Ім'я файлу: Реферат цив право тема 12.docx
Розширення: docx
Розмір: 29кб.
Дата: 18.10.2021
скачати
Пов'язані файли:
apdy_2013_2_6 (1).doc
Стартап-менеджмент.doc
НПАОП 40.01-1.07-01 Правила експлуатації електрозахисних засобів

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»
НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ПРАВА, ПСИХОЛОГІЇ ТА ІННОВАЦІЙНОЇ ОСВІТИ

РЕФЕРАТ
з навчальної дисципліни «Цивільне право»

на тему:

«Захист права власності»


Виконала :

Студентка 2-го курсу

гр. ПВ-26

денної форми навчання

Павленко Т.О.



Львів–2021

ЗМІСТ


ВСТУП 3

1.Поняття власності та права власності 4

2.Загальна характеристика захисту права власності 7

3.Засоби захисту права власності 10

ВИСНОВКИ 13

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 13


ВСТУП


У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Серед численних нормативних актів в Україні щодо питань власності важливе місце займають Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. та Цивільний кодекс України (розділ 2, глави 6-12).

Поведінка тих чи інших осіб може створювати загрозу для власності, суб’єктами якої вони не є. Це вимагає від держави брати на себе захист права власності, в тому числі й цивільно-правовими засобами.

Дана проблема виглядає особливо актуальною в зв’язку з процесами формування правової держави та багатоманіття форм власності в Україні. У статті 13 Конституції України записано: “Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом”.

Певною мірою захист права власності здійснюється за допомогою норм права, що належать до різних галузей законодавства. Скажімо, окремі види протиправної поведінки, що загрожує порушенню права власності, розглядаються кримінальним правом як злочини і передбачають застосування відповідних санкцій з боку правоохоронних органів.

  1. Поняття власності та права власності


Право власності - це міра можливої поведінки власника щодо належного йому майна, тобто це право особи на майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст.316 ЦК).

Право власності закріплює приналежність речі певній особі - для власника річ завжди буде своєю, такою, що належить йому, а для інших суб’єктів - вона завжди виявлятиметься чужою, належною іншій особі.

Право власності є найширшим за змістом від інших майнових прав - власник має право здійснювати будь-які дії щодо власного майна, крім законодавчо заборонених.

Зміст права власності складають право володіння, користування та розпорядження майном (ст.317 ЦК).

Право володіння - це юридично забезпечена можливість власника панувати над майном (тримати річ на подвір’ї, в будинку, сховищі).

Право користування - це можливість власника здобувати з речі корисні властивості для задоволення майнових та немайнових потреб. Так, автомобіль може використовуватися для перевезення пасажирів та вантажів, будинок - для проживання, продукти харчування - для споживання, тощо.

Право розпорядження - це юридично забезпечена можливість визначати долю речі (продавати, обмінювати, дарувати, передавати в оренду, знищувати переробляти).

Статтею 321 ЦК закріплений один з найважливіших принципів - непорушність права власності, який означає, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності або обмежений у його здійсненні, інакше як у випадку та порядку, встановлених законом. Примусове відчуження майна може застосовуватися лише як виняток з мотивів суспільної необхідності.

Суб’єктами права власності є Український народ, фізичні та юридичні особи, українська держава, територіальні громади, іноземні держави та інші учасники цивільних відносин (ст.318 ЦК).

Основним об’єктом права власності є річ (майно). Для того, щоб вважатися об’єктом права власності, майно повинне мати економічну цінність та бути товаром (предметом товарно-грошових відносин).

Крім речей, у власності можуть перебувати гроші, валютні цінності, цінні папери, земля, земельні ділянки та інші природні ресурси, а також особисті немайнові права.

Коло об’єктів права власності різниться в залежності від видів суб’єктів.

Так, відповідно до ст.324 ЦК власністю народу України є земля, її надра, повітряний простір та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, основні засоби виробництва, житловий фонд, будівлі, споруди, фінансові ресурси, наукові досягнення, національні культурні та історичні цінності.

До об’єктів права приватної власності належать жилі будинки, квартири, предмети особистого користування та предмети домашнього господарства, земельні ділянки, засоби виробництва, виготовлена продукція, грошові кошти, цінні папери, інше майно споживчого та виробничого призначення, а також твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи та інші результати інтелектуальної праці (ч.1 та 2 ст.13 Закону України „Про власність”).

