський, радикал-етатистський, право-популістський, радикал-демократичний, радикал-бунтар-ський, радикал-романтичний і радикал-соціалістичний. Швидкий розпад Радянського Союзу розвіяв ілюзорність стереотипу "ідейно-політична єдність радянського суспільства". Виникають незалежні держави, суспільно-політичні об' єднання громадян, політичні партії широкого спектру від вкрай правих до вкрай лівих тощо. Розбещування й догматизація соціалістичної ідеї в період сталінізму й застою, розрив між словом і ділом призвели до роздвоєння масової та індивідуальної політичної свідомості, виникло таке явище, як двомислення. Американський соціолог Джордж Оруелл відзначає, що двомислення означає спроможність водночас триматися двох протилежних переконань... Говорити свідому неправду і водночас в неї вірити, забути будь-який факт, що став незручним, і витягти його з забуття, ледве знов знадобився, заперечувати існування об' єктивної дійсності і враховувати дійсність, яку заперечуєш, - все це абсолютно необхідно.
Процес динамічної політизації сучасного суспільства в Україні оголив і зробив більш контрастним плюралізм політичних позицій різноманітних груп населення. Навіть у межах демократично спрямованої масової політичної свідомості можна умовно виділити різновидності: демократична, соціалістична, соціал-демократична, консервативна, авторитарна, ліво-радикальна, анархо-синдикалістська, націонал-сепаратистська, конформістська. Поряд з ними виявляються і такі типи політичної свідомості: антидемократичний, праворадикальний, ліберально-реформістський, буржуазно-націоналістичний, християнсько-демократичний та ін.
Семінар №6
Тема 6: Політичне лідерство та політичні еліти
План.
Політичне лідерство. Сутність, витоки. Типологія політичного лідерства:
поняття політичного лідерства
головні риси політичного лідера
типологія політичного лідерства
Лідерство - універсальний за своєю природою феномен суспільного життя. Воно існує скрізь - у великих і малих організаціях, в бізнесі і в релігії, в компаніях і університетах, в неформальних організаціях, у вуличних зграях і масових демонстраціях. Лідерство властиво будь-якій сфері людської діяльності, для існування і процесу якої потрібне виділення керівників і відомих, лідерів і послідовників.
Спочатку, в примітивних суспільствах, де ще не були виразно виражені і усвідомлені приватні інтереси автономної особи, а існували потреби нерозчленованого цілого (роду, племені), функції лідера були розвинуті слабо. Вони зводилися в основному до забезпечення фізичного виживання общинників.
Зростання різноманітності потреб, появу нових видів діяльності істотно ускладнили соціальні відносини, що зажадало впорядковування поведінки індивідів, гармонізації і узгодження людських потреб і дій. Тоді-то і з'явився політичний лідер, тобто людина, здатна визначати загальну мету, засоби їх досягнення, організовувати процес розподілу ролей і функцій усередині співтовариства.
Інтерес до лідерства і спроби осмислити цей складний і важливий соціальний феномен сходять до глибокої старовини. Так, вже античні історики Геродот, Фукдід, Тацит, Плутарх і ін. ставили в центр історичних оповідань дії видатних осіб - монархів, вождів, полководців - або небожителів - богів.
Платон зображав лідера як людину, відмінну, з природженою схильністю до знання, любов'ю до істини, рішучим неприйняттям брехні. Його відрізняють скромність, благородність, справедливість, душевна досконалість. Таким, на думку філософа, є природжений філософ.
Значний внесок в розуміння політичного лідерства вніс Н.Макіавеллі. Одним з перших він дав розгорнений опис лідера-государя, розробив технологію політичної діяльності, лідерської активності. В його трактуванні політичний лідер - це государ, що об'єднує, репрезентує усе суспільство і використовує для збереження свого панування і підтримки громадського порядку будь-які засоби, у тому числі хитрість і силу. Він вважав, що політик повинен поєднувати в собі риси лева і лисиці: лисиці - щоб уникнути розставлених капканів; лева - щоб скрушити супротивника у відкритому бою. В своїй самій відомій роботі «Государ» Макіавеллі славить сильну особу володаря, непохитно затверджуючого високу державну мету і інтереси.
