Мандельштам. Це ім'я в поезії для мене пов'язано з відчуттям таємничого, не пізнаваного до кінця світу. Вірші Мандельштама - магічний кристал словесного мистецтва. За спогадами сучасників писав він небагато, але складав безперервно, тільки й дихав що магією образів і музикою слова.
Сергій Маковський, головний редактор журналу "Аполлон", в якому були надруковані перші вірші поета, писав: "Ніколи не зустрічав я віршотворця, для якого тембр слів, буквене їх якість, мало б більшого значення. Звідси захоплена любов Мандельштама до латині і особливо до давньогрецького ".
Дійсно, античний світ він відчув до ясновидіння через мовну стихію давньогрецької мови. При цьому і російська мова починав у нього звучати як-то по-новому. Це пояснюється і тим почасти, що він не відчував російської мови спадково своїм, милувався ним трохи з боку, вслухаючись у нього і загоряючись від таємничих перемог над ним. Мабуть, російську мову полюбив він понад усе за багатство її словесних красот, полнозвучіе ударних голосних, ритмічне дихання рядка. У результаті - дивовижні вірші, які запам'ятовуєш назавжди:
Золотистого меду струмінь з пляшки текла
Так тягуче і довго, що мовити хозйка встигла:
- Тут, в сумній Тавриді, куди нас доля занесла,
Ми зовсім не сумуємо, - і через плече глянув.
Ну, а в кімнаті білою, як прядка, стоїть тиша,
Пахне оцтом, фарбою і свіжим вином з підвалу,
Пам'ятаєш, у грецькому будинку: улюблена всіма дружина, -
Чи не Олена - інша, - як довго вона вишивала?
Формально якийсь час Осип Мандельштам належав кухоль акмеїстів, на чолі якого беззмінно перебував Микола Гумільов. Мандельштаму було близько те, що в основу поетики акмеїстів "покладений" Логос, тобто слово осмислене. Його залучав пафос зодчества та будівництва, характерний для "готичних" віршів самого Мандельштама періоду "Каменя". Це перша поетична збірка поета, який побачив світ у квітні 1913 року. Повага до майстерності, ремесла, чудово зробленої речі дало свої багаті плоди. "Камінь" мав величезний успіх.
Моє улюблений вірш цієї збірки - "Раковина". Людина тут усвідомлює себе слабким і тендітним істотою-речовиною на тлі сильної і неосяжної стихії Ночі і Моря. Але от диво - істотою, не протистояли Ночі, але равностоящими з нею. Вони рівновеликі, органічно злиті світовим хаосом, нерозривні. Думається, що це і є образ самої поезії на всі часи.
Бути може, я тобі не потрібен,
Ніч; з безодні світової,
Як раковина без перлин,
Я викинутий на берег твій.
І тендітної раковини стіни, -
. Як нежитлового серця будинок, -
Наповниш пошепки піни,
Туманом, вітром і дощем ...
Надалі своїй творчості Осип йшов своєю дорогою, не дотримуючись будь-яких теорій і не будучи членом поетичних угруповань. У нього є чимало віршів закінчених, як би ложноклассических, в стилі Державіна. Але це виняток. Здебільшого ж його довгі, композиційно-стрункі вірші нагадують громіздкі полотна на зразок брюлловських "Останнього дня Помпеї". У Мандельштама завжди було розташування до зовнішньої урочистості, до дзвону, з поетів йому подобався Расін. Цікаво, що Мандельштам піднімається до висот своїх саме там, де бурмоче, ніби відчуваючи, що в логічно-виразних віршах він сам себе обкрадає і говорить не те, що сказати мав би, - відчуває це і в той же час не має сил своє бурмотіння до логіки довести.
Грудень урочистий струїт своє дихання,
Як ніби в кімнаті важка Нева.
Ні, не соломинка, Лігейя, вмирання -
Я навчився вам, блаженні слова.
Це дійсно "високе недорікуватість" за влучним висловом Гумільова. Душа поета відгукується на те, що смутно і солодко їй щось нагадує, а не вчить і розповідає, як у інших.
