Ім'я файлу: індз загальна психологія.doc
Розширення: doc
Розмір: 87кб.
Дата: 26.05.2020
скачати
Пов'язані файли:
практика.docx
Костюм Стародавньої Греції класичного періоду.doc
Розширення: doc
Розмір: 87кб.
Дата: 26.05.2020
скачати
Пов'язані файли:
практика.docx
Костюм Стародавньої Греції класичного періоду.doc
Міністерство освіти і науки України
Тернопільський національний педагогічний університет
імені Володимира Гнатюка
Кафедра психології
Поняття про волю
Проблема свободи волі
І Н Д З
студентки ІІ курсу
групи 21
історичного факультету
Юрчишин Л. Т.
Перевірила –
доцент і кандидат
психологічних наук
Широкорадюк Л. А.
Тернопіль – 2006
З М І С Т
Вступ ___________________________________________3
1. Поняття про волю______________________________________4
2. Історичний погляд на волю______________________________5
3. Питання про зумовленість і свободу волі___________________9
Висновок_______________________________________________12
Список використаної літератури____________________________13
В с т у п
Воля... Як часто люди вкладають у це поняття відчуття свободи, необмеженості дій та вчинків. Не один в’язень думає про волю, не один підліток хоче позбутися нестерпно-нав’язливої опіки батьків і прагне повної незалежності, та й людина в дорослому віці часто стомлюється повсякденними турботами і хоче поїхати куди-небудь, звільнитися від рутини.
Як бачимо, у більшості людей не чітко або й взагалі не сформоване саме поняття "волі". Вони переважно не задумуються над тим, що воля – певний психічний процес, що, відображаючи предмети і явища дійсності як цілі людини, існує в єдності з їх розумом і почуттями. То що ж таке воля (з психологічної точки зору)?
Актуальність даної теми зумовлена і модною в сучасному світі проблемою свободи волі. Чи вільна людина в своїх бажаннях, рішеннях і діях? Чи стоїть щось вище над нею, над її сутністю, індивідуальністю? Як часто ми говоримо "безвільна людина". Чи правомірний цей вислів? Як часто у своїх невдачах ми звинувачуємо когось чи щось. Ми визнаємо цим свою залежність чи просто переслідуємо егоїстичну ціль виправдання себе ?
Отже, як бачимо, поняття про волю і власне сама проблема свободи волі продовжують залишатися актуальними. Завдання даної роботи – узагальнити загальнолюдський погляд та набутки у царині волі людини.
Поняття про волю
Пізнання і змінювання людиною дійсності відбувається в процесі її діяльності. Відмінною особливістю специфічно людських практичних і пізнавальних дій є їх свідомий цілеспрямований характер. Здійснюючи цілеспрямовані дії, людина зустрічається з різноманітними перешкодами. Одні з них зв'язані з умовами життя, це об'єктивні перешкоди (протидія інших людей, природні перешкоди), інші – з власними недоліками (небажання роботи, те, що потрібно; лінь; поганий настрій; звичка діяти необдумано). Щоб досягти поставленої мети, людині необхідно мобілізувати свої розумові і фізичні сили на подолання перешкод, тобто проявити вольові зусилля. Вольові зусилля, дії, процеси і якості людини звичайно позначаються одним словом "воля" в широкому його значенні. Під волею розуміють, отже, прагнення, бажання, цілі, рішення людини, її свідомі цілеспрямовані дії, вчинки, її наполегливість, рішучість, витримку та інші якості. [2:388]
Воля – свідоме регулювання людиною своєї поведінки і діяльності, вираженої в умінні долати внутрішні і зовнішні труднощі при здійсненні ціленаправлених дій і вчинків. Завдання волі : управляти поведінкою, здійснювати свідому саморегуляцію активності, в основі якої – процеси активізації та гальмування [1: 122]
Сутність і значення волі можна розглядати в такому поєднанні активність – воля – свідомість. Найбільший ступінь прояву у вольовій діяльності притаманний активності особистості. Воля – не абстрактна сила, а свідомо спрямована активність особистості. Воля є внутрішньою активністю психіки, пов’язаною з вибором мотивів, цілепокладання, прагненням до досягнення мети, зусиллям до подолання перешкод, мобілізацією внутрішньої напруженості, здатністю регулювати спонукання, можливістю приймати рішення, гальмування поведінкових реакцій. Усе це – специфічні властивості волі. Зв’язок волі з активністю має важливу характеристику – умисність. Свідомість і воля є самостійними, хоча й сполученими та пересічними боками психічного. Свідомість і у вольовому процесі залишається свідомістю. Вона забезпечує виконання волею її функцій.
