... Людський суд ... не може бути таким суворим, як суд людини над самим собою. (Б. Пильняк)
У чому сила художньої дії оповідання Б. Пільняка "Людський вітер"? Чому цей твір не можна читати байдуже? Перечитую знову і знову і дивуюся глибині й тонкості передачі людських характерів, взаємин, проблем.
Розповідь написаний у вересні 1925год. Але при читанні створюється враження, що він про нас, про наш час. Напевно, тому, що проблеми, поставлені в оповіданні, загальнолюдські, над ними не владні епохи, революції, держави. Це проблеми життя і смерті, любові і ненависті, сімейного щастя і самотності, вірності і зради.
Автор на декількох сторінках показав кілька доль людей, які могли б бути однією щасливою родиною. Але цього не сталося ... Чому? Хто винен? Письменник залишає це питання відкритим, показуючи біль і страждання своїх героїв. Можна однозначно сказати тільки одне: у нещасті дітей винні їхні батьки, обидва, і батько і мати, не зуміли бути мудрими у пору становлення своєї сім'ї.
"... Це був вечір, коли він прогнав свою дружину". Потім письменник, порушуючи вже сказане, суперечить собі: "Це не був вечір: це була північ". Можливо, це протиставлення (це був вечір - це не був вечір) посилює безповоротне рішення, показує розрив назавжди, навіки. Але між цими фразами чудові по своїй метафоричності кілька пропозицій, побудованих іноді поза правилами синтаксису, які змальовують велике людське щастя: "До цього були й бур'яни світанків, і повінь полів, і ночі зі словами про те, що" люблю, люблю, назавжди, назавжди ", - були обвали світанків, коли в світанковому світі були сонце, світ і озера її очей, в яких можна втопити світ і сонце, - вона, заповнила світ і сонце". Скільки б прискіпливий критик підкреслив мовних і стилістичних порушень, наприклад повторів. Але ж ця картина вражає і захоплює до сліз! І раптом різка зміна настрою: "Все це було". Пильняк не дає докладних міркувань з приводу розриву між молодим подружжям. Це знову несподівано, пунктирно: пейзаж, інтер'єр, портрет - все в кількох коротких реченнях: "За вікнами лив осінній дощ і там треба було колоти очі. На столі горіла свічка, капала на те саме сукно, яке ніколи не змінювалося. У неї опухли очі, і біля очей були зморшки ". Це зливається в єдину картину драми. І знову здивується прискіпливий критик: такий звичайний епітет "осінній" дощ, співзвучний попереднього "вогкий" вечір, і "розшифрований" фразеологізм "треба було колоти очі", який, порушуючи свою загальноприйняту форму (темно, хоч око виколи), чомусь у Пільняка не втратив свого зловісного значення. Незрозуміло, чому автор не ставить кому в цьому складносурядному реченні, не даючи зробити паузу, перепочити від несподіванки.
Мають рацію дослідники творчості Бориса Пільняка, відзначаючи мальовниче майстерність письменника, майстра "стисненого, чіткого образу", його вміння "одним-двома словами окреслити людини, звіра, пейзаж" 1. Це і самотня свічка, що капає на сукно, про який трохи вище, при описі кабінету, було сказано: "... попіл перецветіл сукно на столі із зеленого в жовте, попіл не можна було здути зі столу", "на столі в його кімнаті зрідка змінювалися книги і ніколи не мінялося сукно ... "Такі контекстуальні антоніми, як" свічка "і" попіл "(вогонь і порох), що символізують світло і темряву, життя і смерть, стають раптом близькими за значенням, бо вони псують сукно ( полотно життя ?..). А герой, нахилившись до свічки, "читав повільно, по складах, сотню раз перечитати клаптик паперу", записку дружини коханцеві про побачення, що і призвело до розриву. І знову протиставлення: текст записки знає напам'ять ("сотню разів" читав), а темп читання повільний ("по складах"). Дивує і слово-образ "клаптик" папери, зменшувальна форма слова клапоть, що взагалі не означає папір. У тлумачному словнику Ожегова даються два поняття: "Клаптик - залишки, відходи в текстильному, швейному і шкіряному виробництвах у вигляді клаптиків" і "Клаптик (уменьш. клаптик) - обривок або відрізок тканини, шкіри" 2. Вживання цього слова в значенні "клаптик паперу" з величезною художньою силою показує зім'ятий від хвилювання і багаторазового читання листок, записку жінки, зраджує любов, чоловіка, сім'ю ("Прийди до одинадцяти, коли всі заснуть ..."), і, можливо, обдуманість вчинку головного героя, який не раптом зважився на розрив, тому що любив ці очі, "як озера", які протягом усього оповідання головним чином і дають нам уявлення про Оленці, ім'я якої в оповіданні - не інакше як з Найласкавішим суфіксом. Уміння Пільняка навмисно повторити слово, вживаючи його в різних контекстах, для характеристики своїх героїв яскраво простежується в епізоді сварки і розставання. Наприклад, це слово "ману" ("За забобонним уявленням: те, що вселено" злою силою з метою спокусити, захопити чим-небудь "") 3. Вона просить чоловіка пробачити: "Іване, прости. Це було наслання ". І це ж слово в записці до іншого: "Микола, це мана, але я не можу бути без тебе". І воно ж у відповіді чоловіка, який говорив "повільно, по складах" (знову повторення): "Це слово сюди не підходить. Я мани не займаюся. І мана тут теж ні при чому ". Навіть благання Оленки пробачити заради сина ("У нас же дитина!") Не похитнула рішучості Івана ("... ж-ре-бе-нок ... мені не треба, щоб у тебе були жеребці "). Ці жахливі слова змусили жінку, у якої раптом "зникли зморшки біля очей, залишилися одні очі, повні ненависті, презирства і ображеним", прошепотіти "теж по складах:" Не-го-дяй! "" І піти назавжди. І тільки це приголомшило його, він кинувся через чверть години "в дощ", закричав "безпорадно, дуже принизливо і жалюгідно: - Оленка - -". Але йому ніхто не відгукнувся. У цій сцені, короткою і моторошною, всього в одному невеликому абзаці, що складається з 9 рядків, або 15 пропозицій, з яких 14 - прості (двоскладні і односкладні - безособові), передана вся трагедія кохання. Це посилюється триразовим повторенням через одну пропозицію вирази: "За дверима було тихо. За дверима було порожньо ". Герой зраджує в першу чергу сина, тому автор пише: "... постіль дитини була порожня, горіла біля ліжка на стільці свічка". Знову свічка - і порожнеча, прах, в який перетворили подружжя своє життя і любов. Його "велика" лист із проханням повернутися залишилося без відповіді.
Борис Пильняк - майстер метафори. Наприклад: "Вулиця провалилася в морок і дощ". І точно так само в морок провалилася Аленушкіна життя, яку письменник теж передав образно: вона "схожа була на дуже яскравий, строкатий, червону хустку, на циганську шаль, яку трапилася нагода побазікати на руку, завіхрілі біля нічних, заміських будинків, свічок, близько каламутних світанків . Ця шаль пропахла багатьма тютюну і духами ...", а потім впала "у дуже сміттєвий московський передмістя". Старший син Іван жив у провінції у сестри, а народжений поза шлюбом Микола, у семирічному віці довідався "борошно падучій", - у притулку.
"І тоді мати померла". Письменник показує цілком закономірний кінець, початок якому поклав розрив з чоловіком, крах любові, сім'ї, щастя. Саме тому він пише, вживаючи невизначений займенник: "Вона померла від якогось тифу, але великий сенс смерті був у тому, що все, належне їй на життя, вона віджила". Моторошно читати це словосполучення - "сенс смерті". Наскільки звичніше вираз: "У чому сенс життя людини?" Невже може бути і "зміст смерті"? Напевно, тоді, коли втрачається "сенс життя"? А сенс життя Оленка втратила з втратою сім'ї.
