Ім'я файлу: курсова 1.docx
Розширення: docx
Розмір: 1270кб.
Дата: 05.12.2023
скачати
Пов'язані файли:
bibliofond.ru_657024.rtf
Тест неметали 11кл..docx
Руденко Валерія.docx


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Глухівський національний педагогічний університет

імені Олександра Довженка
Кафедра історії, правознавства та методики навчання

КУРСОВА РОБОТА

з історії України


«ПРОБЛЕМА АВТОРСТВА «ІСТОРІЇ РУСІВ» В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ»
Студента 4 курсу 26-І групи

спеціальності 014 Середня освіта (Історія)

ОПП «Середня освіта (Історія)»

Садовничого Владислава Романовича

Керівник − асистент Петренко Наталія Миколаївна
Національна шкала_________________

Кількість балів:_____ Оцінка: ECTS___

Члени комісії

__________________________________

(підпис)(прізвище та ініціали)

__________________________________

(підпис)(прізвище та ініціали)

__________________________________

(підпис)(прізвище та ініціали)


Глухів – 2023 рік

ЗМІСТ


ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. Зародження та розквіт освіти та шкільництва на Русі 4

1.1.Перші школи на Поділлі 4

1.2. Перекладна писемна школа Київської Русі 6

1.3.Освіта і шкільництво Київської Русі IX-X ст 12

1.4.Традиційні засади виховання дітей в Київській Русі 16

РОЗДІЛ 2. Просвітники і освітні діячі Київської Русі 19

2.1. Кирило та Мефодій – просвітники слов'ян 19

2.2. Володимир Великий у культурному розвитку держави 20

2.3. Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі 22

2.4. Володимир Мономах про виховання 24

2.5. Педагогічна спадщина Русі 26

ВИСНОВок 29

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 32

Додатки 33



ВСТУП

Педагогіка – це не тільки наука, а й мистецтво. А мистецтво, як правило, має своє національне вираження. Крім того, педагогіка як наука й мистецтво стосується особливої, властивої тільки їй сфери – формування особистості з притаманними їй національними рисами і почуттями. Педагогіка через виховання й навчання дітей та молоді відтворює, продовжує і розвиває у кожному наступному поколінні народ, націю. Тому й національний підхід у науковому розв’язанні педагогічних проблем є обов’язковим. Ідеї народності та проблема гуманізації, християнізації сучасного виховання є актуальними в наш час. Тому, на мою думку, потрібно дослідити ідеї народності педагогічної науки та християнські погляди на виховання у пам’ятках Київської Русі. Це допоможе кращому формуванню цілісної системи знань щодо основних етапів розвитку національного шкільництва, умінню мислити педагогічними категоріями, аналізувати, зіставляти теоретичні погляди видатних постатей національної педагогічної думки, баченню тенденцій їх розвитку, осмисленню можливостей використання кращих педагогічних надбань людства у власній практичній діяльності.

Метою дослідження є ґрунтовне вивчення педагогічної думки в часи Київської Русі як могутній суспільно-духовний феномен, гідний і вагомий внесок у скарбницю власної національної і світової педагогічної культури.

Для досягнення поставленої мети потрібно виконати наступні завдання:

  1. з’ясувати вплив державного устрою на розвиток шкільництва;

  2. вивчити зміст та головні ідеї писемних пам’яток часів Київської Русі;

  3. обґрунтувати роль рукописних книг у вихованні та навчанні.

Об’єктом вивчення в роботі є педагогічна наука в часи Київської Русі.

Предметом дослідження є ідеї народності та християнські погляди на виховання та навчання в писемних пам’ятках Княжої Доби.

РОЗДІЛ 1. Зародження та розквіт освіти та шкільництва на Русі
1.1.Перші школи на Поділлі

Поява шкіл та писемності в Київській Русі ще в дохристиянський період характерним було і для нашого краю як складовою частиною руської держави. Про це свідчать археологічні відкриття на території Поділля. Так, археологічні розкопки професора КПДПІ І.І.Винокура у Подністров’ї у Бакоті, Вороновиці свідчать, що на посуді доби Черняховської культури виявлено давньоруські букви. Археолог Т.І.Тиханова виявила також на уламках кераміки IVст. при розкопках у селі Лепесівка (Білогірський район) на Хмельниччині, а також жбан, на якому був написаний чертами і резами сільськогосподарський календар.

У Меджибожі і Бужську (Хмельницька область) тепер на цьому місці с.Городище, в яких в різні часи були резиденції Київських та Галицьких князів. Саме вони влаштовували тут базари, ярмарки, підтримували діяльність ремісників. В таких умовах не могло бути, щоб князі, купці і ремісники обходились без шкіл. Цей висновок підтверджують, знайдені археологом з КПДПІ В.І. Якубовським скупчення писал ХІІІст., який він виявив у с.Городище, на місці якого було м.Бужеськ (Деражнянський район).

На берегах річки Дністер найдавнішими в подільському краї були скельні монастирі у Бакоті, Мукшії, Маліївцях, Соколі, Студениці, Субичі, Черчі та ін. Місцеве населення і досі називає місце їх розташування монастириськами. Так, Бакотський монастирь існував ще з ХІІ ст. При обстежені монастиря археологами на стіні келії знайдені написи, зображення святих. При монастирі була школа – монастирська школа. В Полонському монастирі, як свідчать розповіді князя Войшела (записано у літописі, який постригся у кінці і посилився в цьому монастирі і знаходився там 3 роки, що він князь-монах навчався слов’янської грамоти саме в Полонському монастирі, де була школа.

Всі ці та інші факти свідчать що на Поділлі знали письмо ще в дохристиянський період і добу прийняття християнства. В нашому краї існували школи в давніх містах про що свідчать знайденні знаряддя для письма писала.