Воля "втручається" в перебіг інших психічних процесів, наближаючись до тих законів, яким підпорядковуються ці процеси. Дуже чітко сформулював свою позицію в цьому відношенні С.Л.Рубінштейн, котрий зазначав, що один і той самий процес може і зазвичай буває і інтелектуальним, і емоційним, і вольовим. Вивчаючи вольові процеси, ми вивчаємо вольові компоненти психічних процесів. Отже, сприймання, пам’ять носять і вольовий характер, при цьому вольова регуляція тісно пов’язана з емоціями, які змінюються залежно від змісту активності особистості. [3: 291 – 292]
Фізіологічною основою волі, загальною для всіх її проявів, служать складні системи тимчасових зв’язків, які утворилися в корі великих півкуль. Вольові дії здійснюються завдяки умовним зв’язкам, які замкнулись між руховим та іншими аналізаторами кори. Розвиваючи ідеї Сєченова, Павлов установив на основі експериментальних даних, що вольова дія рефлекторна за своєю природою, що весь механізм вольового руху є умовний, асоціативний процес, який підлягає всім законам вищої нервової діяльності.
Воля відіграє важливе значення в житті людини. Без сильної волі неможлива ніяка творча, розумова і фізична праця, доблесна трудова і всяка інша діяльність. Воля не менш необхідна і навчальній роботі в середній і вищій школі, в справі оволодіння науками і культурою поведінки. Вольові якості потрібні також в особистому житті людини, в побуті, в усякого роду взаємовідносинах з іншими людьми. [2: 389]
Історичний погляд на волю
З історії психології відомо, що поняття "волі" було введено як пояснювальне поняття. Воно мало пояснити зародження дії, що заснована не тільки на бажаннях людини, а й на розумовому рішенні про її здійснення. На думку Г.Л.Тульчинського, воля – і як поняття, і як реальний фактор поведінки – історична. Античний світ і середньовіччя не були знайомі з волею в її сучасному розумінні. Так, античність оспівувала і визнавала ідеал мудреця, а не вольової людини. Платон порівнював життя людини з колісницею. В неї запряжені двоє коней : почуття і воля. Ці сили рвуться наперед, тягнуть колісницю і можуть її перекинути. Однак керує колісницею розум. Він міцно тримає віжки, стримуючи пориви коней. Звідси витікає і виокремлення трьох сфер особистості і, відповідно, трьох типів психічних процесів : інтелектуальних, емоційних і вольових. [5:35]
Античні правила поведінки відповідали розумним началам природи та житття, правилам логіки, філософії. Тому, згідно з Аристотелем, дія витікає з логічного завершення, воля розглядається як проблема породження реальної дії. В його прикладі з "Нікомахової етики" посилання "все солодке потрібно їсти" та "це яблуко солодке" викликають в результаті не посилання "це яблуко потрібно з’їсти", а саму дію – з’їдання яблука. [1: 125]
Цей своєрідний погляд дістав назву так званої "лінії Аристотеля" (поняття волі пов’язується з проблемою породження не всякої дії, а лише дії на основі розуму, роздумів). Він писав, що "...не знання, а інша сила викликає дію згідно розуму". Поведінкою людини "керує предмет стремління, а через нього керує мислення, так як предмет стремління є початком для нього". В концепції Аристотеля воля визначала не тільки ініціацію дій, але і їх вибір та їх регуляцію при здійсненні. Сама воля могла розумітися і як самостійне утворення душі, і як здатність людини до певної активності, що йде від неї самої. Подібні уявлення про природу волі існують і тепер. Так, Ш.Н.Чхартишвілі виступає проти особливого характеру волі, вважаючи, що поняття "ціль" і "самопізнання" є поняттями інтелектуальної поведінки, і ніякої необхідності вводити нові терміни, на його думку, тут немає. [4: 8, 1:125]
