Життя Гумільова

Зміст

Введення

Н икола Степанович Гумільов народився 3 (15) квітня 1886 року у Кронштадті, де його батько, Степан Якович, який закінчив гімназію в Рязані і Московський університет з медичного факультету, служив корабельним лікарем. За деякими даними, сім'я батька походила з духовного звання, чому непрямим підтвердженням може бути прізвище (від латинського слова humilis, "смиренний"), але дід поета, Яків Степанович, був поміщиком, власником невеликого маєтку Берізки в Рязанської губернії, де сім'я Гумільовим іноді проводила літо. Б. П. Козьмін, не вказуючи джерела, каже, що юний М. С. Гумільов, захоплювався тоді соціалізмом і який читав Маркса (він був у той час Тифлисским гімназистом - значить, це було між 1901 і 1903 роками), займався агітацією серед мірошників , і це викликало ускладнення з губернатором Берізки були пізніше продані, і на місце їх куплено невеличкий маєток під Петербургом.

Мати Гумільова, Анна Іванівна, уроджена Львова, сестра адмірала Л. І. Львова, була другою дружиною С. Я. І на двадцять з гаком років молодший за свого чоловіка. У поета був старший брат Дмитро і однокровна сестра Олександра, в заміжжі Сверчкова. Мати пережила обох синів, але точний рік смерті не встановлено.

1Образованіе Гумільова.

Гумільов був ще дитиною, коли батько його вийшов у відставку і сім'я переселилася в Царське Село. Свою освіту Гумільов почав вдома, а потім навчався в гімназії Гуревича, але в 1900 році родина переїхала в Тифліс, і він вступив в 4-й клас 2-ї гімназії, а потім перевівся в 1-у. Але перебування в Тифлісі було недовгим. У 1903 році сім'я повернулася в Царське Село, і поет вступив у 7-й клас Миколаївської Царськосельській гімназії, директором якої в той час був і до 1906 року залишався відомий поет Інокентій Федорович Анненський. Останньому зазвичай приписується великий вплив на поетичну розвиток Гумільова, що у всякому разі дуже високо ставив Анненського як поета. Мабуть, писати вірші (і розповіді) Гумільов почав дуже рано, коли йому було всього вісім років. Перша поява його у пресі ставиться до того часу, коли сім'я жила в Тифлісі: 8 вересня 1902 року в газеті "Тіфліський Листок" було надруковано його вірш "Я в ліс втік з міст ...".

За всіма даними, навчався Гумільов поганенько, особливо з математики, і гімназію закінчив пізно, тільки в 1906 воду. Зате ще за рік до закінчення гімназії він випустив свій перший збірник віршів під назвою "Шлях конкістадорів", з епіграфом з чи багатьом тоді відомого, а згодом настільки знаменитого французького письменника Андре Жида, якого він, очевидно, читав в оригіналі. Про це першій збірці юнацьких віршів Гумільова Валерій Брюсов писав у "Терезах", що він повний "переспівів і наслідувань" і повторює всі основні заповіді декадентства, пора жили своєю сміливістю і новизною на Заході років за двадцять, а в Росії років за десять до того . Все ж таки Брюсов вважав за потрібне додати: "Але в книзі є й кілька прекрасних віршів, дійсно вдалих образів. Припустимо, що вона тільки шлях нового конкістадора і що його перемоги і завоювання попереду". Сам Гумільов ніколи більше не перевидавав "Шлях конкістадорів" і, дивлячись на цю книгу, очевидно, як на гріх молодості, за рахунку своїх збірок віршів опускав її (тому "Чуже небо" він назвав в 1912 році третьою книгою віршів, тоді як на самому ділі вона була четвертою).

2Еміграція в Париж

З біографічних даних про Гумільова неясно, що він робив відразу після закінчення гімназії. А. А. Гумільова, згадавши, що її чоловік, закінчивши гімназію, за бажанням батька, поступив до Морський Корпус і був одне літо в плаванні, додає: "А поет за наполяганням батька повинен був вступити до університету", і далі говорить, що він вирішив поїхати в Париж і вчитися в Сорбонні. Відповідно до словника Козьміна, Гумільов вступив до Петербурзького університету вже набагато пізніше, в 1912 році, займався старо-французької літературою на романо-германському відділенні, але курсу не скінчив. До Парижа ж він справді поїхав і провів закордоном 1907-1908 роки, слухаючи у Сорбонні лекції з французької літератури. Якщо взяти до уваги цей факт, вражає як він у 1917 році, коли знову потрапив до Франції, погано писав по-французьки, і з точки зору граматики, і навіть з точки зору правопису: про його погане знання французької мови свідчить зберігається в моєму архіві власноручний меморандум Гумільова про набір добровольців в Абіссінії для армії союзників, а також його власні переклади його віршів на французьку мову.

У Парижі Гумільов надумав видавати невеликий літературний журнал під назвою "Сіріус", в якому друкував власні вірші та оповідання під псевдонімами "Анатолій Грант" і "К-о", а також і перші вірші Анни Андріївни Горенко, що стала незабаром його дружиною і прославилася під ім'ям Анни Ахматової - вони були знайомі ще по Царському Селу. В одній з пам'яток про Гумільова, написаній незабаром після його смерті, цитується лист Ахматової до невідомій особі, написане з Києва і датоване 13 березня 1907, де вона писала: "Навіщо Гумільов взявся за" Сіріус "? Це мене дивує і приводить в надзвичайно веселий настрій. Скільки нещастя наш Микола переніс і все даремно! Ви помітили, що співробітники почтівсе так само відомі й шановані, як я? Я думаю що знайшло на Гумільова затемнення від Господа. Буває ". На жаль, навіть у Парижі виявилося неможливо знайти комплект "Сіріуса" (всього вийшло три тоненьких номера журналу), і з надрукованого там Гумільовим ми маємо можливість дати в цьому виданні лише один вірш і частина однієї "поеми в прозі". Чи були в журналі які-небудь інші співробітники крім Ахматової і ховався під різними псевдонімами Гумільова, залишається неясним.

