1   2   3
Ім'я файлу: VIII.doc
Розширення: doc
Розмір: 148кб.
Дата: 31.05.2021
скачати
Пов'язані файли:
LECTURE два.docx
ТЕМА1.docx
Етичне вчення І.Канта.docx
Українська філософія.doc
Скульптура і живопис Мікеланджело.doc
Мікеланджело.doc
Вплив Ренесансу на Європейське просвітництво.doc
Рафаель.doc
Творчість Тиціана.doc
Живопис кватроченто у Флоренції Мазаччо Уччелло Ліппі.doc
Особливості Венеціанської школи архітектури епохи відродження.do
реферат Особливості розвитку венеціанської культури.docx
реферат Пітер Брейгель.docx
правовий світ дитини.docx
Документ (17).docx

VIII. "ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ"

8.1. Смислові орієнтації некласичної філософії

8.2. Специфіка і сутність ірраціоналізму

8.3. "Воля до життя "А. Шопенгауера

8.4. Апологія "надлюдини" у філософії Ф. Ніцше

8.5. Психоаналіз З. Фрейда

8.6. "Творча" інтуїція А. Бергсона

8.7. Концепт "життя" у філософських дискурсах В. Дільтея і Г. Зіммеля

З середини XIX ст. в європейській філософії починає формуватися нова (сучасна) філософська парадигма. Вона протиставляє пануючому раціоналістичному напряму в класичній інтелектуальній традиції альтернативні орієнтації в змісті філософствування: об’єктивізму — суб’єктивізм, натуралістичному сцієнтизму — гуманізм, раціоналізму - ірраціоналізм, детермінізму — волюнта­ризм, механістичній унітарності буття — «вітальний» універсум «несвідомих потягів», активних «вибухів» волі, «життєвих поривів» тощо. В західноєвропейській філософії відбувається серйозне зрушення: на перший план виступають здебільшого суб'єктивістські та ірраціопалістичні концепції.

Некласична (сучасна) філософія демонструє плеяду видатних мислителів, які збагатили філософську куль­туру глибокими і проникливими ідеями, що відобразили досягнення науки та інші сторони матеріального і ду­ховного розвитку людини. Західна філософія цього пе­ріоду - це велике розмаїття шкіл, концепцій і напрямів. Один з них - «філософія життя», центральне поняття якої - «життя» як потік нескінченного, мінливого, невловного раціональними методами пізнання і в той же час творчого і продуктивного для кожної людини існуван­ня - протиставляється традиційному поняттю буття як чогось незмінного, основоположного, умодосяжного.

Ключові слова


уявлення, волюнтаризм, романтизм, суб'єктивізм, ірраціоналізм, лібідо, сублімація, архетипи, несвідоме, інтуїтивізм, психоаналіз, «надлюдина»

«Життя є те материнсь­ке лоно, в якому народжують­ся всі його прояви: і дрімотна, повна нескінченних можливос­тей і мрій, нічна свідомість, і денна свідомість, котра по­роджує філософську думку і нау­кове знання».

С. Булгаков

8.1. Смислові орієнтації некласичної філософії

Класична філософія прагнула до систематичної цілісності, моністичної завершеності. В основі цього прагнення лежала віра в природну впорядко­ваність світовлаштування, доступного раціональному осягненню. Вона вихо­дила з уявлення про гармонію між організацією буття і суб'єктивною орга­нізацією людини. Укорінена в цьому світопорядку, людина розглядалась як частина історичного прогресу. Всі глибини світових зв'язків, включаючи внутрішній світ самої людини, вважалися доступними для самоусвідомлюючого суб'єкта. В основі традиційної етики ліберального суспільства лежа­ли ідеї верховенства людини над природою, пріоритету розуму над при­страстями і віра в нестримний поступ свободи і справедливості.

