«Розвиток науки «Порівняльна психологія» в період Відродження»

Ім'я файлу: Новый документ.docx
Розширення: docx
Розмір: 29кб.
Дата: 04.12.2021
скачати
Пов'язані файли:
referat.doc
ТИМС_Теория.docx

МЕЛІТОПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Навчально-науковий інститут соціально-педагогічної та мистецької освіти

Кафедра психології

Реферат

з освітнього компонента «Порівняльна психологія та зоопсихологія»

на тему: «Розвиток науки «Порівняльна психологія» в період Відродження»

Виконала:

здобувач вищої освіти

спеціальності 053 Психологія

ОП Психологія. Клінічна психологія

Кардашова Єлизавета Олександрівна

Керівник: Мельникова С.В.

м. Мелітополь – 2021 рік

ЗМІСТ

ВСТУП	3
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ НАУКИ ПОРІВНЯЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ	5
Загальні відомості про науку	5
Людина як особливий представник тваринного світу. Ставлення до тварин первісних людей Накопичення зоопсихологічних знань і особливості ставлення людини до тварин протягом історичного часу	6 8
2. РОРОЗДІЛ 2. РОЗВИТОК НАУКИ «ПОРІВНЯЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ» В ПЕРІОД ВІДРОДЖЕННЯ Вчен2.1. Вчення та досліди у період Відродження	13 13
ВИСНОВКИ	19
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ	20

ВСТУП

Актуальність дослідження. Зоопсихологія виокремилася із загальної психології як галузь, що покликана довести еволюційне походження людини від тварин і водночас ствердити зверхність людини над природою як досконалого завершення еволюційного процесу. Тому протягом більшої частини ХХ ст. зоопсихологічні дослідження акцентувалися на вивченні інтелектуальних здібностей приматів, питаннях рефлексології та прикладних дослідженнях, спрямованих на використання знань про особливості життя тварин для збільшення кількості їх промислового вирощування та розвитку звірогосподарства, рибогосподарства, птахівництва і тваринництва.

Ознакою сучасності стало досягнення небувалого науково-технічного і технологічного прогресу, а разом із тим і деструктивного антропогенного впливу на природне середовище, який дійшов тої межі, коли мимовільне відновлення стає проблематичним. Знищення природних ареалів проживання багатьох диких тварин, разом з дослідами в генній інженерії, призвели до знищення багатьох видів живих істот і до втрати природного генетичного розмаїття тваринного світу. Намагання поліпшити як навколишній світ, так і біологічну природу самої людини, нехтування духовною складовою людської особистості поставили під загрозу існування життя на нашій планеті та виду Homo sapiens як такого, і людство намагається взяти під контроль ці процеси за допомогою біотичних морально-правових норм. Водночас розвиток цивілізованого суспільства ставить питання гуманізації відносин між людиною і тваринами, які, як довели відповідні зоопсихологічні дослідження, виявилися зовсім не “біологічними машинами”, як вважав видатний філософ Декарт, а істотами відчуваючи , мислячими та емоційними, а отже, не дуже й відмінними за біологією від людей. Тварини є помічниками людини у багатьох справах і професіях, а також джерелом життєво необхідних ресурсів, і тому потребують не споживацького, а дбайливого ставлення, поваги до їх природних потреб, не знущання, а охорони та забезпечення необхідних умов існування. Тому все більшої потужності набирають зоозахисні та природоохоронні рухи та громадські організації, приймаються відповідні законодавчі акти на місцевих та міжнародному рівнях, і сучасні зоопарки із звіринців-катівень перетворюються на оази прихистку для диких тварин, яких людина позбавила можливості жити у вільній природі. Людина в психології визначається як біопсихосоціальна істота, але на філософське питання щодо її відмінності від тварин це визначення відповіді не дає. І тварини є біологічними істотами, утворюють спільноти, мають (як уже переконливо доведено) психіку. Люди споконвіків вивчали та порівнювали людину з тваринами, взаємини людей та тварин змінювалися з розвитком світу та суспільства, наука зоопсихологія завжди була актуальною.

