Необхідність і суть стратегії соціально-економічного розвитку
Життя сучасного суспільства неможливе без передбачення майбутнього, визначення цілей і завдань його розвитку, обґрунтування засобів досягнення поставлених цілей, тобто без стратегії розвитку на певний період часу.
Серед дослідників існує широкий спектр думок щодо тлумачення стратегії. Одні розглядають її як концептуально-філософське поняття, стратегічного планування, тобто спосіб мислення і дій, якими визначається лінія ділової поведінки на тривалий проміжок часу. Інші мають суто технологічний погляд на неї як на набір правил і засобів досягнення стратегічних цілей, тобто технологію прийняття управлінських рішень. Стратегія тлумачиться і як тип абстрактної норми діяльності, коли вона виступає своєрідним обмеженням, критеріальною основою для ухвалення подальших стратегічних, тактичних і поточних рішень.
Стратегія є способом втілення стратегічного вибору організації. Вона має концептуальний характер і є незмінною впродовж певного періоду часу. Стратегія складається з двох частин - концепції, яка визначає ключові напрями розвитку, основні цільові орієнтири, і детермінованого плану, яким встановлюються конкретні засоби досягнення стратегічних цілей.
Отже, стратегія - це узагальнена модель майбутнього стану економіки та планових дій щодо його досягнення, яка встановлює основні напрями, цілі та пріоритети діяльності, визначає критичні ресурси та необхідні нововведення, включає засоби реалізації пріоритетів та індикатори досягнення планованого результату.
Стратегія - укрупнений, комплексний план дій, спрямований на реалізацію місії держави. Місія держави зумовлена її сутністю, чітко визначеною метою функціонування.
Стратегія розвитку економіки держави втілюється через стратегічне управління, яке зводиться до постановки цілей і завдань органами державного управління з урахуванням внутрішніх можливостей економіки та змін у зовнішньому середовищі.
Виникнення та практичне використання методології стратегічного управління викликане об´єктивними причинами, зумовленими характером змін у зовнішньому середовищі та зростанням нестабільності господарювання.
Об´єктивно цілі стратегічного розвитку економіки повинні формуватися "знизу" - від потреб та інтересів суспільства. Цілі соціально-економічного розвитку країни полягають в тому, щоб сприяти матеріальному та духовному розвитку свого народу. Внутрішній стан суспільства і проблеми є реальним джерелом формування цілей соціально-економічного розвитку.
Сутність державного управління соціально-економічним розвитком вимагає налагодженого цілепокладання, а в ньому - логічного просування від більш абстрактного загального передбачення до конкретного прогнозування, від нього - до програмування, а далі і до планування - вибору дій та їх неухильного проведення в життя.
Стратегія соціально-економічного розвитку включає загальне уявлення про стратегічні цілі та пріоритети; економічну політику держави та її найважливіші напрями; засоби реалізації визначених цілей. Стратегія розробляється та затверджується Кабінетом Міністрів. У ній дається визначення економічної політики держави щодо найважливіших економічних і соціальних процесів та формується ставлення до них держави в особі законодавчої та виконавчої влади, враховується вплив ринкової інфраструктури.
У стратегії в загальній формі визначаються цілі та пріоритети розвитку економіки. Цілі - це уявно передбачуваний кінцевий результат, на якому зосереджуються цілеспрямовані дії та задля якого в межах реальних можливостей здійснюється та чи інша діяльність. Пріоритети - це найістотніші соціально-економічні складові економіки або процеси, що потребують першочергового вирішення в ході досягнення цілі.
Визначення пріоритетних напрямів здійснюється експертними методами на підставі певних критеріїв. Основними критеріями є: соціально-економічна ефективність; терміни досягнення цілей; мінімум ресурсів, необхідних для реалізації наміченого тощо.
Ранжування цілей здійснюється способом їх розміщення у порядку зниження пріоритетності. Для цього спочатку визначаються головні (стратегічні) цілі (цілі першого рангу), далі - суттєві (цілі другого і третього рангів) тощо. З метою впорядкування цілей різних рівнів будується дерево цілей (рис. 3). Ціль вважається досягнутою, якщо реалізовані всі підцілі нижчого рангу. Вважається, що цілі нижчого рівня є забезпечувальними щодо стратегічної.