Склад, кількість та вартість майна, яке перебуває у власності юридичних та фізичних осіб, не обмежується (ч.2 та 3 ст.325 ЦК).

Право власності існує у наступних видах: право власності Українського народу, від імені якого воно здійснюється органами державної влади та місцевого самоврядування; право приватної власності, суб’єктами якого виступають фізичні та юридичні особи; право державної власності, яке від імені держави здійснюється органами державної влади та право комунальної власності, що реалізується територіальними громадами та утвореними ними органами місцевого самоврядування. Право власності виникає за наявності певних юридичних фактів.

Юридичні факти, з настанням яких пов’язується виникнення права власності, в цивільному праві отримали назву способів набуття права власності.

Способи набуття права власності можуть бути первісними та похідними.

Майно може перебувати у власності не лише в однієї, але й декількох осіб одночасно. У такому разі йдеться про існування режиму спільної власності.

На підставі ч.1 ст.355 ЦК майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників) належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Отже, право спільної власності - це право двох або більш осіб спільно, на власний розсуд володіти, користуватися, розпоряджатися належним їм майном, що становить єдине ціле.

Характерними ознаками права спільної власності є, насамперед, єдність об’єкту та множинність суб’єктів (співвласників) даного права. Відносини спільної власності можуть виникати між фізичними, юридичними особами, державою або територіальним громадами, причому в будь-яких сполученнях.

Законом України „Про власність” передбачено існування двох видів спільної власності - права спільної часткової власності та права спільної сумісної власності.

Спільною сумісною власністю визнається власність двох або більше осіб без визначення часток кожної з них у праві власності (ч.1 ст.368 ЦК). Отже, це право декількох осіб на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм майном, в якому частки заздалегідь не визначені. Воно виникає за загальним правилом, зокрема, у подружжя на майно, набуте протягом перебування у шлюбі; при створенні майна спільною працею членів сім’ї чи його придбанні за спільні кошти; при створенні майна спільною працею громадян, що об’єдналися для спільної діяльності, а також у разі приватизації квартири чи будинку та їх передачі за згодою усіх членів сім’ї наймача у сумісну власність. Якщо інше не передбачене домовленістю, співвласники володіють та користуються майном спільно, розпорядження ж ним здійснюється за згодою усіх учасників права спільної сумісної власності [1, с. 254-258].

Отже, фізичні та юридичні особи здатні виступати власниками будь-якого майна, за винятком окремих його видів, які відповідно до закону не можуть їм належати (вогнепальна зброя, вибухові речовини, наркотичні засоби).

  1. Загальна характеристика захисту права власності


Розглядаючи питання захисту права власності, насамперед необхідно звернути увагу на те, що в літературі йдеться як про захист права власності , так і про його охорону .

При визначенні співвідношення них понять, очевидно, доцільно виходити з того, що "охорона права власності" є поняттям більш широким і охоплює усю сукупність норм права, які передбачають підстави набуття права власності та його припинення , порядок та межі здійснення права, правовий режим окремих видів об'єктів права власності, а також сукупність організаційних і правових заходів, спрямованих на забезпечення реалізації і відновлення порушеного права власності. Загалом, цілком припустимим є визначення охорони права власності як "захист права власності у широкому сенсі".

З урахуванням значення права власності, воно охороняється нормами цивільного, кримінального, адміністративного, конституційного та інших галузей законодавства. При цьому норми права, спрямовані на охорону права власності, створюють передумови для забезпечення захисту права власності у спеціальному (вузькому) значенні цього поняття.

Поняття "захист права власності" у спеціальному значенні охоплює комплекс правових засобів, які застосовуються судом, уповноваженими на те органами держави або самим власником для забезпечення реалізації і відновлення порушеного суб'єктивного права власності. За своєю суттю захист права власності забезпечується нормами саме цивільного права і саме тими, які спеціально призначені для цього.

У зв'язку з цим слід зазначити, що чільне місце серед інших актів законодавства, котрі визначають засади, підстави та порядок захисту права власності, належить Конституції. Відповідно до ст. ІЗ Конституції держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності. Це означає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності (ст. 41 Конституції).

