Д. Діліте
Лірика
VII-VI ст. до н. е.. - Це час розпочатого у VIII ст. до н. е.. подальшого розповсюдження та вираження світосприйняття греків, що сформувався протягом "темних віків", час великих змін. Греки енергійно перетворювали навколишній і свій власний світ: за кілька століть, що пройшли після напливу дорійців, число жителів неабияк зросло. У VIII ст. до н. е.. вони почали активно колонізувати узбережжя Чорного моря, південні області Італії і Сицилію, а також деякі місцевості Північної Африки. У VII ст. до н. е.. почалося, а в VI ст. особливо посилився рух в самій Греції: тут створювалися демократичні міста-держави. Це був складний, часом навіть досить драматичний процес.
У більшості полісів він відбувався так: усі громадяни прагнули мати такі ж права, як і аристократи. В останніх права не віднімалися, але всі ставали рівноправними. Зазвичай це відбувалося не відразу. Лідером обурених громадян найчастіше був аристократ, який ставав правителем, званим тирана.
Сучасне значення слова "тиран" походить звідси, але дещо відрізняється від грецького: Грецькою тиранією зазвичай не могли бути абсолютними деспотами. Аристотель (Polit. V 19-20, 1315a-1315b) дає таке пояснення: "Так як держава складається з двох частин - незаможних і заможних, то слід вселяти тим і іншим, що їх благополуччя спирається на владу тирана, і намагатися, щоб одні ні в чому не терпіли образи від інших [...]. Мета зрозуміла: він в очах своїх підданих повинен бути не тираном, а домоправителем і царем, не грабіжником, а опікуном; він повинен вести скромний спосіб життя, не дозволяти собі надмірностей, знатних залучати на свій бік своїм поводженням, а народом керувати за допомогою демагогічних прийомів "(Арістотель. Політика. Пер. С. А. Жебелева. / Аристотель. Твори у чотирьох томах. Т. 4, М., 1984, с. 564 - 565).
Тиранія була недовговічною, після повалення тиранів затверджувалася демократія. Під час цих змін, в VII-VI ст. до н. е.., з'явився новий жанр - лірика.
Лірика - це поезія, яка співалася або декламувати в супроводі ліри, а іноді - флейти. У античні часи термін "лірика" (Явище з'явилося раніше, ніж термін. Назва "лірика" від слова "ліра" запропонували філологи елліністичного часу) фіксував лише зовнішні ознаки жанру (акомпанемент), але потрібно підкреслити, що VII-VI ст. до н. е.. - Це час появи в Європі та ліричної поезії в сучасному сенсі слова. Тут важливі дві речі: по-перше формується вірш як літературний твір, що має певний обсяг і форму, по-друге, з'являється поезія індивіда, в якій переважає розкриття душевних переживань поета.
Хоча від грецької лірики збереглися тільки випадкові уривки, тільки фрагменти, вона не може не зачаровувати глибиною і різноманітністю почуттів і тем.
В античній ліриці не підкреслювались і не визначалися будь-якими правилами звукові співзвучності в кінці рядків або в інших місцях (рими), найбільшу увагу в ній приділялася ритму. Використовуючи чергування коротких і довгих складів, грецька поезія створила безліч ритмічних варіантів - метрів. Не перебільшуючи, можемо сказати, що метр був ідолом античних поетів. Він організовував вірш, упорядковував його, а поняття "порядок" і "відповідність", як уже згадувалося, були синонімами поняття "краса". Метр визначав настрій вірша: вірші ясного, прозорого, а іноді урочистого симетричного ритму звучать по-своєму, інакше - вірші висхідного ритму, зовсім по-іншому - вірші спадного ритму.
Можна виділити два різновиди грецької лірики: пісенну та декламационную, інакше кажучи, пісні та вірші. Останні також часто декламувалися у супроводі музики.
Вірші. Елегії
Спори, що означає слово "елегія" і звідки вона з'явилася, як каже Горацій, тривали протягом усієї античності до його часу (Ars, 77-78). Тепер найбільш прийнятним вчені вважають думку, що коли це слово означало "очерет" або дудочку, зроблену з стебла очерету [5, 37, 11, 8]. Греки цим терміном визначали не зміст поезії, а форму: все, що написано елегійним дистихом, називалося елегіями. Елегійний дистих - це як би строфа з двох рядків, яку складає композиція рядків гекзаметра і пентаметра. (Греч. пентаметр означає 'п'ятистопний'. У середині рядка, після першого складу третьої стопи, знаходиться знак розділу, званий цезурою - призупинення як би відтинає кінець стопи, і починається нова стопа).
Теми грецької елегії - різні. Першим елегіком вважають Калліна (VII ст. До н. Е..), Який писав елегії патріотичного змісту, в яких він закликав хоробро боротися за батьківщину:
Вимагає слава і честь, щоб кожен за батьківщину бився,
Бився з ворогом за дітей, за молоду дружину.
Смерть адже прийде тоді, коли мойри прийти їй призначать.
Хай же, піднявши спис, кожен на битву поспішає,
Міцним щитом прикриваючи своє многомощное серце
В час, коли волею долі справу до бою дійде.
(Frg. 1, 6-11).
(Антична лірика. М., 1968, с. 127. Пер. Г. Церетелі. Далі російські переклади ліриків в більшості випадків цитуються також за цим виданням (скорочено - АЛ). Номери фрагментів і рядків наводяться за виданням: Anthologia Lyrica Graeca. Ed . E. Diehl. Lipsiae, 1936).
Ми бачимо, що, не закінчуючи фрази наприкінці рядка або двустишия, а переносячи її, поет досягає напруги думки. Його заклики і запевнення прагнуть з рядка в рядок так само, як він закликає воїнів полинути в битву.