Пізніше був сформульований інший підхід до дослідження волі, так звана "лінія Декарта" (воля розглядається у контексті породження будь-якої дії). Тривалий час домінувало саме таке розуміння. Декарт, на відміну від Аристотеля, вводить поняття волі як здатність душі формувати бажання і визначати прагнення до будь-якої дії людини, яку не можливо пояснити на основі рефлекторного принципу. Основна функція волі – використовуючи розум, боротися з потягами для забезпечення прагнення до вибраних дій. Потяги виникають під впливом речей, а бажання породжуються безпосередньо душею. Воля може виступити проти потягів і загальмувати рухи, "до яких потяг змушує тіло". Оскільки Декарт розглядає розум "як власне знаряддя волі", то до сильної душі він відносить таку душу, яка має тверді і визначені судження про добро і зло. "Найслабші душі – це ті, воля яких не змусила себе виконувати певні правила." [4: 9]
Фактично не знало особистісної волі середньовіччя. Показовим у цьому плані є обряд екзорцису – вигнання диявола. Його існування свідчить про те, що людина в ті часи розглядалася як виключно пасивне начало, як поле, на якому зустрічаються зовнішні сили. В середньовіччі за волею визнавалося самостійне існування і навіть прояв її в конкретних силах – перетворення в добрих чи злих істот. В цих силах виділились знову ж таки вияви визначеного розуму, що ставить собі не менш визначені цілі. Пізнання цих сил – аж до знання імені конкретного ангела чи диявола – відкривало шлях до "істинного" вчинку. Таке розуміння волі обумовлено тим, що в ті часи суспільство фактично заперечувало самостійне начало в поведінці. Особистість виступала в ньому лише як рід, як програма, по якій жили предки. Право на відхилення визнавалося лише за деякими людьми, наприклад за жерцем чи за шаманом – людиною, яка спілкується з духами предків, з іншим світом; за ковалем – людиною, якій підвладна сила вогню і металу; за розбійником – злочинцем, що протиставив себе даному суспільству і т.д. [1: 126]
В сучасній психології проблема волі представлена двома варіантами : як проблема самодетермінізації (мотиваційний підхід і підхід "вільного вибору") і як проблема саморегуляції (регуляційний підхід). Як вже було сказано, початок мотиваційного підходу до волі був покладений ще в роботах Аристотеля. В наш час в рамках мотиваційного підходу можна виділити три самостійних варіанти уявлень про природу волі. У першому варіанті воля зводиться до початкового моменту мотивації дії (бажанню, стремлінню, афекту). В другому воля виділяється як самостійна сила непсихічної чи психічної природи, що не зводиться ні до чого іншого і визначає всі інші психічні процеси. В третьому варіанті воля розглядається як тісно зв’язана, але така, що не співпадає з мотивацією здатності до виникнення дій, що включають в себе подолання перешкод. В рамках підходу "вільного вибору" воля наділяється функцією вибору мотивів, цілей та дій. Проблема саморегуляції представлена так званим регуляційним підходом до дослідження волі, що сформувався в зв’язку з аналізом регуляції виконавчої частини дії і різних психічних процесів. [4: 9]
Психологи-ідеалісти намагаються довести, що безпосереднім джерелом і причиною волі людини є сама психіка, свідомість, яка розглядається ними як духовна сутність, незалежна нібито від впливів матеріального світу. Такий погляд на волю, на думку Г.С.