Чичерін О. В.
I
Словник поезії Тютчева містить більше повсякденного, розмовного, ніж у попередників його і сучасників. Вирази «вона сиділа на підлозі» (стор. 217) [1] «і немає їм справи» (стор. 291), «тим завзятий» (стор. 255), «страждальницькому застої» (стор. 241), «марнослів'я» (стор. 252), «брат, стільки років супроводжували мене» (стор. 288). Яке величезне нестіховое слово: супроводжувала! І поетові не до того, щоб шукати віршові слова. Те, що він записує сам або диктує, - найменше література. Одна з дочок ненавмисно задавила улюблену нею канарку, інший виповнилося вісімнадцять років; чи минуло п'ятнадцять років з дня, що потряс особисте життя поета, або настає річниця сумного для нього події, вразили події суспільно-політичного життя, скажімо, римський папа оприлюднив послання, який обурив поета . Все це глибоко сприйнято, і думати про це вільніше, законченнее - у віршах. У прольотці трясе, і писати незручно, а думки йдуть віршові рядками, дочка поета записує на ходу бурмотіння свого батька, усвідомлюючи, що поряд з нею чудово задушевний і глибока людина, але, ймовірно, не припускаючи, що це - найбільший лірик свого часу.
«Жити віршем» - цей вислів Б. Пастернака, звичайно, підходить до всякого поетові, до Пушкіна не менше, ніж до Тютчева. Але в цих двох словах щодо Тютчева особливе значення набуває перше з них. Саме життя Ф. І. Тютчева - особиста, ідейна, філософська, громадянська - була у віршах, так само природно-необхідних, як рух почуття і думки в свідомості кожної людини. Внутрішнє життя, що чеканилися в віршах, і в основі цих віршів виявлялася лексика повсякденного говору, повсякденної роботи розуму.
Але виняткова гострота і сила самої думки Тютчева утворює й інші пласти його поетичної лексики. У першу чергу - його роздвоєний, разючий, що рухається епітет. Справді, що це таке: чому так постійно потрібна сполучна риса для позначення будь-якої прикмети? «Вечір похмуро-багряний» (стор. 170), «скажено-грайливий» (стор. 87), «... дитина-безтурботний» (стор. 134), «блаженно-байдужа» (стор. 137), «нетлінно -чисто »(стор. 103),« з грою їх полум'яно-чудесної »(стор. 175),« сумно-мовчазний »(стор. 144),« урочисто-похмурий »(стор. 149),« Сонною-безмовні » (стор. 152), «від життя мирно-бойовий» (стор. 44), «гордо-боязкий» (стор. 141), «витончено-чудові» (стор. 146), «пишно-золотого» (стор. 67 ), «болісно-яскравий» (стор. 61), «таємничо-чарівних» (стор. 72), «норовливо-веселий» (стор. 59), «пустельно-чистіше» (стор. 113), «холодно-безбарвно ... сумно-сумирно »(стор. 231),« незримо-рокова »(стор. 119),« як усі задушливо-земне »(стор. 223),« необачно-безумно »(стор. 181). Що значить цей перехід однієї ознаки в іншій, їх розчленування і в той же час їх злиття? Усередині двох поруч поставлених і злитих в одне ціле слів - то рух думки, яке становить мікроорганізм поезії Тютчева. Вірш, звернене до А. А. Фета, розпочато такими двома рядками:
Іншим дістався від природи
Інстинкт пророчо-сліпий ...
«Пророчий» - проникаючий надзвичайно глибоко. І раптом, через риску - «сліпий»! Цим людям властиво сильне, живе почуття природи, але ... без проникнення в її таємницю. Фету, на думку Тютчева, властиво щось більше. Так, сильний рух всередині епітета повністю Містить у собі ідею цього вірша, розкриту в подальшому. «З того блаженно-рокового дня» (стор. 246) - у роздвоєним епітеті філософія життя, в якій радісне злито зі скорботним, перемішані світло і морок. У вірші «Хвиля і дума» заключний епітет «тривожно-порожній» (стор. 178) раптом розщеплює думку. Постійно в роздвоєним епітеті мабуть щось перехідне, нестійке, хитке: «твій сон пророчо-неясний» (стор. 206). І щось недостигнуто, оборвавшееся польоті не одного уяви, а й думки, що шукає і не знаходить.
У вірші «Вчора, у мріях ...» сої і пробудження, ковзаючі переходи ніжною, невинною душі від одного стану "до іншого дані в епітетах:« на повікам млосно-опромінених »,« димно-легко, імлисто-ли-лейн » , «по темно-брезжущім килимах». І тут же: «ось тихоструйной, тіховейно», «раптом жівотрепетним сияньем ...» (стор. 126).
