Міністерство освіти і науки України
ПВНЗ «Міжнародний економіко-гуманітарний
університет імені академіка Степана Дем’янчука»
Історико-філологічний факультет
Кафедра української мови та літератури
ІНДИВІДУАЛЬНЕ НАУКОВО-ДОСЛІДНЕ
ЗАВДАННЯ
На тему:
«КНИГА БУТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ М. КОСТОМАРОВА»
Виконала:
студентка І курсу,
історико-філологічного факультету,
групи ІУА-022
Міркевич Лідії Іванівни
Перевірив:
канд. іст. наук,
викл. Старжець Володимир Іванович
Рівне – 2022
ПЛАН
ВСТУП
1.Перша офіційна згадка про Кирило-Мефодіївське товариство
2.Авторство «Книги буття українського народу»
3.«Книга буття українського народу»
ВИСНОВОК
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ ТОВАРИСТВО (братство) – таємна політична національно-патріотична організація (грудень 1845 — березень 1847, Київ). Засновники: В.Білозерський, М.Гулак, М.Костомаров. Згодом до них приєдналися 9 осіб, серед них Т.Шевченко, П.Куліш. Зв'язки з К.-М.т. підтримували ще близько 100 чоловік. К.-М.т. ставило головною метою досягнення державної незалежності України у федеративній спілці таких же незалежних слов'янських держав. «Братчики» виступали за повалення самодержавства та ліквідацію кріпацтва в Російській імперії. Складена ротииуь ротииу товариства «Книга рот українського народу, або Закон Божий» у 109 положеннях за допомогою релігійно-повчальних та історико-публіцистичних аргументів доводила право українського народу бути ініціатором боротьби за національне й соціальне визволення слов'янських народів з об'єднанням їхніх новостворених демократичних республік у федеративну спілку. Права і обов'язки членів К.-М.т. регламентувалися статутом. Громадську роботу кирило-мефодіївці зосередили навколо освіти народу і піднесення економіки України, видання популярних книжок, запровадження широкої мережі початкових навчальних закладів, готували агітаційні відозви із закликами розгортати національно-визвольну боротьбу. Заарештовані царськими властями, які вбачали у К.-М.т. небезпечну антиурядову організацію, за вироком, затвердженим Миколою І, всі 12 «братчиків» були покарані засланням у різні місця імперії.
1.Перша офіційна згадка про Кирило-Мефодіївське товариство
Перша офіційна згадка про Кирило-Мефодіївське товариство пов’язана з доносом, коли в березні 1847 р. студент Київського університету Олексій Петров доніс царським властям про таємне товариство, яке він випадково виявив. Поліція зразу ж арештувала провідних членів цієї групи й доставила їх у Петербург. У результаті посилених допитів власті дізналися про існування Кирило-Мефодіївського товариства — першої на Україні організації політичного спрямування.
Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широкого підпільного руху були перебільшеними. Товариство складалося всього з десятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. До групи входили молоді представники української інтелігенції на чолі з Миколою Костомаровим (обдарованим істориком і викладачем університету), вчителем Василем Білозерським (вихідцем із дворян) та Миколою Гулаком (дрібним, але високоосвіченим чиновником). Хоч два інших інтелігенти — викладач гімназії та письменник Пантелеймон Куліш і вже добре знаний поет Тарас Шевченко — підтримували з товариством не дуже стійкі зв'язки, їх також заарештували. Товариство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існування «браття» збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії (під час однієї з них якраз і був присутній донощик Петров) та підготували ряд положень своєї програми.
2. Авторство «Книги буття українського народу»
Найважливіші з цих положень, сформульованих Костомаровим, містились у творі під назвою «Закон Божий (Книга Буття українського народу)». Написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами, цей твір, що зазнав сильного впливу польських моделей, закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства.
