Афанасьєва Е.М.
У лондонському збірнику 1861 «Російська потаємна література XIX століття» під заголовком «Молитва» було вміщено вірш:
«Не дай нам духу пустослів'я!»
І так від нинішнього дня
Ти в силу нашого условья
Молитов не вимагай від мене.
Його автограф не відомий, але дослідники рукописної спадщини Ф.І. Тютчева пов'язують цей текст з його ім'ям на тій підставі, що воно було поміщено в альбомі 1820-х рр.. разом з іншими його творами за підписом Ф.Т. [1]
Вже в кінці життя в 1872 (1873 (?)) [2] поет звернувся до перекладання великопісного льон, виконуваного на утрені в перші три дні Святої седмиці: «Чертог Твій дивись, Спасе мій, прикрашений, і одягу не маю, та вніду он : просвіти вбрання душі моєї, Светодавче, і спаси мене ». Наведемо це перекладення.
Чертог Твій, Спаситель, я бачу прикрашений,
Але одягів не маю, та вніду в нього. [3]
Тютчев, позбавивши вірш прохальною молитовної частини, акцентував увагу на впевненості у необхідності духовного вчинку і духовного подвигу віри. «Не дай нам духу пустослів'я ...» і «Чертог Твій, Спаситель, я бачу прикрашений ...» - два полюси в авторській концепції молитовного слова, між ними пошук духовної опори у всесвіті, пророчі передбачення і сповідальні переосмислення пережитого.
Молитовна тема в ліриці Ф.І. Тютчева входить в контекст поетичних роздумів про природу релігійного світосприйняття [4]. З одного боку, сакральне слово сприймається як абсолютна цінність, зокрема в проповедническом заклику, зверненому до всього людства: «Моліться Богу, / / В останній раз ви молитеся тепер» (1, 156). З іншого боку, відкидається її сакральна ідея: «І сенсу немає в благанні» (1, 172).
Оксюморон спосіб осмислення теми не піддається однозначної трактуванні, але звертає до проблеми дискурсивної установки в розробці молитовної ситуації. Можна виявити цікаву закономірність, характерну для поетики Тютчева. Сумніви щодо ключових аспектів релігійного світогляду виникають тільки в суб'єктивній сфері «мого» знання про світ, причому ці сумніви представлені як інтимні одкровення сповідувального плану. Ці одкровення можуть отримувати історичний аспект при оцінці сучасного стану суспільства, одержимого революційними ідеями. Але коли релігійна проблематика проектується в область «іншого» свідомості (при цьому наявний естетична дистанція між суб'єктом і об'єктом ліричного дійства, відсторонений погляд на молитовне подія), то вона усвідомлюється як непохитна даність або неминуча необхідність.
Зіставимо два типи контекстів реалізації мотиву молитви. До першого віднесемо інтимну сферу почуттів, «герметизуючу» подання про взаємини людини з Богом, коли молитва усвідомлюється як органічна форма самовираження та світосприйняття. До другого - надлічностние аспекти моральної, етичної значущості, коли роздуми про необхідність звернення до віри взагалі і до молитви зокрема набувають характеру проповіді.
Герой Тютчева знаходиться в постійному коливанні, розмірковуючи про можливість залучення до сакрального слову. Прикладом органічного сприйняття молитовного стану є доля тютчевских героїнь, освячених молитовним диханням. Молитва «дихає на устах» коханої («Схід червонів ... Тура котилася ...» 1831-36), освячує її любов («Чому молилася ти з любов'ю ...» 1851-52) і материнське почуття до дитини (« Не раз ти чула признанье ... »1851). Молитовної сумом переймається і сам герой у день поминання коханої, передбачивши її ангельський образ у позамежному світі («Ось бреду я уздовж великої дороги ...» 1864). Гріхопадіння - народження - смерть - воскресіння: на рівні приватного життя сакральне слово вписується в християнський цикл спокутування.
І інший аспект. У вірші «Наш вік» (1851) представлений доведений до апокаліптичного абсурду естетичний варіант не відбулася молитви. Безвір'я, вивертає навиворіт самі уявлення про вічні цінності, руйнує цілісність релігійного світосприйняття, тому виникає усвідомлення смерті і спрага віри і тут же загострюється трагічна неможливість звернення до благально слову.
