Ім'я файлу: Релігія і мистецтво.docx
Розширення: docx
Розмір: 20кб.
Дата: 26.11.2022
скачати
Пов'язані файли:
Практична робота 2.docx
Розширення: docx
Розмір: 20кб.
Дата: 26.11.2022
скачати
Пов'язані файли:
Практична робота 2.docx
Виконала студентка
ІІ курсу 214 групи
Шкурко Тетяна Миколаївна
Реферат
На тему:
«Релігія і мистецтво»
Відомо, що протягом тривалої історичної епохи мистецтво було тісно пов’язане з релігією. Його сюжети та образи в значній мірі запозичувалися з релігійної міфології, його твори (скульптури, фрески, ікони) включалися в систему релігійного культу.
Релігія – феномен духовного життя людства, світоглядна основа людини, що регламентує її повсякденну поведінку, надає їй можливості спілкування з надприродними силами шляхом відправлення певних обрядів. Це зумовило вивчення релігії багатьма науками: філософією, теологією, релігієзнавством, культурологією, соціологією, психологією, історією та іншими.
Слід зазначити, що наукове розуміння співвідношення релігії і мистецтва неможливе без вивчення їх ґенези. Релігія і мистецтво мають спільні витоки і корені. Внаслідок свободи творчості людина створює знаряддя праці, розвиває спілкування з подібними собі, естетично освоює світ. Проблема походження релігії та мистецтва викликала і надалі викликає дискусії. Суперечки, що ведуться між вченими різних спеціальностей (археологами, етнографами, мистецтвознавцями, культурологами тощо) щодо походження мистецтва та релігії, викликані частково тією обставиною, що в розпорядженні науковців перебувають лише уривчасті, розрізнені факти, пов’язані з первісною добою, а також з тим, що тлумачення археологічних джерел, які дійшли до нас (наскальних зображень, предметів дрібної пластики, орнаменту і т. п.) не є, як правило, однозначними і створюють можливість різних гіпотетичних суджень.
Вивчаючи взаємини релігії і мистецтва, ми не повинні ігнорувати того факту, що мистецтво певним чином зближене з релігією. Мистецтво неможливо без активної творчої діяльності людської уяви, людської фантазії, в цьому плані воно принципово відрізняється від релігії. При всій розмаїтості і багатстві художньої фантазії мистецтво відображає дійсність, оцінює її з певних позицій, але воно не розглядається і не може розглядатися як сама дійсність. Фантазія в мистецтві допомагає зрозуміти дійсність, висловлює в специфічній формі те чи інше до неї відношення. Відомо чимало випадків, коли релігійні міфи в ході історичного розвитку трансформувалися у твори епосу, казки, оповіді і легенди. Така, наприклад, історична доля давньогрецьких міфів. Коли стародавні елліни вірили в реальність їхніх міфів і вклонялися своїм богам, міфологія була невід’ємним елементом давньогрецької релігії. Коли ж віра в реальність міфів була втрачена, а обряди збереглися лише як звичні стереотипи поведінки, давньогрецька міфологія все більше перетворювалася на джерело різних художніх творів. Така її роль і в даний час.
Релігія і мистецтво в ході їх історичного розвитку не просто взаємодіяли, вони теж взаємопроникали, перепліталися між собою, зливалися, утворюючи ті своєрідні явища історії культури, які ми позначаємо терміном «релігійне мистецтво». Той чи інший художній твір не можна віднести до релігійного мистецтва тільки тому, що його тема, сюжет, образи запозичені з релігійної міфології. У мистецтві народів Європи ми знаємо багато творів живопису, скульптури, літератури, які використовують окремі сюжети й образи біблійної міфології, але своїм ідейним спрямуванням, за світовідчуттям дуже далекі від християнства. Згадаймо, наприклад, скульптури Мікеланджело чи образ Христа у живописі І. Крамського. При характеристиці релігійного мистецтва вирішальними є два моменти: по-перше, загальна ідейна спрямованість твору і, по-друге, його місце в системі релігійного культу.
Розглянемо явище культового мистецтва на прикладі образів-ікон, що вкривають поверхню храму, і є вічними, позачасовими і просторовими представниками небесних реалій. Слово ікона грецького походження είκουά – образ, зображення, відображення; у християнські традиції цим словом позначується зображення Ісуса Христа, Богоматері, янголів, святих чи подій священної та церковної історії, призначене для молитви, написане відповідно з прийнятим каноном і погоджено з церковними вченнями.
Оскільки не ікона – образ світу, а навпаки, світ є образом своєї сутності, вічного і незмінного, вираженого в іконі, то змінюється докорінно позиція зображення і зображуваного. Не ми дивимося на ікону, а ікона – на нас. Дивитися на світ очима позачасового образу – це все-одно, що дивитися на наш світ очима Бога. Звідси зовсім інший підхід до простору ікони. Перспектива в іконі не відповідає перспективі нашого зорового сприйняття, простір ікони відкривається, а не закривається. Взагалі закони перспективи, що діють в іконі, залишаються досі загадкою.
Звідси і незвична естетика і філософія кольору і світла. В іконі ми не знайдемо джерела освітлення. Світло неначе проникає звідусіль, джерелом його є тло, воно йде нізвідки. Складки на одязі святих немовби комбінують світло і тінь, але принципово не визначено, звідки і куди йде тінь. Колір втрачає своє побутове значення і стає символічним, головне – співвідношення кольорів, кожен з яких набуває самостійного символічного характеру. Чотири головних стихії, якими оперувала античність, – вогонь, земля, вода, повітря, – зводяться до двох головних: вогонь-повітря – земля-вода. Це символізує опозицію «верх – низ», «небесне – земне». Кольоровим символом небесного і вогняного начала залишається передусім золото.
