Лекція 15. Принципи, категорії та альтернативи діалектики

Ім'я файлу: Лекція_15_Принципи,_категорії_та_альтернативи_діалектики_2576301
Розширення: docx
Розмір: 124кб.
Дата: 15.09.2022
скачати
Пов'язані файли:
infective-endocarditis.docx
17.docx
ПО2_Силабус_ОСООА-1.pdf

Лекція – 15. Принципи, категорії та альтернативи діалектики.

Діалектичні принципи загального взаємозв’язку та розвитку

Вихідним моментом у розкритті змісту будь-якої науки, і діалектика в цьому плані не є винятком, є аналіз її принципів.

Що ж таке принципи?

У філософському плані поняття “принцип” означає фундаментальні положення, первісне начало, найсуттєвішу основу певної концепції або теорії. Для діалектики, як філософської теорії, принципи надають її змісту характеру єдиного цілого, перетворюють закони і категорії діалектики в струнку систему. У сучасних концепціях діалектики найсуттєвішу роль відіграють принцип загального зв’язку і принцип розвитку. Розглянемо ці принципи.

Світ наш – надзвичайно різноманітний. Кожен предмет має множину властивостей, які він розкриває через зв’язок з іншими предметами. Інакше кажучи, кожне утворення виявляє себе через зв’язок з іншими утвореннями. Отже, кожен об’єкт знаходиться в закономірному зв’язку з іншими і бере участь у взаємодії з іншими об’єктами. Не існує об’єктів, які б існували поза будь-якими зв’язками і взаємодією. Саме у врахуванні всебічного взаємозв’язку і взаємодії об’єктів між собою і полягає одна з найсуттєвіших ознак діалектики і зміст принципу зв’язку.

Таким чином, діалектика вимагає визначення всезагального зв’язку, що панує в матеріальному світі. Зв’язки характеризуються такими рисами.

По-перше,вони мають об’єктивний характер, тобто існують як об’єктивна закономірність, незалежно від свідомості людей.

По-друге,вони є універсальними, бо знаходять свій вияв всюди і завжди, у всіх явищах, на всіх рівнях і ступенях.

По-третє, взаємозв’язок є багатогранним за своєю сутністю і природою, бо кожний предмет, будь-яке явище пов’язані з іншими, і цей зв’язок характеризується невичерпною мережею відносин між явищами і процесами матеріального й духовного світу.

По-четверте, реальні зв’язки є безкінечно різноманітними за характером, ступенем глибини і складності, за формами виявлення (схема 7.2). Діалектика передбачає диференційований підхід до аналізу різноманітних зв’язків дійсності, вирізняючи серед них: зв’язки, властиві основним видам матерії та формам її руху (механічні, фізичні, хімічні, біологічні, суспільні); зв’язки, властиві основним формам існування матерії (просторові, часові, структурні, генетичні, причинні, функціональні).

Однак серед невичерпної різноманітності конкретних форм зв’язків діалектику цікавлять найбільш характерні зв’язки (характер зв’язків), що виявляються у всіх явищах і процесах дійсності. До таких форм зв’язків належать: внутрішні і зовнішні, суттєві і несуттєві, необхідні і випадкові, стійкі і нестійкі, загальні і одиничні зв’язки.

Роль цих зв’язків у розвитку різна: через одні зв’язки річ реалізує свою природу, вони для неї є такими, що відіграють головну роль; інші для неї виявляються другорядними. На цій підставі з’явився вираз: “закон є зв’язок”. Чи правильно це? Правильно, якщо додати, що закон – це не будь-який зв’язок. Для зв’язків, що стають законом характерна ціла низка ознак: їх об’єктивність, суттєвість, необхідність, стійкість, загальність. Зупинимося на них.

Схема 7.2. Класифікація зв’язків

–       Об’єктивність зв’язку. Це означає, що закон відображає об’єктивний стан речей, об’єктивний зв’язок між речами, предметами, явищами (закон збереження енергії та речовини; закон всесвітнього тяжіння та ін.).

–       Суттєвість зв’язку. Суттєвий зв’язок – це такий зв’язок, який визначає існування речі, її рух та розвиток. Так, періодичний закон елементів виражає суттєвий зв’язок між атомною вагою, зарядом атомного ядра та хімічними властивостями елементів.

–       Необхідність зв’язку. Необхідний зв’язок – це такий зв’язок, який з необхідністю проявляється в певних умовах. Наприклад, відомий у фізиці закон залежності опору провідника від складу провідника, його довжини і площі поперечного перерізу з необхідністю виявляється у кожному випадку проходження електричного струму в провіднику, оскільки він обумовлений природою речовини, з якої зроблено провідник, притаманними йому об’єктивними характеристиками.

–       Стійкість зв’язку. Стійкий зв’язок – це такий зв’язок, який надійно зберігається. Він має місце протягом усього існування відповідної форми руху матерії (певної стадії її розвитку) або мислення і буде існувати доти, доки існують ці явища і предмети.

–       Загальність зв’язку. Загальність зв’язку проявляється в тому , що йому підлягає багато чи навіть всі предмети, явища, процеси об’єктивного світу.

Розглянуті ознаки закону дозволяють дати йому логічне визначення.

Закон – це об’єктивний, суттєвий, необхідний, стійкий, загальний зв’язок матеріальних та духовних явищ, який визначає характер і напрямок їхнього руху та розвитку.