Припущене викупна молитва в століття безвір'я вводиться в вірш через своє власне заперечення:
Не скаже століття, з молитвою і сльозою,
Як не сумує перед замкнутої дверима:
«Впусти мене! - Я вірю, Боже мій!
Прийди на допомогу моєму неверью! .. »(2, 40)
Заключні два вірші сягають євангельською легендою про зцілення Ісусом отрока, що духа німого. Батько хлопця у відповідь на заклик Христа вірувати, «якщо скільки-небудь можеш», вигукує зі сльозами: «Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству! »(Марк. 9, 23-24). У Тютчева євангельська цитата - ілюстрація кричущою безвиході сучасного стану світу, всього століття. Це - моральний, етичний, а за великим рахунком, історичний тупик всього людства, подолання його в естетичній парадигмі вимагало особливої комунікативної стратегії, що надає авторської позиції активну роль.
Монументальний стиль, закріплений в малих формах, - так визначив особливість поетики Тютчева Ю.М. Тинянов [5]. В.Н. Касаткіна, досліджуючи політичну лірику поета, співвіднесла стильові особливості його панславістскіх творів з проповідницькою традицією [6]. Грандіозність поетичного спонукання до дії, до переосмислення загальнолюдських цінностей вносила нові аспекти естетичного обгрунтування необхідності звернення до молитовного світотворення. Романтична тема пророчого призначення поетичного слова суггестивно реалізується в поезії Тютчева в емоційній напруженості вірша, в установці на його дієву природу [7]. Енергетичні та функціональні потенції такого слова набувають грандіозний масштаб, насичуючись релігійними, историософскими, ментальними властивостями. Тютчев говорить про необхідність звернення до віри як про останній шанс, надає людству.
Слово про подолання безвір'я, гріховності, вищої кари перетворюється на проповідь, в якій суттєва роль відводиться молитві. Ліричний вислів насичується енергією спонукання до дії, до релігійного вчинку. Особливо гостро проблема духовного самовизначення постає у творчості Тютчева 1840-60 років на хвилі роздумів про історичний шлях Росії, можливості мирного діалогу із Заходом. До молитовно-покаянних слів він звертає всіх («Я лютеран люблю богослужіння ...» 1834): і імператора («Пророцтво» 1850), і тата Римського («Здійснюється заслужена кара» 1867), і весь вік змушує задуматися про сучасний розбещенні духу («Наш вік» 1851).
До середини XIX століття молитовна ідея, отримавши проповідницьке обрамлення, викликала не просто нерозуміння, а відторгнення сучасників від подібної досі незнайомій місії, яку брала на себе світська література. За характером пророчого імпульсу і проповідуванням ідеї авторська позиція Тютчева зближується з естетикою Н.В. Гоголя періоду другого тому «Мертвих душ». Романтично ідеалізований образ пророка розчиняється у дискурсивній установці імперативного, дидактичного властивості, коли письменники не просто беруть на себе функцію оцінки сучасного життя з найвищою морально-етичної позиції, а й повчають сучасників. Пікова точка спонукання до релігійного самосвідомості в поезії Тютчева пов'язана з пристрасним умовлянням про спокутну молитві ... папи Римського (Пія IX): «Здійснюється заслужена кара» (2, 185).
Проповідницький дискурс надав молитві нові функціональні риси, так як вона тепер усвідомлювалася як вчинок, у своєму вищому онтологічному значенні. Вона перестає бути словом, замкнутому у собі самому, а сприймається як подія, що вміщає в себе космічні закони, парадокси сучасного життя, морально-етичну домінанту століття. Подібна установка провокувала видозміна затвердилася в романтичній поезії молитовної форми і деяку переакцентацію її онтологічного наповнення [8].
* * *
Інтерес до осмислення ситуації богоспілкування в ліриці Тютчева відбився в особливій групі віршів, відтворюють елементи молитовної архітектоніки і сакрального дискурсу. Один з яскравих прикладів цього - «Олегів щит» [9], що представляє собою поетичну реакцію на події російсько-турецької війни і укладення Андріанопольський світу [10].