Особисто для мене це близька тема, так як я шанобливо ставлюсь до тварин, маю домашніх улюбленців та цікавлюсь історією порівняльної психології.

Мета дослідження: дослідити особливості розвитку науки «Порівняльна психологія» в період Відродження.

Об'єкт дослідження: історія розвитку даної науки в період Відродження.

Предмет дослідження: інформативні історичні документи та дослідження.

РОЗДІЛ 1.

ПОНЯТТЯ НАУКИ ПОРІВНЯЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ

1.1. Загальні відомості про науку

Порівня́льна психоло́гія — галузь психологічних досліджень, яка вивчає та порівнює психологічні особливості людини та тварин. Порівняльна психологія досліджує поведінкову організацію серед живих істот, від бактерії до рослин, до людей. Дисципліна приділяє особливу увагу психологічній природі людини порівняно з іншими тваринами.

При дослідженні тварин порівняльна психологія концентрується на розрізненні якісних, а також кількісних показників спільних рис та відмінностей у поведінці тварин (включаючи людину). Такі показники мають важливе застосування у таких галузях, як медицина, екологія та дресирування тварин [3].

Дослідники, які вивчають пізнання тварин, зацікавлені в розумінні психічних процесів, керуючих складною поведінкою, і велика частина їх роботи аналогічна роботі когнітивних психологів, які працюють з людьми. Наприклад, проводяться великі дослідження з участю тварин з питань уваги, категоризації, формування понять, пам’яті, просторового пізнання й оцінки часу. Багато досліджень у цих та інших галузях прямо або опосередковано пов’язані з поведінкою, важливим для виживання в природних умовах, таких як навігація, використання інструментів і чисельна компетентність[7].Таким чином, порівняльна психологія і пізнання тварин є сильно перетинаються категоріями досліджень.

Порівняльний аналіз в психології цього виду полягає виявленні співвідношень, подібностей і відмінностей між людьми і тваринами. Базується він на даних про вищої нервової діяльності представників тваринного світу, одержаних в ході спеціальних досліджень[5].І, зрозуміло, на аналогічних відомостей про процеси психічної діяльності людей. Але тільки цими вихідними даними аналіз не обмежується. Будь порівняльне дослідження в психології цього типу проводиться з урахуванням історичних і соціальних особливостей розвитку, що визначають ключові відмінності у вищій нервовій діяльності людей і тварин.Іншими словами, аналіз цієї наукової дисципліни спрямований на знаходження в філо — і онтогенезі спільностей і протилежностей. Зрозуміло, враховуються всі відомі фактори історичного розвитку, позначилися на формуванні людського розуму і виникненні таких особливостей, як виразна мова, прямоходіння, складна соціальна організація, трудова діяльність та інші [4].

Об’єкт порівняльної психології – вища нервова діяльність людей і тварин. Іншими словами, предметом вивчення є свідомість. Або психіка та її прояви [2].

Під психікою розуміється не тільки діяльність свідомості, розуму, але й особливості сприйняття умов навколишнього середовища, що дозволяють організму адаптуватися до них, адекватно прореагувати. Іншими словами, психіка, як предмет вивчення у цій науці, не тільки вища нервова діяльність, що виявляється в складних почуттях, але й елементарні реакції, що виражаються простими відчуттями [8].

Суб’єктами ж у цьому розділі психології є представники світу фауни і люди.

1.2. Людина як особливий представник тваринного світу. Ставлення до тварин первісних людей

Людина пов’язана із тваринами насамперед як біологічна істота. За сучасною класифікацією, людина як біологічний вид належить до типу Хордових, підтипу Хребетних, класу Ссавців, підкласу Звірів, інфракласу Справжніх звірів (плацентарних), ряду Приматів, підряду Антропоїдів, родини Гомінідів, роду Людини (Ноmo), виду Людини розумної (Homo sapiens). Людина — єдиний представник даного виду та роду, що засвідчує її унікальність на планеті Земля, відмінність від представників тваринного світу. Проте за анатомо-морфологічними та фізіологічними ознаками людина має з тваринами багато спільного [3].

