Ім'я файлу: Реферат на тему Геноцид Укранського Народу.docx
Розширення: docx
Розмір: 56кб.
Дата: 15.02.2021
скачати
Розширення: docx
Розмір: 56кб.
Дата: 15.02.2021
скачати
Реферат на тему:
«Геноцид Українського народу».
Підготувала студентка
Немішаївського агротехнічного коледжу
Групи В-21
Корабльова Дарина Сергіївна
Вступ
Три голодомори, яких зазнала Україна впродовж двох з половиною десятиріч, залишаються найтрагічнішими сторінками історії українського народу в ХХ столітті. Довгий час їх причини, перебіг, наслідки, масштаби жертв, постаті керівників та виконавців замовчувались та приховувались від кількох поколінь наших співвітчизників і світової громадськості
Чому протягом чверті століття в Україні виникли три голодомори: 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років? Звідки така дивна послідовність? Як могло статися, що селянська країна, котра до жовтневого перевороту 1917 р. годувала власним хлібом народи Росії та вивозила його за кордон, люто голодувала?
Державні запаси хліба різного призначення (стратегічні, експортні, сировинні для ґуралень тощо), що зберігалися на охопленій голодом території, майже ніколи не використовувалися для розподілу серед голодуючого населення. Навпаки, незліченні факти свідчать про протилежне: держава займалася хлібозаготівлями у голодуючій місцевості, щоб вилучити жалюгідні запаси для постачання міського населення, на експорт чи промислову переробку.
Голодомор 1921-1923 років
Руйнівні наслідки продовольчої політики більшовиків виявилися вже восени 1921 р. Так, у довідці Донецького продкомгубу (продовольчого губернського комітету - Авт.) в Наркомпроді йшлося про те, що навіть в кращому за врожайністю Старобільському повіті "стягнення продподатку призвело до того, що повіт доведеться оголошувати голодуючим. Населення починає вже голодувати. Немає насіннєвого матеріалу."
Тривожні звістки надходили і з інших місць. Зокрема, з Миколаївської губернії повідомлялося: «Вся узбережна смуга Миколаївського та Херсонського повітів, що складає половину цих повітів, настільки вражена неврожаєм, що загрожує великим незасівом озимих. За відсутністю насіння Дніпровський пов. також надто послаблений. Із Очаківського р-ну багато селян знялося, виїжджають на північ. Насіння, відпущене на засів озимини, часто вживається селянами на продовольство через крайній голод.Повернення насіннєвої позички можливе тільки в Єлисаветградському повіті. Селяни беруть в облоги волвиконком, волпродком, вимагаючи хліба. Обмежена кількість рухомого складу, що подається, не дає можливості перекинути продовольство навіть для забезпечення військових частин, робітників. Попри сильний потяг селян до оранки, спостерігається таке явище: цілі райони зовсім не засіяні».
Катеринославський губвиконком попереджав ЦКНС (Центральний комітет незаможних селян), що неврожайність в Катеринославському повіті у повному сенсі цього слова, а якщо і вродилося, то це у куркуля, тому, що він засіяв ЗО - 40 десятин, дещо вродило. У врожайні губернії населення везе букери, брички, коней і взагалі марно тратить все господарство і віддає його за безцінь . У найбільш неврожайному Гуляй-Пільському повіті на початку жовтня 1921 р. було зареєстровано перші випадки голодних смертей.
Щоб якось дожити до нового врожаю, мешканці неврожайних місцевостей заготовляли різні харчові сурогати, м'ясо кішок і собак. Але й ці, здебільшого шкідливі для людського організму "припаси", швидко вичерпувалися. Виникли такі жахливі явища, як канібалізм і торгівля людським м'ясом, що не спостерігалися в Україні протягом трьох століть.
Лікар Л.И. Айхендавльд у доповіді "До казуїстики людожерства" в Одеський комісії з боротьби з наслідками голоду описує 26 випадків людоїдства і 7 - торгівлі людським м'ясом, що трапилися у 1921 - 1922 pp. на берегах нижнього Дніпра і в Запорізькій губернії. Знецінення людського життя за війни і революції неминуче призводило до падіння моральності суспільства. Зростаюча хвиля жорстокості й проституції охоплювала, насамперед, дитяче населення.
