Ім'я файлу: ММ Тема 2.docx
Розширення: docx
Розмір: 65кб.
Дата: 16.09.2022
скачати
Пов'язані файли:
ІНДЗ Самоменеджмент Лисий Ю. Є. 21 група.docx
Звіт_з_практики_на_базі_Приват_банку-26_05_2017.doc
економіка підприємства 1.doc
Задача 1.docx

Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини

Навчально-науковий інститут економіки та бізнес освіти


Кафедра маркетингу, менеджменту та управління бізнесом

Реферат на тему:

«Міжнародна торгівля та її розвиток в сучасних умовах»

Виконав:

Студент 41 групи

Лисий Юрій

Перевірила:

к. е. н. доцент Гуменюк А. В.

Умань 2022

ЗМІСТ

1. Основні концепції міжнародної торгівлі

2. Етапи розвитку міжнародної торгівлі

3. Система показників міжнародної торгівлі


  1. Основні концепції міжнародної торгівлі


Зовнішньоторговельна політика будь-якої держави зосереджується на таких питаннях: які товари необхідно експортувати та які імпортувати, з якими країнами торгувати та у якому обсязі, чи потрібно державі втручатися у вільний потік товарів, і якщо так, то в якому обсязі?

Сьогодні розроблено два типи теорії торгівлі, які по-різному відповідають на ці запитання. Згідно з теоріями першого типу держава не повинна втручатись у структуру торгівлі. Ці теорії вивчають та пояснюють, якою продукцією, в якому обсязі та з ким країни будуть торгувати за відсутності будь-яких державних обмежень. До таких теорій належать: теорії абсолютних переваг , відносних переваг, розміру країни, співвідношення факторів виробництва, життєвого циклу продукту, подібності країн, "міжнародної конкурентоспроможності націй" тощо. Другий тип теорій передбачає державне втручання у вільний потік товарів між країнами для зміни обсягу, складу та напрямків торгівлі. До теорій цього типу належать: теорії меркантилізму, неомеркантилізму, залежності та інші.

Метою теорій міжнародної торгівлі було і є допомогти фірмам та урядам у виборі найдоцільнішого варіанта спеціалізації та стратегії задля обдуманого використання національних ресурсів.

Меркантилізм.

Перша теорія міжнародної торгівлі — теорія меркантилізму — була розроблена європейськими вченими Томасом Маном (1571—1641), Чарльзом Дейвіантом (1656—1714), Жаном Батістом Колбертом (1619—1683), сером Вільямом Петті (1623— 1687). Обгрунтувала роль товару та необхідність економічного виходу національних держав на зовнішні ринки.

Меркантилізм — це економічне вчення та економічна політика, яка представляє інтереси торгової буржуазії у періоди феодалізму та становлення капіталізму.

Згідно з теорією меркантилізму багатство країни вимірюється кількістю золота та срібла, якою вони володіють.

Меркантилісти вважали, що економічна система складається з трьох секторів: виробничого, сільськогосподарського та іноземних колоній. Для ефективного функціонування економічної системи найважливішими, на їхню думку, були торговці, їхня праця розглядалась як основний фактор виробництва. Отже, джерелом багатства є сфера обігу, а не сфера виробництва; багатство ототожнювалося з грошовим капіталом.

Оскільки у світі, на думку прихильників цієї теорії, існує обмежена кількість багатства (золота та срібла), то країни можуть збільшувати своє багатство і за рахунок зубожіння інших, тобто внаслідок перерозподілу.

Однією з головних передумов меркантилістської теорії було те, що економічна система функціонувала в умовах неповної зайнятості, внаслідок чого приплив додаткового золота з-за кордону міг в поєднанні з, надлишковою робочою силою збільшити виробництво. Якщо б зайнятість населення була повною, приплив золота з-за кордону спричиняв би зростання інфляції і не знаходив ефективного використання.

Заслугою меркантилістів є те, що вони першими запропонували струнку теорію міжнародної торгівлі, показали її значення для економічного зростання країн, розробили можливу модель її розвитку, вперше описали те, що у сучасній економіці зветься платіжним балансом.

Теорія абсолютних переваг


Засновником класичної школи економічної думки був Адам Сміт (1723—1790). Він проголосив, що основою багатства націй та народів є міжнародний поділ праці та відповідна йому спеціалізація різних країн на виробництві тих товарів, щодо яких вони мають абсолютні переваги. Для визначення того, на виробництві якої про­дукції слід спеціалізуватися країні, А. Сміт пропонував враховува­ти природні та набуті переваги країни. Природні переваги країна може мати завдяки своїм кліматичним особливостям або володінню деякими природни­ми ресурсами. Набуті переваги країна може мати внаслідок розвитку технології виробництва та високої квалі­фікації робочої сили.