Зімкнуті подвійні епітети, більш нагадують про Державіна, мають дещо інше значення: «у всеосяжній море» (стор. 175), «Громокіпящій кубок» (стор. 52), «і вседробящею струменем» (стор. 38), «іскрометний» ( стор 44), «їх златокрилий мрії» (стор. 39), «світлий» (стор. 60), «широколиственной» (стор. 181). У них постійна жага захопити ширше, об'ємніше, в них поетична конкретність. «Над хвилею темнолазурной» (стор. 170) - епітет несе таку кольорову гаму, яка і радує, і засмучує, і заспокоює, і тривожить, і обнадіює, і сіє вимогливу настороженість.
Поруч поставлені епітети: «вечір полум'яний і бурхливий» / (стор. 170), «гласом твердим, сміливим» (стор.38), «солодким, таємнича краса ...»,« томний, легкий шелест ... туманна і тиха блакить ... поривчастий, холодні вітри часом »(стор. 81),« розкинувшись і широко і сміливо »(стор. 291),« широко, неозора »(стор. 266),« вона все яскравіше, все жвавіше »(стор. 247), «похмурий, тьмяний ...» (стор. 125). Вони не містять того внутрішнього протидії, того розщеплення, яке властиво багатьом з'єднаним епітетів. В одиничному епітеті, часто посилено що звучить в римі або відтіненої внутрістрочним злагодженістю, характерне злиття його зримості зі смисловим його гостротою. «Тіні сизі суміші ...» (стор. 108), «як би кришталевий ... і променисті вечора ... на дозвільної борозні »(стр.212).
Сизий - самий змішаний колір: «чорний з просинь і з белесоватим, голубуватим відливом, серосіній ... з блакитною грою »(В. Даль). Одне це слово включає в себе весь вірш з його темою космічного змішання, злиття всього з усім. У слові «як би» - тільки невимушеність, слід задумливого шукання, а не приблизність. «Кришталевий» - абсолютно точна метафора, що означає і видимий вигляд осіннього дня і ту духовну зірку проясненість, яка складає внутрішню сутність цих віршів. Цікаво, що Л. М. Толстому здалося, що слово «дозвільної» - «начебто безглуздо», але в глибоко торкнулася його вірші він намагався його виправдати [2]. Між тим, у старому значенні цього слова - порожній, спорожнілий - що може бути ясніше і простіше? На спорожнілій борозні. Мабуть, Толстой розумів це слово в сучасному його значенні, втім, вже можливе і для Тютчева, так як і це значення є в словнику Даля. У такому випадку простої епітет перетворюється на метафоричний: борозна, яка по-своєму трудилася, стала бездіяльність, дозвільної. Це сучасне значення тим більш імовірно, що за цим рядком слід: «Порожніє повітря ...» Навряд чи поет поставив би поряд два синоніма. Вже Пушкін вживав це слово в обох значеннях, навіть частіше в значенні сучасному: 1) «дозвільний тримаючи черепок» і 2) «пусті щасливці». Словник мови Пушкіна відносить до першої категорії: «Серце порожньо, дозвільний розум». Чи вірно це? І в цьому випадку синонімічно чи тут слововживання? Не в бездіяльності чи розуму докоряє себе поет?
У всякому разі і в сучасному значенні це слово у віршах Тютчева виразно і доречно.
Сильне рух думки породжує епітети, хапають на льоту перехідні, миттєві ознаки, епітети в дусі більш пізньої толстовської прози: вже у вірші 1828 р. «Могила Наполеона» - «на мармурі, весною розігрітому» (стор. 53), у вірші 1830 р . «Заспокоєння» - «по зелені, грозою освіження», і щойно цитованому - «вчора, в місцях ...», у повній відповідності з невловимо-ковзаючими мотивами цих віршів і епітет:« і твій, взвеваясь, сонний локон. .. »Дуже характерно, що у двох з наведених випадків епітет виражений внутрішньо динамічною формою причастя, а в третьому випадку поруч з прикметником поставлено динамізують його дієслово.
У вересні 1866 р. в старечому по темі своєму вірші, так і почате словами «Коли старіючого сили ...», Тютчев вживає особливо ємний, підсумковий для всієї його поезії, що йде врозріз з першим рядком, причетний епітет« на оновлюється світ »( стор 255).
Не тільки динамічний, але, можна сміливо сказати, діалектич негативний епітет через не, через без: «безіменний» (стор. 191), «бездушний і безпристрасний» (стор. 214), «безпорадне дитя» (стор. 266), « у незбагненному цьому погляді ... »(стор. 190). Після першого чотиривірші («Я очі знав ...»), виконаного самої пристрасної поглиненості, це не означає безмежність пізнання особистості коханої і вічну його незавершеність. Те ж саме в філософії природи: «на недоступні громади ...»,« по них проходить непомітно небесних ангелів нога ... »(стор. 223). «Як під незримо п'ятому ...» (стор. 181); «нестерпне він днесь виносить ...» (стор. 177); «сором'язливості рум'янець безповоротний» (стор. 66); «чарівний рок наздогнав» (стор. 58 ); «тим неминучим і вірніше ...» (стор. 155); «і довго звук невловимий ...» (стор. 222); «несвоєчасна дурь ...» (стор. 253).
