(1856-1919)
Сергій Лабаном, Москва
2 травня (20 квітня) 2006 року виповнилося 150 років з дня народження великого російського філософа, письменника, публіциста, який усе своє життя провів у безперервному творчому працю. Глибокі, парадоксальні роздуми, де відбилася вся його внутрішня суть, на диво співзвучні нашому часу. У цілому, його парадоксальні роздуми про Росію, світі, національному, статевому та релігійному питаннях можна зарахувати Василя Розанова до виразникам національної ідеології
В останні п'ятнадцять років у громадських колах (особливо патріотичних) посилився інтерес до такого оригінального і парадоксального російській філософу і письменнику кінця XIX - початку XX століття як В.В. Розанов (1856-1919). Після того, як подібне трапилося з його старшим другом по листуванню, ще одним великим "російським оригіналом" за листуванням, ще одним великим "російським оригіналом" К.Н. Леонтьєвим, можна сміливо говорити про початок відродження російської філософії, і ширше національної ідеології, яскравим виразником якої був В.В. Розанов.
Нещодавно, на каналі "Культурі" після 0 годин, пройшла півгодинна передача, присвячена 150-річчю з дня народження В.В. Розанова, де брали участь автор Правой.ру, відомий православний філософ Віталій Авер'янов, професор А.Н. Николюкин, священик Максим Козлов, говорить про те, що навіть сучасне телебачення зацікавилося "ультраконсерваторів" Розановим. Хоча сама передача була розмита слабким сценарієм, і ми протягом всього 25 хвилин, слабо уявили собі єдиний образ філософа. Спробою дати більш чіткий образ нашого національного генія і послужить ця стаття.
Все це говорить тільки про те, що ефект "розановского ренесансу" виявився ще більш сильним, бо окрім даного телевізійного фільму - передачі з друку вийшли три повноцінні біографії російського мислителя (одна з них біографія А. М. Ніколюкіна, була навіть випущена в серії ЖЗЛ ). Протягом того ж часу вийшли і численні статті та рецензії, що стосуються визначення місця В.В. Розанова в культурі, а також видано зібрання творів (вийшов вже 21 тому).
Як цілком справедіво вважає В. Фатєєв, навряд чи знайдеться ще такий суперечливий письменник і філософ, з такими різкими і несподіваними змінами в поглядах, як В.В. Розанов. Однак, за всієї цієї мінливості, звертає на себе увагу його постійна прихильність до одних і тих самих тем. Подібно "дволикого Януса", він весь час коливався між двома протилежними, взаємовиключними точками зору на особливо цікавлять його явища - християнство, іудаїзм, Росія.
У своєму житті Розанов пережив кілька ідейних переворотів, та без урахування відмінності його поглядів у той чи інший момент майже неможливо дати більш об'єктивну картину його світогляду, тим більше, що ці світогляду не раз носили самий радикальний характер - так, наприклад, його швидкий перехід від консерватизму початку 1890-х років до захоплення його язичництвом і іудаїзмом, чи несподіваний, після повернення до православ'я і Церкви, новий виток антихристиянських настроїв під впливом революційних подій 1917 року в «Апокаліпсисі нашого часу», при цьому помираючи біля стін Троїце-Сергієвої лаври та ісповедиваясь перед смертю у звичайного священика, а не у стояв поряд з ним о. П.А. Флоренського.
З точки зору Г. Єлісєєва, саме цікаве в творчості Розанова те, що "він не відчував ніякої еволюції своїх поглядів". Здавалося б, це висловлювання повністю спростовуються паредидущімі роздумами. Однак, у випадку з Розановим однаково вірно як одне, так і інше твердження. Дійсно, Василь Васильович немов би отримав всі свої теми відразу, у вигляді духовного осяяння - вибуху.
Як справедливо зазначив автор статті про Розанова, опублікованій в журналі "Москва" В. Авер 'янов, "Василь Васильович дійсно найбільший мислитель пішов у минуле ХХ століття, найобдарованіший ... російський мислитель з наближених нам". Йому він видається чимось на кшталт російського "Сократа" молодої російської філософії, пристрасно чекав тепер свого "Платона".