Генетичні дані, що вказують на подібність людини та людиноподібних мавп, свідчать, що у людини та мавп значний відсоток подібних генів (у людини та шимпанзе 91 %, у людини та гібона 70 %); також у геномі людини виявлено гени, ідентичні генам примітивних комахоїдних ссавців, які були вихідною групою для еволюції всіх приматів. Живучи в природному середовищі, первісна людина безпосередньо контактувала з тваринами, які були для неї джерелом їжі та одягу. Спостереження за тваринами давало можливість первісній людині дізнатися про небезпеку — зміну погодних умов, наближення буревію чи землетрусу тощо. Збиральництво, полювання та риболовля були основними засобами здобуття їжі для первісних людей, що потребувало знань про природу, поведінку та звички тварин. Первісні люди вірили в наявність особливого зв’язку між твариною та її зображенням. Широко відомі розписи в печерах Альтеміра в Іспанії, Ніах-Кейвз у Малайзії, Ласко у Франції, Каповій на Уралі. Печерний живопис еволюціонував у міру розвитку первісних общин. Так, у період мезоліту й неоліту часто змальовували сюжети взаємодії тварин і людей, насамперед сцени полювання [7].

Серед первісних зображень тварин переважають копитні — бізони, олені, коні, а також мамонти. Нерідко тварин малювали пораненими, враженими стрілами та дротиками. Наскальні та печерні малюнки свідчать про те, що первісні люди розрізняли велику кількість тварин, добре знали їх поведінку та анатомію. Знання звичок тварин допомогло в їх одомашненні, переході від привласнюючого господарства до відтворюючого. Вважається, що першою домашньою твариною стала собака. Предки сучасних домашніх собак допомагали людям при полюванні, охороняли житло. Спостереження за тваринами спонукало людину до нових видів діяльності: у птахів, мурах і бджіл первісна людина вчилася будувати, у бобрів — гатити греблі. Одомашнення коня сприяло розвитку землеробства, дало можливість подорожувати на великі відстані [1].

1.3. Накопичення зоопсихологічних знань і особливості ставлення людини до тварин протягом історичного часу

Первісні люди жили в природному середовищі поруч із дикими тваринами, які слугували джерелом їжі, одягу і навіть ліків, були об’єктами ритуальних дій та релігійного поклоніння. Поступово людина, розуміючи користь від тварин, навчилася їх приручати — відбувся процес доместикації, тобто одомашнення [9].

Приручені домашні тварини стали помічниками людини, яка відібрала їх за певними якостями, потрібними для господарства, тобто, якщо раніше існував лише природний відбір, то з одомашненням виник відбір селекційний. Відбираючи тварин за певними якостями, людина створила різні їх породи. Так, у наші дні нараховують понад 200 порід домашніх собак. Вони відрізняються за розмірами, зовнішніми якостями, призначенням (собаки-охоронці, їздові собаки, декоративні, бійцівські тощо), але мають одного спільного предка. Вважається, що одомашнення тварин відбулося у 9 тис. до н. е., коли кочові народи (номади) перейшли до осілого способу життя [9]. Насамперед стали одомашнювати деяких ссавців і птахів, від яких люди отримували м’ясо, молоко, яйця, шерсть, шкіру. Пізніше одомашнювати стали великих тварин, яких використовували як тяглову силу, транспортні засоби (коні, воли, верблюди, олені, слони ) [5]. Собака була постійним супутником первісних людей, допомагаючи під час полювання та охороняючи поселення. Кішка ловила мишей, щурів і навіть змій, а муркотінням бавила дітей. Поступово ці тварини перетворилися на домашніх, виник своєрідний симбіоз між ними та людиною. Основною версією виникнення домашньої собаки є її походження від вовка. Однак сьогодні деякі учені спростовують цю вкорінену думку, стверджуючи, що вовк так і залишився вовком, а собака від початку була собакою. Аргументами за та проти цих гіпотез є результати генетичних досліджень. На відміну від диких тварин, домашні тварини стали залежними від людини, не пристосованими до самостійного життя у природному середовищі [8]. Якщо раніше люди кочували разом із худобою у пошуках пасовиськ, то у сучасному сільському господарстві розвинені інтенсивні технології, тварини знаходяться на спеціальних фермах у штучно створених умовах, що забезпечують найшвидший приріст м’яса, найбільші надої молока тощо[10].

