Основні напрямки соціальної політики держави щодо економічно активного населення
ЗМІСТ
Вступ……………………………………………………………….………....……3
1. Соціальна політика держави,її основні напрями…………………….……….5
2. Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи…………13
3. Державна служба зайнятості………………………...……………………….32
4. Економічно активне населення України……………………..……...………37
Висновки……………………………………………………………...…….........40
Список використаних джерел…………………………………………...….…..42
Додатки…………………………………………………………………………...45
ВСТУП
В наш час проблема підтримки економічно активного населення є одним з основних напрямків розвитку соціальної політики не тільки в Україні, але й в багатьох зарубіжних державах. Соціальний захист економічно активного населення розглядається як багаторівнева, ієрархічно організована система заходів, спрямованих на мінімізацію соціальної напруги, соціальних конфліктів і суперечностей в суспільстві, а також на забезпечення ефективного розвитку економіки. Дійовий соціальний захист та якісна соціальна підтримка населення є запорукою економічного росту. Соціальний захист економічно активного населення має, передовсім, передбачати такі дії держави, які спрямовані на міцні гарантії зайнятості у відповідності з кваліфікацією, досвідом, здібностями.
В Україні законодавчу основу програм захисту населення при переході до соціально орієнтованої ринкової економіки закладено в законі України “Про зайнятість населення” і Державній програмі зайнятості. У цій програмі передбачений комплекс мір, спрямованих на збереження високого рівня зайнятості, зміну структури робочих місць за рахунок вивільнення частини працівників з безперспективних у перспективні галузі і збільшення зайнятості в сфері нематеріального відтворення, підвищення загальноосвітнього, кваліфікованого рівня робочої сили. Більш конкретно ставиться задача створення додаткових робочих місць у західних областях України (де існує надлишок робочої сили); забезпечення професійної підготовки і перекваліфікації робочої сили; забезпечення зайнятості тим громадянам, яким необхідний соціальний захист (молодь, інваліди й ін.); формування інфраструктури ринку робочої сили (оснащення відповідною технікою центрів зайнятості, утворення інформаційно-довідкової системи зайнятості населення і т.д.).
Метою курсової роботи є обґрунтування напрямів державної політики у питанні соціального захисту економічно активного населення України в умовах економічного реформування та розвитку ринкових відносин.
Об’єктом дослідження є процес державного управління соціальною політикою.
Предметом дослідження є теоретичні основи, методичні і практичні підходи до формування політики у відношенні до економічно активного населення, перспективи та проблеми розвитку даного питання.
1. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ, ЇЇ ОСНОВНІ НАПРЯМИ
Соціальна політика є визначальним напрямом внутрішньої політики держави. Це складова загальної політики, втілена в соціальні програми та різноманітні заходи, спрямовані на задоволення потреб та інтересів людей і суспільства. Зрозуміло, що соціальна політика має бути адекватною стану економіки, але ігнорування соціальними проблемами може призвести до значних економічних втрат.
Соцільна політика – це діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринку, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності у країні.
Метою соціальної політики держави є забезпечення стабільної, без заворушень і потрясінь, життєдіяльності суспільства, досягнення соціальної злагоди та соціальної цілісності, належного рівня добробуту людей.
Соціальна політика передбачає:
- регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламентацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (у тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);
- вирішення проблеми безробіття і забезпечення ефективної зайнятості;
- формування стимулів для високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;
- створення системи соціального захисту населення;
Традиційними методами державного впливу на соціальну сферу є:
- правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів;
- прямі державні витрати з бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери;
- соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;
- впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення;
- прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці;
- встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів;
- державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем;
- обов'язкове державне страхування в різних формах;
- пенсійне забезпечення;
- розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і послуг;
- підготовка та перепідготовка кадрів;
- організація оплачуваних громадських робіт;
- соціальне партнерство та ін.