Слід взяти до уваги, що в науковій літературі, крім поняття “закон”, вживається і поняття “закономірність”. Це – не тотожні поняття. Вони є однопорядковими, бо в них відображені необхідні, об’єктивні, загальні зв’язки, що існують в об’єктивній дійсності. Але закономірність є ширшим поняттям, ніж закон. Якщо закон проявляє себе твердо, невблаганно в конкретних умовах, то закономірність проявляється як взаємозв’язок, взаємодія низки законів. Так, при аналізі суспільних явищ може йтися про конкретні прояви закону вартості чи закону відповідності продуктивних сил певному ступеню розвитку продуктивних відносин, але може також йтися і про загальний поступальний розвиток суспільства як об’єктивної закономірності.

Приведене вище визначення стосується всіх законів. Але закони бувають різні. Вони класифікуються на основні та неосновні, динамічні та статичні, природи і суспільства, специфічні, загальні та всезагальні.Діалектику як вчення про закони буття цікавлять всезагальні (універсальні) закони, оскільки вони, по-перше, притаманні усім сферам діяльності, тобто діють у природі, суспільстві й пізнанні; по-друге, вони розкривають глибинні основи руху й розвитку, а саме, послідовно відповідають на найважливіші запитання: Чому? Яким чином? У якому напрямі відбувається розвиток?

Діалектика як вчення про загальні закони буття виходить з того, що об’єктивний світ перебуває у постійному русі, зміні та розвитку. Це положення діалектики фіксується у другому її принципі – принципі розвитку. Проте бачити розвиток і визнавати його існування недостатньо. Необхідно розібратися в самому понятті “розвиток”.

Що ж таке розвиток? Як це поняття трактується у філософії?

Визначити поняття “розвиток” можна шляхом його співвідношення з іншими уже відомими поняттями – “зміна” і “рух”. Зміна – це перехід предметів, явищ з одного стану в інший. Вона протилежна “стійкості” і має спрямований характер – прогресивний чи регресивний. Прогрес – це поступова зміна до вищої організації, від простого до складного. Процес, який іде у зворотному напрямку, називають регресом.

Поняття “рух” у застосуванні до матерії діалектика визначає як “зміна взагалі”, тобто він охоплює всі процеси, що відбуваються у світі, незалежно від їх змісту. Рух за своїм обсягом значно ширший ніж розвиток, але розвиток за своїм конкретним змістом багатший ніж рух. Розвитку притаманні такі риси (саме вони і відрізняють його від феномена руху):

а) скерованість у часі – від минулого через сучасність до майбутнього;

б) незворотність процесу, тобто реальні предмети, явища, що змінюються, є неповторними у своїх індивідуальних рисах;

в) поява в процесі розвитку нового, тобто того, що не існувало раніше;

г) закономірний характер розвитку, підпорядкованість його певним законам.

         Таким чином, розвиток являє собою певну форму зміни взагалі, особливий вид руху, якому притаманні закономірні, спрямовані, незворотні, якісні зміни матеріальних об’єктів.

         Однак це аж ніяк не означає, що розвиток має однонаправлений характер і є тріумфальним рухом вперед. Щоб переконатися в тому, що не можна ототожнювати поняття “розвиток” і “прогрес” співвіднесемо їх.

         Як уже йшлося, розвиток призводить до виникнення нового, тобто того, чого не було раніше. Постає питання: чи завжди нове, те, що виникає, є більш досконалим, ніж старе? У 30-х роках ХХ століття в Німеччині виник фашизм як нове явище в житті країни. Чи було це прогресом у житті суспільства? Безумовно, ні. Отже, не все нове є прогресивним. Звідси висновок: нове може перевершувати старе за рівнем розвитку і, навпаки, воно може бути кроком назад у розвитку. Тому в процесі розвитку слід розрізняти дві тенденції – прогресивну і регресивну. Так, у таких складних матеріальних системах, як суспільство, елементи прогресу і регресу йдуть поряд. В епоху перебудови це особливо помітно. Отже, розвиток має складний, діалектично заперечливий характер.

         Діалектико-матеріалістична концепція розвитку звертає велику увагу на такі моменти.

По-перше, джерелом розвитку є внутрішні суперечності предметів, явищ, процесів. Це означає, що без винятку всім явищам дійсності властиві внутрішні протилежності, відносини між якими називаються суперечностями. Протилежності всередині кожного предмета, явища, процесу, перебувають у єдності, у взаємозв’язку та в “боротьбі”. Ця “боротьба” є джерелом розвитку. Вона відбувається всюди: і в неживій, і в живій природі, і в суспільному житті, і у сфері свідомості. Це діє всезагальний закон буття – закон єдності та боротьби протилежностей.

По-друге, формою розвитку є взаємне перетворення кількісних та якісних змін. Аналіз процесів, що відбуваються в природі, суспільстві та мисленні, дає підставу зробити висновок про те, що кожному предмету, явищу, процесу властиві кількісна та якісна визначеність, які перебувають у нерозривному зв’язку та постійній зміні. Сутність цих змін проявляється в тому, що поступові кількісні змінювання нагромаджуються, порушують міру предмета і призводять до переміни його якісного стану. Вона відбувається у формі стрибка, перерви поступальності в розвитку. Це діє всезагальний закон буття – закон взаємного переходу кількісних та якісних змін.

По-третє, в процесі розвитку неминуче присутній момент спадкоємності. Внаслідок цього постійне нагромадження всього багатства попередніх ступенів розвитку надає йому поступального характеру. Проте саме ця поступальність суперечлива, тому що розвиток містить фази циклічності, коли відбувається “ніби-то” повернення до старого і розвиток набуває спіралевидної форми. Це проявляє себе загальний закон буття – закон заперечення заперечення.

Розглянемо ці закони в наступному параграфі.

Категорії діалектики

Щоб точніше і глибше відображати об’єктивну дійсність, людина виробляє певний арсенал логічних засобів мислення, своє коло понять. Поняття – це думка, в якій відбиваються властивості, зв’язки і сторони предмета, що повторюються. В мові поняття визначаються словом. Наприклад, слова “студент”, “університет”, “аудиторія” тощо мають певну ступінь узагальнення, абстрактності. Але є поняття, в яких фіксується не просто загальне, а найзагальніше. Такі поняття є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування (відходу від конкретного).

Ось приблизний шлях такого абстрагування: “це троянда” (має конкретну визначеність – “це”); “троянда” (тут ми вже абстрагуємося від визначення “це”). Слово “троянда” фіксує більш загальне, ніж маємо у словосполученні “це троянда”. Далі додаємо слово “квітка”. Воно охоплює всі існуючі квіти, тобто ми подумки відходимо від конкретної різноманітності квітів, бо увага концентрується на тому загальному, що є у всіх квітів. Слово “рослина” включає весь рослинний світ і є більш широкою абстракцією. Так ми можемо йти далі шляхом абстрагування (відходу від конкретності). На цьому шляху більш загальним поняттям буде поняття “живе”, що містить не лише рослинний, але й весь тваринний світ. Поняття “живе” має уже дуже високий рівень абстрагування. Такі поняття називають категоріями (грец. – ствердження; основа; загальна оцінка).

Кожна наука, вивчаючи певні сторони дійсності, обов’язково приходить до вироблення і формування своїх категорій. Так, математика пов’язана з такими категоріями, як “число”, “диференціал”, “інтеграл” тощо. В арсеналі біології є категорії “вид”, “спадкоємність”, “змінність” та ін. Однак, не дивлячись на певну ступінь загальності, категорії конкретних наук застосовуються лише в окремих сферах буття і відбивають зв’язки та відношення, які характерні для даних сфер. Від категорій конкретних наук суттєво відрізняються категорії діалектики. Ця відмінність полягає в тому, що категорії діалектики відображають не просто суттєві властивості і зв’язки класу явищ об’єктивного світу, а найбільш загальні властивості і зв’язки, що притаманні усім матеріальним процесам. Отже, категорії діалектики – це гранично широкі форми ідеального відображення об’єктивного світу, які служать вихідними принципами пізнання і духовно–практичного перетворення дійсності.

Категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і співвідносні. Субстанційні категорії вживаються окремо, безвідносно до інших. До таких категорій належать категорії “буття”, “матерія”, “рух”, “розвиток”, ”простір”, “час”, “суперечність” і т. д. Вони фіксують певні загальні властивості об’єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення зв’язку цих категорій з іншими. Співвідносні категорії, на відміну від субстанційних, органічно пов’язані одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну; з’ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій відносять: одиничне і загальне; явища і сутність; форма і зміст; частина і ціле; причина і наслідок; випадковість і необхідність; можливість і дійсність.

Розглянемо ці категорії більш конкретно.

Одиничне і загальне. Це філософські категорії, що відображають діалектичну єдність і відмінність між речами та явищами дійсності. Так, категорія “одиничне” відображає в предметі, явищі те, що притаманне тільки даному предмету, явищу. “Загальне” – це тотожність, що об’єктивно існує між предметами, речами, явищами у рамках конкретної якісної визначеності. Ні одиничне, ні загальне не можуть існувати самостійно. Самостійно існують окремі предмети, явища, процеси. Як загальне, так і одиничне існує лише в окремому. Всяке окреме є єдністю протилежностей. Воно водночас і одиничне, і загальне. Всяке загальне є частинкою, елементом, стороною окремого, оскільки воно відображає останнє не повністю, не цілком, а однобічно – те, що є тотожним у предметах. Одиничне за своїм змістом, проявом багатше від загального, яке є абстрактним. Однак загальне глибше розкриває зміст, сутність речі.

Проміжною категорією між одиничним і загальним є поняття “особливе”. Особливе – це те, що є загальним у відношенні до одиничного і одиничним у відношенні до загального. Наведемо приклад: водень – одиничне; газ – особливе; хімічний елемент - загальне. Поняття “газ” є загальним щодо поняття “водень”. У свою чергу поняття “газ” є одиничним стосовно поняття “хімічний елемент”.

Категорії одиничного, особливого і загального в процесі пізнання відіграють роль його опорних пунктів, сходинок від незнання до знання.

Явище і сутність. Це категорії, які визначають різні ступені пізнання, кожна з яких відображає реальний рівень глибини осягнення об’єкту. Сутність – це філософська категорія для позначення внутрішньої, відносно прихованої й стійкої сторони об’єктивної дійсності, яка визначає природу предмета, процесу і властиві їм закономірності розвитку. Явище – це категорія для позначення в предметі, процесі того, що знаходить свій вияв безпосередньо, з’являється перед нами.

