В. Крючков
І як же, як же до гіркоти не пустувати мені в новому моєї повестушке «Санкт-Пітер-Бурх», в якій вибрався вже з Китаю - я - на Неву-річку?!
Б. А. Пильняк 1.
Цитата з одного з листів Бориса Андрійовича Пільняка, винесена в епіграф, пропонує авторський ключ до прочитання оповідання «Санкт-Пітер-Бурх», ключ, який поки ще, наскільки нам відомо, не був затребуваний.
З листів Пільняка ми дізнаємося небагато, але тим не менш досить істотне про його роботу над оповіданнями «Санкт-Пітер-Бурх» і «Його Величність Kneeb Piter Komandor», які склали видану в 1922 році книгу «Повість Петербурзька, або Святої-камінь- місто ». Зокрема, в листі до М. М. Шкапской від 16 вересня 1921 Пильняк повідомляє: «Я закінчую розповідь-повестушку" Санкт-Пітер-Бурх ", - разом з розповіддю моїм" Його величність Kneeb Piter Komandor "(Про Петра I) , це становить окрему книжечку Мені дуже важливо, щоб книга була видана під старовину (так вона і написана), приблизно так само, як "Заповітні оповіді" Ремізова У мене неодмінна умова - видати під старому »2.
«Старому», треба думати, крім іншого повинна була згладити авторське «пустощі», гостроту шаржу, надати йому вигляд старовинної, солідної, хоча в той же час і пустотливий притчі, ніби б далекою від злободенною сучасності. До цієї ідеї автор повертається в листі до того ж адресату 1 жовтня 1921: «Це маленька книжечка - любовний мій труд І якщо книжку не видадуть по-любовному, під старому, - буде подвійне ідіотство» 3.
«Повість Петербурзька, або Святої-камінь-місто» Б. Пільняка входить до складу «Петербурзького тексту російської літератури», і на неї поширюється відома ідея про єдиний мовою «Петербурзького тексту», для якого характерне використання «цілих блоків якихось загальних місць, кліше , штампів, формул », причому той чи інший« автор або взагалі не замислюється збігається він з ким-небудь ще в своєму описі Петербурга, або ж цілком свідомо користується мовою опису, вже сформованим у Петербурзькому тексті не вважаючи це плагіатом, але всього лише використанням елементів парадигми »4.
Характер запозичень (інакше - використання «елементів парадигми», в чому Б. Пильняк був надзвичайно винахідливий) в «Санкт-Пітер-Бурхе» спонукає згадати відоме зауваження Л. Троцького про те, що Пильняк пише «чорним по Білому» 5. Дійсно, роман Андрія Білого «Петербург», а також роман Д. Мережковського «Антихрист (Петро і Олексій)» - це два основних джерела «Повісті Петербурзької ...» в цілому та оповідання «Санкт-Пітер-Бурх» в частності6, що вже стало предметом літературознавчих ісследованій7. Між тим образна метафора Л. Троцького «чорним по Білому», як і всяка метафора, передбачає інтерпретацію, аргументацію, повторну перевірку, у всякому разі, припускає літературознавче наповнення, з'ясування мети, яку поставив перед собою автор, обравши саме такий спосіб освоєння «чужого слова »у своєму творі (своєрідну« мозкову гру »8 з класичними текстами).
Разом з тим порівняльний аналіз «Санкт-Пітер-Бурха» та інших творів російської літературної класики дозволяє стверджувати, що не менш значимими для Пільняка в даному випадку були також повість «Записки з підпілля» та оповідання «Бобок» Достоєвського і, як це не здасться на перший погляд несподіваним, - «Несвоєчасні думки» М. Горького і його мова 23 квітня 1920 на зборах у Московському комітеті РКП (б) з приводу 50-річчя з дня народження В. І. Леніна - пратекст відомого нарису про Леніна (1924 ).
Пильняк завжди оперативно відгукувався на поклик часу, писав, що називається, по гарячих слідах подій, про що переконливо свідчить, наприклад, вся історія з написанням і публікацією «Повісті непогашеного місяця». Але і в інших текстах Б. Пільняка сучасність поспішала проявити себе, що послужило підставою критику Г. Горбачову в 1928 році полемічно заявити: «Твори Пільняка - своєрідна публіцистика на літературному матеріалі. Пильняк публіцист, а не письменник »9.
Використовуючи аналіз асоціативної структури оповідання, поставимо за мету «згадати» і проаналізувати в названих мотивуючих, цітатопорождающіх (по відношенню до «Санкт-Пітер-Бурху» Б. Пільняка) текстах «не окремі рядки, а їхні великі контексти» 10, що має допомогти глибше зрозуміти як деякі фрагменти тексту Б. Пільняка, до цих пір залишаються загадковими, так і в цілому його ідейно-художній зміст.
* * *
Під розповіддю «Санкт-Пітер-Бурх» автором проставлена дата завершення роботи над ним - 20 вересня 1921 року. Тексту передує присвята: «Пам'яті Олександра Олександровича Блока» (Блок помер 7 серпня 1921).
Сюжет оповідання, що характерне для ранньої орнаментальної прози Б. Пільняка, відсутній, він принесений в жертву лейтмотивного організації розрізнених на перший погляд фрагментів: тут і Китай з його давніми правителями-богдихану, Китайською стіною та китайської революцією початку ХХ століття, і Русь початку XVIII , і, головним чином, - Петербург періоду революції, тут і «китайський хлопчик з жіночою ходою», і Петро I, і Кам'яний гість, і просто Гість, і революціонер Іван Іванович Іванов (він же «брат», він же «інтелігент» , він же «ваше превосходительство», він же «пан»), і нібито «інженер» Андрій Людоговскій, і якась Ліза, що з'явилася невідомо звідки і невідомо куди зникла, і т. п. Голландський дослідник Й. ван Баак у зв'язку з цим не без підстави стверджує: «Загальний зміст цих трьох розділів (« Санкт-Пітер-Бурха ». - В. К.) трудноуловім і відкритий» 11.
На глибинному рівні промальовується і сюжет - розроблений попередниками Б. Пільняка метасюжет російської історії її петербурзького періоду («Петербурзького тексту") починаючи з Петра Першого і закінчуючи образом Івана Івановича Іванова. Цей сюжет можна умовно позначити як спіралевидний, врешті-решт зривається у нескінченність, в «метафізику».
Відзначимо явні, як видається, знаки присутності названих мотивуючих текстів у «Санкт-Пітер-Бурхе» Б. Пільняка, виділивши той шар, який сходить у кожному конкретному випадку до того чи іншого тексту-попередника, а також його ідейно-художню функцію в оповіданні .
В. Топоров зазначає у «Петербурзькому тексті» «атмосферу підвищеної, навіть гіпертрофованої знаковості, яка штовхає його до усвідомлення деяких більш глибоких структур і рівнів» 12. У цю атмосферу підвищеної знаковості залучена перш за все система імен в оповіданні, яка в творах малих жанрів грає більш активну характеризує роль.
Ім'я центрального героя оповідання «Санкт-Пітер-Бурх» Івана Івановича Івановадостаточно рідкісне у своїй сконструированности і відкритої семіотічності, щоб не звернути на себе увагу. Іванов - «петербуржець», «брат», «інтелігент» («петербуржець - Іван Іванович, як багато хто в Росії. Іван Іванович був б р а т о м. Іван Іванович був інтелігентом» 13). Номінація петербуржець, як і інтелігент, характеризує героя як спадкоємця Петра I, що підтверджується і відповідним фрагментом зі статті
Б. Пільняка «Замовлення наш» (1922): «Петро відірвав Росію від Росії. Петро повісив себе за хвіст на Європу - Розумник Васильович Іванов був неправий, почавши рід російської інтелігенції з Радищева, - Петро першим був інтелігентом »14.
Ще одна номінація - професор (пор. характерні для тієї епохи образи професорів Персикова і Преображенського в сатиричних повістях М. Булгакова) по відношенню до Івана Івановича Іванову, що була присутня в першому виданні оповідання і мала на меті вказати на раціональний, головний характер діяльності персонажа, згодом була опущена як дублююча номінацію інтеллігент15.
Крім прямих номінацій Іванова зустрічається в оповіданні і непряма: це номінація дворянин - саме так названий його брат Петро Іванович Іванов, офіцер, емігрант, хто просить милостиню в Пекіні після революції. Номінація б р а т, виділена в тексті оповідання розрядкою і попередня номінації інтелігент, надає цьому образу несподівану глибину і оригінальність. Про це ще піде мова.
Опорними для інтерпретації образу Іванова, а також масштабів його перетворювальної роботи є знакові для петербурзької і російської історії елементи петербурзького топосу: Петропавловська фортеця, Троїцький міст, Невський проспект, Смольний. Іванов - прямий продовжувач справи Петра, за висловом М. Волошина - «першого більшовика».
У пільняковеденіі, наскільки нам відомо, не ставилося питання про прототипи основних персонажів цієї розповіді. Між тим це питання не пусте. Прецедентом тут може служити «Петербург» А. Білого, в розумінні героїв якого пошуки прототипів поглиблюють їх зміст, їх укоріненість в російській передреволюційної дійсності.
Висунемо припущення, згідно з яким образ Івана Івановича Іванова являє собою контамінацію («критико-імпресіоністичний відвар з героїв класичної літератури» 16) образу Петра Першого з роману Д. С. Мережковського «Антихрист (Петро і Олексій)», образів Аполлона Аполлоновича, Миколи Аполлоновича Аблеухову та Олександра Івановича Дудкіна з роману А. Білого «Петербург», героя повісті Ф. М. Достоєвського «Записки з підпілля», а також реально-історичного персонажа - «героя» промови М. Горького на ювілеї В. І. Леніна в 1920 році.
Причому ідея контамінації, найімовірніше, «підказана» Пільняка самим М. Горьким (абсолютно того не мали на увазі), принаймні зіставлення Леніна з Петром Великим (не на користь останнього) міститься в горьківської ювілейної промови: «У нас в Росії був , - я б сказав: майже був, - Петро Великий таким (як В. І. Ленін. - В. К.) людиною для Росії »17. Б. Пильняк, майстер зіставлень і аналогій, цитаций і відвертих запозичень, в повній мірі і по-пільняковскі оригінально використовував ті можливості, які були закладені в амбівалентной, двозначною горьківської аналогії: в історико-культурному міфі про Петра як засновника Петербурга, в подвійності образу Петра (його велич і його жорстокості), яка сформувалася в «Петербурзькому тексті російської літератури» починаючи з «Мідного вершника» Пушкіна.
Аналізуючи в «Повісті Петербурзької ...» Б. Пільняка паралель Пильняк - Мережковський і Пильняк - Білий як складові «Петербурзького тексту», Н. Грякалова приходить до справедливого висновку: «Сама концепція образу Петра як самодержця, воздвігнувшего чужий національному укладу місто-морок , повернув Росію на згубний для неї шлях європейської цивілізації, в результаті чого, за словами Пільняка, "механічна культура забула про культуру духу", не була відкриттям письменника. Письменник декларативно "вписував" себе в антіпетровскую історіософську традицію, намічену слов'янофілами і продовжену, після
Н. Я. Данилевського і Ф. М. Достоєвського, вже в ХХ столітті - Д. С. Мережковським і Андрієм Білим »18.
Б. Пильняк в оповіданні «Санкт-Пітер-Бурх», як і в попередньому оповіданні «Його Величність Kneeb Piter Komandor», на відміну від Мережковського («Антихрист (Петро і Олексій)») спрощує, схематизує образ Петра, знімає його суперечливість. Діяльність Петра, представлена в оповіданні єдиним епізодом, стає основою, точкою відліку для метафоричних історичних паралелей автора. Пильняк наповнює символічним змістом анекдотичну історію, в якій розповідається про плавання Петра на ботіке19 з сенатором Шафировим: «Петро Пропьянствував день у сенатора Шафирова в" замку "на Кайвусарі-Фомино острову, прямував до ботику по річці Неві на Перузіну-острів, до шинку Австерію , щоб допьянствовать ніч ». Виявивши «непорядок» - відсутність вогнів на Неві, що вказують фарватер («бо ж ночі суть світлі і зірки на небі», - виправдовується Шафиров), Петро «вибивав на Баканов палицею своєю зі спін баканщіков червоні й зелені вогні». «Вогні», запалені на Неві властною рукою Петра, на весь петербурзький період російської історії вказали шлях російському кораблю. Петро і зримо (в образі Мідного вершника), та імпліцитно, опосередковано присутня в оповіданні.
«Контактні», сполучними образ загадкового Івана Івановича Іванова з образом Петра I Мережковського, є ретельно відібрані Пильняк деталі петербурзького топосу, спільні і для Петербурга епохи Петра, і для Петрограда «епохи» Івана Івановича Іванова. Це перш за все споконвічний центр, джерело Петербурга: Петропавлівська фортеця і Троїцький собор (перший в Петербурзі), гордість царя - Невський проспект, про який в «Антихриста ...» говориться: «У царя пристрасть до прямих ліній. Всі пряме, правильне здається йому прекрасним. Якби можливо було, він побудував би все місто лінійки та циркуля Гордість царя - нескінченно довга, що перетинає все місто "Невська першпектива" ». Невський проспект стане центральною віссю, яку «кроїть» автомобіль Іванова від Смольного до Петропавлівської фортеці і назад.
Портрет і вказівки на зовнішність Івана Івановича Іванова відсутні, ми можемо лише зробити висновок, що він невисокого зросту - нижче свого друга, досить високого сутулуватий «інженера» Андрія Людоговского. Відсутність зовнішнього портрета, як і інших індивідуальних рис, висуває на перший план типове, узагальнене, символічний зміст образу, що свого часу було відмічено В. Гофманом: у Пільняка герої «пріноровлени обслуговувати тему, як діапозитиви науково-популярну лекцію» 20.