Діти були й першими жертвами злочинності. Матері, які втрачали надію на врятування дітей, залишали їх у дитячих будинках, або просто на вулиці, тому що переповнені дитячі притулки та лікарні не мали необхідного матеріального забезпечення і перетворювалися на осередки інфекційних захворювань. Так, в ізоляційному пункті (ізопункті) на Балашовському вокзалі у Харкові, який було утворено для виявлення серед біженців заражених інфекційними хворобами, безпритульні діти знаходилися без догляду і в антисанітарних умовах: "Бруд, мільйони паразитів, і через скупченість духота і сморід. Грудні діти знаходяться в ізопункті по декілька днів і нічого не отримують, крім води, та й то в обмеженій кількості,... окріп дається тільки раз на добу; діти залишені самі собі і без всілякого догляду, валяються у бруді по декілька днів замість того, щоб бути відправленими до евакоприймальників". (Приймальники евакуйованих, зокрема, займалися розподілом безпритульних дітей в спеціальні дитячі заклади).
Число жертв голоду зростало з кожним днем. У найбільш скрутному становищі опинилося населення Запорізької губернії. Вже в лютому 1922 р. середньостатистичний добовий раціон харчування населення цієї губернії складав не більше 500 калорій, у той час, як у Катеринославській - 1,1 тис , у Донецькій - 1,3 тис. (при нормі 2,5-3 тис.) калорій.
Епіцентрами голодного лиха в Україні стали Херсонський повіт Одеської і Гуляй-Пільський повіт Запорізької губернії, де на початку 1922 р. почалося масове вимирання людей. Скоро аналогічна ситуація склалася і в інших неврожайних місцевостях. 18 лютого 1922 р. канадська газета «Українські робітничі вісті» повідомляла, що в Мелітопольському повіті, де голодувало більше 250 тис. чоловік, «...хліб весь з'їдений, з'їдені всі сурогати і майже всі коні. Сотні сімей лежать нерухомо, опухлі від голоду, селяни розпродають остатки інвентарю і жадають відсилання їх в урожайні губернії. Безробіття зростає неймовірно». На початку березня Геничеський повітовий комітет інформував Запорізьку губкомісію допомоги голодуючим: «..Зараз, коли цей голод виріс до жахів, ми не маємо нічого в теперішній момент; в кожній волості нашого повіту спостерігається щоденна голодна смерть... В деяких волостях, як Юзівська, Павлівська, Петровська... голод став виявлятися в масових вимираннях. Вимирають щоденно 10-15 чоловік, але з кожним днем це число збільшується; вже деякі голволвиконкоми (голови волосних виконавчих комітетів ) з гвинтівками виганяють рити ями для померлих, але потрібно сказати правду, що голодна людина [рити] не може, їй потрібна підтримка, їй п безпартійних, і членів партії. Ось деякі з них. На лютий 1922 p.:»
Катеринослав. Щоденно із майстерень виносять опухлих робітників, які падають біля верстатів. Були випадки самогубства, комуністи із сільських осередків йдуть у банди, члени партії намагаються виїздити з Катеринославської губ. Миколаїв. Партійна дисципліна падає. Підняти таку Херсонський повітком з огляду на обставини, що склалися з продовольством, вважає неможливим. Картина продовольчого забезпечення членів партії найжахливіша - багато навіть відповідальних партійних працівників не отримали пайків за грудень місяць у зв'язку з відсутністю хлібних продуктів на складі.
За січень місяць видача пайків відповідальним працівникам зовсім не проводилася Регулярно здійснювалося лише продовольче забезпечення шахтарів Донбасу. В жовтні 1921 р. тут було утворено тримісячний продовольчий фонд: завезено 1,2 млн пудів зерна, 9,2 млн пудів м'яса і 9 тис. пудів жирів. В лютому доставлено ще 2,7 млн пудів хліба для піврічного продовольчого забезпечення робітників паливно-енергетичної галузі. Тимчасові труднощі у хлібопостачанні виникли у січні 1921 р. внаслідок прорахунків у вербуванні шахтарів. Однак вербування шахтарів було своєчасно призупинено, а непрацевлаштовані безробітні - повернуті на попереднє місце проживання.