У Парижі таки 1908 році Гумільов випустив свою другу книгу віршів - "Романтичні квіти". З Парижа він у 1907 році здійснив свою першу подорож до Африки. Мабуть, подорож це було зроблено всупереч волі батька, принаймні, ось як пише про це О. А. Гумільова:

Про цю свою мрію [поїхати до Африки] ... поет написав батькові, але батько категорично заявив, що ні грошей, ні його благословення на таке (на ті часи) "екстравагантну подорож" не отримає до закінчення університету. Тим не менш Коля, не дивлячись ні на що, в 1907 році вирушив у дорогу, заощадивши необхідні кошти з щомісячної батьківської получки. Згодом поет із захопленням розповідав про все побачене: - як він ночував у трюмі пароплава разом з пілігримами, як поділяв з ними їх мізерну трапезу, як був арештований в Трувілле за спробу пробратися на пароплав і проїхати "зайцем". Від батьків це подорож приховувалося, і вони дізналися про нього лише пост-фактум. Поет заздалегідь написав листа батькам, і його друзі акуратно кожні десять днів відправляли їх із Парижа.

У цьому оповіданні, може бути, і не все точно: наприклад, залишається незрозумілим, чому по дорозі в Африку Гумільов потрапив в Трувілле (у Нормандії) і був там заарештований - можливо, що тут переплутані два різних епізоду - але ми все ж наводимо розповідь А. А. Гумилевой, так як про цю першу поїздку поета в Афрікудругіх спогадів начебто не збереглося.

3Возвращеніе до Росії. Літературне життя столиці.

У 1908 році Гумільов повернувся до Росії. Тепер у нього вже була деяка літературне ім'я. Про що вийшли в Парижі "Романтичних кольорах" написав знову в "Терезах" Брюсов. У цій книзі він побачив великий крок вперед у порівнянні з "Шляхом". Він писав:

... бачиш, що автор багато і наполегливо працював над своїм віршем. Не залишилося й слідів колишньої недбалості розмірів, неохайності рим, неточності образів. Вірші М. Гумільова тепер гарні, витончені, і більшою частиною інтере сн и по формі; тепер він різко і виразно викреслює свої образи і з великою продуманістю та вишуканістю вибирає епітети. Часто рука йому ще змінює, [але?] Він - серйозний працівник, який розуміє, чого хоче, і вміє досягати, чого домагається.

Брюсов правильно зазначав, що Гумільову більше вдається лірика "об'єктивна", де сам поет зникає за намальованими Їм образами, де більше дано оці, ніж слуху. У віршах ж, де треба передати внутрішні переживання музикою вірша і чарівністю слів, М. Гумільову часто не дістає сили безпосереднього навіювання. Він трохи парнасець у своїй поезії, поет типу Леконта де Ліля ... Свою рецензію Брюсов закінчував так:

Звичайно, незважаючи на окремі вдалі п'єси, і "Романтичні квіти" - тільки учнівська книга. Але хочеться вірити, що Н. Гумільов належить до числа письменників, що розвиваються повільно, і по тому самому постають високо. Може бути, продовжуючи працювати з тією завзятістю, як тепер, він зуміє піти багато далі, ніж ми те намітили, відкриє в собі можливості, нами не підозрювані.

У цьому своєму припущенні Брюсов виявився як не можна більш прав. Так як Брюсов вважався критиком строгим і вимогливим, така рецензія повинна була окрилити Гумільова. Трохи зліший, рецензуючи в "Терезах" (1909) один журнал, в якому були надруковані вірші Гумільова, що увійшли потім у "Перли", Сергій Соловйов казав, що іноді у Гумільова "попадаються литі строфи, що видають школу Брюсова", і теж писав про вплив на нього Леконта де Ліля.

У період між 1908 і 1910 рр.. Гумільов зав'язує літературні знайомства і входить у літературне життя столиці. Живучи в Царському Селі, він багато спілкується з І. Ф. Анненський. У 1909 році знайомиться з С. К. Маковським і знайомить з Анненським, який на короткий час стає одним із стовпів опираємося Маковським журналу "Аполлон". Журнал почав виходити в жовтні 1909 року, а 30 листопада того ж року Анненський раптово помер від розриву серця на Царськосільському вокзалі в Петербурзі. Сам Гумільов з самого ж початку став одним з головних помічників Маковського по журналу, діяльності його співробітників і присяжним поетичним критиком. З року в рік він друкував у "Аполлоні" свої "Листи про російської поезії". Лише іноді його в цій ролі змінювали інші, наприклад В'ячеслав Іванов і М. А. Кузмін, а в роки війни, коли він був на фронті - Георгій Іванов.

Навесні 1910 року помер батько Гумільова, давно вже важко хворів. А дещо пізніше в тому ж році, 25-го квітня, Гумільов одружився на Ганні Андріївні Горенко. Після весілля молоді поїхали до Парижа. Восени того ж року Гумільов зробив нову подорож до Африки, після цього разу в самих малодоступних місцях Абіссінії. У 1910 році вийшла третя книга віршів Гумільова, що доставила йому широку популярність - "Перли". Книгу цю Гумільов присвятив Брюсову, назвавши його своїм учителем. У рецензії, надрукованій у "Росіянки Думки" (1910), сам Брюсов писав з приводу "Перлів", що поезія Гумільова

живе у світі уявному і майже примарному. Він якось цурається сучасності, він сам створює для себе країни і населяє їх їм самим створеними істотами: людьми, звірами, демонами. У цих країнах - можна сказати, в цих світах, - явища підкоряються не звичайним законам природи, але новим, кому наказав існувати поет, і люди в них живуть і діють не за законами звичайної психології, але за дивним, незрозумілим капризам, підказуються автором суфлером .