З другої половини XIX ст. ці традиційні цінності опинилися під загро­зою. Розвиток суспільних наук привів до відкриття системи інших мораль­них цінностей, а розвиток психології - до розуміння того факту, що наша поведінка здебільшого обумовлена причинами неусвідомленими і неконтрольованими. Область несвідомого виявилася ширшою за область свідомості і значно ширшою за область розуму. Свідомість, розум не могли вже біль­ше претендувати на єдино правильну оцінку реальності. Звідси зміна якіс­них критеріїв духовно-інтелектуальної діяльності. Місце раціонального самообмеження, стабільності, моральної недостатності і неповноти заступає етика індивідуальної свободи, самоздійснення, повної самореалізації. Вини­кає новий інтелектуальний напрям - «філософія життя». На противагу класичній філософії, вона сумнівається в історичному прогресі, стверджує відносність істини, ірраціональність соціального поступу і самої душі люди­ни. На перше місце в ній висувається ідея вивчення життя окремої люди­ни, важливості саме його аналізу для філософії. Несвідоме, підсвідоме та інтуїція стають центрами філософської антропології. Смисловим центром цього напряму стає поняття «життя» як первинна, фундаментальна реальність, органічна цілісність.

«Філософія життя», з якої починається сучасна філософія, виникає в другій половині XIX ст., переважно в Німеччині. Основні представники цьо­го напряму - В. Дільтей, Г. Зіммель, О. Шпенглер, А. Бергсон, X. Ортега-і-Гасет, Ф. Ніцше. Останній заявив про себе у всіх сферах новітнього філософського мислення. Поняття «життя» протиставляється поняттю «буття» в класичній філософії. Життя більш первісне, ніж поділ на суб'єкт і об'єкт, матерію і дух, буття і свідомість. Феномен «життя» має складний, суперечливий, мінливий творчий характер.

Ірраціональне у своїй основі, ніколи і ніким не передбачуване, життя може пізнаватися лише позаінтелектуально, інтуїтивно, образно-симво­лічно. Життя - це «живий потік», тому воно не може бути виражене за допомогою філософських категорій класичної філософії, орієнтованих на науку, на пізнання стійкого і незмінного, на принципи тотожності буття і мислення.

Головна формула «філософії життя» - не «життя для культури» (постулат класичної філософії), а «культура для життя». Цим підкреслю­ється самоцінність, дорогоцінність життя, властиве йому прагнення продовжи­ти своє існування. «Натуралістич­ний розум» мислителів Нового часу - це розум, який спирається на природничо-наукові критерії на­уковості. Однак успіхи природни­чих наук (як пізнання речей) різко контрастують з їх безсиллям перед власне людськими проблемами. Ад­же людина, зазначав X. Ортега-і-Гасет, - це не тіло, не душа, не субстанція, не дух, а життєва драма, котра відбувається в певних обставинах і виявляє себе в часі.

Механістичності, застиглос­ті як рисам «натуралістичного розуму», який усе розкладає на частини, - філософи життя протиставляють органічність і цілісність «життєвого розуму». Найбільш адекватним засобом пізнання життя виступають інтуїтивні основи творчості, художній образ, міф, метафора. Діалектика людини є не діалектикою логічного розуму (за своєю суттю статичного), а діалектикою історичного розуму, який завжди перебуває в становленні і зміні.

8.2. Специфіка і сутність ірраціоналізму

• Визначальною гносеологічною і духовною орієнтацією сучасної філо­софії є ірраціоналізм Як напрям філософського мислення ірраціоналізм починає формуватися ще в античну епоху. Його витоки можна знайти в деяких положеннях вчення орфізму, піфагореїзму, платонізму та неопла­тонізму. Найбільше поширюються ірраціоналістичні тенденції в середньо­вічній християнській філософії, що пізніше вилилось в апофатизм Вагомий внесок у формування ірраціоналістичного напряму зробили вчення М. Монтеня і релігійно-філософські пошуки Б. Паскаля. І навіть в епоху па­нування раціоналізму філософські ідеї пізнього Ф. Шеллінга суттєво по­глибили ірраціоналістичне сприйняття дійсності.