Прийняті заходи забезпечили щомісячне постачання шахтарів (в середньому за січень - травень) хлібом і крупами на 121% планового завдання, а м'ясом, рибою і жирами, хоч і нижче встановленої норми, але значно вище рівня осені 1921 р
Документи того часу дають можливість навіть в деталях уявити страхітливе становище у південних губерніях. Голод досяг максимуму навесні 1922 р. Проте кількість голодуючих в різних документах відзначається по-різному. За даними Наркомату охорони здоров'я, у березні 1922 р. голодувало 1,4 млн чоловік, тобто 15% населення неврожайних губерній. Відділ інформації ЦК Допгол (Центральної комісії допомоги голодуючим) ВУЦВК вказував, що в березні кількість зареєстрованих голодуючих досягла 3,2 млн чоловік, чи 34,2% населення, і до червня дещо збільшилася (до 3,8 млн). У доповідній записці працівника ВУЦВК М.Сироти про продовольче становище і боротьбу з голодом у Запорізькій і Миколаївській губерніях від ЗО червня 1922 р. стверджується, що взимку 1922 р. голодувало від ЗО до 80% населення, залежно від розміру неврожаю. Надалі автор записки констатує зменшення голоду. До травня, за його даними, чисельність голодуючих скоротилася на 10%, протягом наступного місяця - на 20% і до 15 червня - ще на 35%. На нашу думку, найбільше відповідали реальній чисельності голодуючих в Україні на початку 1922 р. дані М. Сироти, оскільки уряд зараховував до категорії голодуючих лише селянські господарства, які зазнали повного розорення внаслідок голоду. Проте вірогідність даних М. Сироти про скорочення голоду навесні 1922 р. ставить під сумнів відсутність довідок про поширення допомоги голодуючим.
Незважаючи на деякі статистичні розходження, всі документи засвідчують одне - за інтенсивністю і розмірами голод в Україні нічим не відрізнявся від голоду у Поволжі.
Найжахливішими були демографічні наслідки голоду. Знижуючи опір організму, голод загострив чимало хвороб і сприяв поширенню пошестей. За даними Наркомздоров'я ,УСРР, тільки за сім місяців 1922 р. у неврожайних губерніях республіки хворіло на холеру 24,4 тис. чоловік, на черевний тиф - близько 19,6 тис , на висипний - 136,6 тис. та на зворотний - 141,7 тис. чоловік. Значно зросла смертність населення. Точне число жертв голоду в Україні не встановлено.
Після того, як восени 1922 р. радянський уряд заявив про подолання голоду в країні перед поновленням хлібного експорту і розпочав боротьбу з його наслідками у народному господарстві, статистичні органи припинили облік голодуючих. Відомо, однак, що у найскрутнішому становищі опинилися діти, особливо безпритульники, чисельність яких в Україні за 1922 р. збільшилася майже в п'ять разів - з 102,5 до 500 тис. Всього восени 1922 р. на півдні республіки голодувало близько 2 млн дітей, з них 700 тис. загрожувала смерть від голоду.
Друга хвиля голоду
В 1922-23 рр. в їдальнях громадського харчування Українського Червоного Хреста харчувалося лише 150 тис. дітей, а, враховуючи їдальні АРА (Американської Адміністрації Допомоги, англ. - American Relief Administration) - 350 тис. Однак, як зазначав завідуючий Запорізьким губернським відділом народної освіти Чичиринський, висока смертність через невідповідність їжі дитячому віку, була навіть серед дітей, які отримували харчову допомогу.
Внаслідок нерегулярного забезпечення дитячих закладів, їх вихованці систематично недоїдали і перебували у стані глибокого виснаження. Хворі діти й немовлята не могли протистояти жахливим умовам існування й гинули. Не кращою була ситуація у шкільних колективах, де діти забезпечувалися батьками. Навіть на врожайній Полтавщині половина школярів виявилася при обстеженні хворою на туберкульоз, а решта була недокрівною і виснаженою.
Перші свідчення про зростання голоду після жнив 1922 р. почали надходити до урядових органів восени того ж року. Так, з Миколаївського повіту повідомлялося, що у кількох волостях у жовтні 1922 р. від недоїдання захворіло і померло 199 селян. Випадки голодних смертей у Херсонському повіті Миколаївської губернії і Мелітопольському - Запорізької губернії були засвідчені на VII Всеукраїнському з'їзді рад (грудень 1922 р.)
Узимку ситуація на півдні України різко погіршилася.