Василь Васильович Розанов народився 20 квітня (2 травня) 1856 р. у місті Ветлуга Костромської губернії. Дід Василя Васильовича був священиком, а батько служив в лісовому відомстві чиновником. Мати походила зі збіднілого дворянського роду Шишкіним. У 1861 році, хлопчик залишився без батька в п'ятирічному віці, і сім'я переїхала до Костроми. Постійні матеріальні труднощі заважали матері продовжити гідне існування. А в 14 років майбутній філософ і письменник взагалі залишився сиротою. Він потрапив під опіку свого брата - Миколи Васильовича, який, будучи вчителем в гімназіях Симбірська і Нижнього Новгорода допомагає йому отримати гімнастичне і університетська освіта. Все це змусило вигукнути Розанова: «Я вийшов з гидота спустошення ..». Дитинство залишилося похмурим плямою в його свідомості. При цьому, в гімназії майбутній філософ навчався погано, не проявляючи належної старання. Він у ці роки, багато часу присвячував читанню книг і спілкуванню з товаришами.
У той же час, як згадував Розанов, «Симбірськ став родиною мого нігілізму». Саме тут, навчаючись у Симбірську, він активно читає письменників позитивістського напрямку: Фохта, Молешотта, а з росіян - Бєлінського, Добролюбова, Писарєва. А Симбірської гімназії назавжди відштовхнула Розанова своїм бездушністю, формальним підходом як до самої людини взагалі, так і до самої навчанні. Всі ці моменти, пізніше були блискуче відображені Розановим у статтях, що ввійшли до книги про утворення «Сутінки освіти», де навчений педагогічним досвідом, мислитель відзначив причини революційних настроїв, як студентів, так і гімназистів, викладачів. Але в той же самий час, він пережив там період «воістину без не допитливості».
У 1878 р., закінчивши гімназію, молодий чоловік вирішив вступити до Московського університету на історико-філологічний факультет. Він сподівався знайти тут однодумців і наставників, які змогли б відповісти на мучили його питання. В університетські ж роки у нього відбуваються кардинальні зміни у світогляді. Хоча, за його власним визнанням, «університет він проспав», він саме тут став «консерватором», оскільки «став в університеті любителем історії, археології, любителем« колишнього ». Особливе значення для нього в ці роки стали заняття з середньовічної історії та культурі. З цього часу, Василь Васильович, доти байдуже ставився до православ'я, полюбив читання Біблії.
З тих пір, Розанов перестає бути безбожником і Бог став для нього «мій дім», «мій кут», «рідне». «З того часу і до цього дня, - зазначав Василь Васильович у своїй автобіографії, - які б не були мої відносини до Церкви (змінивши з нею абсолютно з 1896 -1897 рр..), Що б я не робив, щоб не говорив і не писав, прямо або побічно особливо, говорив і думав власне тільки в Бозі: так що Він для всього мене, без будь - якого залишку, в той же час залишивши думка вільною і енергійно по відношенню до всіх тем ».
В університеті Розанов був степендіантом А.С. Хомякова, дуже любив історію. Особливо йому запам'яталися лекції В.О. Ключевського, який після смерті С.М. Соловйова, з 1879 року став читати лекції з російської історії в Московському університеті. В університеті Розанов був степендіантом А.С. Хомякова, дуже любив історію. Особливо йому запам'яталися лекції В.О. Ключевського, який після смерті С.М. Соловйова, з 1879 року став читати лекції з російської історії в Московському університеті. Але ні теми, ні ходу думок, першої, пробної лекції Розанов так і не запам'ятав. Йому більше запам'яталося інше: «будову думки, будова фрази як словесного пропозиції». Характеризуючи манеру ведення лекцій Ключевського, філософ продовжує: «З ним ринула до університету величезна російська хвиля; до університету, кілька європейський, кілька космополітичний і без певного смаку. І все це від ворожнечі до кого-небудь, до чого-небудь ».
У підсумку він робить слідує наступний висновок, говорячи про російською історика, який нам усім слід запам'ятати в нашому національному відродженні: «Російська порода, шматок дорогоцінної російської грунту в її вдалому шматку, вдалому відколи - ось Ключевський».
На третьому курсі університету Розанов одружується на Аполлінарії Суслової - «музи Достоєвського», красивою і дуже норовливої жінці, дочки купця - мільйонера. Через багато років після розлуки з Суслової, незабаром його кинула, Василь Васильович порівнював її за темпераментом з «розкольниці поморського згоди», «хлистовской богородицею».
Після закінчення університету, майбутній письменник працював учителем географії та історії у провінційних містах (Брянськ, Єлець, Білий). Робота в гімназії не надто приваблювала Розанова, хоча дітей він любив. Вільний час він присвячував філософського твору "Про розуміння". Він опублікував його на власні гроші в 1886 році. Сам твір Розанова було спрямоване проти позитивізму. У ньому він також спробував дослідити науку як цілісне знання, встановити її межі, і в підсумку дати вчення про будову, ставленні до природи людини та її життя. З точки зору багатьох його сучасників, Розанов в цьому плані "перевідкрив" ряд ідей Гегеля. Але за своїм характером, викладена робота виявляє схожість з філософствуванням античних мислителів. Проте, книга не була прийнята публікою. Це і змусила Розанова перейти до інших форм творчого самовираження.
У творчості Розанова цю працю визначив дуже багато чого. Тема «розуміння» вже в рамках тієї чи іншої проблеми (питання релігії, статі, сім'ї, людського життя) стала лежати в основі його більшості книг і статей.
У 1893 році, завдяки посередництву М.М. Страхова, Розанов переїхав до Петербурга. З переїздом до столиці було пов'язано багато надій, які згодом не виправдалися. Він отримав місце чиновника особливих доручень в центральному управлінні Державного контролю, яке очолив один К.Н. Леонтьєва і М.М. Страхова, слов'янофіл за своїми переконаннями, Т.І. Філліпов. У 1899 році (через маленький платні та важкої, напівголодного життя) залишив свій пост, повністю присвятивши свій час літературної діяльності. Він став постійним співробітником газети «Новий час», яке видавав один з видних діячів того часу А.С. Суворін. Розанов також активно друкувався і в інших виданнях, таких як «Питання філософії та психології», «Російський вісник», «Русское обозрение», «Російський праця», «Новий шлях», «Світ мистецтва», «Терези», «Золоте руно »і в газетах« Біржові відомості »,« Громадянин »,« Русское слово ».
З початку 1900 - х років основною темою творчості Розанова став Бог і підлогу. І всі його книги, написані в цей час, наповнені любові до «дитині». Він вважав, що зв'язок Бога з підлогою набагато більше, ніж зв'язок розуму чи совісті з Богом, і що «це проекція Бога на землі».
Прийнято вважати, що за Василем Васильовичем закріпилася репутація «російського Фрейда». Однак, цього міфу протистоїть сьогодні диякон Михайло Першин. І, дійсно вважає диякон Михайло, він у всіх своїх роботах постійно, до місця і не до місця розбирає проблеми шлюбу, розлучення, незаконорожденних дітей. Що ж змусило звернутися Розанова до теми, яка надавала його творчості особливий розановскіх колорит? Перш за все, це його сімейні проблеми: скільки ж горя принесли йому ці шлюборозлучні закони Російської імперії. І він потрапив у ситуацію, коли це терплять невинні діти «блудниця» (з точки зору Церкви і держави) цнотлива дружина », з одного боку дозволяється у Розанова апологією сім'ї, а з іншого боку - розробкою теми статі.
І як, цілком обгрунтовано вважає диякон Михайло, на відміну від Фрейда, Розанов до своєї метафізиці статі йде від «екзистенційних запитування Достоєвського і Толстого».
Далі Першин у своїй статті зазначає: «Все подальше у Розанова - пошук протиотруту від всепоглащающего та загального розтління». І саме тому для Василя Васильовича зрозумілою виявилася реальність «великоднього Богобитія тварі».
І в даному випадку, c точки зору о. Михайла, християнський «родової» пафос Розанова, ніж більш високе, «зовсім не Бердяєвських гнушеніе дітонародженням. І тут ідеї щасливої родини цілком стикуються з позицією святителів Іоанна і Григорія Богослова, а також «конституції» церковних канонів в цілому позитивно дивилися на це запитання. І сама по собі полеміка з Церквою, яку вів Василь Васильович довгі роки була радше полемікою з тими поглядами на сім'ю, які відрізняли католицизм, полоній в XVII - XIX століттях російське православ'я.
У даному випадку, пафос двотомника статей Розанова «Сімейний питання в Росії» (1903) - в захисті сім'ї та релігійному виправданні шлюбу. Філософ відчув глибоке внутрішнє переродження сім'ї та шлюбу, а також сприйняв його як головний симптом релігійного зубожіння, бо саме в сім'ї він бачить незгасний творчий вогонь, зігріваючий процес культури.
