Лекція 2. Текст. Види текстів. Художній текст.
План:
Поняття про текст.
Види текстів та їх властивості.
Художній текст як креативне відображення дійсності.
Ключове слово і художній текст.
Поняття про текст.
У системі синтаксичних одиниць текст розглядається як найвища комунікативна одиниця в ієрархії: словосполучення, речення, складне синтаксичне ціле, текст. Поняття «текст» має різноманітні визначення, суть якого – це функціонально завершене мовне ціле, основне завдання якого визначається певною метою мовленнєвої діяльності; це закрита система складної внутрішньої організації, всі елементи і рівні якої знаходяться в тісній взаємодії й орієнтовані авторською точкою зору на передачу певної системи пізнавальної інформації.
Текст – це писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень, об’єднаних у ближчій перспективі смисловими і формально-граматичними зв’язками, а в загальнокомпозиційному, дистантному плані – спільною тематичною і сюжетною заданістю.
Проте, як вважає Ю.Лотман, «читач вносить у текст свою особистість, свою культурну пам’ять, коди й асоціації. А вони ніколи не ідентичні авторським», а отже – наше сприйняття тексту дуже індивідуальне.
Текст передбачає сплетіння окремих ліній у суцільну павутину, яка утримує себе і не дозволяє якійсь окремій нитці випасти із плетива, і художній текст відповідає цьому визначенню, позаяк його елементи сплетені у єдину словесно- звукову послідовність, що свідчить про те, що жодного зайвого елемента в тексті не може бути.
Види текстів та їх властивості
Текст антропонімний –текст, у якому переважають антропоніми, об’єднані в певній послідовності, що поєднуються з обов’язковими чи факультативними апелятивними компонентами, напр.: «Реєстр війська Запорозького», рекрутські списки, списки виборців, поминальні книги. Антропонімний текст може бути побутовим, документальним чи літературним.
Текст безпунктуаційний – текст, у якому або взагалі немає пунктуації, або наявні лише певні розділові знаки, необхідні для розуміння змісту. Єдиним засобом дискретності тут можна вважати міжслівні відступи, що зумовлені структурно-інтонаційними чинниками. Напр.: І сум і жаль і висновки повчальні / І слово непосильне для пера / Душа пройшла всі стадії печалі / Тепер уже сміятися пора (Л. Костенко)
Текст зв’язний – відрізок усного або писемного мовлення, що характеризується значною протяжністю, цілісною тематичною та логічною єдністю і розчленовується на більші або менші складові частини. Під зв’язним текстом розуміють, звичайно, певну (закінчену) послідовність речень, абзаців, надфразних одиниць, пов’язаних за смислом відповідно до задуму мовця (автора тексту).
Текст канонічний – текст, раз і назавжди встановлений, стабільний у цілому і зокрема, обов’язковий для всіх видань.
Текст креолізований – текст, фактура якого складається з двох частин: вербальної (мовної / мовленнєвої) та невербальної (такої, що належить до інших знакових систем, ніж природна мова). Це ілюстровані тексти, в яких вербально виражена інформація сполучається із зображеннями.
Текст культури прецедентний – одне з найважливіших понять міжкультурної комунікації та лінгвокультурології; тип тексту, добре знайомий будь-якому середньому члену національної лінгвокультурної спільноти і звернення до якого багаторазово поновлюється в процесах комунікації, завдяки пов’язаним із цим текстом прецедентним висловленням і / або прецедентним іменам. Такі тексти мають семіотичний характер, тобто впізнаються за натяком, цитатою, жартом тощо.
До текстів культури прецедентних перш за все належать так звані «хрестоматійні» твори художньої літератури, шедеври фольклору, а також найбільш вдалі тексти пісень, реклами, анекдотів, популярні лозунги тощо. Володіння текстом культури прецедентним – необхідна умова соціалізації особистості, прилучення до певної етнічної культури, комфортного самовідчуття; неволодіння ним – ознака того, що особистість є «чужою» у межах саме цієї культури.
Текст наративний – розповідь, опис, які вибудовуються за допомогою відбору і сполучуваності відповідних засобів мови. Тут актуальними є 3-я особа персонажа, героя з позиції автора, розповідача (хоча буває розповідання і від 1-ї особи), таксисні (ланцюжки дієслів недоконаного й доконаного виду, минулий час (хоча буває розповідь в теперішньому часі) тощо. (Таксис вказує на темпоральне значення порядку дій на основі відносної позиції відліку (відношення дії до дії), виражений дієсловом чи дієслівним комплексом для відображення взаємопов'язаних з погляду мовця подій).