Сукупність цілей та підцілей формує певну тактику їх реалізації, яка найбільше відповідає конкретним обставинам на певний час.
Цілі мають відповідати трьом основним вимогам: конкретність, визначеність у часі, реальність. Конкретність досягається встановленням кількісних і якісних вимірників інформаційної бази для економічних розрахунків, організаційно-управлінських рішень, оцінки результатів господарювання та контролю. Визначеність у часі передбачає визначення термінів досягнення головної цілі та її підцілей. Реальність передбачених цілей обґрунтовується можливостями економіки щодо їх реалізації, бо за інших умов це може призвести до значних збитків і загострення соціально-економічних проблем.
За джерелом виникнення й змістом виділяють:
суспільно-політичні цілі, що охоплюють комплексний, збалансований і якісний розвиток суспільства;
соціальні, які відображають вплив соціально-політичних цілей на соціальну структуру суспільства, взаємовідносини її елементів, стан і рівень соціального життя людей;
економічні, які характеризують економічні відносини і забезпечують матеріальну основу реалізації суспільно-політичних та інших цілей;
духовні (культурні), які пов´язані із залученням духовного потенціалу суспільства до реалізації суспільно-політичних та соціально-економічних цілей.
За часовою ознакою цілі державного управління та регулювання економіки також поділяють на: стратегічні, пов´язані з якістю суспільного розвитку; тактичні, що визначаються програмами діяльності органів державного управління щодо реалізації стратегічних завдань; оперативні, які визначають щоденні конкретні дії з досягнення стратегічних і тактичних завдань.
Обґрунтованість і дієвість цілей державного управління і регулювання економіки визначаються їх залежністю від певних ресурсів та забезпеченості ними. Особливе значення мають природні, людські та технічні ресурси, яких мало і збільшення яких у найближчій перспективі не передбачається. Однак у сучасних умовах важливо більш повно використовувати ресурс права.
Всі цілі державного управління та регулювання повинні оцінюватися під кутом зору їх відповідності правовим вимогам (правди, гуманізму, справедливості), закріплюватися законодавчо і проводитися у життя з допомогою державних механізмів.
Великі можливості має демократія - певна система самоорганізації життя членів суспільства на основі їх прав і свобод. Цілі державного управління досягаються тоді, коли потенціал демократії залучається до їх реалізації, коли члени суспільства проінформовані про них, поділяють та підтримують їх реалізацію, відчувають реальний результат від втілення відповідно до своїх потреб та інтересів.
На особливу увагу заслуговує співвідношення цілей та засобів їх досягнення. В практиці державного управління трапляються випадки, коли благородні і важливі цілі реалізуються такими засобами, що вони втрачають будь-який сенс. Раціональне поєднання цілей, засобів, методів їх реалізації повинно створювати такий механізм управління, який породжує довіру до нього суспільства і стимулює управлінські процеси.
Вибір цілей - відповідальна стадія процесу стратегічного управління, в основі якої лежать аналіз стану вітчизняної економіки, виявлення тенденцій її розвитку і бажаного стану в майбутньому. Намічену ціль порівнюють і погоджують з цілями розвитку інших об´єктів управління у вертикальному та горизонтальному плані, встановлюють її відповідність досягненню цілей вищого порядку.
У результаті глибокого і всебічного вивчення ситуації виявляються проблеми, вирішення яких є передумовою досягнення поставлених цілей. Виявлення проблеми - це усвідомлення того, що має місце відхилення фактичного стану соціально-економічних процесів від бажаного. Оцінка проблеми - це встановлення її масштабів і природи, причин виникнення, факторів та можливих наслідків невчасного розв´язання тощо. Процес цілевиявлення показаний на рис. 4.
Прийняття стратегії відбувається лише після того, як продумано різноманітні варіанти досягнення поставлених цілей, між якими можна зробити вибір. Альтернативи необхідно визначати з урахуванням рівня управління і тривалості періоду реалізації стратегії. Виявлення та вироблення певної сукупності альтернатив, які містять усі допустимі варіанти дій для досягнення поставленої цілі, належать до найбільш складних проблем управління та регулювання.