Суть теорії зовнішньої торгівлі А. Сміта, або теорії абсолютних переваг: країни експортують ті товари, які вони виробляють з мен­шими витратами (у виробництві яких вони мають абсолютну пере­вагу), та імпортують ті товари, що продукуються іншими країнами з меншими витратами (у виробництві яких абсолютна перевага належить їхнім торговим партнерам).

Теорія абсолютних переваг базується на таких припущеннях:

1) єдиним фактором виробництва є праця; 2) зайнятість повна, тобто усі наявні трудові ресурси використо­вуються у виробництві товарів; 3) всесвітнє господарство складається із двох країн, тому в міжна­родній торгівлі беруть участь тільки дві країни, які продукують та торгують одна з одною тільки двома товарами; 4) витрати виробництва — постійні, а їх зниження збільшує по­пит на товар; 5) ціна одного товару виражена у кількості праці, затраченої на виробництво іншого; 6) транспортні витрати на перевезення товару з однієї країни до іншої дорівнюють нулю; 7) зовнішня торгівля вільна від обмежень та регламентацій.

Перевагою теорії абсолютних переваг є те, що вона базуєть­ся на трудовій теорії вартості та підтверджує переваги поділу праці не тільки на національному, але й на міжнародному рівні.

Недоліком цієї теорії для пояснення міжнародної торгівлі є те, що вона не відповідає на запитання, чому країни торгують між собою навіть за умови відсутності абсолютної переваги у виробництві тих чи інших товарів, тобто коли одна з країн має абсолютні перева­ги у виробництві всіх товарів.

Теорія порівняльних переваг

Теорію абсолютних переваг А. Сміта розвинув Давид Рікардо (1772—1823), довівши, що абсолютні переваги є лише частковим випадком загального правила. Він показав, що торгів­ля вигідна кожній з двох країн, навіть якщо одна з них має абсо­лютні переваги у виробництві обох товарів.

Теорія порівняльних переваг базується на тих самих припущен­нях, що і теорія абсолютних переваг, використовуючи додатково поняття альтернативних витрат.

 Альтернативні витрати — це просте порівняння цін одиниць двох товарів на внутрішньому ринку, виражених через кількість робочого часу, вит­раченого на їх виробництво.

Альтернативна ціна — це робочий час, потрібний для вироб­ництва одиниці одного товару, виражений через робочий час, необ­хідний для виробництва одиниці іншого товару.

Суть теорії порівняльних переваг: якщо країни спеціалізуються на виробництві тих товарів, які вони можуть виробляти з відносно нижчими витратами порівняно з іншими країнами (або, інакше кажучи, з меншими альтернативними витратами), то торгівля буде взаємовигідною для обох країн, неза­лежно від того, чи є виробництво в одній з них абсолютно ефективні­шим, ніж в іншій.

Переваги теорії порівняльних переваг:

1) Вперше описала баланс сукупного попиту та сукупної пропози­ції. Хоча і передбачалось, що вартість товару визначається кількістю праці, необхідної для його виробництва, теорія порівняльних пере­ваг показала, що ця вартість насправді залежить від співвідношен­ня сукупного попиту та пропозиції на товар на внутрішньому та на зовнішньому ринках. 2) Довела існування вигоди від спеціалізації та торгівлі для усіх країн-учасниць, а не тільки для однієї країни за рахунок того, що інші зазнають втрат. 3) Дає змогу вести науково обґрунтовану зовнішньоекономічну політику.

Недоліки теорії порівняльних переваг випливають із тих припу­щень, на яких вона базується. Тому, застосовуючи її для аналізу зовнішньоекономічних відносин, необхідно брати до уваги, що вона: 1) Не враховує транспортних витрат. 2) Ігнорує вплив зовнішньої торгівлі на розподіл доходів всередині країни, коливання цін та заробітної плати, інфляцію та міжнарод­ний рух капіталу. 3) Ґрунтується на припущенні про існування тільки одного факто­ра виробництва — праці. 4) Ігнорує існування таких важливих передумов міжнародної торгівлі, як відмінності у забезпеченості країн факторами вироб­ництва. 5) Базується на передумові повної зайнятості, яка означає, що вивільнені робітники однієї галузі одразу можуть знайти собі роботу в іншій, продуктивнішій. Іншими словами, робиться припущення про постійні витрати і, отже, ігнорується закон витрат, що зростають. 6) Не пояснює торгівлю між приблизно однаковими за економіч­ним розвитком країнами, жодна з яких не має відносної переваги перед іншою.