1.2. Перекладна писемна школа Київської Русі

Існування Київської Русі охоплює період з ІХ по 40 – рр. ХІІІ ст. У часи економічного та культурного розквіту давньоруська держава займала територію від Балтики і Північного Льодовитого океану до Чорного моря, від Волго-Окського межиріччя до Карпат. Етнічну основу держави складали східні слов’яни, що були об’єднані у великі міжплемінні союзи.

Держава представляла собою історично важливу, контактну територію між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. Це зумовило її швидке входження у загальноєвропейську історико-культурну спільність. Вона мала широкі міжнародні зв’язки з Польщею, Чехією, Болгарією, Угорщиною, Грузією, Вірменією, Середньою Азією, Волзькою Болгарією, країнами Західної Європи – такими, як Франція, Англія, Данія, Швеція, Норвегія.

Важливе значення для культури Київської Русі мало запровадження християнства. На думку академіка Б.Рибакова, «прийняття християнства поставило Русь на один щабель з передовими державами того часу». Після укладення ряду договорів, особливо зміцніли зв’язки з Візантією, а прийняття християнства поєднало Русь із традиціями візантійського православ’я, політичною думкою та культурними досягненнями. Київська Русь стала своєрідним центром слов’янської культури, яка, у свою чергу, мала на собі вплив культур країн ісламу, Заходу, Закавказзя і Східного Середземномор’я. Вона проіснувала до 40-х рр. ХІІІ ст. і впала під ударами монголо-татарських орд Чингізхана та Батия.

Існування писемності на Русі в язичницький період, очевидно, підтримувалось як індивідуальним, так і груповим навчанням грамоти. Групове навчання було зародковою формою шкіл, які з’являються з винайденням буквенно-звукової системи письма. До прийняття християнства перші школи були двох типів:

– язичницькі школи, які задовольняють потреби язичницької верхівки;

– християнські школи. Відомо, що християнство проникає на Русь задовго до його офіційного запровадження.

Перше офіційне свідчення про появу шкіл на Русі датується 988 р. і пов’язане воно з хрещенням Русі. У "Повісті временних літ" вказується, що князь Володимир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу "книжного вчення".

Хрещення Русі і розповсюдження грамотності через шкільне навчання були ланками однієї політики князя Володимира, який бажав укріплення держави, і тому прагнув підготувати грамотних людей, передусім, для державного апарату, які б могли уміло вести внутрішню і зовнішню політику.

З іншої сторони, і християнська церква була зацікавлена у підготовці освічених людей – ідеологів нової релігії. Та й рівень розвитку ремесла і торгівлі вимагав грамотних людей. Слід відзначити заслугу християнської церкви у поширенні шкільництва на Русі. Саме вона принесла сюди традицію шкільної освіти, якої на Русі не було.

Вслід за відкриттям школи Володимиром у 988 р., де було 300 дітей, древні літописи зберегли свідчення про відкриття ще ряду шкіл на Русі. На ХI ст., коли припадає період розквіту Київської Русі, тут склалася така система шкіл і виховання: школи "книжного вчення", монастирські школи, школи грамоти, кормильство, жіночі школи.

Школи "книжного вчення" – школи підвищеного типу. Як правило, тут викладалося "сім вільних мистецтв". Особливістю таких шкіл було те, що навчання здійснювалось за привнесеною християнством книжною системою, де головною була робота з книгою, з текстом. А це розширювало рамки пізнання і можливості освіти. Ці школи готували своїх вихованців до діяльності у різних сферах державного, культурного та церковного життя. Прикладом шкіл "книжного вчення" були школа Володимира (988 р.), двірцева школа Ярослава Мудрого (1037 р.) і ін. Остання існувала при Софійському соборі і мала міжнародне значення. Це була школа підвищеного типу, тут велося переписування книг, а також готувалися писарі і перекладачі для цієї справи. В ній було започатковано першу на Русі бібліотеку, яка стала дуже відомою.

Оскільки розвиток освіти в Київській державі був тісно зв’язаний з поширення християнства важливого значення набувають монастирські школи. Ці школи запроваджувались з ХI ст. при монастирях згідно Студитського статуту, який вимагав, щоб монахи жили в гуртожитках і навчалися грамоти. Спочатку існували тільки закриті монастирські школи, їх відвідували новоприйняті монахи. Такі школи функціонували лише в період навчання останніх. Навчання носило індивідуальний характер.

У деяких монастирях існували школи підвищеного типу. Такою була школа в Києво-Печерському монастирі (1068 р.). Вона давала богословську освіту, яка досягала рівня візантійської духовної патріаршої академії. З її стін виходили не лише вищі духовні ієрархи (ігумени, єпископи і т. д), а й видатні діячі давньоруської культури, представники богословсько-філософської думки. Школа відома своєю бібліотекою. Києво-Печерський монастир став центром руського літописання, був постачальником книжкової продукції у всій Київській Русі. Зміст, спрямованість, методи навчання в них знайшли своє відображення в “Києво-Печерському патерику” – збірці оповідань про подвиги печерських монахів у ХІ-ХІІ ст.

Головне завдання монастирських шкіл полягало в суворому аскетичному вихованні, зміст якого зводився до формування в ченців покори, терпіння, відмови від радощів земного життя. З ХII ст. за ініціативою князя Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.) в Галицько-Волинському князівстві запроваджуються перші відкриті монастирські школи для населення.

Школи грамоти існували переважно в містах (в село грамота не проникала). Тут вчились діти бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримувались такі школи на кошти батьків, тому для бідного населення були недоступні. Вивчали читання, письмо, лічбу і хоровий спів. Під час занять учитель працював з кожним учнем окремо або з невеликою групою учнів (8-10 чол.).