Костюка перекручує правильне розуміння її природи. Насправді ж воля людини обумовлена зовнішніми впливами, які діють через внутрішні процеси, що відбуваються в її голові. Свої цілі людина черпає з навколишнього природного і соціального середовища. Зовнішні впливи середовища зумовлюють також і способи досягнення людиною її свідомих цілей. Отже, першоджерелом і причиною волі є об’єктивна дійсність, зв’язки людини з зовнішнім середовищем, її дійова практика, що відображаються в мозку людей. Разом з тим вони розглядають волю, прагнення і рішення як самостійну, внутрішню, духовну активність, яка керує діяльністю людини, але існує нібито незалежно від неї. Це розуміння волі невірне. Насправді воля не існує і не проявляється поза діяльністю, поведінкою людини. Прагнення і рішення завжди нерозривно зв’язані з тією чи іншою практичною або пізнавальною дією і лише разом з нею утворюють єдиний вольовий акт. Воля являє собою психічний процес, який характеризується переходом від прагнення і рішення до діяльності. [2: 388]
Питання про зумовленість і свободу волі
В Новий час, час "потягів відродження" одночасно з появою поняття "особистість" виникає поняття "воля". За людиною ніби то визнається право на творчість і навіть право на помилку. Тільки відхилившись від норми, виділившись з роду, вона стає особистістю. Головною цінністю особистості виступає воля і, насамперед, свобода волі. Абсолютизація свободи волі призвела до виникнення екзистенціалізму, "філософії існування". Екзистенціалізм (М.Хайдеггер, Ж.П.Сартр, А.Камю та ін.) розглядає свободу як абсолютно свобідну волю, не обумовлену ніякими зовнішніми соціальними обставинами. Вихідний пункт цієї концепції – абстрактна людина, взята поза суспільними зв’язками і відносинами, поза соціально-культурним середовищем. Існування такої як ніби "закинутої в світ" людини розглядається як "індивідуальна пригода", позбавлена смислу, а сама людина – як "непотрібний потяг". Така людина не зв’язана з суспільством ніякими моральними обов’язками і відповідальністю. В результаті вона не тільки аморальна і безсовісна, але й свавільна і безвідповідальна. Будь-яка форма виступає для неї як нівелювання власної свободи. Згідно Сартру, істинно людськими можуть бути тільки спонтанний, невмотивований протест проти всякої "соціальності", причому протест разовий, ніяк не впорядкований, не зв’язаний ніякими рамками організації, програм, партій. Абсолютизування свобідної волі лишило екзистенціалізм можливості знайти загальну основу людського буття і завело у безвихідь стихійних, агресивних, ірраціональних начал, що протиставляють людину культурі, історії і суспільству та лишають його існування смислу, цілі та відповідальності. Екзистенціалісти не хотіли зрозуміти, що людина, яка здійснює вчинок, відкидає складені норми і цінності, обов’язково стверджує інші. Якщо він і заперечує при цьому певну культуру, то тільки заради іншої, менш означеної. Як не парадоксально, але культурна і антисуспільна поведінка : п’янство, наркоманія і т.д. – всі вони певним чином організовані, мають свої свободи, норми, правила, цінності і ритуали. Тому так само, як інтелігент неприязно ставиться до хулігана, так і алкоголіку не подобається твереза людина.
В зв’язку з цим цікавою є і оригінальне пояснення волі І.П.Павловим, який розглядав її як "інстинкт (рефлекс) свободи", як прояв життєвої активності, коли вона стикається з перешкодами, що обмежують цю активність. Як "інстинкт свободи" воля виступає не меншим стимулом поведінки, ніж інстинкти голоду і небезпеки. В цій своїй якості воля як інстинкт свободи проявляється, на думку Г.Л.Тульчинського, на всіх рівнях особистості, виконує функцію подавлення одних потреб і стимулювання інших, сприяє прояву характеру, самоутвердженню особистості – від уміння постояти за себе до самопожертвування. [1: 126-128]
Взагалі, в тлумаченні питання про свободу волі виявились дві протилежні точки зору, а саме : індетермінізм та детермінізм.