Наведемо цитати і епізоди з тексту розповіді, які, як нам представляється, дозволять з достатньо високим ступенем переконливості ідентифікувати образ Івана Івановича Іванова з його можливим реально-історичним прототипом: головна справа і сенс життя Іванова - революція, що вимагає повної самовіддачі: «Революція не жартує , милий Андрій! »; він був учасником підпільного з'їзду революціонерів у Лондоні, він вирішує долі людей в« кабінеті контори »у Петропавловській фортеці, його ім'я має особливою значущістю і здатне« хльоснути по вітальні »(присутнім у вітальні); він мчить в автомобілі по революційному Петербургу (маршрут: Смольний - Невський - Петропавлівська фортеця), і в нього два брати: «один розстріляний, а інший ...»; він - любитель шахів і світ бачить як« величезну шахівницю: цієї дошки не було в дійсності » ; він - сама «людська - справжня - теплота»; Іван Іванович Іванов говорить по-англійськи, він любить і цінує музику («музику слухав, музику знає, - гість на землі, чорт його знає» 21), він «жив, як - тарган в щілини. Він боявся простору. Він любив книги, він читав лежачи. Він не мав коханої жінки, він не змітав павутини », він із« істинно-заштатного містечка »(як і« інженер »Андрій Людоговскій), де в дитинстві грав« в бабки »; він уподобав до мистецтвам, до« інженеру »-« милому Андрію »Людоговскому.
Звичайно, реально-історичний код прочитання аналізованого оповідання Пільняка - далеко не єдиний і може нині виглядати почасти тривіальним, але неможливо в цьому відверто умовному персонажа - Івана Івановича Іванова не впізнати, за вирахуванням деяких «маскувальних» подробиць, героя мови Горького на 50-річному ювілеї В. І. Леніна (а в одному-«інженера» Івана Івановича - «милому Андрія» - самого знаменитого пролетарського письменника). Подальший аналіз оповідання висунуте припущення не спростовує.
Показова система номінацій цього персонажа в оповіданні: представлений він читачеві на початку «знайомства» з ним як Іван Іванович Іванов, петербуржець, брат, інтелігент (ці номінації є базовими, є експозицією образу, тобто вже спочатку дають персонажеві певну характеристику). До числа поодиноких відносяться номінації революціонер, Іванов Іван. Найбільш частотні - Іван Іванович (15 слововживань), Гість (6 слововживань) і ваше превосходительство (6 слововживань - у мові Кам'яного гостя / Мідного вершника). Крім того, номінація Петро в двох випадках («Ти єси - Петро», «Ти єси Петро, і на камені цім створи церква мою ...»), безпосередньо до Іванова не відноситься, ситуативно співвідноситься з ним. Таким чином, трактувати цей персонаж як тільки слідчого, до якого «приводили людей з бастіонів і равелінів - в ім'я революційної совісті», значить звужувати масштаб образу.
До особливо маркованим знакам належить контора Івана Івановича Іванова: «І Іван Іванович довго сидів у кабінеті контори на задвірках і до нього приводили людей з бастіонів і равелінів ...»; потім ця деталь повторюється:« в кабінеті контори були дерев'яні стільці ».
Контора (нім. Kontor <фр. Comptor) буквально означає «прилавок». Основне значення контори в словнику трактується як «адміністративно-господарський відділ установи, підприємства; самостійну установу господарського або фінансового характеру, наприклад, брокерська контора» 22. Запозичене з іноземного словника слово стає знаком присутності теми Заходу, підкреслюючи раціоналістичний, бюрократичний характер всього початого історичного справи Івана Івановича Іванова. У самому поєднанні російського імені Іван Іванович Іванов та іноземного слова контора закладено зіткнення протилежних начал.
Символічний характер контори23 тим більше очевидний, що слово це не раз зустрічається у попередника Б. Пільняка по «Петербурзькому тексту» - у Мережковського в «Антихриста ...», і пов'язане воно з образом Петра:« Тут, майже біля самої річки, недалеко від Троїцького собору, стояв перший палац Петра Кімнати низенькі, тісні - всього три: направо від сіней конторка, наліво їдальня і за нею спальня »(курсив мій. - В. К.). У Зимовому палаці: «конторка - робоча кімната царя»: «Токарні верстати, теслярські інструменти, астролябії захаращували тісний конторку, надаючи їй схожість з каютами». «Петро любив механіку, і його полонила думка перетворити державу в машину».
У цьому ж місті - Петербурзі, в цій же державної бюрократичної (з управління Росією) конторі «працює» і продовжувач справи Петра - петербуржець, брат, інтелігент (інтелігенція - дітище Петра) Іван Іванович Іванов. Причому привнесене з іноземного далека, що міститься в слові контора, зберігається і в новий історичний період.
Зауважимо відразу ж, що контора - в метафоричному сенсі - є одним з елементів, що пов'язують не тільки з романом Мережковського, але і з романом Андрія Білого «Петербург» - з символічною «конторою», установою, яке очолює Аполлон Аполлонович Аблеухов. Контора у Пільняка стає художнім еквівалентом філософської тези М. Бердяєва про особливого різновиду бюрократії - бюрократії російської, її приголомшливою мімікрії, здатності до трансформації, живучості. Такою є і одна з тем «Петербурга»: «А. Білий художньо розкриває особливу метафізику російської бюрократії »24. І далі Н. Бердяєв говорить про неподільності російської революції і бюрократії: «Наша революція плоть від плоті і кров від крові бюрократії і тому в ній закладено насіння розкладу і смерті» 25.
* * *
Як ми вже говорили вище, роман Андрія Білого «Петербург», поряд з «Антихристом» Мережковського, є основним літературним джерелом оповідання «Санкт-Пітер-Бурх». І не тільки тому, що багато ранні твори Пільняка, в першу чергу роман «Голий рік», були створені під впливом А. Бєлого, а й у силу того, що в «Санкт-Пітер-Бурхе» обійти роман «Петербург», який був написаний «перед самим кінцем Петербурга і петербурзького періоду російської історії, як би підводячи підсумок такого дивного столиці нашої і дивної її історії» 26, було навряд чи можливо. Можна говорити, при всій непорівнянність впливу А. Бєлого і Пільняка на літературний процес ХХ століття, і про деякі перегукуваннях на рівні їх світосприйняття та специфіки творчості: і того й іншого властиво загострене почуття сучасності (А. Білий «більшою мірою" представник часу " , ніж оригінальний мислитель. Він як би носив у собі дух епохи, дух часу »27, в романі ж Пільняка« Голий рік »час висловило себе як ні в якому іншому творі тих днів); і той і інший - письменники-новатори, експериментатори , що робить їх твори нелегкими для читання (пор.: «Білий - письменник перш за все для письменника, а потім уже для читача» 28).
А. Білий розробляв у своєму романі петербурзькі міфи («підстава Петербурга Петром I», «Мідний вершник») в сатиричному ключі, відмовившись від актуалізації ідеї величі справ Петра, що міститься у «Вступі» до «Мідний вершник». Пильняк, створюючи образи героїв оповідання, слід за А. Білим; своєрідною «цитацией» в даному випадку є сам спосіб саме сатиричної типізації, що припускає до того ж існування реальних історичних прототипів. Як відомо, одним з найбільш ймовірних прототипів Аполлона Аполлоновича Аблеухову вважається обер-прокурор св. синоду К. П. Побєдоносцев, графа Дубльве - граф Сергій Юлійович Вітте і т. д.
Вже назва «Санкт-Пітер-Бурх» можна розглядати як алюзію на назву роману А. Білого «Петербург» (Санкт-Петербург - офіційна назва міста до 1914 року). Петербург у Пільняка - це в ще більшому ступені місто-знак, ніж у А. Білого, тобто місто представлений у вигляді більш викарбуваної, звільненому від подробиць. Санкт-Пітер-Бурх Пільняка - це не стільки реальний Петербург, скільки метафізичний, ірреальний, це літературна умовність, своєрідна «мозкова гра» самого автора: «Санкт-Пітер-Бурх визначають три слова - Святий-Камінь-Місто, - немає одного визначення , - і Санкт-Пітер-Бурх тому є фікція Перспективи проспектів Санкт-Пітер-Бурха були до того, щоб там в кінцях зриватися з проспектів в метафізику ». Створюючи з опорою на «Петербург» А. Білого свій текст, Пильняк, повертаючись до витоків міста, вже в назві позначає свою авторську концепцію, підкреслюючи іноземне, чуже Росії, що пов'язано в народному переказі з діяльністю Петра і виникненням північної столиці. Ретроспективний погляд у минуле міста (і на його основі - у майбутнє), історіософський аспект вже визначаються назвою пільняковского розповіді.
Топографія «Санкт-Пітер-Бурха» ретельно продумана. У А. Бєлого в «Петербурзі» поряд з Миколаївським (Великим Петербурзьким) мостом згадуються мости Троїцький, Ливарний, Анічков, Чернишов, ряд інших. Пильняк залишає у своєму оповіданні тільки один міст - Троїцький, який з початком ХХ століття став символічним свідченням співпраці Росії із Заходом: у травні 1903 року, до 200-річчя Петербурга, був відкритий Троїцький міст, побудований за проектом французького архітектора А. Г. Ейфеля (до цього міст був плашкоутним, наплавних). На відміну від А. Білого, Пильняк мінімізує число петербурзьких реалій, підвищуючи тим самим їх значимість у тексті. Осередком напруженого життя Санкт-Пітер-Бурха в оповіданні стає Троїцька площа, на якій було зведено перший петербурзький храм - собор в ім'я Святої Трійці.
Одним з абсолютно очевидних прийомів пільняковского листа «чорним по Білому» є сон-маячня Івана Івановича Іванова. Бачення, сни, пророцтва, чудеса є характерною особливістю «Петербурзького тексту» 29, що підтверджує і розповідь «Санкт-Пітер-Бурх», хоча в цілому названі мотиви творчості Пільняка менш властиві. Тим відчутніше заданість цього прийому в аналізованому оповіданні. Причому маревне бачення Іванова повторюється в оповіданні двічі, другий раз в дещо іншому варіанті.
Якщо б не авторське визнання в «пустощів» у цій розповіді, не та авторська "надмета», яка поставлена в оповіданні, маревний сон Іванова цілком можна було б розцінити як усього лише відвертий плагіат з «Петербурга» А. Білого:
«У будинку - будинку - Іван Іванович Іванов жив, як - тарган в щілини. Він боявся простору. Він любив книги, він читав лежачи. Він не мав коханої жінки, він не змітав павутини. У маленькій кімнатці були книги, і ширми біля ліжка були з книг, і простирадла на ліжка були сухі Двері були замкнені і заставлені полицями книжок. У кутку, на ліжку, Іван Іванович, - лежачи, - в і д е л величезну шахівницю: цієї дошки не було насправді. - Світ, дим заводів, руки робітників, кров, мільйони людей, - Європа, яка стала крижиною на бік в Атлантиці, - Кам'яний гість, влезшій - з громом - з конем на дошку: - на шаховій доске30. Простирадла - сухі, в кімнаті морок, і тут в сухих простирадлах, в подушках - думка: я! я-аа-а! - К а м е н н и і г о с т ь - горілкою: "Ваше превосходительство. Ще і ще Росія влачіма є на Голгофу. Які ціркумстанціі ... "
Г о с т ь: "Ніякої Росії, государ мій, ніякого Санкт-Пітер-Бурха, - мир!" - К а м е н н и і г о с т ь: "Вип'ємо, ваше превосходительство, за мистецтво. Не п'єте? "-" Не п'ю ". - "А за Олексіївський Петропавлівської фортеці равелін - паки не п'єш?" - "Не п'ю". - "Понеже і так п'яно, ваше превосходительство! - Так? "-" Жартувати зволите, пане мій, - Олексіївський равелін - я, - я - ж! "- У сухих простирадлах, в жарких подушках, в кутку - думка: я-я-а! я-а-а-а! .. я-а - є світ!
"Ти єси - Петро" ».
СР аналогічне бачення Олександра Івановича Дудкіна в «Петербурзі» А. Бєлого, в якому Гість / Металевий Гість / Мідний Вершник містить в смертоносні обійми нещасного терориста:
«Олександре Івановичу, Євген, вперше тут зрозумів, що століття він втік даремно, що за ним грюкали удари без всякого гніву - по селах, містах, по під'їздах, по сходах, він - прощений одвічно, а все, що було сукупно з назустріч йде - тільки прибрехати проходження митарств до архангеловой труби.
І - він упав до ніг Гостя:
- "Учителю!"
У мідних западинах Гостя світилася мідна меланхолія; на плече дружелюбно впала дробить камені рука і зламала ключицю, розжаряться до червоного.
- "Нічого: помри, потерпи ..."
Металевий Гість, розжарився під місяцем тисячаградусним жаром, тепер сидів перед ним обпалюючим, червоно-багряний, ось він, весь прожарити, сліпуче побілів і протік на схиленого Олександра Івановича пепелящая потоком; у скоєному бреду Олександр Іванович тріпотів у многосотпудовом обіймах: Мідний Вершник металами пролився в його жили ».
Зазначимо передусім, що «кімнатка» Івана Івановича Іванова, який жив «як - тарган в щілини», нагадує комірчину терориста Дудкіна: «Олександр Іванович повертався у своє убоге житло, щоб сидіти на самоті проміж коричневих плям і стежити за життям мокриць в вогкуватих тріщинах стінок ». Крім того, «тарганів мотив» (дамо йому таку назву) у «Петербурзі» повторюється досить часто, і завершується він у розділі «Таргани» у сцені вбивства Дудкін провокатора Липпанченко: «Коли вранці увійшли, то Липпанченко вже не було був - труп; і була тут фігурка чоловіка у неї були вусики, вони підійняли догори; дуже дивно: чоловік на мерця сів верхи; він стискав у руці ножиці; руку цю простяг він, по його обличчю - через ніс, по губах - уползал пляма таргана. Мабуть, він з'їхав з глузду ». Крім іншого, «тарганів мотив» і в тому, і в іншому текстах зрештою виявляється нерозривно пов'язаний з темою безумства, бредового кошмару героя.
Звичайно, цей приклад контактної взаємодії двох текстів - Пільняка і А. Білого - володіє не тільки зовнішньою схожістю, а й глибинним змістом.
