1   2   3
Ім'я файлу: ШАБЕЛЬКО КУРСОВА.docx
Розширення: docx
Розмір: 61кб.
Дата: 05.07.2021
Пов'язані файли:
5.docx
Лаба 4_РТП_СЗІ_Кліщ Богдан.docx
Лаба 5_РТП_СЗІ_Кліщ.docx
Тести, статистика праці.docx
Реферат Лесько П.В. Авторське право ЕЛЕП-11.docx.doc
Індивідуальна нормативне.docx
lab2.docx
ЦЕРКВА РІЗДВА ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ У САМБОРІ.docx
Розраха.docx
Сучасні методики здорового харчування.docx
Звіт до БД 2.docx
звіт_від_ред.docx
lab_8_Kravets.docx
Сєрий.docx

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА

Інститут права, психології та інноваційної освіти

Кафедра журналістики та засобів масової комунікації


КУРСОВА РОБОТА

НА ТЕМУ:

«ПУБЛІЦИСТИЧНА СПАДЩИНА МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО»

Виконав ст. гр. ЖР-23

Шабелько Андрій

Науковий керівник:

Макарчук Олена Геннадіївна

.


Львів 2021

ЗМІСТ



ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1 5

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ ЯК ВИЗНАЧНИЙ ПУБЛІЦИСТ ХХ СТОЛІТТЯ 5

1.1.Життєвий шлях «некоронованого короля України» 5

1.2.Вплив публіцистики Михайла Грушевського на українське суспільство початку ХХ століття 12

РОЗДІЛ 2 19

ВНЕСОК МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО В ПУБЛІЦИСТИКУ УКРАЇНИ 19

2.1. Публіцистика Михайла Грушевського на сторінках тижневиків «Село» та «Засів» 19

2.2. «Хто такі українці і чого вони хочуть» як еталон української публіцистики 26

ВИСНОВКИ 33

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 35

ВСТУП

Актуальність тематики визначається неоціненним вкладом українського культурного діяча Михайла Грушевського в розвиток вітчизняної публіцистики, що зародила сучасну журналістику. Михайло Грушевський як світоч українського літературного світу постає чи найяскравішим прикладом для висвітлення публіцистичної спадщини початку ХХ ст. Його матеріали і досі є прикладом для наслідування для публіцистів та людей, що дотичні до журналістської творчості.

Мета передбачає дослідити зразки публіцистики Михайла Грушевського, що залишаються одними з найзнаковіших в історіїукраїнської преси.

Завдання дослідження:

  • дослідити джерельну базу дослідження;

  • виокремити головні аспекти публіцистики на прикладах публікацій Михайла Грушевського;

  • з'ясувати внесок публіцитстики Михайла Грушевського в українську пресу;

  • проаналізувати публіцистику Михайла Грушевського на сторінках тодішніх тижневиків.

Об'єктом дослідження виступають зразки публіцистики на початку ХХ ст.

Предмет дослідження – публіцистика Михайла Грушевського на початку ХХ ст, а саме на сторінках тижневиків «Село» та «Засів» та праці «Хто такі українці і чого вони хочуть» як еталону української публіцистики.

Методи дослідження. Основними методати наукового дослідження є: історичний - в основі якого полягає опрацювання теоретичної історичнох бази та викладу отриманої інформації; порівняльний, який на меті зіставити приклади публіцистики Михайла Грушевського; аналітичний метод розуміє під собою грунтовний аналіз всіх головних аспектів досліждення та побудови вдалих та коректних висновків.

Методологічна і теоретична основа роботи. В науковому досілдженні було використано праці та доробки таких вчених: Бухарцев Р., Бочковський О., Богомолова Н., Сірополко С., Бауман Ю., Вачнадзе Г., Винар Л., Ігнатієнко В., Попов П., Жовторюх М., Касьянов Г., Панькова С., Тельвак В., Ткаченко І., Животко А.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дослідження є першою спробою виокремити, дослідити та з'ясувати головні риси публіцистики Михайла Грушевського на початку ХХ ст., з'ясувати ідейно-тематичне , духовне багатство спадщини Михайлого Грушевського, згалибитися в стиль автора та зуміти розкрити головні ойго особливості.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали курсової роботи можуть бути використані під час побальших наукових досліджень студентами спеціальності «журналістика».