Через заперечення, через не розкривається в далеку, бездонну глибінь уводящий образ. І в тому ж вірші, який процитовано щойно («Доля»), «в нерівній боротьбі двох сердець ...» це «нерівній» означає, на противагу словами «любов, любов ... їх с'едіненье, сочетанье ... їх злиття », всюди проникло, згубний, руйнівний нерівність. У цьому не, що становить лише частина слова, - цілий антитеза, що залишається невизначеним.
Місця немилий, хоч і рідні ...
Гірке внутрішнє значеннєве протиборство.
У тому ж вірші перша строфа закінчується особливо вражаючими словами:
При світлі вечереющего дня
Мій дитячий вік дивиться на мене.
Природно було б почути далі про незламну силу немеркнучої спогади. Але Тютчев починає наступний рядок дуже по-своєму:
Про бідний привид, немічний і невиразний
Забутого, загадкового щастя.
І бунтівне всередині епітета «не» у третій, заключній строфі виходить назовні у шести голосно і самостійно звучать запереченнях:
Ах, ні, не тут, не цей край безлюдний ...
Чи не тут розцвів, не тут був величаємо ...
Ах, і не в цю землю я склав ...
Найбільш наполегливе твердження дається в негативній формі. Потрібно спочатку розчистити місце, усунути щось заважає, щоб твердження стало від цього твердіше:
Ні, мого до тебе пристрасті
Я приховати не в силах, мати-Земля.
Не те, що мисліть ви, природа:
Не зліпок, не бездушний образ ...
Не легкий жереб, не втішний ...
Ні, життя тебе не перемогла ...
То в зачині «не кажи ... о ні ... »(стор. 187), то в обеззброююче фіналі:« загадки немає і не було у ній »(у природи) (стор. 275). Але саме таке підсумкове «ні» зовсім не виражає чогось остаточного в світогляді поета. Цьому фіналу передує можливе обмеження: «що, може статися, ніякої від століття ...» Це картезіанської, але і вельми темпераментне сумнів перед обличчям того, що особливо дорого поетові. Адже всі його творчість тільки і присвячене розгадування цієї самої загадки.
II
Особливо сильна розкрито і живе відчуття дієслівних форм утворюють в ліриці Тютчева внутрішній рух образу, не обов'язково породжуючи зміну пригод, рух зовнішнє.
Небо, повне грозою,
Всі в блискавиці тремтіло ...
Виділене курсивом слово вже зустрічалося в «Слові о полку Ігоревім»: «тремтять сині блискавки»; «трепет», «тремтить», «тріпотів», «тріпотіла», силу цих слів живо відчував і Пушкін. Все ж таки в кінці строфи під ріфмовим ударом це дієслово розкривається у всій грі оголеною своєї мускулатури. І через його ритм, через наростання звуку е, що обривається у ударне та і в ускользающе м'яке, ледве помітне ло, образ тріпотіння грозового неба виявляється зосередженою у цьому дієслові.
У ряді випадків: «зірки жевріють» (стор. 152), «і щось стрепенеться в нас» (стор. 283), «стрепенувся день» (стор. 221), «нам все мерз» (стор. 153), «порожніє повітря» (стор. 212), «вона вертіла, як хотіла ...» (стор. 232), «тіні сизі суміші» (стор. 108), «трави таяться» (стор. 266), «денні розжене промені »(стор. 72),« і риєш і підриваєш в ньому ... »(стор. 109),« і безодню взворотіла »(стор. 146) - дієслівні форми у внутрішній силі ритму, звуку і образу стають осередком звукового образного ладу вірша.
У віршах, в яких кристалізуються почуття, самі затаєні і глибокі, художня сила не тільки не зменшується (здавалося б тут не до мистецтва!), А ще й прибуває. Це - явне свідчення, що справжня художність створюється не витонченими прийомами, не «майстерністю», а силою та досвідом роботи людського духу. Як у вірші «Напередодні річниці 4 серпня 1864 року» (тобто напередодні першої річниці з дня смерті Є. А. Денісьевой) вжиті дієслова: «ось бреду я ... завмирають ноги ... відлетів останній відблиск дня ... де б душі ні витали ». І головний, більш звичайний дієслово - «бачиш мене?», Тричі звучить у дванадцяти рядках і приймає на себе силу горя, надії і спрямованості до душі коханої людини.