Формування альтернативних варіантів стратегії має базуватися на врахуванні досвіду вирішення подібних проблем, активізації творчого пошуку нових механізмів, моделюванні варіантів стратегічних рішень з різним поєднанням цілей, засобів і ресурсів.
Порівняння альтернатив і вибір кращої з них здійснюється на основі критеріїв оцінки досягнення цілей. Критерії - це мірило соціально-економічного ефекту, правило порівняння і вибору альтернатив. Вибір критеріїв має здійснюватися з урахуванням того, що кінцевий результат вписується у запит суспільства і задовольняє суспільний розвиток. Це вимагає при порівнянні альтернатив використовувати комплекс економічних, соціальних, політичних, організаційних критеріїв. За основу потрібно взяти критерії загальної соціально-економічної ефективності державного управління та господарювання. Процес розробки і затвердження стратегії показано на рис. 5.
Після вибору стратегії формується стратегічний план, який містить послідовний перелік заходів, механізм їх реалізації, виконавців, ресурси та терміни впровадження. Стратегічний план розглядається як динамічна складова стратегії і може коригуватися залежно від змін зовнішнього середовища та внутрішньої ситуації в країні.
Окремі складові стратегії узгоджуються між собою, обговорюються очікувані результати від її реалізації, вносяться зміни і доповнення, й документ з подання Кабінету Міністрів після заслуховування затверджується Верховною Радою України.
Організація виконання та контроль за ходом реалізації стратегії передбачає доведення окремих завдань до виконавців (рис. 6). Головний зміст цієї роботи полягає в тому, щоб виробити певну технологію роботи з реалізації стратегії.
Передумовами успішної організації виконання стратегії є узгодження розподілу завдань, управлінських дій, дотримання балансу між потребами і реальними ресурсами, стимулювання і відповідальність, координація ходу реалізації стратегії.
Контроль та аналіз реалізації стратегії є завершальною стадією процесу стратегічного управління. Він набуває форми зворотного зв´язку, за допомогою якого вдається отримати інформацію про виконання стратегії, досягнення поставлених цілей. У процесі контролю та аналізу початкові (задекларовані) цілі можуть модифікуватися, уточнюватися, змінюватися. Головне призначення контролю полягає у своєчасному виявленні можливих відхилень від заданого плану та вчасному вжитті заходів щодо їх усунення.
Процедура прийняття стратегії соціально-економічного розвитку часто пов´язується з таким явищем, як лобізм. Лобізм - це діяльність соціальних груп, які відстоюють свої інтереси, шляхом тиску на органи законодавчої і виконавчої влади.
Суть соціально-економічного прогнозування
Успіх діяльності органів державного управління на всіх рівнях значною мірою залежить від того, наскільки достовірно вони знають або передбачають розвиток національної економіки за певних умов. У ринковій економіці, коли господарські зв´язки формуються горизонтально, а адміністративні методи впливу на товаровиробників мають обмежену дію, підвищується роль прогнозування.
Прогнозування - це вид діяльності органів державного управління, одна із функцій державного управління, суть якої полягає у виробленні науково обґрунтованого судження про можливий стан об´єкта у майбутньому. Результатом прогнозування є прогноз - документ, який становить собою складну соціальноекономічну модель розвитку об´єкта в майбутньому.
Об´єкти прогнозування на макроекономічному рівні - національна економіка; на міжгалузевому рівні (макроструктурному) - економіка народногосподарських та інших комплексів (АПК, паливно-енергетичного, машинобудівного); на галузевому рівні економіка окремих галузей народного господарства (вугільна, газова, нафтовидобувна тощо); на регіональному рівні - економіка окремих областей, регіонів, міст, районів тощо; на мікроекономічному рівні - економіка підприємств (юридичних осіб).
Суб´єктом прогнозування виступає держава в особі державних органів управління певного ієрархічного рівня, економічних служб органів місцевого самоврядування, економічних підрозділів підприємств та організацій різних форм власності.
