ВІННИЦЬКИЙ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ЕКОНОМІКО-ПРАВОВИЙ ФАХОВИЙ КОЛЕДЖ
Випускова циклова комісія зі спеціальності «Право»
Науково-дослідна робота
на тему: «Диференціація судових процесів як спосіб захисту порушених
прав»
Розділ 1. « Основні завдання судового процесу: історичний аспект та теоретико-правовий аналіз»
Виконала:
студентка гр. 5ФМБ(Ю)-21
II-го курсу
Денної форми навчання
спеціальності «Право»
Яковенко А.О
Перевірила: Голова ВЦК зі спеціальності «Право»
Поліщук Ж.В
Вінниця 2022
Зміст
Вступ……………………………………………………………………………….3
Розділ 1. Основні завдання судового процесу: історичний аспект та теоретико-правовий аналіз……………………………………………………….4
1.1 Історичне поняття судового процесу………………………………………..4
1.2. Учасники судового процесу………………………………………………..16
Висновки та пропозиції…………………………………………………………22
Список використаних джерел…………………………………………………..24
Вступ
В Українській державі під час глобальних процесів економічних, політичних, правових та інших реформ посилена соціально-правова напруженість, виникає значна кількість конфліктів у правовій сфері, багато з яких роками залишаються невирішеними. Традиційно захист порушених прав і охоронюваних законом інтересів здійснюється судами, які ство- рюються та фінансуються державою. Однак, сучасне українське правосуддя має низку таких недоліків: перевантаженість судів, тривалість і складність судочинства, значні судові витрати, недосконалість механізму досягнення змагальності та рівності сторін у процесі, критерії справедливості вирішен- ня спору знаходяться в юридичній площині та подекуди не збігаються з уявленнями про справедливість осіб із побутовою правовою свідомістю, тому дуже часто рішення суду залишають негативну реакцію у сторін. Відтак конфлікт припиняється силовим рішенням, але не вирішується, через що акти правосуддя не виконуються. У цих умовах правникам необхідні знання та навички у сфері управління та вирішення конфліктів альтернативними способами. Перехід України до ринкових відносин, правове регулювання останніх новим законодавством відкривають можливості для використання недержавних форм вирішення конфліктів, які істотно розвантажують державну судову систему. Це альтернатива державному правосуддю і тому в науці їх називаються альтернативними формами (способами, методами, процедурами) вирішення спорів і конфліктів (англ. Alternative Dispute Resolution, ADR). Розвивається також онлайн-вирішення спорів (англ. Online Dispute Resolution, ODR). Суб’єкти правовідносин більше зацікавлені у гнучких, оперативних формах урегулювання розбіжностей, ніж у тривалій, дорогій судовій процедурі.
Тому зараз гостро стоїть питання розроби більш гнучкої судової реформи яка б змогла надати розвиток судовому процесу в Україні, тим самим стимулювала б до розвитку законодавства в цій сфері.
Розділ 1
Основні завдання судового процесу: історичний аспект та теоретико- правовий аналіз
Історичне поняття судового процесу
Судовий процес — це об'єднання сторін для обговорення, диспутів та представлення інформації (у формі доказів) у трибуналі, офіційній установі з особами, що мають повноваження для юридичного розгляду претензій або спорів. Однією з форм трибуналу є суд. Трибунал, який може відбуватись перед суддями, судом присяжних або іншими особи, призначеними для юридичного розгляду фактів, має на меті досягнення вирішення спору різних сторін.
Слід зазначити , що судовий процес поділяють на види по типу спору сюди відноситься: Кримінальний процес який покликаний вирішити законність звинувачення, висунуте (як правило урядом) проти особи, звинуваченої в злочині. У системах загального права більшість кримінальних відповідачів мають право на судовий розгляд присяжних. Оскільки держава намагається використати свою владу, щоб позбавити обвинуваченого життя, свободи або майна, права відповідача, які йому надаються, є, як правило, широкими. Правила кримінального процесу передбачають правила кримінального судочинства. Цивільно-судовий процес. Судовий процес у цивільному праві, як правило, передбачається для вирішення позову чи цивільних позовів, які не є кримінальними. У деяких країнах уряд може подати до суду і бути відповідачем у цивільному судовому процесі. Правила цивільного процесуального права передбачають правила для цивільних судових процесів. Адміністративне слухання та судовий процес Незважаючи на те, що адміністративні слухання зазвичай не розглядаються як судові процеси, вони зберігають багато елементів, знайдених у більш «формальних» установах судового розгляду. Коли суперечка переходить до судового режиму, вона називається адміністративним судом, що переглядає адміністративне слухання, залежно від юрисдикції. Види спорів, які розглядаються в цих слуханнях, регулюються адміністративним законодавством і доповнюються цивільне правом. Трудові судові процеси. Трудове право — це сукупність законів, адміністративних постанов і прецедентів, які стосуються юридичних прав і обмежень на трудящих і їхніх організацій. Таким чином, воно опосередковує багато аспектів відносин між профспілками, роботодавцями та працівниками. У Канаді закони про зайнятість, пов'язані з роботою на об'єднаннях, відрізняються від тих, що стосуються окремих осіб. Однак у більшості країн подібне розрізнення не робиться. Проте, існує дві широкі категорії трудового законодавства. По-перше, колективне трудове право стосується тристоронніх відносин між працівником, роботодавцем і об'єднанням. По-друге, індивідуальне трудове право стосується прав працівників на роботі та договору на роботу. Робочий рух відігравав важливу роль у прийнятті законів про захист трудових прав у ХІХ та ХХ століттях. Трудові права були невід'ємною частиною соціально-економічного розвитку після промислової революції.