Діалектичний взаємозв’язок між сутністю і явищем виявляється в тому, що:

а) сутність і явище нерозривно пов’язані між собою. Явище не може існувати без того, що в ньому є, тобто без сутності. В сутності немає нічого, що не виявлялося б так чи інакше;

б) єдність сутності і явища не означає їх співпадання, тотожності. Сутність завжди прихована за явищем. Якби форма виявлення і сутності речей безпосередньо співпадали, то наука була б непотрібна;

в) явище більш динамічне, мінливе, ніж сутність, а сутність стійка, менш мінлива. Вона зберігає себе у всіх змінах. Але, будучи стійкою щодо явища, сутність не залишається абсолютно непохитною;

г) явище більш багате, ніж сутність. Воно має в собі не тільки виявлення внутрішнього змісту, суттєвих зв’язків об’єкта, але й будь-які випадкові відношення, особливі риси останнього.

Специфічною формою взаємовідношення і сутності і явища, що фіксує їх суперечливий зв’язок між собою, є видимість. Це однобічне неадекватне відображення нашими відчуттями прояву сутності речей, точніше, яких-небудь сторін сутності. Мета наукового пізнання і полягає в тому, щоб за видимістю розкрити сутність речей і явищ.

Зміст і його форма. Ці категорії є подальшою конкретизацією сутності і явища. Зміст – це сукупність елементів, сторін, властивостей, зв’язків і тенденцій, що складають даний предмет, процес, явище.

Чи може зміст існувати сам по собі?

Кожен, хто був на заводі, знає, що перед складанням машини завжди є всі деталі, весь її “зміст”. Але чи можна сказати, що перед нами машина? Звісно ні. Машина з конвеєра зійде тоді, коли всі деталі будуть правильно зібрані або їм буде надана відповідна форма. Зміст завжди мусить бути оформлений – в протилежному випадку його немає, як нема машини, хоча поряд лежить купа всього того, з чого вона робиться. Отже, будь-якому предмету, явищу притаманні не лише зміст, але і форма. Форма – це спосіб організації предметів і процесів, які становлять зміст. Іншими словами, форма речі є організація стійких внутрішніх зв’язків між елементами, що дозволяє їй виступати як єдине ціле і виконувати всі властиві функції.

Діалектична взаємодія між змістом і формою виявляється в тому, що:

1. Зміст і форма перебувають у тісному взаємозв’язку. Ні за яких реальних умов, ніде і ніколи не існує неоформленого змісту і беззмістовної форми. Спроба відокремити форму від змісту, приписати формі самостійне значення веде до формалізму (від лат. – стосується форми);

2. В єдності змісту і форми головним є зміст. Форма завжди змінюється внаслідок трансформації змісту. Не якась зовнішня сила, а саме зміст формує себе. Так, розвиток науки, відкриття нових законів, об’єктивних істин вимагає й нових відповідних уявлень, формул, теорій, які оформлюють зміст цих нових законів;

3. Єдність форми і змісту передбачає відносну самостійність, активну роль форми щодо змісту. Відносна самостійність форми проявляється: а) у відставанні форми від розвитку змісту. Зміст ніколи не залишається на одному рівні. Він змінюється. Форма також не залишається незмінною. Проте порівняно зі змістом вона більш стійка, менш рухлива. Це пояснюється тим, що зміст має власний рух, тоді як форма від нього залежить. Форма, на відміну від змісту, виступає як більш консервативна сторона явища. Вона неминуче відстає від свого змісту; б) у зворотній дії форми на зміст. Ця дія подвійна: форма або сприяє перетворенню змісту, або гальмує його. Звичайно, якщо форма відповідає руху змісту, вона створює умови для його прискореного розвитку. А якщо виникають суперечності між ними – зміст не може належно розвиватися, йому заважає стара форма. Тож рано чи пізно настає момент вирішення суперечностей. Відповідно новому змісту створюється нова форма. Отже, суперечність між змістом та формою є одним із джерел зміни предметів і явищ, перетворення їх на інші предмети і явища.

Частина і ціле; елемент, структура, система. Частина і ціле – категорії, які відображають відношення між сукупністю предметів чи їх сторін, елементів і зв’язків, що їх об’єднує і приводить до появи в цій сукупності нових властивостей та закономірностей, не притаманних предметам, сторонам, елементам у їх розчленованості (схема 7.6.):

Схема 7.6. Діалектика цілого і частини

Так, наприклад, частинами молекул Н₂О як єдиного цілого є два атоми водню і один атом кисню. Ціле ж не зводиться до простої сукупності його частин. Добре відомо, що водень горить, кисень підтримує горіння, але вода, звичайно, горінню перешкоджає.

Діалектика розглядає частину і ціле в їхній діалектичній єдності. При утворенні цілого виникає нова якість, яка не зводиться до суми властивостей частин; проте вона визначається частинами – їх кількістю і певним типом їхньої взаємодії. Тому діалектика вважає, що пізнання цілого може бути успішним лише за умови знання властивостей його частин і, навпаки, дослідження частин повинно спиратися на попереднє знання цілого.

Відомі три різних типи цілості:

а) механічне ціле (купа піску, каміння, бо їх частини входять у ціле і виходять із нього, практично не змінюючись);

б) організоване ціле, коли частини видозмінюються;

в) органічне ціле, коли частини саморозвиваються (живі організми).