Олександр Іванович Дудкін в «Петербурзі» грає роль двояку: і роль Євгена з пушкінського «Мідного вершника», тобто жертви державного тероризму - перетворювальної діяльності Петра з її зневагою до простої людини, і в той же час роль своєрідного історичного наступника (індивідуального, а в перспективі - державного, терориста) Петра Великого: «Медноглавий гігант проганяв через періоди часу аж до цієї миті, замикаючи кований коло Все, все, все освітилося тепер, коли через десять десятиліть Мідний Гість завітав сам і сказав йому (Дудкіну. - В. К.) лунко:
- "Здрастуй, синку!" »
У романі О. Білого відбулася ініціація Дудкіна - «правнука» Петра (за висловом Д. С. Лихачова), але «правнук» виявився слабкішим «прадіда»: Олександр Іванович Дудкін стає жертвою не зовнішньої по відношенню до нього сили - державного насильства, а власного терористичного потенціалу, від якого він відрікається; його губить власна причетність до тероризму. І не випадкова в романі А. Білого паралель вчитель - учень, прадід - правнук: Мідний вершник (у наведеному вище значенні) полягає в самому Дудкін, і усвідомлення цього історичного гріха зводить з розуму героя А. Бєлого.
У свою чергу наступником терориста Дудкіна (через нього - Кам'яного / Металевого Гостя) є в оповіданні «Санкт-Пітер-Бурх» Іван Іванович Іванов: у цьому образі індивідуальний терорист Дудкін трансформується в терориста державного, тероризм індивідуальний і державний виявляються взаімообратімості. Б. Пильняк починає в своїй розповіді там, де А. Білий закінчує: Іван Іванович Іванов - це (разом з Дудкін) ще один продовжувач справи Петра Великого в змінених історичних обставин після Жовтневої революції.
Однак поряд з терористом Дудкін ще одним джерелом образу Івана Івановича Іванова з роману «Петербург» треба визнати «терориста державної» - Аполлона Аполлоновича Аблеухова31. У числі контактних реалій - вже відзначена символічна «контора» Аблеухову - контора Іванова, але не тільки вона. Це і міфологізований топос - центр Петербурга: Петропавловська фортеця, Палаци, Біржа, Невський проспект. Ср: «і Багрія Троіцкій32 Міст; і Палац теж Багрія». Особливо Невський проспект - загальний маршрут і для Аблеухову, і для Іванова, і карета - знак приналежності до державної бюрократії: «Карета ж пролетіла на Невський. Аполлон Аполлонович Аблеухов погойдувався на атласних подушках сидіння ». Карета є одним з ключових символів у «Петербурзі», недарма одне з можливих назв роману А. Білого «Петербург» - «Лакована карета» 33.
Як модернізованого варіанту карети Аблеухову виступає у Пільняка автомобіль Івана Івановича Іванова, і не просто автомобіль, а «автомобіль - каретка - Бразо»: «Автомобіль скидав думки Івана Івановича - у Смольному, на Невському, у Горохову, - автомобіль - карет-
ка - Бразо, де Іван Іванович сидів у кутку - в дзеркалах - на подушках - з портфелем »;« ... у перспективи проспектів пішов автомобіль, щоб кроїти перспективи, щоб почати робочий день людини і щоб зірватися в кінець - у кінцях проспектів - в метафізику »34;« І автомобілю в той день кроїти вулиці, ізбить день людини - петербуржця - Івана Івановича Іванова, як багато хто в Росії ».
Мотив автомобільної гонки виступає як метафора перетворювальної діяльності Петра Великого, Аполлона Аполлоновича Аблеухову та Олександра Івановича Дудкіна, Івана Івановича Іванова, що має масштаби не менш, ніж космічні, - див. у «Петербурзі»: «І ось, дивлячись мрійливо в ту нескінченність туманів, державна людина з чорного куба карети раптом розширився на всі боки і над нею здійнявся; і йому захотілося, щоб вперед пролетіла карета, щоб проспекти летіли назустріч - за проспектом проспект, щоб вся сферична поверхня планети виявилася охопленою, як зміїними кільцями, червонувато-сірими будинковими кубами ».
Оскільки центонность оповідання «Санкт-Пітер-Бурх» в цілому і його окремих елементів очевидна, треба думати, і «пояснення» імені Іван Іванович Іванов35 доцільно шукати в названих мотивуючих текстах. Це ім'я також є у романі О. Білого «Петербург», але в такому контексті, з таким змістовим наповненням, що дослідники не виявляли можливий зв'язок між Іваном Івановичем Івановим А. Бєлого і Іваном Івановичем Івановим Пільняка, сприймаючи її як простий збіг, як факт мови, але не літератури (термінологія М. Гаспарова). Особливу значущість імені Іванова (варіант пільняковскіх «шкіряних курток») додає те, що воно має здатність «хльоснути по вітальні» (по присутніх у вітальні).
Характерно, що в романі А. Білого «Петербург» ряд номінацій героя (Іван ® Іван Іванич ® Іван Іванич Іванов) завершується номінацією, вельми несхвальній для персонажа:
«А кругом лунало:
- "Хто та хто?"
- "Хто? .. Іван! .. "
- "Іван Іванович! .."
- "Іван Іванович Іванов ..."
- "Так ось - я кажу: Івван-Іванчо? .. А? .. Івван-Іванчо? .. Що ж ви Івван-Іванчо? Ай, ай, ай! .. "
- "А Іван Іванич-то ..."
- "Все це брехня".
- "Ні, не брехня ... Запитайте Івана Івановича: ось він там, у більярдній ... Гей, гей! "
- "Івван! .."
- "Іван Іванович!"
- "Івван Івванич Іванов ..."
- "І яка ж ти, Іване Івановичу, свиня!" ».
Далі йде опис хвацької танці Іванова, яку, треба думати, мав на увазі М. Бердяєв, коли писав про художні недоліки, про естетично неприйнятному в «Петербурзі» А. Білого: «... купець, Іван Іванович Іванов, махаючи зеленої пляшкою, встав в танкову позицію з дамою в розтерзаної кофтині; там горіла бруд її нечистих ланіт, з-під рудого волосся, з-під полеглих на лоб малинових пір'я, до губ притискаючи хустку, щоб вголос не гикати, лупата дама сміялася, і в сміху застрибали грудей; іржав Іван Іванич Іванов; публіка п'яна разгремелась навколо ».
Чи можна віднести це ім'я - Іван Іванович Іванов - до знаків присутності образів і мотивів «Петербурга» (як своєрідного шифру) в оповіданні Пільняка? Здається, в принципі можна (з застереженням, що це все-таки асоціація не першого ряду). Тим більше це можливо в прозі раннього Пільняка з його відомим пристрастю до подібного роду обігравання реалій класичної літератури.
У А. Бєлого в романі «Петербург» Іван Іванович Іванов - це персонаж умовно-символічний, що представляє собою сатиричне зображення міщанина-обивателя, це оригінальний і запам'ятовується, хоча і епізодичний, чисто російський національний тип. Пильняк, нагороджуючи свого героя подібним знаковим ім'ям, з одного боку, явно «пустував», розраховував на комічний ефект, викликаний невідповідністю пересічного імені (тим більше з сатиричним шлейфом, що тягнуться з «Петербурга» А. Білого) винятковому високому державному положенню героя. У той же час тут отримала реалізацію відома ідея, згідно з якою державою можуть управляти і люди з народу. Але є тут і більш важливий сенс - якраз те нове, авторське, що привнесено Пильняк: зрівнюючи в оповіданні «Санкт-Пітер-Бурх» Івана Івановича Іванова та Петра Великого, Пильняк десакралізує «ідола» (Мідного вершника), підкреслює його національну суть і вкоріненість у кожному російською. У феномені Петра міфологізувати те, що взагалі властиво російської ментальності, російському національному характеру. Це справедливо було відмічено у свій час М. Бердяєвим: «ефемерність Петербурга - чисто російська ефемерність, привид, створений російським уявою. Петро Великий був росіянин до мозку кісток »36. Пильняк це відчув і цілком логічно дав цьому «російському до мозку кісток» феномену символічне російське ім'я - Іван Іванович Іванов. У Пільняка в даному випадку - крім усього іншого, у звичайній прізвища - і установка на буденність, звичайність події, на звичайне для російської історії розповідь. Нічого метафізичного, сакрального в Петрі немає, як би затверджує автор, або, як чотири рази повторюється в оповіданні «Санкт-Пітер-Бурх» з посиланням на Конфуція, - «Жоден продавець ідолів не поклоняється богам, він знає, з чого вони зроблені» .
Центонной характер оповідання «Санкт-Пітер-Бурх» переконливо демонструє і наступний фрагмент, який є на рівні сюжетному абсолютно ізольованим, не пов'язаним з ходом основної розповіді (див. у цитаті виділене курсивом):
«К а м е н н и і г о с т ь:" Кинь, ваше превосходительство! Вип'ємо за художество! Плювати. Через те, перебуваємо ми в силі своїй і волі ". - Г о с т ь: "Зачекайте, величність. Усе є - я! Чуєш, Андрій, все є: я! я-а-а-а! .. Милий Андрій! "
(Гість / Іван Іванович Іванов. - В. К.) - Залишіться, Ліза, на хвилину.
- Простирадла, пан, я просушити.
- Мене морозить, Ліза. Я самотній, Ліза, присядьте.
- Ах, що ви, пан ...
- Присядьте, Ліза. Будемо говорити.
- Ах, що ви, пане! .. Я краще пізніше прийду.
- Присядьте, Ліза.
- Пам'ятаєш, Андрію, ми грали у бабки ... У мене два брати. Один розстріляний, а інший "Ще і ще влачіми будучи на Голгофу! .."
- Ти єси Петро і на камені цьому я створи церква мою: - я-яааа!
Ах, пане! ».
Перш за все відзначимо, що процитований епізод з Лізою в першому виданні оповідання «Санкт-Пітер-Бурх» був більш розгорнутим і в естетичному відношенні небездоганним, містив явно негативну характеристику Івана Івановича і своєї натуралістичної конкретикою і однозначністю оцінки порушував загальну символістські орієнтовану стилістику пільняковского оповідання, що і зумовило необхідність його скорочення (опущений автором згодом текст в наступній цитаті з першого видання оповідання набраний курсивом): «" Пам'ятаєш, Андрію, ми грали у бабки ... У мене два брати. Один розстріляний, а інший "... - Китаєць поліз по карті Європи, на четвереньках, червоноармієць Ліянь, - чому у китайця немає коси? - Простирадла - сухі, на шаховій дошці - світ, руки робітників, дим заводів, Європа - крижини на бік в Атлантиці, - ніякого Санкт-Пітер-Бурга, - китаєць на четвереньках на крижині. - І ніякої шахової дошки - лізин волосся закрили шахову дошку, а губи у Лізи - стиснуті - гидливо. - "Ще і ще влачіми будучи на Голгофу !..." -" Ти єси Петро і на камені цьому я створи церква мою: - я - я-ааа ". - "Ах, пан, швидше, будь ласка" »37. Для Пільняка ущербність героя в любовному акті - найважливіший компонент негативної характеристики персонажа. У той же час Лизине зневага поширюється (в силу соположении фрагментів) не тільки на конкретні дії Івана Івановича, але і на його перетворювальні ідеологічні прожекти. Роль героїні в даному фрагменті - це перш за все роль індикатора неспроможності героя, як і в багатьох творах російської літературної класики XIX століття.
Мотивуючий текст для цього фрагмента оповідання визначити важко, так як у нашому розпорядженні не так багато опорних «сигналів»: ім'я Ліза і самотній чоловік (барін!), що потребує жіночому участю; реалія пан у даному випадку може здатися ігровий і не повинні братися до увагу, проте ми до неї повернемося пізніше. Можливо, ситуація сходить до відповідних сторінок повісті Ф. М. Достоєвського «Записки з підпілля». На це вказує не тільки ім'я - Ліза, але й епізоди першої (в публічному будинку), а потім і другий (на квартирі героя) зустрічі «підпільної людини» з Лізою. СР у Достоєвського: «- Ось моя адреса, Ліза, приходь до мене. - Прийду ... - Прошепотіла вона рішуче, все ще не підводячи своєї голови ». «- Ах, що ви це! - Скрикнула вона, здригнувшись - Що з вами! що це з вами! - Скрикувала вона, метушачись біля мене ».
На рівні лексичному і психологічному контактним мотивом, зближує образ Івана Івановича Іванова і «підпільної людини" Достоєвського, тут є мотив самотності, пор. самовідчуття героя в «Записках з підпілля»: «У той час мені було всього двадцять чотири роки. Життя моє була вже й тоді похмура, безладна і до здичавілої самотня ». Мотив самотності зближує Івана Івановича Іванова і з героями А. Бєлого.
Роль номінації Ліза (про самостійність образу в даному випадку немає підстав говорити) в оповіданні Пільняка є допоміжною, відсильний до іншого тексту. Стани конфліктності паралель Іван Іванович Іванов - Ліза позбавлена, на відміну від аналогічної конфліктної паралелі «підпільний людина» - Ліза у Достоєвського, де конфлікт закінчується «моральної перемогою героїні. Її проста людяність осоромлює героя і виявляє в ньому риси страждає і зацькованого людини, озлобленість і мстивість якого є лише зовнішньою позою, що доставляє йому самому внутрішнє страждання »38.
Осколковий (в згорнутому вигляді) мотив контакту героя з жінкою в даному випадку може сходити, через тексти Достоєвського та А. Білого, до трьох творів Пушкіна про згубні статуях (трагедія «Кам'яний гість», поема «Мідний вершник» і «Казка про золотого півника »), в яких Р. Якобсон виділяє єдине сюжетне ядро, що включає три компоненти:« 1. Втомлений, змирився людина мріє про спокій, і цей мотив переплітається з прагненням до жінки; 2. Статуя, вірніше істота, нерозривно пов'язане з цією статуєю, має надприродну, незбагненною владою над бажаною жінкою; 3. Після безуспішного бунту людей гине в результаті втручання статуї, яка згубним чином приходить в рух; жінка исче-зает »39.
В оповіданні «Санкт-Пітер-Бурх» ці три компоненти представлені імпліцитно, так як роль даного мотиву - допоміжна і вона служить ідентифікації аналізованого епізоду з мотивуючим (інакше: інтерпретує) текстом, з мотивуючим первоперсонажем - «підпільним людиною» і його ідеологією і психологією у трактуванні Достоєвського. Якщо виходити з положення, що осколковий мотив мотивуючого тексту зберігає в собі пам'ять про все тексті, то процитований діалог Івана Івановича та Лізи в «Санкт-Пітер-Бурхе» тягне до важливих аналогій і висновків. Звернемося до образу «підпільної людини" Достоєвського, в якому автор, за його власним визнанням, «вперше вивів справжню людину російської більшості і вперше викрив його потворну і трагічну сторону» 40.
