1   2
Ім'я файлу: Руденко Валерія.docx
Розширення: docx
Розмір: 203кб.
Дата: 06.09.2022
скачати
Пов'язані файли:
bibliofond.ru_657024.rtf
Тест неметали 11кл..docx
курсова 1.docx

Комунальний заклад Сумської обласної ради

«Лебединський педагогічний фаховий коледж імені А.С. Макаренка»

Циклова комісія викладачів дошкільної, соціальної педагогіки

та психології, окремих методик

ФОРМИ І МЕТОДИ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ І МОЛОДДЮ З ФУНКЦІОНАЛЬНИМИ ОБМЕЖЕННЯМИ


Курсова робота

із технологій соціальної роботи

студентки ІV курсу 541 групи

напряму підготовки 23 Соціальна робота

спеціальності 231 Соціальна робота

Руденко Валерії Сергіївни

Керівник – викладач технологій соціальної роботи,

Шупик Тетяна Миколаївна

Лебедин – 2022

Курсова робота Руденко В.С. допускається до захисту рішенням циклової комісії дошкільної і соціальної педагогіки та окремих методик від «09» травня 2022 року, протокол № 09
Голова циклової комісії __________________Вікторія ТАРАН





ЗМІСТ


ВСТУП………………………………………………………………………

6

РОЗДІЛ 1. НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ І МОЛОДДЮ З ФУНКЦІОНАЛЬНИМИ ОБМЕЖЕННЯМИ………………………………………………………….



8

1.1. Загальна характеристика людей з функціональними обмеженнями………………………………………………………………..


8

1.2. Специфіка соціальної роботи з дітьми і молоддю з функціональними обмеженнями..................................................................


11

    1. Соціально-реабілітаційна робота з дітьми і молоддю з функціональними обмеженнями ………………………………………….


16

РОЗДІЛ 2. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА РОБОТА ЩОДО СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ І МОЛОДДЮ З ФУНКЦІОНАЛЬНИМИ ОБМЕЖЕННЯМИ………………………………………………………….



25

2.1. Організація, зміст та етапи проведення експерименту …………….

25

2.2. Аналіз отриманих емпіричних даних………………………………

27

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………

31

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………

33

ДОДАТКИ…………………………………………………………………

36



ВСТУП

Актуальність дослідження. Соціальний захист та соціальне забезпечення осіб з інвалідністю є пріоритетними завданням соціальної політики будь-якої цивілізованої країни світу. За статистичними даними, які надає Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), більш ніж 450 мільйонів людей мають порушення психологічних чи фізичних функцій організму.

Дослідженням проблеми інвалідності займались такі науковці як О. Безпалько, В. Виноградов, Л. Волкова, О. Караман, Т. Комар, Ю. Кузьміна, Н. Носкова, С. Харченко, І. Цукерман, М. Чайковський, Л. Шипіцината та інші. Саме їхні наукові праці формують теоретичну основу соціально-педагогічної роботи з дітьми і молоддю з функціональними обмеженнями.

Ратифікація Україною Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю у 2009 році кардинально змінила підхід до соціального захисту таких осіб, а також прискорила перехід до парадигми «єдиного суспільства».

Основу правового захисту людей з інвалідністю становлять міжнародні стандарти щодо забезпечення прав і гарантій соціального захисту дітей-інвалідів і дорослих людей, що відображені в документах Організації Об'єднаних Націй: Декларації прав дитини (1959p.), Декларації соціального прогресу та розвитку (1969p.), Декларації про права розумово відсталих осіб (1971p.), Декларації про права інвалідів (1975p.), Всесвітній програмі дій стосовно інвалідів (1981 p.), Конвенції про права дитини (1989p.), Всесвітній декларації щодо забезпечення виживання, розвитку і захисту дітей (1990p.), Принципах захисту психічно хворих і покращання психіатричної допомоги (1991p.), Стандартних правилах забезпечення рівних можливостей для інвалідів (1993р.) та інших документах.

За даними Держстату станом на 2021 рік в Україні налічується 2 мільйони 703 тисячі осіб з інвалідністю, близько 164 тисяч з них неповнолітні і ці цифри мають тенденцію до зростання, що свідчить про необхідність вдосконалення існуючих та розробки нових механізмів, форм та методів соціального захисту, реабілітації, аби зробити процес інтеграції особи з інвалідністю максимально комфортним та ефективним. Саме це і є одним з пріоритетних завдань соціальної роботи з даною категорією клієнтів.

Об’єкт дослідження особи з функціональними обмеженнями.

Предмет дослідження форми і методи соціальної роботи з дітьми і молоддю з функціональними обмеженнями.

Мета дослідження: теоретичне обґрунтування та експериментальна перевірка ефективності та практичності сучасних форм і методів соціальної роботи з дітьми і молоддю з функціональними обмеженнями.

Завдання дослідження:

  1. Охарактеризувати поняття «функціональні обмеження» та його особливості.

  2. Дослідити особливості соціальної інтеграції дітей та молоді з функціональними обмеженнями та роль соціального фахівця в даному процесі.

  3. Проаналізувати ефективність соціальної реабілітації як методу соціальної роботи.

  4. Визначити форми і методи соціальної роботи з дітьми і молоддю з функціональними обмеженнями.

РОЗДІЛ 1. НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ І МОЛОДДЮ З ФУНКЦІОНАЛЬНИМИ ОБМЕЖЕННЯМИ

    1. Загальна характеристика людей з функціональними обмеженнями


Для позначення особи, яка має певні стійкі відхилення здоров’я у науковій літературі не єдиного терміну. Прийнято вживати такі поняття як: особа з обмеженими функціональними можливостями; люди з обмеженою дієздатністю; люди з особливими потребами; особи з вадами розвитку тощо. Всі ці поняття є спорідненими і стосуються осіб з інвалідністю.

Інвалідність – міра втрати здоров'я у зв'язку із захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження життєдіяльності особи, внаслідок чого держава зобов'язана створити умови для реалізації нею прав на рівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист. [3]

Причини настання інвалідності поділяють на дві категорії соціальні та біологічні.