3.«Книга буття українського народу»
Лейтмотивом “Закону Божого” є віра у відродження України, а засобами вираження – антитези понять: “правди – неправди”, “згоди – незгоди”, “справедливості – несправедливості”, “свободи – неволі”, причому категорія “неволі/рабства” розшифровується як відречення людства від первісного Божого замислу, згідно з яким кожен народ одержав від Бога свій власний край для життя і розвитку, як це стверджено у першому параграфі: “Бог создав світ: небо і землю і населив усякими тварями і поставив над усею ротии чоловіка і казав йому плодитися і множитися і постановив, щоб род ротииуький поділився на коліна і племена, і кожному колінові і племені даровав край жити, щоб кожне коліно і кожне племено шукало Бога, котрий од чоловіка недалеко, і поклонялись би йому всі люди і віровали в його, і любили його, і були б усі счастливі.” Натомість “род чоловічий забув Бога і отдався діаволу, і кожне племено вимислило собі богів, і в кожному племені народи повидумували собі богів і стали за тих богів биться, і почала земля поливатися кров’ю і усіватися попелом і костями, і на всім світі сталось горе, і біднота, і хвороба, і несчастя, і незгода. І так покарав людей справедливий Господь потопом, войнами, а найгірше – неволею.”
Отож, “неволя”, у розумінні авторів “Закону Божого” корениться у “незгоді” – відсутності єдиної концепції бачення перспективи і шляхів розвитку у різних народів і націй на противагу “згоді” – “щасливого” ладу, де “кожне коліно і кожне племено шукало Бога, котрий од чоловіка недалеко, і поклонялись би йому всі люди і віровали в його, і любили його, і були б усі счастливі”.
Поняття “неволя” у “Книгах рот українського народу” стисло пов’язане із поняттями “Бог-цар” і “цар”. У категоріях мислення кирило-мефодіївців, “єдин єсть Бог істинний, і єдин він цар над родом чоловічим”, натомість людство має неправильну уяву про природу божественного, наслідком чого є занепад усього роду людського. Цей ротии деґрадації у творі складається з трьох етапів. Насамперед – сотворення ідолів: “люде поробили богів в постаті звіриної і чоловічої со страстями і похотями, а то не боги, а то страсті і похоті, а правив над людьми отець страстей і похотей чоловікоубийця диавол”. Наступна фаза гріхопадіння – узаконення одноосібної влади: “Немає другого царя, тільки один цар небесний утішитель, хочь люде і поробили собі царів в постаті своїх братів-людей со страстями і похотями, а то не були царі правдиві, бо цар єсть то такий, що править над усіма, повинен бути розумніший і найсправедливіший над усіх, а розумніший і найсправедливіший єсть Бог, а ті царі со страстями і похотями, - і правив над людьми отець страстей і похотей чоловікоубийця диавол”. І, врешті, третій етап гріхопадіння – розбещення роду людського, аберація “божественного” у категоріях буденного: “І вимислили одщепенці нового бога, сильнішого над усіх дрібних боженят, а той бог називався… егоїзм або інтерес. І філософи почали кричати, що то кепство віровати в Сина Божого, що немає ні пекла, ні раю і щоб усі поклонялись егоїзмові або інтересові”.
Викладові власне української історії у “Законі Божому” передує огляд всесвітньої історії. Вказано на подібність розвитку культури і суспільства у євреїв і греків: “Два народи на світі були дотепніші…”. Розвиток обох народів у неправильному, на думку автора, напрямку призвело до втрати ними ідентичності й незалежності. Вони потрапили у неволю “до римських панів, а потім до римського імператора”. Повтор у щойно процитованій фразі можна б сприйняти як данину риторичній традиції, ротии наступні пункти роз’яснюють концепцію автора цього документу: “І став римський імператор царем над народами і сам себе нарік богом. Тоді возрадувався диавол і все пекло з ним. І сказали в пеклі: оттепер уже наше царство; чоловік далеко отступив од Бога, коли один нарік себе і царем і Богом вкупі.”
Наступні пункти оповідають про намагання Бога порятувати рід людський через місію свого сина Ісуса Христа, який “сам на собі приклад показав: був розумніший і справедливіший з людей”, а, проливши власну кров, довів істинність свого учення. Далі описується боротьба ідей у стародавньому світі й ротии викривлення Христового вчення: “А сьому ще гірша неправда, бутсім установлено од Бога, щоб одні пановали і багатились, а другі були у неволі і нищі, бо не було б сього, скоро б поприймали щире євангеліє”.