«Підпільний людина» Достоєвського привносить в пільняковскій образ Івана Івановича Іванова ніцшеанської тему «свого власного, вільного і вільного хотіння, свого власного, хоча б самого дикого капризу, своєї фантазії, роздратованою іноді хоч би навіть до божевілля»; тему хворобливості («Я людина хворий ... Я зла людина »), яка, по художньому свідченням Мережковського і А. Білого, є загальною властивістю Петра Першого, терориста Дудкіна-Євгенія; прагнення до влади як задоволення своїх хворобливих амбіцій і компенсування своєї людської ущербності (« Влада, влада мені треба було тоді »); тему небезпеки« підпільної людини »для суспільства (« нашого брата підпільного потрібно в узді тримати »), тему відриву від життя і мертвонародженості ідеології (« скоро вигадаємо народжуватися як-небудь від ідеї »). У цьому психолого-ідеологічному контексті повісті Достоєвського, тобто, за Достоєвським, в повісті про «справжню людину російської більшості» з його «потворною і трагічної стороною», прізвище персонажа Іванов Іван Іванович з оповідання «Санкт-Пітер-Бурх» виявляється цілком закономірним , логічним розвитком теми «руськості», російської ментальності.
На рівні ідеологічному заманливо провести паралель між ідеєю «нової архітектурної завдання, міста без дахів, з котками у верхніх поверхах», в реалізації якої сумнівається інженер Андрій Людоговскій в оповіданні «Санкт-Пітер-Бурх», і кришталевим палацом з повісті «Записки з підпілля », якого« боїться »« підпільний людина »:« Ви вірите в кришталеве будівля, навіки непорушне, тобто в таке, якого не можна буде ні мови крадькома виставити, ні дулі в кишені показати. Hу, а я, може бути, тому-то й боюся цього будинку, що воно кришталеве і навіки непорушне і що не можна буде навіть і крадькома мови йому виставити ». В оповіданні Пільняка ідея Петербурга - «кришталевого палацу» постає вичерпаною і отримує трагічне есхатологічне звучання: «тиша, вимирання».
* * *
Присутність тексту промови Горького на ювілеї В. І. Леніна і всього тематичного комплексу О. М. Горький - В. І. Ленін, який був, як відомо, «простий, як правда» 41, в оповіданні Пільняка «Санкт-Пітер-Бурх »не було предметом дослідження в пільняковеденіі.
Зіставимо цитати з текстів Пільняка і Горького, не забуваючи давнє застереження Вяч. Полонського: «цитата що дишло: куди хочеш, туди й повернеш». Проте в даному випадку зіставлення фрагментів, тобто виявлення аргументів «контактного» плану, - єдиний спосіб не бути голослівним і не нав'язувати тексту Пільняка довільних смислів, уникнути суб'єктивізму, вульгарно-історичного прочитання тексту.
В оповіданні «Санкт-Пітер-Бурх» зустрічаємо наступний фрагмент, присутність якого може бути пояснено тільки при виході в затекстовий реальність: «Тоді в Лондоні був підпільний з'їзд революціонерів. І як тоді в Лондоні, зустрічаючись раз на рік, тут у Санкт-Пітер-Бурхе, привітавшись, підійшов потихеньку до ліжка Іван Іванович і став мацати - простирадла. - Ти що? - Запитав інженер. - Я дивлюся, простирадла не сирі чи що? Не застудився, голубчику! »Ця деталь, настільки пам'ятна для кількох поколінь радянських читачів нарису Горького, настільки знакова для взаємин Горького та Леніна - у спогадах і інтерпретації самого Горького, що не звернути на неї увагу неможливо, вона явно розрахована на те, щоб направити читацьку увагу по потрібному авторові руслу42.
СР аналогічний епізод у промові М. Горького 23 квітня 1920 на зборах у Московському комітеті РКП (б) з приводу 50-річчя з дня народження В.І. Леніна: «У 1907 році, коли я приїхав до сирої місто Лондон трохи хворим, на з'їзд партії, Володимир Ілліч Ленін приїхав до мене в готель мацати, не сир чи матрац, боячись, щоб я сильніше не застудився. Ось якого Леніна я знаю, для багатьох цілком несподіваного людини »43. СР цей же епізод у більш пізньому нарисі Горького «В. І. Ленін »:« Прийшов до готелю, де я зупинився, і бачу: заклопотано мацає ліжко. - Що ви робите?? - Дивлюсь - не сирі чи простирадла. - Я не відразу зрозумів: навіщо йому потрібно знати - які в Лондоні білизною? Тоді він, помітивши мій подив, пояснив: - Ви повинні стежити за своїм здоров'ям »44.
Контактна взаємодія різних текстів тут видається бесспорним45, ремінісценція - очевидною. Однак запозичення фактичного, конкретного плану в «Санкт-Пітер-Бурхе» Пільняка, в тому числі і з Горького, - це тільки початкова точка, початок роботи творчої уяви (в даному випадку «пустощі») письменника. І нетотожність ідейно-художнього змісту (при ситуативної близькості) двох процитованих фрагментів і була метою автора інтерпретованого тексту.
У тексті Пільняка повторюваність дії («І як тоді в Лондоні, зустрічаючись раз на рік став мацати - простирадла») обессмислівает, профанує його. Повторюваність дії в даному випадку означає повторюваність його насамперед у спогадах, розповідях про Ілліча самого Горького - експлуатацію мотиву. Крім того, щорічна повторюваність епізоду додає його хронотопу міфологічний відтінок: час зупинився і рухається по колу, в чому явно проглядаються риси своєрідного літературного міфу нового часу - горьківського міфу про Леніна.
До того ж надмірна характер дружній піклування в оповіданні Пільняка характеризує об'єкт турботи як віддалений від реальної дійсності, що потребує подібної опіки. Весь епізод набуває відтінок зайвої сентиментальності, іронічне забарвлення.
Так званий «мотив простирадл» в оповіданні повторюється тричі, має свою динаміку розвитку, варіюється, обігрується, стає художньою деталлю з підвищеною ідейно-художньої навантаженням. Причому важлива логіка, послідовність триразового повторення розглянутого мотиву.
Звичайно, частотність того чи іншого слова далеко не завжди є показником його особливої значущості в «звичайному» художньому тексті, але в орнаментальному прозі частотність, повторюваність слова є сигналом його особливої ролі. Слово «простирадла» в «Санкт-Пітер-Бурхе» повторюється сім разів на трьох епізодах. Це здається тим більше дивним, що аналізований розповідь Б. Пільняка аж ніяк не побутовий, а - історіософський, про долю Росії.
Перший епізод з простирадлами («І як тоді в Лондоні, зустрічаючись раз на рік став мацати - простирадла») є відправним, служить ідентифікації героїв оповідання з реально-історичними персонажами, вносить іронічну інтонацію у розробку теми, пропонує ігровий код прочитання всього цього мотиву.
До останнього - третьому - епізоду вище ми вже зверталися у зв'язку з ремінісценціями з «Записок з підпілля» (Іван Іванович Іванов та Ліза). Тут номінація пан може бути теж вмотивована, і не стільки «Записками з підпілля» (де ущербний «підпільний людина» зовсім не є паном, він усього лише «підкотив паном до Hфtel de Paris», він хотів би бути або хоча б здаватися паном) , скільки горьківськими текстами - «Несвоєчасні думки», які Пильняк, як видно, добре простудіював. У статті «Увага робітників», опублікованій в «Нового життя» 10 листопада 1917 року, Горький пише про «деспотизмі Леніна - Троцького» 46, а Леніна називає паном: Ленін має «відсутністю моралі і чисто панським, безжалісним ставленням до життя народних мас. Ленін "вождь" і - російський пан, не чужий деяких душевних властивостей цього пішов у небуття стану, а тому він вважає себе вправі зробити з російським народом жорстокий досвід, заздалегідь приречений на невдачу »47.
На епізод з Лізою, де герой постає самотнім, в стані гарячкового марення і ознобу, падає відблиск попереднього другого епізоду - центрального і за місцем розташування, і за змістом - епізоду зустрічі Кам'яного гостя і просто Гостя, тобто пам'ятника Петру (двійника засновника Петербурга) , і Івана Івановича Іванова: «Простирадла - сухі, в кімнаті морок, і тут в сухих простирадлах, в подушках - думка: я! я-аа-а! У сухих простирадлах, в жарких подушках, в кутку - думка: я-я-а! я-а-а-а! .. я-а - є світ! "Ти єси - Петро" ».
У цьому зрівнюванні героєм себе і світу цілком можливо побачити парафраз горьківських слів з ювілейної промови: «І я думаю, що я не знайду, хоча і вважаюся художником, слів, які досить яскраво окреслили б таку кремезну, таку сильну, величезну фігуру» 48.
У цілому образ Івана Івановича Іванова у Пільняка зображений не тільки без горьківської (по відношенню до Леніна) захопленості, але, навпаки, не без іронії, явною або прихованою. Іронічною насправді є і номінація Іванова - «теплота», яка може бути спочатку сприйнята в позитивному сенсі: «людська - справжня - теплота сіла в крісло в кутку, затомівшісь звідти». Ця номінація створена за аналогією з горьківською формулою «простий, як правда». Але коли теплота як позитивне людська якість персоніфікується, знаходить якісне вимірювання («справжня»), знаходить «плотскость», здатність сідати в крісло, вона тим самим сприймається не без комізму.
Іронія, яку дозволив собі письменник в 1921 році по відношенню до комуністичної влади, вписується в загальні настрої Пільняка початку 1920-х років, про що свідчать його часто цитовані «Уривки з щоденника» (запис від 28 вересня 1923 року): «Визнаю, що комуністична влада в Росії визначена - не волею комуністів, а історичними долями Росії, РКП для мене лише ланка в історії Росії »49. Ця по-публіцистично прямо виражена думка була не бравадою письменника, а відображенням його власної художньої практики, перш за все - оповідання «Санкт-Пітер-Бурх», де РКП в особі Івана Івановича Іванова постає у вигляді органічного, логічного ланки в історії Росії починаючи з Петра Першого.
Другий епізод (з простирадлами) готує, пояснює стан ознобу і самотності героя, Івана Івановича Іванова, в третьому епізоді: це озноб від «отрути незадоволених бажань» («Записки з підпілля»), від божевільної спраги панувати над усім світом. Тема простирадлом у даному фрагменті втрачає побутове звучання і постає в алегоричній функції: як знак «сухого», збудженої уяви, гарячкового ідейного марення персонажа. Простирадла залучаються в орнаментальному тексті в складну гру смислів і з предмета інтимно-побутового призначення виростають до символічної деталь: створюється кілька комічна в такому серйозному за тематикою тексті опозиція сирі простирадла інженера Андрія Людоговского в лондонському готелі - сухі простирадла Івана Івановича Іванова в революційному Петербурзі. Сухі простирадла стають у тексті маркерами гарячкового ознобу, гарячкового марення Івана Івановича Іванова у другому епізоді, що призводить Лізу до необхідності «просушити» простирадла, «сирі» вже не від петербурзької вологості, а від петербурзької відомої ідеологічної лихоманки.
Стан «ознобу» героя оповідання «Санкт-Пітер-Бурх» є приватним проявом в історії Петербурга мотиву «державного» ознобу, «жовтяниці - лихоманки», гарячки, пов'язаної з іменами «дванадцяти дебелих сестер лихоманок, Катерини, Ганни, Лисавета, Олександри, Марії - імператриці ... », через які лихоманило Росію, - це знак потрясінь у російській історії, ситуації випробувань (« лихоманка Петрівщина, петербурговщіни, лихоманка ідеї, теорії, математичного католицизму »).
У числі збігів, які відсилають читача до реальних історичних прототипів персонажів «Санкт-Пітер-Бурха», виявляється, і таке. У Пільняка Іван Іванович Іванов нагадує інженерові Андрію Людоговскому про дитячу їхній грі «в бабки»: «Пам'ятаєш, Андрію, ми грали в бабки. Але я свого брата послав розстріляти. Революція не жартує, милий Андрій! »СР назва гри в Горького в його ювілейної промови: «Я знаю Леніна, коли він грав у карти в" тітку », любив гру і реготав так, як уміє тільки він один» 50.
Горький як можливий прототип інженера Андрія Людоговского (до цього прототипу зміст образу інженера Людоговского, зрозуміло, ні в якому разі не зводиться) в оповіданні «Санкт-Пітер-Бурх» зашифрований автором досить відкритим шифром, і він легко встановлюється при зіставленні низки фактів літературного та внелитературного характеру.
Перш за все цікаві номінації цього персонажа: спочатку Андрій Людоговскій представлений як інженер51, і лише згодом, по ходу розповіді, читач дізнається, що у інженера є ім'я. Інженер - сама частотна номінація в оповіданні - 23 слововживання, значно рідше зустрічається іменна номінація - ім'я Андрій (7 слововживань у мові Івана Івановича Іванова, завдяки якому інженер і опинився в «тюремній камері»); поодинокими є номінації голубчику, милий Андрій (у мові Івана Івановича), а також інженер Андрій Людоговскій, інженер Людоговскій, просто Людоговскій. Андрій Людоговскій, звичайно, менше всього інженер в буквальному сенсі цього слова.
Вказівкою на Горького як ймовірного прототипу можуть служити деталі зовнішнього портрета інженера - сутулість, високий, в порівнянні з Івановим, зростання: «Інженеру - не можна було горбитися». Не можна в даному випадку пов'язане з якимсь забороною, мабуть, медичного характеру (алюзія на хворобу Горького).
Було б заманливо зв'язати номінацію інженер з розповіді Пільняка «Санкт-Пітер-Бурх» 1921 року з знаменитим сталінським афоризмом, що прозвучали 26 жовтня 1932 на банкеті М. Горького і адресованим письменникам: «Ви - інженери людських душ» 52. Це афористичний сталінське визначення повторив і Горький у своїй доповіді на Першому Всесоюзному з'їзді письменників: «Держава пролетарів має виховати тисячі відмінних" майстрів культури "," інженерів душ "» 53. Причому Горький спочатку вважав за краще дати своє більш широке визначення «майстри культури», а потім повторити сталінське «інженери душ». Тобто відчувається деяка поступка сталінському афоризму з боку Горького. Однак розповідь Пільняка був написаний набагато раніше, і мотивуючим текстом (якщо поставити за мету пошук мотивуючого тексту) повинен бути інше джерело.