Предком сучасної домашньої кішки вважають або дику лісову кішку, або африканську лівійську. Особливо поважали й навіть обожнювали кішку в Стародавньому Єгипті, де мумії цих тварин знаходять разом із муміями фараонів. До сьогодні кішка користується особливим ставленням жителів острова Кіпр. Існує легенда, що колись цей острів був непридатним для життя, тому що був населений великою кількістю отруйних змій. Дізнавшись про це, цариця Олена відправила на Кіпр корабель, повний кішок, які стали полювати на змій і винищили їх за короткий час. Нащадки цих кішок досі вільно живуть на острові, і про них піклуються влада й місцеві громади. У природі живуть схожі за зовнішніми ознаками тварини — зайці та кролики. Цікаво, що попри зовнішню подібність, ці тварини між собою не схрещуються, що було доведено дослідами І. Іванова. При цьому заєць залишається дикою твариною, а кролик є як дикий, так і домашній. Вперше одомашнили кролика у середні віки французькі ченці, які вживали в їжу його м’ясо, а зі шкіри шили одяг. Дикі кабани й сьогодні мешкають у лісі, а от домашня свиня, яку було виведено заради м’яса, назавжди втратила більшу частину диких інстинктів і не зможе вижити у природному середовищі. Людиною виведене також велике розмаїття порід коней — від величезного важковоза до маленького декоративного коника у 60 см заввишки. Але встановлено, що всі вони походять від єдиного предка — дикого коня (Eguus caballus). Кінь за своєю природою є твариною стадною, і великі табуни диких коней населяли в давні часи як рівнини Середньої Азії, так і безкраї степи півдня сучасної України. Люди спочатку полювали на коней заради м’яса, а потім навчилися їх приручати й використовувати як транспорт і тяглову силу, для вантажних робіт і землеробства. Однак не всі види коней були одомашнені. До сьогодні існують дикі коні, вперше описані мандрівником Миколою Михайловичем Пржевальським у 1878 р. [4]. Найдавніші археологічні знахідки одомашнення коня на території України датуються періодом 3500–4000 р. до н. е. Від 3000 р. до н. е. кінь був остаточно одомашнений і до кінця 2000 р. до н. е. розповсюдився по всій території Європи. Трипілля було одним із світових центрів одомашнення коней. Імовірно було одомашнено два типи дикого коня: дрібні, широколобі степні конячки, віддалено схожі на тарпанів, окремі екземпляри яких збереглися до ХІХ ст., та більші дикі лісові коні, з вузьким чолом, довгою лицьової частиною голови і тонкими кінцівками. Першими скотарями на території сучасної України були кіммерійці, які опанували мистецтво їзди на конях, запозичивши його в ассирійців, і мали кінне військо. Для керування конем у них були бронзові вудила спеціальної конструкції, що фіксувалися в роті тварини. Коні широко використовувалися в полюванні на зайців, антилоп, диких кіз, що полегшувало здобування їжі [5].

Існує приказка: “Впертий як віслюк”. Усі одомашнені форми віслюка відносяться до африканських ослів, бо куланів (азіатських віслюків) приручити ніколи не вдавалося.Одомашнення віслюків відбулося значно раніше, ніж коней — приблизно в 4000 р. до н. е. — в дельті Нилу та Месопотамії. До Греції віслюки потрапили близько 1000 р. до н. е. Спочатку віслюків використовували для верхової їзди та перевезення вантажів, а також для отримання м’яса, молока та шкіри. Поступившись у деяких своїх функціях домашнім коням, які є швидшими та сильнішими, віслюки виявилися незамінними, зокрема, в умовах пустельного клімату, а також у роботі в шахтах, будучи меншими та витривалішими за коней, менш вибагливими та здатними тривалий час обходитися без води та їжі. Cпоживацьке ставлення разом із скороченням природного середовища проживання призвело до майже повного знищення виду, зокрема, на території України дикий кулан зник ще у ХVII ст. Втім у 1941 р. в Туркменії було створено спеціальний заповідник, завдяки чому вдалося відновити популяцію куланів, і вона досягла у 1980 р. 2000 особин [6].

