Ім'я файлу: Optatam totius.docx
Розширення: docx
Розмір: 97кб.
Дата: 18.11.2022
скачати
Пов'язані файли:
Гельвецій.docx
Пасторалка контрольна.docx
Адаптований-скрипт.odt
12.11 Акафіст 6.pdf
Повстання козаків.docx
Розширення: docx
Розмір: 97кб.
Дата: 18.11.2022
скачати
Пов'язані файли:
Гельвецій.docx
Пасторалка контрольна.docx
Адаптований-скрипт.odt
12.11 Акафіст 6.pdf
Повстання козаків.docx
Optatam totius
Вступ
БАЖАНЕ оновлення ВСІЄЇ Церкви значною мірою залежить від служіння священиків, сповненого духом Христовим[1]. Добре це усвідомлюючи, Священний Собор підкреслює велике значення священичого виховання, подає деякі основні засади, якими підтверджує правила, вже випробувані століттями, й доповнює їх новими, які відповідають конституціям та декретам цього Собору, а також новим вимогам часу. З огляду на саму єдність католицького священства, ця священича підготовка є необхідною для всіх єпархіальних священиків та єромонахів, незалежно від їхньої приналежності до того чи іншого обряду. Тому ті розпорядження, що безпосередньо стосуються єпархіального духовенства, слід так само пристосувати й до всіх інших.
I. Про встановлення програми священичого виховання
в кожному народі
1. При великому розмаїтті народів та регіонів можна подати лише загальні норми; тому слід розробити в кожному народі й обряді окрему “Програму священичого виховання”. Її мають приймати Єпископські Конференції[2], час від часу перевіряти, а Апостольський Престол – затверджувати. В цій програмі загальні норми нехай будуть пристосовані до обставин окремих територій та часу, щоб священиче виховання завжди відповідало пастирським потребам тих країн, у яких доводиться здійснювати священиче це служіння.
II. Про старанніше заохочування
до священичого покликання
2. Обов’язок плекати покликання[3] доручається всій християнській спільноті, яка має його виконувати передусім шляхом уповні
християнського життя. Цьому найбільше сприяють ті сім’ї, які, оживлені духом віри, любові та побожності, стають немовби першою семінарією, а також ті парохії, де сама молодь бере участь у багатому релігійному житті. Вчителі й усі, хто якимось чином піклується про виховання дітей та юнацтва, особливо в католицьких товариствах, нехай намагаються так виховати довірену їм молодь, щоб вона могла почути Боже покликання і радо йти за ним. Усі священики нехай виявляють якомога більшу апостольську ревність у плеканні покликань, а своїм власним смиренним, діяльним і радісним життям, а також взаємною любов’ю і братньою співпрацею між священиками нехай схиляють молоді душі до священства.
А єпископам належить спонукати свою паству до праці над цими покликаннями і дбати про об’єднання всіх зусиль у цьому напрямі. Тим же, кого вони вважатимуть покликаними до служби Господньої, нехай по-батьківському допомагають, не шкодуючи йти для цього на всілякі жертви.
Ця діяльна співпраця всього народу Божого у плеканні покликань відповідає дії Божого Провидіння, яке наділяє людей, обраних Богом до участі в єрархічному священстві Христа, відповідними даруваннями й допомагає їм своєю благодаттю, а законним служителям Церкви доручає покликувати кандидатів, які зі щирим наміром і цілком добровільно прагнуть такого великого завдання, і, переконавшись у їхній придатності, печаттю Святого Духа посвячувати їх на служіння Богові й Церкві[4].
Для загального розуміння потреби, природи й високої гідності священичого покликання Священний Собор доручає християнським громадам передусім уже випробувані способи спільної праці, якими є наполеглива молитва, християнське покаяння і щораз глибше наставляння вірних через проповіді, катехизу, а то й через різні засоби суспільної комунікації. До того ще Собор доручає Службам у справах покликань – уже заснованим, згідно з папськими документами, в окремих єпархіях, регіонах або країнах чи тим, що мають бути засновані, – щоб вони методично й послідовно планували пастирську діяльність для плекання покликань та розвивали її з належною розважливістю й ревністю, не нехтуючи жодними корисними допоміжними засобами, запропонованими сучасною психологією чи соціологією[5].