Прогнози за своїм змістом (те, на що спрямований прогноз) бувають різні - економічні, соціальні, демографічні, науково-технічні та ін.
Об´єктом нашого вивчення є соціально-економічне прогнозування. Процес розробки економічних прогнозів ґрунтується на вивченні закономірностей розвитку різноманітних економічних явищ і процесів, виявленні найбільш ймовірних шляхів їх розвитку, виборі та обґрунтуванні економічної політики з урахуванням визначених закономірностей.
Об´єктом соціально-економічного прогнозування є економічний і соціальний потенціал України (галузі, регіону, підприємства), який включає: сукупність трудових ресурсів (трудовий потенціал), природних ресурсів, галузей матеріального виробництва (промислово-виробничий потенціал), галузей невиробничої сфери (соціальний потенціал), сферу науки і наукового обслуговування, передовий досвід (науково-технічний потенціал).
Місце соціально-економічних прогнозів у системі регулювання економіки визначається поетапною схемою макропланування, в якій виділяють такі стадії:
1.Прогнозна (аналітичні дослідження, визначення тенденцій та можливих варіантів розвитку економіки).
2.Формування концепції (визначення соціально-економічної мети на прогнозний період, перелік і порядок розробки програм).
3.Розробка довготермінових комплексних програм, які містять перелік заходів, способи їх реалізації.
4.Формування індикативного плану, визначення регуляторів ринку на певний період.
Соціально-економічне прогнозування ґрунтується на принципах системності, науковості, альтернативності, адекватності.
Згідно з принципом системності, народне господарство розглядається одночасно як єдине ціле (як система) і як сукупність окремих самостійних галузей та сфер.
Принцип науковості означає, що в усіх прогнозах повинні використовуватись обґрунтовані методи прогнозування, вимоги об´єктивних законів розвитку суспільства і природи.
Принцип альтернативності передбачає багатоваріантність прогнозів, оскільки соціальний та економічний розвиток може здійснюватися за різними сценаріями, що забезпечує альтернативність при розробці прогнозів.
Принцип адекватності вимагає, щоб методи і моделі прогнозування відповідали умовам того періоду, на який розробляється прогноз, та найбільш повно і точно імітували ситуацію.
Сучасні умови прогнозування вимагають максимального розширення сфер прогнозування, подальшого вдосконалення методології розроблення прогнозів. Чим вищий рівень прогнозування процесів суспільного розвитку, тим ефективнішим є планування, управління та регулювання економіки.
Процес прогнозування складається з ряду етапів, кожен з яких виконує свої функції:
—постановка задачі - уточнюється об´єкт прогнозування, формуються мета і завдання, визначається точність і час випередження прогнозу;
—формування об´єкта прогнозу відповідно до поставленої задачі - визначається структура об´єкта, виділяються його елементи, з´ясовується їх підпорядкованість, взаємозв´язок;
—збір ретроспективної інформації, про об´єкт - визначаються джерела інформації, розробляється методика обробки і подання інформації, встановлюються її обсяги;
—формалізація задачі - розробляється методика формалізованого подання інформації та здійснюється вибір класу моделей опису об´єкта прогнозування;
—вибір методів і алгоритмів - серед відомих вибирається найбільш придатний алгоритм і оцінюється точність прогнозу;
—моделювання на основі ретроспективних даних оцінки якості моделі; —видача результатів прогнозу.
Залежно від ступеня конкретизації і характеру впливу на хід досліджуваних процесів розрізняють три форми передбачення: гіпотезу, прогноз, план.
Гіпотеза - це судження, яке характеризує наукове передбачення на рівні загальної теорії. Це означає, що вихідною базою гіпотези є теорія і відкриті на її основі закономірності і зв´язки досліджуваних об´єктів. На рівні гіпотези дається якісна характеристика об´єктів.
Прогноз порівняно з гіпотезою має більшу визначеність, оскільки ґрунтується не лише на якісних, але й кількісних параметрах.
План визначає конкретну мету і передбачає конкретні події розвитку досліджуваного об´єкта. План є більш конкретним, визначеним і директивним.