Досить поширеним вихованням і навчанням у Київській Русі було кормління, яке генетично було пов’язане з давнім звичаєм віддавання свого сина на виховання в іншу сім’ю. Кормильство – форма домашнього виховання дітей феодальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) кормильців з числа воєвод і знатних бояр, що жили в окремих волостях. Княжич не тільки там виховувався, але й княжив. Кормильці були і як наставники, і як управителі. Кормильство передбачало не лише військово-фізичне виховання, але й орієнтувалось на високий рівень освіти. Князі володіли 5-6 іноземними мовами.

Розсаджування київськими князями своїх дітей по містах і областях спочатку сприяло консолідації східнослов’янських земель. Але згодом виявились його негативні наслідки: батьки погано знали дітей, брати не знали один одного, що посилювало міжусобиці; високий статус кормильців давав їм змогу втручатися в родинні суперечки князя, в політичні інтриги і придворні змови. Починаючи з ХIII ст. кормильці заміняються дядьками – високоосвіченими людьми (вперше термін зустрічається 1202 р.). Вони ставали домашніми вчителями. На зміну кормильству приходять елементи гувернерства.

Жіночі школи. Прикладом таких шкіл є жіноча школа, відкрита Ганною Всеволодівною (сестрою Володимира Мономаха) при Андріївській церкві у Києві (1086 р.). Пізніше такі школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку та інших містах. Ряд джерел засвідчують високу освіченість жінок, особливо у князівських верхах. Це піднімало престиж Київської Русі в очах Європи.

Більшість дітей, передусім, простих людей виховувались у сім’ї. Їх вчили сільськогосподарської праці та іншій домашній роботі. Дітей могли віддавати якомусь майстрові для вивчення ремесла. Там вони інколи могли вивчати грамоту та хоровий спів.

За порівняно короткий час (ХI-ХII ст.) Київська Русь досягла надзвичайно великих успіхів у поширенні грамотності та шкіл і за станом освіти не поступалася західноєвропейським країнам. Прикладом цьому є двірцева школа Ярослава Мудрого. Причинами, які сприяли розповсюдженню грамотності й шкільництва на Русі, були:

– про освіту турбувалася не лише і не стільки церква, а й князівська (світська) влада;

– навчання в школах проводилось рідною мовою (слов’янською);

– з Болгарії проникала і поширювалась кирило-мефодіївська писемна традиція (Русь приступила до шкільної освіти не на голому місці, а маючи вже багато болгарських перекладів літератури на слов’янську мову);

– існувала самоосвіта, майже невідома на Заході того часу;

– школа була відкрита для широких мас, хоч мова про всеобуч не йде;

– школа в Київській Русі була доступна для дівчат;

– давньоруські школи за своєю організацією були більш демократичними, тут дисципліна мала більш м’який характер, ніж у західноєвропейських школах.
У XII столітті, незважаючи на період феодальної роздробленості і втрату частини свого політичного впливу, Київ залишався центром київської писемної школи, в осередках якої - Печерському і Видубицькому монастирях та Софійському соборі - вирувало культурне життя. До Видубицького монастиря, що був "вот-чим", тобто родовим, Мономаховичів, якоюсь мірою можна віднести і твори Володимира Мономаха - "Повчання дітям" та "Лист до Олега Святославича". "Повчання дітям", назване Володимиром Мономахом "граматицею",написане в 1117 р., коли князь уже кілька років "сидів" на великокнязівському столі в Києві. Твір, вірніше його текст, зберігся у "Повісті минулих літ " 1096 р.

В XI ст. у скрипторії при Софійському соборі, а пізніше й інших місцях, слов'янською мовою перекладено відомі у всьому світі твори: "Хроніка" Георгія Амартола, "Історія іудейської війни" Иосифа Флавія, Хроніка Сінкела, "Житіє Василія Нового", "Християнська топографія" Козьми Індикоплова, "Житія Стефана Сурозького", "Александрія", "Пчела", "Повість про Акіра премудрого", "Шестоднев" Іоанна, екзарха болгарського, "Деівгенієве діяніє", "Фізіолог", Пандекти Никона та ін, Ці твори мали виключне значення для поширення освіти та тогочасних наукових знань.

Тож ми бачимо, в Київській Русі існувала і вища освіта, яку отримали такі видатні діячі тих часів, як Іларіон, Феодосій Печерський, Нестор, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Мойсей Видубицький, автор "Слова о полку Ігоревім", Ярослав Мудрий, його сини — Ізяслав, Святослав, Всеволод, онуки — Святополк та Володимир Мономах, Володимир Василькович та ін.

Однак, розвиток культури, який так високо стояв в Київській державі, до ХІІІ ст. дещо загальмувався внаслідок феодальної роздрібненості і міжусобних війн, які ослабили Київську державу. Не витримавши натиску монголо-татарської навали, Київська держава була підкорена кочовими полчищами, які за своїм культурним рівнем були набагато нижчі від Русі. Це було причиною того що протягом XIII-XVст. Тому настав період тимчасового занепаду культури в країні.

1.3.Освіта і шкільництво Київської Русі IX-X ст

Тогочасна народна педагогіка чітко визначила послідовність етапів раннього виховання дітей: період баяння (від народження до 1,5—2 років) — спілкування матері з дитиною, основний засіб — колискова пісня; період пестування (1,5—2—5 років) — з роду виділялися пестуни і пестунки, які виховували дітей, залучали їх до дитячих ігор; період набуття трудових навичок та оволодіння нормами моральної поведінки (5—10 років). Провідним засобом виховання була праця: випасання худоби, участь в оранці, збирання ягід, плодів. Завершальний етап виховання — ініціації (система випробувань на фізичну зрілість і виробничу готовність).

Ідеологічною засадою виховання була язичницька релігія. Діти разом з дорослими брали участь у культових обрядах.