Соціальних причини– це наслідки:

  • нещасних випадків

  • екологічних та природних катастроф;

  • професійних захворювань;

  • загальних захворювань;

  • бойових дій.

До біологічних причин відносять:

  • спадкові хвороби;

  • генетичні аномалії;

  • віруси та інфекційні захворювання.

Показниками інвалідності у дітей є патологічні стани, які розвиваються при уроджених, спадкових, набутих захворюваннях та після травм. Процедурі встановлення інвалідності передують численні діагностичні, лікувальні та реабілітаційні заходи. Рішення спеціалістів фіксується у консультативному висновку.

Інвалідність неповнолітнім встановлюється лікарсько-консультативною комісією (ЛКК) закладу охорони здоров’я. У засіданнях комісії можуть брати участь не лише лікарі, а й реабілітологи, психологи, представники органів соціального захисту.

На основі аналізу консультативного висновку, оцінки здатності дитини до самообслуговування та рівня потреби в сторонньому догляді, комісія виносить рішення про доцільність надання статусу «дитина з інвалідністю», а також «дитина з інвалідністю підгрупи А» (надзвичайна залежність особи від постійного стороннього догляду).

До найпоширеніших порушень здоров’я інвалідів з дитинства належать захворювання ЦНС, порушення інтелектуального розвитку, слуху, зору, вроджені вади серця тощо.

Право встановлення інвалідності дорослої особи має медико-соціальна експертна комісія (МСЕК). Це спеціально створений орган в системі охорони здоров’я для встановлення інвалідності за наявності даних, що підтверджують факт стійкого порушення функцій організму. [10]

Відповідно ступеня втрати працездатності людині присвоюється група інвалідності: І (поділяється на підгрупи А і Б), ІІ або ІІІ.

Група інвалідності – це ступінь втрати працездатності на постійній чи тимчасовій основі.

Підставою для встановлення I групи інвалідності є стійкі, значно вираженої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або уродженою вадою, що призводять до значного обмеження життєдіяльності особи, неспроможності до самообслуговування і спричиняють до виникнення потреби у постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі.

До підгрупи А першої групи інвалідності належать особи з виключно високою мірою втрати здоров'я, надзвичайною залежністю від постійного стороннього догляду, допомоги або диспансерного нагляду інших осіб і які фактично не здатні до самообслуговування.

До підгрупи Б першої групи інвалідності належать особи з високою мірою втрати здоров'я, значною залежністю від інших осіб у забезпеченні життєво важливих соціально-побутових функцій і які частково здатні до виконання окремих елементів самообслуговування.

Підставою для встановлення II групи інвалідності є стійкі, вираженої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або вродженою вадою, що призводять до значного обмеження життєдіяльності особи, при збереженій здатності до самообслуговування та не спричиняють потреби в постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі.

Підставою для встановлення III групи інвалідності є стійкі, помірної важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, наслідками травм або вродженими вадами, що призвели до помірно вираженого обмеження життєдіяльності особи, в тому числі її працездатності, але потребують соціальної допомоги і соціального захисту. [9]

Отже людиною з функціональними обмеженнями є особа зі стійкими зі стійким розладом функції організму, зумовленим захворюванням, внаслідок травм або вроджених дефектів, що призводять до обмеження життєдіяльності та необхідності в соціальній допомозі і захисті. [2]

Основним напрямком соціальної роботи з даною категорією клієнтів є розвиток здібностей і соціальних навичок для найбільш повної інтеграції їх у суспільство за допомогою методів лікування, навчання, фізичної та психологічно-соціальної реабілітації. Для ефективної співпраці з клієнтами потрібно розуміти враховувати особливості соціальної роботи з особами, які мають функціональні обмеження.


    1. Специфіка соціальної роботи з дітьми і молоддю з функціональними обмеженнями


Соціальна робота з особами з інвалідністю є однією із важливих і пріоритетних сфер соціальної роботи, яка базується на правових основах соціального захисту населення, системі державних і недержавних закладів і установ, формах, методах соціальної роботи, соціальних технологіях і технологіях соціальної роботи, зміст і специфіка яких визначається рівнем обмеження життєдіяльності людини, а також повноваженнями організацій соціальної сфери, рівнем кваліфікації працівників, досвідом роботи, фінансуванням, ресурсами тощо.

Таким чином, організація соціальної роботи з людьми, які мають функціональні обмеження – це вид професійної управлінської діяльності групи людей, що працюють спільно для задоволення соціально-гарантованих та особистісних потреб осіб стійким розладом функцій організму, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності. [5]

Проблеми, з якими стикаються особи з інвалідністю вперше були висвітлені Організацією Об’єднаних Націй. 1981р. був проголошений Генеральною Асамблеєю ООН Міжнародним роком осіб з інвалідністю, а у 1892 році вона прийняла Всесвітню програму дій щодо інвалідів та проголосила період з 1883 по 1992-й рік – Десятиріччям інвалідів, ще дало змогу залучити держави – учасниці ООН до активного здійснення програми дій щодо людей з інвалідністю.

Всесвітня програма дій щодо людей з інвалідністю складалася з трьох частин: цілі, історія питання та концепції; поточний стан; пропозиції щодо здійснення програми. Це перший документ, який змінив підхід до вирішення проблем осіб з інвалідністю. До її прийняття соціальна політика стосовно людей з інвалідністю ґрунтувалася лише на заходах медичного характеру, реабілітації та профілактики інвалідності. Проголошені Програмою мета забезпечення рівності та повної участі людей з інвалідністю у суспільному житті та розвитку свідчили про зміну розуміння стану інвалідності міжнародним співтовариством [10].

Програма істотно змінила і саме розуміння «інвалідності»: людей з інвалідністю перестали відносити до уразливих груп населення. Інвалідність є нормальним аспектом життя; її з тієї чи іншої причини може отримати будь-яка людина на будь-якому етапі її нормального життєвого циклу. Підхід, заснований на принципі «вразливості» людей з інвалідністю, поступився місцем концепції розвитку соціальної самодостатності людей з інвалідністю, що включає заходи щодо створення умов адаптації осіб з інвалідністю у «звичайних» соціальних і економічних структурах.