Номінація інженер, а також характер міркувань інженера про смерть у «Санкт-Пітер-Бурхе» Пільняка спонукають пильніше вдивитися в образ інженера-мерця і вслухатися у розмови небіжчиків про недовготривалим продовження життя після смерті у фантастичному оповіданні Достоєвського «Бобок».
В оповіданні Пільняка монолог про смерть належить інженеру Андрію Людоговскому: «Мрець чотири тижні після смерті - бачить і чує і, можливо, відчуває в роті присмак гнилі. Він не може рушити, не може сказати. Потроху згнивають нерви рук і ніг - і тоді вони вивалюються зі свідомості, з відчуттів. Останнім починає гнити мозок, - і ось останній раз вушна барабанка сприйняла звук, останній раз кора великого мозку асоціювала думка - про смерть, про любов, про вічність, про Бога - більше адже ні про що не можна тоді думати, перед вічністю, адже тоді немає - людських - відносин, - і потьмяніла думка - як давно вже потьмяніли, оскляніли очі, ставши - риб'ячими, - потьмяніла, розвалилася думка, як розвалився, згнив мозок. Ось через очні западини вповз першого хробак, - тоді очі зникли назавжди. Після смерті йде нова, дивне життя. Одним це - жах, а йому - Людоговскому - цікава думка. Петербург ... »
Монолог Андрія Людоговского про смерть перегукується з поясненням недовгою «життя» після смерті, яке у фантастичному оповіданні Достоєвського «Бобок» належить мертвого Платоном Миколайовичу - «доморощеному філософу, природники і магістра»: «Коли ще ми жили, то вважали помилково тамтешню смерть за смерть . Тіло тут ще раз як ніби оживає, залишки життя зосереджуються, але тільки у свідомості. Це - не вмію вам висловити - триває життя як би за інерцією. Все зосереджено десь у свідомості і триває ще місяців зо два або три ... іноді навіть півроку ... »
При очевидних збіги аналізованих текстів Пильняк, на відміну від Достоєвського, поширює ідею повільного вмирання не на людський організм, а на місто: роздуми інженера про смерть у Пільняка закінчуються багатозначним словом Петербург, після якого поставленомноготочіе. Очевидно, мається на увазі передбачена ще при заснуванні північної столиці есхатологічна «смерть» Петербурга, різні етапи його «загибелі» 54.
І цей фрагмент в оповіданні Пільняка має не один мотивуючий підтекст, принаймні, в «несвоєчасне думках», у статті, опублікованій в «Нового життя» 1 червня 1918 року, М. Горький пише в зв'язку з «хворими від голоду» в Обухівській лікарні Петрограда: «Та, може бути, страшніше фізичного вмирання від голоду - все більш помітне духовне виснаження Вмирає Петроград як місто, вмирає як центр духовного життя. І в цьому процесі вмирання відчувається моторошна покірність долі, російське пасивне ставлення до життя »55.
Інженер в оповіданні «Бобок» має єдину номінацію (він позбавлений імені і прізвища), що зайвий раз свідчить про чужість Достоєвському самої ідеї людської інженерії. У Достоєвського інженер (і взагалі претензії інженерії втручатися у вирішення глобальних питань) одержує в оповіданні тільки негативну характеристику: «А люди з інженерною освітою судять більше про філософію і політичної економії», «Потім полупроснулся один інженер, але довго ще бурмотів досконалий дурниця, так що наші і не чіплялися до нього, а залишили до часу вилежатися », а захоплене згоду інженера на перевлаштування цвинтарної життя аж ніяк не додає йому авторських симпатій.
Процитовані негативні характеристики інженера з оповідання «Бобок» екстраполюються і на образ інженера Андрія Людоговского. Знову звернімося до тексту, до «показаннями» Андрія Людоговского: «" Я стверджую, що в Росії з низів глибоко національне, здорове, необхідне рух, нічого спільного не має з європейським синдикалістським. У Росії анархічний бунт в ім'я бездержавності, проти якого держави. Я стверджую, що Росія повинна була - і зживає - лихоманку Петрівщина, петербурговщіни, лихоманку ідеї, теорії, математичного католицизму. Я стверджую, що в Росії переможе російське. - Олексіївський равелін. - Інженер Андрій Людоговскій ". - Так було записано в протоколі ». З точки зору вітчизняної політичної історії ці "свідчення" представляються уразливими, тому що з них неясний ні характер «необхідного руху» в Росії, ні сенс твердження «в Росії переможе російське».
Затвердження Андрія Людоговского про «анархічному бунт в ім'я бездержавності» з політичними вимогами більшовиків ніяк не було пов'язано.
* * *
«Свідчення» інженера Людоговского, очевидно, сягають статті М. Горького з циклу «Несвоєчасні думки», яка була опублікована в газеті «Нове життя» 23 грудня 1917 года56, і тоді ж «хибне твердження Горького про анархо-синдикалістських поглядах більшовиків викликало іронічний коментар в "Правді" 24 грудня 1917 р. »57. Так що Пильняк «пустує» у своєму оповіданні і з реальними фактами з біографії Горького, який, на відміну від свого літературного двійника Людоговского, хоча і не був ув'язнений у Петропавловську фортецю, але іронічного осуду більшовицького органу друку не уникнув (нагадаємо у зв'язку з цим і про закриття в 1918 році газети «Нове життя», де друкувалися «Несвоєчасні думки»).
У ще більшою мірою цей пасаж Людоговского - про «національну, здоровому, необхідному русі», про те, що «Росія повинна була - і зживає - лихоманку ідеї», що «в Росії переможе російське» - є відображенням історіософської концепції самого Пільняка початку 1920 -х років, отримала образне втілення в романі «Голий рік»: за Пільняка, «революція взвіхріла стару Русь, змівши наносне, європейськи поверхневе, і оголила допетровські глибини народного буття» 58. У поверненні до цих національних витоків і бачить сенс революції Пильняк в 1919-1923 роках, до появи роману «Машини і вовки».
До речі, саме місце дії в даному випадку - Олексіївський равелін - актуалізує давню суперечку Петра I і його сина Олексія про шляхи розвитку Росії, суперечка, що закінчився трагічним для сина Петра, а відповідно до історіософської концепцією Пільняка - і для Росії, результатом. Суперечка-допит Петром Першим сина Олексія, який є одним із смислових центрів у мотивуючим для «Санкт-Пітер-Бурха» романі Мережковського, проектується на суперечку-допит Іваном Івановичем Івановим Андрія Людоговского в тій же Петропавлівської фортеці з тим же обвинуваченням: у протидії революційним прогресивним перетворенням, дозрілим (за Пільняка) в якійсь метафоричної «лондонському готелі». Можливо, назва Олексіївського равеліну підкреслено Пильняк ще й як непряме вказівку на справжнє ім'я прототипу Андрія Людоговского - Олексія Максимовича.
Реальних подій у житті Горького осені 1921 року в принципі, якщо мати на увазі ідеологічний аспект, не суперечить тюремний поворот сюжету в долі Андрія Людоговского: Людоговскій укладений в Олексіївський равелін Петропавловської фортеці і з характеру розповіді виявляється, що він повинен бути розстріляний. У першому ж, 1922 року, виданні оповідання «Санкт-Пітер-Бурх» прямо говорилося про розстріл інженера Людоговского: «Тоді загримів замок, щоб притиснути кожного до нар, притиснутий в тузі: -" ось, адже я ж лежу, я лежу на нарах, я сплю, навіщо? - Я ж сплю, - яааа! Навіщо? "
- Інженер Людоговскій, Смирнов, - Петров ...
... "Адже я ж лежу, на нарах, я сплю, - не я, не яаааа, - не мене! .."
Коридори, приступцю, щабель. Морок. Електрична лампа. Морок. Електрична лампа. Плескіт води, пріступочкі, сходинки. - Світло, підвал - і: два китайці: - ах, які косі очі! - І хто так провів по обличчю, щоб втиснути особа всередину, роздавивши перенісся, обличчя, як плакат, з приставними зубами? - А хода - у китайців - жіноча ... Інженеру не можна було корчитися ...
- Ага! ..
І все. Остання думка - остання функція кори великого мозку - через кілька тижнів - була - нелюдської думкою - бо фосфор омив кору великого мозку, в каламутній воді - в зеленій воді - в проточній воді. Тумани, - хінкі б, хіни! »59
Використання, точніше, обігрування Пильняк «несвоєчасне думок ...» підтверджується текстовими збігами (і на рівні ідей, і на рівні лексичного їх вираження), в числі яких особливо показовий наступний, явно горьківська поворот думки. Відомо недовіру Горького до «темній масі» селянства, його тривога за долю пролетаріату (див. у «несвоєчасне думках ...»:« Сектанти і фанатики, поступово збуджуючи інстинкти темної маси вони відривають у робітничого класу голову »60). Для порівняння наведемо аналогічний фрагмент у «Санкт-Пітер-Бурхе»: «Петровщіна. Лихоманка, Санкт-Пітербурговщіна? Мужик голову відкусить, візьме в рот і так: хак!? - Ні мужика, немає ніякої Росії, - дикуни! Є - світ! »Це явна пустотлива розмовна інтонація Пільняка - живописця словом, той, хто слухає і зримо представляє те, що він описує. До речі, в першому виданні розповіді голову відкушував не «мужик», а «більшовик», що говорить про синонімічності цих понять як своєрідних знаків споконвічно російського національного менталітету в розумінні Пільняка. (Пор.: «Петровщіна. Лихоманка, Санкт-Пітербурговщіна? Більшовик голову відкусить, візьме в рот і так: хак?! - Ні більшовика, немає ніякої Росії, - дикуни! Є - світ!» 61.)
Деякий марнославство в поведінці інженера Андрія Людоговского (очевидно, і його прототипу) було тонко підмічено наглядовою Пильняк і виражено в наступному епізоді оповідання «Санкт-Пітер-Бурх»: «Знаєте, хто був зараз у мене в кабінеті, який гість? - І помовчав. - Іванов Іван, - і помовчав, виждавши, як ім'я хльосне по вітальні ».
Активна робота над оповіданням велася з 6 по 20 вересня 1921 року. Горький виїхав з Петрограда за кордон у жовтні 1921 року, його від'їзду передували наполегливі вмовляння Леніна покинути Петроград. Символічно тюремна камера проектується на реальні події, пов'язані з наполегливим прагненням керівників радянської держави відвернути Горького від безпосередньої участі в революційних подіях в Росії, уникнути з ним протистояння.
Пильняк у всій цій ситуації, мабуть, розраховував на те, що в його розповіді залишиться непоміченою реальне підгрунтя подій, а якщо на неї звернуть увагу, то неминучий скандал додасть йому письменницької слави. Досить відверте пустощі письменника справді залишилося непоміченим, що згодом дозволило йому повторно використовувати цей небезпечний прийом (сміливого введення у твір реальних політичних осіб і подій, хоча і створених за законами художньої творчості) в «Повісті непогашеного місяця» 62. Правда, у випадку з «Місяцем» уникнути скандалу не вдалося, і письменнику довелося виправдовуватися перед владою ще в одній небезпечній грі: «я не відчув вагомості імені тов. Фрунзе, вважаючи, що читач не помітить, звідки я взяв матеріали - або, точніше, не надавав цьому значення, не замислюючись про це »63.
Прийнято вважати, що шлях Бориса Пільняка до Голгофи почався з «Повісті непогашеного місяця», продовжено - в «Червоному дереві». Але фронда по відношенню до влади, до політичних авторитетів Пільняка була властива і раніше, і «Санкт-Пітер-Бурх» про це свідчить досить переконливо. Письменницьку свободу від політики Б. Пильняк стверджував завжди (наскільки можна відкрито або використовуючи «захисний» прийом парадоксу), в тому числі і важкого йому 1929 році: «... чим талановитішу письменник, тим бездарно він політично: це гірка, але біологічна Особливості письменницького обдарування і ремесла, яку ніяк не можна забувати »64.
Природно було б очікувати з боку Олексія Максимовича Горького, який у пільняковском оповіданні не міг не дізнатися себе і героя своїй промові на ленінському ювілеї, не міг не зрозуміти сенсу пільняковскіх алюзій, абсолютно передбачуваного по тону і змісту відгуку на це пільняковское «пустощі».
Те, як використовував Пильняк алюзії та ремінісценції з промови на ленінському 50-річному ювілеї (а факт їх використання видається очевидним), навряд чи могло сприяти подальшій (тільки що почалася і тут же, по суті, припинилося) дружбу прославленого метра і початківця белетриста. Здається, чутливий і вразливий, як це часто буває з художніми натурами, М. Горький не міг не вловити іронії, і досить образливі, по відношенню до себе і всієї міфологемі Горький - Ленін, старанно культивується їм самим.
Ставлення Пільняка до Горького сформувалося складне: і побожне, і в той же час не позбавлене критичного початку, про що свідчить, наприклад, фраза, записана із слів Пільняка К.І. Чуковським в його щоденнику: «А Горький застарів. Хороша людина, але - як письменник застарів »65.
Ставлення Горького до Пільняка, спочатку доброзичливе, різко змінилося ще навесні 1921 року, до написання оповідання «Санкт-Пітер-Бурх» і виходу книги «Повість Петербурзька ...». Згодом негативне ставлення до Пільняка з боку Горького зберігалося і виражалося часом в дуже різкій формі: у 1922 році (коли вийшла і «Повість Петербурзька ...» 66) Горький писав: «Пільняка як такого ще не видно. І - не сподіваюся побачити, прочитавши його фокусніческую "Метелінку" 67 - річ абсолютно мертву Пильняк ж - поки що - імітатор, та ще й не дуже вправний. Імітує грубувато, бо - не культурна і не розуміє всієї глибини і складності образу. Він - більше вигадує, ніж відчуває »(з листа К. Федіна, початок вересня 1922 р.) 68;« не звертайте уваги на мавп, начебто Пільняка, і спекулянтів красивим, але пустим словом »(з листа
В. Каверіна 10 жовтня 1922) 69; «здається, що Пильняк вже стільком людям себе у дрібницях, у словесних фокусах» (з листа О. Демидова 15 травня 1925) 70. І нарешті, цитата з листа М. Горького самому Б. Пільняка від 10 вересня 1922 року: «... пишете ви все гірше, небрежнее і холодніше. "Метелінка" - вже зовсім мертва річ, незважаючи на весь словесний форс і всякі фокуси Шлях, яким ви йдете, небезпечний шлях, він може привести вас до якоїсь клоунади ... »71.