Ринкова економіка не усуває соціальної нерівності, яка загрожує соціальній стабільності, і за несприятливих умов знижує економічну ефективність. Соціальна ж політика покликана пом'якшувати крайні прояви результатів дії ринкових сил. З цією метою держава проводить політику підтримування незахищених соціальних груп. Не потребує доведення й той факт, що соціально захищеними прагнуть бути практично всі соціальні верстви, в тому числі й підприємці. Останнім держава повинна гарантувати недоторканність їхньої власності, право на підприємницьку діяльність у будь-якій сфері ринкової економіки.
Основні напрямки соціальної політики:
гарантування мінімальної заробітної плати і регулювання доходів у цілому;
забезпечення зайнятості населення і надання допомоги на випадок безробіття;
індексація фіксованих доходів і захист грошових заощаджень населення (вклади в банках, державні облігації, страхові поліси);
надання допомоги найбіднішим верствам населення;
створення умов для самореалізації людини (вільний вибір професії, сфери і місця праці, здобуття бажаного рівня загальної і спеціальної освіти, матеріальна підтримка і перекваліфікація тимчасово непрацюючих осіб);
забезпечення охорони здоров'я населення незалежно від рівня доходів.
Розгляньмо більш детально зміст соціальної політики за цими напрямками.
Політика доходів посідає чільне місце в державному регулюванні соціальних відносин. Першою чергою вона стосується рівня заробітної плати та її частки у ВВП, перерозподілі доходів на користь найбідніших верств населення.
Політику доходів населення розробляли представники практично всіх напрямів економічної думки. Загальні принципи цього боку соціальної політики було сформульовано в повоєнний період, а на початку 60-х рр. вони набули статусу неофіційних, але обов'язкових постулатів. До прихильників цих принципів належать такі відомі вчені, як Дж. К. Гелбрейт, Р. Тібодц, П. Самуельсон, С. У. Уайнтраут, М. Фрідмен (США), М. Маршалл, Ж. Лекайон (Франція), Р. Харрод, Н. Кальдер (Великобританія).
Політика доходів соціальної держави ґрунтується на визнанні постійного і, бажано, випереджального характеру її проведення. Головним об'єктом впливу вважається заробітна плата. На основі індикативного програмування установлюються орієнтири приросту заробітної плати, державний контроль за цінами.
Ураховуючи особливу соціальну значущість перерозподілу доходів, соціальна держава намагається уникнути двох крайнощів, а саме: формування споживацьких настроїв у малозабезпечених верствах населення та зниження мотивації до плідної праці в економічно активного населення.
За умов ринку завжди виникає дилема, що вибрати з двох принципово різних варіантів — ринковий розподіл, який коригується державним регулюванням, чи державний розподіл, котрий скеровується ринком. Якщо прагнути до рівності доходів, що, на думку багатьох, є соціально справедливим, то економічна ефективність неминуче знизиться, оскільки в індивіда, що працює продуктивніше, суспільство відніме, а неефективному працівникові віддасть. Розподіл же за законами вільного ринку є високо результативним, але нерівним і соціально несправедливим. Отже, рівний розподіл — соціально справедливий, але економічно неефективний, а нерівний, навпаки— соціально несправедливий, але економічно дійовий.
Державне регулювання заробітної плати. Переважна частина доходів припадає на заробітну плату найманих працівників, тому соціальна держава чітко регулює трудові відносини. Регулюванню піддаються мінімальна ставка заробітної плати, мінімальні ставки компенсаційних доплат (за роботу в несприятливих, шкідливих та небезпечних умовах), тарифні умови оплати праці робітників і службовців за традиційними професіями та посадами.
Розмір мінімальної заробітної плати та доплат залежить від рівня економічного розвитку країни, співвідношення політичних сил і т. ін.
Розміри мінімальної заробітної плати на 2015 рік затверджено Законом України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" від 28.12.2014 р. N 80-VIII. ( Див. Додаток А)
Мінімальна заробітна плата – це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може здійснюватися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт) (Кодекс законів про працю України, Закон України "Про оплату праці" від 24.03.1995 р. N 108/95-ВР).
Згідно з пп. 8 п.1 ст. 40 Бюджетного кодексу України розмір мінімальної заробітної плати визначається в Законі про Державний бюджет на відповідний рік.