В цілому теорія лідерства Н.Макіавеллі містить чотири основні положення:
влада лідера корениться в підтримці його прихильників;
підлеглі повинні знати, що вони можуть чекати від свого лідера, розуміти, що він чекає від них;
лідер повинен володіти волею до виживання;
правитель - завжди зразок мудрості і справедливості для своїх прихильників.
На подальший розвиток уявлень про лідерство помітний вплив зробила концепція Ф.Ніцше (1844-1900). Він намагався обгрунтувати, що тільки великі особи, надлюдина, як вищі представники людства, творять історію. Надлюдина не обмежена нормами існуючої моралі, стоїть по той бік добра і зла. На його думку, за застарілу мораль чіпляються слабі. Мораль, за Ніцше, - «знаряддя слабих». Надлюдина може бути жорстокою до звичайних людей, це сильна вольова особа. Його відрізняють високі життєві сили і воля до перемоги.
Трактування марксизмом лідерства, не відкидаючи значення суб'єктивних чинників в історії, акцентувало увагу на такій якості лідерів, як вираз об'єктивно існуючих інтересів тих або інших класів, соціальних груп, наспілих потреб історичного розвитку. Отже, марксизм обмежує можливості активності політичних лідерів історичною необхідністю і класовими інтересами. Політичний лідер виступає тут самим здатним, свідомим і умілим виразником волі класу, тобто роль лідера, розглядається в обов'язковому зв'язку з діяльністю класів, соціальних груп.
Таким чином, політичне лідерство - це процес взаємостосунків між людьми, при яких одні виражають і знають потреби, інтереси своїх послідовників і через це володіють престижем і впливом, а інші - віддають їм добровільно частину своїх політичних, владних повноважень і прав для здійснення їх цілеспрямованого представництва і реалізації.
Поняття «політичне лідерство». Слово «лідер» в перекладі з англійської мови означає «ведучий», «керівний», «керівник іншими людьми».
Під лідерством розуміється механізм взаємодії лідерів і відомих. Основними аспектами лідерства є:
здатність лідера точно оцінити ситуацію, знайти оптимальне рішення проблем, що стоять, мобілізувати людей на виконання рішень;
ухвалення відомими ідей лідера, готовність свідомо і добровільно підкорятися йому.
Політичний лідер - це людина, яка керує політичними процесами, робить вплив на соціальну поведінку індивідів, груп, прошарків і суспільства в цілому.
Політичне лідерство - це процес взаємодії, в ході якої одні люди (лідери) знають і виражають потреби і інтереси своїх послідовників і через це володіють престижем і впливом, а інші (їх прихильники) добровільно віддають їм частину своїх владних повноважень для здійснення цілеспрямованого представництва і реалізації власних інтересів.
Політичний лідер - це і центр влади, і «мозок» і «візитна картка» тих сил, які його висувають на елітарні лідируючі позиції. І забезпечують йому постійну, тривалу підтримку. Він - політичний менеджер, що управляє, керівник своїх послідовників і прихильників.
В структурі політичного лідерства можна виділити три основні компоненти: особові якості лідера, інструменти здійснення влади, ситуацію, в якій діє лідер, і вплив якої випробовує. Залежно від комбінації цих трьох компонентів залежить ефективність його діяльності. Лідер повинен володіти певними якостями. Якості лідера дослідники об'єднують в три групи - природні, етичні і професійні. До числа природних якостей відносяться - сила характеру, рішучість, інтуїція, магнетизм особи. До числа етичних - гуманізм, відповідальність, чесність. До професійних якостей учені відносять аналітичні здібності, уміння швидко і точно орієнтуватися в обстановці, компетентність, гнучкість, готовність до компромісів.
Типологія політичного лідерства. Загальновизнаною і зберігаючою свою актуальність є типологія лідерства М.Вебера. Він виділив три типи лідерства:
Традиційне лідерство – спирається на механізм традицій, ритуалів, силу звички. Звичка підкорятися заснована на вірі в святість традиції і передачі влади за спадком. Право ж на панування лідер придбає завдяки своєму походженню. Цей тип лідерства втілює правління вождів, старійшин, монархів.