Згідно історії України, історію та поняття судового процесу поділяють на дві частини:
Історію Українських судів;
Історію Українського судочинства;
Історія Українських судів починається з Княжої доби. Княжий суд чинив сам князь як зверхній суддя краю або його урядовці. Судова влада належала до основних прероґатив княжого уряду, а обов’язок судити громадян вважався головним обов’язком володаря. Урядовці заступали князя тільки з його уповноваження і в межах цього уповноваження. Самостійної судової компетенції вони не мали. Найважливішими урядовцями з судовою владою були тивун, або тіун, мабуть ідентичний з вирником, і метальник, мабуть тотожний з мечником. Інші урядовці, як ябедники, детські, отроки й писці, були допоміжними й виконними органами суду. Судові розправи відбувалися в столиці краю, на княжому дворі, або на різних місцях держ. території, де спинявся князь чи його урядовці, об’їжджаючи край. Крім цих столичних і об’їздових судів, були ще на провінції постійні княжі суди, а саме суди посадників, тобто княжих намісників. Княжим судам підлягало все населення за деякими винятками, як щодо осіб (»церковні люди«), так і справ.
Вічовий суд спершу вирішував усякі справи, а згодом — тільки справи найважливішого значення.
Громадський суд, або суд народний, діяв з найдавніших часів, спершу як єдиний судовий орган, згодом побіч держ. (княжих) судів. Основним видом цього суду був вервний суд громади-верві. Його складали »судні мужі« під проводом виборного голови (старости). Ці суди розглядали всякі справи й брали участь у провадженні вступного слідства.
Приватні суди, тобто суди панські або домініяльні, провадили пани щодо своїх невільників і почасти закупів.
Церковні суди існували при єпископах, яким підлягали. Їх юрисдикція обіймала церковних осіб (духівництво, їх родини, церковну прислугу, піклуванців церкви і т. п.) та церковні справи (злочини супроти віри й подружжя, спори подружні й спадщинні і т. п.). Ці суди спиралися на Номоканон і церковні устави князів.
Литовсько-польська доба. Втративши незалежність, укр. землі опинилися почасти в межах Польщі, а почасти Великого Князівства Литовського; отже судівництво цієї доби слід оглянути окремо для обох займанщин.
Суди на українських землях у складі Польщі до кінця XIV ст. залишалися майже без змін. Згодом введено уряд королівських намісників, старост, яким віддано також судову справу. В 1435 р. цей судоустрій змінено, поширивши на укр. землі поль. тричленну систему станово-шляхетських судів земських, гродських і підкоморських. Суди міські спиралися на право і практику нім. міського права, дуже здеформованого й обмеженого шляхетським панівним станом. Апеляційною інстанцією для цих судів був суд матернього, старшого міста Львова. Вищий міський суд мало також м. Сянік. Суди сільські розглядали справи цивільні і менші карні місцевого населення. Домініяльні суди розбирали справи як перша інстанція або як друга інстанція від вироків у сільських судах. В них засідав пан-землевласник або визначена ним особа і представники села.
Суди на українських землях у Великому Князівстві Литовському пройшли чотири фази існування, межами яких є pp. 1386, 1566 і 1569. До 1386 р. на укр. землях зберігалося давне право і, майже без змін, давні судові установи. Головною новиною був суд великого кн. над удільними князями.