Види соціально-економічних прогнозів
У вітчизняній економічній науці в основу класифікації прогнозів покладені такі ознаки:
напрям, об´єкт, рівень прогнозування, терміни реалізації прогнозів (рис. 7).
За функціональною ознакою (напрямом прогнозування) прогнози поділяються на два типи: пошуковий і нормативний.
Пошуковий прогноз ґрунтується на продовженні в майбутнє тенденцій розвитку прогнозованого об´єкта в минулому і сьогоденні. Він не враховує фактори, які здатні змінити усталені тенденції. Його завдання полягає у визначенні параметрів розвитку досліджуваного об´єкта за умови збереження існуючих тенденцій.
Нормативний прогноз розробляється на основі заздалегідь визначених параметрів і завдань. Його завдання полягає у визначенні шляхів і термінів досягнення можливих станів об´єкта прогнозування в майбутньому.
Залежно від рівня агрегування показників прогнози поділяються на макроекономічні, макроструктурні, галузеві, регіональні.
Макроекономічні прогнози охоплюють прогноз ресурсів, прогноз розвитку національної економіки в цілому, прогноз сукупного попиту (потреб суспільства).
Макроструктурні прогнози формуються для різноманітних галузей і сфер народного господарства.
Галузеві прогнози розробляються для окремих галузей народного господарства з метою забезпечення зв´язку при розробці макроструктурних прогнозів.
Регіональні прогнози складаються для окремих адміністративних одиниць.
Демографічні прогнози включають прогнози динаміки народонаселення, рівня зайнятості, професійного та кваліфікаційного складу трудових ресурсів.
Прогнозування науково-технічного розвитку визначає перспективи економічного потенціалу й охоплює прогноз розвитку науки, комплексних напрямів науково-технічного прогресу, впровадження нової техніки, соціальних наслідків науково-технічного прогресу тощо.
Соціальні прогнози передбачають прогнозування споживчого попиту населення, рівня життя, соціального складу суспільства тощо.
За часовою ознакою прогнози класифікують на оперативні (до місяця); короткотермінові (до року); середньотермінові (на декілька років); довготермінові (понад 5 - до 20 років) їх реалізації. Чим більший період прогнозування, тим менша точність і нижча ймовірність реалізації прогнозу.
Кожний з видів прогнозів має самостійне значення і може розроблятися на власній основі. Соціально-економічне прогнозування здійснюється в поєднанні з іншими видами прогнозування. В свою чергу, економічні прогнози - невід´ємна складова прогнозування розвитку всіх інших суспільних процесів. Зв´язок різних видів прогнозів знаходить своє вираження у послідовності їх розробки. Так, економічні прогнози розробляються після прогнозів науково-технічного розвитку, розвитку природних ресурсів, демографічних процесів тощо.
З класифікацією прогнозів тісно пов´язане питання про джерела інформації. Розрізняють три основні джерела прогнозної інформації:
—накопичений досвід, заснований на глибокому і тривалому знанні закономірностей та особливостей розвитку досліджуваних явищ, процесів, подій;
—екстраполяція існуючих тенденцій, розвиток яких у минулому відомий і його можна перенести на майбутні процеси, явища і події;
—побудова моделей прогнозованих об´єктів щодо очікуваних або бажаних умов розвитку процесів, явищ, подій.
Відповідно до джерел інформації світова практика прогнозування розробила експертні, статистичні та економіко-математичні методи розробки прогнозів. В умовах нестабільності економіки звужуються можливості однофакторного прогнозування, а використання економіко-математичних методів можливе лише на макроекономічному рівні.
Теорія прогнозування виробила такі етапи розробки прогнозів: формування, інформаційної основи прогнозу; дослідження (опис) об´єкта прогнозу; оцінка зовнішнього середовища та його вплив на об´єкт прогнозування; визначення тенденцій та напрямів розвитку (поведінки) об´єкта; прийняття рішень; оцінка якості прогнозу.