Структура роботи. Курсова робота скаладається зі всітпу двох розділів, що містять в собі по два підрозділи, висновки та список використаних джерел. Загальний об'єм роботи – 37 сторінок. Список використаних джерел містить 18 найменувань, що розміщені на 3 сторінках.

РОЗДІЛ 1

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ ЯК ВИЗНАЧНИЙ ПУБЛІЦИСТ ХХ СТОЛІТТЯ

    1. Життєвий шлях «некоронованого короля України»

У сучасному журналістикознавстві наявний і інший погляд на дану проблему. «Давня суперечка, - пишуть автори новітнього дослідження, - чи є публіцистикою новинарна інформація - безглуздна: будь-яке повідомлення, надруковане в ЗМІ, що розраховане на певне сприйняття аудиторією і несе на собі відбиток особистості автора, – публіцистичне.» Однак, таке широке розуміння публіцистики навряд чи утримається в нашій науці. Воно по суті ототожнює її власне з журналістикою. Тому ми надалі будемо виходити з традиційного уявлення про дану галузь духовної діяльності людини.

Публіцистика є вершинним явищем журналістики, її серцевиною, стрижнем. Вона потребує особливо високого рівня оволодіння фаховим мистецтвом, найповніше задовольняє функції і завдання журналістики: бути історією сучасності, впливати на практику суспільно-політичного життя. Далеко не кожний працівник мас-медіа може стати публіцистом, - для цього потрібний особливо яскравий талант, великий власний життєвий досвід, глибокі знання в різних сферах дійсності, блискучий, зрозумілий мільйонам стиль.

Слово «публіцистика» виникло в німецькій мові («Publizistik»), але в свою чергу постало з латинського слова "publikus", що в перекладі означає – «суспільний, народний». З німецької мови воно поширилося в інші європейські мови, в тому числі й в українську [1].

Публіцистика – це своєрідний тип творчості, предметом котрого є актуальні явища й важливі питання поточного життя суспільства, а метод їх освоєння характеризується, поєднанням логічно-абстрактного й конкретно-образного мислення, внаслідок чого створюється нова духовно-інтелектуальна цінність (публіцистичний твір), спрямована на дослідження, узагальнення й пояснення явищ життя, з метою впливу на громадську думку й суспільну свідомість.

«Публіцистика, – стверджує відомий науковець-журналістикознавець Йосип Лось, – це словесна сфера моделювання свідомості, вияв незгасної активності, динамізму людського духу, політичне й морально-філософське освоєння історії та актуальної суспільної практики, всеохопний засіб формування особистості, площина вияву інтересів та вартостей людей, соціальних груп і націй, втілення їх культурної ідентичності».

У різноманітних джерелах підкреслюються такі головні функції публіцистики:

  • формувати громадську думку,

  • викликати зміни або консервувати в суспільній свідомості критерії та оцінки соціальних подій.

Публіцист не просто описує чи констатує факти, повідомляє про сучасні проблеми, - він роз'яснює й переконує, полемізує й викриває, закликає до дії, агітує й пропагує. У публіцистичних творах поєднуються лексико-стилістичні особливості наукового дослідження і ораторського мовлення, невимушена жвавість розмовної говірки і чітка впорядкованість літературної мови.

Щонайважливішою властивістю сучасної публіцистики є її науковість. Сплав науки і публіцистики виражається в прагненні журналістів всебічно осмислити підняту проблему, дати зважену й точну оцінку висвітленому явищу, довести до кожного реципієнта свою правоту, переконати його не вибухом емоцій, не почуттєвими доказами, а цифрами, фактами, логічними аргументами, посиланнями на першоджерела своєї інформації. Поважний і глибокий аналіз соціальних проблем, свіжість думки і слова, міцна й надійна, а головне - достовірна, аргументаційна база - ось ознаки, що дозволяють говорити сьогодні про публіцистику як різновид наукової діяльності.