Говорячи про включені Гумільовим в книгу віршах з "Романтичних квітів", Брюсов зазначав, що там

фантастика ще вільнішою, образи ще примарна, психологія ще химерніше. Але це не означає, що юнацькі вірші автора повніше виражають його душу. Навпаки, треба зазначити, що у своїх нових поемах він значною мірою звільнився від крайнощів своїх перших творінь і навчився замикати свої мрії в більш чіткіших обрисів. Його бачення з роками придбали більше пластичності, опуклості. Разом з тим явно зміцнів і його вірш. Учень І. Анненського, В'ячеслава Іванова та того поета, якому присвячені "Перли" [т. е. самого Брюсова], Н. Гумільов повільно, але впевнено йде до повного майстерності в області форми. Майже всі його вірші написані чудово, обдуманим і витончено лунають віршем. Н. Гумільов не створив ніякої нової манери письма, але, запозичивши прийоми віршової техніки у своїх попередників, він зумів їх удосконалити, розвинути, поглибити, що, можливо, треба визнати навіть більшою заслугою, ніж пошуки нових форм, занадто часто веде до плачевних невдач.

В'ячеслав Іванов тоді ж у "Аполлоні" (1910) писав про Гумільова з приводу "Перлів", як про учня Брюсова, говорив про його "замкнутих строфах" і "тих, хто пишається станції", про його екзотичному романтизмі. У поезії Гумільова він бачив ще тільки "можливості" і "натяки", але йому вже тоді здавалося, що Гумільов може розвинутися в інший бік, ніж його "наставник" та "Вергілій": такі вірші як "Подорож до Китаю" або "Маркіз де Карабас "(" незрівнянна ідилія ") показують, писав Іванов, що" Гумільов часом хмеліє мрією веселіше і безпечніше, ніж Брюсов, тверезий в самому захваті ". Свій довгий і цікавий відгук Іванов закінчував наступним прогнозом:

... коли дійсний, стражданням і любов'ю куплений досвід душі розірве завіси, ще обволікаючі перед очима поета сущу реальність світу, тоді розділяться в ньому "суша і вода", Тоді його ліричний епос стане об'єктивним епосом, і чистою лірикою - його прихований ліризм, - тоді вперше буде він належати життя.

До 1910-1912 рр.. відносяться спогади про Гумільова пані В. Неведомський. Вона та її молодий чоловік були власниками маєтку Подобіно, старого дворянського гнізда в шести верстах від набагато більш скромного Слєпньова, де Гумільов і його дружина проводили літо після повернення з весільної подорожі. Цього літа Неведомський познайомилися з ними і зустрічалися мало не щодня. Неведомська згадує про те, як винахідливий був Гумільов у вигадуванні різних ігор. Користуючись досить великий стайнею Неведомський, він придумав гру в "цирк".

Микола Степанович їздити верхи, власне кажучи, не вмів, але у нього була повна відсутність страху. Він сідав на будь-якого коня, ставав на сідло і проробляв самі головоломні вправи. Висота бар'єру його ніколи не зупиняла, і він не раз падав разом з конем. До циркової програми входили також танці на канаті, ходіння колесом і т. д. Ахматова ви-ступала як "жінка-змія": гнучкість у неї була дивовижна - вона легко закладала ногу за шию, стосувалася потилицею п'ят, зберігаючи при всьому цьому суворе обличчя послушниці. Сам Гумільов, як директор цирку, виступав у прадедушкіном фраку й циліндрі, витягнутих з скрині на горищі. Пам'ятаю, раз ми заїхали кавалькадою людини десять у сусідній повіт, де нас не знали. Справа була в Петрівки, в сінокіс. Селяни обступили нас і почали розпитувати - хто ми такі? Гумільов, не замислюючись, відповів, що ми бродячий цирк і їдемо на ярмарок у сусіднє місто повіту давати уявлення. Селяни попросили нас показати наше мистецтво, і ми виконали перед ними всю нашу "програму". Публіка була у захваті, і хтось почав збирати мідяки в нашу користь. Тут ми зніяковіли і поспішно зникли.

Неведомська розповідає також про придуманої Гумільовим грі в "типи", в якій кожен з граючих зображував який-небудь певний образ або тип, наприклад "Дон Кіхота" чи "Пліткарі", або "Велику Інтриганка", або "Людини, що говорить всім правду в очі ", причому Повинен був проводити свою роль в повсякденному житті. При цьому призначені ролі могли зовсім не відповідати і навіть суперечити цьому характером даного "актора". У результаті іноді виникали гострі положення. Старше покоління ставилося критично до цієї гри, молодих ж "захоплювала саме відома ризикованість гри". З цього приводу пані Неведомська говорить, що в характері Гумільова "була риса, що змушувала його шукати і створювати ризиковані положення, хоча б лише психологічно", хоча було у нього потяг і до небезпеки чисто фізичної.

Згадуючи осінь 1911 року, г-жа Неведомська розповідає про п'єсу, яку склав Гумільов для виконання мешканцями Подобіна, коли наполегливі дощі загнали їх у будинок. Гумільов був не тільки автором, а й режисером. Г-жа Неведомська пише:

Його наснагу і химерна фантазія підкоряли нас повністю і ми покірно відтворювали ті образи, які він нам вселяв. Всі фігури цієї п'єси схематичні, як і образи віршів і поем Гумільова. Адже і живих людей, з якими він стикався, М. С. схематизувати і загострював, застосовуючи до типу співрозмовника, до його "коника", ведучи розмову так, що людина ставала рельєфним; при цьому "стілізуемий об'єкт" навіть не помічав, що Н . С. його весь час "стилізує".

4Акмеізм Гумільова.