Харизматичне лідерство припускає виняткові якості самого лідера, якими він володіє насправді або які приписуються йому його оточенням і всіляко роздуваються засобами масової інформації. Харизматичними лідерами були В.І. Ленін, І.Сталін, А.Гітлер, Мао Цзедун, Р.Хомейні та ін. Основою легітимності харизматичного лідера є його перевага над іншими.
Раціонально-легальне (демократичне) лідерство засновано на існуючій в суспільстві нормативно-правовій базі. Наприклад, відповідно до конституційних норм громадяни обирають президента своєї країни, довіряючи йому на певний термін вищий пост в державі. Основою його легітимності є президентський статус (державна посада).
Політичні лідери можуть поєднувати в собі відразу декілька типів лідерства. Наприклад, раціонально-правовий лідер може володіти і харизматичними якостями (Ш. де Голль - Франція, Рузвельт - США).
По стилю керівництва лідери діляться на три основні типу: авторитарний, демократичний і ліберальний.
Можлива диференціація і типологія політичного лідерства на основі комплексу чинників: а) якостей самого лідера; б) властивостей його прихильників; в) взаємозв'язки між лідером і прихильниками; г) ситуації, в якій здійснюється лідерство.
Виходячи з цих чинників, виділяють чотири збірні типи лідерів:
«прапороносець». Володіє власним баченням реалій і перспектив, здатний визначати мету і способи їх досягнення, впливати на прихильників;
«служитель». Виступає в ролі виразника інтересів своїх прихильників, керується їх бажаннями і діє від їх імені.
«торговець». Здатний переконати людей в привабливості своїх ідей і планів, примусити їх «купити» ці ідеї і плани;
«пожежник». Здатний відгукнутися на актуальні проблеми і насущні вимоги моменту, адекватно реагувати на них.
Відповідно до даної типології умовно до категорії лідерів - «прапороносців» можуть бути віднесений В.І.Ленін, М.Ганді, Мао-Цзедун, Мартін Лютер Кинг, Р.Хомейні; до категорії лідерів -«служителів» - Р.Рейган», Г.Коль, радянські лідери Л.І.Брежнев і К.У Черненко, виражаючи інтереси партійної бюрократії. Риси лідера - «торговця» властиві В.В.Жіріновському. Як «пожежники» через обставини в тому або іншому ступені виступає більшість лідерів.
Теорії лідерства. Існують різні теорії, що пояснюють феномен лідерства.
Її прихильники надають основну увагу видатним індивідуальним рисам людини. Виділяються такі якості, розвинений інтелект, сила волі, як уміння передбачати, енергійність, здатність привертати увагу, такт і ін.
У ряді випадків питання про становлення лідера пояснюється суто психологічними аспектами взаємодії лідера і груп. Або, наприклад, політичний погляд, курс обумовлюється темпераментом, складом характеру людини і іншими суб'єктивними моментами. Так, вважається, що холерики схильні до авторитарного способу управління, сангвініки - до опортунізму, флегматики сповнені пошана до демократичних свобод, індиферентні до політичної боротьби і т.д.
Ситуаційна концепція схильна вважати, що лідер своїм «народженням» багато в чому зобов'язаний ситуації. Наприклад, «потрібна людина» виявилася в потрібний час» в потрібному місці». Тобто зумів оцінити ситуацію і не упустив свій шанс. Але тут необхідно, щоб і сам потенційний лідер «дозрів» для виниклої ситуації.
Теорія визначальної ролі послідовників акцентує увагу на відносинах лідера з відомими (активістами, послідовниками, виборцями, що підтримують даного лідера). Згідно цієї теорії, лідер повинен орієнтуватися на інтереси і потреби тієї групи, тих соціальних прошарків, які готові його підтримати, які і роблять з нього лідера.
Психоаналітичні концепції лідерства можна умовно розділити на три основні напрями. Згідно першого - в «масовій людині» живе потреба в авторитеті і покровителі. Відсутність лідера - героя для багатьох людей стає мало не трагедією. І такі люди посилено шукають собі кумирів і інколи створюють героїв навіть з посередніх людей (З.Фрейд).