У дієслівної формі може зосередитися зміна давніх історичних епох: «про життя тієї, що бушувала тут ...» (стор. 291). І далі цій сильній слову і іншому: «про кров тієї, що тут річкою лилася», - протиставлені іншого роду життєстверджуючі дієслова, вже не пройшов, а теперішнього часу: про дуби, які
Розкинувшись і широко і сміливо,
Красуються, шумлять, і немає їм справи,
Чий прах, чию пам'ять риють коріння їх.
Завзята, стверджується сила дієслова, все міцніє. І ось одна з найбільш тютчевских рядків:
Природа знати не знає про минуле ...
Але чим сильніше, чим рішучіше твердження, тим більше воно в підтексті доходить до своєї прямої протилежності, тим більше в ньому сумніви і досади. Знову-таки вся тютчевською філософія природи («не зліпок, не бездушний образ ...») полягає в романтичному затвердження пам'яті, якою природа наділена. Тут і заперечення має те ж діалектичне значення, яке зазначено в кінці попереднього глави.
Всі часові форми дієслова взяті бувають не у випадковому, а в істотному їх наповненні. У теперішньому часі - наочність одномоментного: «Дивись, як гай зеленіє» (стор. 213) і безперервність вічного: «про що ти вієш, вітру нічний? Про що так сетуешь шалено? »(Стор. 109),« чуйні зірки дивляться з висоти »(стор. 239),« о, як ти б'єшся на порозі ... »(стор. 206). Теперішній час дієслів виражає і інше - тривалий перебіг мерехтливого дії: «струмінь повітряна тече» «меркне день», «ще на гілки шелестить», «... завмирають ноги», «трохи зиблется ...»,« струмує луное сяйво » Здатність дієслова увібрати в себе невизначено-довгий протягом часу використана з особливою повнотою і силою. Не тільки дію, але і відтінки дії, та ж дія, схоплене з різних сторін - у зміні далеко не синонімічних дієслівних форм: «фонтан сяючий клубочиться: як горить, як дробиться ...» (стор. 119), «бунтує і клекоче, періщить , свище і реве ... »(стор. 146)« ходить, і дихає, і блищить воно ... »(стор. 239). Перетин минулого і сьогодення в дієслівні формах виражає і відхід у минуле, в неіснуюче вже, і вічне його воно, життя. Так, в першій строфі вірша «Отже, знову ...» після ряду минулих форм «побачився», «мислив», «відчував» - крутий перехід до теперішнього часу: «... дивиться на мене» (стр 151).
Минулий час дієслова наділене більшою силою відходу в минуле, в знову відчутне його буття. Гра на переході трьох часів створює самий образ часу, живого, струмує, що переходить. На трьох дієслівних формах побудовано три строфи вірша «В небі тануть хмари»: «в іскрах котиться ріка ...» - у цій третьому рядку даний час в його живій, рухомий повноті, в його хиткість. Початок другої строфи - «тінь пішла ...» - позначає рух часу: ранок скінчилося, приречений і день. У третій строфі - переліт в майбутнє, настільки ж дійсне, настільки ж фантастичне, як і сьогодення, як і минуле:
Дивний день! Пройдуть століття -
Так само будуть у вічному ладі,
Текти і іскритися річка
І поля дихати на спеці
Майбутнє час займає в ліриці Тютчева дуже значне місце: «коли проб'є останній час природи ...» (стор. 67), «не знаю я, торкнеться ль благодать ... уда; стся ль їй ... чи пройде ... »(стр 184),« коли вісімнадцять літ твої і для тебе вже будуть сноведеньем ... »(стор. 214, курсив в тексті),« ти будеш пам'ятати ... »(стор. 121). Постає це майбутнє часом в похмурих фарбах - космічний, обесчеловеченний розгул хаосу, і первісного і кінцевого:
Безвісти все - так легко не бути.
При мені иль без мене - що потреби в тому?
Все буде те ж - і хуртовина так само вити,
І той же морок і та ж степ кругом.
Безглагольность у Тютчева має зовсім інше значення, ніж у Фета. Чи не мерехтіння світла й тіні, не зміна вражень, не швидке їх ковзання, не імпресіонізм, а навпаки - крайня стійкість почуття, зовсім виходить з часу: «Душа моя - Елізіум тіней ...» (стор. 96). Глибокий ліризм цих обезглаголенних і відчуженим рядків у їх особливою здібності відводити кожного в надра його душі, в її внутрішні святині.
Так сильна навіть у віршах такого роду їх спрямованість до читача. Тим більше у віршах, побудованих на різних відтінках наказового способу дієслова: Silentium! Повелительная форма вже в латинському іменник, в назві. Взагалі-то найбільш різко звучить окрик-наказ в інших, не дієслівних або дієслівних, але не наказових формах: Вперед! Назад! Тихіше! Встати! Руки вгору! і т.д. і т.ін. Так і тут дуже рішуче це іменник з його знаком оклику. І в першому рядку - три дієслова в наказовому способі. І далі сім твердо повелевающих дієслів, останнє, як і перше слово - «мовчи». Інтонація трьох строф не одноманітна, перетин запитально-здивовано-допитливими пропозиціями, так само, як і круті ритмічні перебої (колись скасовані редакторами), розсіюють можливу монотонність цілої системи наказів. Але чому ці наказові «Мовчи, цурається і тай»? Чому не більш звична лірична форма: Мовчу, ховаюся і таю?