Текст поетичний – художнє мовлення, в основі якого лежить повторення певних ритмічно-римових строфічних елементів.
Текст прозовий – художньо-словесне мовлення, якому не властиві строго визначені закономірності у відношенні до ритмічної організації.
Текст у тексті – особлива риторична побудова, у якій відмінність у закодованості різних частин тексту стає виявленим чинником авторської побудови і читацького сприйняття тексту. Перемикання з однієї системи семіотичного усвідомлення тексту на іншу на якійсь внутрішній структурній межі стає у цьому випадку основою ґенерування смислу. Така побудова насамперед загострює момент гри у тексті: з позиції іншого способу кодування текст набуває рис підвищеної умовності, відзначається його грайливий характер, іронічний, пародійний, театралізований тощо зміст. Водночас відзначається роль меж тексту, як зовнішніх, що відділяють його від не-тексту, так і внутрішніх, що розділяють ділянки різної кодованости.
Прийом інтертекстуальних зв’язків, який полягає у введенні до текстової архітектоніки, здебільшого художнього змісту, ще одного, на перший погляд, чужого за своїм стилем тексту.
Текст художній – динамічна, полізначеннєва величина, соціокультурний феномен, що має свої сутнісні ознаки і розглядається як складний об’єкт вивчення.
Художній текст (дискурс) формується (перебуваючи в постійному процесі становлення) як онтологічно відкрита величина: він звільняється від конвенційних форм стереотипної закріпленості, відкриваючи в собі реляційно-смислові парадигми, нове дистанціювання поверхневих і глибинних семантичних структур, що може спричинювати зміну текстуальних і міжтекстових перспектив.
Художній текст здатний виступати одним із компонентів акту художньої комунікації, представляючи особливу художню реальність, яка, поєднуючись із дискурсами автора та читача, створює новий тип дискурсу – художній.
Генерування нових смислів – домінантний аспект тієї роботи, яку виконує художній текст у системі культури.
Художній текст імітує дійсність, створюючи вторинну реальність.
Текстові категорії
| Основні текстові категорії | інформативність комунікативність |
| Внутрішньотекстові категорії | зв’язність цілісність членованість |
| Текстово-дискурсивні категорії | референційність інтерсуб’єктність інтертекстуальність» |
Художній текст як креативне відображення дійсності
Художній текст будується відповідно до образного мислення і спрямований на емоційну сферу читача, має комунікативно-естетичну функцію впливу на особистість. Звідси – текст маніфестує ідіостиль автора, має підтекстний, інтерпретаційний функціональний план, конструює вторинну дійсність.
Художній текст є мовним феноменом, він містить в собі особливий, надзвичайно великий художній світ, відображає дійсність, і разом з тим вигаданий світ автора.
Літературний текст – це певна модель світу, певне повідомлення мовою мистецтва, яке просто не існує поза цією мовою, як і поза іншими мовами суспільних комунікацій. У художньому тексті все системно (все не випадково, має свою мету) і все є певним порушення системи. Такий своєрідний парадокс постає через те, що художній текст – це надзвичайно складна ієрархічна система, це неодноразово закодований текст. І кожен новий читач декодує його по-своєму, скільки читачів – стільки існує й інтерпретацій.
Російський дослідник В. Руднєв наголошує на тому, що „художня література не є відображенням реальності, художня література – це відображення мовленнєвої діяльності, яка є характерною для тої національної мовної культури, якій належить автор; вона є рефлексією тієї мовної культури та збагачує її.
Слід відзначити, що текст неможливо досліджувати без звернення до конкретного творця – самого автора, хоча сьогодні переважають підходи, які інтерпретують текст відособлено від автора, що бере свій початок із ессе французького філософа, літературного критика та теоретика Ролана Барта, в якому він говорить про „смерть автора“. Проте, ми погоджуємося із думкою В. Бєляніна про те, що художній текст – це особистісна інтерпретація дійсності. Письменник описує ті фрагменти реального світу, які йому знайомі; розвиває ті думки, які йому близькі і зрозумілі; використовує мовні елементи й метафори, які наповнені для нього особистісним змістом.
Художня література імітує реальність, створює із свого, по суті системного, матеріалу модель позасистемності. Мова художнього твору особлива, з її допомогою письменник виражає своє світосприйняття та закодовує глибинні смисли художнього твору, використовуючи природну мову лише як будівельний матеріал. Мова художнього тексту – це особлива знакова система, вона – єдина для різних мов, і в цьому значенні , з точки зору З.Тураєвої, „Анна Кареніна“ і „Мадам Боварі“, „Євгеній Онєгін“ та „Дон Жуан“ написані однією мовою, яка характеризується неоднозначністю (амбівалентністю) семантики, множинністю інтерпретацій.