Тематика творчості другого елегіка Тіртея (VII ст. До н. Е..) Подібна тематиці елегій Калліна. Про Тиртее вже в античності була поширена така легенда (див. Платон Закони 1.629а): одного разу спартанці звернулися до афінян з проханням надіслати вождя. Афіняни послали кульгавого вчителя Тіртея. Розчарованим спартанцям не довелося довго сердитися і дорікати афінян: своїми віршами Тіртей так підняв дух воїнів, що ті негайно перемогли. Вдячні спартанці запропонували Тиртее оселитися у них. У своїх елегіях Тіртей закликав молодь боротися в перших рядах. Поетові близька естетична установка Гомера: загинути молодим - красиво, а старому - немає. Огидно і соромно, коли молоді залишаються живими, а гинуть сивочолі (Frg. 6, 3-10).
Тіртей проповідує те ж саме розуміння кодексу честі, що і Гомер чи Каллін. Слава хороброго воїна довго живе серед нащадків:
Добра слава й ім'я його ніколи не загинуть:
У царстві Аїда живучи, буде безсмертний той чоловік,
Якого згубити жахливий Арей серед подвигів ратних,
У спекотному бою за дітей і за рідну країну.
(Frg. 9, 31-34; АЛ, с. 131, пер. В. Латишева).
За таким воїну сумують і молоді, і старі, і все місто. Його могила буде вічно в пошані, його слава перейде і до дітей, і до дітей дітей, і до далеким нащадкам (Frg. 9, 29-30). А той, хто біжить, не захистивши рідного міста, поневіряється всюди без слави, накликаючи ганьба на весь свій рід (Frg. 6, 3-10).
Творчість іншого елегіка VII ст. до н. е.. Мимнерма приваблює зовсім іншим: безтурботним радістю життя, цвітінням юності. Поета чарують тільки зелень молодих весняних листя, тільки п'янкий аромат квітів. Він категорично відмовляється від зрілості літа і осені. Коли пронеслася скороминуща юність, поет готовий скоріше вмерти, ніж жити, страждаючи від турбот і хвороб (Frg. 2, 1-10). У віршах Мимнерма з'являється не зустрічався до нього в ліриці любовний мотив. Поет прагне без роздумів радіти молодості і любові:
Що за життя, що за радість, якщо немає золотої Афродіти!
Смерті я жадати почну, якщо мені скажуть "прости"
Принади таємного кохання, і ніжні ласки, і ложе.
Тільки ж юності колір людям бажаний і милий;
Старість же горі несе, красеня з виродком рівняючи.
Варто наблизитися їй, відразу нудитися почне
Чорними думами серце, і сонця промені золоті
Старшого не радують погляд, старця не потрібні вони.
(Frg. 1, 1-8, АЛ, с. 136, пер. Вяч. Іванова).
З Мимнерма полемізує один з семи мудреців давнини Солон (640-560 рр.. До н. Е..), У своїх елегіях доводячи, що юність полонить силою, а зрілий вік - мудрістю, тому що сила розуму виявляється тільки на шостому семиріччі людського життя, а розцвітає в сьомому і восьмому семиріччя (Frg. 19, 13-16; Frg. 22). Славився мудрістю Солон був знаменитим державним діячем Афін, який провів радикальні соціальні реформи поліса і підготував конституцію. Тому збереглися навіть дві античні біографії Солона: одна - у збірнику Плутарха, який залишив життєпису політичних діячів, інша - у творі Діогена Лаерція з історії грецької філософії.
Обидва автори підкреслюють, що Солон славився мудрістю і чесністю. Багаті його шанували як заможного, а бідняки - як справедливу людину. Тому афіняни і звернулися до нього з проханням допомогти полісу, сотрясаемое соціальними бурями. Однак ні благання співвітчизників, ні поради друзів, ні сприятливе пророцтво дельфійського оракула не переконали Солона прийняти на себе владу тирана. Він відмовлявся, тому що тиранія - прекрасне містечко, але виходу звідти - ні. Мудрець погодився лише написати закони. Підготовлені Солоном закони знищили рабство за борги, реформували календар, суди, посади, охороняли афінську економіку, обмежуючи можливості імпорту та експорту деяких товарів, систематизували звичайне право і визначили безліч інших речей. Солон по суті перетворив афінську конституцію, залишивши тільки деякі суворі закони попереднього законодавця Драконта (VII ст. До н. Е..). Серед них - засудження на смерть за крадіжку будь-якої речі. "Не ти поклав - не бери", - вчив Солон. За законами Солона могли бути притягнуті до суду дармоїди і ледарі, було заборонено погано говорити про померлих, лаятися в храмах і державних установах і т. д. Закони були записані на обрамлених дошках, прикріплених на обертовому стовпі. Після їх оприлюднення з'явилося багато критиків: одні пропонували змінити одне, інші - інше. Мудрець і сам писав, що великими труднощами важко догодити всім (Plut. Sol. 25). Навівши афінян до присяги, що вони будуть сто років дотримуватися її законів, Солон попросив дозволити йому виїхати і відвідав багато країн. Крім того, він чимало подорожував і в юності. Справа в тому, що його батько витратив частину майна на благодійність, і Солон хотів його відновити. За Плутархом, це заняття було почесним, але деякі античні письменники стверджували, що він і раніше подорожував з метою дізнатися світ, а не розбагатіти (Plut. Sol. 2). Відправившись в дорогу вдруге, Солон спілкувався з ученими і мудрецями інших країн, давав поради правителям і, мабуть, займався творчістю.