“Ціле” і “частина” – це категорії, які схожі і взаємопов’язані з поняттями “система”, “структура”, “елемент”. Елемент (лат. – первинна речовина) – відносно неподільна частина цілого. Поняття частини ширше за своїм обсягом ніж поняття “елемент”, що є не будь-якою частиною, а тільки відносно неподільною. Причому поняття “частина” співвідноситься з поняттям “ціле”, тоді як поняття “елемент” співвідноситься з поняттям “структура”. Структура (лат. – будова, розміщення, порядок) – це спосіб закономірного зв’язку між складовими частинами предметів і явищ. Система (грец. – поєднання, утвір) – це сукупність визначених елементів, між якими існує закономірний зв’язок чи взаємодія. Структура кожної системи, передусім залежить від її складових елементів. У свою чергу і властивості елементів значною мірою обумовлюються структурою системи, що вони її утворюють.

За характером елементів і структури вирізняють різні види систем.

Найпоширенішим є поділ систем на матеріальні, що існують в об’єктивній реальності, та ідеальні, що є відображенням її, виразом людської свідомості. За кількістю елементів і зв’язків розрізняють прості і складні системи.

Причина і наслідок. Практика показує, що виникнення будь-якого явища зумовлено чимось іншим, фактором чи факторами, які породжують його. Явище, дія якого призводить до виникнення нового явища, називається причиною. Те саме явище, що виникає під впливом причини, називається наслідком.

Усі явища у світі, усі зміни, процеси неодмінно виникають внаслідок дії певних причин. У світі немає і не може бути безпричинних явищ. Положення, що всі явища у світі причинно зумовлені, визначає закон причинності. Філософів, які визнають цей закон, поширюють його дію на всі явища, називають детерміністами, філософів, які заперечують закон причинності, – індетерміністами.

Між причиною і наслідком існує складний діалектичний взаємозв’язок (схема 7.7.):

Схема 7.7. Причинно-наслідковий зв’язок

          1) причина у часі випереджає наслідок. Наслідок не виникає раніше дії причини. Але це не означає, що будь-яке явище, яке передує наступному, перебуває з ним у причинному зв’язку. (Ніч передує ранку, але вона не є причиною ранку.);

2) причина, за певних умов, обов’язково породжує наслідок або декілька наслідків. Причина і наслідок пов’язані так, що, якщо з’являється причина і достатні умови, неминуче виникає і наслідок;

3) причина і наслідок взаємодіють між собою. В цій взаємодії не тільки причина активна, але і наслідок. Він здійснює зворотний вплив на причину. Наприклад, ідеї відображають буття, але, виникнувши, активно впливають на зміни суспільного буття через практичну діяльність людей;

4) одне й те саме явище з одного боку виступає як причина, а з другого – як наслідок. Наприклад, дощ – наслідок певних метереологічних умов, але він сам стає причиною великого врожаю; врожай приводить (стає причиною) до зміцнення економічної могутності держави. Таким чином, виникає причинно-наслідковий ланцюг явищ. Однак, якщо ми розглядаємо тільки два окремих явища, то вони не можуть мінятися місцями;

5) на взаємодію причини і наслідку впливають відповідні умови. Умови – це такі явища, які необхідні для виникнення певної події, але самі по собі її не зумовлюють. Серед умов можуть бути такі, які сприяють виникненню наслідку, а можуть бути й такі, що запобігають діям причини. Одна й та сама причина за певних умов викликає різні форми наслідків;

6) причину не слід ототожнювати з приводом. Привід – це подія, якабезпосередньо передує іншій події, робить можливим її виникнення, але не породжує і не визначає її. Привід швидше провокує дію, ніж створює її.

Поняття причинно-наслідкового зв’язку виконує важливу методологічну функцію. Знаючи причини і умови, за яких виникає певний наслідок, людина не тільки передбачає виникнення його, але й здатна породжувати той наслідок, що для неї більш необхідний. Це дозволяє людині пізнати минуле і передбачити майбутнє.

Необхідність і випадковість. Ці філософські категорії відображають різні типи зв’язків речей і явищ одне з одним. Необхідність – це внутрішні, стійкі, суттєві зв’язки явищ, які визначають їх закономірні зміни і розвиток. Необхідність витікає з сутності явища, процесу і неминуче відбувається в даних умовах. Так, смерть будь-якого живого організму неминуча, оскільки вона обумовлена його природою і внутрішніми процесами, які в ньому відбуваються.

Але чи все, що з’являється у світі, виникає як необхідне? Ні, у світі є й випадкові явища, події. Випадковість – категорія, яка визначаєпроблематичність або необов’язковість виникнення, або існування об’єктів; випадковим є те, що за певних умов може бути, а може і не бути. Випадковість відображає моменти дійсності, які витікають переважно з зовнішніх умов, поверхових, нестійких зв’язків і побічних для даного явища обставин.

На проблему необхідності або випадковості існування речей склалися дві точки зору. Одна з них абсолютизує необхідність: ніякої випадковості у світі немає, все здійснюється з невідворотною неминучістю. Скасовуючи випадковість, ця точка зору відкриває дорогу фаталізму. Це віра в долю, в приречення. Інша точка зору гіпертрофує випадковість. Тут, навпаки, із дійсності виключаються будь-які внутрішні залежності, об’єктивна зумовленість явищ – усе зводиться до випадковості.

Науковий світогляд не визнає ні першої, ні другої точки зору. Необхідність і випадковість не існують окремо. Їх взаємозв’язок полягає в тому, що випадковість виступає як форма прояву необхідності і як її доповнення. Наприклад, реформи, які проводяться в Україні, мають необхідний характер. Випадковим елементом у них є конкретні політичні діячі, які направляють ці реформи.