Основою моральних стосунків була общинна власність на засоби виробництва. Спільна праця, колективне користування знаряддями і результатами праці породжували почуття взаємодопомоги, виручки. Вищим ідеалом добра вважали силу, хоробрість, витримку, самовладання. Людина мала бути загартованою, із сильним тілом та стійкою психікою. З розвитком феодальних відносин з'явилися нові моральні норми, спрямовані на захист приватної власності ("Чужа нажива — не пожива", "Чужим багатим не станеш" та ін.). Найвищим досягненням раннього феодалізму було створення буквено-звукової графіки письма (стала однією з підвалин виникнення шкільного навчання) — глаголиці, азбуки, в якій звуки слов'янської мови передавалися грецькими буквами. На основі східнослов´янської протописемності та літер грецького алфавіту в IX ст. було створено нову загальновживану азбуку — спочатку глаголицю, пізніше — кирилицю, що відповідало інтересам об´єднання східнослов´янських земель Києвом не тільки в політичному та економічному, а й культурному аспектах. Авторами кирилиці, яка була добре пристосована до звуків слов´янської мови, були філософи, просвітителі та громадські діячі Кирило та Мефодій. Спрощена азбука робила освіту доступнішою для широких верств населення Київської Русі. У 855 р. Кирило модернізував глаголицю, пристосувавши її до звукової системи східнослов'янської мови. Нова азбука дістала назву "кирилиця".

Християнство стало ідеологічним підґрунтям для феодальних відносин, сприяло входженню України-Руси в європейський культурний світ. Однак і після цього Україна-Русь не втратила самобутності, своєрідності в усіх галузях культури.

На етапі завершення формування державності Київської Русі серед слов'ян поширюється писемність. Археологічні та інші джерела дають можливість визначити час опанування неупорядкованим письмом — IX ст. Так, раннє ознайомлення, на Русі з писемністю засвідчує літописне повідомлення про знахідку першовчителем Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних "руськими письменами". Також дослідження показали, що договір Олега з Візантією написаний болгарською мовою, але справлений у Києві, а договір Ігоря — тодішньою праукраїнською мовою.

Особливий інтерес становить так звана софійська абетка, виявлена С. О. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору у Києві. На думку вченого, "софійська" азбука відображає один з перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов'янської мови. Не виключено, що це алфавіт, яким користувалися ще за часів Аскольда і Діра. Пізніше слов'яни мали дві азбуки — глаголицю і кирилицю. Кирилиця була створена грецькими ченцями Кирилом і Мефодієм, які поширювали християнство серед слов'ян. Саме кирилицею написані всі відомі твори XI ст. і наступних століть: "Остромирове євангеліє", "Ізборники Святослава" 1073, 1076 рр., "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Мстиславове євангеліє", "Повість временних літ" та ін. Із уведенням християнства піклування про освіту взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира в Києві вже існувала державна школа, в якій навчалися діти з найближчого оточення князя. Школа для підготовки освіченого духівництва була відкрита Ярославом у Новгороді, котрий "зібрав від старостів і попових дітей триста учити з книг". Це було свого роду обов'язкове навчання для молоді з вищих станів, що мала займати вищі світські та духовні посади. У 1086 р., згідно з повідомленням літопису, дочка Всеволода Ярославича Янка (Анна) заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. Крім державних та церковних шкіл, існувало й приватне навчання. Так, Феодосій Печорський здобував освіту в невеликому місті Курську, де він вчився в "єдиного вчителя" — літописця Нестора. Про існування школи в Софіївському соборі свідчать численні написи, зроблені її учнями в різних частинах будівлі. Пізніші князі не вели вже такої широкої культурної акції, і школа перейшла під опіку церкви. Школи існували при єпископських катедрах, великих церквах, монастирях; учителями виступали священики і дяки. Головною метою школи визначалося вміння навчити читати і писати, за підручники правили богослужбові книги, найчастіше псалтир. Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької, — "Шестиднев" і "Фізіолог". "Шестиднев" пояснював за 6 днів створення світу, а "Фізіолог" — книга популярної зоології. Навчання світських людей звичайно закінчувалося на нижчій школі. Хто бажав здобути собі ширші знання, доходив до цього самотужки. При вищій освіті потрібне було знання грецької мови, її вчили в деяких школах, а живі зв'язки з Візантією цю науку полегшували. У західних землях знали також латинську мову. Верхом науки вважалося знання стилю і риторики за візантійськими зразками. Освіта в Україні глибоко проникла у вищі верстви; це видно з частих згадок про князів, що залюбки зачитувалися книгами і цікавилися науковими питаннями, наприклад, Ярослав, його син Всеволод, Володимир Мономах, волинський князь Володимир Василькович. Високоосвіченими були жінки князівського роду: княгиня Ольга, Анна Ярославна, Анна Всеволодівна, Євпраксія—Зоя та інші, які залишили по собі замітний слід на ниві української культури. Давня наука характеризувалася тим, що мало провадилося реальних дослідів, зате надзвичайне зацікавлення будили теоретичні міркування, які називалися філософією. За тих часів згадуються такі "філософи", як митрополит Клим Смолятич або волинський князь Володимир Василькович, котрий " . був книжник великий і філософ, якого не було в усій землі і по ньому не буде .". Але важко вважати їх за творців якихось нових філософських систем — це були люди з більшою освітою, що цікавилися деякими загальними питаннями, і їм були відомі також фрагменти з праць Платона і Арістотеля, що ввійшли до писань Івана Дамаскіна.

1.4.Традиційні засади виховання дітей в Київській Русі

У V-VI столітті н.е. завершилося розселення слов’ян та їх поділ на три групи: східну, західну і південну. Традиції національного виховання зароджувалися одночасно із формуванням слов’янської народності. Цікавими з цього приводу є зауваження древніх авторів про спосіб життя слов’ян. Характер виховання, його зміст, форми і методи були зумовлені географічним положенням, природними та соціальними умовами становлення української народності.

Соціально-економічні умови визначили тип виховання, що реалізовувався, слов’янськими племенами на кожному етапі їх розвитку. Період матріархату: діти до п’яти-шести років виховувалися матір’ю, пізніше хлопчиків передавали до спільних чоловічих помешкань, дівчаток – до жіночих, де ними опікувалися брати і сестри матері.

Період патріархату: виникають так звані будинки молоді, куди батьки за традицією відправляли дітей на виховання. У великій патріархальній сім’ї: виховання дітей ґрунтувалося на принципі разового колективізму. У невеликій сім’ї класового феодального суспільства виникають нові оцінні категорії, що сприяють соціалізації підростаючого покоління (відповідальність батьків за виховання дітей, їх авторитет, достоїнство сім’ї, дитяче побратимство і посестринство, спілки ровесників, молодіжні товариства).

Метою виховання часів Київської Русі була підготовка до праці чоловіка землероба, мисливця, мужнього воїна захисника рідного краю і матері – вмілої господарки, продовжувачки роду. Період становлення східнослов’янської народності і державності поділяють на дохристиянський і християнській. Існуючий штамп про бідність і примітивізм язичництва до цього часу накладає відбиток на уявлення про минуле наших предків.

Поступово вірування древніх слов’ян втрачало свої позиції. Поява міста Києва ознаменувала собою створення міцного племінного союзу. VII-IX століття слід характеризувати як перехідний період до ранньофеодальної держави. У середині Xст. Київські князі починають відстежувати можливість прийняття християнством з метою прилаштування його до своїх політичних інтересів. Клас феодалів, що почав формуватися у державі, відчував гостру потребу у більш прийнятній ідеології, яка б захищала їх інтереси, разом з тим давала якусь ілюзію поліпшення становища народу, хоча б і потойбічному світі. Язичництво не мало таких можливостей.

Якщо звернутися до порівняльних характеристик язичництва та християнства, то варто сказати, що в язичництві існували такі положення: загробне життя розглядалося як продовження життя земного і благополуччя

у тому світі; вважалося, що краще смерть аніж рабство; жерці волхви відігравали значну роль у житті древніх. У християнстві, навпаки, вважалося, що людину чекає поліпшення становища у потойбічному світі порівняно із земним життям; існувала обіцянка всім гнобленим благ потойбічного світу за їх покору; поширювалася ідеологія, що сприяла посиленню централізованої держави.

Однак, незважаючи на це дохристиянська культура – усна народна творчість, сказання про богатирів, моральні ідеали, скульптура і архітектура – відображає високий рівень розвитку самобутнього, багатого світосприйняття. Язичницьке вірування – це продукт творчості наших далеких предків – східних слов’ян.

Як вважають вчені, вони були ближчі до природи, краще зберігали практичні досягнення народу, вимагали від людини більшої активності. Крім того, дохристиянське світосприйняття, істинно самобутнє, сформоване на ідеалістичній основі язичницької релігії, стало підґрунтям і самого християнства.

Таким чином, прийняття нової релігії – це лише наслідок зміни соціально-економічних умов розвитку суспільства, оскільки на зміну політеїзму безкласового суспільства мала прийти нова монотеїстична релігія, що відповідала б соціально-класовій структурі Київської Русі. Християнство сприяло розвитку відносин між феодалами та селянами, а також долучало Русь до становища європейської держави і надалі визначало шлях її розвитку. Численні науковці стверджують, що теза про важливість християнства стосовно внесення на Русь писемності, живопису, архітектури і в цілому культури є не зовсім вірною. Можна з упевненістю стверджувати, що з запровадженням християнства Київська Русь була однією з наймогутніших держав Європи (за часів князювання Ярослава Мудрого). Найвищим досягненням раннього феодального суспільства стало створення буквозвукової графіки письма, яка стала однією з основ кириличної азбуки.

РОЗДІЛ 2. Просвітники і освітні діячі Київської Русі
2.1. Кирило та Мефодій – просвітники слов'ян

Святі рівноапостольні просвітники слов'ян, брати Кирило та Мефодій народилися в грецькому місті Солуні. Мефодій як воїн, напевно, був правителем Болгарського князівства. Згодом, прийнявши чернечий сан, оселився в одному з монастирів на горі Олімп. Константин (у чернецтві Кирило) здобув освіту у кращих учителів Константинополя, зокрема у Фотія, майбутнього патріарха. За обдарованість та різнобічні знання сучасники назвали Кирила Мудрим. Згодом він перебрався зі столиці Візантії до монастиря, де вже жив Мефодій. Брати взяли на себе важкий послух — нести слово істини людям. Якось тримаючи шлях до хозар, Кирило та Мефодій зупинились у Корсуні, де в "чудесний спосіб" сподобили мощі священномученика Климента, а Константин знайшов Євангеліє та Псалтир, писані "руськими письменами", а також зустрів русина, який говорив мовою руською, і від нього перейняв її. Почувши про освіченість і мудрість братів, моравський князь Ростислав запросив їх пропагувати слово Боже мовою слов'ян. Вони дали згоду. Разом із братом святим Мефодієм та учнями Гораздом, Климентом, Саввою, Наумом і Ангаляром святий Константин уклав слов'янську абетку, переклав 863року Євангеліє, Апостола, Псалтир та вибрані Божі книги.