Так, Мандельштам - поет особливий. У цьому сенсі цікаво зауваження Георгія Адамовича, близько знав Мандельштама і залишив про нього свої спогади. Адамович намагається визначити місце поета в літературі нашій і його значення: "... Є блоковский світ, як є пушкінський світ. Є царство Блоку, і усвідомлюють вони це чи ні, всі новітні російські поети - його піддані ... Але немає світу мандельштамовской-го ... Мимоволі зупиняюсь і запитую себе: що ж є? Миру ні - що ж є? Є швидше різні вірші, ніж поезія як образ буття, як момент в історії народу і країни, є тільки різні, розрізнені вірші, але такі, що при думці про те, що їх, може бути, вдалося б об'єднати і пов'язати, паморочиться голова. Є шматки поезії, осколки, важкі уламки її, схожі на шматки золота, є окремі рядки, але такі, яких у наш час не було ні у одного з російських поетів ... "Біс-соніца, Гомер, тугі вітрила ..." - такої музики не було ні в кого ледь чи не з часу Тютчева, і, що ні згадаєш, все поруч здається рідкуватим. Колись, пам'ятаю, Ахматова казала після одного із зібрань "Цеху": "Сидить чоловік десять - дванадцять, читають вірші, то хороші, то пересічні, і раптом наче якийсь лебідь злітає над усіма - читає Осип!"
Хотілося б відзначити, що високий вигострене майстерність Мандельштама ніколи не було холодним і відстороненим. В усіх його творах говорить його душа, його страждання і його щастя, - про що б він не марив. Світи, створені його уявою, різноманітні: легендарна Таврида, скіфське варварство, стародавня Москва з "п'ятиглавим соборами", сучасний вмираючий Петрополь з Ісакій, вартим "сивою голубником". І розповіді про цих світах всі насичені захопленнями серця.
Ось дароносиця, як сонце золоте,
Повисла в повітрі - чудовий мить.
Тут має прозвучати лише грецьку мову:
Взяв у руки цілий світ, як яблуко просте.
Богослужіння урочистий зеніт,
Світло в круглій оселю під куполом у липні,
Щоб на повні груди ми поза часом зітхнули
/ Про болонню тієї, де час не біжить.
І по темі, і за релігійною акценту ці вірші росіяни, в самій абстрагованості їх таїться велика любов поета до російської вірі та російською долям. Релігійність цього "полудня" не тільки захоплено-християнська, але російська, іконописна релігійність. Дивно, як зумів перейнятися нею виріс у єврейській мелкомещанской сім'ї юнак, набрався багатосторонній освіченості у Швейцарії та Гейдельберзі!
Чудові спогади про Мандельштама залишила Ірина Одо-евцева. На сторінках її мемуарів ми знаходимо живі сцени з життя поетів Срібного століття, закарбовані влучним і в той же час захопленим поглядом юної учениці Гумільова. Одоєвцева відтворює наступне зауваження свого вчителя: "Мені завжди здається, що свої вірші про божий імені Мандельштам написав про себе. Пам'ятаєте?
Боже ім'я, як великий птах,
Вилететло з моїх грудей.
Попереду густий туман клубочиться,
І порожня клітка позаду.
Мені здається, що він сам цей птах - боже ім'я. Чарівна, бідна, бездомна птиця, заблукала в тумані. "
Характер поета і його блукацької спосіб життя підтверджують цю думку. Мандельштам був по-дитячому наївний, відкритий, надзвичайно добрий, а тому вразливий. Він не любив літературних суперечок, ніколи не хизувався своїми знаннями, він ніби навіть соромився своєї ерудиції і без необхідності не виявляв її. Він здавався часом легковажним, але насправді намагався глибоко приховати своє трагічне світовідчуття, відгороджуючись від нього сміхом і веселістю.
Дійсно, навіть у його ранніх віршах часто звучить ця сумна нота, нота-передчуття. Передчуття майбутньої біди. Навіть самий ранній цикл його віршів "Камінь" містить невідступний мотив - вечір, сутінки, ліс, постріл, іноді сосни, дорога
Як коні повільно ступають,
Як мало в ліхтарях вогню.
Чужі люди, вірно, знають,
Куди везуть вони мене.
Це як бачення: майнуло - і немає. І знову:
Сьогодні поганий день
Коників хор спить,
І похмурих скель покров
Хмурній гробових плит.
Мерехтливих стріл дзвін І віщих ворон крик ... Я бачу поганий сон, За миттю летить мить.