Сучасні теорії міжнародної торгівлі

Сучасні теорії міжнародної торгівлі можна згрупувати за двома основними напрямами: кейнсіанство (неокейнсіанство) і монетаризм (неокласицизм).

Кейнсіанство – макроекономічна теорія, яка виникла як відповідь економічної теорії на велику депресію в США. Основоположною працею була робота «Загальна теорія зайнятості відсотка і грошей» Джона Мейнарда Кейнса.

Кейнсіанство використовує ті ж механізми, що класична і неокласична школи, але відрізняється по ряду гіпотез і приходить до зовсім інших висновків.

Суть кейнсіанства. Ринковій не властива рівновага, яка забезпечує повну зайнятість. Причиною цього є – схильність зберігати частину прибутків, що приводить до того, що загальний попит менший загальної пропозиції. Подолати схильність до збереження неможливо. Тому держава повинна регулювати економіку впливом на загальний попит: збільшення грошової маси, зниження ставок відсотка (стимуляція інвестиційної діяльності). Нестача попиту компенсується за рахунок громадських робіт і бюджетного фінансування.

За данною схемою розвитку країни успішно будували економіку на протязі 25 років. Тільки на початку 1970-х років почали з’являтися проблеми макроекономічної політики, загострившоїся внаслідок нафтової кризи 1973 р.

Кейнс вибудовував наступний ланцюг. Падіння загального купівельного попиту викликає скорочення виробництва товарів та послуг, що в свою чергу призводить до розорення невеликих товаровиробників, звільнення найманих робітників великими підприємствами і великого безробіття. Безробіття викликає зниження доходів населення, тобто покупців, а це в свою чергу викликає падіння купівельного попиту. Це замкнуте кільце утримує економіку в стані хронічної депресії.

Кейнс пропонував наступний вихід. Якщо масовий споживач не здатний оживити загальний попит в масштабах національної економіки, це повинна зробити держава. Якщо держава зробить (і оплатить) підприємцям велике замовлення, що викличе додатковий найм робочої сили. Отримуючи заробітні плату, минулі безробітні збільшать свої витрати на споживацькі товари і цим збільшать загальний економічний попит, а це в свою чергу збільшить загальну пропозицію товарів та послуг і оздоровлення економіки.

Монетаризм – макроекономічна теорія, один із головних напрямків неоконсервативної економічної думки. Виник в 1950-х роках, як ряд емпіричних досліджень в області грошового обігу.

Ключові положення

1. Регулююча роль держави в економіці повинна бути обмежена контролем над грошовим обігом.

2. Ринкова економіка – саморегулююча система. Всі негативні прояви пов’язані з надлишковим перебуванням держави в економіці.

3. Грошова маса впливає на величину витрат споживачів, фірм. Збільшення маси грошей призводить до росту виробництва, а після повного завантаження виробничих можливостей – до росту інфляції і цін.

4. Інфляція повинна бути подолана будь-якими засобами, в тому числі із допомогою скорочення соціальних програм.

5. При виборі темпу росту грошей необхідно руководитися правилами “механічного” приросту грошової маси, яке відображало б два фактори: рівень очікуваної інфляції і темп приросту громадського продукту.

Відповідно до поглядів монетаристів гроші є головною сферою яка встановлює рух і розвиток виробництва. Попит на гроші має постійну тенденцію до зростання і щоб забезпечити відповідність між попитом на гроші і їх пропозицією, необхідно проводити курс на поступове збільшення грошей в обігу. Державне регулювання повинно обмежуватися контролем над грошовим обігом.

2. Етапи розвитку міжнародної торгівлі
Можна виокремити такі етапи розвитку міжнародної торгівлі:

І — початковий (з XVIII ст. до першої половини XIX ст.);

II — друга половина XIX ст. — початок Першої світової війни (1914р.);

III —період між двома світовими війнами (1914—1939рр.);

IV — повоєнний (50—60-ті роки);

V — сучасний (з початку 70-х років).

I Етап характеризується промисловими революціями, що замі­нили мануфактурне виробництво великою машинною індустрією в усіх розвинутих країнах. Важка промисловість фактично сформува­ла світовий ринок і одночасно різко посилила свою залежність від нього. У цей період міжнародна торгівля розвивалась дуже швид­кими темпами, чому сприяли такі чинники:

• залучення нових регіонів земної кулі до міжнародного това­рообміну.

• прогрес у розвитку транспортної системи світу (збільшення загального тоннажу суден; заміна вітрильників пароплавами).

• революція в засобах зв'язку (винахід електричного телегра­фу; прокладання в 1866 р. трансатлантичного кабелю, що дозво­лило встановити зв'язок між Америкою та Європою).