Однак з точки зору практичного забезпечення здійснення права власності та його захисту головна роль відводиться цивільному праву та цивільно-правовим засобам захисту права власності. Це пов'язано з тим, що вони спрямовані, насамперед, на відновлення того становища, яке існувало до порушення, а також на припинення дій, котрими порушується право власності. Тим самим ці норми покликані відновити порушене право власності, а також ліквідувати наслідки такого порушення та відшкодувати збитки, заподіяні інтересам власника.

Засади цивільно-правового захисту права власності визначені ст. 386 ЦК, котра в розвиток положень ст. 13 Конституції встановлює, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

Отже, характерними рисами цивільно-правового захисту права власності є:

1) його гарантованість державою;

2) його загальність (можливість отримати такий захист існує для усіх суб'єктів права власності (на це вказує і ст. 13 Конституції);

3) його рівність для усіх суб'єктів;

4) повнота захисту (власник, права якого порушені, мас право не лише вимагати відновлення стану, який існував до порушення га припинення порушення, але також й право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди на підставах, встановлених ст.ст. 22, 23 ЦК).

Речово-правові засоби захисту права власності спрямовані безпосередньо на захист права власності як абсолютного суб'єктивного права, забезпечення реалізації здійснення правомочностей власника (володіння, користування, розпорядження тощо) стосовно речі, що йому належить.

До них належать:

- позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов);

позов власника про усунення перешкод, що заважають нормальному здійсненню права власності (негаторний та похідні від нього позови - про визнання незаконним правового акту, який порушує право власності, тощо);

- позов про визнання права власності. Деякі цивілісти відносять позови про визнання до негаторних або віндикаційних, але більшість вважає, що це самостійні речово-правові позови (В.А. Рясенцев, Ю.К. Толстой). Остання позиція знайшла підтримку і в ЦК, де цьому позову присвячена ст. 392.

Зобов'язально-правові засоби захисту права власності характеризуються тим, що спрямовані проти порушення прав власника певною особою. При цьому самої речі в натурі вже не існує або вона пошкоджена й існує потреба у відновленні її якості. До таких засобів захисту належать, наприклад, вимоги з відшкодування заподіяної майнової шкоди; вимоги про виконання договору і передачу боржником кредитору (власнику) речі, що йому належить; вимоги про повернення безпідставно одержаного за рахунок власника майна тощо.

Оскільки цивільне законодавство передбачає можливість захисту від дій, що порушують право власності, не лише з боку суб'єктів цивільного, але й публічного права (наприклад, при визнанні недійсним правового акту органу державної влади), очевидно, логічним буде вести мову не лише про "зобов'язально-правові засоби захисту", а взагалі про "інші засоби захисту права власності". Останні застосовуються як при порушеннях зобов'язань, так і в усіх інших випадках порушення права власності.

Недоліком терміна "інші засоби захисту права власності" є те, що він не несе в собі змістовного навантаження, характеризуючи лише засоби захисту, котрі належать до цієї групи, як "такі, що не є речовими", У зв'язку з цим доцільним здається використання ідеї римського права про поділ позовів на "actio in rem" (позов щодо речі або "речовий позов") та "actio in personam" (позов щодо персони або "персональний позов").

Поділ засобів захисту права власності на "речові" та "персональні" є виправданим з тих міркувань, що, по-перше, віддзеркалює провідне значення наявності речі, яка є предметом позову, або особи, до якої можна подати позов, а, по-друге, дозволяє об'єднати в цих категоріях усі можливі варіанти цивільно-правового захисту права власності.

Крім того, постає питання про доцільність виокремлення цивільно-правових засобів захисту права власності, які самі по собі не належать ні до речово-правових, ні до персональних (зобов'язально-правових тощо) позовів і випливають з різних інститутів цивільного права. Такими, наприклад, є правила про захист майнових прав власника, визнаного в установленому порядку безвісно відсутнім або померлим, у разі його явки, про захист інтересів сторін у разі визнання правочину недійсним тощо.

Зазначені відносини, на перший погляд, дійсно не пов'язані безпосередньо з жодним із вказаних вище випадків. Проте у виокремленні цих ситуацій необхідності немає, оскільки залежно від виду і джерела порушення права власності можуть бути застосовані речові або персональні засоби його захисту. Наприклад, якщо порушене право розпорядження майном особи, визнаної померлою, застосовується речово-правовий засіб захисту (подається негагорний позов). Якщо неналежним чином здійснюється опіка над таким майном, і воно внаслідок цього пошкоджене, то до порушника подається персональний позов про відшкодування завданої шкоди [2, с.337-341].