Про це свідчать численні кореспонденції у пресі із неврожайних місцевостей. Так, київська газета "Більшовик"
за 4 січня повідомляла: «У Єлисаветградському повіті голод збільшується. Голодує понад 200 тис. чоловік, з них 10 тис. дітей. Північна частина Миколаївського повіту, що вважалася благополучною, поступово переходить на голодну пайку, всі почали вживати сурогати»;
за 11 січня: «В січні поточного року зареєстровано 15 випадків голодної смерті»;
за 12 січня: «Кількість голодуючих у Донбасі приблизно 400 тис. чоловік. В грудні Червоний Хрест годував 75 тис. Дітей»;
за 27 січня: «За доповіддю губвиконкому на Катеринославщині ... голодує 560 тис. чоловік. Допомогу одержує 150 тис» ;
за 10 лютого: «На Єлисаветградщині можливий голод. Як повідомляють з ПлетеноТашлицької волості, там вже деякі сім'ї починають пухнути з голоду. Уже нараховується 10 % тих, у котрих хватить хліба до лютого; 50% уже примішують у їжу сурогати: кукель, березку та інші; всього по вол. 80% нужденних. На допомогу з місцевих средств немає чого сподіватись»;
за 13 лютого: «В Херсонському та Дніпровському повітах продовжується голод. У Херсонському повіті голодує 150 тис , з яких половина дітей»;
за 3 березня: «До Миколаївського губвиконкому знову почали надходити відомості про жахливі картини голоду. В Калинівському повіті голод набув жахливих розмірів, нараховується 14 випадків смерті від голоду. Голодує 70% людності. В с Пересадівці людність голодує цілком вся. Допомога АРА та Українського Червоного Хреста незначна, задовольняє лише 10%. Потрібна негайна допомога»;
за 6 березня: «Голод на Миколаївщині посилюється. Крім Калинівської вол. голодує ще Кисляківська. Трапляються вже випадки смерті від голоду. Голодує також і Єлисаветградський повіт. Кількість голодуючих за лютий збільшилася порівняно з груднем на 60%»;
за 7 березня: «Із Запоріжжя повідомляють про важке становище сільського учительства. В голодному Оріхівському районі шкільні робітники голодують. Шкільна справа в занепаді. Функціонує 7% довоєнної шкільної сітки. Голод на Запоріжжі охоплює весь район. Продовольче становище порівняно з попереднім місяцем значно погіршилося. В Григорївській волості зареєстровано кілька голодних смертей. Худоба продається за безцінь, іноді за кілька фунтів муки»;
за 17 березня: «На засіданні Миколаївського повітвиконкому. разом з наркомюстом Скрипником стверджено величезний голод, що охопив весь повіт. Ухвалено збільшити продовольчу позику».
Подолання голоду
Лише 16 травня голова Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету Г.Петровський звернувся з клопотанням до Центральної комісії допомоги голодуючим РСФРР, щоб дозволили припинити допомогу неврожайним місцевостям РСФРР. «Відповідно до вашої статті про голод в Росії, - писав він члену ЦК Допгол ВЦВК О. Винокурову в листі від 16 травня, - є перелом в кращий бік. На Україні навпаки. Херсонські жахи продажу людського м'яса розширюються, в робітничих районах йде вимирання робітників великої індустрії - в Херсоні, Миколаєві, Маріуполі, Нікополі, Таганрозі. На 1 квітня голодуючих 1 млн. Допомога в більшості - 1/8 фунта хліба надається лише 15%. Прошу повної згоди на залишення всіх добровільних зборів на Україні і заборону вивозу наркомпродівських вантажів в Москву, залишення ресурсів компроду в Україні».
Однак, цей запит залишився без очікуваної урядом України відповіді. 24 травня Г. Петровський знову звернувся до Москви, але вже безпосередньо до ВЦВК. Цього разу він ретельно обгрунтував своє прохання довідками про катастрофічне посилення голоду на півдні України і невідповідність державної допомоги чисельності голодуючих: «За даними на 1 травня у п'яти губерніях України: Донецькій, Запорізькій, Катеринославській, Миколаївській, Одеській налічується 3 млн 709 тис. 556 голодуючих, що складає близько 35% всього населення вказаних губерній. Процент голодуючих, за даними губерній, коливається, знижуючись до 22% по Донецькій губ. і підіймаючись вище 75% - по Запорізькій. Близько 40% всього голодуючого населення складають діти. Кількість потребуючих допомоги сягає по всій Україні 6 млн 600 тис. чоловік. Розмір допомоги, що отримує населення голодуючих губерній України через державні органи, не перевищує 7,5% всього голодуючого населення, коливаючись між 4,2% в Миколаївській губ. і 15,4% по Донецькій губ».