У вірші звучать три «голоси»: молитва мусульман («Аллах! Пролий на нас своє світло !..»), соборну слово християн (« Великий Бог! Веди нас нині ... ») і відсторонене авторське пророче висновок:
Глуха опівночі! Всі мовчить!
Раптом ... з-за хмар місяць блиснула
І над воротами Стамбула
Олегів осяяла щит. (1, 71)
Тютчев орієнтується не на зовнішню сторону історичної події, а на духовно-релігійний настрій нації, відтворюючи дві світоглядні моделі світу. Тема молитов знаходить абсолютно особливий сенс за рахунок нашарування, які одне одного релігійних систем. У фінальному відгуку на потенційні можливості двох з-битій - лише натяк на їх провіденціальне сенс, що відсилає до історичних подій епохи завоювання Царгорода Олегом [11].
Звернення Тютчева до молитовної архітектоніці в 1829 р. пов'язане з актуалізацією однієї з функцій молитовного дійства - єднання нації в кризовий історичний момент. Дві світоглядні моделі світу в молитвах мусульман і християн, драматизуючи ліричний подія, створюють поліфонічну основу «діалогу діалогів». Військове зіткнення витісняється знаряддям віри [12]. Подібне висвітлення російсько-турецької війни додає значимість актуальнейшей для поета темі безкровних завоювань.
Наступним етапом осмислення природи молитви стане вірш «Пішли, Господь, свою відраду ...» Специфіка тютчевского відтворення молитовної ситуації полягає в тому, що вона обрамлює відносно самостійне ліричний подія, життєвий фрагмент (шлях «жебрака», бреде повз саду), якому, у свою чергу, саме в силу відстороненого молитовного бачення надається глобальне загальнолюдське значення [13]. Тютчев піддає художнього осмислення релігійну молитву за ближніх, коли охоронний діалог молиться з Богом направляє сакральне слово в сферу «інший» життя і «іншого» свідомості.
Символіка пейзажної горизонталі у вірші розгортається на тлі духовної молитовної вертикалі, що з'єднує світ земний і небесний. Просторово-часова організація, вписуючись в образ хреста, накладає відбиток на ліричний сюжет, у якому погляд зсередини ліричного події піддається переосмисленню в молитовному баченні. Природна замальовка насичена реальними зримо уявними образами, що створює цілісну картину локального пейзажу, яка в той же час втрачає свою конкретику, знаходячи відтінки примарність, ірреальності. У вірші Тютчева немає навіть певного суб'єкта ліричного дійства. Адже жебрак - це не герой вірша, а лише парафразу «того, хто ...»:
Пішли, Господь, свою відраду
Тому, хто в літній жар і спека,
Як бідний жебрак, повз саду,
Ступає по жорсткої мостовий ... (2, 19)
Символічна модель світу в даному випадку формується за рахунок зміни та взаємодії двох точок зору. Міський пейзаж представлений немов у подвійному баченні: реальні образи (бруківка, сад, фонтан, грот), що сприймаються в лінійної перспективі, переломлюються в трансцендентному молитовному баченні, насичуючись інтертекстуальний асоціаціями, основною з яких стає архетип втраченого раю [14].
Архітектонічна модель молитви в цьому вірші знаходить граничну концентрацію всього в одному вірші (але двічі відтвореному): «Пішли, Господь, свою відраду». Можливості молитовної теми розвиваються не за рахунок актуалізації прохальною частини, а за рахунок залучення уваги до долі «іншого», «ближнього», «того, хто ...» Фінальний повтор початкових віршів акцентує значимість охоронного слова. Воно перетворюється з «мого слова про інше» в «моє слово про кожного», яка бреде «життєвої стежкою».
Звернемо увагу і на ще один важливий момент, пов'язаний з внутрішньою ідеєю вірша. Світогляд ліричного «героя» і суб'єкта сакрального богоспілкування драматично не збігаються. У цьому вірші молитовне слово у своєму відсторонено-медитативному як проектується на життєву сферу «того ...», у поле зору« якого »не входять ні молитовне подія, ні молитовний вчинок, ні молитовна перспектива. Тому прохання, звернена до Господа, припускає активну позицію не людину, а Бога, це - прохання про вияв божественної повсюдності у долі конкретної людини.
Подальше осмислення можливостей молитовного дискурсу в ліриці Тютчева практично закономірно пов'язане з поетичними міркуваннями про онтологічної природи слова. Тому безсумнівний інтерес в аспекті досліджуваної проблеми подає вірш 1856 р.:
Все, що зберегти мені вдалося,
Надії, віри і любові,
В одну молитву все злилося:
Переживи - переживу! (2, 78)
Молитовної функцією в даному випадку наділяється одне слово, значимість якого посилюється за рахунок фінального подвоєння. Вірш датується 8 квітня. Дата значна - день народження Ернестіна Федорівни, дружини поета. Р.Ф. Брандт висловив припущення, що в цьому творі Тютчев звертається до дружини і просить для неї сил пережити його зближення з О.О. Денісьевой [15].
Початок вірша викликає асоціації з християнським переказом про зворотне. Про мучениця Вірі, Надії, Любові та їх матері Софії, які постраждали за віру. Метафоричний пласт вірші таїть у собі мотив «нової Софії». Життєві перемоги в драматичному поєднанні несумісного: вір, любов, - виливаються у молитовну прохання про подолання життя і примирення з реальністю.
Драматизм ліричної ситуації у вірші передається за допомогою розщеплення авторської свідомості, через відношення до себе як до іншого [16]. Те, що є «нормою» для авторського я («віри і любові»), для авторського ти потребує молитовному подоланні. Установка на самозверненням трансформує релігійну форму.
У сферу молитовного події у вірші входить одне тільки спонукання «переживу». Естетична установка повністю підпорядковує собі релігійну концепцію молитовного слова. Весь життєвий досвід зливається в молитовному проникненні в область слова-стану. Пере-живи - це подолання життя в її прикордонному злиття зі смертю, болісне її продовження в новому вимірі після пережитих втрат і тяжких випробувань. Глибоко інтимне філософське осмислення семантичного взаємовпливу префіксального і кореневої морфем слова створюють фон осмислення його сутності. Для виявлення онтологічної природи молитовного осмислення буттєвості СЛОВА необхідний короткий екскурс в авторську трактування цього явища.
Стан подолання нездоланного, очевидно, вперше найбільш гостро спіткало поета після смерті дружини. До цього часу (жовтень 1838 р.) відноситься його визнання В.А. Жуковському: «Є жахливі прийшла аж в існуванні людському ... Пережити все, чим ми жили - жили в продовження цілих дванадцяти років ... Що звичайне цієї долі - і що найжахливіше? Всі пережити і все-таки жити. Є слова, які ми все наше життя вживаємо, не розуміючи ... раптом зрозуміємо ... і в одному слові, як у провалі, як у прірві, всі обрушиться ». І далі: «Чи не ви сказали десь: у житті багато прекрасного і крім щастя. У цьому слові є ціла релігія, ціле одкровення »(виділено Тютчева (4, 113)). Спроба вербализовать біль події додає напруга кожного слова. Жити і пере-жити вперше усвідомлені Тютчева як явища абсолютно різного масштабу, у дієслові «пережити» уже полягає біль втрати рідної людини.
Романтизм створює умови для онтологічного осмислення слова як мікромоделі світобудови. Для Тютчева дієслово переживи у визначений момент стає відображенням життєвого стану, з яким неможливо примиритися, але яке присутнє як якась даність, неминучість. Життя в її прикордонному осмисленні перетворюється на джерело поетичної рефлексії. У 1850 р. це передається наступним чином:
Живучи, вмій все пережити:
Печаль, і радість, і тривогу -
Чого бажати? Про що тужити?
День пережитий - і слава Богу! (2, 18)
Магнетичне тяжіння буттєвості слова набирає нової сили після сильного потрясіння, пережитого Тютчева зі смертю Є.А. Денісьевой. Сприйняття слова як відображення стану духовного надлому знову входить у сферу поетичної філософії Тютчева. «Весь день вона лежала в забутті ...» - одне з найдраматичніших віршів. Згасання життєвих сил коханої на тлі невичерпної енергії світу, веселощів літніх звуків, - одночасно пережиті ліричним героєм антиномії вводять у вірш мотив «живого трупа»: «Я був при ній, убитий, але живий ...» Знову з'являється дієслово пережити, буквально прочитується як подолання смерті близької людини, коли в один життєва подія входить кінцівку іншого життя:
Любила ти, і так, як ти, любити -
Ні, нікому ще не вдавалося -
О Господи! .. і це пережити ...