Від 1386 (Кревська унія) Литва, а з нею і укр. землі підпадають під зах.-евр. і поль. впливи, і з тим міняється судоустрій. Він спирається на суди кількох типів. З них суди державні поділялися на провінціяльні й центральні, перебуваючи в руках великого кн. і його урядовців. До провінціяльних судів належали спершу суди великодержавних намісників, а згодом суди старостинські й воєводські та великокняжих державців. Ці суди були одноособові й розглядали справи вільного населення та населення, підпорядкованого приватній правній владі великого кн. як землевласника. З 1529 р. в цих судах засідали ще по два шляхтичі. З 1542 р. воєводські суди сталися судами вищої інстанції. Ще вищими були суди соймові даної землі. Центральні суди складалися з судів: господарського, комісарського, асесорського, маршалківського і суду панів-ради. Ці суди вели справи здебільшого апеляційним порядком, і якщо в них (як у госп. суді) не брав участи сам великий кн., вони діяли з його уповноваження і були йому підпорядковані. Князь перевіряв їх вироки і затверджував або касував чи міняв. Допоміжним персоналом судів тієї доби були: дітські, вижі, возні, ув’язчі, писарі і дяки.
Міські суди існували в упривілейованих містах. Міське судочинство вела виборна лава присяжних. Лавничий суд складався звичайно з 12 членів, його головою був війт. Він розбирав справи міщан, цивільні і карні. В містах, в яких були нац. юрисдикції, існували суди для окремих національностей.
Громадські суди, звані копними судами, були інституціями давнього звичаєвого права доісторичної доби. Вони відповідали старокиївським вервним судам. Це були неперіодичні суди широких судових громад — копних околиць, які прибували на розправу купою, або копою. Копу збирав скривджений або місцева старшина чи власник маєтку, інколи — засуджений, щоб мати змогу реабілітуватися. Копа зберігала давній безстановий характер. На копі судилися люди всіх станів. Копне судочинство починалося звичайно слідчою »гарячою копою«, на місці злочину, розглядалося »головнішою копою« і кінчалося »остаточною (генеральною, завитою, присяжною) копою« на стародавніх місцях — »коповищах«. Копа розглядала всякі справи, поза важкими карними. Апеляція від копного вироку йшла до городського суду. Держава визнавала це судівництво й втягла його в систему держ. судівництва.
Домініяльні суди спершу обіймали судочинство панів над невільним і піввільним населенням, а згодом, під зах.-евр. впливом, також над вільним населенням, поселеним у межах панських імунітетів; лише декілька важливіших типів злочинів розглядалися держ. судами.
В третю фазу розвитку суди ввійшли з Другим Литовським Статутом. Залишивши майже незміненими центр. суди (скасовано суд панів-раци), Литовський Статут змінив провінціяльні суди й запровадив за поль. зразком суди земські, замкові й підкоморські.
Четверта фаза розвитку судів прийшла з Люблинською унією 1569 р. На землях, прилучених до Польщі, заведено загальнополь. судову організацію. Для укр. воєводств: Волинського, Брацлавського й Київського короткий час (157089) за вищу інстанцію був луцький трибунал, який складався з депутатів цих воєводств. Після скасування цього »руського« трибуналу згадані воєводства були підпорядковані загальному люблинському трибуналові.
Помітним явищем цього часу є виникнення автономного, станового козацького судівництва, яке виконував гетьман над підлеглими йому козаками. Це судівництво здобуло під кінець XVI ст. урядове визнання.
Доба Гетьманщини. Судоустрій цієї доби поділяється на два періоди: козацьких судів (1648 — 1760-63) і т. зв. статутових судів (1763 — 83).
У період козацьких судів судова /667/ система складалася з судів: державних (козацьких), міських, громадських, почасти домініяльних, духовних і деяких особливих судів.
Козацькі державні суди обіймають чотириступневу організацію, яка поділяється на суди, провінціяльні і суди центральні. Суди провінціяльні складаються з сітки підпорядкованих один одному судів: сільських, сотенних і полкових. Сільські суди отаманів вирішували менш важливі цивільні й карні справи місцевих і захожих козаків. Вони були колеґіяльні. Вище від них стояли сотенні суди. Ці суди існували в містах-осідках сотенних урядів. Вони були колеґіяльні з сотником на чолі, розглядали цивільні й карні справи козацтва сотенної округи. Справи козаків з міщанами розбирав мішаний козацько-міщанський суд. Полкові суди існували в центрах полкових округ. Вони діяли як суди першої інстанції для козацької старшини, сотенної та полкової, і другої інстанції для апеляцій від сотенних судів, однаково в цивільних, як і в карних справах. Судову колеґію очолював полковник. З XVIII ст. судову компетенцію здобула також полкова канцелярія.