Обурений ігноруванням попереднього клопотання про припинення вивозу українського зерна до РСФРР, Петровський вказав на факти упередженого ставлення центрального керівництва до голодуючих УСРР: «Маючи своє Поволжя, Україна з початку кампанії по 1 травня надіслала в голодгубернії РСФРР, що прикріплені до неї, 960 вагонів продовольства, тобто в чотири рази більше, ніж своїм голодуючим губерніям, яким надіслала всього 232 вагони. Такий стан зберігається і до цього часу», - підбивав сумні підсумки виконання вказівок центрального уряду голова ВУЦВК.
Фактично звинувативши центр у причетності до голоду в Україні, він вже просив не тільки про залишення в республіці надходжень по лінії кампанії допомоги голодуючим, а й про асигнування коштів із центрального бюджету на боротьбу з голодом та епідеміями. Намагаючись вплинути на центр, ВУЦВК зважився на крайній крок. На травневій сесії він без дозволу центру надав розголосу цій вимозі голови ВУЦВК, але так і не наважився на самочинне припинення вивозу продовольства до РСФРР. Рішення сесії стало підставою для повторного звернення Петровського до ВЦВК.
Але у листі від 1 червня він вже не просив, а наполягав: по-перше, на залишенні у республіці всіх коштів, що були зібрані з загальногромадянського податку на боротьбу з голодом, по-друге, на збільшенні до 15% частки України у придбанні хліба на вилучені церковні цінності і, потретє, на збільшенні відшкодувань коштів УСРР. Крім того, вказуючи «на становище робітників України, що особливо погіршувалося, і про приєднання стосовно допомоги до України Криму», він просив «про відміну обов'язків з вивозу хліба до РСФРР».
Зрозуміло, що ВЦВК не міг залишити поза увагою вимоги законодавчого органу УСРР. До того ж продресурси України були майже повністю вичерпані. У червні 1922 р. Україна була відкріплена від продовольчого постачання Поволжя. Після цього запізнілого рішення допомога голодуючим України різко зросла.
Між травнем і серпнем на південь республіки було відправлено 1 тис. 610 вагонів з 3 тис. 1, надісланих Всеукраїнською комісією допомоги голодуючим у неврожайні місцевості РСФРР і УСРР з осені 1921 р. На жаль, ця допомога не покривала хлібного дефіциту українських губерній. На 1 вересня 1922 р. продовольчу допомогу за рахунок державних коштів та населення отримувало 425,6 тис. чоловік. У 1922/23 р. Москва знову прикріпила для продовольчого забезпечення Українською РСР голодуючих іншого регіону РСФРР - тепер вже Криму. Для них щомісячно відраховувалося 10% надходжень від комісій з боротьби з наслідками голоду.
Вирішальну роль в порятуванні голодуючих зіграли іноземні благодійницькі організації, які забезпечували 1,8 млн чоловік. їх діяльність в Україні тривала з березня 1922 по серпень 1923 pp.
Ідею допомоги з боку «буржуазних кіл» В. Ленін спочатку не сприймав. Г. Гувера і його найближчого співробітника У. Брауна він називав «нахабами» і «брехунами». Тим на менш, голова Раднаркому дав згоду на переговори з Брауном у Ризі. 2 серпня він надрукував звернення до міжнародного пролетаріату. Після цього до організаційних зусиль у справі надання продовольчої допомоги Росії підключився Комінтерн. Так виник «Тимчасовий закордонний комітет допомоги Росії», пізніше перейменований в «Міжробдоп» (Міжнародний комітет робітничої допомоги).
Пролетарські організації не мали достатньо коштів, і російському урядові довелося з 20 серпня 1921 р. запросити працівників АРА. Але в Україну чужоземних рятівників ніхто не запрошував. Вважалося, що тут все благополучно...
Взаємовідносини Харкова і Москви у критичній ситуації, коли від голоду гинули десятки тисяч селян України, вичерпно характеризує такий уривок з листа Раковського до Леніна: «Україна не робила будь-якого звернення за допомогою до Росії або закордону, і різні міжнародні комітети допомоги голодуючим допустили в Україну лише в січні, та й то після того, як вони самі полізли туди зі згоди РСФРР». Знаючи ставлення вождя більшовиків до надання допомоги «імперіалістичною буржуазією», Раковський обирав у цьому листі відповідну лексику.