З іншого боку, автор “Закону Божого” конкретизує параметри досконалого суспільного ладу, щоб теоретично обґрунтувати “правдивий” і “справедливий” устрій козацької України: “Уряд і порядок і правлєніє повинні бути на землі: так Бог постановив, і єсть то власть, і власть та од Бога, але урядник і правитель повинні подлегать закону і сонмищу (зібранню), бо і Христос повеліває судиться перед сонмищем, і так як урядник і правитель перші, то вони повинні буть слугами, і недостоїть їм робить те, що здумається, а те, що постановлене, і недостоїть їм величаться та помпою очі одводити, а достоїть їм роти просто і працювати для общества пильно, бо власть їх од Бога, а сами вони грішні люде і самі послідніші, бо усім слуги. А сьому ще гірша неправда, бутсім установлено од Бога, щоб одні пановали і багатились, а другі були у неволі і нищі, бо не було б сього, скоро б поприймали щире євангеліє”.
Процитований виклад ідей покликаний мотивувати бачення автором особливостей української історії. Він стверджує, що спершу “племено слов’янське ще до принятія віри не йміло а ні царей, а ні панів, і всі були рівні, і не було у них ідолів, і кланялись слов’яне одному Богу–вседержителю, ротии й не знаючи. І панів у слов’ян не було, а були старшини; хто старший літами і до того розумніший, того на раді слухають, а то вже стали пани, а у їх неволники”. Намагаючись виправдати слов’янські племена, а поміж ними й українців, у “Книгах рот українського народу” тенденційно наголошено: “Але було два лиха у слов’ян: одно – незгода між собою, а друге те, що вони, як менші ротии, усе переймали од старіших чи до діла, чи не до діла, не бачучи того, що у їх своє було лучше, ніж братівське”. Отож, на думку автора, “поприймали слов’яне од німців королів і князів, і бояр, і панів…” Тут зауважу, що ця фраза майже буквально повторює твердження Станіслава Оріховського, висловлене за 300 років перед написанням “Книг рот українського народу” у славетній “Першій Турчиці – Промові до польських шляхтичів”: ”Адже справжню свободу породжує такий лад, коли всі підкоряються праву, а роти право непідвладне нікому; отож усі ви рівні між собою гідністю і однаково вільні. З вашої республіки прогнано оті гордовиті і підступні звання – герцог, граф, князь; усі ви – шляхтичі – носите спільне ймення лицарів”.
Наслідком неправедного і безбожного соціального розшарування стала кара Божа: різні слов’янські племена потрапили в неволю: “І покарав господь слов’янське племено гірше, ніж другі племена”. Ця фраза дуже подібна до аналогічного твердження конституції 1710 року: “Опісля прославлений у вишніх праведний Бог-суддя за примножені кривди і гріхи відвернувся від козацького народу, покаравши його множеством покут, поверг і пригнітив ледве не довічною руїною…”
Наступний – 69-й пункт “Книг рот українського народу” теж звучить, немов ротии цитування конституції 1710 року. Порівняймо: “Але не до кінця прогнівився Господь на племено слов’янське, бо Господь постановив так, щоб над сим ротииу збулось писаніє: Камень его же не брєгоша зиждущий, той бисть во главу угла” (“Книги рот…”); ”І хоч невстережний і незбагненний у своїх праведних присудах Бог, упокорюючи, вразив наших пращурів незчисленним числом поразок, ротии розгнівившись, не був суворим до краю, а забажав, щоб козацький народ відновив свою минулу незалежність” (конституція 1710 року).