А відтак постає питання про гносеологічний аспект публіцистичної творчості, її об'єкт і предмет. Об'єкт публіцистики - уся реальна дійсність у складності й розмаїтті виявів. Це - наука й мистецтво, виробництво й економіка, транспорт і енергетика, побут і мораль, шкільництво і культура. Не можна вказати якоїсь сфери матеріальної чи соціальної дійсності, яка була б закрита для пильного ока публіциста.

Предмет публіцистики - це соціальна дійсність, суспільно-політичний аспект виробничих, економічних, моральних, мистецьких, наукових, духовних та інших явищ життя і проблем.

Справедливою буде така дефініція: публіцистика - це суспільствознавство та людинознавство. Суспільство й людина - це два глибоко й тісно взаємопов'язані між собою боки єдиного предмета публіцистики. Вона висвітлює і з науковою глибиною досліджує функціонування суспільної людини у створеному самою ж людиною соціумі.

Дуже цікаву думку висловив свого часу Максим Рильський у нарисі "Коротка новела", що був уперше опублікований у газеті "Вечірній Київ" 17 грудня 1960 року в публіцистичному циклі «Вечірні розмови». Автор замислився над газетною сторінкою оголошень при шлюбні розлуки. І подумалося йому, що за кожним іменем криється зовсім не проста, а іноді й трагічна людська історія. «подумалось мені, - розповідає далі М. Рильський, - що світова література, яка обертається навкруг любовних та родинних тем і сюжетів, не охоплює всієї складності життя, що слова вірність і зрада, кохання і обов'язок, чеснота і розпуста не покривають усього того значного, що буває межи людьми»

Варто зазначити, що одним з наяскравіших представників української публіцистик слід вважати вченого, політика, дослідника та великого генія Михайло Грушевського.

Михайло Грушевський походив з родини Грушів-Грушевських, що загніздилася в Чигиринському повіті на Київщині. Цей рід, мабуть, був колись козацький. Вже в часах Богдана Хмельницького виступає військовий писар Іван Груша, «чоловік дуже освічений і розумний», що часто бував у різних посольствах і на переговорах. Пізніше Груші замінили шаблю на хрест — стали пан-отцями, але багатством ніколи не славилися.

Батько Михайла був сином диякона. Своєю енергією та здібностями добув він вищу освіту, закінчив Київську духовну академію, але свячення не прийняв, а почав учителювати. Пізніше дійшов він до високих урядів інспектора й директора народних шкіл і навіть дістав титул «превосходительства». Був це визначний педагог, старався піднести рівень школи, склав зразковий підручник церковнослов'янської мови для школи.

Сергій Грушевський був спокійний, зрівноважений. Правда, не був він таким українцем, як ми собі тепер думаємо. Не такі були часи. За українські погляди людей переслідували, і хто вже свого не цурався, того вже треба поважати. Сергій Грушевський утримував зв'язки з визначними українськими діячами і не шкодував грошей на громадські потреби. Своє прив'язання до українства зумів він передати своїм дітям.

Мати Михайла Грушевського, Глафіра, походила з давньої священичої родини Опоків-Опоцкевичів, широко розгалуженої в південно-західній Київщині.

Народився Михайло Грушевський 29 вересня 1866 р. в місті Холмі. Батько його був тоді там учителем греко-уніятської гімназії, а проживав у будинку духовної семінарії. Там і побачив світ Михайло (тепер там римсько-католицька духовна семінарія). Три роки пізніше батько переселився на Кавказ, жив у Ставрополі, то у Владикавказі та займався там організацією шкільництва.

Тут, на чужині, наш великий історик пережив свої дитячі роки. На вразливу душу хлопчини мав великий вплив вид далеких гір із верхами, снігом укритими. Ті гори навівали на нього думки про якесь дивне, казкове царство. Дивували дитину постаті верховинців на конях, у різнобарвних убраннях, зі зброєю, з кинджалами, що з гір з'їжджали на долини. Чудна й незрозуміла була мова всіх тих верховинців — грузинів, черкесів, осетинців та інших народів Кавказу. Займали його уяву їх рухи, сміхи, сварки, небачений побут, звичаї й обичаї. І часом тільки серед тої чужоземної юрби проходив ваговитий кубанський козак, що нагадував далеку, незнану ще дитині Україну...