  1. Засоби захисту права власності


Право власності в судовому порядку захищається як речовими, так і зобов’язальними позовами. Речовими позовами є віндикаційний та негаторний.

Віндикаційний позов – це позов про витребування власником майна з чужого незаконного володіння. Предметом віндикаційного позову може бути лише індивідуально визначена річ. Речі, означені родовими ознака­ми, а також гроші та цінні папери на пред’явника (ст. 389 ЦК) не мо­жуть бути предметом віндикації. На момент віндикації річ повинна фізично існувати. В іншому випадку (наприклад, якщо вона знищена) порушене право підлягає захисту зобов’язально-правовими засобами захисту права власності. Відповідачем за цим позовом буде незаконний володілець, під яким розуміється особа, яка незаконно, без відповідної правової під­стави заволоділа майном власника. Незаконним володільцем може бути добросовісний і недобросовісний набувач. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано у будь-якому випадку.

Віндикація може бути самостійною позовною вимогою або поєднуватися з вимогою про відшкодування збитків, сплату набувачем варто­сті плодів та доходів, визнання правочину, за яким річ потрапила до набувача, недійсним. Обсяг відшкодувань добросовісним та недобросовісним набувачем різниться. Добросовісний набувач має передати власникові всі доходи від майна, які він одержав або міг одержати з моменту, коли він дізнався про незаконність свого володіння майном (ч. 2 ст. 390 ЦК). Недобросовіснй же набувач мусить передати власникові такі доходи з моменту незаконного заволодіння ним чужим майном (ч. 1 ст. 390 ЦК). Незаконні володільці мають, у свою чергу, право вимагати відшкодування їм усіх витрат, які вони понесли на утримання або збереження майна. Але обсяг цих відшкодувань також різниться залежно від того, з якого часу власникові належить право на повернення майна або передання доходів (ч. 3 ст. 390 ЦК).

Віндикаційний позов слід відрізняти від деяких інших позовних вимог, предметом яких є речі. Такими позовами є вимоги про висе­лення, зокрема, із самовільно зайнятих приміщень або з приміщень у випадку викупу земельної ділянки, на яких вони розташовані. Не мо­же йтися про віндикацію і при виникненні спору з договору, оскільки при цьому діє правило про конкуренцію позовів. Так, власник речі звертається до орендаря про повернення йому речі пред’явленням не віндикаційного позову, а зобов’язального, оскільки орендарем порушуються зобов’язання, що обумовлені договором, – після припинення строку договору повернути річ.

Важливим речово-правовим засобом захисту права власності є негаторний позов (ст. 391 ЦК). Він подається з метою усунення пере­шкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов’язаних із порушенням володіння. Саме для цього позову має значення застосу­вання правила, визначеного ч. 2 ст. 386 ЦК про можливість захисту права власності до моменту настання факту порушення, коли у влас­ника є всі підстави вважати, що дії відповідних осіб неминуче призве­дуть до порушень його права. Так, коли поряд із об’єктом права розпочинається самочинне будівництво власності, власник вже має підстави вважати, що сам процес будівництва завдасть йому перешкод у користуванні майном, а його завершення також буде порушувати його право. Тому власник може звернутися до суду вже з моменту по­чатку здійснення будівельних робіт.

Поширеними є позови про захист прав учасника спільної власності. До цієї категорії позовів можна віднести насамперед вимоги про переведення прав і обов’язків покупця за договором купівлі-продажу укладеним одним із співвласників із порушенням права іншого співвласника на переважну купівлю цієї частки, передбаченого ст. 362 ЦК. Стосовно цієї категорії позовів слід звернути увагу на таке. Незважаючи на те, що правочин про відчуження частки співвласником порушує вимоги закону, такий правочин не визнається недійсним, а застосовуються інші наслідки – переведення прав і обов’язків покупця за договором купівлі-продажу на співвласника. Слід зазначити, що хоча учасники господарських товариств не є співвласниками, такий спосіб захисту їх переважного права на придбання відчужуваної іншим учасником частки у статутному (складеному) капіталі, як переведення прав покупця, також застосовується й ними1.

Позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих порушенням права власника (включаючи й неодержані доходи), виникають із позадоговірних зобов’язань, а також не виключені вони й стосовно порушень прав власника стороною договору, наприклад, орендарем, який недбало ставився до орендованого майна, чим завдав збитків власнику-орендодавцю. Як зазначалося вище, такі позовні вимоги можуть поєднуватись із вимогами про віндикацію.

Для захисту права власності можуть застосовуватись й інші позови. Одним із найбільш поширених є позов про визнання права власності. Пред’явлення такого позову можливе за умови, якщо: а) особа є власником майна, але її право власності оспорюється або не визнається іншою особою; б) у разі втрати особою документа, який засвідчує її право власності (ст. 392 ЦК); в) коли особа не є власником, але бажає ним стати, отримавши право власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК), на об’єкт самочинного будівництва (ст. 376 ЦК), на річ, право власності на яку може набуватися за набувальною давністю (ст. 344 ЦК).

Позови про визнання права власності не подаються, якщо підстави його набуття власником наявні, але законом не пов’язується виникнення права власності з видачею правовстановлювальних доку­ментів. Прикладом може бути набуття права власності на квартиру в будинку житлово-будівельно­го кооперативу, вартість якої повністю сплачена (квартиру викупле­но), або набуття права власності на допоміжні приміщення в багатоквартирному житловому будинку. У разі ж спору із приводу цих приміщень або відмови у здійсненні відповідних дій із боку органів держави або місцевого самоврядування на вимогу власника слід оскаржити в судовому порядку ці неправомірні дії.

Особливості мають позови про визнання права власності на самочинне будівництво (ст. 376 ЦК), на майно за набуваною давністю (ст. 344 ЦК), оскільки при цьому йдеться не про оспорення, невизнання або порушення права, а про його встановлення (набуття). Правильніше було б ці позови йменувати позовами про набуття права власності .

Позови про визнання права власності на приміщення (частину приміщення) часто вчиняються з тих підстав, що таке приміщення будувалося декількома юридичними особами (за їх рахунок), а враховувалося на балансі одного з них. Господарські суди правомірно визнають право на частку у праві власності на ці приміщення, оскільки перебування на балансі юридичної особи не є безспірною ознакою її права власності на це майно1.

ВИСНОВКИ


Поняття "захист права власності" охоплює комплекс правових засобів, які застосовуються судом, уповноваженими на те органами держави або самим власником для забезпечення реалізації і відновлення порушеного суб'єктивного права власності. За своєю суттю захист права власності забезпечується нормами саме цивільного права і саме тими, які спеціально призначені для цього. Засади цивільно-правового захисту права власності визначені ст. 386 ЦК, котра в розвиток положень ст. 13 Конституції встановлює, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

Цивільно-правові засоби захисту права власності можуть бути поділені на легітимовані (ті, що здійснюються на підставі припису закону за допомогою суду та інших державних органів) і самоврядні (ті, що здійснюються самими власниками без звернення до суду та інших державних органів).

У роботі розглянуто засоби захисту права власності на прикладі віндикаційного, негаторного позовів та позову про визнання права власності. У результаті теоретичного аналізу можна зробити висновок, що якщо віндикаційний позов подається власником, який не володіє майном, про витребування майна з чужого незаконного володіння, то при негаторному позові власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні, а треті особи створюють перешкоди в користуванні чи розпорядженні майном. Позов про визнання права власності є вимогою, спрямованою на становлення відносин із приводу конкретного об’єкта власності, юридичний статус якого не визначений.

Таким чином, право власності було й залишається одним з основних рушіїв соціально-економічного розвитку суспільства, а отже його конституційне закріплення потребує вивчення його юридичної природи та гарантій його реалізації, здійснення та захисту.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


  1. Правознавство: Навчальний посібник / За заг. ред. С.М. Тимченка, Т.О. Коломоєць - Запоріжжя: Запорізький національний університет, 2007. - 588 с.

  2. Харитонов Є.О., Старцев O.B. Цивільне право України: Підручник. − Вид. 2, перероб. і доп. − К.: Істина, 2007. – 337-341 с.

скачати

© Усі права захищені
написати до нас