2.2. Володимир Великий у культурному розвитку держави

. По смерті Ярополка Володимир (980— 1015) стає повновладним господарем держави, до якої входило майже 20 різних земель — слов'янських, фінських, тюркських. Спільною для них була княжа влада. У цих землях постійно спалахували повстання, які Володимир придушував, але військова сила не забезпечувала спокою. Тоді Володимир вирішив змінити внутрішню політику, насамперед щодо війська: відмовився від найманців і сформував власне воїнство, з яким був у приязних стосунках. Із цього середовища створюється власний кабінет. Історичні хроніки зберегли імена Володимирових соратників: Добрині, Вовчого Хвоста, Блуда та ін. Цю політичну акцію відзначають і билини, де знову зустрічаються Добриня, Альоша Попович, Ілля Муромець, Дюк Степанович. Володимир ліквідував кабінет місцевих "ясних князів" і роздав землі своїм дванадцятьом синам. Отже, він створив найбільшу в Європі державу, основою якої стала централізована влада, із сильною економікою, зі сталими торговельними і дипломатичними зв'язками. Проте ця могутня імперія не мала єдиної ідеології. Якщо говорити термінами сьогодення, у ній функціонувала неорганізована багатопартійна система. Володимир, силою здобувши золотий стіл і розширивши державу, розумів, що утримати її можна лише з допомогою консолідуючої сили, якою на той час була релігія. Прораховувались усі варіанти — політичний і світоглядний — як самим князем, так і його радниками. Потрібна була програма, що задовольнила б і народ, і владу, і сильного сусіда. Язичництво не влаштовувало. Після довгих вагань та аналізу всіх чинників зупинилися на православному християнстві як найближчому для слов'янської Русі. Християнство не було чимось невідомим для русичів, їм імпонували позиції православ'я, які не мали подвійних трактувань і були досить гуманними порівняно з католицизмом, особливо у викладі Блаженного Августина, де людині відводилася пасивна роль, заздалегідь визначена вищою силою. Після хрещення Русі Володимир закладає школи, куди набирає дітей із сімей як свого оточення, так і жителів міста з наказом: державі потрібні освічені люди. Вірогідно, одночасно з освітніми школами засновувалися школи для підготовки священиків. Розпочалося зведення успенської церкви, відомої як Десятинна — першого православного храму Київської Русі. Прийнявши християнство, Володимир заснував школи, в яких готувалися власні кадри, перейняв кращі зразки містобудівництва та архітектури, живопису, науки, філософії, книгописання. Він увів Київську Русь у коло високорозвинених країн Європи.

2.3. Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі

Після тривалої міжусобної боротьби на Київський стіл сідає Ярослав (1019— 1054), прозваний Мудрим, який єдиновладно правив 18 років. Великою мірою він упроваджував усе краще, чого досяг Володимир: розширював кордони держави, зміцнював економічні й дипломатичні зв'язки із західноєвропейськими володарями. Зокрема, він пошлюбив своїх дітей з багатьма королівськими дворами — Польщі, Німеччини, Саксонії, Франції, Скандинавії, Норвегії, Швеції. Про це розповідають скандинавські саги, німецькі хроніки та інші історичні джерела. Скрізь, куди приходили дочки Ярослава, вони несли із собою багатий посаг, міцні моральні засади та високий рівень культури. Історичні хроніки розповідають про шлюб Анни Ярославни з королем Франції Генріхом І. Ще за життя чоловіка вона стала співправительницею Франції. Це підтверджують багато актів погоджувальними записами: "За згодою дружини моєї " або " у присутності королеви Анни". Після смерті Генріха І Анна була регентшею і досить успішно управляла королівством. Із собою вона привезла слов'янське Євангеліє, на якому присягали всі наступні правителі під час коронування. На терени Франції Анна принесла найвищі досягнення культури України-Руси і гідно їх продовжила. За Ярослава засновуються монастирі Св. Юрія та Св. Ірини, започатковується чернецтво в Печерах за селом Берестовим, де невдовзі побудований Печорський монастир — майбутній осередок культури. Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, малювання, мозаїчної справи, переписування книжок, співу. У той час на Русі вже існували нотний спів і нотне (крюкове) письмо. Ярослав організував світську школу, де близько 300 дітей навчалися грамоти та іноземних мов. При Святій Софії працювали переписувачі та перекладачі книжок, про що літописець говорить: Ярослав многі книги списав, положив церкви Святой Софии", зібрав першу в Україні бібліотеку. Ярослав зібрав навколо себе освічених людей — Никона, Нестора літописця, митрополита Іларіона та ін. Було укладено перший літописний звід, розвивалися писемність та оригінальна література, сформувались елітні та інтелектуальні династії, наприклад Свенельд, його син Малк-Мстиша, внук Добриня, правнук Костянтин, посадник Новгорода, його син Остромир, для якого переписано відоме Євангеліє, син Остромира воєвода Вишата, син його Ян, діяч часів синів Ярослава — 7 поколінь. Зібрані Ярославом висококультурні люди, за твердженням М. Грушевського, були першою академією наук України-Руси. Вони уклали "Руську правду", літописи, літературні зводи, які й сьогодні мають велику цінність. Ярослав був визначним будівничим. За його правління розпочалося кам'яне будівництво, зокрема Софії Київської. Київ істотно розширився, обнесений валами, що були складними інженерними спорудами; при цьому було зведено чотири в'їзні брами: Лядську, Жидівську, Угорську та Золоту (пізніше Золоті ворота). Активно розвивалося цивільне будівництво: зводилися дво і триповерхові будинки з балконами та галереями. На Подолі розміщувалися торговий центр, пристань і 8 ринків. Про це розповідає німецький воїн Тітмар Марзебурзький, що був у Києві 1018 року. Доба Ярослава відома також великим піднесенням мистецтва. Храм Софії був своєрідним музеєм, що стояв у ряду кращих пам'яток Європи XI ст. Впливи романського, вірменського та візантійського мистецтв злилися в один потік, який дав ту неповторну єдність і своєрідність, чим і нині пишається український народ. Зведення як храмів, так і світських споруд завдяки старанням Ярослава поширилося в усій Україні.

2.4. Володимир Мономах про виховання

Володимир Мономах - великий князь Київський Володимир Мономах (роки правління 113-1125) був видатним державним діячем, письменником. Він прагнув припинити князівські міжусобиці і війни, закликав до об’єднання князівських військ в боротьбі з нападниками.

У 1096р. Володимир Мономах написав педагогічну пам’ятку “Повчання Володимира Мономаха дітям” або просто “Повчання…”, яка була вміщена в Лаврентіївському літописі і так дійшла до нас.

“Повчання” адресується не лише дітям Мономаха, але і усім нащадкам князівсько-боярського стану, про що пише сам Володимир Мономах “…не осуждайте меня, дети мои, или кто другой это прочитав…”. Одним із основних засобів виховання князь вважав освіту: “Не забывайте того хорошего, что вы умеете, а чего не умеете, тому учитесь…”

Володимир Мономах вважав виховувати дітей слід на позитивних зразках батьків, дідів. Саме тому за зразок вихованості він бере свого батька Всеволода, який вивчив 5 мов сидячи дома, тобто навчаючись у двірцевій школі. Повчання Володимира Мономаха – визначна пам’ятка педагогічної літератури. Великий князь Володимир радить своїм дітям: любити батьківщину, захищати її від ворогів, бути хоробрим, трудитися, бути гуманними, чуйним до людей, поважати старших, бути чуйним і жаліти дітей сиріт, поважати жінок…

Щоб викликати у дітей інтерес до постійної діяльності, або як каже князь Володимир до постійного “деланья” Володимир Мономах свої установи підтверджує прикладами взятими із ратних походів та ризикованих ловів, доповнюючи їх розповідницями про постійні господарські турботи. “Много трудился я на охоте, по сто туров я убивал за лето, взяв диких коней своими руками по десять, двадцать… Медведь прокусил попону у самого колена. Зверь выскочил на меня и прокинул коня подо мной – но Бог сохранил меня… Что нужно делать отрокам моим, то я делал сам и на войне, и на охоте…”

Мономах радить дітям: жаліти вдів і бідних людей, як це пише про себе князь: “Не давал я в обиду убогой вдовице и бедного пахаря, сам заботился о церковной службе… Больше всего не забывайте убогих, кормите их, сколько можете. Одарите сироту. Не убивайте ни правого, ни виноватого… не клянитесь по напрасну, а давши клятву, соблюдайте её строго… Уважайте духовенство, оно молится за нас, некогда не забывайте господа Бога. К Богу надо угождать не постом, не отшельничеством, а добрыми делами. Все мы смертны, – сегодня живы, а завтра в гроб…” Мономах радить дітям трудитися. Він робить висновок, що участь дітей у трудовій діяльності запобігає появі у них лінощів і неробства. Це перегукується з народними афоризмами “лінь – мати всіх нещасть… Пусть не застанет вас солнце в постели… трудитесь.”

Торкаючись питань морального виховання дітей, князь Володимир у “Повчанні” багато уваги приділяє нормам і правилам поведінки людини. Він дійшов висновку, що особиста поведінка дорослих в межах цих норм є критерієм вихованості… В свою чергу етикет, манера, тон поведінки перебувають у прямій залежності від моральних вправ.

Повчання Володимира Мономаха стало одним із перших педагогічних творів у середньовічній Європі. Володимир Мономах радить дітям учитися, посилаючись на свого батька Всеволода Ярославича, який знав 5 мов. За справедливим зауваженням одного французького дослідника що в усій західноєвропейській літературі ХІ-ХІІ ст. не було педагогічного твору, рівного щодо гуманності, дбайливого ставлення до людей та інших моральних вказівок ніж це було “Поучение Владимира Мономаха детям”
2.5. Педагогічна спадщина Русі

Педагогічна думка Київської Русі фіксувалася і дійшла до нас у найрізноманітніших джерелах: у пам’ятках писемності та літератури різних жанрів, у творах образотворчого мистецтва, в засобах народної педагогіки (в усній народній творчості), в церковній та побутовій практиці тощо. Вона включала офіційні педагогічні концепції та народні педагогічні погляди. Перші виступали важливою складовою державної ідеології, а другі виражали верховну мудрість народу в цілому. Обидві ці сторони були тісно пов’язані, взаємодіяли і доповнювали одна одну.

Вперше педагогічна думка Київської Русі прослідковується у творах древньоруської літератури. Найдавніші пам’ятки, де піднімаються питання виховання і освіти, датуються ХI ст.

Серед них є твори перекладні і оригінальні (вітчизняного походження). До перекладних належать "Пчела", "Златоуст", "Златоструй", "Ізборнік" Святослава 1073 р., "Ізборнік" Святослава 1076 р. і ін. Оригінальні твори: "Слово про закон і благодать" Ілларіона, "Слово деякого калугера про читання книг" Іоанна, "Повість временних літ" Нестора, "Повчання дітям" Володимира Мономаха і ін.

"Пчела" – складений у Візантії і перекладений на Русі в кінці ХI ст. збірник цитат із святого письма, афоризмів і висловлювань отців церкви, античних філософів Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля, Плутарха та інших філософів, поетів, істориків, політичних діячів тощо. Збірник вміщував 71 розділ, кожний з яких присвячувався різним темам. "Пчела" мала на меті настановити читача "як жити християнинові". Серед інших тут є думки і щодо виховання й навчання.

"Златоуст" (за прізвищем грецького проповідника Златоуста) – це збірка окремих промов і висловлювань отців церкви.

"Ізборнік" Святослава 1073 р. – збірник текстів античної літератури пізнавального характеру з різних областей знань (всього 383 статті). Написано у формі запитань і відповідей, має філософсько-богословську оболонку. В цілому призначений для розширення знань. Для історії педагогіки цінний тим, що тут зроблено спробу викласти основи тих наук, які складали зміст візантійської освіти.

"Ізборнік" Святослава 1076 р. – збірник статей (44 статті), які мають виховний, повчальний характер. Повчання дано у різних формах: у вигляді притч, невеликих життєвих оповідань тощо. Вони часто звернені до дітей. Наприклад, "Повчання Ксенофонта дітям" і т. п.

