КУРСОВА РОБОТА
з кримінального права
на тему: “ВИНА, ЇЇ ФОРМИ ТА ВИДИ”
м. Київ – 2014 рік
ЗМІСТ
Стор.
ВСТУП…………………………………………………………………………....3-4
РОЗДІЛ 1. Поняття і значення вини……………………………......................5-8
РОЗДІЛ 2. УМИСЛ ТА ЙОГО ВИДИ …………………………………………8-15
Прямий умисл…………………………………………………………....….8-10
Непрямий умисл…...................................................................................10-13
Інші види умислу…………………………………………………………..13-15
РОЗДІЛ 3. НЕОБЕРЕЖНІСТЬ ТА ЇЇ ВИДИ…………………………………15-25
3.1. Поняття необережності як форми вини………………………………….15-17
3.2 . Злочинна самовпевненість………………………………………………..17-22
3.3. Злочинна недбалість………………………………………………………22-25
Розділ 4.ЗМІШАНА ФОРМА ВИНИ………………………………………….25-28
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………25-29
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………..31-32
Вступ
Актуальність теми пояснюється тим, що вина являється основною й обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони будь-якого злочину. Встановлення вини, її форми і виду - необхідна умова правильної кваліфікації злочину. Оскільки наше кримінальне право виходить із принципу суб'єктивного ставлення за вину, відсутність вини особи у вчиненні конкретного суспільно небезпечного діяння виключає суб'єктивну сторону, а відтак, склад злочину і підставу кримінальної відповідальності. Зміст вини, її форми і види істотно впливають і на визначення міри покарання за вчинене[4,с.144].
Без вини немає злочину, а відтак, і кримінальної відповідальності. В частині 1 статті 11 Кримінального кодексу України вказано: “Злочином визнається передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.” Щоб вирішити, що людина скоїла злочин і повинна бути за нього покарана, необхідно встановити, що вона здійснила це діяння винно, тобто діяла умисно чи необережно.
Кримінальне право приділяє проблемі вини особливу увагу, оскільки найменше відхилення від принципу винної відповідальності призводить до порушення законності, притягнення до кримінальної відповідальності невинного.
Актуальність теми зумовлена необхідністю розмежування злочинів вчинених з різними формами вини з метою правильної кваліфікації їх і винесення справедливого покарання злочинцям.
Об’єкт дослідження даної роботи виступає відносини, що випливають з визначення вини як структурного елемента суб’єктивної сторони складу злочину.
Предметом дослідження є вина, як обов’язковий елемент кримінальної відповідальності, а також форми вини – умисел та необережність та її види.
Завдання дослідження: детальне вивчення теоретичних проблеми пов’язаних з умислом та необережністю, як формами вини у злочинах.
Мета написання роботи. встановлення сутності, змісту, особливостей вини та її форм, особливостей кваліфікації злочинів скоєних умисно та необережно.
Методологічну основу даної курсової роботи складають загально визнані методи наукового пізнання, в першу чергу - формально-логічний, нормативний, порівняльно-правовий, системно-структурний.
Структура роботи. Курсова робота складається з вступу, чотирьох розділів, у кожному з яких є підрозділи, висновків та списку використаних джерел.
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ І ЗНАЧЕННЯ ВИНИ
Основною й обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони складу злочину є вина. Принцип, відповідно до якого кримінальна відповідальність можлива лише при наявності вини, сформульований у Конституції України. У ній зазначено: "Особа вважається невинуватою у вчинені злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду"[1,ст.62].
Це конституційне положення конкретизується у ст. 24, 25 Загальної частини КК та в статтях Особливої частини КК. Воно свідчить про недопустимість у кримінальному праві України об'єктивного ставлення у вину, тобто покладення відповідальності за заподіяні суспільно небезпечні наслідки при відсутності вини особи, яка їх заподіяла.
Загальне поняття вини вироблено наукою кримінального права і закріпленв КК України з ст. 23 КК України вина — це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності [2, ст.23 ].
Як зазначає Р.В.Вереша, У теорії кримінального права щодо нормативного визначення поняття вини можна виділити три основні підходи:
1) дається нормативне визначення як загального поняття вини, так і окремих її форм та видів;
2) підхід, в якому відсутнє окреме визначення поняття вини на нормативному рівні, а даються визначення її окремих форм і/або видів;
3) на нормативному рівні закріплюються форми та види вини, але не розкривається їх зміст [5,с.480].