У літературному тексті складаються особливі відносини між трьома основними величинами – світом дійсності, світом понять та світом значень. Це відображає такі глибинні характеристики тексту, як поєднання відображення об’єктивної дійсності (складного, недзеркального, непрямого) та фантазії, поєднання правди та вигадки.
Художня оповідь порушує всі умови конвенційної комунікативної ситуації: єдності часу і простору, тотожності світу комунікантів та світу їх референції, конкретно-референтного адресата, який не збігається із самим мовцем, оскільки конвенційна схема комунікації в художньому тексті зазнає серйозних змін у зв’язку із розщепленням адресата на деяку кількість суб’єктів свідомості: автора, оповідача, персонажів.
Кожен твір літератури – це складна багатопластова модель.
М. Поляков виділяє три основні пласти художнього твору як складного естетичного утворення:
1) певна матеріальна система (звуків, слів, кольорів, залежно від виду мистецтва);
2) складне змістове (семантичне) поле, що реалізується цією системою;
3) ідейно-емоційна система (тобто ланцюжок ідей, який породжує певну надтекстову „модель життя“).
З цього випливає, що, з одного боку, творчий процес залежить від соціальної дійсності, а, з іншого боку, в основі цього процесу знаходиться художник, який здійснює суб’єктивний пошук.
Багато текстів здатні передавати не лише те, що має буквальну інтерпретацію, а й те, що втягнуте в текст асоціаціями й конотаціями, часом неусвідомленими. Дослідник-лінгвіст І. Гальперін виділяє три типи інформації в текстах:
1) змістово-фактуальна інформація, що стосується подій, фактів, процесів, які відбуваються в можливому світі тексту, здебільшого представлені вербально у предметно-логічних значеннях, що декодуються на основі досвіду адресата;
2) змістово-концептуальна інформація як індивідуально-авторське розуміння відношень між явищами, що описані засобами попереднього типу інформації; задум автора, його інтенція; сприйняття читачем зв’язків причини і наслідку, їхньої значущості в соціальному, політичному, культурному житті народу, включаючи відносини між окремими індивідуумами, їх складної психологічної та естетико-пізнавальної взаємодії;
3) змістово-підтекстова інформація як імпліцитний зміст тексту, що ґрунтується на здатності одиниць мови породжувати асоціативні й конотативні значення, а також на здатності речень у надфразових єдностях додавати певні смисли.
Змістово-фактуальна та змістово-концептуальна інформація відповідають двом вершинам мовного знаку – денотату (плану вираження) та сигніфікату (плану змісту). Сама структура знаку передбачає, що текст передає інформацію про деякі фрагменти дійсності, ситуації, події (денотат), тобто будь-який текст передає певний образ світу. Водночас текст – це витвір автора, тобто він не просто містить образ світу, а саме такий образ світу, який уявляє собі мовець.
Текст завжди будується як такий, що має певний зовнішній світ, із яким він співвідноситься, – це може бути реальний чи вигаданий світ, одне явище, подія чи значний аргумент дійсності. Процес співвіднесення та результат такого співвіднесення мовного вираження та дійсності називається референцією. У такому випадку різниця між реальними та вигаданими референтами не буде принциповою, хоча окрім тотожності між цими двома світами існують також і певні відмінності: „… загалом реальний світ існує незалежно від тексту, а вигаданий світ тексту породжується текстом. Іншими словами можна сказати так: у розмовному дискурсі мовець належить світу, в якому він здійснює референцію; тоді як автор художнього тексту, власне кажучи, ні“. У процесі опису семантичного простору тексту істотною є лише подвійна інтерпретація: зі сторони автора – дійсності, яка має відношення до тексту, та зі сторони читача – дійсності, відтвореної в процесі читання тексту і після його прочитання.