• Важливою віхою на шляху формування ірраціоналістичного типу пі­знання і світовідношення був романтизм. Його народження пов'язується з діяльністю так званого енського гуртка, ядро якого складали Фрідріх Шлегель (1772-1829 pp.), його брат Август Вільгельм Шлегель (1767-1845 pp.), Фрідріх Тік (1773-1853 pp.), Фрідріх Новаліс (1772-1801 pp.), Фрідріх Шлейєрмахер (1768-1834 pp.). Ранній романтизм - переважно літературно-художня течія, яка вплинула на долю теоретичної думки. Романтики не залишили вчених трактатів, найбільш плідна форма їхніх поглядів - афо­ризм; досягнутий результат - неспокій думки. Романтизм відображав роз­чарування в буржуазній прозаїчній сутності буття, в раціоналістичних спе­куляціях. Мета романтизму - свобода духу. Ідеал романтиків — вільна особистість. Для них важливою є конкретна жива людина: «Тільки індивід цікавий», - говорить Ф. Новаліс. Романтизм універсальний, він виступає за подолання будь-якої нетерпимості та обмеженості. Для роман­тика є цікавою кожна індивідуальність — людина, народ, усе людство як щось неповторне.

• Ф. Новаліс у повісті «Учні в Саїсі» через притчу про Гіацинта, який шукає сенс буття, приходить до висновку, що таємниця буття - поряд з людиною, в простому почутті кохання. Романтики вміли не тільки мріяти про далеке, нездійсненне, але й знаходити свої ідеали в близькому, повсяк­денному, людському. Для романтиків найвищою цінністю є життя. Вони уникають абстрактного мислення, вбачаючи в ньому життя сіре та затхле. Саме поняття «романтичний» розуміється як «той, що виходить за рамки повсякденності».

• Один з провідних романтиків Ф. Шлейєрмахер апелює до інтелігенції, мислячої аудиторії, вбачаючи своє завдання в тому, щоб з'ясувати значу­щість релігії. її сутність - не в мисленні і не в дії, а в спогляданні й почутті. Метафізика (філософія) намагається пояснити всесвіт; релігія вселяє почуття причетності до універсуму. Мораль виходить зі свободи, релігія знову повертає свободу в природу, доповнюючи світобачення і практику «прагненням до нескінченності». Завдання релігійного виховання полягає насамперед у пробудженні почуття любові.

Отже, романтизм, звертаючись до внутрішнього світу людини, її по­чуттів, відходить від традицій раціоналістичної філософії, започатко­вуючи новий погляд на світ, нову світоглядну орієнтацію.

Ствердження філософського ірраціоналізму відбувається при розчару­ванні інтелігенції в тих ідеалах, якими оперував філософський раціоналізм До середини XIX ст. сформувалося переконання, що прогрес науки і тех­ніки сам по собі не веде до реалізації вікових прагнень людства. Люди пере­стали вбачати в світовому історичному процесі виявлення і здійснення ви­щого Розуму. Через це втратила свою привабливість ідея пріоритету соці­ально-історичної активності людини. В літературі, мистецтві, філософії стверджується думка про безпідставність і марність усіх надій людини на те, що об'єктивний рух світового процесу гарантує здійснення власне людсь­ких цілей, а пізнання його закономірностей дасть людині надійну орієнта­цію в дійсності. Зневіра в конструктивно-творчих силах людини, соціаль­ний та історичний песимізм — основні риси світоглядних орієн­тацій другої половини XIX - по­чатку XX ст., які лягли в основу ірраціоналізму як філософського напряму сучасної західноєвро­пейської філософії.

Під впливом цих тенденцій відбувається переосмислення ра­ціоналістичної концепції ставлен­ня людини до навколишнього сві­ту, зміна уявлень про сенс, мету та призначення людської діяльності і пізнання, перегляд самого способу тлумачення людського мислення і свідомості. На відміну від раціоналізму, в якому містифікуються раціонально доцільні форми людської активності, ірраціоналізм ототожнює духовне зі спонтанними, несвідомими імпуль­сами, емоційно-вольовими та морально-практичними структурами суб’єкта. Всі форми раціонального, доцільного ставлення до світу оголошу­ються в ірраціоналізмі похідними від початкової, досвідомої основи. Нес­тійкість соціального буття індивіда перетворюється в ірраціоналізмі на онто­логічну неврівноваженість усього Всесвіту. З точки зору представників ір­раціоналізму, світ не має впорядкованої, законоподібної побудови, і самі основи буття нерозумні. Буття ірраціональне, оскільки алогічне, дисгар­монійне, завжди суб'єктивне. Його осягнення можливе тільки через «внут­рішнє», «душевне», інтуїтивне сприйняття.

8.3. «Воля до життя» А. Шопенгауера

• Першим виступом, антитезою раціоналістичній традиції стала твор­чість представників так званої «філософії життя». їхня ірраціоналістична демонстрація проти споглядального раціоналізму отримала назву «бунт проти розуму».

• Видатний представник цього напряму Артур Шопенгауер (1788-1860 pp.) народився в заможній сім'ї в Данцігу (Німеччина). Батьки сварилися, потім роз'їхались, і це, звичайно, відбилося на психології майбутнього мислителя. Проте освіту Шопенгауер здобув ґрунтовну. Завдяки матері-письменниці серйозно вивчав стародавні мови, а в Берлінському університеті — філосо­фію, яку викладали Фіхте і Шлейєрмахер. Зацікавився принципом фіхте­анського суб'єктивізму та ідеями Шеллінга про свободу волі. Шопенгауер мав злопам'ятний характер, його честолюбство і прагнення до слави упро­довж тривалого часу залишалися незадоволеними. Пронизаний егоцентриз­мом, зосереджений на власному «Я», він з особливою люттю нападав на Гегеля, оптимістичний пафос філософії якого суперечив усьому складові шопенгауерівського мислення. Курс, який викладав Шопенгауер у Берлінсь­кому університеті (в ті ж години, коли лекції читав Гегель), успіху не мав. Його відвідувало не більше десяти чоловік. Головна праця — «Світ як воля і уявлення» - залишилася поза увагою, видавець зазнав збитків, і більша частина тиражу перетворилася на макулатуру. Все це викликало і посилю­вало презирство до людей, які здавалися не гідними його. «Книга — це дзеркало», — вважає Шопенгауер, — коли осел дивиться в нього, він не може побачити в ньому ангела». Після невизнання в Берліні Шо­пенгауер переїжджає до Франк­фурта-на-Майні, де веде життя холостяка, вважаючи, що «одру­житися — це позбутися полови­ни своїх прав і подвоїти свої обов'язки». Егоцентризм призво­дить до відчуження від людей, яких він ненавидить і називає «двоногою породою мавп».

У 50-х роках XIX ст. ставлен­ня до Шопенгауера почало змінюватись, бо його основні ідеї уже відпо­відали «новому часові», про який раніше мріяв філософ. Він стає відомим, Ріхард Вагнер надсилає йому примірник своєї тетралогії «Кільце Нібелунгів» з дарчим написом, у німецьких університетах вивчається його філо­софська система. Шопенгауер з повним правом може сказати: «Кінець мого життя став світанком моєї слави». Його творчість мала суттєвий вплив на світогляд багатьох письменників, зокрема А. Толстого. Ерудиція та літе­ратурна майстерність, характерні для творчості Шопенгауера, зрештою на­дали популярності філософській теорії мислителя.

Шопенгауер виходить з того, що кантівському терміну «явище» проти­ставляє термін «уявлення», який обіймає все, що дано нам у чуттєвому сприйнятті. Світ існує тільки як уявлення. Матеріальний світ - не що інше, як світ явищ, і його вивчає наука. «Світ як уявлення» - це суб'єктивно-ідеалістична інтерпретація раціонального пізнання, дискредитація Шопенгауером об'єктивного наукового мислення. Він вважав, що наукове світоро­зуміння ілюзорне, класична філософія — «шарлатанство», а діалектична логіка — «жонглювання абстрактними формулами».

Отже, світ існує остільки, оскільки ми його уявляємо. Таким чином, відбувається перехід зі світу «як уявлення» у світ «як волю». На думку Шопенгауера, помилкою всіх філософів було те, що основним і первинним моментом душі, тобто внутрішнім, духовним життям людини вони вважали мислення і висували його на перший план. Насправді істина проявляється лише у разі підходу до неї не з зовнішнього боку, а з внутрішнього, тобто зовнішньому досвідові і раціональному пізнанню, яке базується на ньому, протиставляється внутрішній досвід, що є основою ірраціонального осяг­нення «речей у собі». Не в мисленні, а в бажанні (хотінні) суб'єкт виступає сам по собі, розкриваючи свою внутрішню сутність - волю, яка є прин­ципом суб'єктивності, на відміну від пізнання як принципу об'єктив­ності. Воля - первинна, незалежна від пізнання, яке є вторинним, відокрем­леним від волі. Воля розуміється як універсально-космічний феномен, а кожна сила в природі — як воля. Отже, об'єктивному пізнанню протистав­ляється ірраціональне пізнання, яке вводить у недосяжний іншим чином світ. Мова йде не про інтелектуальну інтуїцію, а про безпосередню само­свідомість, про інтуїцію, яка має справу не з зовнішнім світом, а з «буттям у собі» того, що саме по собі є «інтуїтивним».