Адже цей мовчальник - несамовитий оратор. Він невпинно когось переконує, спонукає або просить. У своєму самоті він все сперечається з кимось. Хто ж це, до кого звернута його наполегливе слово? Бог і люди, живі і мертві, завжди жива природа. Бачачи безвідрадний хаос на початку і в кінці всього сущого, відчуваючи себе «на три чверті зануреним в небуття» (стор. 485), сумніваючись у тому, чи є у всьому існуючому «будь-який сенс» (стор. 484), поет у той же час дуже «звернення» починає і завершує одне з кращих своїх віршів словами: «Пішли, господи, свою відраду ...» (стор. 166). Дуже особисто, аж ніяк не риторикою звучить його вигук: "О Боже, дай пекучого страждання і мертвота душі моєї розпорошу ...» (стор. 241). Тим більше до близьких йому людей постійно звернено переконуюче, що заперечує слово: «Не кажи ...» (стор. 187), «о, не турбуй мене ...» (стор. 188), «дивися, як на річковому просторі. .. »(стор. 175),« дивися, як хмарою живим ... »(стор. 119),« не міркуй, не клопочи »(стор. 169),« грай, поки ... »(стор. 228 ), «до неї Припади і відпочинь» (стор. 229).
Повелительная, оклична і питальна спрямованість багато в чому визначає різноманітну і темпераментну мелодику віршів Тютчева. Б. М. Ейхенбаум не зовсім правий, коли говорить, що оклична інтонація змінює у Тютчева інтонацію питальну, характерну для Жуковського [3]. І та і інша займають у нього значне місце. І та і інша не самостійні, це тільки оболонка для ліричної забарвленості, породженої конкретним значенням слів. Знак зачин: «як він любив рідні їли ...»,« як мелодично шуміли ... »- створює тільки попередній підйом для сприйняття укладеної в цю оболонку істинної ліричної мелодії:« ... любив рідні їли своєї Савойї дорогою ... мелодично шуміли їх гілки над його головою. Їх морок урочисто-похмурий ... »(стор. 149). Так само і мелодія питальної інтонації тільки підсилює мелодію вводяться нею слів:
Про що ти виєш, вітру нічний?
Про що так сетуешь шалено?
«Виєш», «сетуешь безумно» - самі по собі напружено гримлячі мелодії. Це вірно, що питальна
інтонація їх підсилює, але не в ній їх мелодійна сутність. Вираз досади, сумного здивування сильніше, коли вони виходять за межі питальної інтонації, коли саме здивування набуває більш наполегливу, більш ствердну забарвлення. Так відбувається інтонаційний перехід у віршах: «Від життя тієї ...»,« Не знаю я ...», «Брат, стільки років ...» та ін Інтонаційне різноманіття віршів - це трепет людського голосу, сильного почуття. Вищі прояви поетичного мистецтва не відповідають тому, що мається на увазі під поняттям «майстерність». До «майстерності» чи було поетові, коли на листку паперу накреслені вісім рядків, звернених до дружини Ернестіна Федорівні, до неї однієї (Pour vous à déchiffrer toute seule). Ці вірші були вкладені в книзі, і виявлені там через багато років після смерті поета:
Не знаю я, торкнеться ль благодать
Моїй душі болісно-гріховної,
Чи вдасться ль їй воскреснути і повстати,
Чи пройде непритомність духовний? ..
Ця інтонація невпевненості, що шукає і тривожною, ця гіркота усвідомлення своєї провини і сумний питальний вигук - все це характер і правдивий ритм внутрішнього життя поета. Перехід з п'ятистопного ямба на чотиристопний відзначений в рукописі (що знаходиться в особистому архіві К. В. Пигарева) відступом. Ритмічне усікання четвертого рядка, чудова її стислість зізнавалися і були графічно позначені поетом навіть у цих віршах, не призначених для друку, колишніх тільки словом, зверненим до тієї, кого він і любив, і цінував, і мучив.
Ще цікаво відзначити і те, що листувався і розмовляв Тютчев з Ернестіна Федорівною завжди по-французьки, що в 1851 р., коли були написані ці вірші, вона по-російськи розуміла ще дуже погано і вірші російські читати не могла. Стало бути, це внутрішня спрямованість, внутрішній голос, істинно ліричний вигук і порив. А тим часом навіть графічна зовнішня обробка і виразність виконана так точно, як на грабовому листку його зазубринки, його округлість і його жилки. Природа поетичної творчості становить справжню природу натхненно мислячої людини.