Індетермінізм (лат. in – не, determinare – визначати) . Відносячи волю до суто духовних явищ, у сфері яких нібито не існує причинності, а панує повна свобода, його прибічники вважають, що воля людини, її бажання і дії повністю вільні, нічим не зумовлені й не обмежені. Воля – цілком свобідна, самопричина поведінки, першопричина всього, саме життя, а якщо це міф, то і життя – міф (А.Шопенгауер, Й.Фіхте, Ф.Ніцше). Воля невід’ємна від свідомості, від свідомих дій. Вона передбачає регулювання поведінки особистості, панівну роль людини в регулюванні дій у зв’язку з пізнаною необхідністю на основі знань. Тому це панування – і компонент свободи волі, і вияв цієї свободи. [6: 362]
Послідовники детермінізму критикують це невірне, на їх погляд, ідеалістичне розуміння свободи волі, яке, коли з ним погодитись, позбавляє нас можливості впливати на неї, керувати нею і її виховувати. Детерміністичне розуміння волі пройшло довгий шлях свого історичного розвитку. На перших етапах воно набувало часто спрощеного, механістичного характеру. Згідно з детерміністичною точкою зору всі дії та вчинки людину мають причину. Підходячи до цієї проблеми спрощено і механічно, вони заперечували існування будь-якої свободи волі. На їх думку, об’єктивні закони розвитку природи і суспільства позбавляють індивіда можливості самостійно визначати свої дії і змінювати обставини. А отже, людина не може і не повинна відповідати за свої дії та вчинки. [2: 401]
Основна хиба індетерміністів-ідеалістів і детерміністів-механістів полягає в тому, що вони протиставляють свободу і обумовленість волі. Насправді закони розвитку природи і суспільства, накладаючи певні обмеження, водночас створюють певні умови для вільної діяльності людини. Чим глибше людина пізнає закономірності світу, чим багатший її досвід, тим вільніша вона у своїх бажаннях, рішеннях і діях.
Водночас люди по-різному усвідомлюють міру своєї свободи волі, що виявляється у їх різних локусах контролю. За Джуліаном Роттером, локус контролю – індивідуальна якість людини, яка характеризує її схильність приписувати відповідальність за наслідки своєї діяльності зовнішнім силам (екстернальний локус контролю) чи внутрішнім станам і переживанням (інтернальний локус контролю).
Роттер довів, що локус контролю є стійкою властивістю особистості, яка формується в процесі її соціалізації. Люди, схильні приписувати причини своїх дій і вчинків зовнішнім факторам, мають зовнішній (екстернальний локус контролю. Вони завжди шукають причини своїх невдач у зовнішніх обставинах. Дослідники встановили, що схильність до зовнішньої локалізації контролю пов’язана з такими рисами особистості, як неврівноваженість, невпевненість у своїх силах, тривожність, підозрілість, конформність, агресивність та інші.
Якщо людина покладає на себе відповідальність за власні дії і причини їх бачить в особливостях своєї уваги, мислення, здібностей, внутрішніх переживань, то вона має внутрішній (інтернальний) локус контролю. Індивідам такого типу властиві впевненість у собі, наполегливість і послідовність у досягненні поставлених цілей, схильність до самоаналізу, врівноваженість, товариськість, доброзичливість і незалежність. [7: 187–188]
В и с н о в о к
Пізнання і змінювання людиною дійсності відбувається в процесі її діяльності. Щоб досягти поставленої мети, людині необхідно мобілізувати свої розумові і фізичні сили на подолання перешкод, тобто проявити вольові зусилля. Отже, під волею розуміютьпрагнення, бажання, цілі, рішення людини, її свідомі цілеспрямовані дії, вчинки, її наполегливість, рішучість, витримку та інші якості; це психічний процес свідомої цілеспрямованості регуляції людиною своєї діяльності і поведінки з метою досягнення поставлених цілей. Воля – не абстрактна сила, а свідомо спрямована активність особистості, внутрішня активність психіки, пов’язаною з вибором мотивів, ставленням якоїсь певної мети, прагненням до її досягнення, зусиллям до подолання перешкод, можливістю приймати рішення, гальмування поведінкових реакцій. Воля не створює продукту, вона лише створює умови для здійснення вчинку чи поведінки.