Другий напрям поділяє народ на лідерів і масу. Значення лідерів у суспільному житті він сильно перебільшує, а роль натовпу, навпаки – недооцінює. На його думку, лідери можуть все, достатньо тільки їм навчитися володіти психологією маси. Натовп завжди шукає вождя і сам прагне до підпорядкування (Г.Лебон).
Третій напрям психологічної концепції пояснює феномен лідерства існуванням певного типу осіб, схильних до авторитаризму і постійно прагнучих до влади. Нерідко ці люди мають певні комплекси неповноцінності і щоб якось їх компенсувати, прагнуть проявити себе, підносячись над іншими (Е.Фромм).
Існують і інші теорії лідерства.
Функції лідера. Лідер наділяється особливими, інколи необмеженими повноваженнями. Але з нього, як правило, і особливий попит. Якщо лідер не виправдовує покладених на нього надій, то він може не тільки втратити своє лідерство, але понести більш суворе покарання.
Функції політичного лідера вельми різноманітні. Вони залежать від суспільства і держави, в якій йому доводиться управляти, від конкретних задач, що стоять перед країною, від розстановки політичних сил. Найважливішими з цих функцій є:
Інтеграція суспільства, соціальної спільности, класу, партії та ін. на підставі загальної мети, цінностей, політичних ідей.
Визначення стратегічних орієнтирів в розвитку суспільства і держави.
Участь в процесі вироблення і ухваленні політичних рішень, виявлення способів і методів реалізації програмної мети.
Мобілізація мас на досягнення політичної мети.
Соціальний арбітраж, підтримка порядку і законності.
Комунікація влади і мас, зміцнення каналів політичного і емоційного зв'язку з громадянами, наприклад, за допомогою ЗМІ або в ході різних масових заходів, у тому числі і в період виборних кампаній.
Легітимізація влади.
З перерахованих функцій видно, наскільки велика роль лідера в суспільстві і в будь-якій соціальній структурі. Тому у ряді країн (Франції, Японії, США і ін.) відбір і підготовка політичних лідерів починається ще в ранньому дитячому і підлітковому віці. Для цього навіть існують спеціальні школи і університети. Доброю школою для підготовки політичного лідера є його участь в суспільних рухах і активне членство в політичній партії. При цьому, разом з професійними здібностями потенційного лідера, велике значення надається його моральним якостям.
На жаль, в нашій країні поки що не існує налагоджуваної системі підготовки., відбору і висунення політичних лідерів. Тому позиції лідерів нерідко займають недостатньо компетентні люди.
Політичні еліти:
поняття політичні еліти;
сучасні теорії еліт;
типології політичних еліт.
Політична влада поділяє людей на тих, хто керує і управляє, і тих, ким керують та управляють. Перших є небагато, других -переважаюча більшість. Відносини між ними лежать в основі всієї політичної історії. На зламі ХГХ та XX століть вибрану меншість, яка керувала і правила, названо французьким словом ( від elite -краще, добірне, лат. eligo - вибираю).
Політична еліта
це самостійна, відносно привілейована частина суспільства, яка бере безпосередню участь у прийнятті та реалізації рішень, пов'язаних із використанням державної влади або впливом на неї.Політична еліта має такі характерні риси:
- високі розумові здібності (талант);
- наявність організаторських нахилів;
- безпосередня участь у здійсненні влади;
- значний вплив на інші групи;
- високий соціальний статус;
- невелика за чисельністю, самодостатня група. Ефективність діяльності політичної еліти визначають за такими критеріями:
- досягнутий рівень прогресу та добробуту народу;
- політична стабільність суспільства;
- забезпечення міцної національної безпеки;
- утримання оптимального співвідношення між громадянським суспільством і державою.
Визнання переваг аристократичного елітного правління було притаманне більшості грецьких мислителів: Геракліту, Сократу, Платону. В основі їх концепцій лежали ідеї природної нерівності людей. Оскільки люди народжуються різними, то вища справедливість полягає в тому, щоб кожен займався тими справами, до яких у нього є природна схильність.
В епоху середньовіччя ідея політичної еліти найбільш чітко відображена у творчості Т. Аквінського. У праці "Про правління владик" він виклав концепцію ієрархічного суспільства, заснованого на теократичних засадах.