Справа сприяння покликанням має
(Виховання у Малих семінаріях)
3. Вихованців Малих семінарій, заснованих для плекання зародків покликання, слід формувати через особливу релігійну підготовку, передусім – шляхом відповідного духовного керівництва, щоб вони великодушно і з чистим серцем йшли за Христом Спасителем. Під батьківським проводом настоятелів і за належної участі батьків нехай вони ведуть життя відповідно до віку, духу та розвитку підлітків і цілком згідно із засадами здорової психології, не нехтуючи здобування відповідного досвіду в загальнолюдських справах та зв’язків любові зі власною сім’єю[6]. Крім того, подані нижче норми, встановлені для Великих семінарій, нехай будуть пристосовані до Малої семінарії – залежно від того, наскільки вони відповідають її меті й природі. Програму навчання семінаристів слід укласти таким чином, щоб вони могли легко продовжити освіту деінде, якщо оберуть для себе інший життєвий стан.
З однаковою дбайливістю треба плекати й зародки покликання у підлітків і юнаків в особливих навчальних закладах, які залежно від місцевих умов служать також цілям Малих семінарій, як і в тих, що навчаються в інших школах або використовують інший засіб виховання. Слід також старанно підтримувати навчальні заклади й інші установи, призначені для тих, хто вирішує вже у зрілому віці йти за Божим покликанням.
III. Про устрій Великих семінарій
(Пристосування до душпастирської мети)
4. Великі семінарії необхідні для підготовки до священства. В них усе виховання семінаристів має бути спрямоване до того, щоб вони стали справжніми пастирями душ за прикладом Господа нашого Ісуса Христа, Вчителя, Священика і Пастиря[7]. Тому нехай готуються до служіння слова: щоб вони щораз глибше розуміли об’явлене Слово Боже, роздумуючи над ним – засвоїли його та виражали своєю мовою й поведінкою; до служіння в богопочитанні та освяченні: щоб у молитві й здійсненні священних літургійних чинів вони виконували діло спасіння через євхаристійну Жертву та святі Таїнства; до пастирського служіння: щоб вони вміли показувати людям Христа, який “прийшов не на те, щоб Йому служили, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох” (Мр. 10:45; пор. Йо. 13:12–17), і щоб, ставши для всіх слугами, ще більше їх придбати (пор. 1 Кор. 9:19).
Тому нехай об’єднана співдія всіх програм виховання – духовного, інтелектуального й дисциплінарного – буде спрямована до цієї пастирської мети, і задля цього нехай співпрацюють старанно й однозгідно всі настоятелі та вчителі, вірно підкоряючись авторитетові єпископа.
(Вибір і підготовка настоятелів)
5. Оскільки підготовка семінаристів залежить як від мудрих вимог, так і – ще більше – від надійних вихователів, тому настоятелів і викладачів семінарії слід обирати з-поміж найкращих мужів[8] і старанно їх готувати шляхом ґрунтовного навчання доктрини, набуття належного душпастирського досвіду та особливого духовного і педагогічного виховання. Тому для досягнення тієї мети необхідно відкривати установи або принаймні влаштовувати курси з відповідною програмою, а також у встановлені терміни проводити з’їзди настоятелів семінарій.
Настоятелі й викладачі мають добре усвідомлювати, наскільки результат підготовки семінаристів залежить від їхнього способу мислення та поведінки. Нехай вони під керуванням ректора зв’яжуться у найтіснішу спільноту духу та праці, а між собою і разом із семінаристами нехай утворять таку сім’ю, яка відповідала б молитві Христа, “щоб були одно” (пор. Йо. 17:11) і підтримувала серед вихованців радість від власного покликання. Єпископу ж слід особливо дбайливою любов’ю постійно надихати працівників семінарії, а щодо вихованців виявляти себе справжнім батьком у Христі. Нарешті, нехай усі священики вважають семінарію серцем єпархії та охоче надають їй свою діяльну допомогу[9].
(Добір і випробування вихованців)
6. З чуйною турботою, відповідно до віку й рівня розвитку кожного з кандидатів, треба перевіряти правильність їхніх намірів та свободу волі, духовні, моральні й інтелектуальні здібності, відповідне фізичне і психічне здоров’я; треба подумати і про можливі спадкові схильності. Слід також брати до уваги спроможність кандидатів до виконання священичих обов’язків і до здійснення пастирських завдань[10]. А загалом у справі добору й випробування вихованців треба виявляти належну рішучість, навіть якщо є помітною пекуча нестача священиків[11]. Бо ж Бог не допустить, щоб його Церква залишилася без служителів, якщо лише гідних будуть вибирати, а невідповідних – своєчасно й по-батьківськи спрямовувати до виконання інших завдань, допомагаючи їм усвідомити своє християнське покликання і радо братися до діла апостольства мирян.
(Міжєпархіальні семінарії)
7. Там, де окремі єпархії не мають можливості організувати власну семінарію, треба засновувати й підтримувати спільні семінарії для кількох єпархій або навіть для регіону чи всієї країни, щоб успішніше забезпечувати ґрунтовну підготовку семінаристів, бо це слід вважати у цій справі найвищим правилом. Регіональна чи національна семінарія має керуватися статутом, що його прийняли зацікавлені в цьому єпископи і затвердив Апостольський Престол[12].
А в тих семінаріях, де є багато вихованців, треба розподіляти їх за відповідними критеріями на невеликі групи, щоб краще сприяти особистій підготовці кожного семінариста, зберігаючи при цьому єдність управління та наукового вишколу.
IV. Про ретельніший підхід
до духовного виховання
8. Духовна підготовка має бути тісно пов’язана з науковою і душпастирською. Її слід так проводити з допомогою духівника[13], щоб вихованці навчилися жити у родинному і постійному спілкуванні з Отцем через Сина його Ісуса Христа у Святому Духові. Оскільки вони мають через рукоположення уподібнитись до Христа-Священика, нехай звикають також проводити все своє життя в тісному єднанні з Ним, як його друзі[14]. Нехай вони так переживають пасхальне таїнство Христа, щоб у майбутньому могли втаємничити в нього довірений їм народ. Нехай навчаться шукати Христа в усьому: в докладному роздумуванні над словом Божим; в діяльній участі у священних тайнах Церкви, насамперед у Євхаристії та у богослужіннях добового кола[15]; в єпископові, який посилає їх, а також у людях, до яких їх посилають, особливо в бідних, малих, хворих, грішних і невіруючих. Із синівською довірою нехай вони люблять і почитають Пресвяту Діву Марію, яку Ісус Христос, помираючи на хресті, віддав учневі за матір.
Побожні вправи, що їх рекомендує гідний пошани досвід Церкви, слід старанно плекати; але й треба старатися, щоб духовне виховання не обмежувалося лише тими вправами і розвивало не лише релігійне почуття. Нехай радше вихованці семінарії вчаться жити за Євангелієм, зміцнюватись у вірі, надії та любові, щоб, розвиваючи в собі ці чесноти, вони набували молитовного духу[16], скріплювались та утверджувались у своєму покликанні, палали бажанням інших чеснот і зростали у ревному прагненні придбати всіх людей для Христа.
(Виховання в церковному дусі)
9. Нехай вихованці семінарії настільки заглибляться в таїнство Церкви, яке цей Священний Собор особливо висвітлив, щоб, зв’язавши себе узами смиренної й синівської любові до Христового Намісника, а також, ставши священиками, через відданість своєму єпископові як вірні співробітники й товариші своїм братам у священстві, цим свідчили про таку єдність, яка приваблює людей до Христа[17]. Нехай навчаться широким серцем брати участь у житті всієї Церкви, пам’ятаючи про слова святого Августина: “Наскільки хто любить Церкву Христову, настільки він має Святого Духа”[18]. Нехай семінаристи ясно розуміють, що вони не призначені ані для панування, ані для почестей, а повною мірою посвячуються на службу Богові й на душпастирське служіння. Особливо пильно слід виховувати їх у священичому послухові, у вмінні вести убоге життя та в дусі самозречення[19], щоб вони звикали охоче зрікатися навіть тих речей, які дозволені, але не приносять користі, і щоб навчились бути подібними до розп’ятого Христа.
Нехай вихованці семінарії будуть навчені про обов’язки, що їх доведеться їм виконувати, і не треба замовчувати перед ними про жодні труднощі священичого життя – однак не так, щоб у майбутній своїй праці вони вбачали самі лише небезпеки: радше вони повинні готуватися до такого духовного життя, яке знаходило б найміцнішу підтримку в самій їхній душпастирській діяльності.
(Виховання у чистоті)
10. Семінаристи, які, відповідно до священних і твердо встановлених законів свого обряду, дотримуються традиції священичої безженності, що гідна пошани, нехай будуть дбайливо виховані для такого стану, в якому вони, зрікаючись подружнього зв’язку заради Царства Небесного (пор. Мт. 19:12), єднаються з Господом нероздільною любов’ю[20], що глибоко відповідає Новому Завітові, дають свідчення воскресіння майбутнього віку (пор. Лк. 20:36)[21] й отримують найбільш відповідну допомогу для постійного здійснення тієї досконалої любові, завдяки якій вони можуть у священичому служінні стати всім для всіх[22]. Нехай вони глибоко відчують, з якою вдячністю слід прийняти цей стан, не лише як наказаний церковним правом, а й як дорогоцінний дар Божий, про який треба смиренно просити і якому треба добровільно й великодушно відповісти за спонукою та допомогою благодаті Святого Духа.