У 1911 році у Гумільовим народився син Лев. До цього ж року належить народження Цехи Поетів, - літературної організації, спочатку об'єднувала дуже різноманітних поетів (до неї входили і Блоки В'ячеслав Іванов), але незабаром дала поштовх до виникнення акмеїзму, який, як літературна течія, протиставив себе символізму. Тут не місце говорити про це докладно. Нагадаємо тільки, що до 1910 року належить знаменитий спір про символізм. У створеному при "Аполлоні" Товаристві ревнителів Художнього Слова були прочитані доповіді про символізм В'ячеслава Іванова та Олександра Блока. Обидва ці доповіді були надруковані в "Аполлоні" (1910 р.). А в наступному номері з'явився короткий і уїдливий відповідь на них В. Я. Брюсова, що має назву "Про мови рабської, на захист поезії". Усередині символізму намітилася криза, і два з гаком роки тому на сторінках того неї "Аполлона" (1913) Гумільов і Сергій Городецький у статтях носили характер літературних маніфестів проголосили що йде на зміну символізму акмеїзм або адамізм. Гумільов став визнаним вождем акмеїзму (який одночасно протиставив себе і народів незадовго до того футуризму), а "Аполлон" його органом. Цех Поетів перетворився на організацію поетів-акмеїстів, і при ньому виник невеликий журнальчик "Гіпербореї", що виходив у 1912 - 1913 рр.., І видавництво того ж імені.

Проголошений Гумільовим акмеїзм в його власній творчості найповніше і чіткіше висловився у вийшла саме в цей час (1912 р.) збірнику "Чуже небо", куди Гумільов включив і чотири вірші Теофіля Готьє, одного з чотирьох поетів - вельми один на одного несхожих - яких акмеїстів проголосили своїми зразками. Одне з чотирьох віршів Готьє, що увійшли до "Чуже небо" ("Мистецтво"), може розглядатися як свого роду кредо акмеїзму. Через два роки після цього Гумільов випустив цілий том перекладів з Готьє - "Емалі і камеї" (1914 р.). Хоча С. К. Маковський у своєму етюді про Гумільова і каже, що недостатнє знайомство з французькою мовою іноді і підводило Гумільова в цих перекладах, інший знавець французької літератури, що сам став французьким есеїстом і критиком, покійний А. Я. Левінсон, писав у некролозі Гумільова:

Мені дотепер здається кращим пам'ятником цієї пори в житті Гумільова безцінний переклад "Емалей і камей", воістину диво перевтілення в образ улюбленого ним Готьє. Не можна уявити, за корінний різниці у віршуванні французькою та російською, в природному ритмі і артикуляції обох мов, більш разючого враження тотожності обох текстів. І не подумайте, що настільки повної аналогії можливо досягти лише обдуманістю і досконалістю фактури, виработанностью ремесла; тут потрібно осягнення більш глибоке, поетичне братство з іноземним віршотворця.

У ці роки, що передували світовій війні, Гумільов жив інтенсивним життям: "Аполлон", Цех Поетів, "Гіпербореї", літературні зустрічі на вежі у В'ячеслава Іванова, нічні зборища в "Бродячого Собаці", про які добре сказала у своїх віршах Ганна Ахматова і розповів в "Петербурзьких зимах" Георгій Іванов. Ної не тільки це, а і поїздка, до Італії в 1912 році, плодом якої стала низка віршів, спочатку надрукованих у "Росіянки Думки" П. Б. Струве (постійними співробітниками якої в ці роки стали і Гумільов і Ахматова) та в інших журналах , а потім увійшли здебільшого у книгу "Сагайдак", і нову подорож у 1913 році в Африку, на цей раз обставлене як наукова експедиція, до доручення від Академії Наук (в цій подорожі Гумільова супроводжував його сімнадцятирічний племінник, Микола Леонідович Цвіркунів). Про цю подорож до Африки (а може бути почасти й про колишніх) Гумільов писав у надрукованих вперше в "Аполлоні" "П'ятистопні ямбах":

Але минали місяці, назад

Я плив і відвозив ікла слонів,

Картини абіссінських майстрів,

Хутра пантер - мені подобалися їх плями -

І те, що раніше було незрозуміло,

Презренье до світу і втому снів.

Про свої мисливських подвиги в Африці Гумільов розповів у нарисі, який буде включений в останній том нашого Зібрання творів, разом з іншою прозою Гумільова.

"П'ятистопні ямби" - одне з найбільш особистих і автобіографічних віршів Гумільова, який до того вражав своєю "об'єктивністю, своєю" безособовістю "віршем. Повні гіркоти рядки в цих" Ямбах "явно звернені до А. А. Ахматової і виявляють намітилася до цього часу в їх відносинах глибоку і невиправну тріщину:

Я знаю, життя не вдалося ... і ти,

Ти, для кого шукав я на Леванте

Нетлінний пурпур королівських мантій,

Я програв тебе, як Дамаянті

Колись програв божевільний Наль.

Злетіли кістки, дзвінкі як сталь,

Впали кістки - і була печаль.

Сказала ти, задумливий, строго:

- "Я вірила, любила занадто багато,

А йду, не вірячи, не люблячи,

І перед обличчям Всевидючого Бога,

Можливо самому собі гублячи,

Навік я відмовляюся від тебе ". -

Твого волосся не смів поцілувати я,

Ні навіть стиснути холодних, тонких рук.

Я сам собі був бридкий, як павук,

Мене лякав і мучив кожен звук.

І і у простому і темній сукні,

Схожа на древнє Распятье.

Про цю особисту драму Гумільова не прийшов ще час говорити інакше як словами його власних віршів: ми не знаємо всіх її перипетій, і ще жива А. А. Ахматова, не яка сказала про неї у пресі нічого.

З окремих подій в житті Гумільова в цей передвоєнний період - період, про який багато згадували його літературні друзі - можна згадати його дуель з Максиміліаном Волошиним, пов'язану з вигаданою Волошиним "Черубіной де Габріак" та її віршами. Про цій дуелі - виклик стався у студії художника А. Я. Головіна при великому скупченні гостей - розповів досить докладно С. К. Маковський, а мені про неї розповідав також був свідком виклику Б. В. Анреп.