І серце на клаптики не розірвалося ...
(Виділено в першоджерелі (2, 129))
Онтологія життєвої сфери з кінця 1830-х рр.. акумулює в собі два полярних стану: жити і пережити. За першим - сприйняття повноти і цілісності буття, за другим - надлам і катастрофічність світу. З найбільшою силою цей контраст оголюється у вірші 1866 «Графині А.Д. Блудова », де дієслово пережити наповнюється окказіональним глуздом, тамують семантику кореневої частини слова:« Те, що нам з кожним днем ясніше, / / Що пережити - не значить жити »(виділено Тютчева (2, 154)).
Повернемося до вірша 1856 Несподіваний і в якійсь мірі невиправданий поетичний варіант молитви, втілений в одному слові «переживу», виявляється актуальним для художньої філософії Тютчева. Саме по собі це слово не має молитовної ідеєю. Вона актуалізується лише в поетичній і епістолярному контекстах. Одне слово концентрує в собі авторську міфологему життєвого стану в своєму прикордонному варіанті. За молитовним спонуканням тут проступає молитовна напруженість, духовна концентрація сил у пошуках опори життєвого існування. Авторські маркований дієслово пережити часто виділяється Тютчева як в листах, так і у віршованих творах. Весь життєвий досвід у своєму переосмислено вигляді постає в цій словесної моделі спонукання до подальшої можливості життя.
Ще одним авторським варіантом сакрального жізнеосмисленія стане викупна молитва про страждання. Мова піде про вірш «Є й у моєму страждальницькому застої ...» В історії публікації цього тексту виявляється завзяте неприйняття молитовного фіналу. У передостанньому, скороченому вигляді воно постало вже при першій публікації (І. Аксаков «Біографія Ф. І. Тютчева»), а в матеріалах Р. Брандта молитовні рядки названі «додатковими», які «цінні, як біографічне зазначення; однак художність від їх упущення тільки виграє »[17].
Однак саме фінальний прорив в сакральну сферу надає поезії онтологічний масштаб. Джерело молитовної рефлексії - гостре переживання важкої життєвого моменту, пов'язаного з переживаннями смерті Денісьевой. Початок вірша - фіксація емоційного надриву, показана крізь призму тимчасової конкретики: «Години і дні жахливіше інших» (2, 137). У Тютчева перекидається об'єктивне сприйняття часу. Минуле, сьогодення і майбутнє знаходять не горизонтальну лінійну спрямованість, а приймають форму вертикалі: минуле - як труп, лежить під землею, а над ним - бездушний світ «дійсності ясною». Суб'єктивне сприйняття часу окреслює спрямованість ліричної медитації, втіленої в молитовній вертикалі звернення до Бога. Молитва про пекуче страждання, здатному розсіяти мертвота душі, представлена як єдино можливий емоційний сплеск.
О, Господи, дай пекучого страждання
І мертвота душі моєї розпорошу -
Ти взяв її, але борошно згадування,
Живу борошно мені залиш по ній, -
(Курсив в першоджерелі (2, 137))
Через молитовне слово ліричний герой вступає в область духовного провидіння тієї, яка вміла «Страждати, молитися, вірити і любити». Він ніби стикається з кожним із цих станів, творячи молитву Господу про страждання, в якій воскресає образ коханої. Ретроспекція і молитовна перспектива сфокусовані в єдиному образі, наполегливо спливає у спогаді «про неї».
Досліджуючи специфічні особливості молитовної архітектоніки, особливу роль у відтворенні духовної медитативної атмосфери ми відводимо онтології сакрального імені, яке концентрує в собі ціннісні аспекти світопорядку [18]. Звернення до Господа - це зав'язка молитовного події. Молитовне проникнення в іносферу у творі «Є й у моєму страждальницькому застої ...» отримує додаткове контекстуальне осмислення, тому що потойбічний світ - притулок померлої коханої. Так у вірші Тютчева з'являється ще одна сакральна іменна сфера, онтологічним дублетів якої стає займенник вона. Рефреном анафора «По ній, за ній ...» і авторськи маркіроване займенник її актуалізують цю сторону молитовного вчинку. Онтологія її присутності в спогадах молиться рівнозначна онтології присутності Господа у світі.