Всі неясні передчуття тільки підтверджують тонкий слух поета, який ловитиме майбутні удари долі. За радянських часів, з 1925 по 1930 рік, Мандельштам практично нічого не пише. Але в ці роки "мовчав" не він один. І Анна Ахматова, і Борис Пастернак ... Густішала атмосфера недоброзичливості до письменників-попутників, в 30-і роки вона переродилася в охоту і відкриту цькування. Друкуватися ставало все важче, поет займався перекладами з французької, але це була лише імітація творчості.
Лише в жовтні 1930 року, в Тбілісі, після подорожі по Вірменії, Мандельштам почав знову писати вірші! І за сім років було написано понад 200 віршів. Без цих віршів "пізнього" Мандельштама російська поезія XX століття непредставіма. Ось один лише фрагмент вірша 1937 року:
На дошці малиновою, червонною,
На кону гори крутопоклонной, -
Втридорога снігом напоєне,
Високо занісся санний, сонний
Полу-місто, напів-берег кінний,
У збрую червоних вугілля запряжений,
Жовтою мастикою утеплений
І перегоріли в цукор печіння.
Майстерність звукопису тут незвичайне. Поет, як і раніше вірний досконалості. Правда, змінилася лірична його налаштованість, змінилася і манера письма. І не дивно: пізні вірші Мандельштама написані часто-густо на езопівської мови, - щоб невтямки було тим можновладцям, в яких мітять їх отруєні стріли. Взяти хоча б такі рядки: "Жорстоких зірочок солоні накази" або "Час - царствений підпасок", або "Тут пише страх, тут пише зрушення Свинцовій паличкою молочної ..."
Ймовірно, його опьянала ця словесна еквілібристика у "похмурої безодні на краю". Загинуло все, чому він вірив раніше, що вважав метою і виправданням життя. З письменників, ймовірно, ніхто не був вражений "Жовтнем" сильніше, ніж Мандельштам, може бути, до втрати розумової рівноваги. Лякливий від природи, але в інший час сміливий до відчаю з благородства, поет дійсно збожеволів від більшовизму. Весь його внутрішній світ, пронизаний світлом світової гармонії, звалився в потворній темряві народного і всесвітнього лиха.
Антйсоветсковть "радянських" віршів Осипа Мандельштама - явище виняткове. І сам він на тлі цих часто зашифрованих віршів проти вершителів доль російських виростає в яскраву постать мученика за правду. Влада, мабуть, довго не розуміли, про що, власне вони, ці строфи, такі надзвичайно звучні і як би позбавлені людського сенсу ... Але врешті-решт цей сенс був роз'яснений у зв'язку з епіграмою на Сталіна і поета "ліквідували". У травні 1938 року його заарештували, а в 1939 році прийшло повідомлення про його смерть у таборі під Владивостоком.
Назавжди в російській літературі залишиться цей драматітческій стогін засланого поета:
Мені на плечі кидається століття-вовкодав,
Але не вовк я по крові своїй.
Запіхні мене краще, як шапку, в рукав
Жарко шуби сибірських степів
. Щоб не бачити ні боягуза, ні хисткою грязци,
Ні кроввавих кісток в колесі,
Щоб сяяли всю ніч блакитні песці
Мені у своїй первісній красі.
Виведіть мене в ніч, де тече Єнісей .. . "
І сосна до зірки дістає,
Тому що не вовк я по крові своїй.
. І мене тільки рівний уб'є.
До читача вірші поета цього "гіркого" періоду потрапили набагато пізніше завдяки дружині поета Надії Яківні, яка зберегла рукописи. У 60-ті роки вірші Мандельштама розійшлися по всій країні в машинописних списках, за цим послідували журнальні публікації. У 1967 році вийшла перша в нашій країні посмертна книга Мандельштама "Розмова про Данте", і лише в 1973 році - том його віршів у серії "Бібліотека поета".
Таким чином, опала на мандельштамівські вірші розтягнулася майже на третину століття, на вірші-ж Гумільова, Ходасевича, Георгія Іванова - чи не на півстоліття. Ціле покоління читачів були позбавлені золотого пласта російської поезії. Вірші ж Осипа Мандельштама Емільовича чекають уважного і дбайливого прочитання, повної публікації і серйозного дослідження.
"Високе недорікуватість" Осипа Мандельштама