5Вліяніе воєнного періоду на творчість

У сему цього було покладено край у липні 1914 року, коли в далекому Сараєві пролунав постріл Гавриїла Принципу, а потім всю Європу охопила пожежа війни, і з нього почалася та трагічна епоха, яку ми переживаємо за сію пору.

Патріотичний порив тоді охопив все російське суспільство. Але чи не єдиний серед скільки-небудь відомих російських письменників, Гумільов відгукнувся на критику на країну війну дієво, і майже відразу ж (24-го серпня) записався в добровольці. Він сам, в пізнішій версії вже згадуваних "П'ятистопні ямбів", сказав про це все краще:

І в реві людського натовпу,

У гудіння проїжджаючих знарядь,

У немолчном заклику бойової труби

Я раптом почув пісню моєї долі

І побіг, куди тікали люди,

Покірно повторюючи: буди, буди.

У кількох віршах Гумільова про війну, що увійшли до збірки "Сагайдак" (1916) - майже кращих у всій "військової" поезії в російській літературі: позначилося не тільки романтично-патріотичне, але і глибоко релігійне сприйняття Гумільовим війни.

Н. А. Оцуп у своїй передмові до "Вибраного" Гумільова (Париж, 1959) зазначив близькість військових віршів Гумільова до віршів французького католицького поета Шарля Пегі, який так само релігійно сприйняв війну і був убитий на фронті в 1914 році.

У додатку до цього нарису читач знайде "Послужний описок" Гумільова. У ньому в голих фактах і казенних формулах відображені військова жнива і героїчний подвиг Гумільова. Два солдатських Георгія протягом перших п'ятнадцяти місяців війни самі говорять за себе. Сам Гумільов, поетично відтворюючи і переживаючи заново своє життя в чудовому вірші "Пам'ять" (яке читач знайде у другому томі нашого зібрання) так сказав про це:

Знав він борошна голоду і спраги,

Сон тривожний, нескінченний шлях,

Але святий Георгій торкнув двічі

Пулею незайману груди.

У роки війни Гумільов вибув з літературного середовища та життя і перестав писати "Листи про російської поезії" для "Аполлона" (зате в ранковому виданні газети "Біржові Відомості" у свій час друкувалися його "Записки кавалериста"). З його послужного списку випливає, що до 1916 року він жодного разу не був навіть у відпустці. Але в 1916 році він провів у Петербурзі кілька місяців, будучи відряджений для тримання офіцерського іспиту при Миколаївському кавалерійському училищі. Іспиту цього Гумільов чомусь не витримав і виробництва в наступний після прапорщика чин так і не отримав.

6Снова в еміграції

Як поставився Гумільов до лютневої революції, невідомо. Може бути, з почався розвалом в армії було пов'язано те, що він "відпросився" на фронт до союзників і в травні 1917 року через Фінляндію, Швецію та Норвегію виїхав на Захід. Мабуть, передбачалося, що він пройде на Салоникській фронт і буде зарахований до експедиційного корпусу генерала Франше д-Еспер, але він застряг у Парижі. По дорозі до Парижа Гумільов пробув якийсь час у Лондоні, де Б. В. Анреп, його петербурзький знайомий і співробітник "Аполлона", познайомив його з літературними колами. Так, він возив його до Леді Оттоліне Моррелл, яка жила у селі і в будинку якої часто збиралися відомі письменники, в тому числі Д. X. Лоуренс і Олдус Хакслі. У збережених в лондонському архіві Гумільова записниках записаний ряд літературних адрес, а також багато назв книг - з англійської та інших літератур - які Гумільов збирався читати або придбати. Записи ці відображають інтерес Гумільова до східних літератур, і можливо, що-небудь до цього перше перебування в Лондоні, або в більш тривалий на зворотному шляху (між січнем і квітнем 1918 року) він познайомився з відомим англійським перекладачем китайської поезії, Артуром Уелі (Waley ), які служили в Британському Музеї. Перекладами китайських поетів Гумільов зайнявся в Парижі. Про життя Гумільова в Парижі, що тривала шість місяців (з липня 1917 по січень 1918 року) відомо мало. За словами відомого художника М. Ф. Ларіонова (у приватному листі до мене) найбільшою пристрастю Гумільова в цей його паризький період була східна поезія, і він збирав усе до неї стосується. З Ларіоновим і його дружиною, Н. С. Гончарової, що жили в той час в Парижі, Гумільов багато спілкувався, і належний мені зараз лондонський альбом віршів Гумільова ілюстрований їх малюнками у фарбах (є в ньому і один малюнок Д. С. Стеллецького). Згадуючи про перебування Гумільова в Парижі, М. Ф. Ларіонов писав мені: "Взагалі він був непосидою. Париж знав добре і відрізнявся дивовижним вмінням орієнтуватися. Половина наших розмов проходила про Анненський і Жерар де Нерваль. Мав дивина в Тюїльрі сідати на бронзового лева, який самотньо прихований в зелені в кінці саду, майже у Лувру ".

З інших російських знайомств Гумільова відомо про його зустрічі з давно вже жив закордоном поетом К. М. льодів (Розенблюм), лист якого до Гумільову з Парижа до Лондона з вкладеними в нього віршами зберігся серед паперів, переданих мені Б. В. Анрепом.

Але хоча Ларіонов говорить про східній літературі, як головної пристрасті Гумільова в Парижі, відомо і про іншу його паризькій пристрасті - про любов його до молодої Олені Д., напів-російської, напів-француженці, що вийшла потім заміж за американця. Про цю "любові нещасної Гумільова в рік четвертий світової війни", як він сам охарактеризував її, говорить цілий цикл його віршів, записаних до альбому Олени Д., яку він називав своєю "синьою зіркою", і надрукованих за текстом цього альбому - вже після його смерті - у збірнику "До синьої зірці" (1923 Багато хто з цих віршів були записані Гумільовим і в його лондонський альбом, іноді в нових варіантах.