Не менш свого великого сучасника, Некрасова, Тютчев збагнув найпотаємніші таємниці російського поетичної мови. Це дивно: він говорив, а листи і статті писав переважно по-французьки. Він і вірші бездоганно писав на цьому настільки звичному для нього мовою. Але ці французькі вірші нічого видатного не містять. Вся сила Тютчева в російській його мовою. І недарма в одному з листів своїх, писаних по-французьки, він вигукує: «Що це за мова - російська мова» [4].
Порівняння, природно, передбачає, що менш відоме, менш зриме зіставляється з більш звичним, наочним, і від нього запозичує його видимість чи зрозумілість. Буває і навпаки:
Брала знайомі листи
І дивно так на них дивилася.
Це - зримо, ясно, зворушливо ... яким порівнянням це ще пояснити? І раптом - вражаюче зіставлення, підказане звучним рухом рим:
Так душі дивляться з висоти
На ними кинуте тіло ...
Таке зворотне порівняння, по-перше, надає зримою, ясною, життєво-зворушливою сцені раптово грандіозний вигляд, хоча і загадковий і романтично неясний, і, по-друге, своїм зворотним значенням воно пояснює не порівнює, а саме порівняння.
А там, в урочистому спокої,
Викрита з ранку,
Синіє Біла гора,
Як одкровення неземне.
У цьому вірші «Затихли бізу ...» з його наполегливо конкретної пейзажної деталізацією одне лише порівняння абсолютно виривається з намальованої картини. Воно одне не за контрастом, а по внутрішньому відповідності готує до сприйняття вирішальною, трагічної, останнього рядка, цілком реальною і тим більше вражає і гіркою.
У бездонному небі зоряний сонм горить ...
Це кожен бачив, кожному образ цей без порівняння ясний. Але йому передує порівняння, що веде в невідоме і важко вообразімие:
Таємниче, як в перший день творіння ...
Значить, завдання порівняння не в проясненні образу, а в тому, щоб відвести в його глибини, може бути і смутні, але розкривають невідомі таємниці. Чи не прояснення, а поглиблення образу, перемикання його в несподіваному напрямі - завдання порівняння такого роду. У більш ранніх віршах зворотні порівняння то міфологічні («безпам'ятство, як Атлас, тисне сушу» - стор 56; «як дочка рідну на заклання Агамемнон ...»- стор. 89), то фантастичні (« як примара на краю Землі » - стор. 58), казкові («ніч похмура, як звір стоока ...» - стор 80), щось всім відоме дано з вельми проблематичним порівнянням: «і, як передчуття сходять бур ...» (стор. 81) , «і як бачення, світ пішов ...» (стор. 163), місяць «як примара гробової» (стор. 219).
У звичайному і ясному побачити незвичайне і загадкове, розсунути межі звичного сприйняття природи, показати приховану її життя - таке постійне призначення романтичного порівняння:
Одні зірниці вогневі,
Запалюючись низкою,
Як демони глухонімі,
Ведуть розмову між собою
Метафора вириває прірви в поняттях самих «буденні», самих повсякденних: «через безодню двох або трьох днів ...» (стор. 201), «стежити, як вимирають в ній всі найкращі спогади ...» (стор. 263), «дим - безвідрадний, нескінченний дим» (стор. 259), «і нарікає мислячий очерет ...» (стор. 244).
Коли метафора пронизує ціле вірш, наприклад «Як веселий гуркіт ...», вона створює не стільки уособлення природи, скільки оголює її загадковість. Чому гроза бентежить небесну блакить, навіщо вона веде себе так «необачно-шалено», що за незрима п'ята пригнічує лісові велетні, про що радяться вони? Людина робить один крок, пробивається в космос і зупиняється в подиві.
Потрібен зворотний хід поетичної думки, щоб побачити ту дійсність, де перетнуться паралельні лінії, де існує четвертий вимір, де діалектика руйнує застиглі догми формальної логіки.
О, як убивчо ми любимо ...
Самий предметний зворотний хід у розкритті того, що Я. О. Зунделович і назвав мірообразом поета [5], у перевернутому навиворіт розумінні дня і ночі. Денне світло затуляє сутність «безодні безіменній», нічний морок її оголює, виявляє, але що? Незбагненну грандіозну загадку буття. Цей мотив відроджується постійно в різних варіаціях, але чи становить він домінуючий і чи не єдиний мотив? Принцип зворотності чи не поширюється і на нього?
Вересень холодний бушував,
З дерев іржавий лист валився,
День погасаючі парував,
Сходила ніч, туман вставав.