В. Баранов висловлювання Горького про Пільняка коментує наступним чином: «У більшості подібних оцінок без праці можна розрізнити підвищений елемент суб'єктивності Спочатку М. Горький висловлював невдоволення по перевазі манерою молодшого сучасника, стилем, який називали" заметільні "," звихрену "і т. д . »72. Але ж сам Горький зізнавався, що на початку творчого шляху Б. Пільняка благоволив до нього: «Цей пан мені огидний, хоча, на початку його письменства, я його дуже хвалив» 73. Тут є якась загадка: що сталося? У чому причина такої різкої зміни, причому мова явно йде про етичному компоненті. В. Ходасевич натякає на якесь непорозуміння, що сталося між Горьким і Пильняк навесні 1921 року: до Пільняка «Горький непогано ставився як до письменника, але дуже не любив особисто, після непорозуміння, що сталося між ними навесні 1921 р. у Петербурзі. На жаль, розповісти про цей епізод, вкрай забавному і спокусливій, в даний час неможливо »74.
Дуже ймовірно, що оповідання «Санкт-Пітер-Бурх» (у числі інших фактів) став своєрідним мотивуючим підтекстом (про який і Горький, і Пильняк зі зрозумілих причин замовчували) для взаємин Горького та Пільняка, зіграв свою роль у посиленні негативного ставлення до Пільняка з боку Горького. У своєму листі до Горького від 18 серпня 1922 Пильняк пише про двоїстий своє ставлення до великого пролетарського письменника: «Ви, мабуть, сердиті на мене за щось, - і це пов'язує мені руки, - тим паче, що за цей рік ви знову стали мені не Олексієм Максимовичем, а Максимом Горьким, - і це двоіт моє відчуття по відношенню до Вас »75. Ставлення Пільняка до Горького було подвійним давно, воно, здається, і втілилося в оповіданні «Санкт-Пітер-Бурх».
* * *
Однією з особливостей творів Б. Пільняка сучасна йому критика називала наявність в них певної ідеї, яка «завжди" ставиться "їм в оповіданнях і романах, як безумовно нав'язувана життям, як фатальне якесь" бути чи не бути? "Різко поставлена вона, - писав Г. Горбачов, - в оповіданні "Санкт-Пітер-Бурх" »76. Такий «різко поставленої ідеєю» є, по загальноприйнятій думці, пряме твердження автора-оповідача: «Сказання російських сектантів збулися - перший імператор російської рівнини заснував собі парадиз на згубних болотах - Санкт-Пітер-Бурх, - останній імператор здав імператорський - згубних боліт - Санкт-Пітер-Бурх, - мужичою Москві ».
Але ця ідея сама по собі, очевидно, і є «досить тривіальна смислова конструкція», вона не головний «підсумок» проізведенія77, а всього лише констатація загальновідомого факту зміни столиці та висловлення недовіри Пільняка до Петербургу, «петербуржцям», «інтелігентів».
Як відомо, Пільняка в початкове пореволюційну час було властиво розуміння російської революції як «заметільна», стихійної, очисної - «більшовицької». Як «комуністична, робоча, машинна» - не польова, не мужича, не «більшовицька» - революція для Пільняка вперше «пролунала» в 1923 році, про що він писав у «Уривки з щоденника» 78. У листі ж до Д. А. Лутохіну від 3 травня 1922 Пильняк повідомляв: «І ще я люблю - метелиці, разіновщіну, пугачовщину, бунти: пали, круши, крій, грабуй! - Я люблю російську, мужицькою, бунтовщічій - жовтень, в революції нашої метелицю, пустощі »79. Це протистояння (у творчості Пільняка тимчасове) революцій «більшовицької» і комуністичної заявлено в оповіданні автором-оповідачем (!) Як протистояння двох столиць.
У листі П. М. Зайцеву від 9 лютого 1919 Б. Пильняк розмірковував, по суті, про вичерпаність «Петербурзького тексту російської літератури» і про наступної нової літературної епохи, ключову роль в якій буде грати вже, очевидно, не Петербург з усім тим , що він привніс в російську історію, а Москва: за припущенням автора, оповідання «Санкт-Пітер-Бурх» - «про Петра I Антихриста, уведшем Росію з Москви до Петрограда, і про більшовиків, повернули її до зворотне лоно, - не тут Чи ключ нової російської літератури? »80. Більшовики (не комуністи!) Тут протиставляються Петру Першому.
Дослідниками «Петербурзького тексту російської літератури» була відзначена небезпеку спрощеного уявлення про антиномії Петербург - Москва, небезпека наслідування моди в зображенні їх протистояння: «Петербург vice versa Москва - надто помітна, ефектна ... формулювання проблеми і, по суті справи, досить тривіальна смислова конструкція, щоб не стати об'єктом певної моди з готовністю піти на перебільшення і спрощення »81. Для Пільняка, з його готовністю йти на відомі перебільшення, публіцистичне загострення проблеми це була реальна небезпека. Чи вдалося йому уникнути її? І чи тільки про протистояння двох столиць в російській історії йде мова в оповіданні «Санкт-Пітер-Бурх»?
Все ж, думається, художній підсумок оповідання лежить у дещо іншій площині - не в сфері авторських заяв, і він націлений не на минуле і сьогодення, а на майбутнє Петербурга, Москви, Росії незалежно від місця знаходження того, хто стоїть біля керма державного механізму.
Тим і відрізняється «Санкт-Пітер-Бурх» Пільняка від «Петербурга» Андрія Білого, що А. Бєлий у своєму романі підвів «результат настільки дивною столиці нашої і дивної її історії» 82, а Пильняк обрав об'єктом «пустощі», насправді ж справі об'єктом глибокого художнього осмислення, новий виток петербурзької і - ширше - російської історії, післяжовтневий, і свідчить, що про принципові відмінності говорити не доводиться. Закінчилася історія імператорського Петербурга, почалася історія нової Росії - Івана Івановича Іванова (хоча і не «імператора», але саме до нього звернені слова Кам'яного гостя: "Оскільки перебуваємо мив силі своїй і волі»), а вже в якому саме місті буде вершитися відтепер історія нової Росії - не настільки важливо: у Санкт-Пітер-Бурхе або в Москві. Назва Москва, до речі, пояснюється автором як «темні води, - темні води завжди буйні», і в цьому поясненні міститься прихована оціню-ка і пророцтво: буйні води не виключають різного ро-да повеней, повеней і т. п., що в нашому уявленні пов'язано з петербурзьким періодом вітчизняної історії.
Ідея «торжества стихій», як визначальна (за Лотманом) долю Петербурга83, прямо проектується Пильняк і на майбутню історію Росії «московського» її періоду. По суті, протиставлення Санкт-Пітер-Бурха і Москви в оповіданні Пільняка за ціннісною критерієм немає: «московське» майбутнє також «темно» і непередбачувано, як і «санкт-петербурзьке» минуле. СР назва однієї з розділів глави п'ятого роману Пільняка «Голий рік», де міститься знаменитий опис поїзда «мішечників» № 57: «Частина третя триптиха, найтемніша». Знову ми зустрічаємося, як це буває часто у Пільняка, коли він пише про ті чи інші історичні події, з метафорою, яскравою і такою, що запам'ятовується, «але вона ж і приховує предмет, втілюючи його серпанком образності» 84, породжуючи різні інтерпретації. І на проблему Петербург - Москва, як вона представлена в оповіданні в сполученні з образом героя оповідання Іванова, можливий і дещо інший погляд.
Санкт-Пітер-Бурх, звичайно, «зданий мужичою Москві», це твердження автора-оповідача не заперечується, але карета Аполлона Аполлоновича Аблеухову, вона ж - «автомобіль - каретка - Бразо» (або інший автомобіль) якогось умовного Івана Івановича Іванова, буде кроїти вже не Невський проспект, а інші головні вулиці іншої столиці нашої, буде «кроїти перспективи, щоб почати робочий день людини і щоб зірватися в кінець - у кінцях проспектів - в метафізику». Але про це ми вже читали в «Повісті непогашеного місяця», і негорбящійся Перша людина, і перший будинок на головному перехресті Міста, та автомобільне мчаніе Першого (і другого) людини нам вже теж знайомі. І якщо тема Петра I, Петербурга як міста не знайшла продовження у творчості Б. Пільняка на рівні тематичному, то на рівні історіософському, рівні метасюжета російської історії вона не могла залишити Пільняка байдужим.
На початку петербурзької історії було слово його засновника - Петра (в оповіданні Пільняка - Кам'яного гостя), його слово втілилося в камені «Святого-камінь-міста». На початку пост-імператорської історії Петербурга і Росії в цілому Пильняк поставив пересічного російського інтелігента Івана Івановича Іванова (в оповіданні Пільняка - просто Гостя, але з імпліцитно присутніх метафоричним епітетом Камінний). Факт їх спорідненості та наступності набагато важливіше тези оповідача про протистояння Москви і Петербурга, про здачу останнім російським імператором Петербурга Москві. Фактичне зміст оповідання породжує питання набагато більш актуальний: кому саме здав Петербург останній російський імператор? Чиє слово-камінь ляже в основу нової історії? На це питання Пильняк дає недвозначну відповідь: альтернативи Іванову в оповіданні немає. «Москва і Петербург - ще не зжита тема, - писав Г. Федотов. - Революція ставить її по-новому і кидає нове світло на історію двовікового спору »85. Якщо роман А. Бєлого розглядати як питання: хто і що прийде на зміну петербурзькому імператорського періоду, то можливо «Санкт-Пітер-Бурх» Пільняка розцінювати як авторський варіант відповіді: діяльність Івана Івановича Іванова - це чергове повторення інваріанта Петра I, що загрожує черговим зривом в «метафізику».
Протистояння Петербург - Москва для Б. Пільняка було актуальним недовгий час, набагато актуальніше для нього було протистояння місто - провінція86 (провінція як осередок національного життя); вже в листі до Є. Замятін 3 січня 1924 він писав: «... революція скінчилася, і у всіх похмілля, "єретицтві" тепер нове, треба підраховувати, і в підрахунку виходить, що Росія, як була сто років тому, так і тепер, - і Росія не в Москві та Пітері (ці - за гоголівських трійок ходять ), а - там, де і людей-то немає, а один звір »87.
Тріада Захід - Росія - Схід є однією з визначальних ідейно-художньої специфіки «Санкт-Пітер-Бурха».
Доля і перспектива Заходу (крім російського його заломлення) в цьому оповіданні характеризується однією-єдиною, але досить виразною художньою деталлю: «Європа, яка стала крижиною на бік в Атлантиці». Викликаючи недвозначні образні асоціації з гинуть в Атлантиці «Титаніком», ця деталь у Пільняка свідчить про вичерпаність потенціалу європейської цивілізації і згубності шляху, по якому направив свого часу російський корабель Петро Перший.
* * *
Паралель Китай («Імперія Середини») - Росія («друга Імперія Середини») є композиційною віссю розповіді. Темою Сходу в зіставленні з Росією розповідь і починається, і завершується. Вся заключна - третя - глава оповідання «Санкт-Пітер-Бурх» присвячена китайському Сходу. Причому в розробці теми Сходу в оповіданні Пільняка відчутно вплив історіософської концепції «Петербурга» А. Бєлого. За А. Білого, історія являє собою ланцюг фатальних повторень одних і тих же подій. Таким повторним втіленням у «Петербурзі» є образ Миколи Аполлоновича Аблеухову - «старого туранци», який «втілювався багато безліч разів; втілився і нині: в кров і плоть столбового дворянства російської імперії, щоб виконати одну старожитню, заповідну мета: розхитати усі устої. .. »,« ... нині хотів розірвати: кинути бомбу в батька; кинути бомбу в саме швидкоплинний час ». Початок східне («керівна нота татарства») в «Петербурзі» у трактуванні А. Бєлого небезпечно - це «підміна духовної і творчої революції, яка не революція, а вкладення в людство нового імпульсу, - темної реакцією, нумерацією, механізацією».
Тема множинного повторення, втілення - химерного тасування карт у світовій історії - варіюється в «Санкт-Пітер-Бурхе»: «Сторіччя колоди роки інкрустують, щоб тасувати роки століть - китайськими картами»; «Століття лягають статечно, - колодами: - яка ворожка з Коломни в Санкт-Пітер-Бурхе кидає картами так, що історія повторюється, - що століть колоди - роки повторюють і раз, і два?! »Відповідно, набір карт в колоді обмежений, і набір повторень у світовій історії також обмежений. Ця особливість визначила і специфіку хронотопу: час в оповіданні Пільняка - лінійне, але з повторними циклами у світовій історії, повторюваними в силу випадку, карткової ігри88.
Попередником царя Петра в династії Романових Пильняк називає китайського імператора Ши Хоан-Ті, який жив дві тисячі років тому і заподіяла «смертельний удар феодалізму». На відміну від імператора Ши Хоан-Ті, «відгородитися Імперію Середини від світу - Великою Китайською стіною», Петро «у династії Романових" прорубав вікно в Європу "і став: імператором, лише - не встигнувши постаріти до богдихана».
Зіштовхуючи дві історико-культурні реалії - Велику Китайську стіну і петровський феномен вікна в Європу, - Пильняк протиставляє два можливих варіанти національного розвитку: самобутній, із збереженням і розвитком етнічної та ментальної специфіки, і - відкритий для впливу ззовні. У фіналі оповідання Пильняк показує, до чого призвів другий - російський - шлях, написаний Петром Першим: «білогвардієць, дворянин, офіцер російської армії, емігрант, брат, Петро Іванович Іванов», осколок другий Імперії Середини, просить «мілостинку» в Пекіні. Цей шлях закінчився зривом Петербурга в метафізику. Брат Петра Івановича Іванова - Іван Іванович Іванов з усією його «європейської» ідеологією - приречений в цьому сенсі на повторення, про що і написано оповідання.