Короткий закордонний період виявився творчо продуктивним в житті Гумільова. Крім віршів "До синьої зірку" і перекладів східних поетів, які склали книгу "Фарфоровий павільйон", Гумільов задумав і почав писати в Парижі і продовжував у Лондоні свою "візантійську" трагедію "Отруєна туніка". До цього ж часу відноситься цікава незакінчена повість "Веселі брати", хоча можливо, що роботу над нею Гумільов почав ще в Росії. Може здатися дивним, що в той час як і Швеція, і Норвегія, і Північне море, які він бачив проїздом, навіяли йому вірші (ці вірші увійшли до книги "Вогнище", 1918), ні Париж ні Лондон, де він пробув досить довго , самі по собі не залишили слідів у його поезії, якщо не вважати згадок паризьких вулиць у любовних віршах альбому "До синьої зірку".

Гумільов у січні 1918 року покинув Париж і перебрався до Лондона. У нього було, невидимому, серйозний намір відправитися на месопотамський фронт і битися в англійській армії. У Лондоні він запасся в якогось Арунделя дель Ре, який пізніше був викладачем італійської мови в Оксфордському університеті, листами до італійських письменникам і журналістам (в тому числі до знаменитого Джованні Батькові) - на випадок, якщо йому доведеться по дорозі затриматися в Італії: листи ці збереглися в записниках в моєму архіві. Можливо, що перед відправкою Гумільова на Близький Схід зустрілися якісь перешкоди з англійської сторони внаслідок того, що до того часу Росія вибула з війни. При від'їзді з Парижа Гумільов був забезпечений платнею по апрель1918 року, а також коштами на повернення до Росії. Чи думав він серйозно про те, щоб залишитися в Англії, ми не знаємо. Навряд чи, хоча в лютому 1918 року він, мабуть, зробив спробу підшукав собі роботу в Лондоні. З цієї спроби, очевидно, нічого не вийшло. Гумільов залишив Лондон у квітні 1918 року: серед його лондонських паперів зберігся датований 10 квітня рахунок за кімнату, яку він займав в скромній готелі неподалік від Британського Музею та теперішнього будівлі Лондонського університету, на Guilford Street Повернутися тоді в Росію можна було лише кружним шляхом - через Мурманськ :. У травні 1908 року Гумільов вже був у революційному Петрограді.

У тому ж році відбувся його розлучення з А А. Ахматової, а в наступному році він одружився на Ганні Миколаївні Енгельгардт, дочці професора-орієнталіста, яку С. К. Маковський охарактеризував, як "гарненьку, але розумово незначну дівчину". У 1920 році у Гумільовим, за словами А. А. Гумилевой, народилася дочка Олена. Про її долю, як і про долю її матері, мені ніколи не доводилося зустрічати ніяких згадок. Що стосується сина А. А. Ахматової, то він в тридцятих роках здобув собі репутацію талановитого молодого історика, причому спеціальністю своєї він начебто вибрав історію Середньої Азії. Пізніше, за обставин досі до кінця не з'ясованих, він був заарештований і засланий.

7Отношеніе до революції

Повернувшись до Радянської Росії, М. С. Гумільов поринув у тодішню гарячковий літературну атмосферу революційного Петрограда. Як багато інших письменників, він став вести заняття і читати лекції в Інституті Історії Мистецтв і в різних виникли тоді студіях - в "Живому Слові", у студії Балтфлоту, і Пролеткульті. Він взяв також близьке участь у редакційній колегії видавництва "Всесвітня Література", заснованого за почином М. Горького, і разом з А. А. Блоком і М. Л. Лозинським став одним з редакторів поетичної серії. Під його редакцією в 1919 році і пізніше були випущені "Поема про старого моряка" С. Кольріджа в його, Гумільова, перекладі, "Балади" Роберта Сауті і "Балади про Робін Гуда". У перекладі Гумільова з його ж коротким передмовою і введенням ассириологи В. К. Шилейко, який став другим чоловіком А. А. Ахматової, був випущений також вавілонський епос про Гільгамеша. Разом з Ф. Д. Батюшкова і К. І. Чуковський Гумільов склав книгу про принципи художнього перекладу. У 1918 році, незабаром після повернення до Росії, він задумав перевидати деякі зі своїх дореволюційних збірників віршів: з'явилися нові, переглянуті видання "Романтичних квітів" і "Перлів"; були оголошені, ноне вийшли "Чуже небо" і "Сагайдак". У тому ж році вийшов шостий збірник віршів Гумільова "Вогнище", що містив вірші 1916-1917 рр.., А також африканська поема "Мік" і вже згадуваний "Фарфоровий павільйон". Роки 1919 і 1920 були роками, коли видавнича діяльність майже повністю припинилося, а в 1921 році вийшли два останніх прижиттєвих збірки віршів Гумільова - "Намет" (вірші про Африку) і "Вогняний стовп".

Крім того, Гумільов брав активну участь і в літературній політиці. Разом з Н. Оцуп, Г. Івановим та Г. Адамовичем він відродив Цех Поетів, який повинен був бути "безпартійним", не чисто акмеістскій, але ряд поетів відмовився в нього увійти, а Ходасевич скінчив тим, що пішов. Догляд Ходасевича був частково пов'язаний з тим, що в петербурзькому відділенні Всеросійського Союзу Поетів стався переворот і на місце Блоку головою був обраний Гумільов. У зв'язку з цим багато і дуже суперечливо писалося про ворожих відносинах між Гумільовим і Блоком в ці останні два роки життя обох, але ця сторінка літературної історії до сих пір залишається до кінця не розкритою, і стосуватися цього питання тут не місце.