У січні 2015 р. середня номінальна заробітна плата штатного працівника підприємств дорівнювала 3455 грн., що у 2,8 раза вище рівня мінімальної заробітної плати (1218 грн.). Відносно січня 2014р. рівень заробітної плати становив 109,1%, а грудня 2014р. – 86,1%.
Індекс реальної заробітної плати за січень 2015р. порівняно з груднем 2014 р. склав 83,3%, відносно січня 2014р. – 82,7%.
У сфері регулювання заробітної плати держава прагне досягти таких цілей:
1) забезпечити кожній працюючій людині життєво необхідний рівень споживання;
2) утримувати певну рівновагу в оплаті праці різних груп населення;
3) привести заробітну плату у відповідність з її продуктивністю;
4) підвищувати рівень реальної заробітної плати.
Виплата мінімальної заробітної плати є обов'язковою для роботодавця. Теоретично – це суспільно необхідна ціна робочої сили. Законодавчо мінімальну заробітну плату почали встановлювати ще з 30-х pp. XX ст. Спершу відповідний закон було ухвалено у США (1938 p.), а в повоєнні роки - і в інших ринкових країнах.
При встановленні мінімального рівня заробітної плати рекомендується враховувати потреби працівників і їхніх родин, вартість житла, соціальні пільги, рівень інфляції, а також показники, що впливають на рівень зайнятості. За базу мінімального рівня заробітної плати приймають набір основних товарів і послуг, що задовольняють основні фізіологічні і соціальні нестатки окремої людини чи типових родин (з однією дитиною, двома й ін.).
Важливим елементом програми соціального захисту населення є регулювання заробітної плати залежно від сфери діяльності і професії, форми власності. Так, у розвинутих країнах Заходу здійснюється пряме регулювання заробітної плати в держсекторі. Спеціальним законодавством установлюються права й обов'язки зайнятих у держапараті, військовослужбовців, виборних осіб.
Зарплата для найманих робітників регулюється за допомогою колективних договорів і тарифних угод. Більш широке коло питань регулюється колективними договорами. У них, крім оплати робочої сили, фіксуються тривалість робочого дня і відпусток, конкретні гарантії стосовно умов праці, доплати за понаднормові роботи, за надання додаткового харчування й ін. У тарифній угоді встановлюються мінімальний рівень заробітної плати в тих чи інших галузях і мінімальні гарантії рівня зарплати для працівників різної кваліфікації. Тарифна угода при участі представників підприємства і працівників складається за посередництвом держави і бере свідоцтво Міністерства праці. Це виступає гарантом його виконання. Під час дії тарифної угоди страйк вважається незаконним засобом рішення трудових суперечок.
Одночасно необхідно утворювати правову базу для висновку колективних договорів і угод, рішення трудових суперечок, приведення у відповідність з нормами міжнародного законодавства Кодексу законів України про працю.
Надзвичайно важливою ланкою системи соціального захисту населення є індексація грошових доходів відповідно до рівня цін. Вона застосовується у всіх розвинутих країнах. В окремих країнах деякі профспілки домагалися повної компенсації росту цін. В Україні така компенсація є дуже незначною, що ставить велику частину населення за рису бідності.
Політика зайнятості. Відмітна риса ринкової системи — неповна зайнятість населення, інакше кажучи, їй властиве перманентне безробіття. Тому уряди ринкових країн приділяють особливу увагу політиці забезпечення повної зайнятості, а точніше — утриманню її оптимального рівня. Певна кількість безробітних, або резервної армії праці, є необхідною умовою розширеного відтворення.
За умов ринкової економіки політика повної зайнятості включає систему заходів державного регулювання ринку праці, забезпечення на ньому оптимального співвідношення попиту і пропозиції для підвищення ефективності функціонування економіки.
Перекваліфікація та програми працевлаштування багато важать у соціальному захисті населення У багатьох розвинутих ринкових країнах функціонують системи освіти, які полегшують працевлаштування. У Швеції освітніми програмами охоплено до 5 % робочої сили. Активна політика щодо якісної підготовки і перепідготовки працівників пояснює найвищий рівень зайнятості в цій країні. Там людина, яка проходить підготовку на освітній програмі, не реєструється як безробітна. А в довгостроковому плані підвищення рівня освіти і кваліфікації дає перспективи працевлаштування в майбутньому.