У кримінальному праві України передбачено перший підхід. Поняття вини вперше дано в КК України в 2001 році. Стаття 23 КК закріплює загальне визначення поняття вини, а стаття 24 та 25 КК визначають поняття умислу та необережності і називають їх види.
Вина як обов’язкова ознака суб’єктивної сторони будь-якого складу злочину нерозривно пов’язана з його об’єктивними ознаками, її зміст відображають об’єктивні ознаки злочину, що характеризують його об’єкт, предмет та об’єктивну сторону. Тому не існує абстрактної вини, відірваної від конкретного суспільно небезпечного діяння. Саме це діяння і становить предметний зміст вини, її матеріальне наповнення [6,с.152].
Основними категоріями, які характеризують вину, є її зміст, сутність, форма та ступінь.
Зміст вини - це сукупність психічних елементів, у яких відображаються об'єктивні ознаки злочину, які виражають певне ставлення особи до цих ознак. Однак сам по собі зміст не дає повної характеристики вини. Для цього необхідно виділити і проаналізувати інші її елементи.
Серед них важливе значення має соціальна сутність. Вина — категорія соціальна. Ця властивість вини знаходить свій прояв у негативному чи зневажливому ставленні особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, до тих інтересів, соціальних благ, цінностей (суспільних відносин), що охороняються кримінальним законом. Тому вина особи у вчиненні суспільно небезпечного діяння оцінюється негативно і засуджується правом.
Важливе значення в понятті вини мають і такі її елементи, як форма і ступінь вини[7,с.93].
Форми вини— це зазначені в кримінальному законі сполучення певних ознак свідомості і волі особи, що вчиняє суспільно небезпечне діяння. У сполученні таких ознак і виражається психічне ставлення особи до діяння і його наслідків. Чинне кримінальне законодавство виділяє дві форми вини — умисел (ст. 24) і необережність (ст. 25) [3, ст. 24,25].
З аналізу ст. ст. 24 та 25 КК випливає, що визначення форми вини базується на поєднанні двох психічних ознак (елементів): інтелектуальної й вольової. Ці ознаки, у свою чергу, зв'язані ознаками об'єктивної сторони складу злочину - дією (бездіяльністю) і наслідками.
Отже, кожна форма вини включає в себе ознаки (елементи), які характеризують свідомість і волю особи. Перші з цих ознак називаються інтелектуальними, а другі вольовими ознаками. Різне співвідношення інтелектуальних і вольових ознак психічної діяльності особи при вчиненні нею злочину дає можливість конструювати різні форми вини та її види.
Вина - це центральне поняття кримінального права, основна, обов'язкова ознака будь-якого складу злочину. Вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони складу злочину і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину. Від правильного вирішення питання про вину насамперед залежить зміцнення законності в діяльності органів і посадових осіб, що ведуть боротьбу зі злочинністю.
Ступінь вини - завершальний елемент поняття вини. Це оціночна, кількісна категорія. Вона багато в чому визначає тяжкість вчиненого діяння і небезпечність особи винного. Ступінь вини має практичне значення, тому що реалізація кримінальної відповідальності і призначення конкретного покарання багато в чому залежать від того, з прямим чи непрямим умислом вчинено злочин, який вид умислу мав місце - заздалегідь обдуманий чи такий, що виник раптово, який вид необережності допустила особа і в чому це проявилося[4,с.144].
Ступінь вини суб'єкта визначається: 1) суспільною небезпечністю вчиненого діяння; 2) особливостями психічного ставлення винного: формою вини, характером умислу або необережності; 3) мотивом і метою злочину; 4) обставинами, що характеризують особу винного; 5) причинами злочину та умовами, що вплинули на формування злочинного умислу або на допущення особою необережності.
Отже, вина особи — це не тільки обов’язкова суб’єктивна ознака, а й важлива соціальна категорія, зміст якої визначають як характер і тяжкість злочинного діяння, так і сама його наявність як такого.
Встановлення вини, її форми і виду — необхідна умова правильної кваліфікації злочину. Значення вини полягає і в тому, що наше кримінальне право виходить із принципу суб’єктивного ставлення за вину. Відсутність вини особи у вчиненні конкретного суспільно небезпечного діяння виключає суб’єктивну сторону, а відтак, склад злочину і підставу кримінальної відповідальності. Зміст вини, її форми і види істотно впливають і на визначення міри покарання за вчинене. [4, ст. 144].