Мальовниче майстерність Б. Пільняка, як вже було відмічено, проявляється в умінні створювати яскраві деталі, за його висловом, "різні дрібниці", які надають своєрідність його стилем і манерою письма ("дрібниці, які я відбираю, як мед, для моїх оповідань") 4. Однією з найбільш яскравих деталей є диван з недопалками. Ось початкове опис: "У його кімнаті стояв продавлений шкіряний диван, за диваном століттями збиралися недопалки" (і епітети продавлений, шкіряний, і гіпербола "століттями" збиралися недопалки підсилюють образ). Далі, минуло кілька років: "За продавлені диваном росли поклади недопалків" ("Поклад - те, що довго лежить без руху, вживання" (Словник С. І. Ожегова). Відмірюючи десять років людського життя як "недовгий термін" і (тут ж антонім) "величезний термін !..", автор пише, що в Івана Івановича" все більше і більше збиралося за продавлені шкіряним диваном недопалків ". Ця виразна" дрібниця "підкреслює одноманітність і порожнечу життя людини, який не знайшов" сенсу життя " , прожив самотньо, не принісши нікому щастя, навіть рідного сина, про який не подумав в пориві ревнощів і ненависті, про який, можливо, не згадував до несподівано прийшов листи від Івана. Чотирнадцятирічний підліток, що зберіг ніжність до найсвятішого - матері, сам написав і батькові, і братові, який мав ту ж прізвище - Іванов. А первісна рядок: "Здрастуй, любий мій тато" - допомогла помолодіти "на десятиліття" батькові. Але така ж рядок листа Миколи викликала гнів, і "всій кров'ю, усією ненавистю" "захотілося крикнути, знову, знову: -" Геть! геть! .. - мені ублюдків не треба! "" І це почуття було сильніше.
Кульмінаційною є сцена приїзду інваліда Миколи до "батька". Скупі, але виразні портретні деталі вперше представляють нам його: підняті плечі, "особа з тонкими вусами, як мотузочки" (таке порівняння!), Бліде, стомлене. Але найбільш яскравою деталлю є "палиця про гумовий набалдашнику, які носять каліки". Ця палиця як символ безпорадності постійно фігурує в короткій, але моторошної до болю сцені діалогу між героями: ось вона "впала" з простягнуті до "батькові" рук, ось І.І. Іванов "підняв і передав її" Миколі, от Микола взяв палицю, ось він іде, спираючись на неї. Все це відбувається як би само по собі, машинально, але не дає забути, що перед нами нещасний, хворий чоловік. Тим більше жорстокими нам здаються і слова, і вчинки Івана Івановича, передані в основному дієсловами та прислівниками. Він "стояв", "не подав руки", "відвернувся", "сказав тихо", "голосніше сказав", "закричав", "заверещав" і "кричав услід" (яка градація!). Порівняйте з поведінкою Миколая: "зробив крок, нерішуче і радісно зупинився", "сказав", "заплакав", "простягнув уперед руки", "покірно, поквапливо сів на стілець", "встав", "не слухав", "пішов геть з кімнати ".
Зворушливою є сцена зустрічі братів, які ніколи не бачили один одного, але любили, любили так само, як любили мати, берегли пам'ять про неї. Це їх об'єднувало, хоча письменник підкреслює різкий контраст між "сильним" і "слабким" ("Сильна людина тримав слабкого за плечі"; "Незабаром сильна людина сидів поруч зі слабким на підлозі"). Це протиставлення навмисно посилюється низкою епітетів-синонімів, що відносяться до Івана: "високий, здоровий, рум'яний, покійний, сильний воєнком", "запряжений в ремені від шаблі і револьвера". Саме його чекав і не дочекався Іванов-батько, кричачи в темряву: "Іванушка!" А "вулиці провалювалися в морок, плакала земля дощем" (які яскраві метафори!). Він побачив сина єдиний і останній раз, стоячи в натовпі на вокзалі, впізнав одразу цих двох, один з яких вів і підтримував кульгавого, що спирається "на палицю про гумовий набалдашнику", і дізнався очі, які "були небувало схожі на очі матері, на ті озера, в яких колись він міг топити світ і сонце ". Зрозумів чи, що втратив, цей відразу став "немічним" і "сивим" людина?
Розповідь складається з чотирьох розділів, і остання є єдина пропозиція (до речі, дослівно повторили з глави другий): "Втім: людський суд не повинен, не може бути таким суворим, як суд людини над самим собою". Ряд спільнокореневих слів, багато разів зустрічаються в оповіданні: людина, людське життя, людське житло, - закінчується незрозумілим і страшним словом "чолов'яга" ("... людині, життя якого пропахла чоловічиною "). Що воно означає? У тлумачному словнику дається його лексичне значення: "м'ясо людини як їжа диких звірів або людожерів". Здається, у Пільняка це контекстуальний неологізм, так як лексичне значення переосмислюється. Чоловічина співзвучна слову мертвечина, тобто щось неживе, непритомне, страшне. Б. Пильняк нам не дає жодних пояснень вчинків героїв, не розмірковує про подальшу долю І.І. Іванова (і в цьому сила художнього сприйняття розповіді), він тільки пише передостанню фразу: "Вдома у сінях запахло чоловічиною". Чому "в сінях"? Чому "запахло чоловічиною"? Чому перед заключною фразою - главою про суд людини над самим собою? Чи не говорить це про самогубство героя? ..
Розповідь починається філософським роздумом про швидкоплинність життя і про смерть: "... в кожні десять років йде із землі з життя - одна п'ята всіх, хто живе на землі людей, десятки мільйонів людей йдуть гнити в землю, годувати хробаків ..." Закінчується теж філософської фразою, співзвучною біблійного: "Не судіть, і не судимі будете". І це обрамлення надає величезного значення історії сім'ї Іванових, змушує замислитися кожного про себе, про свої вчинки, про близьких і дорогих людей. Адже не випадково Б. Пильняк назвав своїх героїв Івановим, а батька (та й сина, названого на його честь) Іваном Івановичем Івановим, найпоширенішими російськими ім'ям, по батькові та прізвищем. Це підкреслює значимість поставлених проблем, їх природність, буденність і - глобальність: немає нічого важливішого за життя, любові, вірності, милосердя, сімейного щастя!
Епоха, історичні та революційні події навмисно відсунуті автором. На те, що дія в оповіданні відбувається у першій третині XX століття, вказують лише окремі історико-культурні реалії: предмети (свічки - єдиний спосіб освітлення), застарілі слова (наприклад, притулок - слово, знову набуває актуальності), слова іншомовного походження (дортуар - загальна спальня для учнів у закритому навчальному закладі), далі можливі професії Івана Івановича, який міг бути "викладачем чи гімназії або земським статистиком". Про бурхливих революційних подіях сказано як би між іншим (і тільки в дужках!) Всього двічі: "... ці дні буття Івана і Миколи привели їх у велику російську революцію" (1905-1907 або 1917? Адже Івану тільки 14 років!) і (напередодні зустрічі братів, вже дорослих чоловіків) "це був час, коли вже отгромихівала революція". Таким чином, Б. Пильняк загальнолюдське ставить вище конкретно-історичного, тому що, на його думку, "цій людині - зморшки біля очей, запах кімнати - суттєвіше, многозначімей, ніж події епох", тому що життя людини пролітає так швидко, як вітер , людський вітер (символічний образ, що пронизує всі твір), що треба встигнути виконати своє людське призначення. І ця думка (основна ідея) робить розповідь Б. Пільняка не песимістично, а, навпаки, змушує повірити у можливість любові і щастя, так як в той же час, коли вмирають одні, "приходять у життя мільйони людей, народяться, ростуть, живуть ... множаться, буйствують повені весняні, рясніють літами, покойствуют емалевими днями бабиного літа, згоряють червоними зимовими зорями ".
Ось у чому сила художнього впливу оповідання "Людський вітер".
Питання для бесіди
Які загальнолюдські проблеми поставлені автором в оповіданні?
Що ми дізнаємося про героя І.І. Іванові?
Чи любив він свою дружину? Доведіть це.
Що сталося в їх відносинах?
Як вчинив Іван Іванович? Правильно чи ні? Обгрунтуйте свою думку.
Склалася Чи є життя у Оленки?
Чи був щасливий Іван Іванович?
Хто винен? Чи можна було все виправити?
Розкажіть про Оленці як про матір. Ваше ставлення до неї.
Що ми дізналися про долі дітей?
Як вони ставляться до матері навіть після її смерті?
Розкажіть про ставлення братів до батька.
Як описана зустріч Миколи з Іваном Івановичем? Ваше ставлення до вчинку І.І. Іванова.
Чому син Іван не захотів зустрітися з батьком?
Чи праві вони були, думаючи про Івана Івановича як про негідника?
Як ви зрозуміли фінал оповідання?
Що вас особливо вразило в творі?
Назвіть художні особливості. Яка їхня роль?
Чому оповідання називається "Людський вітер"?
Які думки і почуття він викликає?
Список літератури
1. Андронікашвілі-Пильняк Б. Своя картина світу / / Пильняк Б. Людський вітер. Романи, повісті, оповідання. Тбілісі: Мерані, 1990. С. 18.
2. Ожегов С.І. Словник російської мови. М.: Російська мова, 1986.
3. Там же.
4. Андронікашвілі-Пильняк Б. Указ. соч. С. 18.