Провідним завданням організації соціальної роботи з дітьми і молоддю з функціональними обмеженнями є створення «суспільства рівних можливостей». Для цього необхідно вносити зміни до законодавства, залежно від потреб осіб з інвалідністю, створити безбар’єрний простір, завдяки якому такі загальні системи суспільства, як фізичне і культурне середовище, житлові умови і транспорт, соціальні служби і служби охорони здоров’я, доступ до освіти і праці, культурного і соціального життя, робляться стануть в однаково доступними для всіх.

Другою, але не менш важливою групою завдань соціальної роботи з даною категорією клієнтів можна вважати допомогу особам з інвалідністю опанувати навички самостійного життя.

Проблема інтеграції осіб з інвалідністю у суспільство обумовлена, з одного боку, наявністю в них відхилень в психологічному та фізичному розвитку, а з іншого – недостатньою досконалістю самої системи соціальних відносин, яка через певну жорстокість вимог до своїх потенційних суб’єктів виявляється недоступною для людей з функціональними обмеженнями [10].

Керівні принципи організації соціальної реабілітації дітей і молоді з обмеженими можливостями:

  • ранній початок здійснення реабілітаційних заходів;

  • безперервність і поетапність проведення соціальної роботи;

  • комплексний характер реабілітаційних програм з урахуванням медичних, педагогічних, психологічних, професійних, соціально-побутових, технічних аспектів;

  • індивідуальний підхід до визначення характеру і спрямованості реабілітаційних заходів, що ґрунтується на координації роботи спеціалістів різного профілю (лікарів, педагогів, психологів, соціальних працівників, логопедів, терапевтів, реабілітологів, техніків із протезування, спеціалістів із профорієнтації тощо).

Програми реабілітації передбачають індивідуальну допомогу особам з інвалідністю для підтримання спроможності вести повноцінне соціальне життя: умови обслуговування і засоби, які б гарантували як фізичну, так і психологічну незалежність. [21]

В Україні відбулися істотні зміни у сфері державної допомоги людям з інвалідністю, які характеризуються:

  • новим ставленням до людей з обмеженими можливостями;

  • ефективним вирішенням питань їхньої соціалізації, професійної

  • орієнтації та підготовки у нових ринкових умовах;

  • розширенням контингенту дітей, які мають потребу в спеціальній

  • освіті та соціальній реабілітації;

  • розробкою моделей стандартів освіти, реабілітації й, відповідно, психолого-педагогічного супроводу розвитку дитини-інваліда;

  • системою інклюзивного навчання.

Особливістю організації соціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями є те, що надання допомоги таким дітям є неможливим без одночасної організації соціально-педагогічного виховання. Соціально-педагогічний аспект соціальної роботи має на меті виховання, навчання та розвиток дитини для підготовки до життя в суспільстві та можливості отримання всіх законодавчо закріплених видів допомоги.

Проблеми інвалідності не можуть бути зрозумілі поза соціокультурним оточення людини: сім'ї, дитячому будинку сімейного типу, центру реабілітації тощо. Інвалідність не є суто медичним явищем. Набагато більше значення для розуміння цієї проблеми та подолання її наслідків мають соціально-медичні, соціальні, економічні, психологічні та інші фактори. Саме тому організація допомоги особам з інвалідністю ґрунтуються на соціально-екологічній моделі соціальної роботи. Відповідно якої люди з обмеженими можливостями зазнають складнощів не тільки внаслідок захворювання, відхилення чи вад розвитку, а через непристосованість фізичного і соціального оточення до їх потреб.

Виходячи з цього, для організації ефективної співпраці фахівця із соціальної роботи та особи з інвалідністю, вона має стосуватися не лише клієнта, а і його соціального оточення.

Ще одна характерна особливість організації соціальної роботи з особами, які мають функціональні обмеження полягає в тому, що вона вимагає від фахівця соціальної роботи систематичного підвищення кваліфікації, пошуку ефективних та інноваційних форм, методів, напрямків соціальної роботи з даною категорією клієнтів, що вимагає від нього певних особистісних якостей: милосердя, терплячість, відповідальність, альтруїзм тощо.

Діяльність фахівця, що займається соціальною роботою, включає в себе два основні характеристики: об'єктивну і суб'єктивну, які є необхідними передумовами ефективності його праці. До об'єктивних характеристик знаннєвий та операційний компоненти . До суб'єктивних - його особистісні риси та досягнення.

Для успішної соціальної роботи з особою з функціональними обмеженнями, фахівець з соціальної роботи повинен володіти глибокими і різнобічними знаннями. У зв'язку з цим йому необхідні по-перше, знання про особливості розвитку людини як особистості; по-друге знання про основні тенденції суспільного розвитку і вимоги, що пред'являються суспільством до людини; по-третє знання вікові та індивідуальні особливості психічного та особистісного розвитку дитини як в нормі, так і в патології; по-четверте знання особливостей міжособистісних відносин та їх вплив на розвиток особистості; по-п’яте знання власне соціальних, психологічних та правових основ, володіння практичним досвідом, майстерністю та інтуїцією. Ці знання є необхідними, оскільки соціальний працівник в процесі взаємодії з дитиною, що має обмежені можливості та її сім'єю виступає в різних ролях: вихователя, консультанта, психолога. Тому він має володіти якостями, які були б притаманні другу, педагогу, психологу та правознавцю [6].

Можна зробити висновок, що організація соціальної роботи з особами з обмеженими можливостями – одна з найбільш важливих і важких завдань соціальної політики держави. Соціальна робота з особами з особливими потребами є різноманітною і багатогранною. Вона передбачає надання медичної, юридичної та соціальної допомоги, соціальний захист, соціальне забезпечення і соціальне обслуговування. Соціальна політика України спрямована на забезпечення рівних можливостей для кожного члена суспільства.