Останніми десятиліттями в західних країнах набули поширення програми так званої субсидійованої, або заохочувальної, підготовки. Вони полягають у тому, що в разі наймання деяких категорій робочої сили (першою чергою молоді і хронічно безробітних), держава певною мірою компенсує фірмам витрати на підготовку й оплату праці. Так, у Франції в разі наймання випускника середньої школи фірмам компенсують вартість їхньої виробничої підготовки від 30 % до 100 % мінімальної заробітної плати строком від 6 до 12 місяців. У Нідерландах, якщо фірма наймає безробітного випускника середньої школи, їй виплачується 60 ф. ст. на тиждень для покриття витрат на його навчання. Подібні програми є й у інших розвинутих країнах .
Отже, соціальна держава бере активну участь у регулюванні ринку праці. При цьому в політиці регулювання ринку праці існують відмінності між західноєвропейськими країнами та США і Японією. Уважають, що в Європі давно ухвалені закони та правила є надмірно жорсткими і їх потрібно лібералізувати. У США ж і в Японії, навпаки, слід зміцнювати й утримувати систему захисту працівників від необґрунтованих звільнень.
За сучасних умов політика у сфері зайнятості все тісніше переплітається з політикою в галузі загальної та професійної освіти. Перед значною частиною персоналу фірм сьогодні стоїть дилема: або бути заміненими більш молодими й освіченішими працівниками, або підвищувати свою кваліфікацію за допомогою безперервного навчання. Безумовно, друга альтернатива — більш перспективна і вигідна.
Політика держави на ринку праці в перехідній економіці України. Ринок праці, що народився в Україні, та проблеми зайнятості мають тенденції та проблеми спільні з розвинутими ринковими країнами. Проте існує і власна специфіка, зокрема нестача спеціалістів у сфері керування зайнятістю за ринкових умов. На багатьох підприємствах і в організаціях не вистачає спеціалістів у галузі контролю, звітності, планування та організації, бо в країні бракує єдиної державної політики з підготовки спеціалістів такого рівня. Економіці потрібні не просто працівники з вищою освітою, але такі фахівці, які б безупинно підвищували свій професійний рівень.
Соціальний захист у галузі зайнятості потребує створення додаткових робочих місць. Прикладом знову ж таки може служити розв'язання цієї проблеми у США. У 70—80-х роках XX ст. тут було створено 31 млн. робочих місць, тоді як у взятих разом Великобританії, Італії, Німеччині та Франції за більшої сукупної чисельності населення загальна кількість робочих місць майже не змінилась.
Перехід до ринку в Україні супроводжується закриттям багатьох промислових підприємств. Значна частина звільнених працівників могла б знайти роботу у сфері послуг, адже ця галузь швидко розвивається і на створення в ній одного робочого місця потрібно у 2—3 рази менше коштів.
Велику користь у сфері зайнятості дає малий бізнес. Тільки за його рахунок у США було створено понад половину робочих місць. Однак малий бізнес належить до ризикового підприємництва. Так, у США щороку зазнає банкрутства близько 10 % малих підприємств. В Японії, де держава активніше підтримує малий бізнес, кількість банкрутств не перевищує 1 %. Перед українським урядом також стоїть завдання розробити комплексну програму розвитку цієї сфери діяльності.
Слід зазначити, що в Україні напруження на ринку праці виникло не відразу після проголошення ринкового курсу. Спершу ситуація в цій сфері була не настільки гострою, щоб привертати до себе підвищену увагу. Але починаючи з 1995 р. з'явилась чітко виражена тенденція до скорочення нових робочих місць. За дванадцять років реформи встигли переконатися, що розв'язання цієї проблеми дуже складне. Досвід Німеччини показує, що навіть такий захід, як цілеспрямоване скерування великих коштів на створення нових робочих місць не дає відчутних результатів і є в цілому неефективним. Основним засобом боротьби з безробіттям є створення умов для економічного зростання. У політиці зайнятості Уряд України повинен перенести пріоритети із соціального захисту та збереження робочих місць на продуктивну зайнятість.
1 2