Характерною рисою цього етапу є випереджаючі темпи зрос­тання світового товарообороту порівняно з темпами зростання промислового виробництва в світі, що свідчить про велике зна­чення для країн розвитку зовнішньої торгівлі. Головну роль на світовому ринку в цей період відігравала Великобританія, частка якої в обсязі світової торгівлі становила 25 %.

У 1997р. частка трьох найбільших експортерів світу — США Німеччини та Японії — у світовій торгівлі становила 28,7 %, а Великобританії — лише 5 %. Основною статтею експорту однієї з найбільших колоніальних держав були текстильні вироби, а ввозились переважно сировина для текстильної промисловості та продовольчі товари з колоній і США.

Суттєвою особливістю даного етапу розвитку міжнародної торгівлі є вивезення товарів, тобто експорт товарів, вироблених на національній території. У сфері регулювання міжнародних тор­говельно-економічних відносин цей етап характеризується заро­дженням політики фритредерства — свободи торгівлі та невтручання держави у підприє­мницьку діяльність, основним прихильником якої була Великоб­ританія. Одним з найпопулярніших інструментів політики фрит­рейдерства було зниження мита на товари у взаємній торгівлі, що сприяло збільшенню вивезення англійських товарів за кордон .

IІ Етап характеризується такими основними середовищними
чинниками:

• науково-технічний прогрес у виробництві товарів, який за­безпечив зниження ваги одиниці товару, підвищення якості збе­реження продукції під час транспортування (консервування, за­морожування);

• подальше вдосконалення транспортних шляхів та суттєве вдосконалення якісних характеристик транс­портних засобів (збільшення місткості, розширення номенклату­ри: поява спеціалізованих транспортних засобів для транспорту­вання специфічних товарів, збільшення швидкості пересування).

Основною особливістю розвитку міжнародної торгівлі на цій стадії стає вивезення капіталу, що забезпечував як збільшення експорту товарів, так і захоплення вигідних ринків збуту та дже­рел сировини. За допомогою експорту капіталу фірми посідали ключові позиції в господарстві тих країн, куди вивозився капітал, особливо якщо це були менш розвинуті країни, таким чином за­безпечуючи собі отримання високих прибутків.

Цей період став початком формування транснаціональних корпорацій, міжнарод­них монополій.

Другою особливістю періоду, що розглядається, є динамічні­ше зростання товарообороту світової торгівлі. Вже у 1880р. він збільшився в 5 разів порівняно із 1850 p., а порівняно з 1800 р. — у 10 разів. У цей період відбуваються також суттєві зміни в спів­відношенні сил на світовому ринку.

Наступною особливістю розвитку міжнародної торгівлі в цей період є також те, що переважна частина світового товарооборо­ту припадала на взаємний товарооборот між невеликою кількістю індустріальне розвинутих країн, жителі яких становили незначну частину населення земної кулі. Так, напередодні Першої світової війни 11 найбільш розвинутих країн (Великобританія, Німеччи­на, Франція, США, Італія, Японія, Бельгія, Нідерланди, Швеція. Швейцарія, Канада) забезпечували понад 55 % світового експор­ту, в той час як їх населення становило лише 20 % світового.

За останнє десятиріччя цього етапу (1904-1914 pp.) темпи зрос­тання світової торгівлі уповільнюються, що передусім пояснюється особливостями регулювання зовнішньої торгівлі країн, а саме: по­силенням протекціоністських тенденцій, зумовлених зростаючим впливом монополій на зовнішньоекономічну політику своїх держав. При цьому характер протекціонізму змінюється — із захисного він перетворюється на наступальний, тобто такий, що охороняє від іноземної конкуренції не слабкі галузі національної економіки, а най­більш розвинуті та високомонополізовані.

III Етап деякі фахівці називають «мертвим», або «чорним» періодом у розвитку міжнародної торгівлі. Чверть сторіччя (1914— 1939рр.), що тривав цей етап, позначені подіями Першої світової війни та її руйнівними наслідками для економік європейських країн, економічними кризами 1920—1921 pp. та 1929—1933 pp., початком формування двох світових систем господарства.