    1. Соціально-реабілітаційна робота з дітьми і молоддю з функціональними обмеженнями


Соціальна реабілітація – це комплекс заходів, спрямованих на відтворення порушених чи втрачених особою суспільних зв’язків та відносин. Метою соціальної реабілітації є відновлення соціального статусу, забезпечення соціальної адаптації у суспільстві, досягнення певної соціальної незалежності [3].

Однією з основних умов успішної соціальної реабілітації є культурна самоактуалізація особистості, її активна робота над своєю соціальною досконалістю. Якими б сприятливими не були умови реабілітації, її результати залежать від активності самої особистості.

Соціальна реабілітація – це складний процес, що потребує переорієнтації, і насамперед – у напрямі розробки методології і методики соціально-педагогічної та психологічної моделі соціальної роботи. Специфіка такого підходу викликає необхідність суттєвих змін у ставленні до дітей-інвалідів, які потребують не тільки матеріальної, фінансової, гуманітарної підтримки і заходів реабілітації (медичної, професійної, соціально-побутової), а й належних умов для актуалізації своїх здібностей, розвитку особистих якостей і потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні [21].

Соціальна реабілітація, як процес, постає як динамічна система, в ході якої здійснюється послідовна реалізація постійно виникаючих в ході взаємодії з дитиною тактичних завдань, на шляху досягнення стратегічної цілі – відновлювання її соціального статусу, формування стійкої особистості, здатної успішно інтегрувати в суспільство. Процес здійснюється під керівництвом спеціаліста цієї області, в спеціально організованих умовах, в ході яких використовуються різні форми, методи та спеціалізовані засоби впливу на дитину.

Соціальна реабілітація як діяльність відноситься в рівній мірі як до фахівця, як її організатора, так і до дитини, яка включена у соціально-реабілітаційний процес, котра виступає в ньому в якості суб’єкта діяльності та спілкування [4].

Соціально-реабілітаційна діяльність – це цілеспрямована активність, фахівця та дитини з обмеженими можливостями здоров’я, в цілях підготовки останнього к повноцінному життю, за допомогою спеціально організованого навчання, виховання та створених для цього оптимальних умов. Цей від діяльності потребує від фахівця глибоких професійних знань, високої кваліфікації, моральних якостей, впевненості в тому, що дитина яка обтяжена дефектом розвитку, зможе стати повноцінною особистістю [21].

Слід також зауважити, що соціально-реабілітаційна діяльність відрізняється від педагогічної діяльності тим, що вона направлена не на всіх дітей, а лише на тих, які мають труднощі при входженні в соціальний світ. Тому зміст, засоби досягнення цілей та напрямок впливу в соціально-реабілітаційній практиці обумовлені перш за все специфікою розвитку дитини-інваліда [16].

Обов’язковими умовами для соціально-реабілітаційного процесу є, проведення діагностичного обстеження дитини, з урахуванням результатів якого і будується реабілітаційний процес, а також здійснення його безупинно в єдності з проведенням медичних заходів (медична реабілітація), психологічної і педагогічної реабілітації та соціальної адаптації.

Психологічна реабілітація припускає проведення комплексу психологічних заходів орієнтованих на корекцію або компенсацію порушених психічних функцій. Вона передбачає усунення небажаних установок, невпевненості у власних силах, почуття страху та занепокоєння. Процес психологічної реабілітації потребує створення спеціальних умов, які сприятимуть збереженню позитивного ефекту лікування (дозвілля, спілкування тощо) [17].

В ході медичної реабілітації дитина проходить курс лікувальних заходів, які спрямовані на збереження та зміцнювання здоров’я; встановлення та розвиток фізіологічних функцій, порушених хворобою; на виявлення та активізацію компенсаторних можливостей організму з ціллю забезпечення у подальшому умов для активного життя [23].

Разом з медичною, психологічною та педагогічною реабілітацією знаходиться процес соціальної адаптації. Соціальна адаптація – постійне, активне пристосування індивіда до умов соціального середовища, а також результат цього процесу. Хоча соціальна адаптація йде безперервно, цей процес пов’язаний з періодами кардинальних змін у житті і діяльності індивіда та його оточення. Центральним аспектом соціальної адаптації є прийняття індивідом соціальної ролі [18].

В процесі педагогічної реабілітації за допомогою системи методів та прийомів навчання, виховання та розвитку розв’язуються питання відновлю­вання, корекції та компенсації втрачених і порушених функцій в процесі освіти (як загальної, так і спеціальної). Крім того, в процесі, дитина засвоює основи наукових знань та виробляє відповідні навички та вміння, осягає досвід людських відношень.

Формування готовності до проведення максимально можливої соціальної адаптації забезпечується будуванням системи комплексної реабілітації, здійсненної відповідно з індивідуальною програмою реабілітації кожної дитини

Комплексна реабілітація може бути подана в виді трьох основних етапів: адаптивно-діагностичного, корекційного та інтеграційного, в кожному із яких реалізуються свої специфічні завдання. На першому етапі здійснюється діагностика розвитку дитини, з’ясовуються її реабілітаційний потенціал та оптимальні режими корекційно-виховної роботи. Другий етап підпорядковано організації і проведенню реабілітації дитини та навчанню батьків реабілітаційним технологіям. На заключному етапі здійснюються підсумки комплексної реабілітації за певний проміжок часу та визначаються шляхи інтеграції особи в соціальне середовище [22].

Соціально-реабілітаційна, як і будь-яка керована діяльність, базується на ряді принципів:

  • принцип гуманістичного напряму передбачає необхідність поєднання цілей суспільства та особистості. В основі цього процесу лежить людиноцентризм;

  • принцип єдності діагностики та корекції характеризує цілісність надання допомоги особі в умовах соціально-реабілітаційного процесу. Ключовими факторами тут своєчасність та постійність реабілітаційних заходів;

  • принцип нормативності розвитку, тобто послідовність зміни вікових етапів в онтогенезі. Кожний віковий етап у житті людини характеризується своєю соціальною ситуацією, динамікою розвитку, психічними новоутворюваннями, діяльністю. Цей принцип потребує чіткого моніторингу набутих умінь і навичок;

  • принцип опори на провідну діяльність. В його основу покладено ідею, що процес соціальної реабілітації на різних вікових етапах дитини повинен відповідати провідній діяльності, що є характерною для кожного вікового етапу (гра, навчання, спілкування) і психологічним можливостями та обмеженнями, що пов’язані з віковими особливостями (самооцінка, самосвідомість тощо).