На жаль, від спадщини Солона збереглося лише близько трьохсот рядків, цитованих іншими авторами. Будучи типовим грецьким мудрецем, поет вірить у гармонію світу і прагне до неї. Він запевняє, що не має законів держава хаотично, а прийняло конституцію - впорядковано і гармонійно:
Благозаконье ж всюди являє порядок і стрункість,
У силах воно накласти ланцюг на неправих людей ...
(Frg. 3, 32-33, АЛ, с. 133, пров. Г. Церетелі).
Солон каже, що своїми реформами він дав афінянам стільки свободи, скільки було необхідно, обмеживши права аристократів, але не подолав їх. І народні маси, і аристократів він, за його словами, прикрив щитом законів, щоб ні одні, ні інші не могли диктувати свою волю (Frg. 5). Таким чином, як і годиться мудреця, Солон в практичній діяльності прагнув до поміркованості. Його улюблений вислів, що стало його девізом, йшлося: "Нічого занадто!" Подібні думки він викладає, розмірковуючи про багатство: мають багато срібла, золота, землі, коней і мулів не багатше що мають тільки поїсти, одягтися, взутися, тому що вони не донесуть надлишку з собою в Аїд, не відкупляться від старості, від важких хвороб ( Frg. 14). Солон впевнений, що космічний порядок заснований на справедливості, що Зевс карає кожного аморального людини. Іноді покарання наздоганяє його нащадків (Frg. 1, 29-32).
Феогнид
Зовсім інакше думає звертається тільки до минулого Феогнид (VI-V ст. До н. Е..) З Мегар. Світ йому здається несправедливим, тому що в ньому панують погані люди. Феогнид, як багатий мегарский аристократ був втягнутий у політичну боротьбу, захищаючи інтереси своєї спільноти. Коли перемогли демократи, він пішов з рідного поліса, а повернувшись, не отримав майна назад. Тому поет не задоволений демократичним ладом, коли влада, на його думку, належить напівдиких людям (53-56). Іноді його елегії дихають найчорнішої ненавистю: Феогнид жадає випити крові низьких людей (349-350), закликає (може бути, і усвідомлюючи нереальність призову) розправитися з ними:
Сміливо ногами топчи, Стрекалов коли, не шкодуючи
Тяжким ярмом придавив цю порожню натовп!
(847-848, АЛ, с. 162, пров. С. Апта).
Поета охоплює смуток і жовчна ненависть самотньої людини, коли він бачить, що його стан зникає, тому що аристократи одружуються з простими людьми (183-192), у нього стискається серце, коли він чує по весні голос птаха:
Птахи пронизливий крик почув я, син поліпів:
Нам сповіщає вона час весняних робіт -
Оранки час і сівби. І чорна біль охопила
Серце моє - не про нас пишного поля простір!
(1197-1200, АЛ, с. 173, пров. С. Апта).
Поетові здається, що нічого доброго не вийде з такої держави, воно здається йому схожим на потопаючий корабель, що втратив хорошого рульового. Немає ніякого порядку, кораблем керують вантажники, тому його поглинуть хвилі (671-680). Драматичні передбачення Феогнида не справдилися, демократичні поліси проіснували довго, але потрібно відзначити, що Феогнид не був абсолютно не правий. Великим недоліком демократичних полісів, де кожен швець, гончар або землероб міг зайняти найважливішу і найвищу посаду, був недолік компетенції. Над цим пізніше буде насміхатися Арістофан в "Жабах", це буде критикувати Платон в "Державі".
Крім песимістичних політичних роздумів, у збірнику Феогнида ми знаходимо моральні повчання, мотиви кохання, бенкетів. Під час гулянок поет радить дотримуватися заходів, вважаючи її привілеєм аристократів:
Дві для нещасних смертних з питвом біди поєднувалися:
Спрага - з одного боку, хміль нехороший - з іншого.
Я віддам перевагу середину. Мене переконати не зумієш
Чи не пити нічого, або через міру п'яніти.
(837-840, АЛ, с. 162, пров. С. Апта).
Взагалі у всіх елегіях Феогнида звучить дидактична установка, а деякі двустишия мають явно гномічної (грец. 'гноміон' - думка, думка) характер:
Милих товаришів багато знайдеш за питвом і їжею,
Важлива справа почнеш - де вони? Немає нікого!
(115-116, АЛ, с. 143, пер. В. Вересаєва).
Ямби
Разом з елегіями в Греції з'явилася і розцвіла ямбіческая9 поезія. Ямб складають один короткий і один довгий склад. Рядок складалася з шести ямбів. З'єднуючись по два, вони складали так званий ямбічний триметр. Разом з ямбом використовувалася і зворотна стопа - хорей (або хорей), що складається з одного довгого і одного короткого складу. Трохи з'єднувалися по вісім стоп в трохеіческіе тетраметри. Ямб вважався метром простий, повсякденного поезії.
Міф про його походження говорить, що ямб був метром жартів, зневаги, лихослів'я і т. п. на древніх святах родючості. Розповідається, що Деметра у пошуках зниклої дочки прийшла в Елевсін. Там зустріли її дочки царя Келея привели її до палацу. Деметра, хоча і прийнята радо, від горя не їла, не пила, не посміхалася. Тоді служниця на ім'я Ямба, бажаючи її розвеселити, почала базікати двозначності, і Деметра розсміялася (Hom. hymn. 5, 195-205). На ім'я служниці і була названа нова стопа, схожа на розмовну мову.