Діалектика необхідності і випадковості припускає два суттєвих моменти. По-перше, випадковість у ході розвитку може перетворюватися на необхідність. Так, закономірні ознаки того чи іншого біологічного виду спочатку зявляються як випадкові відхилення і нагромаджуються, а на їх основі формуються необхідні якості живого організму. По-друге, необхідність пробиває собі шлях через велику кількість випадковостей. Наприклад, розвиток суспільства складається із діяльності багатьох людей, які мають різні цілі, характери. Переплетіння, схрещування і зіткнення усіх цих прагнень призводить у результаті до певної лінії розвитку, яка має строго необхідний, обов’язковий характер.

Як і всі закони і категорії діалектики, необхідність і випадковість є вузловими пунктами пізнання об’єктивної дійсності. Функції цих категорій не є рівноцінними. Випадкове в пізнанні завжди виступає як початкова інстанція, необхідність – як мета. Пізнавальна діяльність розгортається як рух від випадкового до необхідного.

Можливість і дійсність. Ці категорії підкреслюють процесуальність, тобто виражають становлення буття. Як відомо, з нічого не виникає щось нове, воно може виникнути тільки за певних передумов, закладених у лоні старого. Буття нового в його потенціальному стані і є можливістю. Можливість – це філософське поняття, яке відображає об’єктивно існуючий і внутрішньо зумовлений стан предмета у його незавершеному, потенційному розвитку. Дійсність є філософська категорія, яка характеризує реалізоване, актуалізоване буття: дійсність є реалізованою можливістю.

В кожній наявній ситуації існує певний набір можливостей, реалізація однієї з яких означає усунення інших. На “протиборство” і характер реалізації можливостей накладають відбиток умови, які є зовнішніми й випадковими щодо внутрішньо необхідних тенденцій. Тому дійсність завжди являє собою діалектичну єдність зовнішнього і внутрішнього, сутності і явища, необхідного і випадкового. У сфері суспільного розвитку й підкорення природи перетворення можливості на дійсність упорядковується свідомим вибором і діяльністю людей.

         Набагато точнішою буде кількісна характеристика можливості. Якщо неможливість визначити через “0”, а «дійсність» через “1”, то всі проміжні значення від “0” до “1” будуть характеризувати ступінь можливості. Міра можливості називається ймовірністю. Навколо умовної осі ймовірності можна показати увесь спектр можливості (схема 7.8.).

Схема 7.8. Перехід можливості в дійсність.

Завершуючи розгляд категорій діалектики, зробимо загальний висновок:

1) категорії діалектики – універсальні форми мислення, в яких відображаються найзагальніші зв’язки, властивості і відношення, що мають місце в об’єктивній дійсності;

2) в категоріях діалектики сконцентровано досвід і предметно-причинну діяльність багатьох поколінь людського суспільства. Без понять і категорій, що в них знаходять своє відображення результати пізнання, саме пізнання сьогодні було б неможливим;

3) особливостями категорій діалектики є: об’єктивність, визначеність, зв’язок з практикою, історичність, рухливість, тощо.

Альтернативи діалектики

Коли мова йде про альтернативу діалектики, маємо на увазі протилежний діалектиці метод пізнання, спосіб духовного освоєння світу, тобто протилежні діалектиці світоглядні та методологічні настанови. Такою альтернативою діалектики є метафізичний метод мислення. В цьому плані метафізика розглядається як антидіалектика. В значенні “антидіалектики” термін “метафізика” запровадив у філософію в ХІХ столітті Георг Гегель.

Альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання знаходить свій вияв (схема 7.9.):

а)у розумінні зв’язків предметів та явищ.Діалектика визнає взаємозв’язок і взаємообумовленість явищ, а метафізиці властиві роз’єднання, розмежування окремих елементів, властивостей предмета і предметів один від одного та їх осмислення як ізольованих. Внаслідок цього в метафізиці відображаються лише безпосередні, зовнішньоочевидні взаємозв’язки, тоді як глибинні внутрішні залишаються поза увагою;

б) у розумінні спрямованості розвитку. Діалектика вбачає джерело руху і розвитку у внутрішній суперечності речей і явищ, в єдності та боротьбі протилежностей. Метафізика заперечує внутрішнє джерело розвитку – саморозвиток. Причину розвитку природи і суспільства вона вбачає у якомусь зовнішньому поштовху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами;

в)у розумінні характеру розвитку, “механізму” переходу від старої до нової якості.З точки зору діалектики таким “механізмом” є єдність поступового, кількісного і стрибкоподібного, якісного розвитку. Метафізика розглядає розвиток або як “стрибок” якості, або тільки як просте, кількісне зростання одного і того ж, тільки як зменшення або збільшення, як повторення одних і тих же станів;

г) у розумінні спрямованості розвитку.Чи відбувається розвиток сутнього по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток відбувається за аналогією зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, але на вищій основі. Метафізика і тут займає односторонню позицію, абсолютизуючи або всезагальне піднесення, або всезагальний занепад, регрес, або круговий, застійний характер усякого розвитку, цим самим фактично заперечуючи його.

ґ) у розумінні методу пізнання. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв’язки і опосередкування. Треба розглядати предмет у його розвитку, саморусі, зміні. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закоснілість, негнучкість.