Вершиною наукової діяльності М. Грушевського стала реалізація його мрії ще з київських студентських часів – написання суцільної історії України. Перший том фундаментальної «Історії України-Руси» побачив світ у 1898 році. В основу цієї праці була покладена розроблена автором історична схема самостійного розвитку українського народу від найдавніших часів, що аргументовано спростовувало прийняту російською історіографією концепцію про єдину загальноросійську народність-колиску. Послідовники Грушевського назвуть його «Історію України-Руси» метрикою українського народу, поставивши в один ряд з Шевченковим «Кобзарем».

Наукова концепція Грушевського історика про етнічну соборність України стала національним ідеалом Грушевського політика. До 1906 р. він, працюючи на Галичині, широко використовував конституційні свободи Австро-Угорщини для піднесення національної свідомості українства. Коли подібні умови виникли в підросійській Україні, розгортає свою діяльність і в Києві: створює наукове товариство, переносить зі Львова окремі видання, випускає газети, відкриває книгарні.

Грушевський здобув заслужений авторитет провідника українського руху, а отже став небезпечною особою для урядових кіл як Росії, так і Австро-Угорщини. З початком І світової війни повертається до Києва, де відразу ж був заарештований. Заслання відбував у Симбірську, Казані, Москві.

Після Лютневої революції в Росії у лютому 1917 р. український народ отримав можливість здобути власну державність. Цю боротьбу очолила Українська Центральна Рада – єдина парламентська інституція, утворена на руїнах самодержавства. Визначальним принципом творення українського парламенту був широкий демократизм. До його складу ввійшли представники всіх політичних партій, товариств, спілок, ради військових, селянських, робітничих депутатів, всіх українських земель та українських колоній-громад, національних меншостей.

Легітимність Української Центральної Ради забезпечив Всеукраїнський національний з'їзд. Таємним голосуванням практично одностайно головою українського парламенту був обраний Михайло Грушевський. Він був лідером, головним конструктором політики Української Центральної Ради, мав великий вплив на її рішення, був ініціатором та співавтором найголовніших документів. Незаперечною заслугою Грушевського стало те, що Центральна Рада за рік пройшла шлях від обережних гасел за автономію України до проголошення суверенної, ні від кого незалежної Української Народної Республіки в січні 1918 року та прийняття її Конституції уже в квітні 1918 року [6].

Михайло Грушевський – це вчений світового рівня, творча спадщина якого вражає своїм тематичним діапазоном, енциклопедичністю, фундаментальністю. Його перу належить близько двох тисяч праць з історії, соціології, літератури, етнографії, фольклору. Ще й досі неповною мірою досліджено його публіцистику, епістолярний доробок. Та насамперед він увійшов у вітчизняну історію як її великий літописець, автор фундаментальної «Історії України-Руси», справедливо названої метрикою нашого народу. Створена ним цілісна концепція українського історичного процесу увібрала в себе кращі здобутки сучасної йому світової української науки, була осяяна високою свідомістю і тому стала стрижневою ідеєю українського відродження. Михайло Грушевський – блискучий, неперевершений організатор наукового життя, голова Наукового товариства імені Шевченка, Українського наукового товариства, історичної секції Всеукраїнської Академії наук, керівник університетської та академічної кафедр, засновник львівської і київської наукових шкіл, які складають цілу епоху у вітчизняній історіографії. Михайло Грушевський – видатний громадський і державний діяч, визнаний лідер національно-демократичної революції.

Він належить до тих публіцистів, які сповна пізнали велич і насолоду тріумфу і гіркоту поразки, але до кінця залишилися вірними ідеї усього життя – самоствердженню свого народу. Однією з провідних ліній концепції національного державотворення Михайла Грушевського виступає ідея соборності українських земель.

Михайло Сергійович наголошував: «Народність і територія стрілися саме на порозі історичного життя нашого народу і утворили першу підставу його розвою». Тривала подвижницька праця Михайла Грушевського у Галичині і Наддніпрянщині, у Львові і Києві стала живим уособленням єднання західних і східних теренів України. Не менш важливе значення для сучасності має всебічно обгрунтована ним ідея суверенності українського народу, або, як казав Михайло Сергійович, «право самому порядкувати на власній землі» [10].