Самим знаменитим поетом, який писав ямбами, був Архілох (VII ст. До н. Е..), Який складав і елегії. Багато бачив, хто витерпить безліч пригод, поет жив, швидше за все, недовго, але бурхливо: брав участь у багатьох битвах, служив найманим воїном. В античності був відомий його гімн Деметрі, а гімн Гераклові протягом довгих років після смерті поета співали учасники Олімпіад. У його ямбах миготять ніжні рядки, присвячені коханої, в яких поет милується дівчиною, радіючої гілці мирта і прекрасному квітки троянди, милується її пишними, спадаючими на спину волоссям (Frg. 25).
Знаменитими були і строчки, проголошують таку мудрість:
Серце, серце! Грозним строєм встали біди перед тобою.
Будь мужній і зустрінь їх грудьми, і вдаримо на ворогів!
Нехай скрізь колом засідки - твердо стій, не тріпочи.
Переможеш - своєї перемоги напоказ не роби,
Переможуть - не засмучуйся, зачинившись у будинку, не плач.
У міру радуйся удачі, в міру у скорботах горюй.
(Frg. 67а, АЛ, с. 118, пер. В. Вересаєва).
Хоча в античності були відомі вірші Архілоха різноманітної тематики, вже в той час сформувалося уявлення про нього як про сатиричний поета. Розповідали, що Архілох посватався до дочки знатного людини Лікамба, але батько дівчини відмовився віддати дочку за поета. Тоді знехтуваний юнак понаписував такі злі рядки, що від сорому вся сім'я повісилася. Конфлікт з Лікамбом, мабуть, був насправді, а розповідь про трагічний кінці сім'ї, швидше за все, придуманий, однак це гарне свідчення того, як сприймали Архілоха в давнину.
Ямбами писав також Гиппонакт (VI ст. До н. Е..). Тон його віршів грубуватий, а мова часто вульгарний. У творчості Гиппонакта вперше в європейській поезії ми зустрічаємо жебрака бродягу як ліричного героя. Поет винайшов добре відповідний змісту його поезії розмір - "кульгавою ямб", в якому шостий ямб триметра він замінив на хорей. Тоді досить рухлива рядок зі зміною коротких і довгих складів надломилася і стала ніби спотикатися в кінці, на стику двох довгих складів. Ось як Гиппонакт насміхається над якимось своїм знайомим:
Привільно жив колись він, тучнел в млості,
З тонких риб їв смакоту день цілий;
Як євнух відгодівлі, як Каплун жирний,
Та вся спадщина і проїв. Дивись, нині
У каменоломні камені теше, жере смокви
Так кірку чорну жує він - корм рабій.
(Frg. 39, АЛ, с. 126, пер. Вяч. Іванова).
Пісні (мелика). Монодіческая, або сольна лірика
Сольна пісенна поезія розцвіла на острові Лесбос в Егейському морі. Найвідомішими представниками цього жанру були Алкей і Сапфо.
Походив із знатного роду Алкей (VII-VI ст. До н. Е..) Активно брав участь у політиці, борючись проти тиранії. Боротьба була довгою і йшла з перемінним успіхом: після довгих зусиль тирана вдалося повалити, але Алкею здавалося, що потрібно боротися і проти нового народного лідера Питтака. Поет і його прихильники зазнали поразки і були змушені тікати з Лесбосу, на який повернулися тільки через кілька років.
Алкей написав десять поетичних книг. Залишилися тільки фрагменти. У них ми знаходимо рядки гімнів богам, застільних пісень, а також віршів на політичні теми. Поет створив строфу, пізніше названу за його іменем, в якій висхідний ритм, що стикається з низхідним. У двох перших рядках алкеевой строфи перше піввірш має висхідний ритм, друге - спадний, третій рядок - висхідний, четверта - спадний. Таким чином, в строфі переважаючий висхідний ритм наповнює поему вируючими почуттями і настроями. Драматичні політичні битви відображає образ пливуть по бурхливому морю:
Зрозумій, хто може, буйну дурь вітрів!
Вали котяться - цей звідси, той
Звідти ... У їх бентежні звалищі
Носимося ми з кораблем смолені,
Ледве опираючись натиску злісних хвиль.
Вже захлеснула палубу суцільно вода;
Вже просвічує вітрило,
Весь продірявлений. Опустилися скріпи.
(Frg. 46а, АЛ, с. 41, пров. Вяч. Іванова).
Образи вітрів, хвиль, що розривається корабля (Frg. 46b) змінює радість з приводу повалення тирана (Frg. 39), але вона триває недовго, поет знову кличе на боротьбу (Frg. 43; 87). Потім з'являються скарги на сумну долю втікача-вигнанця: поет заздрить тим, хто чує голос кличе на народні збори глашатая, голос, який звучав для його батька і діда з молодих днів до старості, але тепер призначений не для нього. Притулок від людських пристрастей і природних бур поет шукає в чаші вина. Коли лютують зимові вихори і зливи, він пропонує запалити вогнище і насолоджуватися вином:
Як бути взимку нам? Слухай: вогонь запали,
Та не шкодуючи, в кубки глибокі
Лей хміль втішний, та тепліше
По вуха в м'яку шерсть сховайся.
(Frg. 90, АЛ, с. 51, пров. Вяч. Іванова).
У застільні пісні, звані відколами, вплетені міфологічні мотиви. Поет засуджує Олену як винуватицю загибелі Трої (Frg. 74), прославляє мчать верхи на конях Кастора і Полідевка (Frg. 78), просячи їх зберігати людей від смерті.
На одному малюнку на античній вазі поруч з Алкеем варто його співвітчизниця Сапфо (VII-VI ст. До н. Е..), Не єдина, але найзнаменитіша грецька поетеса. З нею можна порівняти хіба тільки Корінна, від спадщини якої залишилося, на жаль, ще менше, ніж від Сапфо. З дев'яти книг Сапфо збереглися тільки фрагменти.