Нехай вихованці семінарії належно пізнають обов’язки й гідність християнського подружжя, яке є виявом любові між Христом і Церквою (пор. Еф. 5:22–33), але також нехай ясно усвідомлять перевагу дівственності, присвяченої Христові[23], щоб, зробивши зрілий і шляхетний вибір, вони всім тілом і духом присвятили себе Господеві.
Треба попередити семінаристів про небезпеку, яка загрожує їхній чистоті, особливо в сучасному суспільстві[24]. Нехай вони, зміцнені Божою та людською допомогою, так навчаться доповнювати своє зречення від подружжя, щоб у їхньому житті й праці не лише не було шкоди від безженності, а щоб, навпаки, завдяки їй вони досягли більшого панування над духом і тілом, більшої зрілості і щоб глибше усвідомили блаженство Євангелія.
(Виховання зрілості)
11. Засад християнського виховання треба свято дотримуватись і належним чином доповнювати їх новими здобутками здорової психології та педагогіки. Тому шляхом мудро організованої підготовки слід розвивати у вихованців семінарії належну людську зрілість, що проявляється насамперед у певній стійкості духу, у спроможності приймати розважливі рішення й вірно оцінювати події та людей. Нехай семінаристи звикають належно керувати власним характером, формують в собі сильний дух і взагалі вчаться цінувати ті чесноти, що їх високо цінують люди і які мають бути притаманні служителю Христовому[25]: такими є щирість, постійна турбота про справедливість, дотримання вірності даному слову, культура поведінки і скромність у розмові, поєднана з любов’ю.
Правопорядок життя в семінарії слід оцінювати не лише як засіб зміцнення спільного життя і любові, а й як невід’ємну частину виховання загалом, щоб здобути володіння собою, повну особисту зрілість і для формування інших рис характеру, які дуже сприяють впорядкованій і плідній церковній діяльності. Однак цей правопорядок треба підтримувати в такий спосіб, щоб у вихованців розвинулась внутрішня готовність підкорятись владі наставників з внутрішнім переконанням, тобто ради сумління (пор. Рим. 13:5) і з надприродних спонукань. А норми правопорядку треба так пристосовувати до віку семінаристів, щоб вони поступово вчилися володіти собою й одночасно звикали до розумного використання свободи, самостійно і з більшою ревністю діяли[26] та співпрацювали зі співбратами й мирянами.
Весь розпорядок життя семінарії, заповнений плеканням побожності й мовчання і турботою про взаємну допомогу, нехай буде так укладений, щоб він був свого роду початком майбутнього життя священика.
12. Щоб духовна підготовка спиралась на міцніші основи, а вихованці семінарії приймали своє покликання за дозрілим і обдуманим вибором, єпископам належить установити достатній строк для інтенсивнішого духовного вишколу. Нехай вони обміркують потребу введення деякої перерви в навчанні або встановлення відповідної душпастирської практики, що дасть можливість краще випробувати кандидатів до священства. Крім того, нехай вони, відповідно до обставин окремих країн, обдумають рішення про підвищення віку, що його нині вимагає загальне право для прийняття священних чинів, а також розглянуть потребу такої постанови, щоб семінаристи після закінчення богословських студій протягом певного часу виконували дияконське служіння, перш ніж будуть піднесені до
V. Про перегляд навчання
церковних дисциплін
(Підготовчі студії)
13. Перш ніж вихованці семінарії розпочнуть вивчати власне церковні дисципліни, їм треба знати гуманітарні, природознавчі й точні науки [отримати середню освіту] на такому рівні, який дає можливість молоді в їхній країні розпочати вищу освіту. До того ж вони мають досягти такого знання латинської мови, щоб могти розуміти й використовувати численні наукові джерела і церковні документи[27]. Вивчення літургійної мови власного обряду є обов’язковим, а також слід плекати належне знання мов Святого Письма і Передання.