Суди центральні обіймають Генеральний Військовий Суд, Генеральну Військову Канцелярію й суд гетьмана. Генеральний Військовий Суд існував при гетьманській резиденції. Спершу він був найвищим судом краю, а згодом від нього можна було апелювати до Генеральної Військової Канцелярії. В цьому суді засідали генеральний суддя і ін. члени генеральної старшини та знатного товариства. Він діяв як суд першої інстанції в справах генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів і гетьманських »протекціоністів« і як апеляційна установа для вироків нижчих судів. Суд Генеральної Військової Канцелярії виник лише в XVIII ст. під рос. натиском. Генеральна Військова Канцелярія мала апеляційні компетенції, непотрібно збільшивши і так чимале число апеляційних інстанцій. Гетьманський суд спирався на владу гетьмана як зверхнього судді держави. Його компетенція була теоретично необмежена. Гетьман міг кожну справу взяти на власний розгляд, чи в першій інстанції, чи вже після вироку нижчих судів. Вирок його був остаточний.
Система міських судів обіймала суди маґістратські й ратушні, або городові. Вони в основі зберегли устрій попередньої доби.
Сільські суди вирішували менш важливі цивільні й карні справи селян у сільських громадах. Широко розвинуті в попередню добу копні суди не знайшли сприятливих умов для розвитку в Гетьманщині і, хоч збереглися до XVIII ст., ширше не розгорнулися. Їх ролю нар. чинника в судівництві заступила колеґіяльність майже всіх судових установ Гетьманщини, де засідали й представники громадянства.
Домініяльні суди завершують огляд сільського судівництва. Спершу після 1648 р. їх не помітно, але згодом, після закріплення нового станового поділу населення, вони відживають, але вже в далеко лагіднішій формі.
Духовні суди зберегли свою окремішність із попереднього часу. Держава не втручалася до духовного судівництва, але значно обмежила його компетенцію: в карних і важливіших цивільних справах церковні особи були підпорядковані світським судам.
У період так званих статутових судів, тобто судів, введених великою судовою реформою гетьмана Розумовського в 1760 — 63 pp. на зразках судової системи Литовського Статуту, основну судову систему Гетьманщини, козацькі суди, замінено судами земськими, городськими (полковими) й підкоморськими із зреформованим Генеральним Військовим Судом на чолі. Ін. судів реформа не заторкнула. Головна цінність реформи полягала в тому, що вона обмежила число апеляційних інстанцій (до двох) і відокремила судову владу від влади адміністративної.
На окрему увагу заслуговує судоустрій Запорізької Січі. Його основою була загальна адміністративна організація, бо й на Січі адміністративна влада не була відокремлена від влади судової. До нижчих органів суду на Січі належали суди курінних отаманів і паланкових полковників, а до вищих — суди військового судді, кошового отамана і січової ради. Військовий суддя самостійно вів розправи. На його вироки йшла апеляція до кошового отамана або січової ради. За відсутности кошового він заступав його також у судових справах. Кошовий отаман вважався зверхнім суддею, вироки якого були остаточними. Але в мирний час на його вироки можна було апелювати до січової ради. Він мав право засуджувати на смерть і милувати засуджених. В суді січової ради брав участь загал козацтва, присутнього в Січі. Мабуть тільки важливіші справи ставилися перед радою.
Історія українського судочинства. Княжа доба. Шлях розвитку українського процесу йшов, як і в ін. країнах, від самопомочі до суду і від приватного процесу до процесу публічного. Упорядкованій судовій організації України в історії часто відповідала упорядкована система судочинства. Панівною в процесі, як і в матеріальному праві цієї доби, була приватно-правна засада. Процес звичайно починався на домагання скривдженого, але вже народжувалося офіційне обвинувачення. Процес (»тяжа«) був змаганням сторін перед судом, який був тільки третім у спорі. Він лише наглядав за порядком розправи й встановлював слід процесу змагання. Розправа велася публічно, і в ній брала чинну участь громада (»луччі люди«). Процес вівся усно, в присутності сторін і свідків.
Початок процесу викликав або договір позовника з противником про віддачу справи під розгляд суду, або звичайне запізвання противника до суду на означений реченець. Неявка запізваного могла довести до заочного вироку. В карних справах, коли доводилося встановлювати особу злочинця або вишукувати втрачену річ, розправу попереджало слідство, головними формами якого були: »свод« і »гонення слідом«.
«Свод» був колись не лише підготовкою процесу, але й самим процесом, який вів до вироку й екзекуції. Згодом він став засобом до повернення втраченого добра й виявлення злочинця. »Свод« попереджало публічне оголошення втрати. Повернення до 3 днів було безкарне, потім — карне, хібащо посідач речі виявляв, від кого він її правно набув. Потім власник і посідач речі ішли до попередника, який теж міг вказати на свого попередника. В межах города свод ішов до кінця, в межах краю — лише до третього своду. »Вести свод« поза межі держави обов’язку не було. Хто не міг подати попередника (»вести свода«) або »не вийшов на свод«, вважався за злочинця, підпадав карі й повертав шкоду.
«Гонення слідом» застосовували при вбивстві й при крадежі, коли не було відомо, хто є злодієм. Власник украденого в присутності громади »гонить слідом« злодія або покраденого добра (худоба); до кого слід заводив, той вважався злодієм, хібащо зумів »відвести слід«. Коли слід вів до людської оселі, ціла громада мала обов’язок відвести слід. »Гонення слідом« і »свод« відбувалися при збереженні давніх урочистих форм розправа колись вичерпувалася безпосереднім збройним змаганням — двобоєм. Пізніше сторони стали змагатися словесно (»слово проти слова«), скріплюючи свої заяви й вимоги доказами. Суд провадив доказову процедуру, що й було основою розправи, й постановлював вирок, який був автоматичним вислідом задовільного проведення доказової процедури. Доказами були: свідки (»видоки«, »послухи«, »люди«), якими могли бути тільки вільні (сумнівно щодо жінок) і число яких було встановлене; присяга, спершу поганська рота, пізніше християнське хресне цілування, яку складали сторони і свідки; Божі суди (ордалії), які колись самі були процесом, а саме проба водою, проба залізом, двобій (поле) і жереб; нарешті, речові докази: знаки побиття, рани, тіло вбитого, украдене, сліди тощо.
Вирок постановляв суд усно. Він сам не виконував цивільних вироків. Про це дбала сторона. Карні вироки виконував здебільшого князь або його урядовці. Стороні допомагала держава. Скривджений міг або задовольнитися з майна засудженого, або його поневолити для відробітку, коли майна не вистачало.
Литовсько-руська доба. Процес цієї доби, що звався »поступком правним«, спирається на засаду леґальности, визнаної правом матеріяльним. Тільки розправа може дати підставу для ув’язнення й покарання громадянина. І далі процес є безпосередній, усний і публічний. Цієї засади не порушує виняток: скрутинія (див. нижче). Процесом далі диспонують сторони, але роля суду вже далеко більша. Прикметою судочинства є обмеження числа апеляційних інстанцій (в засаді — дві). Зате хибою є невідокремленість норм процесуального права від права матеріяльного й нерозмежованість процесу цивільного від карного. На процесових нормах сильно позначилася станова нерівність суспільства і службова залежність сторін.
Вступне слідство здебільшого попереджувало процес. Засобами його, крім відомих із попередньої доби »своду« і »гонення слідом«, були хатні труси в присутності возного і свідків. Процес часто попереджали: заповідь втрати, передусім при втечі невільників та челяді, і забезпечення доказів, які провадив возний. Часто застосовували т. зв. поволання, тобто оголошення певних фактів, що траплялося передусім у випадках убивства. Зізнання перед урядом важливих фактів і вписування їх до урядових актів забезпечувало для розправи чимало важливих доказів. Після цих передпроцесових дій суд видавав позов. Позов був списаний в стількох примірниках, скільки було сторін. У позві були дані сторони, домагання позву, його обґрунтування й викликання прибути на суд на найближчі судові роки. Позов доручав возний.
Розправа, що звалася розсудок, або /669/ судовий перевід, уважалася за змагання сторін — »доводження справедливости«.
Докази в цьому процесі були такі: признання, документи, огляд і речові докази, свідки, присяга, жереб і допити на муках. Признання було важне лише тоді, коли було не вимушене. Документи мали дуже велике значення. Вони поділялися на публічні й приватні. Найчастішими урядовими документами були виписи з урядових книг. Огляди й речові докази, передусім у карних справах, були дуже важливі. Вони грали чималу ролю також при ґрунтових процесах. Свідки поділялися на урядових і приватних. Урядовими були передусім возні, які грали важливу ролю в установленні певних фактів, перевірці й забезпеченні доказів. Свідками могли бути тільки християни, доброї слави й дорослого віку. Противна сторона могла не допустити свідків до подачі зізнань, закидаючи їм, що вони не відповідають вимогам для свідків. Це було зганення свідків, яке треба було довести, інакше грозила кара. Коли закиди були вірні, сторона мусіла подати ін. свідків. Присягу звичайно складала сторона разом із своїми свідками, інколи сама сторона. В засаді до присяги був ближчий позовник, але з цього правила було чимало винятків. Присягала тільки одна сторона, і присяга вирішувала процес. Допити на муках застосовувалися за крадіж і тільки до людей нижчого стану, та й то тоді, коли вони були вже карані або були ін. поважні докази їх вини. Мучити можна було тільки до 3 разів і заборонялося доводити до скалічення допитуваного.