Поетеса аристократичного походження, родом з острова Лесбос, Сапфо жила і творила в оточенні музики, поезії, кольорів, творів мистецтва і людей, одягнених у кращу одежу. Політичні зміни торкнулися і, мабуть, порушили створений Сапфо естетизовано світ: поетеса була змушена виїхати з Лесбосу, згодом вона туди повернулася. Вона каже, що пам'ятає поради матері, учівшей її одягатися зі смаком, підбирати кольори, але тепер вона занадто бідна і не в змозі дозволити собі купити для своєї дочки "строкато шиту шапочку". Однак соціальні зміни не змінили установку поетеси шукати в світі красу і почитати її [7, 229, 8, 391]. Сапфо захоплюється своєю улюбленою дочкою, порівнюючи її з золотистим квіткою (Frg. 152). У її поезії ми не знаходимо політичних мотивів, а в серці немає ні жовчної ненависті Феогнида, ні гніву Алкея. Поетеса уміє всіх зрозуміти і всіх пробачити. Можливо, полемізуючи з Алкеем, Сапфо пише, що їй найкрасивішим є те, що хто-небудь любить. Сила любові величезна. Так, Олена полюбила Паріса. Хоча він і зганьбив Трою, вона залишила заради нього чоловіка, дочку, батьків.
Любов для поетеси - це не приємне задоволення, як для Мимнерма, а виснажує людини сила, якої найчастіше неможливо опиратися. "Ерос знову мене мучить істомчівий - / Гірко-солодкий, непоборну змій" (Frg. 137, АЛ, с. 63, пров. В. Вересаєва). "Наче вітер, з гори на дуби налетающий, / Ерос душі потряс нам ..." (Frg. 50, АЛ, с. 62, пров. В. Вересаєва), - скаржиться поетеса. Тоді залишається один вихід: просити богиню Афродіту про допомогу в строфах, ритм яких створила сама поетеса. У сапфічну строфі переважає спадний ритм, поетеса починає говорити і замовкає, знову починає і знову мовчить:
Про стань знову - по молитві таємницею
Визволити з нової напасті серце!
Стань, озброївшись, в ратоборстві ніжному
Мені на підмогу!
(Frg. 1, АЛ, с. 56, пров. Вяч. Іванова).
Любовний мотив вважається головним у творчості Сапфо, хоча він і пошкодив її імені. Справа в тому, що поетеса керувала співтовариством, а може бути, школою або студією дівчат знатного походження, де, мабуть, навчали речам, які перебували під заступництвом муз: танцям, музиці, поезії, розуміння краси, де був хор, який виконував пісні і гімни, складені Сапфо. Більша частина віршів поетеси була присвячена цим дівчатам. Одна з них вийшла заміж у далеку країну і сяє серед лидийских дружин (Frg. 98), інші знаходяться ближче, але поетеса тужить за ним усім (Frg. 96) і сподівається, що і вони в думках повертаються до неї (Frg. 98) .
Через століття після її смерті комедіографи почали насміхатися над почуттями Сапфо, над її співтовариством, стверджуючи, що там були еротичні відносини. Такі твердження ми зустрічаємо до наших днів [1, 101-107]. Проте судити і говорити про це треба дуже обережно. Без сумніву, ми повинні вважати правими тих авторів, які говорять, що незаперечна істина тільки в тому, що ми дуже мало про це знаємо [3, 83; 6, 142]. Ось, наприклад, рядки вірша до Агаліде:
Богу рівним здається мені по щастю
Людина, яка так близько-близько
Перед тобою сидить, твій звучав ніжно
Слухає голос
І чарівний сміх. У мене при цьому
Перестало відразу б серце битися:
Лише тебе побачу, я вже не в силах
Вимовити слова.
Але німіє негайно мову, під шкірою
Швидко легкий жар пробігає, дивляться,
Нічого не бачачи, очі, у вухах же -
Дзвін безперервний.
Потом жарким обливаюся, тремтінням
Члени всі охоплені, зеленішою
Стаю трави, і ось-ось наче
З життям розпрощаюся.
(Frg. 2, АЛ, с. 56, пров. В. Вересаєва).
Важко стверджувати категорично, що це еротичне вірш. Ясно тільки одне: у ньому звучить величезна борошно. Дівчина сидить поруч з якимось чоловіком (можливо, нареченим), і це доставляє поетесі багато болю. Це може бути величезний біль розлуки, втрати. Можливо, це насправді хорова пісня її дівчат [2, 40], якої поетеса прощається зі своєю вихованкою. Те, що вірш написано від першої особи, тут ні про що не говорить: хор може розумітися як одна особа, хори трагедій часто говорять в першій особі однини.
Не дуже зрозуміло, чому нормальним вважається захват поетеси перед сяйвом місяця, квітучими яблунями, запашними трояндами, а захоплення дівчиною, якій йде біле вбрання, вважається ненормальним. Взагалі важко повірити, що вона була жінкою сумнівної репутації, тому що такій жінці аристократи навряд чи б довірили виховання своїх дочок. Адже відомо, що Сапфо була дуже шанована і шанована: на монетах міста Мітілени чеканилося її зображення, приписувана Платону епіграма називає її десятою музою (Frg. 16). Аристотель пише її ім'я поруч з іменами знаменитих філософів і поетів (Arist. Rhet. 1398b).
Живе уяву комедиографов створило та інші вигадки: в одній комедії Сапфо зображена як коханка поета Архілоха (Athen. XIV 519 b), хоча в рік народження поетеси Архілоха вже не було в живих. Інший розповідь, про який відомо, що він не мав ніякого обгрунтування, - це поширена в античні часи легенда про те, що, безнадійно закохавшись в юності в красеня Фаона, Сапфо стрибнула зі скелі в море. Менандр написав про це комедію (Strab. X 452), Овідій склав зворушливе прощальний лист від імені Сапфо (Ov. Her. XV). Насправді поетеса померла у поважному віці (Frg. 79).