Зловмисну інформаційну блокаду голодуючих України першими прорвали менноніти громад США, Канади і Нідерландів.
Хоч ця протестантська громада проповідувала смиренність, вона не могла допустити голодної смерті своїх братів по вірі, які мешкали в Запорізькій та Миколаївській губерніях. Міжнародні меннонітські організації звернулися до Раковського з настійною вимогою надати їм можливість відкрити харчувальні пункти.
У жовтні 1921 р. Раковський уклав з ними відповідну угоду від імені уряду УСРР. Але реалізувати цю угоду менноніти відразу не змогли. В Україну їх не пускали до березня 1922 р.
У грудні 1921 p. X . Раковський уклав угоду з місією Нансена (неофіційна, але вживана назва організації загальноєвропейської допомоги радянській Росії, утвореної влітку 1921 р. норвезьким вченим, лауреатом Нобелівської премії Фрітьофом Нансеном, яка об'єднувала під егідою Міжнародного Червоного Хреста 15 релігійно-добродійних товариств і комітетів Червоного Хреста окремих країн), а в січні 1922 р. - з Американською адміністрацією допомоги про поширення на території Української РСР усіх видів допомоги, які раніше направлялися цими організаціями російським голодуючим. Та лише у травні 1922 р. АРА і місія Нансена розгорнули свою діяльність в Україні. До цього часу їм чинилися різні перепони з метою зосередження допомоги у Російській Федерації.
Проте й українські власті не поспішали зі сприянням діяльності американської адміністрації в Україні. На бездіяльність і бюрократизм місцевих чиновників скаржився наркому землеробства УСРР Д. Мануїльському представник директора Американської адміністрації допомоги на Україні Філіп Матюс. «Я приїхав у Харків 15 грудня 1921 p., з того часу доклав всі свої старання до того, щоб розпочати надання допомоги голодуючим. ...І хоча я неодноразово звертався із закликом з цього приводу до пана Раковського - голови Ради міністрів України, і до секретаря українського центрального комітету КП(б)У, і до голови Харківського виконавчого комітету, мені не було надано будь-якого сприяння у цій справі. Незважаючи на угоду, підписану Україною і Американською адміністрацією допомоги, урядовими чиновниками мені дано було багато обіцянок, але жодних наслідків до цього часу немає», - писав він у листі від 28 січня 1921 р. Розгадка цього нонсенсу була проста. Москва ще не підтвердила угоди українського уряду.
Договори про спільну боротьбу з епідеміями були укладені з французьким Червоним Хрестом і Комітетом охорони здоров'я Ліги Націй, з Товариством допомоги німецьким колоністам Чорноморського узбережжя й американською організацією «Форварде», а також «Міжробдопом». Важливе значення для відбудови сільського господарства голодуючих губерній мала домовленість про співробітництво з американським об'єднаним комітетом «Джойнт», який вийшов зі складу АРА. В 1923 р. Раднарком УСРР підписав договір з Міжнародною спілкою допомоги дітям. У тогочасній пресі наголошувалося на міжнародній пролетарській солідарності. Роль «буржуазної» АРА і «сіоністськог» «Джойнта», навпаки, замовчувалася, або применшувалася.
Хоча, саме АРА у 1921-22 р. врятувала сотні тисяч голодуючих, які були приречені на смерть.
У липні 1923 р. на урочистій зустрічі зі співробітниками Американської адміністрації допомоги, які залишали країну було висловлено подяку.
Співробітникам було оголошено глибоку вдячність і заявлено, що народи, які населяють Союз Радянських Соціалістичних Республік, ніколи не забудуть наданої їм американським народом через АРА допомоги, вбачаючи в ній основу майбутньої дружби двох народів. Але ці обіцянки, як і об'єктивна оцінка діяльності АРА, незабаром були забуті радянським урядом. Американських борців з голодом в Росії та Україні затаврували як «брехунів» і «шпигунів».
У 1922-23 р. на прохання радянського уряду іноземні організації надавали переважно виробничу допомогу голодуючим.
До квітня 1923 р. іноземні організації завезли в Україну 250 тис. кіс, 100 плугів, 428 жниварок, 100 сортувалок, 400 віялок, 1335 коней, 500 корів, більше 15 вагонів насіння, обладнання для 15 сироварень і книжки для 40 сільськогосподарських бібліотек.