Богдихан (монг. «священний государ») - назва китайських імператорів з давньої російської традиції. Рівним за титулу - імператором - був і Петро. Очевидно, тут виникає тема обожнювання імператора і його влади, набуття носієм даного титулу певного метафізичного, інфернального якості. Богдихан і ідол в оповіданні Пільняка знаходять синонімічні якості: суть і того, й іншого полягає в ритуальному поклонінні йому і його обожнення. Саме це слово богдихан також зустрічається в «Петербурзі» А. Бєлого, в туранське сні Миколи Аполлоновича: в один з минулих втілень його батько - «Аполлон Аполлонович, богдихан, наказав Миколі Аполлоновичу перерізати багато тисяч (що і було виконано)».
Тема «дерев'яних божків» (богдихану-ідолів), яким поклонялися киргиз-Кайсацкой предки Миколи Аполлоновича Аблеухову (гл. «Страшний суд» роману «Петербург»), виступає в якості одного з сполучних елементів оповідання Пільняка з романом А. Бєлого. В оповіданні «Санкт-Пітер-Бурх» ця тема знаходить розвиток і продовження у афоризмі східного походження, який, з посиланням на Конфуція, чотири рази повторюється протягом розповіді: «" Жоден продавець ідолів не поклоняється богам, він знає, з чого вони зроблені ". - Як же сторіччі схилятися - перед століттями? Вони знають, з чого вони злиті: недарма по мастях підбирають стилі років ». Причому цей афоризм і відкриває першу - «китайську» - голову, і завершує її, що надає йому особливого значення. Таким чином, Пильняк в оповіданні десакралізує влада, і його позиція в цьому питанні близька Пушкіну, у якого «гордовитий ідол», «кумир на бронзовому коні» мають «тільки один - негативний зміст:" не сотвори собі кумира "," не роби собі богів литих "» 89.
За влучним зауваженням Д. С. Лихачова, «Петербург в" Петербурзі "Білого - не між Сходом і Заходом, а Схід і Захід одночасно, тобто весь світ. Так ставить проблему Росії Білий вперше в російській літературі ... »Пильняк, розвиваючи цю ідею Білого, підкреслює тему братства у своїй розповіді, вводячи образ брата-двійника Івана Івановича Іванова - Петра Івановича Іванова, який, завдяки химерно розкинутим« картками »історії, просить милостиню в Пекіні: «білогвардієць, дворянин, офіцер російської армії, емігрант, брат, Петро Іванович Іванов». (Пор. характеристику-номінацію іншого Іванова на початку розповіді: «Іван Іванович Іванов був б р а т о м», яка передує номінації інтелігент.) Тема братства звучить в оповіданні як нагадування про те дійсному, що зближує людство, саме номінація брат, завдяки неодноразовим повторам, є глибинною, найважливішою, а інші номінації (інтелігент і т.д.) - вторинні.
Тут - знову на тлі «Петербурга» Білого - читачеві «Санкт-Пітер-Бурха» надається ще одна можливість переконатися в тому, що прізвище Іванов в оповіданні Пільняка не випадкова: в «Петербурзі» у кошмарному видінні Олександра Івановича Дудкіна про четвертому вимірі зустрічається прізвище Іванов, прочитується і в прямому, і в зворотному порядку: «Наші простору не ваші; все тече там у зворотному порядку ... І просто Іванов там - японець якийсь, бо прізвище ця, прочитана у зворотному порядку, - японська: Вонаві ». У Пільняка само і в «інших просторах» («туранских», у термінології А. Білого) прізвище Іванов також прочитується в прямому, а не зворотному, порядку: Іванов і «там» - Іванов. «Там» - не тече все в зворотному порядку.
Росія і Схід у Пільняка мають набагато більше спільного у своїй історії, ніж відмінного. Світова історія химерна у своєму тасування «карт» і світові події - політичні страти в тому числі - повторюються: у числі спільних деталей, єднають Росію і Китай, є бастіони фортеці, де відбуваються «політичні страти»: у фортеці Пекіна «були вкопані стовпи з перекладинами, на стовпах у бамбукових клітинах - в кожній клітині по голові - лежали голови мерців, що дивились тьмяними, шірокораскритимі очима ... Це було місце політичних страт ...». Зауважимо, що тут знову виникає переклик з мотивуючим для Пільняка текстом - романом «Антихрист» Мережковського, де описані сцени по-східному жорстокої страти учасників «змови» царевича Олексія на Червоній площі: «У той же день вранці на Червоній площі, у Лобного Місця , почалися страти. Напередодні залізні спиці, на яких стирчали протягом двадцяти років голови стрільців, обезголовлених в 1698 році, очистили, для того, щоб увіткнути нові голови. Степана Глібова посадили на кіл ".
Порівняння Росії зі Сходом призводить і до появи критичних нот в оповіданні «Санкт-Пітер-Бурх». Це стосується насамперед до деяких рис російського національного характеру: відсутності культури, звички працювати в силу внутрішньої потреби, а не з примусу, див., наприклад, епізод в чисто пільняковском дусі з покинутим в Петербурзі будинком (символічним узагальненням Будинку-Росії, як це і буває зазвичай у Пільняка): «Будинок залишили російські, по-російськи загадив: китаєць своїми руками - зібрав весь людський послід, з підлог, з підвіконь, з печей, з водопровідних раковин, з корідоров90, - щоб удобрити землю Всі камені, бляшанки , обрізки заліза, скло китаєць склав квадратами під брандмауером, китаєць нарив грядки і на грядках посадив кукурудзу, просо і картоплю ». Процитований фрагмент сприймається як апофеоз східної давньої культури, в тому числі культури праці як найважливішої для нації, - на противагу російській ментальності, сприймається як розвиток думки Достоєвського про тотожність Росії та Китаю, «але без його порядку» 91.
Колірна палітра оповідання «Санкт-Пітер-Бурх» в цілому стримана, навіть нейтральна, різнобарвності Пільняка не було властиво, тим більше ця особливість почерку Пільняка проявляється в «Санкт-Пітер-Бурхе». СР в зв'язку з цим зауваження І. Шайтанова з приводу каламбуру Л. Троцького про те, що Пильняк пише «чорним по ... Білому »:« Тут вказівку і на колорит творчості Пільняка, і на його літературний джерело »92. Особливе значення на суворому в колірному відношенні тлі набуває використання Пильняк тієї чи іншої колірної деталі. Підкреслюється в оповіданні став загальним місцем у «Петербурзькому тексті російської літератури» і особливо пам'ятний читачеві «Петербурга» А. Білого сірий деньок («сірий - фінляндський - поозерний деньок»). Тричі повторюється ця деталь в межах одного епізоду, що характерно для Пільняка: його повтори дуже часто локалізовані, так що їх неможливо не помітити, хоча досить поширеними у нього є і повтори дистантних. У наступному фрагменті епітет сірий - «сіра шинель» білогвардійця Петра Івановича Іванова - також повторюється, що підкреслює зміст образу Петра Іванова як частинки колишньої Імперії - імперської столиці (з її «сірим днем»). Художньо значущими яскравими деталями на цьому тлі виглядають незвичайні зоря і захід сонця: «Жовта, як хінна кірка зоря» та «Червона рана заходу пожовтіла помаранчевими кірками, в жовтяниці-лихоманці». Червона рана заходу сонця (про революційну символіку в даному випадку зайво було б говорити за її очевидністю) - один з повторюваних у творчості Пільняка образів трагічного змісту (див., наприклад, «Повість непогашеного місяця»).
Жовтий же колір - це і символ Петербурга з його пофарбованими у жовтий колір будівлями, але і колір Сходу - жовтої раси. Близькість до Сходу, орієнтація на Схід («жовта зоря», «пожовкла червона рана заходу»), завдяки неодноразовим паралелей колірного характеру («Кулак Правди та Злагоди і Світло Червоного Ліхтаря» в Китаї і - революційне червоне полум'я в Росії), підкреслюється в оповіданні. Наступний - надзвичайно поетичний, хоч і похмурий - фрагмент характеризує гибнущий місто-фортецю як місто-морок, місто-бачення, а ангела на шпіц Петропавлівської фортеці - як передвісника смерті: «Голубуватий, зелений туман повставав над Невою і огортав фортецю. А над ним, над туманом - апельсинової кірки кольору - меркнул захід сонця, і в тумані, в жовтому заході плавав на шпіц над фортецею - чорт-ангел-чернець, схожий на чорну страшну птицю. Фортеця в тумані спливла ». Порівняємо близький за змістом та стилістикою фрагмент у «Петербурзі» А. Білого - ще одна деталь, яка підтверджує мотивуючий характер «Петербурга» для «Санкт-Пітер-Бурха»: «... там, звідти вставав Петербург у хвилі хмар; і парили там будівлі; там над будівлями, здавалося, ширяв хтось злобний і темний, чиє дихання міцно обковивало льодом гранітів і каменів колись зелені та кучеряві острова; хтось темний, грізний, холодний звідти, з виючого хаосу, втупився кам'яним поглядом, бив у божевільному ширянні нетопирінимі крилами ...».
Літературної, а не тільки мовний функцією володіє потрійне вживання світловий характеристики «морок»: морок в кімнаті Івана Івановича Іванова, запалене «похмуре» уяву якого зрівнює самого героя з цілим світом, і морок (морок смерті) в зловісних коридорах Петропавлівської фортеці в той час , коли цими коридорами ведуть на розстріл. Многоцветье фарб, повнокровність життя характерні для картин Сходу - для Пекіна: «Сонце з темного і блакитного неба, світячи променями, відкидало лілові різкі тіні від ровів, бастіонів, від бананів, виблискувало різко в лакованих черепиця дахів і рябіло жовто-золотистим, яскраво- блакитним, червоним, химерним багаттям пагод, храмів, кіосків, веж, спіралей портиків, зрізаних там далеко похмурої, бурою лінією стін і зеленої каламуттю каналів ... »
Ідеологія післяжовтневих спадкоємців Петра Першого чревата повторенням російської історії, новим «зривом в метафізику» - у хаос, загибель. Рятівний вихід - у зверненні до традицій Сходу, усвідомленні людського братерства незалежно від кастової приналежності.
Список літератури
1 Пильняк Б. «Мені випала гірка слава ...»: Листи 1915-1937. М.: Аграф, 2002. С. 127.
2 Пильняк Б. «Мені випала гірка слава ...» С. 129.
3 Там же. С. 131.
4 Топоров В. Н. Петербург і «Петербурзький текст російської літератури» / / Топоров В. Н. Міф. Ритуал. Символ. Образ. М.: Прогрес - Культура, 1995. С. 261.
5 Троцький Л. Пильняк / / Троцький Л. Література і революція. М.: Політвидав, 1991. С. 78.
6 Що стосується запозичень Пильняк з роману «Антихрист (Петро і Олексій)», то першим це з осудом зауважив в 1924 році Ю. Тинянов у статті «Літературне сьогодні»: «... ні в якому разі не можна вважати авторитетом історичної науки Мережковського, а в "Kneeb Piter Komаndor" Пильняк його переказує »(Тинянов Ю. Н. Літературний факт. М.: Вища школа, 1993. С. 260).
7 Див: Мораняк-Бамбурач Н. Б. А. Пильняк і «Петербурзький текст» / / Б. А. Пильняк. Дослідження та матеріали / межвуз. cборник текст »/ / Б. А. Пильняк. Дослідження та матеріали / межвуз. cборник наукових праць. Вип. I. Коломна: Вид-во Коломенського педінституту, 1991. С. 36-46; Любимова М. Ю. Про Петербурзьких повістях Бориса Пільняка / / Борис Пильняк: Досвід сьогоднішнього прочитання (За матеріалами наукової конференції, присвяченої 100-річчю з дня народження письменника). ІМЛІ ім. М. Горького. М., 1995. С. 55-62; Баак ван Й. Пильняк і Пітер / / Концепція і сенс. СПб.: Вид-во СПб. ун-ту, 1996. С. 332-345; Грякалова Н. Ю. Від символізму до авангарду. Досвід символізму і російська література 1910-1920-х років (Поетіка. життєтворчості. Історіософія). Дисертація доктора філологіч. наук. СПб., 1998; Шилов О. Ю. До проблеми автора і героя в історичній прозі Б. А. Пільняка / / Б. А. Пильняк. Дослідження та матеріали. Вип. III-IV. Коломна, 2001. С. 73-79.
8 Див про «мозковий грі» в романі А. Білого «Петербург» (гл. «Дивні властивості»): «Мозгова гра носія діамантових знаків (Аполлона Аполлоновича Аблеухову. - В. К.) відрізнялася дивними, вельми дивними, надзвичайно дивними властивостями: черепна коробка його ставала чревом уявних образів, що втілюються негайно ж у цей примарний світ ».
9 Горбачов Г. Творчі шляхи Б. Пільняка / / Борис Пильняк: Майстри сучасної літератури. Збірник під ред. Б. В. Казанського і Ю. М. Тинянова. III. Л.: Academia, 1928. С. 7
10 Гаспаров М. Л. Літературний інтертексту та мовної інтертекст / / Семіотика та інформатика. Збірник наукових статей. Вип. 37. М.: Російський інститут наукової і технічної інформації, 2002. С. 5.
11 Баак ван Й. Пильняк і Пітер. С. 341.
12 Топоров В. Н. Указ. соч. С. 288.
13 Тут і далі художні тексти Б. Пільняка цит. за виданням: Пильняк Б. А. Собр. соч. в 6 тт. М.: ТЕРРА - Книжковий клуб, 2003. Курсив скрізь - автора статті.
14 Пильняк Б. А. Статті 1922-1929 / Подг. тексту, предисл., комент. А. Галушкіна / / Повернення. М.: Радянський письменник, 1991.
С. 254. Див також в романі Б. Пільняка «Голий рік»: «Інтелігенція російська не пішла за Жовтнем. І не могла піти інтелігенція - вірні діти Петра Кожен інтелігент кається, і кожен болить за народ, і кожен народу не знає. А революції, бунту народному, не потрібно було - чуже ».
15 Див: http://www.geocities.com/Athens/Forum/9664/pilnyak/pill.html
16 Це визначення дане В. Топорова у зв'язку з аналогічною ситуацією в «краю марці» О. Е. Мандельштама (див.: Топоров В. Н. Указ. Соч. С. 354).
17 Горький М. [Про В. І. Леніна] / / Горький М. Собр. соч. в 30 тт. Т. 24. М.: ГИХЛ, 1953. С. 204.
18 Грякалова Н. Ю. Указ. соч. С. 256.
19 модернізованим же сучасним варіантом «бота» Петра (своєрідним примарою, Летючим голландцем), що борознить води Неви часів вже сучасного Петрограда, стає в оповіданні «один-єдиний катерок, відкидаючи луна від Палаців, від Біржі і Петропавлівки» (звичайний маршрут Петра. - В. К.).
20 Гофман Вікт. Місце Пільняка / / Борис Пильняк: Майстри сучасної літератури. С. 19.
21 Якщо в цій музичній алюзії і можна побачити зв'язок з «музичними» метафорами О. Блока, то вона носить також характер «мозковий гри», тобто іронічно обігрується Б. Пильняк, як і образ Іванова в цілому.
22 Захаренко Є. Н., Комарова Л. М., Нечаєва І. В. Новий словник іншомовних слів. М.: Азбуковнику, 2003.
23 У сприйнятті Б. Пільняка (як і багатьох російських письменників XIX століття) Петербург - це місто в першу чергу конторський, пор. рядки з листа Б. Пільняка М. Горькому від 24 травня 1921 року: «Пошліть ви мене, Олексій Максимович, хоч до Петербурга в конторники або під три чорти» (Пильняк Б. «Мені випала гірка слава ...» С. 104).
24 Бердяєв Н. А. Астральний роман (Роздуми з приводу роману О. Білого «Петербург») / / Бердяєв Н. А. Про російських класиків / Упоряд., Комент. А.С. Гришина. Набере. ст. К. Г. Ісупова. М.: Вища школа, 1993. С. 315.
25 Там же. С. 312.
26 Там же. С. 311.
27 Долгополов Л. К. Творча історія та історико-літературне значення роману А. Білого «Петербург» / / Білий О. Петербург. М.: Наука, 1981. С. 529.
28 Воронский А. К. Андрій Білий (Мармуровий грім) / / Воронский А. К. Мистецтво бачити світ. М.: Радянський письменник, 1987. С. 97.
29 Топоров В. Н. Указ. соч. С. 283.
30 Джерелом «шахової» теми тут може бути (крім інших, про що див. далі) конкретний епізод з «Антихриста» Д. Мережковського: «Петро сів грати в шахи з Брюсом. Грав завжди добре, але сьогодні був розсіяний. З четвертого ходу втратив ферзя Петро схопився і перекинув ногою шахову дошку, всі фігури полетіли на підлогу ». Пильняк, що для нього характерно, символізує шахову ситуацію, роблячи шахівницею для Петра весь світ, підкреслюючи тим самим масштабність петровських перетворень.
31 Першим на перекличку образів Івана Івановича Іванова з Аблеухову і Дудкін з роману А. Білого звернув увагу М. Мораняк-Бамбурач (див.: указ. Соч. С. 42).
32 Приклад народного слова про Петербурзі: «Петербургу бути пусту (варіант - Пітербурху, Пітербурху порожніти буде!) - Пророкував з ранку 9 грудня дячок Троїцької церкви на Петербурзькій стороні, після того як вночі лунали якісь дивні звуки і шум зверху, наче хтось бігав по дзвіниці - "потвора чи чорт", за найбільш поширеною версією »(Топоров В. Н. Указ. соч. С. 323).
33 Долгополов Л. К. Андрій Білий і його роман «Петербург». Л.: Радянський письменник, 1988. С. 204.
34 Неодмінна умова Пільняка - «видати під старому» (Пильняк Б. «Мені випала гірка слава ...» С. 129) «Повість Петербурзьку ...» - при підготовці її до видання у 1922 році не було дотримано, принаймні обкладинка була виконана в модерністському дусі: стріла центрального проспекту Петербурга пронизував місто і увенчиваласьметафизическим «Чорним квадратом» К. Малевича (див.: http://www. geocities.com/Athens/Forum/9664/pilnyak/pill.html).
35 Номінація Іван Іванович Іванов зустрічається і в інших текстах Пільняка - у більш пізньому його оповіданні «Людський вітер» (1925). Причому і в цьому оповіданні Іван Іванович Іванов також отримує різко виражену негативну характеристику («негідник»): його син Іван (!) Не прощає батькові моральної глухоти по відношенню до матері і її дитині від іншого чоловіка. І справа тут не в особливій нелюбові Б. Пільняка до антропоніму Іван, а в прагненні підкреслити узагальнений зміст описуваної життєвої колізії. У цьому оповіданні Пільняка Іванов виступає перш за все (хоч і не тільки) в ролі синоніма до відомого притчевий висловом якийсь чоловік.
36 Бердяєв Н. А. Указ. соч. С. 311.
37 Див: http://www.geocities.com/Athens/Forum/9664/pilnyak/pill.html
38 Цит. по: Кійко Є. І. Примітки / / Достоєвський Ф. М. Повна. зібр. соч. в 30 тт. Т. 5. Л.: Наука, 1973. С. 381.
39 Якобсон Р. Статуя в поетичній міфології Пушкіна / / Якобсон Р. Роботи з поетики. М.: Прогрес, 1987. С. 148-149.
40 Цит. по: Кійко Є. І. Примітки. С. 378.
41 До речі, в цьому знаменитому порівнянні, почуте М. Горьким від Сормовського робітника в 1918 році - «простий, як правда», - ще одне можливе обгрунтування «простого» імені Іванова.
42 Ср у зв'язку з цим зауваження Л. Щерби: «Все мистецтво художника і полягає в тому, щоб направляти можливі і необхідні, хоча і нечіткі асоціації по визначеному шляху» (Щерба Л. В. Вибрані праці з російської мови. М.: Держ. навчально -педагогіч. вид-во, 1957. С. 101).
43 Горький М. [Про В. І. Леніна]. С. 204-205.
44 Горький А. М. В. І. Ленін / / Горький М. Літературні портрети. М.: ГИХЛ, 1959. С. 349.
45 Припущення про «співвіднесеності» образу Івана Івановича Іванова з «реальним обличчям» було висловлено також О. Шиловим у статті «До проблеми автора і героя в історичній прозі Б.А. Пільняка »(Б. А. Пильняк. Дослідження та матеріали. Вип. III-IV. Коломна, 2001. С. 79).
46 Горький А. М. Несвоєчасні думки і міркування про революцію і культурі (1917-1918 рр.).. М.: МСП «Інтерконтакт», 1990. С. 83.
47 Там же. С. 84.
48 Горький М. [Про В. І. Леніна]. С. 204.
49 Пильняк Б. А. Статті 1922-1929. С. 258-259.
50 Горький М. [Про В. І. Леніна]. С. 205.
51 Одним з менш ймовірних джерел номінації інженер могла бути професійна приналежність і літературна репутація Є. Замятіна, про який у листі Б. Пільняка до В.С. Миролюбова від 26 липня 1921 читаємо (при загальній високій оцінці творчості Є. Замятіна) такі рядки: «... що я думаю про Замятін? - Думаю, що його нещастя, що він як людина майже зовсім інженер і майже зовсім не письменник ... »(Пильняк Б.« Мені випала гірка слава ... »С. 116). Згодом, однак, думка Б. Пільняка про Замятін-художника зміниться.
52 Зелінський К. Одна зустріч у М. Горького (Запис із щоденника) / Публ. А. Зелінського / / Питання літератури. 1991. № 5. С. 166.
53 О. Ронен як «більш близькою до сталінської формулюванні аналогії поет - інженер» (Ронен О. «Інженери людських душ»: до історії вислови / / Лотмановскій збірник. Т. 2. М.: Изд-во РДГУ, ДЦ-Гарант , 1997. С. 394) розглядає попередні поетичні формулювання В. Маяковського, на додаток до вже розглядаються в літературознавстві формулюванням Ю. Олеші та С. Третьякова. Неврахована «інженерна» номінація з оповідання Б. Пільняка «Санкт-Пітер-Бурх» свідчить, що метафора поет - інженер є, мабуть, не стільки індивідуальної метафорою, скільки масово вживаною поетичної формулою в літературі 1920-1930-х років.
54 Літературна ж генеалогія розмов про смерть у «Санкт-Пітер-Бурхе» зводиться не тільки до розповіді Достоєвського «Бобок», а й до «Петербургу» А. Білого, до якого відомий авторський коментар: «Мій Петербург - привид, вампір .. . Я населив свій Петербург автоматами, живими мерцями »(Одоєвцева І. На берегах Неви / / Білий О. Петербург; Вірші. М.: Олімп, 1998. С. 488).
55 Горький А. М. Несвоєчасні думки ... С. 178.
56 Горький А. М. Несвоєчасні думки ... С. 103.
57 Там же. С. 192.
58 Шайтанів І. О. Коли ламається протягом (Історичні метафори Бориса Пільняка) / / Питання літератури. 1990. № 7. С. 44.
59 Див: http://www.geocities.com/Athens/Forum/9664/pilnyak/pill.html
60 Горький А.М. Несвоєчасні думки ... С. 103.
61 Див: http://www.geocities.com/Athens/Forum/9664/pilnyak/pill.html
62 Див про це: Крючков В. П. «Думка» і «малюнок» у «Повісті непогашеного місяця» / / Крючков В. П. «Єретики» в літературі:
Л. Андреєв, Є. Замятін, Б. Пильняк, М. Булгаков. Саратов, 2003.С. 135-175.
63 Павлова Т. Ф. «Пильняк шахраює і обманює нас ...» (До історії публікації «Повісті непогашеного місяця» Бориса Пільняка) / / Виключити всякі згадки ... Нариси радянської цензури. Мінськ, 1995. С. 73.
64 Пильняк Б. А. Статті 1922-1929. С. 250.
65 Пильняк Б. «Мені випала гірка слава ...» С. 98.
66 Необхідно обмовитися, однак, що відгуків М. Горького безпосередньо про «Повісті Петербурзької ...» у нашому розпорядженні немає.
67 Пильняк Б. Метелінка. Берлін: Вогники, 1922.
68 Літературна спадщина. Т. 70. Горький і радянські письменники: невидана листування. М.: Изд-во АН СРСР, 1963. С. 469.
69 Там же С. 173.
70 Там же. С. 152.
71 Літературна спадщина. Т. 70. Горький і радянські письменники: невидана листування. М.: Изд-во АН СРСР, 1963. С. 311.
72 Баранов В. І. За рядком одного присвяти (М. Горький і Б. Пильняк) / / Б. А. Пильняк. Дослідження та матеріали / Вип. I. Коломна, 1991. С. 79.
73 Горький М. Лист А.П. Чапигина від 17 червня 1926 / / Горький М. Собр. соч. в 30 тт. Т. 29. С. 470.
74 Пильняк Б. «Мені випала гірка слава ...» С. 104.
75 Там же. С. 184.
76 Горбачов Г. Указ. соч. / / Борис Пильняк: Майстри сучасної літератури. С. 61.
77 Див: «У традиційній антитезі Петербург - Москва Пильняк обирає варіант, в якому" бездушний, казенний, казармений, офіційний, неприродний, регулярний, абстрактний, незатишний, виморочне, неросійський Петербург "здається Москві - напівазійської, стихійної селі» (Мораняк- Бамбурач Н. Б. А. Пильняк і «Петербурзький текст». С. 44); в «Повісті Петербурзької ...» Б. Пильняк «заспівав відхідну Петербургу і зачинив за непотрібністю" вікно в Європу "» (Любимова М. Ю. Про Петербурзьких повістях Бориса Пільняка. С. 60).
78 Пильняк Б.А. Статті 1922-1929. С. 257.
79 Пильняк Б. «Мені випала гірка слава ...» С. 166.
80 Пильняк Б. «Мені випала гірка слава ...» С. 61.
81 Топоров В. Н. Указ. соч. С. 274.
82 Бердяєв Н. А. Указ. соч. С. 311. Разом з тим Н.А. Бердяєв тут не зовсім точний: образ нещасного терориста Олександра Івановича Дудкіна, в певному сенсі наступника Петра I, звернений не стільки в минуле і сьогодення, скільки в майбутнє. А Дудкін, у свою чергу, - прямий попередник Івана Івановича Іванова з «Санкт-Пітер-Бурха», точніше - його символічний старший «брат», що зійшов з розуму, другий, «реальний» брат Іванова, як ми знаємо з розповіді, був розстріляний.
83 Див: Лотман Ю. М. Символіка Петербурга / / Лотман Ю. М. семіосфера. С.-Петербург: Мистецтво СПб., 2000. С. 321.
84 Шайтанів І. О. Указ. соч. С. 56.
85 Федотов Г. П. Три столиці / / Федотов Г. П. Доля і гріхи Росії. СПб.: Вид-во «Софія», 1991. С. 50.
86 Див: Трофімов І. Провінція Бориса Пільняка. Даугавпілс: Даугавпілс. пед. ун-т. Каф. рус. літ. і культури. 1998. 132 с.
87 Пильняк Б. «Мені випала гірка слава ...» С. 264.
88 Про концепцію повторюваності історії, про образному паралелізмі оповідань «Його Величність Kneeb Piter Komandor» і «Санкт-Пітер-Бурх» - «героїв-двійників Зотове і Івана Івановича Іванова, а також Тихона Старцева та Андрія Людоговском» див у статті О. Шилова «До проблеми автора і героя в історичній прозі Б. А. Пільняка» (Б. А. Пильняк. Дослідження та матеріали. Вип. III-IV. С. 77 і далі.).
89 Епштейн М. Фауст і Петро на березі моря / / Епштейн М. Парадокси новизни: Про літературному розвитку XIX-XX століть. М.: Радянський письменник, 1988. С. 56.
90 Ср розробку цієї теми в сатиричному ключі в «Собачому серці» (1925) М. Булгакова: «Що таке ця ваша розруха? Стара з костуром? .. »
91 Достоєвський Ф. М. Щоденник письменника. 1873 / / Достоєвський Ф. М. Повна. зібр. соч. в 30 тт. Т. XXI. Л.: Наука. 1980. С. 7.
92 Шайтанів І. О. Указ. соч. С. 47.