  • принцип опори на позитивне. У кожної людини є прагнення до самовдосконалення. Якщо дитина, оволодіває новими формами поведінки та діяльності, досягає позитивних результатів, то вона переживає радість, що укріплює впевненість в свої сили та прагнення подальшого розвитку;

  • принцип психологічного комфорту передбачає створення під час соціально-реабілітаційному процесу довірливої, розкутої, стимулюючої атмосфери, з опорою на внутрішні мотиви.

Основою для організації і проведення соціальної реабілітації є програма реабілітації осіб з обмеженими можливостями. Це система заходів, які сприяють розвитку можливостей особи та її оточення. Вона розробляється командою фахівців (лікарі, соціальні працівники, педагоги, психологи) на певний період часу. Спецiалiст-куратор моніторить досягнутi результати, вивчає труднощі та їх причини. Лише після цього команда спецiалiстiв розробляє програму реабiлiтацiї на наступний період.

Особливості реабілітаційної програми:

  • наявність мiждисциплiнарної команди спецiалiстiв,;

  • участь мікросоціуму клієнта у процесі реабiлiтації що є найбільш складною проблемою;

  • увага спецiалiстiв спрямовується як на клієнта, так і на його оточення;

  • налагодження партнерства між фахівцем та клієнтом;[10, 204-205].

До засобів реабілітаційного впливу відносяться різні види діяльності (ігрова, навчальна, трудова та інші), психологічної допомоги (профілактична та просвітницька робота, психологічне консультування, психокорекція та психотерапія), спеціальної допомоги (ігротерапія, арттерапія або терапія мистецтвом: музикотерапія, бібліотерапія, танцювальна терапія, проекційний малюнок, казкотерапія, лялькотерапія) [22].

Дані методи реабілітації будуть однаково ефективні при роботі як з дітьми, так і з дорослими, які мають різні форми та ступені порушень інтелектуального розвитку (розумова відсталість, олігофренія, синдром Дауна, розлади спектру аутизму тощо).

Гра – це особлива форма освоєння реальної соціальної дійсності шляхом її відтворення. Вона являє собою тип символіко-моделюючої дійсності. Це емоційно насичена діяльність, мотив гри лежить у самому ігровому процесі; формула мотивації гри – не виграти, а грати.

При цьому, основними завданнями реабілітаційних ігрових занять є наступні: розвиток пізнавальних інтересів та пошукової активності учнів; оптимізація різнопланових психопатологічних поведінкових проявів клієнта; розвиток навичок рольового міжособистісної взаємодії, що дозволяють на основі формованої наслідувальної діяльності справлятися з різноплановими труднощами.

Навчання – це форма діяльності, дії якої спрямовані на отримання знань, навичок та вмінь. Особа не тільки засвоює попередній досвід, а й вчиться керувати своїми психічними процесами, вибирати, організовувати та спрямовувати свої дії та операції, навички та досвід відповідно з завданням. Навчання готує людину до трудової діяльності [19].

Трудова діяльність – це форма, яка спрямована на виробництво продуктів (цінностей), які задовольняють потреби людини. Різновидами праці є побутова праця, праця  майстерні, праця в самообслуговуванні та інші [15].

Протягом усього реабілітаційного процесу клієнт потребує супроводу, підтримки та допомоги фахівця.

Поняття «психологічна допомога» включає в себе наступні види: профілактична та консультативна допомога, психологічна корекція та психотерапія.

Профілактика націлена на забезпечення психологічних умов для сприятливого розвитку особистості на всіх етапах онтогенезу. Консультація являє собою надання порад, рекомендацій, спільний пошук рішення. За ступенем впливу вона може мати інформаційний характер або бути спрямовано на зміну певних деструктивних установок. Корекційні заходи спрямовані на виправлення недоліків психологічного розвитку. Це може бути корекція пізнавальної, афективно-вольової сфери, поведінки особистості або взаємовідносин [7].

Психотерапія – широка галузь медико-психологічних заходів, спрямована на вирішення складних життєвих ситуацій. Метою психотерапії є надання допомоги особистості шляхом індивідуалізованого підходу [17].

Широку сферу застосування також мають спеціальні види допомоги, такі як ігротерапія та арт-терапія.

Ігротерапія - метод корекційного впливу на дитину з використанням гри. Ефект досягається завдяки встановленню позитивного емоційного контакту між клієнтом та фахівцем. Гра знімає напруження, страх перед оточуючими, підвищує самооцінку, розвиває комунікативні здібності.

Арт-терапія – Це вид психотерапії та психологічної корекції, заснований на мистецтві та творчості з метою аналізу та впливу на психоемоційний стан людини. До основних видів арт-терапії відносяться: малювання, музикотерапія, бібліотерапія, танцювальна терапія, казкотерапія та лялькотерапія.

Малювання – творчий акт, що дозволяє клієнту зрозуміти себе. Це не тільки відображення в свідомості клієнтів навколишньої соціальної дійсності, але і її моделювання, вираз відношення до неї.

Музикотерапія – це напрямок терапії, що використовується для корекції наявних дефектів і розвитку необхідних якостей заснований на використанні музичних композицій і їх впливу на організм. У своєму прояві, як допоміжний метод, музикотерапія добре справляється і широко застосовується в якості підготовки до складних терапевтичних прийомів.

Бібліотерапія або книголікування – це терапевтичний напрямок в основі якого лежить читання книжок, які сповнені віри в життя, пробуджують оптимізм, відволікають від навколишніх проблем. та сумних думок та важких переживань.

Танцювальна терапія використовується в груповій роботі з людьми які мають емоційні розлади, порушення в спілкуванні з іншими людьми. метою є відчуття власного тіла, формування позитивного образу тіла, розвиток навичок невербального спілкування.

Казкотерапія – метод, який використовує казкову форму для інтеграції особистості, розвитку творчих здібностей, розширювання її свідомості, удосконалює взаємодії з оточуючим світом.

Лялькотерапія – це окремий вид гри з лялькою, який сьогодні є самостійним психолого-педагогічним напрямом корекційно-розвивальної теорії та практики завдяки привнесенню в гру з лялькою специфічних методик та технологій роботи, пов'язаних з усуненням негативних особистісних емоційно-чуттєвих дискомфортів.

Методи соціальної реабілітації – це способи професійної взаємодії фахівця та особи з інвалідністю з метою вирішення соціально-реабілітаційних завдань. Їх можливо розділити на три групи:

  1. Методи організації соціально-реабілітаційного процесу та пізнавальної діяльності дитини, такі як: словесні (розповідь, бесіда, робота з книжкою), наочні (метод прикладу) та практичні (вправа, привчання та ін.) методи.

В практиці соціальної реабілітації найбільш відомим є метод вправа. Вправа – це планомірно організована діяльність, яка передбачає багаторазове повторювання будь-яких дій з ціллю формування навичок та вмінь.

  1. Методи стимулювання мотивації та активності дітей в реабілітаційному процесі. Будь-яка діяльність є ефективною, якщо у дитини є бажання її виконувати, маються мотиви, які спонукають її бути активною. Для цього використовуються різні методи стимулювання, такі як: змагання, заохочування та покарання.

Змагання – метод спрямування природної потреби дітей у суперництві й пріоритеті на виховання потрібних їм і суспільству якостей. При цьому в процесі соціальної реабілітації діти вступають у боротьбу заради досягнення найліпших результатів, це в свою чергу, стимулює в них бути активними, ініціативними та відповідальними. Однак для дітей-інвалідів дуже важливо, щоб в ході змагань вони пережили успіх, тому необхідно відбирати такі завдання, з якими вони змогли справитися.

Заохочування – спосіб вираження позитивної оцінки поведінки або діяльності дитини чи групи дітей. Покарання може бути зауваженням, яке потребує від фахівця певної майстерності та такту, щоб не зашкодити дитині.

  1. Методи контролю ефективності соціально-реабілітаційного процесу. Контроль спрямовано на отримання інформації о результатах реабілітаційного впливу на дитину за певний проміжок часу. Він необхідне для того, щоб внести корективи в програму соціальної реабілітації. Найбільш поширеним є метод спостереження за діяльністю дітей та методи психодіагностики. [14]

Основна форма організації соціальної реабілітації – це реабілітаційне (корекційне) заняття, яке проводиться в умовах реабілітаційного центру і воно може здійснюватися в індивідуальній (тобто взаємодія відбувається сам на сам) чи груповій (коли фахівець працює одразу з усією групою) формах.

Крім реабілітаційних занять, котрі можуть проводитися у формі тренінгу, заняття, в реабілітаційній практиці використовуються ще й інші форми: проведення різних зустрічей, вечорів, гуртки, секції, круглі столи та інші.

Всі ці засоби, методи та форми організації занять допомагають фахівцям більш вірно вирішувати поставлені завдання та проблеми клієнтів.

Вищезазначені методи активно використовуються центрами медико-соціальної реабілітації для дітей та осіб з інвалідністю.

РОЗДІЛ 2. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА РОБОТА ЩОДО СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ І МОЛОДДЮ З ФУНКЦІОНАЛЬНИМИ ОБМЕЖЕННЯМИ


    1. Організація, зміст та етапи проведення експерименту


Кінцевою метою процесу соціальної реабілітації осіб з функціональними обмеженнями є їхня успішна інтеграція у суспільство та здобуття і закріплення навичок самостійного незалежного життя.

В даному випадку показником успішної соціальної інтеграції є соціальна адаптація особи, активне встановлення соціальних зв’язків, а також визначення та усвідомлення певного соціального статусу.

Сутність соціальної реабілітації полягає у створенні таких умов для саморозвитку людини, в результаті яких виробляється активна життєва позиція особистості та прагнення до самореалізації.

Для досягнення мети соціальної реабілітації необхідна:

  • безпосередня робота з клієнтом відповідно його потреб (медичні процедури, корекційно-розвиваючі заняття, психотерапія);

  • робота з мікросоціумом клієнта (формування позитивного ставлення сім’ї до процесу реабіліації);

  • координація співпраці різних спеціалістів (психологи, лікарі, реабілітологи тощо)

  • загальносоціальна профілактика дискримінації осіб з інвалідністю (організація вуличних соціальних акцій, ярмарків на підтримку осіб з інвалідністю).

Сутність, зміст, напрями соціальної реабілітації залежать від специфіки установи, в якій вона проводиться.

Найбільш ефективним суб’єктом соціальної реабілітації виступають реабілітаційні та інклюзивно-ресурсні центри для дітей осіб та осіб з інвалідністю.

Візьмемо до прикладу Сумський обласний центр комплексної реабілітації для дітей та осіб з інвалідністю.

Даний заклад функціонує більше 28 років. База закладу включає 8 відділень різного профілю. Щорічно в ньому отримують послуги більш ніж 700 осіб з усієї України.

Центр здійснює соціально-педагогічну, психологічну, медичну реабілітації, логопедичну корекцію, психотерапію, арт-терапію з застосуванням різних інноваційних методик, іпотерапію, лікування плаванням.

Вихованці центру є постійними учасниками різноманітних конкурсів та фестивалів, що допомагає розкрити їхній творчій потенціал та розвинути лідерські якості, що сприяє не лише соціальній інтеграції, а й всебічному розвитку особистості.

Раніше більшість дітей з інвалідністю були вимушені навчатися у спеціалізованих закладах, що неабияк ускладнювало процес соціалізації. Саме ця причина старту реформи інклюзивної освіти.

Інклюзивне навчання — система освітніх послуг, гарантованих державою, що базується на принципах недискримінації, врахуванні багатоманітності людини, ефективного залучення та включення до освітнього процесу всіх його учасників.

Інклюзивне навчання часто вважають альтернативою інтернатній системі, за якою діти з особливими освітніми потребами навчаються в спеціальних закладах освіти та змушені проживати в інтернатних відділеннях при них через їх територіальну розгалуженість.

Жодна дитина не має відчувати себе іншою та виключеною з освітніх, культурних і соціальних процесів – це головне завдання інклюзії.

Законом України «Про освіту» передбачається, що здобувачі освіти з особливими освітніми потребами мають повне право отримати освіту в усіх закладах освіти, зокрема й безоплатно в державних та комунальних, незалежно від особливостей здоров’я.

Впровадження даної освітньої системи освіти сприяло зростанню розвитку соціальної роботи та соціальної педагогіки як науки, а також підвищило престижність даної професії на ринку праці. Це зумовлено необхідністю додаткового супроводу учнів та студентів з особливими освітніми потребами: створення необхідних для них умов комфортного навчання, допомога в соціалізації, побудові соціальних стосунків та подоланні труднощів, які виникають під час освітнього процесу.

Найпоширенішими труднощами з якими зіштовхуються учні чи студенти з інвалідністю є складнощі в соціальній адаптації, нестача комунікативних навичок, підвищена тривожність, занижена самооцінка. Також значна кількість осіб з інвалідністю зіштовхуються з булінгом, що є показником необхідності групової роботи з учнівським чи студентським мікросоціумом для вирішення даної проблеми.

Для моніторингу психологічної атмосфери у колективі в цілому, а також психоемоційного стану конкретної категорії учнів чи студентів використовуються такі методи як спостереження, опитувальники, ранжування, інтерв’ювання тощо.

Для корекції даних проблем найефективнішими є заняття з елементами тренінгу, круглі столи, диспути, індивідуальні та групові бесіди та різні терапевтичні методики.


    1. Аналіз отриманих емпіричних даних


Об’єктом дослідження виступали здобувачі освіти ДПТНЗ «Лебединське вище професійне училище лісового господарства», які мають функціональні обмеження. З них двоє хлопців (40%) та троє дівчат (60%).

Метою даного дослідження було визначення рівня психологічного комфорту в колективі для цього була використана анкета «Оцінка психологічної атмосфери в колективі» (за А.Ф. Фідлером). (додаток А)

Згідно обробки результатів тесту четверо (80%) учнів позитивно оцінюють атмосферу у колективі та вважають її сприятливою. двоє підлітків оцінюють рівень психологічного комфорту як «середній» (20%).

Результати тесту рівню психологічного комфорту в колективі представлені на рис. 2.1


Рис. 2.1 рівень психологічного комфорту в колективі
Наступне тестування мало на меті оцінку рівня тривожності студентів з особливими освітніми потребами. Для цього був використаний опитувальник «Шкала тривожності Тейлора» (Додаток Б).

Після обробки результатів мені вдалося з’ясувати, що двоє з учнів (40%) мають нормальний рівень тривожності, двоє (20%) трохи завищений, один (20%) надто спокійний, а також один (20%) має високий рівень тривожності, яка найчастіше пов’язана з навчальним видом діяльності.

Результати дослідження представлені на рисунку 2.2



Рис 2.2. Рівень тривожності студентів з функціональними обмеженнями
Наступний опитувальник мав на меті визначення рівня самооцінки особистості. Для цього була використана проективна методика «Дерево». (Додаток В)

Опрацювавши результати тестування я отримала такі дані: один учень (20%) заявляє про активну життєву позицію та демонструє показники комунікабельності, дружньої підтримки, взаєморозуміння, взаємодопомоги, інколи, нехтування власними інтересами заради інших, альтруїзму, інший учень (20%) має безпідставне бажання бути лідером, «командувати», «щоб моє було зверху», прагне досягти лідерства в мікрогрупах; простежується завищена самооцінка та установка на лідерство, двоє (40%) - вказують на стійкість позицій (бажання досягти успіху без подолання перешкод), один з респондентів (20%) – активно афішує кризовий стан, «падіння у прірву»; незадоволення ситуацією, що склалась в колективі, бажання привернути до себе увагу. Результати дослідження на визначення самооцінки особистості представлені на рис 3.3.



Рис 3.3 Рівень самооцінки особистості
Діагностичний етап є первинною складовою успішної соціальної реабілітації, адже саме він визначає потреби особи та служить основою формування індивідуальної програми реабілітації.

Розмаїття діагностичних методів допомагає виявити проблеми та переживання клієнта, підібрати вид діагностування під потреби конкретної особи.

Вибір методів соціальної та соціально-педагогічної допомоги залежить від ряду взаємопов'язаних і взаємообумовлених соціально-психологічних, фізіологічних та соціокультурних факторів: категорії функціонального обмеження; віку особи; її зовнішнього вигляду (наявності дефекту зовнішності); психофізичних можливостей, самооцінки, реакції родини на інвалідність, динаміки інвалідності; реакції найближчого оточення (родичів, друзів, колег по роботі, сусідів) на інвалідність.

ВИСНОВКИ

Після вивчення форм і методів соціальної роботи з дітьми і молоддю, які мають функціональні обмеження, можу зазначити, що підґрунтя соціальної роботи становить саме соціальна політика держави відносно осіб з інвалідністю, а також законодавче забезпечення.

До основних завдань держави належать:

  • Забезпечення належного рівня соціального захисту осіб з інвалідністю та створення усіх необхідних умов для реалізації їхніх прав.

  • Сприяння безпосередній участі осіб з інвалідністю у розробці соціальних програм, збір інформації про потреби даної категорії громадян шляхом широкомасштабних соціальних опитувань та соціометричних досліджень.

  • Проведення загальнонаціональної інформаційної кампанії, щодо недопущення дискримінації осіб з інвалідністю.

Процес соціальної інтеграції осіб з інвалідністю має ряд специфічних особливостей, згідно результатів дослідження вагомий відсоток осіб з інвалідністю страждають на підвищену тривожність, занижену самооцінку та психологічний дискомфорт в новому колективі.