Найбільш спроможною серед іноземних організацій був "Джойнт", який асигнував 1,5 млн доларів на безпроцентну позику селянським кооперативам. Його позику отримали 10 тис. одноосібних селянських господарств у 29 єврейських колоніях і 27 українських селах Донецької, Одеської та Катеринославської губерній. Від робітничих і комуністичних партій виробничу допомогу надавали «Міжробдоп» і «Товариство технічної допомоги Росії».
Як і у попередньому році, розгортанню допомоги іноземних благодійницьких організацій перешкоджав бюрократизм чиновників із Москви.
9 березня 1923 р. Раднарком України звернувся до центрального уряду зі скаргою про затримку надходження коштів на оплату організаційних витрат діяльності іноземних комітетів Допгол. «Незважаючи на те, що Україні доводиться нести витрати з утримання іноземних організацій в сумі, що дорівнює не менше 1/5 загальнофедеративних витрат на ці потреби, із загальносоюзних ресурсів Україні надано лише 1/14, причому, і кошти, що належать Україні, затримуються ЦК Наслідгол ВУЦВК», - повідомлялося у листі Раднаркому УСРР.
Чому саме Україна так страждала?
Поведінка центрального уряду зрозуміла. Українське село було охоплене антибільшовицьким повстанським рухом, який називали «куркульським» або «політичним» бандитизмом. Після завершення війни з Польшею, в Україні встав першорядною проблемою повстанський рух.
Голод виявився фактором, що ефективніше, ніж каральні експедиції, втихомирював повстанців. Збагнувши це, центральний уряд допомагав природі справитися з повстанцями, конфіскуючи злиденні продовольчі запаси навіть у селян південних губерній України. Нещадна хлібозаготівельна політика уряду мала в своїй основі терористичний характер. Тоталітарний режим для придушення опору повною мірою використовує терор голодом.
Голодомор та геноцид українського народу 1932-1933 років.
Другий за хронологією Голодомор стався через одинадцять років після 1921 року. За соціально-демографічними наслідками він виявився найтрагічнішим, а за методами та формами творення перевершив усі Голодомори в Україні у ХХ столітті.
Хлібозаготівлі, враховуючи їх обов’язковість та карально-репресивний механізм виконання, виявилися однією із фіскальних форм натурально-продуктових повинностей українських селян і стали головною причиною жахливої трагедії Голодомору.
У липні 1932 р. на конференції ЦК КП(Б)У у Харкові було визначено затверджені московським центром розміри хлібопоставок з урожаю 1932 р. у розмірі 356 млн пудів. Новий план був непосильний для все більше деградуючого сільського господарства. Від червня до жовтня 1932 р. з колгоспів та одноосібників вдалося зібрати тільки 136 млн пудів хліба. Станом на 5 жовтня того ж року з 23 тис. 270 колгоспів виконали план тільки 1 тис. 403 колгоспи.
З мізерного збору зернових у 1932 р. в Україні вилучили 52 %, внаслідок чого виникла криза сільськогосподарського виробництва. «Боротьба за хліб», яку ініціював В. Молотов та Й. Сталін, перетворилася на війну проти селян. Запопадлива партноменклатура вимагала абсолютного виконання плану хлібозаготівель до 10 грудня, запроваджуючи всілякі репресії.
Жовтневий візит Молотова в Україну виявився «переломним». Він вимагав від партійних організацій активної «боротьби за хліб», а від колгоспників - «виконання своїх першочергових зобов’язань перед пролетарською державою». 9 листопада 1932 р. Наркомюст УСРР та Генеральна прокуратура розіслали вказівки місцевим судовим органам, щоб вони забезпечували стягнення хліба із селян.
11 листопада 1932 р. Раднарком УСРР видав інструкцію «Про організацію хлібозаготівель в одноосібному секторі», яка озброїла місцеві органи влади нормативним документом. Відповідно до цього документу дозволялося застосовувати репресії, чинити свавілля та знущання над селянами, які не «виконують своїх зобов’язань». Селян-одноосібників штрафували, позбавляли земельного наділу, садиби, виселяли поза межі району та області, конфісковували майно. Держава не дбала про селян, вважала їх «ворожим елементом», забороняла торгувати, не видавала кредиту, насіння.