Порятунок української нації і відновлення незалежності у “Книгах рот українського народу” закономірно пов’язується із Гетьманатом, зі становленням і розвитком козацької держави. Стан побутових стосунків і устрою суспільства Гетьманщини змальовано у традиційних для епохи романтизму ідилічних барвах: “І не любила Україна ні царя, ні пана, а зкомпоновала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний, пристаючи, був братом других – чи був він преж того паном чи невольником – аби християнин, і були козаки між собою всі рівні, і старшини вибирались на раді і повинні були слуговати всім по слову Христовому, і жодної помпи панської і титула не було між козаками. І постановило козацтво: віру святую обороняти і визволяти ближніх своїх з неволі. І день ото дня росло, умножалося козацтво і незабаром були б на Вкраїні усі козаки, усі вільні і рівні, і не мала б Україна над [со]бою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного, і, дивлячись на Україну, так би зробилось і в Польщі, а там і у других слов’янських краях. Україна… держалась закону Божого, і всякий чужестранець, заїхавши в Україну, дивувався, що ні в одній стороні на світі так щиро не молються Богу, ніде муж не любив так своей жони, а діти своїх родителей. […] Тоді на Україні з’явились братства, такі, як були у перших християн, і всі, записуючись у братство, був би він пан чи мужик, називались братами. А се для того, щоб бачили люде, що в Україні осталась істинная віра і що там не було ідолів, тим там і єресі жодної не з’явилось”.
Проте ця ідилія “козацького братства” в Україні виявляється нетривкою: росте загроза від “панства”, яке, за концепцією “Книг рот українського народу”, становить постійну небезпеку для споконвічного “справедливого” ладу. У розумінні кирило-мефодіївців причиною розладу є категорія “панства” – не у розумінні соціальної страти, а у розумінні нехтування основних принципів рот (досі в Галичині є таке слово і поняття: “запаношився”): “Але панство побачило, що козацтво росте і всі люде скоро стануть козаками, есть-то вільними, наказали зараз своїм крепакам, щоб не ходили в козаки, хотіли забить народ простий як скотину, так, щоб йому не було ні чуствія, ні розуму, і почали пани обдирати своїх крепаков, отдали їх жидам на такую муку, що подобную творили тільки над первими христіянами, драли з їх, з живих, шкури, варили в котлах дітей, давали матерям собак грудями годовати. І козацтво стали мучить і нівечить, бо таке рівне братство християнське стояло панам на перешкоді”.
Стилістика й риторичні принципи укладення тексту “Книг рот…” цілком аналогічні Шевченковій поезії, яка дуже часто побудована на антитетичності поетичного опису. У цих стратегіях побудови тексту можна вбачати канони риторичної традиції української літератури, усталені упродовж попередньої епохи Бароко, коли зароджувалося “ротии” письменство. З іншого боку, сучасна кирило-мефодіївцям епоха Романтизму спонукала використовувати адекватні ідеологічні концепції. Саме такими були ідеї “народної культури” у протиставленні культурі аристократичній, “панській”…
Іншим аспектом опису “української природи” у “Книгах рот…” можна вважати наголошення миролюбності українців і їхнє бажання роти у мирі та “згоді” зі сусідніми народами. “Тоді Україна пристала до Московщини і поєдналась з нею як єдиний люд слов’янський с слов’янським нерозділимо і несмісимо, на образ іпостасі Божої нерозділимої і несмісимої, як колись поєднаються усі народи слов’янські між собою. […] Бо вона любила і поляків, і москалів як братів своїх і не хотіла з ними розбрататися, вона хотіла, щоб всі жили вкупі, поєднавшись як один народ слов’янський с другим народом слов’янським, а ті два с третім, і було б три Речі Посполиті в однім союзі нерозділимо і несмісимо по образу Тройци Божой нероздільной і несмісимой, як колись поєднаються між собою усі народи слов’янські”.
Проте надіям і прагненням українського народу, на думку автора “Книг рот…”, не судилося збутися. Із сумом він констатує: “Але сього не второпали ні ляхи, ні москалі […] І билась Україна літ п’ятдесят, і єсть то найсвятіша і славніша война за свободу, яка тільки єсть в Історії, а розділ України єсть найпоганіше діло, яке тільки можна знайти в історії..”. Говорячи про «розділ України», автор має на увазі Андрусівський “мир”: “І бачуть ляцькі пани і московський цар, що нічого не зробить з Україною, і сказали поміж собою: не буде України ні тобі, ні мені, роздеремо її по половині, як Дніпр її розполовинив, лівий бік буде московському царю на поживу, а правий бік – польським панам на поталу”.