Вперше було приручено азіатських слонів у 5000–1900 рр. до н. е. Індською (Хараппською) цивілізацією, що розташовувалася в долині річки Інд на території сучасного Пакистану. З тих давніх часів до сьогодні слони широко використовуються як тяглові, їздові та циркові тварини. Завдяки масивному тілу й незвичному вигляду слонів застосовували у воєнних цілях як для протидії кінноті противни [8].

Дельфіни — мешканці морів та океанів, зовні схожі на рибу, але, як і людина, відносяться до ссавців і мають достатньо високий рівень інтелектуального розвитку.Людина приручила дельфінів порівняно недавно, використовуючи насамперед для військових потреб (дельфіни-підривники, дельфіни-розвідники), риболовлі, а також для розваг (циркові вистави) і лікування хворих дітей. Вважається, що лікувальний ефект спричиняють ультразвукові сигнали, якими спілкуються дельфіни. Втім параметри лікувального спектра цих сигналів науково не визначені, не доведені, а дельфіни утримуються в стресогенних умовах — обмежених басейнах дельфінаріїв із штучно соленою водою, насиченою до того ж дезінфікуючими засобами [6].

Дані археології та літературні пам’ятки свідчать про те, що дикі медоносні бджоли були одомашнені людиною 5–6 тис. років тому. У країнах античного світу бджільництво одержало вже широке розповсюдження. У ті часи для утримання і розведення бджіл готувалися примітивні нерозбірні вулики і глиняні судини різної форми (Греція, Єгипет, Індія). Відомо, що в V ст. до н. е. предки сучасних вірменів містили бджіл у глиняних і плетених з лози нерозбірних вуликах. У Стародавньому Римі були поширені нерозбірні дощаті вулики.

Отже, можемо зробити висновок , що життя людини і тварини були тісно пов'язані з самих давніх часів.

РОЗДІЛ 2.

РОЗВИТОК НАУКИ «ПОРІВНЯЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ» В ПЕРІОД ВІДРОДЖЕННЯ

2.1. Вчення та досліди у період Відродження

Рене Декарт (1596–1650) створив учення, назване картезіанським, від латинізованої форми його імені — Cartesius. Вирішуючи питання вихідних істин, Р. Декарт заперечував чуття як джерело таких істин. Він вважав, що існують вроджені ідеї, які властиві людській душі апріорно, тобто, найзагальніші поняття, з якими стикається кожен у повсякденному житті, наприклад, Бог, число, тіло та ін. Р. Декарт ставився до тварин із нечуваною жорстокістю, аргументуючи таке ставлення твердженням, що душа, яка здатна існувати поза тілом, є лише у людей, а тварини, на відміну від людей, не мають вічної душі, вони є лише автоматами без почуттів, розуму і знання. Він писав, що крики, які видає тварина в процесі вівісекції, це не що інше, як скрип погано змащеного механізму, але ніяк не вияв почуттів. Наявність же у тварин ряду здібностей, що перевершують здібності людини, він пояснював або розвитком, або редукцією певних органів, дією природи з влаштування органів тварин на зразок годинникового механізму. Р. Декарт вважав, що вивчати потрібно органи, а не поведінку тварин, дії яких повністю підпорядковані анатомічній структурі організму [10].

Вагому роль у розбудові теорії архетипу відіграли філософські погляди видатного саксонського вченого Г. В. Лейбніца (1646–1716), який писав, що людина знає лише невелику частину вічності, яка простягається нескінченно, але, незважаючи на цей обмежений досвід, має сміливість судити про вічне й нескінченне [7].