Гумільов з самого початку не приховував свого негативного ставлення до більшовицького режиму.

Чи правильно думати, як стверджували багато, що справа була в "наївному" і кілька старомодному, традиційному монархізмі Гумільова. Негативне ставлення до нового режиму було загальним тоді для значної частини російського інтелігентного суспільства, і воно особливо посилилося після репресій, що послідували за замахом на Леніна і вбивством Урицького, досконалим поетом Леонідом Каннегіссером. Але багатьма тоді опанував і страх. Гумільова від багатьох відрізняли його мужність, його безстрашність, його потяг до ризику і тяга до дієвості. Так само як невірно, думається, зображати Гумільова як наївного (або наівнічающего) монархіста, так само неправильно думати, що в так званий змова Таганцева він виявився замішаним більш-менш випадково. Немає підстав думати, що Гумільов повернувся навесні 1918 року в Росію з свідомим наміром вкластися в контрреволюційну боротьбу, але є всі підстави вважати, що, будь він у Росії наприкінці 1917 року, він би серед Білого Руху. Відомо, що з одним із керівників "змови", професором - державознавець М. І. Лазаревським, Гумільов був знайомий ще до від'їзду з Росії в 1917 році.

8Гібель поета

Гумільов був арештований 3-го серпня 1921 року, за чотири дні до смерті О. О. Блока. І В. Ф. Ходасевич, і Г. В. Іванов у своїх спогадах кажуть, що в загибелі Гумільова зіграв роль якийсь провокатор. За словами Ходасевича, цей провокатор був привезений з Москви їх спільним другом, якого Ходасевич характеризує як людину великого таланту і великої легковажності, який "жив ... як птах небесна, говорив - що Бог надушу покладе" і до якого провокатори й шпигуни "так і горнулися ". Гумільову "провокатор", який називав себе починаючим поетом, молодий, приємний у поводженні, щедрий на подарунки, дуже сподобався, і вони стали часто бачитися. Горький казав, що свідчення цієї людини фігурували в гумільовської справі і що він був "підісланий". Г. Іванов пов'язував провокатора з поїздкою Гумільова в Криму влітку 1921 року в поїзді адмірала Неміца і так описував його: "Він був високий, тонкий, з веселим поглядом і відкритим юнацьким особою. Носив ім'я відомої морської сім'ї і сам був моряком, - був зроблений в мічмани незадовго до революції. Додатково до цих володіють властивостями, цей "приємний в усіх відношеннях" молода людина писав вірші, дуже непогано наслідуючи Гумільову ". За словами Іванова, "провокатор був точно на замовлення зроблено, щоб привернути до себе Гумільова". Хоча в оповіданні. Іванова є подробиці, яких немає у Ходасевича, схоже, що мова йде про одне й ту саму людину.

З розповіддю Ходасевича розходиться розповідь Георгія Іванова. За словами Іванова, Гумільов у день арешту повернувся додому близько другої години ночі, провівши весь вечір у студії, серед поетичної молоді. Іванов посилається на студістов, які розповідали, що в цей вечір Гумільов був особливо жвавий і добре налаштований і тому так довго засидівся. Проводжали Гумільова кілька панночок і молодих людей нібито бачили автомобіль, що чекав біля під'їзду Будинку Мистецтв, але ніхто не звернув на це уваги - в ті дні, пише Іванов, автомобілі перестали бути "одночасно і дивиною і страхіттям". З розповіді Іванова виходить, що це був автомобіль Чеки, а люди, які приїхали в ньому, чекали Гумільова у нього в кімнаті з ордером на обшук і арешт.

Н. Н. Берберова у приватному листі до Б. А. Філіппову відносить арешт Гумільова до 4 серпня і згадує, що 3-гоавгуста вона гуляла з Гумільовим по Петербургу до восьми годин вечора (вони познайомилися лише за дев'ять днів до того, коли Берберова була прийнята в гурток молодих поетів "Музика, Раковина", яким керував Гумільов).

Про те, що послідувало за арештом, є кілька оповідань, але всі вони з других чи третіх рук. Георгій Іванов у вже згаданій статті, посилаючись на поета-футуриста Сергія Боброва, якого він називає "напів-чекістом", і на справжнього чекіста, слідчого петербурзької Чеки Дзержібашева, розповідає про те, як сміливо тримав себе Гумільов на допитах і як мужньо він помер . Оцуп ці розповіді називає оповіданнями "таємничих очевидців", додаючи: "і без їх свідоцтва нам, друзям покійного, було ясно, що Гумільов помер гідно своєї слави мужнього і стійкого людини". Оцуп входив до групи чотирьох осіб, які, дізнавшись про арешт Гумільова і про те, що його не випускають, на похоронах Блоку змовилися йти в чеку просити про випуск арештованого на поруки Академії Наук, "Всесвітньої Літератури" та інших організацій, не дуже "благонадійних ", говорить Оцуп, але до яких в останню хвилину додали і благонадійний Пролеткульт. У цю групу входили ще неодмінний секретар Академії Наук С. Ф. Ольденбург, відомий критик А. Л. Волинський і журналіст Н. М. Ролковисскій. Вони не тільки нічого не добилися, але й нічого не дізналися. Їм сказали, що Гумільов заарештований за "посадовий злочин". Коли на це пішло зауваження, що Гумільов ні на якій посаді не перебував, голова петербурзької Чеки виявив, за словами Оцуп, незадоволення, що з ним сперечаються, і сказав: "Поки нічого не можу сказати. Зателефонуйте в середу. У всякому випадку жоден волосся з голови Гумільова не впаде ". У середу, коли Оцуп подзвонив, йому відповіли: "Ага, це з приводу Гумільова, завтра дізнаєтеся". Після цього Оцуп і молодий поет кинулися шукати Гумільова по всіх тюрмах. На шпалерно їм сказали, що Гумільов вночі був узятий на Горохову. За словами Оцуп, в той же вечір голова Чеки на закритому засіданні Петербурзького Ради зробив доповідь про розстріл засуджених у справі Таганцева. Як дату розстрілу Гумільова різні джерела називають і 23, і 24, і 25, і 27 серпня. Повідомлення про "справу Таганцева" і список засуджених по ньому і розстріляних був надрукований у "Петроградській Правді" лише 1-го вересня. Коли був приведений у виконання вирок, в повідомленні не було сказано, але дата постанови Петроградської Губернської Надзвичайної Комісії про розстріл була дана як 24 серпня. Список розстріляних "активних учасників змови в Петрограді" містив 61 ім'я. Про один з трьох осіб, які очолювали комітет "Петроградській Бойовий Організації", колишньому офіцерові Юрія Павловича Германа, було сказано, що він чинив озброєний опір при арешті на кордоні Фінляндії і був убитий. Гумільов фігурував у списку під № 30, і про нього було сказано в цьому довгому офіційному повідомленні:

Гумільов Микола Степанович, 33 років, б. дворянин, філолог, поет, член колегії "Вид-во Всесвітня Література", безпартійний, б. офіцер. Учасник Петроградської Бойовий Організації, активно сприяв складанню прокламації контр-революційного змісту, обіцяв пов'язати з організацією в момент повстання групу інтелігентів, яка активно візьме участь у повстанні, отримував від організації гроші на технічні потреби.

У числі розстріляних було досить багато представників інтелігенції. Але поряд з ними і з офіцерами (головним чином морськими) було кілька матросів, по більшій частині учасників кронштадтського повстання в тому ж році, селян, міщан і робітників. У списку фігурувало 16 жінок; велика частина їх звинувачувалася як активні співучасниці чоловіків. Але був і один випадок, коли 25-летнійучастнік змови ("безпартійний, селянин, слюсар" - сказано було в офіційному повідомленні) був названий "прямим співучасником у справах дружини".

У спогадах про Гумільова неодноразово цитувалася фраза з листа його дружині з в'язниці: "Не турбуйся про мене. Я здоровий, пишу вірші і граю в шахи". Згадувалося також, що у в'язниці перед смертю Гумільов читав Гомера і Євангеліє. Написані Гумільовим у в'язниці вірші не дійшли до нас. Вони були мабуть конфісковано Чекою і, може бути - хто знає? - Збереглися в архіві цього зловісного установи. І Гумільов-перший в історії російської літератури великий поет, місце поховання якого так-само невідомо. Як сказала у своєму вірші про неї Ірина Одоєвцева:

І немає на його могилі

Ні пагорба, ні хреста - нічого.

Висновок

У сталінські часи фізична смерть розстріляного поета - не кажучи вже про те, що про неї навіть не повідомили б - означала б і його літературну смерть. У ті часи це було не так, або не зовсім так. У 1921-22 роках пам'яті Гумільова присвячувалися вечора, гурток "Музика, Раковина" приготував присвячений йому збірку віршів. У 1922 році виходили ще в Росії збірники віршів Гумільова і його переклади, в тому числі посмертна збірка віршів з передмовою Г. Іванова, доповнений в 1923 році. У 1923 році вийшов, також з передмовою Г. Іванова, збірник статей Гумільова "Листи про російської поезії". У 1922 році драма Гумільова "Гондла" була поставлена ​​на петроградської сцені. Вона мала успіх, і на першій виставі з публіки стали кричати: "Автора! Автора!" Після цього п'єса була знята з репертуару. Тут не місце говорити про вплив Гумільова на ряд молодих післяреволюційних поетів (наприклад, на Багрицького, на Антокольського): про цей вплив багато і тоді й потім писалося в радянській пресі. Про вплив акмеїзму на радянську поезію писав ще в 1927 році поет Віссаріон Саянов і навіть в 1936 році про це говорив відомий критик-комуніст А. Селівановський, загиблий в кінці тридцятих років при чистках опозиції. З плином часу проте навколо імені Гумільова утворилася завіса мовчання. Але читачі та шанувальники у нього залишалися. Вірші його поширювалися в рукописі, заучувалися напам'ять; за його рядках, кажучи словами поета Миколи Моршена, що виріс під радянським режимом і опинився в еміграції під час війни, пізнавали одне одного одновірці.

Микола Гумільов був далеко непересічною особистістю з дивовижною і разом з тим трагічною долею. Не підлягає сумніву його талант як поета і літературного критика. Його життя було сповнене суворих випробувань, з якими він з доблестю впорався: кілька спроб самогубства в юності, нещасна любов, мало не відбулася дуель, участь у світовій війні. Але вона обірвалася у віці 35 років, і хто знає, які б геніальні твори Гумільов б ще міг створити. Прекрасний художник, він залишив цікаве і значну спадщину, зробив безперечний вплив на розвиток російської поезії. Його учням і послідовникам, поряд з високим романтизмом, властива гранична точність поетичної форми, так ценимая самим Гумільовим, одним з кращих російських поетів початку XX століття.

Список літератури.

1. В.В. Бабайцева, Л.Ю. Максимов - «Сучасний Російська мова». ч.3. Синтаксис. Пунктуація.; М., 1987 р

2. В.В. Виноградов «Поетика російської літератури», М.: Наука, 1976 р

3. В.І. Даль «Тлумачний словник живої великоруської мови», в 4 т. М.: 1978-1980 р.

4. В.М. Жирмунський, «Теорія літератури. Поетика. Стилістика ». Л.: Наука, 1977 р.

5. С.І. Ожегов «Словник російської мови» М.: 1985 р

6. Словник сучасної російської літературної мови. У 17 т. М.:, Л.: 1950-1965 р

7. М.К. Соколова «Слово у російській ліриці початку XX століття» Воронеж: Видавництво ВДУ 1980 р

8. Ю.С. Степанов «У тривимірному просторі» М.: Наука 1985 р