Вирок називався декретом, сказанням головним, або судовим сказанням. Вирок постановляв суд на закритому засіданні не пізніше від трьох днів після закінчення розправи, йдучи за думкою більшости.
Віритель дбав про виконання вироку сам, на основі відпису вироку, за допомогою суду, в окрузі якого було майно довжника. Виконавчим органом був возний, у важчих карних вироках — кат, званий палачем. Оскарження вироків провадилося внесенням скарги на суддів, або апеляції.
Найвидатнішою формою особливого карного судочинства була скрутинія, близька до зах.-евр. інквізиційного процесу, але в лагіднішому вигляді. На доручення суду скрутатори провадили слідство в найважчих злочинах на місці чину. Вони допитували свідків у відсутності обвинувачених. Протоколи зізнань були згодом на розправі єдиним доказом.
Доба Гетьманщини. Головні джерела процесу цієї доби були ті самі, що і в попередню добу. Алеж процесуальне право зазнавало значних змін, передусім у наслідок зміни судоустрою в XVIII ст. й під впливом формалістичного російського процесу. До неґативних рис цього процесу належить сполучення судової й адміністративної влади в одних руках козацької старшини й необмеженість числа апеляційних інстанцій, що вельми зволікало спори. Процес починався внесенням скарги, яку позовник подавав судовому писареві. Розправа починалася викликом справи. Потім суд доручав позовникові з’ясувати скаргу (»челобиття заносити«), після чого йшов одвіт, або одпор, запізваного, який спершу обіймав формальні закиди (»ізвиненія«), а потім матеріяльні (»збивання позву«), йдучи за порядком скарги. Оборону запізваного позовник міг відкинути в т. зв. »улиці істцевій«, або »обличенні«. Коли запізваний бажав, він міг реплікувати, що звалося оправданням пізваного. Потім суд провадив доказову процедуру і, закінчивши розправу, на закритому засіданні постановляв вирок. Вирок суд постановляв »по раді товариській (з суддями), вглянувши в право«. Оскарження судових рішень відбувалося шляхом апеляції, скарги на суддів і зновлення. Апеляційний суд розглядав справу на основі актів, після чого зміняв вирок або затверджував.
1.2 Учасники судового процесу
Відповідно ст. 18 ГПКУ до складу учасників судового процесу входять: сторони, треті особи, прокурор, Інші особи" які беруть участь у процесі у випадках, передбачених цим Кодексом.
У справах про оскарження рішення третейського суду та про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду особами, які беруть участь у справі, с учасники третейського розгляду, особи, які не брали участь у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, треті особи, а також представники цих осіб.
Даний перелік не є вичерпним та не містить всіх осіб, які можуть приймати учать у справі відповідно до цього Кодексу. Згідно п. 1.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року N 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", до таких учасників також можна віднести зокрема судових експертів, перекладачів, посадових осіб чи інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи. До складу учасників також входять представники сторін та третіх осіб.
Учасниками судового процесу у справах про банкрутство є особи, визначені Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
За змістом учасники судового процесу умовно поділяються на дві категорії:
1) сторони, треті особи, прокурор (особи які приймають безпосередню участь у справі);
2) інші особи, які беруть участь у процесі (особи які сприяють здійсненню правосуддя).
Необхідність такого поділу обумовлена різним об'ємом прав та обов'язків учасників кожної категорії. Так, перша категорія учасників характеризується так званою активною формою участі у справі, оскільки наділена повноваженнями щодо впливу на хід процесу. Дії даної категорії учасників спрямовані на виникнення, зміну та припинення процесуальних відносин.
Особи які сприяють здійсненню правосуддя, на відміну від учасників справи, зазвичай не мають права на самостійний вступ до процесу та подальший вплив на його хід. Залучення таких осіб до процесу здійснюється за ініціативою першої категорії учасників або суду.
Згідно ст. 19 ГКУ суддею с посадова особа господарського суду. Процесуальний статус судді визначається Законом України "Про судоустрій І статус суддів" та цим Кодексом.
Відповідно до Закону України "Про судоустрій і статус суддів", суддею є громадянин України, який відповідно до Конституції України та зазначеного Закону призначений чи обраний суддею, займає штатну суддівську посаду в одному з судів України і здійснює правосуддя на професійній основі. Суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання.