Ідею елітності розвинув Н. Макіавеллі і сформулював концепцію сильної ініціативної меншості. Аристократичний тип правління розглядав Т. Гоббс, який писав, що аристократи є владою "кращих осіб чи оптималістів".
Характеризуючи владу аристократії, Ш. Монтеск'є відзначав, що її принципом є доброчесність і поміркованість. Близькими за ідеями були думки Г. Гегеля та А. Шопенгауера.
Ф. Ніцше запропонував свою модель суспільства, де правлять сильні особи, нова верства керівників. "Вільним суспільством" повинна правити нова "порода" людей - "філософів-законодавців", а організоване воно має бути на військовий казармений лад. Ідеалом "еліти" для мислителя була "зверхлюдина" в образі міфічного Заратустри.
Вагомий внесок у розвиток теорій політичної еліти зробили італійські мислителі В. Паретто, Г. Моска, Р. Міхельс. Політична історія, вважав В. Паретто, є постійною циркуляцією правлячих еліт - "лисів" і "левів". Політичне керівництво - це певний процес поєднання переконання з насильством. Коли політичні відносини помірковані, панує мир, толерантність, тоді правлять "лисиці", еліта єдності, згоди, компромісу. Коли ж виникають політичні катаклізми, соціальне напруження, тоді до влади приходять "леви", які застосовують силу. І таким чином, політичний процес іде по колу, циклами. Для підтримання активності еліти, вона мусить оновлюватися.
Г. Моска виходив з того, що будь-яке суспільство поділяється на два класи: керуючих і підпорядкованих. Тих, що керують, називають політичним класом або елітою, яка є згуртованою. У середовищі еліти відбуваються постійні зміни. Є дві провідні тенденції: аристократична й демократична. Перша з них проявляється в намаганні зробити свою владу спадковою, якщо не юридично, то фактично. Інша тенденція - в оновленні політичного класу за рахунок обдарованих і найбільш здібних до управління. Це не дає можливості деградувати елітам, посилює їх здатність ефективно керувати. Рівновага між двома тенденціями підтримує стабільність у державі.
Р. Міхельс вивчав соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства. Він приходить до висновку, що сама організація суспільства вимагає елітарності й відтворює її. Учений вивів "залізний закон олігархії"". Суть його полягає в тому, що розвиток суспільного прогресу веде до олігархізації управління суспільством і формування еліти. Процес управління вимагає спеціалізації і раціоналізації, а це веде до виділення еліти, яка часто виходить з-під контролю рядових членів. На думку Р. Міхельса, будь-якою, навіть демократичною, організацією завжди фактично керує олігархічна, елітна група.
Вітчизняна наука, вивчаючи специфіку генерації української еліти, прийшла до висновку, що історично відбувалося постійне скорочення тривалості її етапів. Перший етап української еліти тривав понад три століття, другий (козацький) - півтора століття, а третій (народницький) і четвертий (радянський) тривали по сімдесят років.
Серед сучасної політичної еліти України виділяють три основні генерації:
1) представники колишньої партійно-державної номенклатури;
2) "шістдесятники" та лідери дисидентського руху;
3) політики нової генерації.
Для них характерна фінансова незалежність, абсолютна непідзвітність суспільству та усвідомлення своєї тимчасовості. Життя вимагає формування якісно іншої політичної еліти з високим рівнем професіоналізму, патріотизму, прагматизму, економічної незалежності.
Типологія політичної еліти (за М. Васіліком, С. Рутаром):
- за місцем в політичній системі: правляча й опозиційна, або контреліта;
- за способом рекрутування: відкриті й закриті;
- за структурою: об'єднані й роз'єднані;
- за ступенем соціального представництва: високий і низький;
- за сферою впливу: широка й обмежена;
- за характером влади: централізована й дифузна;
- за результатами діяльності: еліта, псевдоеліта, антиеліта;
- за стилем правління: демократична, авторитарна, тоталітарна;
- за ідеологічними цінностями: ліберальна, консервативна, соціал-демократична, комуністична;
- за соціальною базою: етнічна, конфесійна, демографічна, професійна.
Семінар №7
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 15