Саме поняття "волі" було введено як пояснювальне поняття, що повинно було пояснити зародження дії, що заснована не тільки на бажаннях людини, а й на розумовому рішенні про її здійснення. Ще з античних часів сформувалися два таких основних шляхи (лінії) розвитку уявлень про волю :
"лінія Аристотеля" (поняття волі пов’язується з проблемою породження не всякої дії, а лише дії на основі розуму, роздумів)
"лінія Декарта" (воля розглядається у контексті породження будь-якої дії).
Існування безлічі теорій волі (мотиваційний підхід, регуляційний, підхід «вільного вибору» та ін.) свідчить про недостатність наших знань та уявлень про сам психічний процес, названий волею і тому жодна з існуючих позицій не може вважатися єдиновірною і правильною.
Питання свободи волі, права на творчість і помилку теж викликали різноманіття думок і поглядів, що їх умовно можна об’єднати в такі течії, як:
індетермінізм (воля людини, її бажання і дії повністю вільні, нічим не зумовлені й не обмежені; воля – цілком свобідна, самопричина поведінки, першопричина всього) ;
детермінізм (всі дії та вчинки людину мають причину; об’єктивні закони розвитку природи і суспільства позбавляють індивіда можливості самостійно визначати свої дії і змінювати обставини, а отже, свободи волі не існує.
Насправді ж, протиставляти свободу і обумовленість волі не можна. Чим глибше людина пізнає закономірності світу, чим багатший її досвід, тим вільніша вона у своїх бажаннях, рішеннях і діях.
Усвідомлення людьми своєї міри свободи викликає різні уявлення про локуси контролю. Усіх людей таким чином можна поділити на дві великі групи : люди, що завжди шукають причини своїх невдач у зовнішніх обставинах (екстернальний локус) і ті, які покладають на себе відповідальність за власні дії і причини їх бачить в індивідуальних особливостях (інтернальний локус).
Як бачимо, питання волі, її поняття та свободи потребує ще більш детального вивчення для того, щоб поставити усі крапки над «і». Скільки людей, стільки й думок – ось чому необхідним є синтез всіх суттєвих теорій та гіпотез щодо такого важливого психічного процесу, як воля. Чому існують так звані безвільні люди, «ні риба, ні м’ясо» ? На мою думку, це явище, пов’язане з глибинними психічними процесами, що характеризуються індивідуальним перебігом у кожної окремо взятої особистості. Ці та інші питання вимагають посиленої уваги до себе з боку психологів та філософів і, можливо хтось з них в найближчому майбутньому зможе теоретичними обгрунтуваннями та практичними доказами відповісти на дане питання. В будь-якому випадку, воля є дуже важливою в житті кожної людини, адже без сильної волі неможлива ніяка творча, розумова, фізична праця і всяка інша діяльність, особисте життя людини та власне саме поняття «людина».
Список використаної літератури
1. Рогов Е. И. Эмоции и воля. – М.: ВЛАДОС, 1999.– 240 с.
2. Костюк Г.С. Психологія. – К.: Радянська школа, 1968.– 572 с.
3. Загальна психологія : Навч. посібник / О.С.Скрипченко,Л.Долинська,
З.Огороднійчук та інш. – К.:АПН, 1999. – 463 с.
4. Иванников В.А. Психологические механизмы волевой регуляции.
–М.: Изд-во МГУ, 1991.– 142 с.
5. Ильин Е.П. Психология воли. –СПб: Питер, 2000.–288 с.
6.Психологія : Підручник / за ред. Ю.Л.Трофімова. – К.: Либідь, 2000.
– 558 с.
7. Степанов О.М., Фіцула М.М. Основи психології і педагогіки.
– К.: Академвидав, 2003. – 504 с. (Альма-матер)