Оскільки золото разом з тим – улюблене тло для ікони, воно набуває також значення абсолютного світла й абсолютної темряви. Світла – бо будується образ таким чином, щоб джерело освітлення наче було десь у тому золоті; темряви – бо це світло непрозоре. Протилежністю є естетика католицьких вітражів, які символізують проникливість божественного світла для світла розуму. І у кожній конкретній іконі, і в храмі загалом ритміка світла і темряви сполучається з ритмікою кольорових сполучень. Кожна сакральна фігура, кожен святий зображується згідно з певними стандартами.
Святі зображувалися на іконі без тілесних і духовних недоліків, але цей рух від матерії до духу ніколи не призводив до зникнення тілесного в іконі, до абстракції, в якій символи та знаки обходяться без антропоморфних форм. Це означало б відхід від християнської догматики, так як православна ікона стоїть на фундаменті віри в Боговтіленя, яке не тільки не заперечувало плоть, а й освячувало її, надаючи їй більш високе значення. Іконографія не ігнорує індивідуальні особливості і зовнішні відмінні ознаки святого ( стать, вік, зачіска, форма бороди і т.д.). Але святий зображується як небожитель, він вже належить іншому світу, і звідти споглядає за нами, тому в іконі неможливе зображення емоцій, афектів. Лик – це найголовніше в іконі: він є свідченням особистості святого. Особливе значення мають очі. На древніх іконах вони писались ніби широко відкритими. Саме через очі ікона і виявляє найважливіше в трактуванні лику, показує святість зображеного. Його світлоносність.
На території України залишилися мозаїки та фрески храмів Софії, Михайлівського, Кирилівського соборів, великі фрагменти у Спасі-на-Берестові, окремі фрагменти в деяких інших храмах. Як відомо, центром монументального живопису, і власне іконопису, принаймні перший час, був Київ, звідси йшла культура сакрального малярства по всій Русі, але всього кілька ікон, збережених переважно в Північній та Північно-Східній Русі, дають нам уявлення про київську школу різних її періодів. Відомо, що одним із перших художників-іконописців був Аліпій (чи Алімпій) із Печерського монастиря. Ставши професіоналом в цій сфері, він весь свій заробіток ділив на три рівні частини: монастирю, бідним і собі на матеріали. Йому гіпотетично приписують ікону «Богоматір Втілення».
Ікони, прийняті київськими князями в дар від візантійських правителів, а також роботи місцевих майстрів складають загальну скарбницю східнослов’янської культури – спадкоємниці візантійських традицій. Але в сакральному живописі українських земель досить рано почали проявлятися риси, які свідчили про самобутність української ікони, і досить яскраво проявились в іконах 17–18 ст.
Так як після навали Батия значна кількість ікон на Сході України і в Києві були знищені, то найбільші колекції українського іконопису зосереджені в музеях Західної України. Однак і провідні музеї Києва також славляться своїми колекціями ікон. «Святий Георгій у житії» (12 ст.), «Богоматір Одігітрія Волинська» (15 ст.), «Христос в точилі» (17 ст.), «Христос – виноградна лоза» (17 ст.), «Чудо Георгія із змієм »(19 ст.) – і це лише незначна частина тих шедеврів, які зберігаються в Національному художньому музеї України. Колекції ікон представлені і у Музеї російського мистецтва та у Музеї мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків. Єдиним в нашій державі приватним музеєм української ікони є музей «Духовні скарби України».
Отже, можна підсумувати, що релігійне мистецтво, включене у систему культу, носить поліфункціональний характер. Будь-який твір мистецтва виконує в системі релігійного культу дві різні і значною мірою суперечливі одна одній функції. По-перше, специфічно релігійну, культову функцію, оскільки воно порушує релігійні образи, ідеї, переживання, відновлює і підкріплює релігійні вірування, а нерідко служить і безпосереднім об’єктом культового поклоніння, по-друге, йому властива естетична функція, бо воно є продуктом художньої творчості і викликає у глядачів естетичні почуття.
Головне призначення предметів культу полягає в тому, щоб за допомогою художніх засобів направити розум і почуття тих, хто молиться в сторону надприродного. Тому доля мистецтва, що використовується в культовій системі тієї чи іншої релігії, багато в чому залежала від того, як трактувалося в цій релігії надприродне. Варто теж відмітити, що релігійна атрибутика ти мистецтво йдуть паралельно, взаємодіють та взаємопроникають. Кожен твір мистецтва несе якусь ідею автора, предмет культу є елементом релігії, хоча елементи естетизації теж проявляються.
Список використаної літератури:
Алпатов М. В. Древнерусская иконопись / М. В. Алпатов. – Москва : 1984. – 332 с.
Бобров Ю. Г. Основы иконографии древнерусской живописи / Ю. Г. Бобров. – Санкт-Петербург , 1995. – 256 с.
Здіорук С. І. Етноконфесійність / С. І. Здіорук // Релігієзнавчий словник / за ред. А. Колодного, Б. Лобовика. – Київ : Четверта хвиля, 1996. – 415 с.
Лазарев В. Н. Древнерусские мозаики и фрески / В. Н. Лазарев. – Москва, 1973. – 512 с.
Лихачев Н. П. Краткое описание икон / Н. П. Лихачев. – Москва 1905. – 63 с. ;
Попович М. Нариси з історії культури України / М. Попович. – Київ, 2001. – 728 с.
Степовик Д. В. Історія української ікони / Д. В. Степовик. – Київ, 2004. – 440 с.