Михайло Грушевський належить до тих громадських діячів, які сповна пізнали велич і насолоду тріумфу і гіркоту поразки, але до кінця залишилися вірними ідеї усього життя — самоствердженню свого народу. Пам'ять про нього — вічна, а його наукові праці — невичерпне джерело мудрості.

    1. Вплив публіцистики Михайла Грушевського на українське суспільство початку ХХ століття

Про Михайла Грушевського – історика, завдяки останньому десятиріччю активних перевидань, відомо вже багато. Ледь чи не в кожній публіцистичній чи науковій праці загального характеру є посилання на його «Історію України-Руси». Складніше висвітлювалася тема «М.Грушевський як філософ суспільства». Тут стереотипи й шаблони, які тяжіли над М.Грушевським упродовж останніх вісімдесяти років, ще й досі ніким не потривожені.

Публіцистика його майже не перевидавалася. Трохи поталанило хіба що збірці статей «На порозі Нової України», на початку 1990-х років перевиданій тричі. І це зрозуміло. «Політичний заповіт» М. Грушевського краще за будь-який інший суспільно-політичний твір видатного історика і громадсько-політичного діяча відтворював образ М.Грушевського – політика-державотворця, людини, яка остаточно поривала з московською орієнтацією. Інші його публіцистичні статті були ніби не на часі, не вписувалися в героїчний образ ключової постаті першого року української революції. Звичайно, передруковувалися його окремі статті про українську мову, деякі публікації на злобу дня. Проте це була радше данина моді, аніж свідоме ширення й популяризація думок людини, що стала конструктором модерної української нації [15].

При кожній черговій зміні загальнополітичної ситуації він залишався вірним собі. У його візії української справи майже не було суперечностей. Він умів швидко і слушно реагувати на виклики часу, дивився на проблеми національно-визвольного руху комплексно, з історичної перспективи усього попереднього життя національної спільноти новітнього часу. Простежуючи еволюцію його найважливіших ідей від кінця ХІХ ст. до 1917 р., можна побачити єдину спільну висхідну лінію. Гасла української революції набирали все більшого розвою від перших років діяльності М.Грушевського-публіциста до часів Центральної Ради.

Є й інший бік його публіцистичної спадщини М.Грушевського – її надзвичайна актуальність у наші дні. На жаль, багато з того, що боліло М. Грушевському, стоїть на порядку денному українського життя й сьогодні, деякі паралелі з дійсністю сторічної давнини вражають своїми сумними аналогіями.

Приміром, одна з центральних тем М.Грушевського-публіциста – заклик до розбудови української періодичної преси залишається актуальним і сьогодні, по десяти роках незалежності. Чи можемо нині ствердити, що маємо всеукраїнську щоденну газету достатнього рівня? Як не згадати настійні заклики М.Грушевського до української суспільності служити своєму народові, переборювати національну роздвоєність, байдужість до виконання свого громадського обов’язку, «працю на сусіда» й занехаяння національного обов’язку перед власним народом. Небагато знайдеться журналістів рівня С.Єфремова та А.Ніковського – з таким, як у них, літературним хистом, ерудицією, інтелігентністю. Частіше бачимо протилежні приклади, а сучасну «українську» журналістику загал оцінює за продукцією бульварної преси [11].

Мало що змінилося з часів М.Грушевського у проблемі повновартості українського слова. Саме професор Грушевський одним із перших розпочав велику працю з впровадження української мови в усі сфери культурного життя. Сьогодні сфера вживання української мови залишається дуже обмеженою. Досі вона ще не стала мовою більшості сучасної еліти, не має поширення у тих сферах життєдіяльності, які зараз визначають науково-технічний прогрес. Проблема двомовності, така актуальна у наші дні, також відображена у статтях М.Грушевського. Він перший з українських діячів XIX ст. розглядав вживання української мови у контексті буття політичної нації.

Завдання формування нового типу політично свідомого українця, який мав змінити домінантний тип малоросійського мислення, було порушене вперше саме М. Грушевським. Визначальним було вироблення в кожного члена громади спільних духовних орієнтирів і цінностей, передусім на рівні однакових рефлексій на події національної минувшини українського народу. Ще й тепер не лише вважається нормальним, але й культивується певними політичними колами ідея політичної нації: російської за змістом, української за географією. Ще й нині залишається ментальна різниця між Заходом і Сходом України, що заважає державі за прикладом, скажімо, прибалтійських країн впевнено крокувати у бік інтеграції з цивілізованим світом.

Статті М.Грушевського якраз і демонструють механізми вироблення національного консенсусу на рівні свідомості на початку модерної доби національної історії. Вони показують шляхи подолання старих міфологем у мисленні пересічного українця. Стереотипи ще дореволюційного виховання, закріплені й помножені в часи радянського тоталітаризму, тяжіють над більшістю українців і донині. Інерція спільноімперської духовної спадщини сильніша за кволий теперішній освітній вплив. Приміром, для великої кількості наших сучасників імена І.Виговського, І.Мазепи, П.Орлика ще й досі затуманені серпанком негативних емоційних оцінок, хоча саме М.Грушевський ще сто років тому розпочав реабілітацію цих історичних постатей.

Метою серії «Суспільно-політичні твори» є повне видання усіх статей історика, дотичних до проблем, що хвилювали тоді громадськість: питання мови, середньої та вищої школи, церкви, мистецького і культурного життя, музейництва. Ясна річ, у центрі уваги М.Грушевського завжди перебувала політика. Політика в широкому сенсі цього слова, бо крім політичних аспірацій, які є лише видимою частиною айсберга, її невидимою складовою є культура в широкому сенсі (освіта, наука, література, преса), яка, формуючи з етнічної маси політичну націю, змушує висувати перед центральною владою спільні вимоги автономії для забезпечення розвитку українського суспільства.

Значне місце приділено теоретичному обґрунтуванню національного відродження модерного часу, з якого випливали тактичні та стратегічні кроки української політики кінця XIX – початку XX ст. Уже в першій статті другого розділу «Українсько-руське літературне відродження в історичнім розвої українсько-руського народу», присвяченій сторіччю виходу «Енеїди» І.Котляревського, М.Грушевський викладає народницьку концепцію дій українського руху. Незабаром з’явиться Національно-демократична партія Галичини і ця публікація може розглядатися як ідеологічний дороговказ її діяльності на майбутнє. Історик ніби перекидає місток від літературного відродження початку XIX ст. до суспільного пробудження останніх років цього століття. М.Грушевський ставить знак рівності між літературною діяльністю й національною працею, а отже, українського інтелігента він виводить на місце провідника національного відродження, який остаточно прийшов на зміну вищим соціальним верствам суспільства, що «тричі зрадили» народ упродовж тисячолітньої української історії – у києворуську, литовсько-польську і нову добу [12].

Окремо цій темі був присвячений великий за обсягом допис М.Грушевського в «Літературно-науковому віснику» під назвою «Листи з-над Полтви», в якому історик не лише подає передісторію народовського руху в другій половині XIX ст., але й розглядає основні конкуруючі сили: москвофілів, консерваторів, радикалів і церкву. Може, дещо незвичний погляд М.Грушевського на модернізаційні тенденції в середовищі греко-католицького духовенства, а зокрема, недовіра до тих кіл, які висували на керівництво уніатською митрополією А.Шептицького. По-перше, це суперечило його концепції постійної зради верхніх верств суспільства народові; по-друге, заперечувало орієнтацію на широкий загал на противагу сподіванням незначних поступок за домовленостями між заможною українською й польською частинами галицького громадянства.

У освітній ділянці М.Грушевський головну вагу покладав на заснування приватних українських гімназій, через що опинився зі своїми однодумцями в абсолютній меншості у львівському інтелігентному середовищі: більшість впливових галичан-українців вважала необхідним іти шляхом чеського відродження, яке спиралося передусім на національний театр [15].

Досі залишається недооціненою діяльність М.Грушевського, скерована на утворення перших дійсно національних культурно-громадських установ. Музей НТШ, за задумом львівського професора, мав стати прообразом майбутнього всеукраїнського національного музею. Саме М.Грушевський відкрив для українців й усього культурного світу гуцульське мистецтво та одного з його найталановитіших представників М.Шкрібляка, сприяв першим мистецьким виставкам, протегуючи організаційну працю І.Труша («Друга руська артистична вистава у Львові», «В справі музею при НТШ», «Друга вистава образів І.Труша», «Гуцульська вистава»).