Наступним етапом осмислення молитовної проблематики стала молитва старця. Тютчевские міркування в листуванні і поезії про реальність неминучої смерті акумулює 1866 рік. Причинами тому були смерть матері, яка померла 14 травня цього року, переживання смерті Денісьевой та її дітей. На хвилі роздумів про трагічний розбіжності космічних законів буття з життєвим циклом окремої особистості створюється вірш «Коли старіючого сили ...» Це - рефлексія старіючої людини з приводу «змінює життя».
Динаміка молитовних прохань всупереч прагненню до самозаспокоєння розкриває процес поступового приховування зовнішніх, вербальних («малодушних докору», «наклепу»), і внутрішніх, невербальних («почуття прихованою злості», «жовчі гіркого сознанья»), проявів невдоволення змінюються світом. Численні синтаксичні повтори, розвиваючі тему порятунку не в релігійному, а в реально-побутовому плані, немов імітують ефект старечого бурмотіння, завзятою сварливості. Діалогічне розщеплення свідомості, спровоковане формою прохальною молитви, оголює болісне переживання порогової ситуації:
Коли старіючого сили,
Нам починають змінювати
І ми повинні, як старожили
Прибульцям новим місце дати, -
Прости тоді, нас, добрий геній,
Від малодушних докору,
Від наклепів, від озлоблення
На змінює життя ... (2, 162)
Вірш використовує елементи молитовної архітектоніки: тут є звернення до особливого роду сакрального джерела («генію») і прохання, що мають охоронний сенс. Однак наповнення цієї форми благально слова має суто естетичний характер. Звернення до «доброго генія» з проханнями про порятунок, що регламентують поведінку людини на схилі життя, стає тією поетичної умовністю, яка в відстороненому баченні власної безпорадності перед неминучістю допомагає знайти можливість примирення з самим собою і світом. Ця умовність тим більше відчутна, що Тютчев використовує ту ліричну схему, по канві якої були виткані перші романтичні виливу Муз, геніям, Фебу і т.д. Але на початку століття ці поетичні медитації носили юнацькому бешкетний характер перших романтиків, молитовні виливу старіючого поета до застарілого кумиру - додає вірша частку гіркої іронії.
* * *
Специфіка висвітлення молитовної проблематики у творчості Ф.І. Тютчева пов'язана з усвідомленням поетом катастрофічного стану світу, що знаходиться на межі духовного розтління або на межі руйнування особистого буття. Молитва, як спокутне дійство, визнається єдиною подією, здатним залучити людину до світової гармонії. З одного боку, атеїстичні тенденції сучасного світу породжують грандіозну проблему доцільності богоспілкування у творенні, позбавленому творця, але з іншого, - саме віра та її прояви в молитві протистоїть антіхрістанскім революційним тенденціям.
Наділення сакрального слова спокутними функціями впливає на характер віршованих молитов. У поезії Тютчева молитовний сюжет-архетип в більшості випадків постає у стислому, концентрованому вигляді. Він є відправною точкою для відтворення макродіалога. Концентрація молитовної моделі звернення до вищого божественного початку навіть у межах одного вірша стає миттєвої відсиланням до пригадування відомого, що організовує горизонти читацького сприйняття словесного події. Ні в одному з проаналізованих нами віршів молитовна діалектика не стала основою єдиного сюжету. Лірична думка у Тютчева прагне вислизнути від сакральної вертикалі, від прихильності до сакрального джерела і відтворити свій світ, зі своїми земними цінностями, життєвими фрагментами. Однак саме онтологічна природа молитовного слова надає цим міркуванням буттєвий сенс. Архітектонічні фрагменти молитовного сюжету, навіть у своєму концентрованому вигляді, організують горизонти молитовної макромоделі світу і її охоронній природи.
Список літератури
[1] Див коментар Г.І. Чулкова у виданні: Тютчев Ф.І. Повне зібрання творів. М., 1994. Т.2. С. 502-503.