4. Ключове слово і художній текст
Проблема вивчення ключових слів дуже актуальна, але в сучасному мовознавстві мало досліджена. Ключові слова /подалі - КС/ займають вагоме місце у художньому тексті /подалі - ХТ/ творів письменника. Термін ключові слова побутує в науковій філологічній літературі тривалий час. Найчастіше його вживають без визначення, як щось само по собі зрозуміле. Причому нерідко для позначення цього поняття користуються різними лексемами: лейтмотивні слова /Адмоні В.Г. і Сільман Г.І., Бочаров С.Г., Кожевнікова Н.А./, слова-скріпи /Гей М.К./, слова-символи /Гіршман М.М., Малявін Д.В., Сологуб Н.М./, ключі-коментарії /Гросман Л.П./, ключові слова /3убова Л.В., Малявін Д.В., Будагов Р.А./, слова-фаворити /Кухаренко В.А., Малявін Д.В./, опорне слово /Кожевнікова Н.А./, наскрізне слово /Кожевнікова Н.А./, концептуальні слова /Петровський В.В./, тематичні слова /Малявін Д.В., слова-субстантиви /Міхалінчик Л./, опорні ключові метафоричні словоформи /Матвєєва Т.П./. Іноді значення названих вище термінів далеко не тотожні в розумінні того чи іншого автора, воно може мати зони перехрещення. КС виступають предметом не тільки зорового сприйняття - вони є епіцентром твору. КС несуть ключову інформативність оповіді. КС становлять більш витончену систему засобів опису, портрету, думок, почуттів, дій, явищ та широких суспільних процесів. Склад, природа, функція КС визначаються характером ідейно-тематичного спрямування образної системи письменника та елементу стилю. Адже, ключові слова у реалістично-побутовому оповіданні часто схрещуються з метафоричними зображеннями, фольклорними епітетами, фразеологічними зворотами, лейтмотивом, символом.
У наш час не існує єдиної термінології, яка означила б межі існування й функціонування КС. Існує чітке розмежування буденного розуміння КС та термінологічного, при якому КС розглядаються як елемент художньої системи певного твору чи ряду творів певного письменника. Дослідник вказує на те, що вичленення КС у тексті залежить від підготовки читача. Ступінь вирізнення КС може бути різним, якщо мати на увазі фактори, пов’язані з художнім цілим.
Будагов Р.А. вказує на відносну самостійність КС у тексті. У праці науковця запропонована класифікація КС за рівнем вирізнення:
А) дія в межах епізоду /вирізненість мінімальна/;
Б) в межах ряду епізодів, розділів /вирізненість значно посилюється/;
В) поширеність у межах всього тексту /вирізненість таких слів максимальна/.
Ключові слова в літературних творах однією своєю, предметно речовою, стороною звернені до деталей побуту, а іншою до морально-естетичних проблем. Вони семантично багатогранні. Тому дослідження принципів і прийомів перетворення слів побутового змісту в слова "ключові" дає нам можливість глибше проникнути в ідейно-художню структуру твору, ясніше зрозуміти характер роботи письменника над мовою" /Петровський/. На його думку, письменник створює свою замкнену систему словесно-художніх зображувальних засобів, варіює певні структурно-семантичні типи ключових слів, що є ідейно-естетичними домінантами його твору.
Ключові слова або обслуговують окремі тематичні блоки тексту /=локальні тематичні слова/, або реалізують /спільно з іншими елементами художнього тексту/ ідейний задум усього твору /=універсальні ключові слова/. Ті й другі реалізують оцінну модальність. Обов’язковою умовою придбання словом статусу ключового слова є, по-перше, реалізація ним суб’єктивно-модального контекстуального значення, по-друге, неодноразове використання у тексті. Повтор ключового слова може носити контактний /об’єднуючий послідовно два, три й більше абзаців/, або дистантний /об’єднуючий абзаци, які розташовані в різних розділах, іноді на початку та наприкінці твору/. Контактне використання ключового слова репрезентує накопичення суб’єктивно-оцінного відношення автора до опису. Дистантне розташовування, як правило, характерне для універсальних ключових слів. Чим більше дистанція між вживанням ключового слова, тим сильніше емоційний вплив на читача, тим ефективніша прагматична установка письменника. Дистантне розташування КС у тексті сприяє створенню потужного висвітлення суб’єктивно-авторської оцінки персонажів й викликає відповідне відношення до них читача. Поряд із високою частотністю серед автосемантичної лексики дослідники вказують на ще одну властивість КС - активну участь у створенні обраної системи творів. У тексті художнього твору реалізуються всі можливі контекстуальні зв’язки слова, проявляються додаткові асоціації, додаткові накопичення до основної нормативної семантики слова.
Форманова С. визначає критерії відбору КС у ХТ. Це: а) асоціативна спільність означуваного та означального, б) інакомовність, в) багатозначність, г) символічність, д) контекстуальна обумовленість, е) частотність, є) інформативність. КС відрізняються такими ознаками: багатозначністю, полівалентністю, повторюваністю, додатковою виразністю, вживанням не лише в межах одного твору, а в низці творів певного письменника, хоч іноді стають ключем до одного творіння митця. Ключові слова підсилюють інформативність твору й стають квінтесенцію художнього тексту.