Є відомості, що Сапфо писала гімни, епіталамо-весільні пісні, похоронні пісні, елегії та епіграми, але від них, як і від поезії Алкея, залишилися тільки фрагменти.
Третій представник сольною лірики Анакреонт (VI ст. До н. Е..) Не цікавився ні політикою, ні філософськими питаннями. Поет був родом з малоазійського міста Теос. Після того як перси зайняли його рідний поліс, Анакреонт жив при дворах тиранів різних міст. Можливо, положення придворного поета змусило Анакреонта дивитися на життя як на нескінченний веселий бенкет, а може бути, така була його природа. Поезія Анакреонта легка і святкова, життя не здається поетові ні важкою, ні складною. Тут ми не знайдемо болісного почуття любові, а тільки легкий флірт, тут ллється вино і звучать пісні:
Що ж сухо в чаші дно?
Наливай мені, хлопчик жвавий,
Тільки п'яне вино
Розчини водою тверезою.
Ми не скіфи, не люблю,
Други, пиячити ледачому:
Ні, за чашею я співаю
Іль розмовляю безневинно.
(Frg. 43, АЛ, с. 74, пров. О. Пушкіна).
У Анакреонта було багато послідовників. Йому наслідували протягом усієї античності і пізніше, його вірші переписувались разом з творами інших поетів, і відрізняти справжнього Анакреонта від наслідувачів вчені почали тільки в новий час. Вірші, що прославляють Діоніса, Ерота, вино, любов, веселощі, стали називати анакреонтической поезією. За часів Ренесансу і Просвітництва анакреонтические вірші створювалися на національних мовах: у Франції їх писав П. Ронсар, А. Шеньє, в Німеччині - Г. Лессінг, в Росії - М. Ломоносов, Г. Державін, К. Батюшков, О. Пушкін.
Хорова лірика
Осмислюючи образ життя греків, Аристотель прийшов до висновку, що людина є "істота суспільна". Громадяни одного поліса хоча б в обличчя знали одні інших, зібравшись на народні збори, вони обговорювали справи, пліч-о-пліч стояли в бойовому строю і разом проводили святкування, які зазвичай були всенародними. Свята не обходилися без пісень. Греки дуже любили музикувати і співати і мали безліч дитячих, дівочих, чоловічих і жіночих хорів. Богів вони прославляли гімнами, пеани, дифірамбами, а на честь людей співали енкоміі, епінікії, Френ і т. п.
Жителі Спарти не надто захоплювалися мистецтвами, але пісні і танці любили. Потрібно підкреслити, що саме звідси до нас дійшли ранні тексти хорової лірики. Це піснеспіви на честь богів.
Одним із зачинателів хорової лірики вважається жив у Спарті в VII ст. до н. е.. співак Алкман. У цей час з Криту до Спарти переселився Фалет, що приніс з собою до Греції критські танцювальні пісні, там жив і творець пеан і дифірамбів в героїчному стилі Ксенокріт. З їхніх творів нічого не збереглося. Алкман складав пісні і керував чоловічим, жіночим і дівоцьким хорами. Він написав п'ять книг пісень. Від них залишилися фрагменти, серед яких виділяється уривок приблизно із ста рядків з пісні для хору дівчат, присвяченій, мабуть, Артеміді. З цього фрагменту видно, що Алкман використовував два змістовних елемента, що стали в пізнішій хорової ліриці найважливішими: міфологічні деталі й узагальнення роздумів над життєвим досвідом, виражене у сентенціях.
Щасливий, хто в радості,
Без сліз проводить день
(Frg. 37-38).
Вважається, що Алкман заклав основу і для форми хорової лірики: склав строфу, що складається з трьох частин (строфи, антистрофи і епод). Такими симетричними строфами згодом писали всі представники хорової лірики.
Для них була робота не тільки в Спарті, а й по всій Греції, тому що богів потрібно було почитати скрізь. У Сицилії в VII-VI ст. до н. е.. жив Стесіхор, написав двадцять шість книг співів. Від них збереглися лише фрагменти, які показують, що поет любив урочистий стиль, а матеріал запозичив з епічних поем. Вважається, що його ліричні розповіді були як би щось середнє між епосом і трагедією. Їх назви: "Загибель Трої", "Повернення", "Орестея", "Европея", "Еріфіла", "Кербер" і т. д.
Вже в античності була оповита легендами життя поета Івік, що походив із Регія в Південній Італії. Тепер дуже відомий став знаменитим завдяки Ф. Шиллеру розповідь про те, що Івік був убитий розбійниками, але цього ніхто не бачив, крім пролітали журавлів. Вмираючий поет попросив журавлів помститися лиходіям. Через деякий час вбивці сиділи в театрі, і над глядачами пролетіла зграя журавлів. Один з убивць штовхнув іншого: "Дивись, месники за Івік!" Обидва весело розсміялися, але в людей, які знали, що поет був убитий, така поведінка викликала підозру, і вбивці були покарані. Достовірно відомо, що Івік написав сім книг. Збереглися тільки фрагменти. Вони показують, що поет писав і на любовну тему, яка була не характерна для його попередників.
Сімонід (557-468 рр.. До н. Е..), Творець жанру епінікії, був людиною неспокійної розуму і способу життя. Він жив в Афінах, Фессалії, Сицилії, спілкувався з безліччю знаменитостей, брав участь у численних поетичних змаганнях. Він також був здатним комерсантом і як довірена особа тиранів Сицилії виконував дипломатичні обов'язки. Сам він володів дивовижною пам'яттю і інших учив мистецтву запам'ятовування, запропонував нововведення для орфографії грецької мови, удосконалив деякі музичні інструменти.