Як видається, автор мав два мотиви, подаючи ідилічний опис українського суспільства. З одного боку, йому потрібно було переконати потенційного реципієнта в існуванні “золотої доби козацьких вольностей”, до якої необхідно повернутися (згадаймо процитоване на початку профетичне пророцтво про відродження України), з іншого ж – цей опис кардинально контрастує з описом Московщини-Росії. Тут автор “Книг рот українського народу” проводить промовисту ротииу із занепадом давнього Риму, наголошуючи на імперській суті обох систем: “Московщина роти з москалів і роти у їх велика Річ Посполита Новгородська, вільна і рівна, хоч не без панства. І пропав Новгород за те, що і там завелось панство, і цар московський взяв верх над усіма москалями, а той цар узяв верх, кланяючись татарам, і ноги ціловав ханові татарському, бусурману, щоб допоміг йому держати в неволі неключимій народ московський, христіянський. І одурів народ московський і попав у ідолопоклонство, бо царя своего нарік богом, і усе, що цар скаже, те уважав за добре, так що цар Іван в Новгороді душив та топив по десятку тисяч народу, а літописці, розказуючи те, звали його христолюбивим”.
Отож, автор “Книг рот…” наголошує на сталій традиції Московщини: винищення власного народу заради узурпації абсолютної влади. Наведені факти історії XV століття доповнюються сюжетом про розгром повстання 1825 р., яке автор пов’язує із українськими культурно-політичними впливами: “I голос України одізвався в Московщині, коли після смерті царя Олександра хотіли руські прогнати царя і панство і установити Речь Посполиту, і всіх слов’ян поєднати по образу іпостасей божественних нерозділимо і несмісимо; а сього Україна ще за двісті років до того хотіла. І не допустив до того деспот: одні покончили живот свій на шибениці, других закатували в копальнях, третіх послали на заріз черкесові. І панує деспот кат над трьома народами слов’янськими”.
Паралелізм античної і сучасної тираній потрібен автору як інтродукція до найближчої історії нищення українського ладу, зокрема, Січі Запорозької. “Але скоро побачила Україна, що попалась у неволю, бо вона по своей простоті не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе рівно було, що ідол і мучитель”. Щоб не бути голослівним, автор “Книг рот українського народу”, говорячи про розбещення українців чужою владою, наголошує на двох подіях недавньої історії України, які, очевидно, ще були достатньо свіжими у пам’яті українців: “А на лівім боці ще держалось козацтво, але час од часу попадало у неключиму неволю московському цареві, а потім петербургському імператорові, бо останній цар московський і первий імператор петербурзький положив сотні тисяч в канавах, і на костях збудував собі столицю. А німка цариця Катерина, курва всесвітня, безбожниця, убійниця мужа свого, востаннє доконала козацтво і волю, бо, одібравши тих, котрі були в Україні старшими, наділила їх панств[ом] і землями, понадавала їм вольну братію в ярмо і поробила одних панами, а других невольниками”.
Знову напрошуються паралелі поміж “Книгами рот…” й Конституцією 1710 року, де факт зруйнування Січі кваліфіковано як тяжкий політичний і моральний злочин з боку Московської імперії. А ось ключове твердження VI пункту Конституції: “Однак дехто з гетьманів Війська Запорозького захоплювали собі необмежену владу, геть потоптавши рівність і звичаї, і свавільно встановлювали отой закон: “Так хочу – так повеліваю”. Через те непритаманне гетьманському уряду самоуправство у Вітчизні і Війську Запорозькому запроваджувався розлад, викривлення прав і вольностей, утиски посполитих та насильний, невиважений розподіл військових посад, а відтак росла зневага до генеральної старшини, полковників і значного товариства”.