[2] Питання про датування вірша не вирішене однозначно. Г.І. Чулков відносить його до 1873 р., часу передсмертної хвороби: Тютчев Ф.І. Повне зібрання віршів ... Т.2. С. 500; К.В. Пігарєв - до 1872: Тютчев Ф.І. Лірика: У 2-х тт. М., 1966. Т. 2. С. 336.
[3] Тютчев Ф.І. Повне зібрання творів і листи: У 6-ти тт. М., 2002 - 2004. Т. 2. С. 239. Надалі тексти Тютчева цитуються за цим виданням із зазначенням у дужках тому і сторінки.
[4] Розадеева М.А. Євхаристійне богослов'я Ф.І. Тютчева / / Релігійні та міфологічні тенденції в російській літературі XIX ст. М., 1997. С. 88-97.
[5] Тинянов Ю.М. Поетика. Історія літератури. Кіно. М., 1977. С. 38-51.
[6] Касаткіна В.М. Поетичне світогляд Ф.І. Тютчева. Саратов, 1969. С. 84.
[7] СР: Вересов Д.А. Концепція євангельського слова в поетиці Ф.І. Тютчева (постановка теми) / / Євангельський текст у російській літературі XVIII-XX століть. Петрозаводськ, 1998. С. 254-268.
[8] Детальніше в нашій роботі: «Молитва» у російській ліриці XIX століття / / Російська віршована «молитва» XIX століття. Антологія. Томськ, 2000. С. 7-56.
[9] Назва з'явилася тільки в 1854 р. при публікації в «раут», перша публікація - 1829 р., разом з віршем «Бачення»: Гаврилов О.К. «Бачення» Ф.І. Тютчева: Історія жанрового переосмислення / / Жанр і композиція літературного твору: Історико-літератур. і теоретич. дослідження. Петрозаводськ, 1989. С. 41-56.
[10] Шеремет В.І. Туреччина і Андріанопольський світ 1829 З історії Східного питання. М., 1975. Про тютчевском осмисленні «Східного питання» див: Котельников В.А. Східний питання в російській політиці та літератури / / Російська література. 2004, № 2. С. 17-19.
[11] Див: Карамзін Н.М. Історія держави Російського. М., 1989. Т.1. С. 103-105.
[12] Молитва як «знаряддя віри» - частотний образ у святоотецької традиції. Див: Іоанн Ліствичник. Ліствиця, що зводять на небо. М., 1997. С. 277.
[13] В історії осмислення цього шедевра Тютчева молитовна ідея не враховувалася. Ср: Аксаков І.С. Біографія Федора Івановича Тютчева. М., 1997. С. 108; Берковський Н.Я. Ф.І. Тютчев (Вступна стаття) / / Тютчев Ф.І. Повне зібрання творів. Л. 1987. С. 37; Петрова І.В. Світ, суспільство і людина в ліриці Тютчева / / Тютчев Ф.І. Літературна спадщина. Т. 97. Кн. 1. С. 34-35; Пігарєв К.В. Тютчев Ф.І. і його час. М., 1978. С. 270.
[14] Див нашу роботу: Образ світу у вірші Ф.І. Тютчева «Пішли, Господь, свою відраду ...» / / Вісник Томського державного педагогічного університету. Серія: «Гуманітарні науки» (Філологія). Томськ, 1999. Вип. 6 (15). С. 6-8.
[15] Брандт Р. Матеріали для дослідження «Федір Іванович Тютчев і його поезія» / / Известия відділення російської мови і словесності Імператорської Академії Наук. 1911. Т. XVI. Кн. 2. С. 194.
[16] СР: Лотман Ю.М. Нотатки з поетики Тютчева / / Лотман Ю.М. Про поетів і поезію. СПб., 1996. С. 555.
[17] Брандт Р. Матеріали для дослідження «Федір Іванович Тютчев» ... С. 211.
[18] Булгаков С.Н. Філософія імені. СПб., 1998; Лосєв А.Ф. Ім'я. Твори та переклади. СПб., 1997: його ж: Філософія імені. М., 1990. Онтологічні аспекти імені, стосовно до молитовної ліриці, розглянуті в нашій роботі: Російська віршована «молитва» XIX століття. Антологія ... С. 21-25.