РОЗДІЛ 2. УМИСЛ ТА ЙОГО ВИДИ
2.1. Прямий умисл
Умисел є найбільш поширеною формою вини: переважна більшість злочинів вчиняються умисно. Відповідно до ст. 24 КК України умисел поділяють на прямий і непрямий. Аналіз цих понять дає можливість виділити основні ознаки, що характеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння і його наслідків. У ст. 24 КК України передбачено дві характерні ознаки умислу - інтелектуальна і вольова. Інтелектуальна ознака умислу включає:
1) усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності;
2) передбачення її суспільно небезпечних наслідків.
Вольова ознака умислу означає наявність у суб'єкта злочину бажання настання суспільно небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння чи свідоме їх припускання.
З урахуванням цих ознак можна дати загальне визначення поняття умислу. Його зміст полягає в тому, що особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала або свідомо припускала їх настання. При вчиненні конкретних злочинів можливі різноманітні поєднання інтелектуальних і вольових ознак. Це співвідношення і лежить в основі розмежування в законі і на практиці умислу на прямий і непрямий.
Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання[4,с.144].
Інтелектуальний момент прямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільне небезпечного характеру свого діяння та передбаченні його суспільно небезпечних наслідків.
Усвідомлення означає не лише розуміння фактичних обставин вчиненого діяння, які стосуються об'єкта, предмета, об'єктивної сторони складу конкретного злочину, а й певне розуміння його суспільної небезпеки. Здебільшого наявність усвідомлення винним суспільної небезпеки свого діяння є очевидною, про що свідчать фактичні обставини справи. Якщо особа не усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій чи бездіяльності, це може свідчити про її неосудність або про відсутність умислу при вчиненні злочину[3,ст.24]. Наприклад, у разі вчинення крадіжки винуватий усвідомлює, що він порушує право власності, таємно викрадає чуже майно і тим самим спричиняє майнову шкоду потерпілому.
Передбачення - це розумове уявлення особи про результати своєї дії (бездіяльності). При вчиненні злочину винний усвідомлює зміст конкретних наслідків його діяння, їх суспільне небезпечний характер (шкоду, яка буде заподіяна об'єктам посягання), а також неминучість або можливість настання таких наслідків. Отже, передбаченням винного охоплюється в загальних рисах і причинний зв’язок між діянням і наслідками. Так, наприклад, здійснюючи постріл в голову іншої людини, винуватий усвідомлює неминучість смерті потерпілого.
Вольовий момент прямого умислу характеризується бажанням настання суспільне небезпечних наслідків. Під бажанням розуміють прагнення досягти конкретного результату, що передбачає свідому і цілеспрямовану діяльність особи. Бажання - це воля, спрямована на досягнення чітко визначеної мети.
Так, Т. будучи судимим, висновків для себе не зробив, на шлях виправлення не став, і знову вчинив умисний особливо тяжкий злочин умисне вбивство В., за наступних обставин. Між А. та В., які перебували в стані алкогольного сп’яніння після спільного розпиття спиртного, на ґрунті особистих неприязних відносин виник конфлікт. У зв’язку з цим конфліктом, Т. під час сварки з B., вийшов з приміщення роздягальні слюсарного цеху, та пішов в приміщення поряд розташованого гаражу, де взяв кухонний ніж, та утримуючи його в правій руці, підійшов до В. і клинком вказаного ножа, зі значною силою прикладення, умисно наніс один удар в місце розташування життєво важливого органу потерпілого в центральну частину грудної клітки і таким чином умисно вбив B.
Всі обставини справи свідчать про те, що Т. Діяв з прямим умислом. Він усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій і передбачав настання їх суспільно небезпечних наслідків, про це свідчить підготування знаряддя вбивства, нанесення смертельних ударів ножем у життєво важливі органи потерпілого В. бажав настання цих наслідків, оскільки його дії були спрямовані на вбивство В. Отже, Т. вчинив злочин з прямим умислом[13].
2.2 Непрямий умисл
Злочин вважається вчиненим умисно у формі непрямого умислу, якщо особа, яка його вчинила усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала настання суспільно небезпечних наслідків і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.