Далі Розанов дивовижно вірно об'єднує процес боротьби з нігілізмом з сімейним вихованням дитини. «Боротьба з нігілізмом, - пише він у цій книзі, - мені представлялася через дитини і батьківства», але в підсумку, йому довелося лише константувати розпад сім'ї і сімейних відносин. Більше того, якби він жив сьогодні, його ще більше ніж в його час, обурила політика аморальності на телебаченні і друку, в суспільстві, що руйнує сучасне суспільство. До того ж його обурило б як моральне, так і фізична розтління як жінки, так і чоловіки. Особливо це стосується сучасної дівчини, жінки, яка фактично емансипованість в сучасному мегаполісі (курить, ходить в штанях, веде себе по-чоловічому), і багато в чому позбавлена жіночого обояние і жіночої краси.
У липні 1904 року сталося зовсім непередбачена поїздка з сім'єю в Саров в річницю канонізації Серафима Саровського. Розповідь про це під назвою «За тихим обителей» увійшов пізніше в книгу Василя Васильовича «Темний образ», яка з неослабленим увагою читається особливо сьогодні, в пору обрітення мощей преподобного Серафима Саровського. Ось як він розповідав про преподобного Серафима: «Жоден ще святий Руської землі так не повторив, не навмисно, ненавмисно, великих постатей, на яких власне, як міст на своїх палях, утвердилося християнство ... Це особливе місце, особливе обличчя, смешиваемое з мудрецями, з великими закоханих історії, як Гус, Ієронім Празький, Лютер. Тут усе тихо. І далі Розанов дивовижно вірно визначив сутність відлюдництва: «Суть відлюдництва, у першій, чистої фазі його, і полягало в бажанні« піти від гріха ». Тут «гріх» завжди є від замішання обставини зіткнення їх з особою людським і обличчя людини з ними. Усамітнитися і станеш трохи краще ... ».
Подібно іншим російським письменникам і філософам його епохи, він критикує не Захід як такий, а саме сучасну цивілізацію. Наприклад, в «опалого листя», з притаманною тут свободою виразів, Василь Васильович пише наступне: «Вся цивілізація XIX століття є повільне, непереборне, перемігши торжество шинку».
Подібно іншим російським письменникам його епохи, Розанов критикує не Захід як такий, а саме сучасну західну цивілізацію. У «старіючої житті Західної Європи» мислитель відчуває глибоке иссякание її творчих сил. «У внутрішніх європейських подіях, чим ближче до кінця століття, тим ясніше« загальноєвропейської »робиться тільки вульгарність. Все змішалося, але вульгарність не змінюється. Європеїзм розкладається; старі загальноєвропейські люди - довгі і давньо прекрасні, але вони просто не діють ».
Дехристиянізація Європи безсумнівна для Розанова. «Захід, продовжуючи зберігати, - пише він, - декорум релігії та таємниці душі і ... в практиці життя розійшовся з християнством». Далі він, подібно Тютчеву, критикуючи католицизм, говорить про внутрішню суперечність православ'я і католицизму. І з цього протиріччя російський мислитель критикує і пристрій західній сім'ї, в якій відсутня повністю моральні підвалини. А у зв'язку з цим загниває і поле культурного життя. Тут Розанов повністю продовжує ідеї почвенніков, звертаючи головну увагу на історичні, духовні, сімейні цінності народу.
Розвивав у своїй творчості Розанов і національне питання, особливо для нас сьогоднішніх актуальний. Він ще в кінці XIX - початку ХХ століття відзначав не урегульованість територіальних, національних, сімейних проблем на території тодішньої Російської імперії, а нині СНД, змушує нас звернутися до ідей національного питання В.В. Розанова. Крім цього, існує проблема самоіндіфікаціі російського народу, яке призводить до зменшення російського етносу у своїй власній країні. Для Розанова всі ці проблеми увійшли в єдиний синтез: при порушенні однієї з ланцюжків: сім'ї, Церкви, статі, школи, національності, культури, патріотизму, почуття Батьківщини руйнується все, і перш за все, той Російський Будинок, який є основою нашої цивілізації.
Подібні проблеми, які посилилися сьогодні в геометричній прогресії і почалися на початку ХХ століття, якраз багато в чому через те, що вищі стани забули свою власну країну, закликаючи і змушуючи інших людей жити «як на Заході». І, отже, були посилені в суспільстві космополітичні настрої. Цим темам також були присвячені статті В.В. Розанова.
Так, у статті «Космополітизм і націоналізм» (1911) Василь Васильович цілком, як здається, вдало вивів сутність космополітизму, яке цілком актуально і сьогодні. Сам по собі він «мертвечина і механізм», і він поза - личен. «Космополітизм - ця загальна наслідуваність», - з гіркотою зазначає молодший друг і учень К.Н. Леонтьєва і М.М. Страхова, при цьому кажучи про те, «що ця історія останніх років». І не тільки ХХ століття, але і сьогоднішнього дня. А націоналізм особистісний та індивідуальний. І він, нарешті, «є творчість, яка і може бути тільки особистим,« своїм ... у кожної людини, у народу.
Але більш актуальною для нашого часу є мало відома стаття Василя Васильовича «Євреї в житті і друку» (1900), опублікована нещодавно у збірнику С.М. Сергєєва, де Розанов наголошує на тому, що росіяни самі себе можуть критикувати, а от євреїв - немає, за це самих російських оголошують антисемітами. «Росіяни настільки сильно критикували себе самих, свої стану, як особливо дворянське, на духівництво, свою неосвіченість, відсталість, відсталість, що не можуть не запитати себе, і навіть дещо розгублено: чому привілей не бути судимим належить у складі російського населення однієї, вельми прийшлої частці його - євреям?! Всіх судять - можуть судити і євреїв: друк та суспільство всіх критикує - підлягають критиці і євреї ».
Далі він завершує свій висновок наступними, надсучасними для сьогоднішнього дня словами: «Якщо взяти єврейські органи російської преси, єврейські явно чи єврейськи замасковано, ми побачимо, як їдко відносяться вони до корінних і спеціальним особливостям русизму, і всюди рекомендують, вказують і вважають єдино рятівним для нас перехід до загальнолюдського виглядом ідей і почуттів ».
Крім цього, Розанов, особливо в 10-і роки ХХ століття, пристрасно підтримує ідеї слов'янофілів. Особливо явно Василь Васильович підтримував дане вчення в період першої світової війни. Так, у статті, написаній в 1904 році, присвяченої пам'яті до 100-річчя А.С. Хомякова, Розанов нарікає, що російський філософ «на жаль, до цих пір не охоплений любов'ю народної у великому значенні. (...) Тільки його слова про Європу: «країна святих чудес» - увійшли майже прислів'ям в живій оборот нового російської мови: яка насмішка історії, якщо взяти до уваги, що у всіх своїх працях він посилювався заперечити цей яскравий афоризм. Тепер, коли минуло 44 роки після його смерті, ідеї його не представляють високого і цільного будівлі. Вони схожі на розсипану вежу св. Марка у Венеції. Був чудовий будинок, прекрасний план, від якого залишилося багато щебеню. Але щебінь цей є, але будівля ця була, але є багато людей, що зберігають про нього благоговійний спогад. Загалом, все належить історії, а не дійсності. Так і Хомяков. Він же вперто і монотонно (все в одному напрямку) своєю діяльністю похитнула все російське свідомість у бік народності, землі, в бік великої уваги до своєї історії і нашої церкви ».
Подібно Хомякову, Розанов весь час вболівав за Росію. На питання, що він заперечує рішуче і однозначно, Василь Васильович прямо відповідав: «Нерозуміння Росії і заперечення Росії».
У цілому ж, самі ідеї Хомякова постійно займали Розанова. Він постійно до них звертався під час всієї своєї творчості і дуже часто нарікав, що його спадщина дуже слабо освоєно і що його мало читає так зване освічене суспільство. А самі книги російського філософа «не розпродані», також як і праці А.А. Григор'єва, М.М. Страхова, Н.Я. Данилевського і К.Н. Леонтьєва.
Суперечливо у нього було ставлення до єврейського питання, язичництву і християнству. Так, у другому коробі «опалого листя», він згадував, «що пробудження уваги до юдаїзму, інтерес до язичництва, критика християнства - все зросло з однієї теми - сімейного питання і через те, що церква не бажає визнати його дітей від другого шлюбу, забуваючи при цьому про окрему людину. Біблія, Старий Завіт, за словами Розанова, «універсальний пологовий будинок», який жадав він знайти і в Росії.
Проте, особливо після вбивства П.А. Столипіна хід його думок у цьому відношенні різко змінюється, і він пише М.О. Гершензону на початку 1912 року: «Я налаштований проти євреїв (вбили - все одно Столипіна чи ні, - але відчули собі право вбивати« здорово живеш »росіян), і у мене (пробачте), те ж почуття, як у Мойсея, який побачив як єгиптянин убив єврея ».
Восени 1913 року Розанов друкує кілька статей в газеті «Земщина» у зв'язку з процесом М. Бейліса. Керівники Релігійно-філософського товариства, і перш за все Д.С. Мережковський і А.В. Карташов піднімають питання про вигнання Василя Васильовича з-поміж себе за статті, написані у зв'язку зі справою Бейліса.
У 1914 році, Розанов зібрав свої статті останніх років з єврейського питання і опублікував їх у книзі «Нюхові і дотикальне ставлення євреїв до крові», де мова йшла про таємниці та ритуалах іудаїзму, про справу Бейліса і ставлення до нього друку.
У цілому, в єврейському питанні, письменник займав двоїсту позицію (так йому властиву): з одного боку, він цілком розумно заперечував антисемітизм у вигляді погромів, але при цьому завжди залишав за собою право висловлюватися проти тих, хто ненавидів Росію або тих хто зводив наклепи на неї. І це було його право як російського письменника і патріота, що ніхто й ніколи не міг забрати в нього. Розуміння і любов до єврейства сусідить у нього з настороженістю, недовірою і очікуванням «біди для себе».
У 10-і роки ХХ століття він повертається до слов'янофільських і державно - патріотичних ідей. І вже в другому десятилітті століття Розанов з масштабного вивчення культури іудаїзму переходить до фокусування національних проблем, вирішення яких могло б гарантувати російську цивілізацію від небезпеки.
Головні ж його негативні аспекти - неприйняття тієї суспільної політичної місії, яку активно реалізують масони, парламентська опозиція (та й взагалі думський парламент в цілому), а також підпільний радикалізм, приватні банки, часта протидержавну сатира і в основі своїй ліберальна університетська професура.
«Не люблю і не довіряю», так говорив він про подібні мислячих діячів, які не розуміють і не люблять Росію. У цей період часу Василь Васильович особливо багато приділяв уваги до ненависті багатьох діячів, у тому числі і представників Росії. Подібні настрої, до речі виявилися в статті «Чому не можна давати амністію емігрантам?» (1913), негативно сприйнятої «передовою інтелігенцією». На питання, що він заперечує однозначно, Василь Васильович прямо відповідав: «Нерозуміння і заперечення Росії».
У статті «Забуті і нині виправдані» філософ передує ідею В.Ф. Ерна про те, що сам час слов'янофільству, що грішно і соромно в цей перехідний момент в історії Росії не бути патріотом своєї країни.
Жовтень 1917 вибив грунт з під ніг В.В. Розанова. Російський письменник і філософ перебрався в Сергіїв Посад, де служив його кращий друг - священик Павло Флоренський. 1918-1919 - низка суцільних нещасть у житті письменника. Трагічно гине його єдиний син - Василь. Змученого, постійно шукає роботи, Василя Васильовича розбив інсульт. Гроші, прислані М. Горьким, прийшли з запізненням.
Помирав Василь Васильович довго і важко. У великому, нетопленій хаті стояв нестерпний холод. Щоб його зігріти, хворого накрили шалями і шубами. Він скаржився, тільки іноді говорив зовсім «по-розановскіх»: «Сметанка хочеться ... кожній людині в житті хочеться сметанки». Соборував його о. П. Флоренський.
В кінці життя він усім нам дав наступні заповіт, над яким нам необхідно задуматися: «Росію підмінили. Вставили на її місце іншу свічку. І вона горить чужим полум'ям, чужим вогнем, світить не російською світлом і по-російськи не зігріває кімнати. Російське сало розтеклося по шандалах. Коли ця чужа свічка вигорить, ми зберемо залишок російського сальця. І зробимо ще останню російську свічечку. Постараємося накопичити ще більше російського сала і запалити її від тієї маленької. Не встигнемо - російська світло згасне у світі ».