Саме корекцією даних проблем займаються фахівці соціально роботи та центри соціальної реабілітації. Індивідуалізація та диференційований підхід при підборі методів реабілітації та сприятлива психологічної атмосфери є запорукою організації реабілітаційного процесу.

Серед форм і методів соціальної реабілітації, окрім звичних для нас корекційно-розвивальних занять, мають місце також різні форми арт-терапії, іпотерапії, лялькотерапії, казкотерапії та інші інноваційні методики, які демострують надвисоку результативність.

Наша країна має значний потенціал для того, щоб стати однією з кращих у сфері реабілітації осіб з інвалідністю. Тут достатня кількість реабілітаційних центрів, які демонструють високу результативність роботи.

Незважаючи на це, в Україні існує ряд проблем, які перешкоджають повноцінному життю осіб з інвалідністю. Найбільш актуальною з них є проблема бар’єрності.

Створення безбар’єрного простору, тобто усунення фізичних бар’єрів і, навпаки, створення таких умов, за яких кожна людина буде почуватися комфортно у тому чи іншому просторі. Це сприятиме реалізації прав та самореалізації осіб з порушеннями опорно-рухового апарату та органів чуття. Доступність має бути не тільки архітектурною, а й інформаційною: наприклад, викладення інформації шрифтом Брайля для людей з порушенням зору або використання жестової мови для нечуючих людей. Доступність стосується місць навчання і праці, житла, громадських закладів, транспорту, вулиць, – зрештою, всього, що нас оточує.

Також доволі гостро постає питання соціалізації та освіти людей з інвалідністю. Наша держава активно займається вирішенням цієї проблеми. Першим та основним кроком стало запровадження системи інклюзивного навчання та забов’язання навчальних закладів до створення всіх необхідних умов для комфорту здобувачів освіти з обмеженими можливостями.

Надважливу роль в освітньому процесі відіграє соціальний педагог, особливо, якщо ми говоримо про осіб з інвалідністю, адже саме він є наставником, порадником та помічником, який найбільше необхідний даній категорії учнів чи студентів.

Виходячи з цього, ми бачимо гостру необхідність підготовки спеціалістів із соціальної роботи та систематичного підвищення їх професійної кваліфікації. Успішна інтеграція та реабілітація осіб з інвалідністю має стати спільною метою усіх соціальних інститутів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


  1. Возна Ю.В. Роль і функції соціального педагога в роботі з дітьми з обмеженими можливостями. Збірка наукових праць ЧНУ. – Черкаси, 2008. – С.39.

  2. Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» 2249-VIII від 19.12.2017. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/875-12#Text

  3. Закон України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» 2961-IV від 01.01.2020. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2961-15

  4. Звєрєва І.Д. Соціальна робота з людьми з особливими потребами // Практична психологія та соціальна робота. – 2002. – №6. – С. 42 – 46.

  5. Капська А.Й. Соціальна робота: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005. – 328 с.

  6. Карпенко О.Г. Професійне становлення соціального працівника: Навчально-методичний посібник. – К.: ДЦССМ, 2004. – 164 с.

  7. Коваль А.Т., Звєрєва І.Д., Хлєбік С.Р. Соціальна педагогіка / Соціальна робота: Навчальний посібник.- К.: ІЗМН, с. 1997.-392.

  8. Лукашевич М.П., Мигович І.І. Теорія і методи соціальної роботи: Навч. посіб. – 2-ге вид., доп. і випр. – К.: МАУП, 2003. – 168 с.

  9. Наказ Міністерства охорони здоров'я України від 05 вересня 2011 року № 561 «Про затвердження Інструкції про встановлення груп інвалідності». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0516-04#Text

  10. Пархомов С., Польовий Л. Увага до проблем інвалідів // Соціальний захист. - 1999. - № 1. - с.75 - 80.

  11. Постанова Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 року № 1317 «Питання медико-соціальної експертизи». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1317-2009-п#Text

  12. Постанова Кабінету Міністрів України від 15 вересня 2021 р. № 957 «Про затвердження Порядку організації інклюзивного навчання у закладах загальної середньої освіти». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/957-2021-п#Text

  13. Синьова Є., Марченко Г. Проблеми соціальної реабілітації інвалідів зору // Соціальна політика і соціальна робота. - 1998.- № 1-2.- с.114 - 120.

  14. Соціальна реабілітація молоді з обмеженою дієздатністю. / За загальною редакцією Толстоуховою С.В., Пінчук І.М. – К.: УДЦССМ, 2000. – 184 с.

  15. Соціальна робота в Україні: Навчальний посібник / І.Д. Звєрєва, О.В. Безпалько, С.Я. Харченко та ін. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 256 с.

  16. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю з функціональними обмеженнями. Навчально-методичний посібник для соціальних працівників / За ред. проф. А.Й. Капської. – К.: ДЦССМ, 2003. – 168 с.

  17. Соціально-психологічна робота з дітьми та молоддю з особливими потребами. – К.: Держсоцслужба, 2005. – 108 с.

  18. Стоялова О.В., Довгалюк І.С. Інтеграція дітей та молоді з функціональними обмеженнями у суспільство // Соціальна робота в Україні: теорія і практика. – 2005. – №3. – С. 123 – 129.

  19. Теорії і методи соціальної роботи: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. Т.В. Семигіної, І.І. Миговича. – К.: Акедемвидав, 2005. – 328 с.

  20. Тюптя Л.Т., Іванова І.Б. Соціальна робота (теорія і практика). Навч. посіб. для студентів вищих навчальних закладів. – К.: ВМУРОЛ «Україна», 2004. – 408 с.

  21. Шаргородська С. Реабілітація дітей з особливими потребами з досвіду роботи групи практичних психологів і соціальних педагогів // Психолог. – 2004. – №10-11. – С. 56 – 59.

  22. Шевцова А.Г. Ресурси реабілітації // Соціальний захист. – 2006. – №2. – С. 33 – 37.

  23. Яременко О. Реабілітація дітей з порушеннями рухової діяльності // Психолог. – 2005. – №37-38. – С. 53 – 57.




ДОДАТКИ
Додаток А

  1   2

скачати

© Усі права захищені
написати до нас