Представники різних етносів мають низку спільних концептуальних каркасів для відтворення їх уявлень про об’єкти навколишньої дійсності, час і простір. В якості ключових концептуальних ознак розглядають ентомологічні, зооморфні та біоморфні (вегетативні) ознаки, що відносяться до архетипів “Дерево” та “Жертовна Тварина”, які відігравали першочергову роль у релігійних та культових діях усіх індоєвропейців, оскільки саме ліс був місцем сакральної дії. Так, багато слів із значеннями “старий”, “вічний”, “безсмертний” співвідносяться зі словами із значеннями “худоба”, “бик”, “корова”, що вважалися священними тваринами і символізували безсмертя. Принцип розвитку значень номінацій концепту “вік людини” на основі порівняння вікових особливостей людини з ознаками живої природи, зокрема тваринного світу, закладено і в етимології ряду українських та російських лексем, а також західно- та південнослов’янських мовах. Наприклад, українською: юний, юність, юніти; російською: юноша, юнец, юность, юнеть, юница. Основою розвитку значень цієї групи слів визначається латинське juvenis — “молода корова, теля”, значення якого зберігається і в давньоруській мові. Ці ознаки визначаються як такі, що відносяться до архетипу “Жертовна Тварина”. У мотивах весняних обрядів на честь божества весняної плодючості Ярила зустрічаються образи козла, кози, коня, корови — основних елементів багатьох міфів та жертвоприношень. Ті самі зооморфні образи наявні у більшості українських та російських фразеологічних одиниць зі значенням “вік людини”, наприклад, українське “був кінь, та з’їздився”. Образи тварин, що зустрічаються у народних казках, набувають значення тотемів. Часто зустрічається мотив переслідування змієм дітей (брата і сестри), яким допомагають різні живі істоти — кінь, летючий птах, бичок. Цих тварин можна вважати теріоморфними символами архетипу матері. Саме з ними пов’язаний мотив жертовності: бичок (в іншому варіанті — віл) жертвує собою заради спасіння дітей від голоду, а з його кісток виростають собаки, які стають вірними охоронниками брата (не сестри!), що розуміється науковцями як сліди анімістичних та тотемістичних вірувань. Герой знаходить чарівні предмети всередині бичка (або вола), тричі пролазячи через вуха (прийом, характерний для казок із жіночою ініціацією). Мотив перебування всередині тварини нагадує давній обряд долучання до тотемної істоти шляхом поглинання нею, що ототожнювалося з відродженням, поновленням життєвої енергії. Такий самий ефект досягався і через поїдання тварини-тотему. Чарівні предмети — гребінець (або гребіночка), з якого виростає густий ліс (або густий терен), біленька хусточка, що породжує море (або допомагає його подолати) — це атрибути матері, ініціальні амулети, що прирівнюються до фетишів. Щодо гребеня, то його зв’язок з материнським началом сягає тисячолітньої глибини: науковці вважають зображення широких гребенів на одязі керамічних фігур Трипільсько-Кукутенської культури символами води, з якою пов’язана природа жінки. Царевич втрачає один із амулетів (хусточку) через підступність сестри, яку спокушує змій, і залишається без материнського захисту. Та захисну функцію матері беруть на себе врятовані ним діти лісових звірів: заєць, лисиця, вовк, ведмідь (або лисиця, кабан, вовк, ведмідь), лев, сокіл — сакральне число “7”, які не тільки допомагають йому виконати небезпечні завдання підступної сестри (мотив пасербиці і злої мачухи, де звірі виступають ініціальними помічниками), а й самі (не герой!) розправляються зі змієм, а потім жертвують заради царевича своїм життям. Казковий герой оживає завдяки діям зайця, який за допомогою орла дістає живущу та цілющу воду. В іншому випадку, оживлення відбувається через відомий мотив героя в діжці, яка, будучи пущеною на воду, символізує не тільки черево тотемної тварини або тотемного дерева, а й відроджуюче материнське лоно. Нерідко на шляху героя постають також різні фантастичні персонажі (Баба Яга, Кощій) і тварини (Сивка-Бурка, Сірийвовк, Царівна-жаба) [5]. У критичних ситуаціях, що часом являють загрозу для життя, саме завдяки деяким фантастичним персонажам герой розкривається, стає сильнішим, осягає Самість. Казкові тварини можуть являтися для героїв як психопомпою (зв’язуючою ланкою між світом свідомого та несвідомого), так і тінню (відхилювані Его несвідомі аспекти). Низка казкових сюжетів свідчать про їх язичницькі джерела походження, зокрема, з анімалістичних і тотемістичних вірувань. Казкові тварини можуть бути метафорами природних стихій, які обожнювалися давніми слов’янами і називалися ними небесними конями, — звідси виник, вірогідно, й казковий образ Сивки-бурки, який “рявкає по-туриному, а шип пускає по-зміїному”. Цей вираз указує на спорідненість чудесного коня із зооморфічними баченнями громової тучі як бика (тура) та змія. Архетип птахів складає частину міфологічного, біблійного та казкового сюжетів, що мають варіанти про метаморфозу птахів і людини. Птах — символ сонця (царя сонця), вітру, повітря, хмари, грому та блискавки, вогню, часу, божества, творця, божественного посла, безсмертя, духу, душі, жіночої основи, родючості, батьківської турботи, дитини, стрімкого руху, приємності, чистоти, повітряності, натхнення, пророцтва, божевілля, зради, пекла, свободи, видовища. В античному світі птахи є атрибутами богів. У казках птахи, які розмовляють і співають, є символами кохання. Птахи в легендах вважаються розумними союзниками людини. У казках той, хто розуміє мову птахів, володіє важливими знаннями. В алхімії птахи уособлювали активізуючи сили, положення птаха уточнювало зміст: птах, який летить угору, — летючість або очищення, донизу — осад або загущення. За К. Г. Юнгом, птах є доброчесним за своєю природою, уособлює дух або ангелів, надприродну підтримку, думку та політ фантазії. Так, у давньогрецькій міфології символом Зевса був орел, символом Гери — зозуля тощо [3].