Як свідчить практика прогнозування в Україні, такої процедури розробки прогнозів в основному дотримуються органи, які беруть участь у розробці прогнозів на макрорівні: відділ прогнозів соціально-економічного розвитку, науково-дослідний економічний інститут Міністерства економіки і з питань європейської інтеграції України, Український науково-дослідний інститут проблем ринку, Рада з вивчення продуктивних сил тощо.
Формування ринкової економіки вимагає розширити коло прогнозів за рахунок прогнозів народногосподарської кон´юнктури, рівня інфляції, валютного курсу, платоспроможності всіх секторів економіки.
Механізм формування прогнозів на різних рівнях управління в Україні перебуває на стадії становлення. В останні роки прогноз соціального й економічного розвитку включав такі показники: середньорічна чисельність населення; чисельність працюючих у суспільному виробництві; обсяг внутрішнього виробленого національного доходу; виробництво товарів народного споживання; обсяг валового продукту; роздрібний товарообіг; обсяг промислового виробництва; виробництво найважливіших видів промислової продукції в натуральному виразі; валова продукція сільськогосподарського виробництва; загальний обсяг капітальних вкладень; введення в дію житла; грошові доходи населення.
Методи економічного прогнозування
Методи прогнозування - це сукупність способів і прийомів мислення, які дають змогу на основі ретроспективного аналізу тенденцій та закономірностей розвитку ендогенних (внутрішніх) та екзогенних (зовнішніх) даних об´єкта прогнозування зробити висновок про його розвиток у майбутньому за певних умов. У наш час, за оцінками фахівців, нараховується понад 200 різних методів прогнозування. З них на практиці використовується не більше 15-20. Методи прогнозування, як і прогнози, класифікуються за різними ознаками.
Однією з найбільш важливих класифікаційних ознак методів прогнозування є ступінь формалізації. За цією ознакою виділяють інтуїтивні та формалізовані методи прогнозування.
Інтуїтивні методи використовуються в тих випадках, коли неможливо врахувати вплив багатьох факторів через складність об´єкта прогнозування. У цьому випадку використовуються думки експертів щодо поведінки об´єкта прогнозування. Вони можуть бути індивідуальні та колективні (рис. 8).
У практиці прогнозування найпоширенішими серед методів індивідуальної експертної оцінки є методи анкетування, інтерв´ю, аналітичний та написання сценарію.
Анкетування, - це спілкування з експертом у письмовій формі. З цією метою розробляється спеціальна анкета, яка містить перелік запитань, на які експерта просять дати відповіді. При методі інтерв´ю здійснюється безпосереднє опитування експертаспеціаліста. Аналітичний метод передбачає всебічний аналіз прогнозованого соціальноекономічного явища з підготовкою відповідної доповідної записки. Метод написання сценарію ґрунтується на визначенні логіки розвитку прогнозованого об´єкта за різних умов.
До колективних методів експертних оцінок включають методи колективної експертної комісії, колективної генерації ідей, Дельфі, матричний.
Суть методів колективної експертної оцінки для розробки прогнозів полягає у досягненні погодженості думок експертів з перспективних напрямів розвитку об´єкта прогнозування, що були раніше сформульовані окремими експертами.
Для проведення колективних експертних оцінок створюються робочі групи, які проводять опитування, обробку матеріалів і аналіз результатів колективної експертної оцінки.
Сутність методу колективної експертної комісії полягає в тому, що робоча група з´ясовує основні напрями розвитку об´єкта прогнозування, складає матрицю, в якій відображається генеральна мета, підцілі та засоби їх досягнення, і розробляє перелік питань для експертів (анкету). Опитування експертів проводиться з метою отримання відповіді на поставлені питання у вигляді оцінок імовірного варіанта розвитку подій. Заповнені експертами анкети використовуються для узагальнення думки і ступеня узгодженості думок експертів з кожного запитання. Остаточна оцінка визначається як середнє судження або середнє нормалізоване зважене значення оцінки.