Отже, метафізика – це таке розуміння світу і такий спосіб мислення, при якому ігноруються або спрощено розглядаються взаємозв’язки і взаємодії явищ та предметів, а процес розвитку тлумачиться як кількісне збільшення об’єктів без їх якісної зміни.

Схема 7.9. Протилежність діалектики і метафізики

Хочеться ще раз підкреслити, що метафізика як метод пізнання є відображенням певних особливостей процесу пізнання: його початку, емпіризму, поверховості, абсолютизації відносної істинності таких знань, їх неповноти, тобто відображенням таких характеристик буття та його пізнання, які охоплюються діалектикою або становлять її деякі елементи. Метафізика – це історично неминуча філософська теорія розвитку, метод пізнання, що посідають певне місце в розвитку філософії.

Один з негативних виявів метафізичного способу мислення, якому властива підміна аналізу живої дійсності закоснілими, незмінними формулами є догматизм. Це спосіб засвоєння і застосування знань, в якому те чи інше вчення або положення сприймається як закінчена вічна істина, як догма, використовується без урахування конкретних умов життя.Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, які не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Раз є певна істина, то вона згідно з догматизмом, правильна для будь-якого випадку, для будь-яких умов розвитку. Відомо, який злий жарт зіграв догматизм з фізикою на рубежі ХІХ і ХХ століть, коли вона зіткнулась з принципово новою природно-науковою картиною світу, але намагалась чіплятись за класичну механіку, з позиції якої нову картину світу зрозуміти було неможливо. Великої шкоди догматичні стереотипи завдають сьогодні при спробах пояснення складних процесів соціально-політичного життя нашої країни з позицій учорашнього дня.

Противагою догматизму є релятивізм (з грецької – відносний) Релятивізм виходить з однобічного підкреслювання постійності, змінності дійсності і заперечення відповідної стійкості речей і явищ. Якщо догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності, то релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності. І, звичайно, тут релятивізм виступає як різновид метафізичного тлумачення істини. Отже, релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива.

Альтернативою діалектики є також софістика, оскільки вона виступає одним з негативних виявів метафізичного способу мислення.Софістика (з грецької – міркування, засноване на навмисному порушенні законів логіки) проявляється у формі аргументації, яка базується на суб’єктивістському тлумаченні фактів, подій заради збереження і утвердження існуючих теоретичних положень чи виправданнях існуючого порядку речей. У своїх побудовах софістика використовує різні логічні помилки, підміну понять, невірні форми висновків, а також мовні виверти і хитрування, багатозначність понять. Поширеним видом софістики є маніпулювання фактами, за допомогою яких можна довести що завгодно. У наш час софістика широко використовується для того, щоб довести, що в історії радянського суспільства взагалі немає жодної світлої плями, а є лише помилки. Метафізичність такого підходу очевидна, тому що подібний підхід однобічний, а значить, антидіалектичний.

Критикуючи софістику, слід мати на увазі, що в історії розвитку науки вона виконує і позитивну роль, сприяючи виробленню наукової критики застарілих положень свідомості, бо виникає як відповідна реакція на загрозу системи знань, що склалась.

У процесі пізнання метафізика часто-густо проявляється у формі еклектики. Еклектика (з грецької – вибраний) – це механічне поєднання в одному вченні різнорідних, органічно несумісних елементів, які безпринципно запозичують з протилежних концепцій; використовування й підтасовування з певною тенденційною метою вирваних з контексту фактів, формулювань, цитат тощо. Еклектика – це, образно кажучи, “мішанина”, тому вона не є ані теорією розвитку, ані теорією пізнання, ані методом, ані світоглядом. Небезпека еклектики полягає в тому, що вона нерідко маскується під діалектику.

Ми дали коротку характеристику традиційним (класичним) альтернативам діалектики. Але в ХХ столітті виникає цілий спектр некласичних концепцій діалектики. До них належать:

а) “трагiчна дiалектика”. Її автор французький фiлософ Реймон Арон (1905 – 1983), аналiзуючи дiалектику сучасної епохи в книзi з характерною назвою “Розчарування в прогресi”, діходить висновку, що сучасне суспiльство не здатне використовувати прогрес в iнтересах людства;

б) “дiалектична теологiя” або “теологiя кризи”. Авторами її були швейцарський протестантський теолог i фiлософ Карл Барт (1886 – 1968) i нiмецько-американський християнський теолог Пауль Тiллiх (1886 – 1965). Їх креацiонiстська доктрина виходить з визнання того, що в основi розвитку свiту знаходиться божественна субстанцiя, яка створила цей свiт з якогось доiснуючого будiвельного матерiалу – матерiї. Тому свiт “не спiввiчний з Богом”: вiн має початок i кiнець. Але це не означає, що створенний свiт не має абсолютно нiчого спiльного з Богом. Мiж ними iснує певна схожiсть, яка дозволяє зрозумiти шляхи розвитку кінцевих, створених речей;

в) “негативна дiалектика”. Відомими представниками цієї iнтерпретацiї дiалектики були Теодор Адорно (1903 – 1969) i Жан-Поль Сартр (1905 – 1980). Т. Адорно – нiмецький фiлософ, соцiолог, представник так званої “франкфуртської” школи. Автор низки праць з фiлософiї, в тому числi такої, як “Негативна дiалектика” (1966). Ж.-П. Сартр – французький фiлософ i письменник, представник так званого атеїстичного екзистенцiалiзму. Йому належить ряд праць з проблем фiлософiї, в тому числі праця “Критика діалектичного розуму” (1960). В його розумiннi дiалектика можлива у двох формах – “критичнiй” i “догматичнiй”. Першою є “негативна дiалектика”. Це однобiчна, суб’єктивна концепцiя, яка виходить з абсолютизацiї заперечення, всезагальної руйнацiї всього сутнього, тотального критицизму, вiдкидання будь-якої позитивностi, самозаперечення i тому не виходить за межi метафiзики. “Негативна дiалектика” – це, по сутi, антидіалектика.