Осені, холоднечі, ночі, туману раптом дається зворотний хід: «але чиясь пісня раптом пролунала», і ця пісня перемогла і осінь, і холод, і морок. Іржава листя-і та зазеленіла. Чудова сила пісні, влада людського духу. Який дивовижний зворотний хід в одному з найбільш кровно життєвих і скорботних віршів - «Весь день вона лежала в забутті». Невідворотне вмирання коханою ... І в той же час:
Ліл теплий літній дощ - його струменя
По листю весело звучали ...
«Про як все це я любила!»
Звукова мелодія в ліриці Тютчева далеко не одноманітна, в ній чимало акордів і радісних і могутніх:
Як веселий гуркіт літніх бур ...
Зімкнутий, стислий чотиристопний ямб, повний радісного руху, що включає в себе трепет цілого лісу. «... Здіймаючи», «радячись», «крутити» - дієприслівники, що поєднують і згущують дію і ознака. Сильні епітети, напружені дієслова. Переважає радісне і гучне. Потім:
І крізь раптову тривогу
Немолчно чути пташиний свист ...
Не тільки «Весняна гроза» (1828), не тільки «Літній вечір», а й «обвіяв вещею дрімотою» (1850) та "Я зустрів вас ...» (1870) пронизані сильними, радісними почуттями.
У сенсі ліричної зібраності, руху, виразності звуку третє з названих мною віршів особливо заслуговує на увагу:
Обвіяв вещею дрімотою
Напівроздягнутий ліс сумує ...
З літніх листя хіба сотий,
Виблискуючи осінньою позолотою,
Ще на гілці шелестить.
П'ятивірш утворює строфу, в якій три жіночі співзвуччя з римуванням і перехресної та суміжної створюють дзвінко-ударний, чіткий і міцний звуковий малюнок. У звукозапису заключного дієслова до рими зібрані воєдино домінуючі співзвуччя всієї строфи. Чоловіча рима, глибока і співзвучна жіночої. Громіздкі жіночі рими другої строфи несуть в собі важку ветхість осені. Але прискорення - пиррихий на початку останнього рядка, зібраної, двоскладовий, повний сили епітет, з нього вирвався дієслово:
Молніевідний бризне промінь.
Примирені, ясні звуки третьої, заключної строфи особливо ясно показують, що картина природи в ліриці Тютчева, при всій безсумнівній видимості і точності взятих з природи деталей, все ж таки не замальовка з натури, а вираження думки, вираження почуття. Стиль цієї лірики і визначається тим, як поетична ідея втілюється виразно і повно в реальні образи природи, в ситуації любовних і дружніх відносин.
Вже в ранніх віршах досягнута цілісність, розкрито та сфера ідей, яка поезії цієї властива, але вельми істотна еволюція полягає у все більш повному відході від романтичної образності і фразеології, до все більш реального одіянню ідеї.
Жива колісниця світобудови
Відкрито котиться в святилище небес.
Так писав Тютчев «не пізніше початку 1829», потім картини природи, повні глибоких ідей, стають все природне, і в одному з останніх своїх віршів, так само як і в «Видіння», зображуючи стан Всесвіту, він створює прості, реальні і тим більше пекучі рядки:
Все буде те ж - і хуртовина так само вити,
І той же морок, і та ж степ кругом.
Поезія Тютчева., Присвячена перш за все взаємин людини і Всесвіту, населена конкретними образами людей і природи, жіночими образами, прекрасними, вічно живими, які світять, образами розколотих, змучених, душевно надірвані людей (жінок і чоловіків), через чиї душі пройшла важка трагедія їх часу, трагедія відчуження, взаємного полупоніманія, подиву і туги, втрати ясного і цільного життєвого ідеалу. Лірика ця - щоденник повсякденних дум, струнко-відточений і досконалий не в літературній обробці, а за самою своєю природою. На відміну від Фета Тютчев не цікавився судженнями про свої вірші, не питав порад, не переробляв, щоб вийшло краще. Дуже невдало це пробували робити без його попиту. Він поправляв тільки в самому процесі вираження почуття і думки, як поправляє сам себе всякий думаючий про що б то не було людей. Властивістю його натури було мислити і відчувати в таких досконалих поетичних формах. Композиція ліричного вірша у Тютчева містить сильне і швидкий рух думки. Круто, з першого рядка - той образ, у якому міститься розв'язувана загадка. Через цілий шквал трагічних заперечень, сумнівів, в досаді неприйнятних поступок видобувається фінал, не вибрався з сум'яття протиріч та все ж дуже світлий за своїм пориву, по наповнює його жадобі всеосяжного знання.
Є вірші, побудовані з такою логічною цілісністю,, немов у скелях прорубується шлях бездоганно прямий: «Фонтан», «Свята ніч ...»,« День і ніч »,« Близнюки »,« Про віща душа моя! »,« Поезія »,« Безсоння »,« Коли на те немає божого згоди ... »та ін Але є вірші легкі, примхливо вільні.