Метод колективної генерації ідей на практиці називають методом мозкової атаки. Він використовується для визначення можливих варіантів розвитку, і його сутність полягає в активізації творчого потенціалу експертів при мозковій атаці проблемної ситуації. При його реалізації використовують два протилежні напрями дій учасників мозкової атаки: генерацію ідей та їх руйнування. Прогнозування при цьому методі здійснюється в декілька етапів: формування групи мозкової атаки (10-20 осіб), описання проблемної ситуації, правила проведення атаки, процес атаки (20-60 хв.), систематизація висловлених ідей, деструювання (руйнування) ідей, оцінка критичних зауважень і складання переліку реальних ідей.
Метод Дельфі служить для визначення й оцінки ймовірності настання тих чи інших подій. Метод дозволяє узагальнити думки окремих експертів в узгоджену групову думку. Особливість методу Дельфі полягає в тому, що він передбачає анонімність експертів, використання результатів опитування, статистичної інформації. Процес прогнозування за цим методом здійснюється таким чином: прогнозист вилучає з анкет попереднього опитування лише ту інформацію, яка стосується даної проблеми. Прогноз містить думку більшості експертів.
Матричний метод передбачає опитування експертів, спеціальну обробку інформації та складання експертної матриці - таблиці, в якій містяться запитання для експертів, номери експертів та їх відповіді (табл. 4).
До групи формалізованих відносяться методи екстраполяції та моделювання.
Прогнозна екстраполяція може здійснюватися з використанням методів найменших квадратів, експонентного згладжування, ковзних середніх, адаптивного згладжування. Екстраполяційні методи є одними з найпоширеніших і найбільш розроблених серед усієї сукупності методів прогнозування.
При формуванні прогнозів за допомогою екстраполяції виходять із тенденцій змін тих чи інших кількісних характеристик об´єкта, що статистично склалися. Однак ступінь реальності прогнозу, складеного з використанням цих методів, є значно нижчим, оскільки на економічне явище мають вплив декілька змінних, які не підлягають екстраполяції. Окрім того, екстраполяція орієнтується на минуле та сьогодення, а прогнозні параметри можуть залежати від факторів, які не діяли в минулому.
Для підвищення точності екстраполяції використовуються різні прийоми. Один із них полягає в тому, щоб екстрапольовану частину загальної кривої розвитку (тренда) коригувати з урахуванням реального досвіду розвитку аналога, що випереджає у розвитку прогнозований об´єкт.
Тренд - це тривала тенденція зміни економічних показників, характеристика основної закономірності руху в часі, певним чином вільної від випадкових впливів.
Для знаходження параметрів найближчих залежностей між двома чи декількома прогнозованими величинами за їх емпіричними значеннями застосовується метод найменших квадратів.
У найпростіших випадках, коли можна припустити, що середній рівень ряду не має тенденцій до зміни, або ця зміна незначна, можна прийняти, що прогнозований рівень дорівнює середньому значенню рівнів минулого, тобто здійснювати екстраполяцію на основі середньої.
Для короткотермінового прогнозування поряд з іншими може застосовуватися адаптивна чи експонентна ковзна середня.
До методів прогнозної екстраполяції відносять дисперсію (стандартне середньоквадратичне відхилення реальних даних від прогнозних)
До методів моделювання прогнозів відносяться структурне, сітьове, матричне та імітаційне моделювання.
Структурні моделі описують зв´язки між окремими елементами єдиного цілого (міжгалузевий баланс).
Сітьові моделі забезпечують оптимізацію прогнозних рішень за допомогою методів математичного програмування.
Імітаційні моделі відтворюють розвиток об´єкта прогнозування відповідно до очікуваної ситуації або аналогічного явища.
Моделі економічного прогнозування
У соціально-економічному прогнозуванні широко використовуються різні моделі. Моделювання - це спосіб прогнозування, що передбачає конструювання моделі реального процесу чи явища, які можуть відбутися у майбутньому. Процес моделювання включає попереднє вивчення об´єкта (явища), виділення його характеристик (ознак) та закономірностей розвитку, теоретичне та експериментальне конструювання моделі, порівняння результатів моделювання з фактичними даними про об´єкт, коригування й уточнення моделі.
Економіко-математична модель - система формалізованих співвідношень, які описують основні взаємозв´язки елементів, що утворюють економічну систему.