Особливе місце серед альтернатив діалектики займає синергетика.

Синергетика. Наприкінці 60‑х років німецький філософ Ганс
Хакен вводить у науковий обіг поняття синергетика. Для становлення синергетики як області знань важливе значення мали проведені експерименти вченими Борисом Білоусовим і Андрієм Жаботинським. Спираючись на них, бельгійська школа, очолювана Іллею Пригожиним, створила першу нелінійну модель синергетики хімічних процесів, засновану на ідеях нерівновагомої термодинаміки.

Синергетика (від грецьк. – загальний, узгодженодіючий) – це напрямок міжгалузевих досліджень, об'єкт яких – процеси самоорганізації у відкритих системах фізичної, хімічної, біологічної, екологічної й іншої природи. У таких системах, що є далекими від термодинамічної рівноваги, за рахунок потоку енергії і речовини з зовнішнього середовища, створюється і підтримується нерівновагомість. Завдяки цьому взаємодіють елементи і підсистеми, що веде до їх узгодженого, кооперативного поводження і до створення нових стійких структур і самоорганізації. Висунута концепція самоорганізації є природно-науковим уточненням принципу саморуху і саморозвитку матерії. На противагу класичній механіці, що розглядає матерію як застиглу, мляву масу (приводиться в рух зовнішньою силою), у синергетиці виявляється, що за певних умов і системи неорганічної природи здатні до самоорганізації. На відміну від рівновагомої термодинаміки, що визнає еволюцію лише у бік збільшення ентропії системи (тобто хаосу, дезорганізації), синергетика вперше розкрила механізм виникнення порядку через флуктуації, тобто відхилення системи від деякого середнього стану. Флуктуації підсилюються за рахунок нерівновагомості, розхитують попередню структуру і призводять до нового: з безладдя виникає порядок.

Схематичне уявлення про відмінності розвитку діалектики і синергетики можна простежити за такою схемою (схема 7.10.).

Розвиток (динамічнй процес)	Діалектика	Синергетика
Причини	Єдність та боротьба протилежностей; суперечливість; заперечення заперечення; перехід кількості у якість	Нерівновагомість; нестабільність; кризи; еволюція та коеволюція
Форми	Перерив поступовості; “скачки”; “по спіралі” (“зняття”); від нижчого до вищого	Накопичення флуктуацій (відхилень); біфуркація; фазові переходи; мимовільні переходи системи в новий стан; нелінійність, лавиноподібні процеси; самоорганізація
Властивості	Детермінованість; випадок – форма проявлення необхідного	Вірогіднісна випадковість; можливий випадок (з’явлення низки можливостей та їх відбір); детермінованість (окремі сфери універсуму)
Фактори	Об’єктивні, суб’єктивні закономірності, тенденції	Малі впливи, випадок, аттрактори; параметр порядку; вплив процесів на мікрорівні через мезорівні на макрорівні
Результати	Необхідне у кінці; зворотний рух; зміна (у тому числі вплив середовища, що змінилося, на суб’єкта динамічного процесу)	Прояв багаторівневого цілого, нерівного у сумі частин; нова нерівновагомість, необоротність, невідповідність замислу, ускладнення
Способи пізнання і перевірки результатів	Сходження від абстрактного до конкретного та від конкретного до абстрактного; практика – критерій істини	Раціоналізм; редукціоналізм, коеволюціонізм; непередбачуваність

          Схема 7.10. Співвідношення діалектики і синергетики

Завершуючи розгляд теми, зробимо загальні висновки.

1.     Дiалектика як загальна теорiя розвитку дає ключ до розумiння її сутностi, вiдображає реальнi процеси у природi, суспiльствi i мисленнi такими, якими вони є в дiйсностi.

2.     Дiалектика пiдходить до вивчення предметiв i явищ з точки зору їх виникнення, руху i розвитку, а тому орiєнтує на конкретне, багатостороннє дослідження об’єктивних процесiв.

3.     Поряд з діалектикою існують метафізична концепція розвитку, софістика, еклектика, екзiстенціальна діалектика, синергетика і низка інших. Окремi фiлософськi школи вiдкидають дiалектику як схоластику. Це означає, що вона вимагає подальшого осмислення i дослiдження.

Контрольні запитання

1. Чи всяке поняття є категорія? Аргументуйте свою відповідь.

2. Яка особливість філософських категорій порівняно з категоріями конкретних наук?

3. Що таке формалізм? Як він проявляється в науці, мистецтві, філософії?

4. Які основні риси причинно-наслідкового зв’язку?

5. Назвіть характерні риси реальної і формальної можливості.

6. Розкрийте сутність альтернативних концепцій діалектики.

7. Що відрізняє діалектику від метафізики, еклектики, софістики?

8. Чим спричиняється догматизм в мисленні?

9. У чому суть діалектичного мислення? Спробуйте назвати його принципи.

10. Яка роль діалектики щодо пізнавальної і практичної діяльності людей?
скачати