Перші спроби вивчення поведінки тварин на основі достовірних фактів, одержаних у процесі ретельних спостережень і експериментів, датуються XVIII ст., коли з’явилися праці ряду видатних учених, філософів та натуралістів, присвячені психічній діяльності тварин [2].

Французький філософ-матеріаліст, богослов і лікар Жюльєн Офре де Ламеттрі (1709–1751) на основі співставлення психічних здатностей різних тварин показав прогресуюче ускладнення цих здатностей у напряму до людини, а також висловив думку, що інстинкти тварин, відіграючи біологічнопристосувальну роль, за своєю сутністю є сукупністю рухів, що виконуються примусово, незалежно від знань і досвіду. Саме погляди Ж. О. Ламеттрі, що склалися на основі тодішніх знань про анатомію та фізіологію нервової системи, пізніше вплинули на погляди й творчість Ж. Б. Ламарка [1].

Видатний французький просвітитель, філософ, абат Етьєн Бонно де Кондільяк (1715–1780) у своїй праці “Трактат про тварин” окремо розглядав питання про походження інстинктів тварин і дійшов висновку, що інстинкти утворилися з розумних дій шляхом поступового виключення свідомості, коли розумна поведінка перетворювалася на звичку, а звичка — в інстинкт. Погляди Е. Б. де Кондільяка критикував французький мислитель Ж. Ш. Леруа, який у своєму трактаті “Філософські листи про розум і здатність тварин до самовдосконалення” (1781) намагався співвіднести інстинкти та розум тварин, вважаючи первинною саме інстинктивну діяльність, на основі якої внаслідок повторюваних відчуттів і пам’яті, у тварин виникають розумні дії. Ж. Ш. Леруа вважав інстинкти механізмом задоволення потреб, а навички — основою звичок, які можуть успадковуватися. Свої погляди він підкріплював, зокрема, прикладом мисливських собак, які передають свої повадки потомству. Шведський природознавець, ботанік, зоолог та лікар Карл Лінней (1707–1778) у своїй праці “Система природи” вперше запропонував наукову класифікацію відомих на той час рослин, а також тварин, яких описав 4200 видів. К. Лінней вважав види незмінними. Думки про сталість видів дотримувався й французький натураліст, засновник порівняльної анатомії та палеонтології Жорж Леопольд Кюв’є (1769–1832). Ж. Л. Кюв’є сформулював ідеалістичний, телеологічний закон умов існування, відповідний філософському вченню Аристотеля, згідно з яким кожна тварина має лише те, що їй потрібно для забезпечення існування. За Ж. Л. Кюв’є, організми споконвічно існують у доцільній формі, будь-яка організована істота утворює ціле, єдину замкнену систему, елементи якої відповідають один одному і сприяють шляхом взаємного впливу досягненню однієї кінцевої мети. Одним із перших біологів, цілісну теорію еволюції живого світу створив французький учений — зоолог, анатом, натураліст Жан Батист П’єр Антуан де Моне Ламарк (1744–1829), який сформулював її у 1809 р. у праці “Філософія зоології”. Ж. Б. Ламарк писав про первинно створену Богом матерію як пасивний початок еволюції та природу як порядок і енергію для її здійснення. Він вважав, що рушійною силою еволюції є прагнення організмів до вдосконалення, що є їх внутрішньою властивістю [5].