Відповідно до Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Згідно роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, наведених у постанові від 13 червня 2007 р. N 8 "Про незалежність судової влади", суддя при здійсненні правосуддя підкоряється лише закону і нікому не підзвітний. Суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону. Рішення в судовій справі має ґрунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, під час якого не може надаватися перевага правовій позиції будь-якого учасника судового процесу, в тому числі прокурорів, захисників, представників юридичних чи фізичних осіб.
Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється. Втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя тягне за собою відповідальність, установлену законом. Суди у всіх випадках втручання в їх діяльність і прояву неповаги до суду або судді повинні виносити окремі ухвали чи постанови, а якщо в таких діях вбачаються ознаки відповідного злочину - реагувати згідно з вимогами кримінально-процесуального законодавства України.
Суддя не зобов'язаний давати будь-які пояснення щодо розглянутих справ або справ, які знаходяться в його провадженні, а також надавати їх будь-кому для ознайомлення, крім випадків і порядку, передбачених законом. Порушенням принципів самостійності судів та незалежності суддів слід визнавати, зокрема, витребування від судді пояснень з питань, які підлягають чи були предметом обговорення у нарадчій кімнаті або спроби розкриття таємниці постановлення рішення в інший спосіб, витребовування чи вилучення судових справ, розгляд яких не завершено, а також отримання матеріалів судових справ (копій документів, які містяться у справі, виписок з неї тощо) з порушенням встановленого законом порядку (неповноважним суб'єктом, без належного документального оформлення тощо).
Відповідно ст. 42 ЦПКУ до складу учасників судового процесу відносять:
У справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.
При розгляді вимог у наказному провадженні учасниками справи є заявник та боржник.
У справах окремого провадження учасниками справи є заявники, інші заінтересовані особи.
У справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. У справах про оскарження рішення третейського суду, оспорювання рішення міжнародного комерційного арбітражу та про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу учасниками справи є учасники (сторони) третейського розгляду, особи, які не брали участі у третейському розгляді, якщо третейський суд вирішив питання про їхні права та обов’язки, а також сторони арбітражного розгляду.
Учасники справи мають право:
Ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії, одержувати копії судових рішень;
подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам;
подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб;
ознайомлюватися з протоколом судового засідання, записом фіксування судового засідання технічними засобами, робити з них копії, подавати письмові зауваження з приводу їх неправильності чи неповноти;
оскаржувати судові рішення у визначених законом випадках;
користуватися іншими визначеними законом процесуальними правами.
Учасники справи зобов’язані:
виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу;
сприяти своєчасному, всебічному, повному та об’єктивному встановленню всіх обставин справи;
з’являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов’язковою;
подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази;
надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні;
виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки;
виконувати інші процесуальні обов’язки, визначені законом або судом
3.У випадку невиконання учасником справи його обов’язків суд застосовує до такого учасника справи заходи процесуального примусу, передбачені цим Кодексом.
4. За введення суду в оману щодо фактичних обставин справи винні особи несуть відповідальність, встановлену законом.
5. Документи (в тому числі процесуальні документи, письмові та електронні докази тощо) можуть подаватися до суду, а процесуальні дії вчинятися учасниками справи в електронній формі з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом.
6. Процесуальні документи в електронній формі мають подаватися учасниками справи до суду з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи в порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).
7. У разі подання до суду документів в електронній формі учасник справи зобов’язаний надати доказ надсилання листом з описом вкладення іншим учасникам справи копій поданих до суду документів.
8. Якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в електронній формі, такі документи скріплюються електронним підписом учасника справи (його представника).
Якщо документи подаються учасниками справи до суду або надсилаються іншим учасникам справи в паперовій формі, такі документи скріплюються власноручним підписом учасника справи (його представника).
9.Якщо позов, апеляційна, касаційна скарга подані до суду в електронній формі, позивач, особа, яка подала скаргу, мають подавати до суду заяви по суті справи, клопотання та письмові докази виключно в електронній формі, крім випадків, коли судом буде надано дозвіл на їх подання в паперовій формі.
Відповідно ст. 44 ЦПКУ:
Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема:
1) подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення;
2) подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями;
3) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер;
4) необґрунтоване або штучне об’єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою;
5) укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі.