Справа національної освіти була ключовою проблемою, коли ставало питання нових кадрів для здійснення далекосяжних планів українського руху. На Великій Україні М.Грушевський проголошує завдання націоналізованої вищої освіти через російські університети в Києві, Харкові й Одесі. Він окреслив чітку систему впровадження українознавчих дисциплін на кафедрах історії, мови, літератури, етнографії та географії («Українські кафедри», «Справа українських кафедр і наші наукові потреби»).

Присвятивши проблемі соборності окремі статті («За український маслак (В справі Холмщини)», «Український П’ємонт», «Галичина і Україна»), М.Грушевський ніколи не випускав її з поля зору, пишучи на будь-яку тему. На Галичину М.Грушевський завжди дивився як на каталізатор всеукраїнської суспільно-політичної думки й практичного її втілення. Саме у Львові історик виробляв гасла й постулати, плекав історичні цінності, які мали б стати набутком для всієї України. Він прищеплював пієтет до козацтва, Тараса Шевченка, вдосконалював загальнонаціональну літературну мову тощо. 1906 рік був часом нової перевірки курсу на культурно-громадську єдність Галичини й Наддніпрянської України. Львівське оточення першої генерації соратників М.Грушевського (І.Франко, В.Гнатюк, С.Томашівський) виступило проти перенесення «ЛНВ» до Києва, натомість «віковці» Б.Грінченко й С.Єфремов почали видавати альтернативну «ЛНВ» – «Нову громаду». Нове покоління учнів (І.Кревецький і І.Джиджора) підтримало заклик учителя – іти на допомогу Україні («Галичина і Україна»), працюючи в київській редакції «ЛНВ» у перший рік після перенесення.

М.Грушевський давав ідейне скеровування на виховання нової української людини. Лише свідомий українець міг протистояти могутній культурній експансії, що накочувалася на Україну з боку Польщі й Росії. Він вперше закликав інтелігенцію малоросійського виховання служити лише українській культурі, вивівши у низці статей яскравий образ «самоотверженного малоросса», людини, яка лише вряди-годи згадувала про своє українське коріння, вірою і правдою слугуючи культурі, що зверхньо ставилася до самої ідеї українського національного відродження («Самоотвержение малороссиян») [1]. Зразком духовної відпорності для українців М.Грушевський вважав польську реакцію на російський культурний вплив. Принципова відмова поляків від користування усім арсеналом загально-імперської культури, мовою, літературою, середньою й вищою школою, економічно-фінансовими структурами на користь польської культури – виявлялася дієвішим засобом впливу на ліберальні російські політичні кола, ніж просто констатація утисків свого народу, чим, як правило, обмежувалися представники української громади. Лише послідовний наступ, активність дії, на думку М.Грушевського, могли забезпечити українцям культурне опанування власної етнічної території.

Низка статей М.Грушевського мала кілька прижиттєвих публікацій, а деякі друкувалися навіть по три-чотири рази, хоча не завжди М.Грушевського ставили до відома про такі передруки, і не завжди він мав змогу перед друком звірити текст з оригіналом. Через це траплялися досить значні розбіжності у різних опублікованих варіантах. Приміром, «Вступний виклад…» друкувався паралельно за етимологічним правописом у газеті «Діло» і за авторською редакцією у «Записках НТШ». Упорядники дотримувалися принципу передруку статей за остаточною авторською версією, а тому, природно, обрали для публікації текст із «Записок НТШ» [3]. Наприклад, статті передостаннього розділу даємо не за варіантом «Вісника», а за текстом брошури «З біжучої хвилі». Хоча розбіжності й були незначними, проте брошурний варіант можна вважати остаточним, схваленим М.Грушевським текстом. У деяких випадках М.Грушевський менші за обсягом статті публікував у газетах, згодом передруковуючи їх у «ЛНВ».


  1   2   3

скачати

© Усі права захищені
написати до нас