ВИСНОВКИ
Вже в працях античних мислителів порушувалися основні проблеми поведінки тварин: обговорювалися питання вродженого і благопріобретаемих поведінки, інстинкту і навчання, а також роль зовнішніх і внутрішніх факторів психічної активності тварин. Як не дивно, найбільш точні концепції народжувалися на стику двох діаметрально протилежних напрямків філософії, таких як матеріалістичне і ідеалістичне розуміння сутності психічної діяльності. Навчання Аристотеля, Платона, Сократа та інших мислителів античності багато в чому випередили час, заклавши фундамент для зоопсихології як самостійної науки, хоча до її істинного народження було ще дуже далеко.

Наступні значущі дослідження в області зоопсихології були зроблені тільки після тисячолітнього перерви, коли за часів Середньовіччя почалося відродження наукової творчості, але тільки в XVIII в. робляться перші спроби вивчення поведінки тварин на міцному фундаменті достовірних фактів, що отримуються в результаті спостережень і експериментів. Саме в цей час з'явилися численні праці видатних вчених, філософів і натуралістів, що зробили великий вплив на подальше вивчення психічної діяльності тварин.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Алексеева Н. Н. Экологические аспекты социально-культурных традиций Индии / Н. Н. Алексеева// Этноэкологические аспекты духовной культуры. — М.: ИЭА РАН, 2005. — С. 81–101.

Аничков Е. В. Язычество и Древняя Русь / Е. В. Аничков. — М.: Академ. проект, 2009. — 544 с.

Архетип птицы в мифологии, сказках, библии. Блог православного психолога [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://psychologia.co.ua/arhetip-ptitsyi-v-mifologii-skazkahbiblii/

Віслюк [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https:// uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D1%81%D0%BB%D 1%8E%D0%BA

Коломенский Л. В. Мышление первобытного человека / Л. В. Коломенский [Электронный ресурс]. — Режим доступа: URL: http://humanway.ru/mishlenie.doc

Культи тварин в релігіях і віруваннях народів світу [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://psiukrearth.ru/ rizne/17372-kulti-tvarin-v-religijah-i-viruvannjah-narodiv.html

Леви-Брюль Л. Первобытное мышление / Л. Леви-Брюль. — М.: Академ. проект, 2015. — 432 с.

Мамутова фауна [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Мамутова_фауна

Одомашнивание [Электронный ресурс]. — Режим доступа: https://ru.wikipedia.org/wiki/Одомашнивание

Психология. Словарь-справочник. Р. С. Нємов, — М., ВЛАДОС-ПРЕСС, 2003. Т. 2, стор. 138—141, 163

Тотемізм [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https:// uk.wikipedia.org/wiki/Тотемізм

Филиппова Г. Г. Зоопсихология и сравнительная психология: учеб. пособие / Г. Г. Филиппова. — М.: Академия, 2006. — 544 с

Чайченко Г. Фізіологія людини і тварин / Г. Чайченко, В. Цибенко, В. Сокур. — К.: Вища шк., 2003. — 463 с.

скачати