При непрямому умислі свідомість є аналогічною свідомості в умислі прямому. І в цьому разі свідомість особи включає до себе розуміння всіх фактичних обставин, що характеризують об’єктивні ознаки конкретного складу злочину, в тому числі характеру і значення об’єкта і предмета посягання, характеру дії і бездіяльності, а також місця, часу, способу їх вчинення та ін. Вона також містить розуміння суспільної небезпечності, шкідливості свого діяння і його наслідків.
Передбачення при непрямому умислі має свою розпізнавальну особливість. Як і при прямому умислі, воно носить конкретний характер. Особа в цьому разі чітко усвідомлює, що саме її конкретна дія чи бездіяльність може спричинити конкретний суспільно небезпечний наслідок, і тим самим передбачає загалом розвиток причинного зв’язку між діянням і можливим наслідком. Проте цей наслідок особа передбачає лише як можливий результат свого діяння. Передбачення неминучості настання наслідку при непрямому умислі виключається. Воля особи в цьому разі не спрямована на досягнення суспільно небезпечного наслідку. Саме в цьому і полягає розпізнавальна особливість передбачення наслідків при непрямому умислі.
Закон не вимагає усвідомлення особою кримінальної протип-равності діяння, яке нею вчиняється. Внаслідок притаманності злочину ознаки суспільної небезпеки, вона практично є очевидною. Тому особа, що вчинила злочин, не може посилатися на незнання кримінального закону з метою уникнути відповідальності. Стосовно цього питання римляни казали: Lex est ab aeterno (закон існує вічно). Згідно з ч. 2 ст. 68 Конституції незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності [9,с.177].
Але основна сутність непрямого умислу — в його вольовій ознаці.Особливість такої ознаки полягає у відсутності бажання настання суспільно небезпечного наслідку. Незважаючи на передбачення такого наслідку, особа не відчуває потреби в його досягненні, воно не потрібно їй ні як основний, ні як проміжний наслідок. Тут має місце ситуація, при якій особа, не спрямовуючи свою волю на досягнення наслідку, все ж таки свідомо допускає його настання. Частіше за все таке свідоме допущення виражається в байдужому ставленні до наслідків. Інакше кажучи, особа, не будучи зацікавленою у настанні суспільно небезпечного наслідку свого діяння, все ж допускає таку можливість [4, с.152].
Так, наприклад, підкладаючи під двері будинку потерпілого вибухівку, винуватий розраховує у такий спосіб позбавити його життя. Однак при такому способі вбивства бажаний наслідок не є єдиним можливим результатом дій винуватого і відповідно сприймається ним як реально можливий.
В окремих випадках свідоме допущення суспільно небезпечних наслідків може проявитися в безпідставному розрахунку на їх ненастання. Воля особи нібито спрямована на недопущення наслідків свого діяння, проте її розрахунок і надії абстрактні, ні на чому конкретному не ґрунтуються. В подібних випадках прийнято говорити про розрахунок на «навмання».
Викладене дозволяє виділити ознаки, що відрізняють непрямий умисел від прямого. Багато хто схильний бачити відмінність між ними тільки у вольовій ознаці — при прямому умислі особа бажає настання суспільно небезпечного наслідку як основного або проміжного результату (мети), а при непрямому — воля особи не спрямована на досягнення такого наслідку, вона його не бажає, але все ж свідомо допускає його настання. Ця перша розпізнавальна ознака є дуже істотною, але цим не можна обмежуватися. Друга розпізнавальна ознака полягає в характері передбачення наслідків. Якщо при прямому умислі особа передбачає наслідки як можливий або як неминучий результат свого суспільно небезпечного діяння, то при непрямому умислі вона передбачає тільки можливість (ймовірність) настання таких наслідків [4, с. 150].
Отже, під прямим умислом розуміють таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, за якого особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.
За непрямого умислу особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання
Поділ умислу на прямий і непрямий має важливе значення для кваліфікації злочинів, зокрема у випадках, коли йдеться про попередню злочинну діяльність або співучасть у вчиненні злочину. Так, готування до злочину і замах на злочин можуть бути вчинені лише з прямим умислом. Розмежування умисного і необережного злочину(злочинної самовпевненості) вимагає точного встановлення ознак саме непрямого умислу.
Різновиди умислу дають змогу визначити ступінь вини, ступінь суспільної небезпеки діяння та особи винного і тому враховуються при індивідуалізації відповідальності і покарання.
1 2 3