Кожне поняття, думка - лише абстракція. Звідси декартівське Cogitoergosum («Я мислю, отже, існую») Шопенгауер замінює Voloergosum («Я хочу, отже, існую»).В бажанні суб'єкт виступає сам по собі, роз­криваючи свою внутрішню сутність - волю, яка є принципом суб'єктив­ності, на відміну від пізнання як принципу об'єктивності.

Основною рисою вчення Шопенгауера є відокремлення волі від пізнання. Воля первинна, незалежна від пізнання, яке є вторинним, незалежним від волі. Зі світом як з уявленням має справу пізнання, а світ як воля не під­лягає пізнанню, він - різноманітний, невимірний, інтуїтивний. Кожний ор­ганізм, у тому числі й людське життя, є нічим іншим, як розкриттям волі. На противагу Гегелю, Шопенгауер висуває тезу: «Усе дійсне не­розумне, все нерозумне дійсне». Діяти розумно і діяти морально, вважає мислитель, - це дві несумісні речі. У волі своя власна необхідність, вона не визначається розумом Воля є першим і первісним, виконує роль верш­ника, який пришпорює коня. Універсальний об’єкт волі — «воля до жит­тя». Перше правило волі до життя — інстинкт самозбереження, який веде до егоїзму, що є джерелом усіх вчинків людини. Кожний вчинок є егоїстичним. «Я» і «егоїзм» - це одне і те ж, вони тотожні: якщо зникне останній, не буде і першого. Шопенгауер розрізняє два види егоїз­му: один, який хоче власного добра, і другий - гіпертрофований, злости­вий, який хоче чужого горя.

У своїх етичних поглядах Шо­пенгауер висуває «ідеал бездіяль­ності», самозречення, позаяк щас­тя - завжди утопічне, ілюзорне, і гонитва за ним робить людину носієм усіх моральних недоліків.

Шопенгауера називають філо­софом «світової скорботи», ос­кільки в навколишньому світі від­буваються вічні повторення тра­гічних станів, у яких винуватцем є воля. Складовою частиною «трагічної діалектики» Шопенгауера є поняття вини Світової Волі. Виникнення Всесвіту і життя в ньому - це стихійно неусвідомлене, а потім усвідомлене гріхопадіння, що тільки частково виправдовується стражданнями, які випа­ли на долю тих, хто живе в світі. Вихід мислитель вбачає в тому, щоб лю­ди спрямували притаманну їм життєву енергію як проти самої цієї енер­гії, так і проти її джерела - Світової Волі. Найвищі прояви Волі слід обернути на боротьбу проти її ядра, тобто феномен волі повинен знищити саму Волю (наприклад у природі більш розвинуті істоти, хижаки, знищу­ють менш розвинутих - травоїдних). Як цього досягти? Насамперед необ­хідно засобами філософського пізнання виявити завдання, які стоять перед людьми, потім — подолати два етапи самознищення Волі.

Перший - естетичне споглядання;

другий — моральне самовдосконалення, завдяки якому відбувається зміна поведінки в потрібному напрямку.

• Шопенгауер через свою ідейну багатоманітність та ідеологічну неодно­значність постійно викликає інтерес Ми знаходимо у нього романтично-аристократичне презирство до порядків суспільства «чистогану», ворожість до народних мас, передчуття майбутніх потрясінь, яких не уникнути бур­жуазному суспільству, усвідомлення загальних недоліків індустріальної ци­вілізації в будь-якому її конкретному прояві, зневіру в те, що може знайт­ися така соціальна сила, яка забезпечить суспільний прогрес В епоху очіку­вання ядерного та екологічного апокаліпсиса невизначеність і невпевненість виникають у досить широких кіл інтелігенції, що й пробуджує почуття і настрої, які хвилювали великого песиміста упродовж усього життя.

  1   2   3

скачати

© Усі права захищені
написати до нас