Опис занепаду українського суспільства у “Книгах рот…” завершується раптовою зміною настрою викладу двома короткими реченнями 97-го пункту, що своїм лаконізмом засвідчують пропагандистсько-публіцистичний талант автора: “І пропала Україна. Але так здається”. Остаточний акцент поставлено у сотому пункті “Книг рот…”, у чому можна вбачати символічне ствердження головної ідеї, яку автор хотів донести до української громадськості: “Лежить в могилі Україна, але не вмерла”.
Наступні пункти “Закону Божого” послідовно стверджують віру у відродження України як незалежної держави.
“Бо голос України не затих. І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар.
Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім”.
На шпальтах «Збруча» вже мовилося про ідеї Станіслава Оріховського, його кваліфікацію деспотичної автократичної влади й імперської держави, які були написані й виголошені півтисячоліття тому. Багато книг і статей написано про Конституцію 1710 року. Неодноразово наголошено, що одною із головних ідей прозової і поетичної літературної традиції України різними мовами завжди роти ідея захисту своєї політичної і культурної ідентичності. “Закон Божий”, або ж “Книги рот українського народу” – один із чільних документів українського інтелектуального кола. Один із тих документів, які неспонтанно з упертою постійністю з’являються щостоліття (чи принаймні щопівтористоліття), щоби нагадати нам, присним, хто ми є. І нагадати, що природа деспотії вічна і незмінна.
І нагадати, про те, що цій деспотії може протистояти лише дотримання Закону Божого – унікального досягнення людської культури і цивілізації. Ґеніально лаконічний перелік основних принципів рот, принципів стосунків поміж окремими людьми, поміж громадами, етносами, народами, націями, цивілізаціями, зрештою. А також – принципу співіснування людини, людства та природи – середовища рот людини – те, що ми нині називаємо екологією (від грецьких слів “oikos” – житло, середовище, і “logos” – слово, зміст, тобто, закон).
ВИСНОВОК
Отож, “Закон Божий” Миколи Костомарова – ствердження необхідності екології співіснування. Дотримання цих принципів створює ЛАД, впорядкованість, а відтак і КОСМОС (теж грецьке слово; у перекладі українською означає впорядкованість, гармонійний простір) – всесвітню гармонію.
Волюнтаристичне намагання окремої людини (?) диктувати свою волю (даруйте за тавтологію) вносить у цю космічну гармонію розлад, призводить до катастроф. Апогеєм же ротииу занепаду екології рот виявляється “самонаречення себе богом”: “І став римський імператор царем над народами і сам себе нарік богом”.
Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка й ще кількох, сумнівалися у здатності своїх «м’яких» і «поетичних» співвітчизників існувати незалежно. Погоджуючися щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися в питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим. Для Костомарова це були єдність і братство слов'ян; Шевченко палко вимагав соціального й національного звільнення українців, а Куліш наголошував на важливості розвитку української культури. Більіність висловлювалася за еволюційні методи, сподіваючись, що загальна освіта, пропаганда й «моральний приклад», який вони подаватимуть властям, — це найдійовіші засоби досягнення поставленої мети. На відміну від них Шевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом революції можна здійснити бажані зміни. Втім ці розходження не слід перебільшувати. Членів товариства безсумнівно об'єднували спільні цінності та ідеали й, що найхарактерніше, бажання покращити соціально-економічну, культурну й політичну долю України.
Відносно безневинний характер товариства царські власті вирішили покарати його провідних членів. При цьому суворість покарання роти неоднаковою. Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняно легкі вироки, що передбачали заслання вглиб Росії на рік і менше, після чого їм дозволялося продовжити попередні заняття. Гулака засудили до трьох років ув'язнення. Та найсуворіше було покарано Шевченка, в якому цар і його чиновництво вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. Його віддали у солдати на 10 років. Сам Микола і дописав до вироку таке: «…под строжайшим наблюдением и запретом писать и рисовать». Фізичні й моральні муки цього заслання спричинили передчасну смерть Шевченка у 1861 р.
Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох міркувань. Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства ротии польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом.