МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДЕРЖАВНИЙ БІОТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ФАКУЛЬТЕТ БІОТЕХНОЛОГІЇ
Реферат
з предмету :
на тему «Життєвий шлях Миколи Хвильового»
Підготував
студент
групи
Викладач :
Харків 2024
Вступ
Більшість біографій Миколи Хвильового починається з кінця. Образ простріленої скроні із цівкою крові чи заткнутої жмутом чебрецю рани на скроні переселився з його творчості на останню сторінку його власної долі. Це трапилося у. Харкові 13 травня 1933 р. в будинку письменників «Слово». Небіжчик зі скронями, заклеєними марлею, став символом епохи, яку зараз прийнято називати «розстріляним відродженням».
Микола Хвильовий — ключова постать міжвоєнної України 1920–1930-х років. Один із лідерів українського літературного модернізму та покоління Розстріляного відродження. Трагічний, патетичний символ політичного й культурного руху націонал-комуністів, які намагалися прив’язати ліво-радикальну політику до питань національної ідентичності, національного визволення, антиколоніалізму. Харизматичний самогубець тридцятих років.
У Радянському Союзі й у Радянській Україні цього письменника намагалися заборонити й забути аж до кінця 1980-х років. Книжки вилучали з бібліотек, прізвище викреслювали з книжок. Тому ім’я Хвильового було загадковим і одіозним, лякало й надило. І коли величний «паноптикон» радянської цензури став обвалюватися цілими секторами та зрештою зовсім упав, інтерес українців до Миколи Хвильового виявився величезним. Вийшовши з тіні, письменник увійшов до чільних постатей строкатого пантеону української культури першої половини двадцятого століття. Став тим, без кого не зрозуміти такого особливого й суперечливого явища, як література Радянської України експериментального в усіх сенсах періоду від закінчення революційних і воєнних подій у 1920–1921 роках і до розгортання масового сталінського терору в 1930-х.
Микола Григорович Фітільов (справжнє прізвище письменника) народився 1 (13) грудня 1893 року в селі Тростянець Охтирського повіту на Харківщині (нині місто Сумської області) в родині сільських вчителів.
Приблизно 1904 чи 1905 року мати майбутнього письменника Єлизавета Іванівна, забравши дітей, переїхала тимчасово на хутір Зубівка до сестри, яка була одружена з дрібним поміщиком М. Смаковським. Незабаром, діставши посаду, вона вчителювала в селі Чернеччині на Богодухівщині, а згодом – на хуторі Дем’янівка поблизу Диканьки.
Так з 11 чи 12 років Микола виростав без батька. Крім матері, ним опікувалися М. Смаковський та збіднілий ліберальний поміщик Савич. У великій бібліотеці, якою міг користуватися хлопець, були “Кобзар” Т. Шевченка та ще деякі українські книжки.
Микола закінчив Краснокутську вищепочаткову школу та вступив до Богодухівської гімназії, з якої за розповсюдження нелегальної соціалістичної літератури й зухвалу поведінку був виключений з п’ятого класу.
З 1911 року він працював писарем у Рублівській волосній управі, активно займаючись самоосвітою. 1916 року Микола успішно склав екстерном іспити за курс гімназії і отримав диплом.
Того ж року він добровільно пішов в армію. Восени 1917 року Микола повернувся до Дем’янівки.
На початку 1918 року М. Хвильовий оселився в Богодухові, де працював у волосній управі.
Наприкінці літа 1918 року він брав участь в організації повстанського загону (за деякими свідченнями очолював його), який в листопаді 1918 року захопив Богодухів. З початком наступу армії генерала Денікіна М. Хвильовий відступив на північ, де цей загін влився до лав Червоної армії. 1919 року М. Хвильовий став членом КП(б)У.
Десь наприкінці 1918 чи на початку 1919 року М. Хвильовий одружився з молодою вчителькою Катериною Гащенко. У них народилась донька Іраїда. Проте шлюб цей не був тривалим.
Весною 1921 року М. Хвильовий переїхав до столичного Харкова, де 1922 або 1923 року він одружився з Юлією Уманцевою.
Микола Хвильовий одразу увійшов у харківське українське культурне коло, яке формувалося навколо редагованої Василем Елланом-Блакитним газети “Вісті ВУЦВК”. Влітку 1921 року вийшла окремим виданням його поема “В електричний вік”, а в листопаді того ж року – збірник “Жовтень”, в якому замість передмови був надрукований “Наш універсал до робітництва і пролетарських митців українських”, підписаний Миколою Хвильовим, Володимиром Сосюрою та Майком Йогансеном.
Майже в усій тогочасній періодичній пресі друкуються його твори, окремим виданням виходять збірки поезій “Молодість” (1921) та “Досвітні симфонії” (1922). З кінця 1922 року починають з’являтися новели М. Хвильового, а збірка “Сині етюди” (1923) стала подією в історії української пореволюційної прози. На думку майбутнього академіка О. Білецького фактично збірки новел “Сині етюди” та “Осінь” “визначили все коло тем нашої революційної белетристики”.
Новий етап творчості М. Хвильового почався з 1925 року, коли він 20 листопада заснував літературно-мистецьке угруповання ВАПЛІ-ТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури) та почав видавати журнал “Вапліте”. ВАПЛІТЕ об’єднала багатьох кращих українських літераторів, які мешкали в Харкові (П. Тичина, Ю. Яновський, М. Куліш, А. Любченко, М. Бажан, О. Довженко, М. Йогансен, О. Слісаренко, Ю. Смолич, П. Панч та ін.).
Проза М. Хвильового цього періоду (“Мати”, “Арабески”, “Повість про санаторійну зону”, “Сентиментальна історія”, “Із Вариної біографії”, “Іван Іванович”, незакінчений роман “Вальдшнепи” та ін.) свідчила про те, що письменник вступив у пору творчої зрілості, стильового утвердження та філософського осмислення життя.
У цей же час М. Хвильовий своїми Статтями в пресі фактично розпочав Літературну дискусію 1925-1928 років. Упродовж 1925-1926 років з’явився ряд памфлетів, об’єднаних у цикли: “Камо грядеши?”, “Думки проти течії”, “Апологети писаризму” та “Україна чи Малоросія?” (останній так і не побачив друку). У цих памфлетах М. Хвильовий виступив проти примітивізму та епігонізму нової радянської літератури і закликав митців орієнтуватися на найкращі зразки світового та, насамперед, західноєвропейського мистецтва.
Від обговорення шляхів розвитку української літератури дискусія поступово перейшла у політичну площину, коли М. Хвильовий проголосив кінець російській гегемонії на Україні, бо Україна має свою месіанську ідею, яку він окреслив метафорою “Азіатський ренесанс”. У дискусію втрутилася партія та особисто Й. Сталін, написавши листа “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У” від 26.04.1926 р., в якому піддав критиці погляди комуніста М. Хвильового.
У червні 1926 року пленум ЦК КП(б)У засудив позицію М. Хвильового. Критика письменника тривала й у пресі: був конфіскований шостий номер журналу “Вапліте”, з надрукованою там другою частиною роману “Вальдшнепи” (рукопис М. Хвильовому пізніше довелося знищити), а відтак припинила існування і сама організація. Від письменника вимагали каяття та самообпльовування.
М. Хвильовий змушений був піти на поступки, і вже 4 грудня 1926 року він написав першого свого покаянного листа, в якому визнав “помилки” та засудив свої погляди. Але звинувачення в “хвильовизмі” супроводжували його до кінця життя.
Взимку 1928 року М. Хвильовий здійснив поїздку за кордон. Впродовж 1929 року фактично під його керівництвом виходив позагруповий журнал “Літературний ярмарок”, який згодом також мусив припинити своє існування.
Наприкінці 1929 року за активною участю М. Хвильового створюється організація “Пролітфронт”, але й вона на початку 1931 року була розпущена. Постановою ЦК ВКП(б) з 23 квітня 1932 року всі письменники були загнані до однієї офіційної спілки письменників. Розгром керівництва Української комуністичної партії завершився призначенням росіянина Павла Постишева на посаду диктатора країни.
Він приїхав в Україну з новим шефом ДПУ та зграєю поплічників. Саме йому партія доручила організувати винищення селян. Почався голодомор 1932-1933 років.
У квітні 1933 року М. Хвильовий побував на Полтавщині і на власні очі побачив це.
Арешти, що раніше знищили стару українську інтелігенцію (сумнозвісний процес “СВУ”), розпочалися й серед комуністів. 12 травня заарештували найближчого приятеля М. Хвильового – Михайла Ялового. Наступним, імовірно, мав бути він.
Він гарячково шукає пояснень, виходу.
Але не знаходить. Саме тоді він вирішує своїм самогубством застерегти від швидкого наростання хвилі політичних звинувачень, масового голоду і репресій, потрясти і своїх друзів, і своїх опонентів, згуртувати сили, щоб протистояти небезпеці.
Це був трагічний вибір…
Вранці 13 травня 1933 року Микола Хвильовий збирає у себе на квартирі найближчих друзів – Миколу Куліша, Олеся Досвітнього, Григорія Епіка, Івана Дніпровського, Михайла Йогансена, частує чаєм, жартує, грає на гітарі, декламує “Біси” О. Пушкіна. Через деякий час виходить до своєї робочої кімнати. Лунає постріл…
У квітні 1988 року КДБ УРСР передав до інституту літератури АН УРСР копії двох передсмертних записок Миколи Хвильового, в них розкривається суть цієї трагедії. Хвильовий признається: “Нічого не розумію”, бо загибель, знищення “найсвідоміших комуністів” здійснюється від імені і в ім’я тих ідей, які вони обстоювали, в які свято вірили і в ім’я яких творили нову літературу і мистецтво. Друга частина записки – це сповідь Хвильового-людини, Хвильового-життєлюба, якому “страшенно боляче” полишати цей “прекрасний сонячний день”, життя.
Але він не має вибору. Хвильовий хоче своєю смертю врятувати літературну генерацію. Він намагався врятувати від наростаючих репресій своїх друзів і колег, відвести від них підозру.
Не випадково, навпаки – усвідомлено було обрано тринадцяте число для самогубства. 13 грудня Микола Хвильовий народився. Він хотів і цим числом, яке в народі вважається нещасливим, посилити символічне значення і трагічне звучання свого останнього в житті вчинку.
Не випадково він зібрав у себе друзів – вони мали засвідчити продуманість, виваженість цього кроку, зберегти цю трагічну подію в своїй пам’яті поколінь, прочитавши його передсмертні записки і передати їх тим, хто розпочав арештом Ялового “розстріл цілої генерації”.
Цей останній — по суті, мистецький — акт 13 травня 1933 року став демонстративним викликом режимові й водночас чи не єдиною можливістю зберегти власну гідність у відстоюванні права нації на самостійність, а особистості — на індивідуальність, — принципах, що так важили для письменника й для його покоління як у культурно-естетичному, так і суспільно-політичному вимірах.
Список літератури
Ростислав Мельників. Микола Хвильовий: штрихи до портрета // Historians, 13.05.2013
Володимир Панченко. Дорога до Хвильового / Сонячний годинник. — Київ: Темпора, 2019.
Полювання на «Вальдшнепа»: Розсекречений Микола Хвильовий / упор. Ю.Шаповал. — Київ: Темпора, 2009.