Моделі соціально-економічного прогнозування класифікуються залежно від критерію оптимізації найкращого чи очікуваного результату. Так, розрізняють економікоматематичні моделі, в яких мінімізуються витрати, і моделі, які забезпечують максимум продукції.
З урахуванням фактора часумоделі можуть бути:
—статичні - коли обмеження в моделі встановлюються для одного певного періоду і при цьому мінімізуються витрати або максимізується результат;
—динамічні - коли обмеження встановлюються для декількох періодів часу за тієї ж мінімізації чи максимізації результату за весь плановий період.
Залежно від номенклатурипродукції та сировинирозрізняють однопродуктові та багатопродуктові моделі. В однопродуктових моделях встановлюється одне обмеження щодо попиту на продукцію або на кількість сировини чи іншого ресурсу, що використовується на її виготовлення. У багатопродуктових моделях розглядаються два і більше обмеження щодо попиту на продукцію і на споживання матеріальних та інших ресурсів.
Факторні моделі описують залежність рівня і динаміки того чи іншого показника від рівня і динаміки економічних показників-аргументів, що впливають на нього. Факторні моделі можуть включати різну кількість змінних величин і відповідних їм параметрів. Найпростішими видами факторних моделей є однофакторні, в яких фактором є часовий параметр. Багатофакторні моделі лінійного, нелінійного типу дозволяють одночасно враховувати вплив декількох факторів на рівень і динаміку прогнозованого показника. Це моделі, які описують макроекономічні виробничі функції, моделі попиту на окремі товари залежно від доходів населення, цін, норм споживання та ін.
Структурні моделі описують співвідношення, зв´язки між окремими елементами, що утворюють єдине ціле. Це моделі структурно-балансового типу, які мають матричну форму і застосовуються для аналізу і прогнозування міжгалузевих і міжрегіональних зв´язків. Найбільш поширеною формою структурно-балансової моделі є міжгалузевий баланс виробництва і розподілу продукції.
Сучасні динамічні міжгалузеві моделі дозволяють прогнозувати перспективи розвитку економіки з урахуванням трьох груп основних факторів, які визначають темпи і пропорції розвитку:
—вхідного рівня економічного потенціалу (масштаби і структура накопичення на початок планового періоду основних виробничих фондів);
—перспективних тенденцій зміни показників ефективного використання трудових ресурсів;
—перспективна структура потреб суспільства.
Економіко-математичні моделі широко застосовуються при складанні економічних прогнозів на макроекономічному рівні. До таких моделей насамперед відносяться одно- та багатофакторні моделі економічного зростання, моделі розподілу національного доходу, структурні, міжгалузеві, галузеві, руху інвестиційних ресурсів, рівня життя і структури споживання, модель зростаючої економіки тощо.
Економіко-математичне моделювання соціально-економічних процесів здійснюється з використанням економетрії, яка забезпечує ряд переваг:
—кількісно виражає економічні зв´язки між багатьма перемінними, які впливають на економіку (доходом, грошовим обігом, державними витратами, зовнішньою торгівлею тощо);
—забезпечують стабільність і гнучкість у пристосуванні до перемінних умов завдяки однозначній оцінці змінних.
Моделювання економіки тісно пов´язане з практикою державного регулювання, яка ґрунтується на декількох підходах:
—неокейнсіанському - орієнтується на попит, одним з факторів якого є інвестиції; —неокласичному - використовується поняття виробничої функції, тобто враховується капітал і праця;
—монетарному - зорієнтованому на прогнозування грошової маси, обертання грошей, валютні курси.
Лідером моделювання економіки є США. Найбільш відомою американською моделлю є ОВЕ, яка призначена для вибору заходів державної економічної політики для забезпечення рівноваги попиту та пропозиції. Критеріями ефективності цієї моделі є мінімальний рівень безробіття при максимально можливому рівні зростання ВНП.
Для довготермінового прогнозування (до 10 років) економіки використовується Уортонська модель (річна), Бруклінська модель. Для короткотермінового прогнозування економіки (3-5 кварталів) застосовують модель Фера.