Автором "Ізборніка" 1076 р. був древньоруський книжник і монах Іоанн, який вибирав статті з рукописів у Київській великокняжій бібліотеці. До "Ізборніка" Іоанн написав передмову, яку історики розглядають як окремий твір. Вона називається "Слово деякого калугера про читання книг" (калугер – монах). "Слово..." є першим вітчизняним педагогічним твором.

Найдавнішою літературною пам’яткою вітчизняного походження, у якій звучать питання педагогічного змісту, був філософсько-педагогічний трактат "Слово про закон і благодать". Твір написаний київським митрополитом Іларіоном між 1037-1050 рр. Це був виступ Ілларіона перед Ярославом Мудрим та прихожанами Київського храму Софії. Твір має морально-патріотичне спрямування.

Вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є "Повчання дітям" Володимира Мономаха (1096 або 1117 р.). Твір написаний за аналогією до "Повчання дітям" Ксенофонта. Воно є перший у середньовічній Європі педагогічний твір, написаний світською особою. Тут вперше у Європі було обґрунтовано необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до виховання, яке пов’язане з практичними потребами людини. Мономах також вперше у вітчизняній літературі вказав на зв’язок освіти з потребами життя і діяльністю особистості. До нього в давньоруській книжності проблеми виховання та навчання розглядалися в аспекті "пізнання волі божої". Мономах вважав, що основою всіх успіхів людини є її праця. Виховання необхідно здійснювати не шляхом повчань, а в процесі діяння добрих справ. У своєму "Повчанні..." Мономах дає важливий матеріал для суджень про виховний ідеал Київської Русі. Викладаючи думки про гуманні відносини між людьми, він вперше закладає гуманні начала, які згодом стали основою педагогіки українського народу.

У творі піднімаються важливі проблеми морального, трудового, патріотичного, релігійного виховання. Мономах вказує на важливу роль освіти у вихованні. Наводив приклад свого батька, який умів розмовляти п’ятьма іноземними мовами, за що його поважали й за кордоном. Значне місце у вихованні дітей відводив ролі прикладу старших. Тактовно ілюструє свої настанови прикладами із власного життя.


ВИСНОВок
У розвитку культури Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа - самобутня культура східнослов'янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з'явилися у зв'язку з феодальною роздробленістю. Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення політичної єдності, чого не відбулося.

Виховання людини-трудівника, патріота, гуманіста, християнина, воїна – це й було метою Київської Русі. Воно відбувалось за такими принципами, як: природо відповідність, культуро відповідність, гуманізм, активність дитини, трудова осно­ва виховання, послідовність і систематичність, емоційна основа виховання. Виховання базувалося на особистому прикладі, залученні до активної діяльності, заохоченні і покаранні, настанові, повчанні, навіюванні, благословенні та забороні. Допомагала в цьому рідна мова, усна народна творчість, приклад батьків, традиції та обряди, матеріальна культура народу, праця, народні ігри, іграшки, забави тощо.

Тож з утворенням самостійної країни, класична українська освіта вже мала давні традиції і принципи, які сформувалися з часів Великокняжої України – Київської Русі та розвинулися й набули нових форм у майбутньому. Тобто це відкритість до світу, європейська орієнтація, прив'язка до християнських цінностей, ідеї гуманізму, домінанта гуманітарної освіти. Звичайно, надзвичайний поштовх у розвитку освіти Київської Русі був зроблений саме завдяки християнству. А потім вже у давній Україні була створена унікальна й самобутня вітчизняна освітньо-наукова система, яка увібрала досвід країн Європи, була багатоплановою і багаторівневою, включала початкові, середні школи-колегіуми, спеціальні школи, вищі школи — академії, університети. В цілому, вона забезпечила практично повну грамотність населення країни, а також умови для формування і зростання української духівничої, військової, світської, наукової еліти.

Отже, дослідивши ідеї народності педагогічної думи та християнські погляди на виховання у Київській Русі, можна зробити наступні висновки.

  • Провідними чинниками впливу на розвиток педагогічної думки цього періоду стали: християнська релігія, політична ідеологія централізованої феодальної держави, педагогічна думка Візантії, антична філософія.

  • Авторами пам’яток цього періоду, що мають педагогічне значення, в абсолютній більшості є батьки церкви та видатні книжники, що отримали освіту в духовних центрах Київської Русі – монастирях.

  • Характерним для цих пам’яток є активне ревносте затвердження християнства як основи духовного життя держави і кожного її підданого, проповідь етичних норм християнства: страху божого, любові до ближнього, поваги до старшого, покори Богу і господарю, трудів праведних, відповідальності за справи свої.

Пріоритетними педагогічними цінностями періоду стали патріотизм, народність, моральні постулати православ’я,
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


  1. Історія педагогіки: курс лекцій: Навчальний посібник / К., 2004.- 171 c.

  2. Культурологія: Навчальний посібник / За ред. Т.Б. Гриценко. – Київ: Центр навчальної літератури, 2008.

  3. С.О. Висоцький. Писемність та освіта в Київській Русі. Історія української культури. Том 1. Київ, 2001

  4. 3. Історія української культури /За загал. ред. Г.Крип'якевича. - К.:Либідь, 1994.- 656 с.

  5. Історія України в документах і матеріалах. - Т.1: Київська Русь і феодальні князівства ХІІ-ХІІІ ст. - К.: АН УРСР, 1939. - 293 с.

  6. 1. Історія педагогіки / За ред. М.С. Гриценка. — К., 1973.

  7. Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. — Тернопіль, 1994.

  8. Мешко О. І., Янкович О. І., Мешко Г. М. Історія української школи і педагогіки. — Тернопіль, 1999.

  9. Фіцула М.М. Педагогіка. – К., 2001.



Додатки

Додаток А

Карта об’єднання сло’ян

Додаток Б

Зображення слов'янської номерації


Додаток В

Зображення слов'янського алфавіту



Додаток В

Таблиця пам’яток


скачати

© Усі права захищені
написати до нас