Спираючись на принципи релігійних пісень, він створив новий жанр - пісні на честь переможців спортивних змагань (епінікії). З гімнів, пеани, дифірамбів Сімонід перейняв строфу у формі тріади і досвід використання міфів. Елементи міфів пов'язували атлета з легендарними героями далекого минулого, надавали пісням піднесений характер. Пізніші філологи розділили епінікії Сімоніда на книги, що прославляють бігунів, кулачних бійців і атлетів інших видів спорту. Ці книги не збереглися, не відомо, скільки їх було. Сімонід також удосконалив форму енкомій, але особливо він прославився як автор сумних траурних співів - Френ.
Наприкінці античності Квінтіліан в огляді всієї літератури скаже, що Сімоніду краще, ніж усім іншим поетам, вдалося висловити почуття скорботи (X, I 64). Простими словами поет говорив про нещастя, що звалилася на людину, намагаючись утішити думками, що навіть діти богів страждають, що навіть самі боги не борються з необхідністю. Зберігся плач Данаїди, укладеної з немовлям Персеєм в ящик, в якому страх матері, що опинилася у смертельній небезпеці, протиставлений безтурботності немовляти:
У темному ковчезі лила, тремтячи, Даная сльози.
Сина руками обвивши, говорила: "Син мій, бідний син!
Солодко ти спиш, немовля безневинний,
І не знаєш, що я терплю в мідних заклеп
Тісної труни, в могильній
Імлі безпросвітної! Спиш і не чуєш, дитино, уві сні,
Як виє вітер, як над нами періщить волога,
Перекочуючи важкими громадами вали, вторячи грому;
Ти ж над пурпурової тканиною
Миле личко підняв і спиш, не знаючи страху ... "
(Frg. 13, АЛ, с. 184, пер. Вяч. Іванова).
Дидактичні елементи, нехитро виражені міркування про міць богів (Frg. 10; 57), про те, як важко людині досягти досконалості (Frg. 4), про те, що і щаслива людина не може знати свого завтрашнього дня (Frg. 6), створили Сімоніду авторитет популярного поета і філософа [4, 50-75].
Сімонід славився і епіграмами. Двовірш, скомпонував їм, було написано на могилі трьохсот спартанців, які загинули в Фермопільській ущелині в 480 р. до н. е..:
Подорожній, піди звести нашим громадянам у Лакедемоне,
Що, їх заповіти дотримуючись, тут ми кістьми полягли.
(Frg. 92, АЛ, с. 178, пров. Л. Блуменау).
Піндар .40
Найзнаменитішим автором хорових пісень в античності був Піндар (518-442 рр.. До н. Е..). Він писав гімни, пеани, епінікії, дифірамби, енкоміі, Френ і т. д. Усього ним було створено близько чотирьох тисяч пісень, з яких до наших днів дійшло тільки сорок п'ять Епінікії. За часів Піндара було чотири общегреческих спортивних змагання: Олімпійські, Пифийские, Немейські і Істмійські. Олімпіади проходили на честь Зевса в місті Олімпі в Еліді, Пифийские гри - на честь Аполлона в Дельфах, Немейські - на честь Зевса в місті Немєє і Істмійські - на честь Посейдона на Корінфському перешийку, званому Істмен. На думку греків, їх переможці вигравали не тільки тому, що у них були самі швидкі ноги, самі міцні руки або самі жваві коні, а й тому, що їм допомагали боги. Переможця урочисто зустрічали в рідному місті, обдаровували і все життя шанували як обранця бога. Під час зустрічі в його честь хори співали пісні (оди), які за замовленням складали поети.
Збережені пісні Піндара присвячені переможцям всіх чотирьох змагань, тому вони згруповані в чотири книги за назвами змагань: перша - Олімпійські оди, друга - Пифийские, третя - Немейські і четверта - Істмійські.
Автор античної пісні був і поет, і композитор: він складав не тільки слова, а й музику. Мелодії сольних пісень (Сапфо, Алкея, Анакреонта), мабуть, були простіше, так як повторювалася строфа одного і того ж метра, а метр хорових пісень встановити неможливо, оскільки чи не кожний рядок мала свій власний ритм і складну мелодію. Ми, люди нового часу, мусимо зізнатися, що ми не в змозі сприйняти хорову лірику належним чином, тому що нам не доступний її ритм. Ми не знаємо, в якому метрі її треба читати. При перекладі або прочитання в іншому метрі з'являються додаткові семантичні акценти.
З текстів пісень Піндара можна зрозуміти, що це був великий поет, якого не обмежували рамки замовлення. З міфології, як з невичерпного джерела, він черпав порівняння та алюзії, прославляючи переможця і його батьківщину, постійно замислюючись про потужність і милості богів, про єдиному комплексі хороших якостей людини - 'арете'. Переклад 'арете' словами "чеснота", "доблесть", "хоробрість" передає тільки окремі аспекти цього поняття, а не весь сплав людських властивостей високої якості. Висловити це поняття одним словом зараз неможливо.
Оспівуючи переможця, обдарованого милістю богів, поет зображує його як єдине ціле фізичних і духовних якостей. Красиве, атлетична тіло героїв його од злито з благородною душею [10, 148-164]. Поет вірить у гармонійні відносини між індивідами (Ol. 10, 11-12; Pyth. 4, 120-130), між окремою особистістю та суспільством (Ol. 5, 13-19; Pyth. 1, 70; Nem. 5, 47 ), між людиною і божеством (Ol. 9, 110; Pyth. 1, 48-50; 3, 99-97). Смертні повинні мудро усвідомлювати своє місце у світі:
Є плем'я людей,
Є плем'я богів,
Дихання у нас - від єдиної матері,
Але сила нам відпущена різна:
Людина - ніщо,
А мідне небо - непорушна обитель
На віки віків.