(Орієнтувати навчання на таїнство Христа)
14. При перегляді навчання церковних дисциплін передусім треба звернути увагу на найбільш відповідне укладання філософських і богословських наук та краще узгодження їх між собою, щоб дедалі більше відкривати уми вихованців семінарії на таїнство Христа, яке визначає всю історію людського роду, постійно впливає на Церкву, і зокрема діє через священиче служіння[28].
Щоб передати семінаристам таке бачення від самого початку їхнього навчання, треба розпочати церковні студії вступним курсом, що триватиме достатню кількість часу. Нехай у цій вступній фазі навчання буде так представлено таїнство спасіння, щоб вихованці семінарії зрозуміли значення церковних дисциплін, їхній порядок та пастирську мету і щоб водночас знайшли в них підтримку для будування всього свого життя на вірі, для насичення його вірою й утвердились у своєму покликанні, сприймаючи його радісно і з самопосвятою.
(Викладання філософських дисциплін)
15. Філософські дисципліни треба викладати таким чином, щоб вихованці семінарії досягли повного та систематичного пізнання людини, світу і Бога, спираючись на непроминущу філософську спадщину[29] й беручи до уваги сучасні філософські дослідження, – особливо ті, що мають найбільший вплив у їхній країні, – а також останні досягнення наукового прогресу, щоб вони, добре розуміючи дух сьогодення, були належно підготовані до діалогу з людьми свого часу[30].
Історію філософії треба так викладати, щоб семінаристи, пізнаючи основні засади різних філософських систем, засвоїли собі те, що в них є правдивим, та щоб уміли розкрити корені помилкових вчень і їх відкинути.
Сам метод викладання нехай будить у вихованців семінарії любов до строгого пошуку істини, дотримання її й уміння доводити – при одночасному визнанні меж людського пізнання. Треба звертати пильну увагу на пов’язаність філософії зі справжніми проблемами сьогодення й питаннями, що хвилюють уми вихованців. Треба також допомагати їм зрозуміти зв’язок між філософськими аргументами і таїнствами спасіння, що їх богослов’я розглядає у вищому світлі віри.
(Гармонійна богословська і життєва підготовка)
16. Богословські дисципліни слід викладати у світлі віри й під проводом Учительства Церкви[31], щоб вихованці семінарії правильно черпали католицьке вчення з Божого об’явлення, проникали в його глибини й отримували в ньому поживу для свого духовного життя[32], а у своєму священичому служінні могли його проголошувати, пояснювати і захищати.
З особливим старанням треба формувати семінаристів шляхом вивчення Святого Письма, яке має бути неначе душею всього богослов’я[33]. Після належного вступу вони мають докладно пізнати метод екзегези і засвоїти основні теми Божого об’явлення, знаходячи заохочення та духовну поживу в щоденному читанні Святого Письма й роздумуванні над ним[34].
Догматичне богослов’я нехай буде так розплановане, щоб насамперед представити біблійні теми. Потім треба пояснити, який внесок зробили Отці Церкви Сходу та Заходу у вірне передавання й пояснення окремих істин Об’явлення, а також викласти подальшу історію догматів, беручи до уваги її зв’язок із загальною історією Церкви[35]. Далі, щоб вносити ясність у таїнстсва спасіння, наскільки це можливо, нехай семінаристи навчаються, за прикладом св. Томи, шляхом роздумів
Інші богословські дисципліни треба також оновити шляхом живішого поєднання з таїнством Христа й історією спасіння. Особливу турботу слід проявити щодо вдосконалення морального богослов’я, науковий виклад якого, більшою мірою насичений вченням Святого Письма, нехай проливає світло на високе покликання вірних у Христі й їхній обов’язок приносити плоди любові задля життя всього світу. У викладанні канонічного права та церковної історії також треба мати на увазі таїнство Церкви, відповідно до Догматичної конституції про Церкву, проголошеної цим Священним Собором. Святої літургії – першого й необхідного джерела справді християнського духу – треба навчати відповідно до змісту пп. 15 і 16 Конституції про святу літургію[39].
Нехай вихованці семінарії, належно зважаючи на обставини різних країн, повніше ознайомляться з Церквами і церковними Спільнотами, відділені від Римського Апостольського Престолу, щоб долучитися до діла відновлення єдності між усіма християнами, відповідно до приписів цього Священного Собору[40].
Нехай вони також ознайомляться з іншими релігіями, більше поширеними в окремих країнах, щоб могли краще пізнати те, що в цих релігіях, згідно з задумом Божим, є добрим і правдивим, щоб навчилися спростовувати помилкове й передавати повне світло істини тим, хто його не має.