Висновки та пропозиції
Підбиваючи підсумки, можна сказати, що за 30 років існування судової влади в Україні було введено чимало змін. Беззаперечно, не всі судові реформи принесли очікувані результати, деякі, навпаки, відкрили нові проблеми, проте можливість сьогодні систематизувати, діджиталізувати та вдосконалити судову гілку влади відповідно до європейських стандартів свідчить про усвідомлення правовою спільнотою правильності шляху розвитку правосуддя в Україні. Слід відмітити, що головним завданням правників сьогодні є створення незалежного, об’єктивного простору справедливого судочинства, адже назараз це є головною проблемою в Україні. Також важливим кроком є покращення якісного навчання суддів в Україні. Досвід розвинутих країнах світу, зокрема, Канади,наочно показує, що професійний рівень суддів та ступінь їх незалежності є дуже високими. І це багато в чому досягається за рахунок використання під час навчання суддів різноманітних інтерактивних методів.
Значення правосуддя для практичного утвердження в Україні доктрини конституціоналізму неможливо переоцінити. Відтак увага до актуальних проблем національного судоустрою є безумовною вимогою часу, важливим завданням як різних суб’єктів політичної влади, так і єдиного органу конституційної юрисдикції. Як відзначив Конституційний Суд України, захищеність суддів на рівні Конституції є найважливішою гарантією незалежності судової влади, неупередженого, об’єктивного, безстороннього та незалежного виконання суддями своїх обов’язків щодо захисту прав і свобод людини і громадянина, забезпечення верховенства права та конституційного ладу в державі.
Що до пропозиції то було б добре створити сратегію розвитку системи правосуддя яка стосувалася б завершення перевірки кандидатів на посади суддів, покращення роботи ВС, удосконалення роботи ВРП, покращення механізмів доступу громадян до правосуддя, створення ІР-суду, проведення аудиту місцевих судів, можливості створення спеціалізованого суду з розгляду адмінсправ за участю центральних органів виконавчої влади, а також розвитку електронного судочинства для усього ланцюга відправлення правосуддя.
В даний час суди усіх видів і рівнів формуються з додержанням спеціально встановленої законом процедури. Її реалізація покликана в першу чергу забезпечити, щоб суддівські посади займали люди, здатні професійно, грамотно, справедливо, всебічно, повно, сумлінно і чесно розглядати і вирішувати по суті віднесені до їх відання справи. Досягненню даної мети повинна сприяти, зокрема, система особливих захисних засобів, що гарантують від проникнення в суддівський корпус некомпетентних і аморальних людей, а так само дає можливість своєчасно і обгрунтовано "очищати» "цей корпус від тих, хто потрапив до нього випадково або виявився нездатним гідно нести звання судді. Істотним моментом, що характеризує органи судової влади, є також забезпечення їх незалежності при здійсненні основних функцій - правосуддя або конституційного контролю. Прийняття ними рішень по конкретних справах захищається від стороннього впливу, як зовнішнього, так і внутрішнього (з боку вищестоящих судових інстанцій або "свого" - судового начальства).
Також, хочеться додати, що хоча й прийнято Закон України «Про судоустрій і статус суддів», проте судова влада потребує нових змін оскільки держава та суспільство постійно розви-вається, то і судова влада має відповідати цьому розвитку. Саме тому оновлення нормативно-право-вих актів, зокрема, що стосуються судової влади, вимагатиме подальшого вдосконалення.
Список використаних джерел:
Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. із змінами внесеними згідно із Законом України від 04.04.2021 р. [Електронний ресурс] - Режим доступу: https://www.president.gov.ua
Цивільний процесуальний кодекс України №1618 IV від 18 березня 2004 року редакцією від 16.11.2021 ст. 49-57 [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua
Господарський процесуальний кодекс України № 2539 ІІІ від 1 березня 1992 зі змінами внесеними згідно із Законом України від 05.03.2021 ст.18,42-44. [Електронний ресурс]- Режим доступу: https://zakon.osmark.com.ua
Закон України « Про судоустрій і статус суддів» ст.18-20. [Електронний ресурс]-Режим доступу: https://minjust.gov.ua
https://uk.wikipedia.org/wiki/Судовий_процес
Господарський процес: підручник. / Світличний О. П. – Вид. 2, перероб. і доп. – К.: НУБіП України, 2018. – ст.234
https://bizreview.com.ua/sudovij-protses-stadiyi-sudovogo-protsesu/
https://pidru4niki.com/1186112448354/pravo/sudoviy_rozglyad
http://litopys.org.ua/encycl/eui060.htm
https://leschishin.org/laws/cpc/cpc04.php
https://pidru4niki.com/1497010949033/pravo/uchasniki_sudovogo_protsesu
http://rsu.gov.ua/ua/news/pokrasenna-dostupu-do-pravosudda-dosvid-ta-perspektivi-pilotnih-proektiv-e-sudu
https://www.rada.gov.ua
https://ccu.gov.ua
http://www.studcon.org/problemy-ta-perspektyvy-rozvytku-sudovoyi-vlady-v-ukrayini