Але щось є
Возносящие і нас до небожителів, -
Будь то могутній дух,
Будь то сила єства, -
Хоч і невідомо нам, до якої межі
Начертан шлях наш денний і нічний
Роком.
(Піндар. Вакхілід. Оди. Фрагменти. М., 1980, с. 134-135. Тут і далі перекл. М. Л. Гаспарова)
(Nem. 6, 1-13).
Людина має щось спільне з богами, але його гордість, зарозумілість повинні мати межі, тому що смертному підходить тільки те, що смертно, тому що людині не личить рівнятися з Зевсом (Isthm. 2, 14). Досконала людина завжди дотримується заходи, не переступаючи ніякої межі:
Усьому своя міра:
Належний термін - понад усе! 28
(Ol. 13, 47-48).
Якщо вдається виграти важливий бій або знайти багатство, не слід через це чванитися, забуваючи, що людям все дає Зевс (Isthm. 3, 1-6).
Проголошуючи світову гармонію, Піндар прославляє ідеал калокагатії, який став у V ст. до н. е.. основою грецької культури [12, 100-110]. Калокагатия - термін, що передає грецький естетичний та етичний ідеал ('калос' - красивий, - і 'агатос'-хороший, добрий). Жоден сучасний європейський мова не може виразити це поняття одним словом. Зазвичай його перекладають як "краса і добро". Людина з гарним, атлетичним тілом, веселий, розуміє своє місце в світі і не переступає відведених йому кордонів, - це хороший і добрий чоловік. Слово "калокагатія" з'явилося в VI ст. до н. е.. в мові мудреців Біанта і Солона (Dem. Phal. 10, 3). Піндар цього слова, може бути, що здається йому прозаїчним, не вживає, але він співак саме такого сплаву краси і доброти, такої гармонії.
У Піндара можна знайти і більше зв'язків з ідеями філософів. У II олімпійської оді поет вперше в грецькій літературі підкреслює думку, що непорядних людей після смерті чекає покарання, а душі добрих і чесних людей живуть на залитих сонцем полях блаженних. Ідея метемпсихозу (переселення душ) у ліриці Піндара з'явилася, мабуть, під впливом філософії піфагореїзму.
Більшість збережених од Піндара написано симетричними тріадами, що складаються зі строфи, антистрофи і епод, а загальна схема всієї оди також має три частини: спочатку прославляється переможець змагань, його місто, потім слідують міркування більш загального характеру, переплетені з міфами, і в кінці поет знову возврашается до Оспіваний особистості [9, 339]. Піндар не аналізує і не описує, він малює великими мазками, і образам його лірики, заснованим на асоціаціях, стає тісно: оскільки поет часто пропускає спілки, звучні фрази як би обрушуються один на одного. Його мова красномовний, а метафори та порівняння - сміливі: дощі - діти хмар (Ol. 2,3), Етна - лоб родючої землі (Pyth. I 30), Асклепій - тесля? (Pyth. 3, 6) і т. д. Горацій (Carm. IV 2, 5-8) влучно порівнює оди Піндара з величною гірською річкою, киплячій вихорами і вирами. Такому Пиндару намагалися наслідувати Г. Державін, Дж. Мільтон, А. Теннісон, К. М. Віланд, І. В. Гете, А. Шеньє.
Вакхіліда (505-450 рр.. До н. Е..) Часто вважали тінню Піндара. До нас дійшли тільки крупиці його спадщини. Структура Епінікії цього поета схожа на пиндаровских, але він не був безликим епігоном. Він відрізнявся від Піндара прагненням до прикрас, талантом оповідача. Іноді Вакхілід намагався позбутися від строгого проходження зразкам, замінюючи міфологічний розповідь історичним: наприклад, в епінікії, присвячений правителеві Сіракуз Гієрона, він вплітає розповідь про Креза (Frg. 3). Крім Епінікії, поет складав пеани, гімни, Парфьонов, енкоміі, танцювальні пісні, дифірамби. Один з них написаний як розмова Тесея з народом (Frg. 13). Таке твір вже не чистий дифірамб, це драматичний твір. На його прикладі можна припускати, як розвивалася грецька драма. Цей жанр стрімко ввійшов у грецьку культуру, і витіснена ним хорова лірика поступово зникла.
Список літератури
1. Bethe E. Die Griechische Dichtung. Potsdam, 1924.
2. Bowra CM Greek Lyric Poetry. Oxford, 1936.
3. Jenkyns R. Three Classical Poets. Cambridge, 1982.
4. Komornicka AM Simonides z Keos. Poeta i medrzec. Wroclaw, 1986.
5. Nestle W. Geschichte der griechischen Literatur. Berlin, 1942.
6. Page D. Sapho and Alcaeus. Oxford, 1955.
7. Smyth HW Greek Melic Poets. New York, 1963.
8. Willamowitz-Moellendorf U. Kleine Schriften. Klassische griechische Poesie. Berlin, 1971, I.
9. Гаспаров М. Л. Поезія Піндара. - Піндар. Вакхілід. Оди. Фрагменти. М., 1980, 361-383.
10. Грінбаум Н. С. Художній світ античної поезії. Творчий пошук Піндара. М., 1990.
11. Доватур А. І. Феогнид і його час. Л., 1989.
12. Лосєв. А. Ф., Шестаков В. П. Історія естетичних категорій. М., 1965.