Основні особливості і риси цього етапу можна охарактеризу­вати таким чином:

  • довготермінове і глибоке порушення міжнародних торговель­но-економічних зв'язків, зумовлених наслідками світової війни та революції в Росії;

  • значне скорочення світового товарообороту внаслідок загаль­них несприятливих економічних і політичних умов, що спричинили як падіння фізичного обсягу торгівлі, так і зниження світових цін;

  • незмінність товарної структури світового товарообороту (основними товарами залишились сировина, продовольство та паливо, частка яких сягала 60 % світового експорту);

Ускладненню міжнародної торгівлі сприяли також особливості Державного регулювання, а саме: посилення митного протекціонізму та розпад існуючої міжнародної валютної системи, що при­звело до виникнення окремих валютних блоків. Останні являли сооою валютні угруповання країн, що створювались для забезпе­чення валютноекономічного пріоритету тієї країни, яка очолюада цей блок, шляхом прикріплення валют країн-учасниць до її валюти. Так, у 1931 р. стерлінговий блок на чолі з Великобританією об'єднав практично всі країни цієї імперії та ряд держав, ті­сно пов'язаних з нею економічно. Піз­ніше до нього приєднались Швеція, Норвегія, Данія, Японія, а згодом — Німеччина та Іран. Всього до блоку входило 22 країни. Курс національних валют країн-учасниць перебував у залежності від фунта стерлінгів, а стосовно долара і валют країн, що не вхо­дили до блоку, то встановлювався у відповідності з курсом фунта до долара та цих валют. Стерлінговий блок у цей період мав най­більший вплив.

У 1933р. був створений доларовий блок, до складу якого ввійшли США, Канада та майже всі країни Латинської Америки. У цьому ж році група країн, що дотримувалась золотого стандарту (Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а згодом — Італія та Польща), утворили золотий блок, який, однак, розпався у 1936 р. внаслідок введення країнами валютних обмежень та фактичної відмови від золотого стандарту під тиском кризових процесів.

Всередині блоків обмін валютою був вільним, але поза ними діяли обмеження на обмін валют, що врешті-решт призвело до скорочення обсягів міжнародної торгівлі. Комерційні торговельні зв'язки дедалі частіше замінялися кліринговими угодами. Внас­лідок цього обсяг міжнародного товарообороту в 1933 р, скоротився порівняно навіть з 1929 р. у 2,8 рази.

Згортанню міжнародної торгівлі сприяло також введення Ве­ликобританією в 1932 р. системи пільг (преференцій), механізм якої полягав у тому, що одна країна або група країн встановлю­ють особливе пільгове (преференційне) мито на товари, яке не поширюється на товари інших країн. Ця система застосовувалась Великобританією, а згодом й іншими країнами для отримання дешевої сировини та продовольства з економічно залежних країн. Преференції широко використовувались у торгівлі з країнами, що входили до валютних блоків.

IV етап. Повоєнний, етап розвитку міжнародної торгівлі дістав ще назву «золотого» — саме в цей період було досягнуто 7 % щоріч­ного приросту світового експорту. В цей період міжнародна тор­гівля розвивалась під впливом таких середовищних чинників:

• посилення двох світових систем господарства — капіталістич­ної та соціалістичної;

  • розпад колоніальної системи, який почався після Другої світо­вої війни: за 30 повоєнних років політичну незалежність завоювали більше ніж 100 колишніх колоній і напівколоній, а повна ліквідація колоніальної системи закінчилась у середині 70-х років падінням останньої і найстарішої португальської колоніальної імперії;

  • початок формування регіональних економічних інтеграційних угруповань: Рада економічної взаємодопомоги — міжурядова еко­номічна організація соціалістичних країн Європи, 1947р.; Бені­люкс — економічний союз Бельгії, Нідерландів та Люксембургу, 1958 p.; Європейська Асоціація вільної торгівлі — торговельний блок семи західноєвропейських країн (Австрія, Великобританія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія та Швеція), 1956 p.; Євро­пейська економічна спільнота (ЄЕС) — державне об'єднання шес­ти європейських держав (Федеративна Республіка Німеччина, Франція, Італія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург), створене з ме­тою формування спільного ринку шляхом ліквідації митних тари­фів і проведення спільних заходів в економічній та соціальній сферах).

Особливістю цього етапу є достатньо високі темпи приросту світового товарообороту і швидше, ніж після Першої світової війни, відновлення як національних економік, так і зовнішньое­кономічних зв'язків. Наприклад, за 20 років, починаючи з 1950 p., обсяг світового експорту збільшився майже в 5 разів, а в індуст­ріальне розвинутих країнах — у 7,5 рази.

V етап - Сучасний, етап розвитку міжнародної торгівлі вже сьогодні можна поділити на два періоди:

  • конкуренції двох світових систем господарства — капіталіс­тичної та соціалістичної (до початку 90-х років);

  • глобалізації світової економіки (з початку 90-х років). Кожному із зазначених вище п'яти етапів розвитку міжнарод­ної торгівлі притаманні:

• певні середовищні чинники розвитку;

• особливості, що відтворюють рівень інтернаціоналізації ви­робництва і роль міжнародної торгівлі у розвитку національних господарств;

  • пріоритетні методи регулювання зовнішньої торгівлі більшос­ті країн світу.