(Відповідне викладання інших наук)
17. Оскільки справжня доктринальна підготовка має бути спрямована не лише до звичайного передавання понять, а до справжнього і глибокого виховання семінаристів, нехай буде переглянуто як дидактичні методи проведення лекцій, дискусій і семінарів, так і стимулювання навчання студентів або особистого, або в менших групах. Треба пильно дбати про єдність і ґрунтовність усієї наукової підготовки, уникаючи при цьому надмірного множення числа дисциплін та лекцій і залишаючи осторонь те, що ледве чи зберегло якесь значення або що належить перенести до вищих академічних студій.
18. Єпископам належить подбати про те, щоб юнаків, які мають відповідні вдачу, чесноти й розумові здібності, посилати до тих інститутів, факультетів чи університетів, де вивчають або священні науки, щоб підготувати з них священиків з вищою науковою освітою, або інші дисципліни, які будуть їм корисними для різних потреб апостоляту. Однак у жодному разі не можна при цьому занедбувати їхню духовну і душпастирську підготовку – особливо якщо вони ще не є священиками.
VI. Про плекання саме душпастирської підготовки
19. Душпастирська ревність, якою має відзначатися вся підготовка семінаристів[41], вимагає також, щоб їх ретельно навчити всього, що стосується священичого служіння, а саме: катехизи, проповідування, звершення літургії й служіння святих таїнств, харитативної діяльності, обов’язку допомагати заблуканим і невіруючим та інших душпастирських обов’язків. Нехай вони будуть ґрунтовно навчені мистецтва духовної настанови, щоб могли виховувати всіх дітей Церкви такими, які житимуть передусім уповні свідомим та апостольським християнським життям і виконуватимуть обов’язки свого стану. Так само старанно нехай вони навчаться допомагати ченцям і черницям витривати у благодаті їхнього покликання і розвиватись відповідно до духу їхніх інститутів[42].
Загалом треба у вихованців семінарії розвивати належні здібності, що сприяють діалогові з людьми, наприклад уміння вислухати інших та відкривати серце людям, у їхніх різних життєвих обставинах, у дусі милосердної любові[43].
20. Нехай семінаристи навчаться користуватися тією допомогою, яку можуть надати педагогіка, психологія та соціологія[44], застосовуючи до них відповідні методи і за приписами церковної влади. Треба також навчити їх спонукати і плекати апостолят мирян[45] та розвивати різні й успішні форми апостоляту. Нехай вихованців семінарії переповнює справді католицький дух, який навчить їх виходити за межі своєї єпархії, країни чи обряду та приходити на допомогу всій Церкві в її потребах, із серцем, готовим усюди проповідувати Євангеліє[46].
21. Оскільки семінаристи мають навчитись апостольського мистецтва не лише теоретично, а й практично, щоб вони могли діяти з повною відповідальністю та у співпраці в колективі, нехай вони протягом своїх студій і передусім під час канікул впроваджуються в душпастирську діяльність шляхом відповідної практики. Її слід проводити відповідно до віку вихованців і до місцевих обставин, на розсуд єпископа, методично й під проводом знавців душпастирської справи, завжди пам’ятаючи про могутню силу надприродної допомоги[47].
VII. Про після студійне вдосконалення підготовки
22. Оскільки підготовка до священства, передусім з огляду на обставини сучасного суспільства, має тривати й удосконалюватись також після закінчення навчального курсу в семінарії[48], завдання Єпископських Конференцій – вжити відповідних для окремих країн засобів: створити душпастирські інститути, що співпрацюють із відповідно підібраними парохіями; провадити з’їзди молодого духовенства у встановлені терміни, на яких вони з допомогою відповідних вправ – у духовному, інтелектуальному та душпастирському аспектах – зможуть поступово впроваджуватись у священиче життя й апостольську діяльність та щораз краще оновлювати це життя і плекати цю діяльність.
Закінчення
Отці цього Священного Собору, продовжуючи справу, яку розпочав Тридентський Собор, з довірою доручають настоятелям і викладачам семінарій завдання виховувати майбутніх Христових священиків у дусі оновлення, встановленого цим Священним Собором, і настійливо закликають тих, хто готується до священичого служіння, повною мірою усвідомити, що їм доручається надія Церкви і спасіння душ. Нехай вони, охоче приймаючи рішення цього Декрету, принесуть багаті плоди, які триватимуть вічно.
Декрет
про служіння і життя пресвітерів*
1 2 3 4 5