Як не бесілося богозневагу,
Як не трудився над нею,
Але цих очей щирість -
Він всіх демонів сильніше.
Все в ній так щиро і мило,
Так все рухи гарні;
Ніщо лазурі не збентежило
Її безхмарним душі,
До неї і порошинка не пристала
Від дурних пліток, злих промов:
І навіть наклеп не зім'яла
Повітряний шовк її кучерів.
Вірш самого кінця 1865 Явно - «вірш на випадок». Але й тут думка від допустово початку «капе ні бесілося ... як ні праць ... »через чисто тютчевский, але миттєвий вихід у фантастику (« воно. всіх демонів сильніше »), через реально« пушкінський »привабливий вигляд у другій строфі, через різко сатиричний початок третьої строфи веде до поетичного підсумку великої сили. У двох останніх рядках по-тютчевских зворотне застосування відстороненого слова в його дієво конкретної силі: «наклеп не зім'яла ... її кучерів ». Як «часу зойки», як «вечір ... обриває свій вінок », як« звук заснув ». Внутрішньої стрункості відповідає узгодженість жіночих і чоловічих рим у двох перших строфах, повторення чоловічої рими першої строфи в третій строфі. І те, як перші рядки другої і третьої строфи продовжують звукову гаму попередніх рим: «... сильніше. Все в ній ...», «... збентежило ... душі ... і порошинка ...». І в похмуро-трагедійної поезії Тютчева це далеко не випадковий світлий сонячний промінь. У настільки характерною для нього формі, з ні і з не він нерідко повертається до думки:
Безсила, як вона ні зліся,
Несвоєчасна дурь ...
Лірика Тютчева так життєво-індивідуальна і так єдино-оригінальна за стилем, образів і ідей, що вона довго сприймалася як абсолютно відокремлений явище. Д. Д. Благой у супер статті (датованій 1916-1928 рр..) «Тютчев і Вяземський» [6] показав тісний зв'язок, не без внутрішніх протидій, двох сучасників, двох поетів, які вийшли з пушкінської епохи. Останнім часом В. В. Кожинов у статті «Про тютчевской школу в російській ліриці» сильно і обгрунтовано розширив творчі зв'язки Тютчева з його сучасниками і наступниками [7].
У минулому очевидний зв'язок з Державіним, пушкінізірованіе цього поета, тобто досконала віршова шліфування мовної, образної його системи. Зв'язки ці сильні і за межами російської літератури. Не кажучи вже про Гете, про Гейне, про Байрона, безсумнівно, сприйнятих Тютчева, як глибоко і послідовно співзвучна його «Безсоння» (1829) «Опівнічний іспиту» Бодлера. «І виразний кожному, як совість» - у російського поета. І - також нічна - мучить душу перевірка совісті у автора «Квітів зла» (1856).
І все ж сувора точність тютчевского слова завжди його відділяла від попередників декадансу і від самих декадентів. Тягне глибше проникнути в кожне його поетичне слово. Розгляд лексики, епітетів, різноманіття та значення дієслівних форм, особливого характеру порівнянь, метафор, ролі негативних, частинок, ролі ритму і звуку, - все це в літературознавстві набуває істинний інтерес тільки тоді, коли мовні ознаки стають стрілками, які ведуть у глиб поетичного мистецтва, виявляють зв'язку ідей поета і його стилю.
Не розрізнені «спостереження» самі по собі, не сума їх, а взаємний зв'язок різнорідних явищ, їх кінцевий єдність і сенс заслуговують на увагу. Тоді виявляється, що ніякої техніки у віршуванні немає, що надзвичайна складність мистецтва - у високому духовному напрузі і в досвіді (культурі), а не в умілому комбінуванні образів і звуків. І кожен крок вимагає від дослідника зворотного натхнення. Натхнення теж по-своєму звучить і - співзвучної.
Список літератури
[1] Тут і далі вірші цитуються за вид.: Ф. І. Тютчев. Вірші. Листи (Редакція К. В. Пигарева). М., ГИХЛ, 1957. Фактичні дані - з коментарів К. В. Пигарева в вид.: Ф. І. Тютчев. Лірика, т. I, II. М., «Наука», 1905.
[2] До Ломунов. Естетика Льва Толстого. М., «Сучасник», 19-72, стор 440; А. Б. Гольденвейзер. Поблизу Толстого. М., 1959, стор 314-315.
[3] В. Ейхенбаум. Про поезії, Л., «Радянський письменник», 1969, стор 353.
[4] «Старина і новизна», кн. XVIII, стор 59.
[5] Я.О. Зунделович .. Етюди про лірику Тютчева. Самарканд, 1971
[6] Д.Д. Благий. Від Кантеміра до наших днів, т. 1. М., 1972, стор 387-416.
[7] «До історії російського романтизму». М., «Наука», 1973, стор 345-385.