З другої половини XX століття помітно проявилася нерівномірність динаміки зовнішньої торгівлі. Це вплинуло на співвідношення сил між країнами на світовому ринку. Домінуюче положення США було похитнуте. У свою чергу, експорт Німеччини наблизився до американського, а в окремі роки навіть перевершував його. Крім Німеччини помітними темпами ріс експорт і інші західноєвропейські країни. У 80-і роки значний ривок у сфері міжнародної торгівлі зробила Японія. До кінця 80-х років Японія стала вибиватися в лідери по факторах конкурентоздатності. У той же період до неї приєдналися «нові індустріальні країни» Азії - Сінгапур, Гонконг, Тайвань. Однак до середини 90-х років США знову виходять на лідируючі позиції у світі по конкурентоздатності. За ними впритул йдуть Сінгапур, Гонконг, а також Японія, що раніше протягом шести років займала перше місце.

Поки розвиваються країни в основному залишаються постачальниками сировини, продовольства і порівняно простих виробів готової продукції на світовий ринок. Однак темпи росту торгівлі сировиною помітно відстають від загальних темпів росту світової торгівлі. Таке відставання обумовлюється виробітком замінників сировини, більш ощадливим його використанням, поглибленням його переробки. Промислово розвиті країни практично цілком захопили ринок наукомісткої продукції. Разом з тим, окремі країни, що розвиваються, насамперед «нові індустріальні країни», зуміли домогтися істотних зрушень у реструктуризації свого експорту, підвищення в ньому частки готової продукції, промислових виробів, у т.ч. машин і устаткування. Так, частка промислового експорту країн, що розвиваються, у загальному світовому обсязі на початку 90-х років склала 16.3%.



  1. Система показників розвитку міжнародної торгівлі


Основою системи показників розвитку міжнародної торгівлі є група обсягових індикаторів, до складу якої входять експорт, реекспорт, імпорт, реімпорт, зовнішньоторговельний обіг, гене­ральна торгівля, спеціальна торгівля та фізичний обсяг торгівлі.

Експорт — вивезення то­варів, робіт, послуг, результатів інтелектуальної діяльності, в т. ч. виключних прав на них, з митної території країни за кордон без зобов'язання їх зворотного ввезення.

Найбільшими країнами—експортерами товарів і послуг на сві­товому ринку в останнє десятиріччя є Сполучені Штати Америки, Німеччина, Японія, Великобританія, Франція, Італія, Канада, Ні­дерланди та Бельгія, питома вага яких у світовому експорті пере­вищує 50 %.

Імпорт — ввезення това­рів, робіт, послуг, результатів інтелектуальної діяльності, в т. ч. виняткових прав на них, на митну територію країни з-за кордону без зобов'язання про зворотне вивезення. Імпорт розраховується у вартісних одини­цях за певний період, найчастіше, за рік. Обсяги імпорту однорід­них, порівняних товарів можуть розраховуватись у кількісних, одиницях (цукор, пшениця, цемент тощо).

Уряд кожної країни встановлює кордони митної території, а також вирішує питання щодо виокремлення з неї вільних зон, які не підлягають митному контролю.

Зовнішньоторговельний обіг — сума вартості експорту і імпорту країни або груп країн за певний період: рік, квартал, мі­сяць. Зовнішньоторговельний обіг показує загальні обсяги зовнішньоторговельної діяльності, тобто експорту та імпорту в цілому:

ЗТО = Е + І,

де ЗТО — зовнішньоторговельний обіг; Е — обсяг експорту (у вартісних одиницях); I—обсяг імпорту (у вартісних одиницях).

Світовий товарообіг — сума вартості експорту та імпорту всіх країн світу.

Генеральна (загальна) торгівля — прийняте у міжнарод­ній статистиці позначення зовнішньоторговельного обігу з урахуванням вартості транзитних товарів. Показує загальне зовнішньоторговельне «навантаження» на країну, включаючи обсяги ввезення, вивезення та транзиту товарів:

,

де ГТ— генеральна (загальна) торгівля; Е — вартість експорту; I—вартість імпорту; Т— вартість транзитних товарів, перевезених через територію країни.

Спеціальна торгівля — експорт та імпорт, зумовлені іс­нуванням двох систем обліку товарів у статистиці зовнішньої тор­гівлі:

• спеціальної системи обліку для деяких видів товарів;

• загальної системи, що застосовується до всіх товарів;

• вивезення товарів після переробки під митним контролем;

• націоналізовані товари.

Загальний експорт складається зі спеціального експорту та реекспорту.

Спеціальний імпорт включає:

• товари, ввезені для внутрішнього споживання або переробки; товари, ввезені для переробки під митним контролем;

• товари, ввезені для переробки на приписних митних складах. Загальний імпорт складається зі спеціального імпорту та вар­тості товарів, що знаходяться на приписних складах.

Фізичний обсяг зовнішньої торгівлі — оцінка експорту або імпорту товарів у незмінних цінах одного періоду (як прави­ло, року) для отримання інформації щодо руху товарної маси без впливу коливання цін.

Індекс фізичного обсягу розраховується за формулою:

,

де I ф.О — індекс фізичного обсягу; p — ціна товару в базисному періоді; q1 -— кількість товару в періоді, що вивчається; q0 — кількість товару в базисному періоді.

Результуючі показники, до яких належать сальдо торговель­ного балансу, сальдо балансу послуг, сальдо балансу поточних опе­рацій, індекси стану платіжного балансу, індекс «умови торгівлі», індекс концентрації експорту, коефіцієнт імпортної залежності країни, у сукупності характеризують стан зовнішньої торгівлі за критерієм збалансованості експорту та імпорту, ефективності та місця країни в світовій торгівлі.

Розрахунковий баланс — це співвідношення вимог і зобов'я­зань даної країни щодо інших країн на певну дату, незалежно від термінів надходження платежів. Розрахунковий баланс за певний період характеризує лише динаміку вимог і зобов'язань однієї країни стосовно інших, але не може використовуватись для оцінки результативності, збалан­сованості міжнародних економічних, в т. ч. торговельних відно­син. Цю функцію виконує платіжний баланс.

Платіжний баланс — це співвідношення суми платежів, здій­снених даною країною за кордоном, і надходжень, отриманих нею з-за кордону, за певний період (рік, квартал, місяць).

За методологією Міжнародного Валютного Фонду, платіжний баланс — це систематичний перелік усіх економічних операцій, що були здійснені за певний проміжок часу між резидентами даної країни та нерезидентами (резидентами всіх інших країн світу).

Сальдо — різниця між грошовими надходженнями і витратами за певний проміжок часу.

Індекс «умови торгівлі» — відношення експортних цін країни до її імпортних цін.

Якщо індекс розраховується щодо великої сукупності товарів, то він визначається як співвідношення індексів експортних та ім­портних цін. Для цього розраховується індекс експортних цін (в одиницях національної або іншої валюти):

Остаточно індекс «умови торгівлі» розраховується як співвідношення двох індексів:

,

де Іу.т. — індекс «умови торгівлі»; Рх — індекс експортних цін (в одиницях національної або ін­шої валюти); Рт — індекс імпортних цін.

Індекс «умови торгівлі» дає важливу інформа­цію для оцінки змін у зовнішній торгівлі країн, але використову­вати його доцільно тільки в сукупності з даними щодо обсягів торгівлі та причин коливання (зменшення або збільшення) екс­портних та імпортних цін.

Індекс концентрації експорту (індекс Хіршмана) — за­стосовується у світових зіставленнях і показує, наскільки широ­кий спектр товарів експортує країна. При 239 класифікованих видах продукції (за методологією ООН), він має вигляд:

,

Нj — індекс концентрації експорту країни/ (j — індекс країни); 239 — кількість видів продукції за класифікацією ООН; i — індекс товару (від 1 до 239); хі — вартість експортованих товарів країною.

Коефіцієнт імпортної залежності країни — відношен­ня обсягу імпорту певного товару до обсягу його споживання в країні. Імпортну залежність можна охарактеризувати як залеж­ність країни від зовнішнього ринку в яких-небудь товарах або їх групах внаслідок відсутності в країні необхідних для виробницт­ва потужностей, сировини, кваліфікованих кадрів або через при­чини економічного та політичного характеру.

Структурні показники розвитку міжнародної торгівлі ха­рактеризують експортні та імпортні товарні потоки за такими ознаками, як товарний склад і регіональна спрямованість.

Індекс диверсифікації експорту — це індекс відхилення товарної структури експорту країни від структури світового екс­порту. Використовується, як правило, для визначення розбіжнос­тей У структурі зовнішньої торгівлі країн, експорт яких є достат­ньо різнобічним. Розраховується на базі абсолютного відхилення частки або іншого товару в експорті країни від його частки у сві­товому експорті. Для цього використовується формула:

,

де Sj — індекс диверсифікації експорту країни; hj — частка товару в загальному експорті країни; hij — частка товару в загальному світовому експорті.

Хоча індекс і характеризує кількісну відмінність товарної структури експорту країни від структури світового чи регіональ­ного експорту, але на його підставі не можна засвідчувати, що структура експорту однієї країни краща або гірша за іншу.

Недоліком даного показника є його значна залежність від кон'юнктури світових товарних ринків і насамперед від коливан­ня цін на сировину. Навіть незначна їх зміна на окремі товари може суттєво вплинути на рівень індексу диверсифікації експор­ту країни.

Показники інтенсивності міжнародної торгівлі. У світо­вій практиці для виміру зовнішньоторговельної інтенсивності країн використовується два типи показників: обсяг зовнішньої торгівлі (або експорту, або імпорту окремо) на душу населення країни та відношення експорту (або імпорту, або зовнішньотор­говельного обігу окремо) до валового внутрішнього продукту (ВВП) країни.

Обсяг експорту, імпорту або зовнішньоторговельного обігу на душу населення:

; ; ,

де Ед — експорт на душу населення; Ід — імпорт на душу населення; ЗТОд — зовнішньоторговельний обіг на душу населення; Е — вартість національного експорту за рік; І — вартість національного імпорту за рік; ЗТО — зовнішньоторговельний обіг країни за рік (Е + І); Ч — чисельність населення країни на відповідний рік.

Експортна квота. У міжнародних зіставленнях експор­тна квота використовується не тільки для характеристики рівня інтенсивності зовнішньої торгівлі країни, а й з метою оцінки рівня відкритості національного господарства, участі в міжнародно­му розподілі праці. Розраховується за формулою:

,

де Ке — квота експортна; Е — річний обсяг експорту країни; ВВП — валовий внутрішній продукт країни за аналогічний період.

Використовуючи дані щодо експортної квоти країни в аналі­тичних цілях, слід брати до уваги такі закономірності:

  • за стабільних (нормальних) умов відтворення експортна кво­та для кожної конкретної країни протягом певного історичного періоду зберігається більш-менш постійною;

  • експортна квота тим більша, чим вище розвинуті виробничі сили країни;

  • у великих країнах експортна квота, як правило, менша, ніж у малих;

  • за відносно однакового рівня розвитку виробничих сил екс­портна квота тим більша, чим менший економічний потенціал країни;

  • експортна квота країни тим вища, чим розвинутіші її виробничі сили, чим більше в її галузевій структурі виробництв з поглибле­ним технологічним розподілом праці, чим меншим є її економіч­ний потенціал та забезпеченість власними природними ресурса­ми.

Імпортна квота як частка імпорту у валовому внутріш­ньому продукті країни характеризує також рівень залежності країни від імпорту товарів і послуг. Розраховується за формулою:

,

де Кj — квота імпортна; І- обсяг імпорту країни за певний рік; ВВП — валовий внутрішній продукт країни за аналогічний період.

Показники економічної ефективності експорту та ім­порту. Розрахунок економічної ефективності провадиться шля­хом зіставлення досягнутого економічного результату (ефекту) з витратами ресурсів на отримання цього ефекту. Економічні ре­зультати і витрати ресурсів мають кількісний вимір, а тому й економічна ефективність може вимірюватися кількісно.

Макроекономічні показники ефективності зовнішньої торгівлі.

Макроекономічний показник ефективності зовнішньо­торговельного обігу:

,

де ето — ефективність зовнішньоторговельного обігу; bi — економія витрат у результаті імпорту; be — національні витрати на експорт.

Макроекономічний показник ефективності експорту:

,

де ее — ефективність національного експорту; ve — валютна виручка від експорту товарів і послуг; be — національні витрати на експорт.

Макроекономічний показник ефективності імпорту:

,

де eі — ефективність національного імпорту; bі— економія витрат у результаті імпорту; Vі — валютні витрати на імпорт.

Сферою застосування цих макроекономічних показників є тільки аналітичні макроекономічні розрахунки з метою розробки та обґрунтування можливих варіантів торговельно-політичних заходів, спрямованих на реалізацію державних інтересів у розвитку зовнішньоторговельної діяльності країни.

Показники ефективності зовнішньоторговельної опе­рації, їх доцільно розрахувати перед укладанням зовнішньотор­говельних угод, при плануванні зовнішньоторговельної діяльнос­ті, а також з метою оцінки ефективності експортно-імпортних операцій за попередній період.

Показники динаміки розвитку міжнародної торгів­лі — це будь-який з розглянутих вище показників, зміни якого (темпи зростання, темпи приросту) досліджуються за певний період (20, 10, 5 років, рік по місяцях тощо).

Показники зіставлення — це будь-який з розглянутих вище показників, порівнянний з аналогічним показником іншої країни (регіону або світу в цілому).




скачати

© Усі права захищені
написати до нас