18 листопада 1932 р. ЦК КП(б)У видав постанову «Про заходи по посиленню хлібозаготівель», положення якої виходять за межі політичного рішення. В основних статтях Конвенції ООН від 9 грудня 1948 р. йдеться про те, що положення цієї постанови створили умови, несумісні з виживанням, що відповідає поняттю геноцид.
Партійна постанова зобов’язувала радянські органи влади «негайно заборонити будь-які витрати всіх натуральних фондів, створених в колгоспах, повністю припинити видачу будь-яких натуравансів у всіх колгоспах, що незадовільно виконують план хлібозаготівель», організувати повернення хліба, виданого для громадського харчування, вилучити в окремих колгоспників та одноосібників, украденого ними зерна під час жнив. У колгоспах, які не виконували плану хлібозаготівель, влаштовували публічний обмолот зернових з присадибної ділянки колгоспника, зараховуючи її як видачу на трудодні. Крім перелічених заходів пропонувалося занесення колгоспів на «чорну дошку», коли відбувалася продовольча та комунікаційна ізоляція колгоспників у селах. «Чорні дошки» як система примусових заходів і соціальної ізоляції населення належали до карально-репресивного арсеналу партійно-радянських органів влади, спрямованих проти «злісних утримувачів хліба».
Шість перших експериментальних сіл, занесених на «чорну дошку», стали випробувальним майданчиком сталінської зброї масового фізичного знищення за національною ознакою. Понад 30 тис. українських селян перших шести сіл опинилося в резервації. Згодом майже все сільське населення України було приречене на «чорні дошки»: колгоспи 82-х районів України відчули на собі їх руйнівний вплив, а це майже четверта частина адміністративних районів республіки, тобто 5 млн сільського населення.
20 листопада 1932 р. Раднарком УСРР, виконуючи партійне рішення, видав постанову «Про заходи до посилення хлібозаготівель». Відповідно до цієї постанови партійно-радянський тандем засвідчив початок антигуманної акції, яка мала виразні ознаки геноциду.
Жовтнево-листопадовий наступ 1932 р. проти українських хліборобів, керований В. Молотивим за вказівкою Й. Сталіна та консультативної підтримки Л. Кагановича, спричинив апогей голодомору 1933 року. Свавілля судових органів, уповноважених, голів та активістів сільських рад, забезпечене партійними директивами та інструкціями Наркомюсту, не мали меж.
Для «успішного» завершення хлібозаготівель почали застосовувати так звані загороджувальні загони навколо українських сіл і на залізницях, які унеможливлювали перевезення «хлібонасіння».
Голод розпочався восени 1931 р., а протягом 1-ї пол. 1932 р. набув виразних ознак Голодомору, охоплюючи все більшу кількість районів. Протягом січня–липня 1933 р. територією Голодомору стали усі області УСРР та райони Молдавської АСРР. Жертвами Голодомору стали українські селяни, які переважали в сільських районах УСРР. Від голоду страждали також етнічні меншини, які компактно проживали в Україні. Жертвами голоду виявилися не лише померлі, а також ті, які лежали опухлими, хворіли висипним та черевним тифом, дизентерією, шлунковими отруєннями, малярією. Смертність від голоду була масовою. Значна категорія людей, особливо діти віком до одного року, а також особи похилого віку помирали відразу. Певна група помирала від тифу – до 20% хворих. Решта гинула від різних хвороб. Загалом під час Голодомору 1932-1933 рр. Україна втратила померлими від 3,5 до 5 млн осіб.
Під час трагедії голоду держава вдалася до масового вилучення золотого запасу у населення за допомогою створених філіалів системи «Торгсину», де були встановлені завищені ціни на хліб. Голодний 1933-й рік вирізнявся ваговими показниками заготовленого золота. Якщо протягом 1932 р. «Торгсин» купив в обмін на хліб 21 т., то у 1933 р. – 44,9 т. побутового золота.
Політика заготівель хліба і золота, основним чинником яких стала торгівля борошном за валюту, мала єдину мету – мобілізацію валютних цінностей. Селяни, одержавши в приймальних пунктах квитанції, ордери, бони, поспішали до магазинів "Торгсину". В обмін на золото купували переважно борошно, крупу, цукор, жири.
Хлібозаготівлі та золотозаготівлі відбувалися за принципом рознарядки, які вирізнялися небувалим цинізмом та зухвальством конкретних виконавців. За торсинівську валюту держава придбала обладнання для 10 «велетнів» перших сталінських п’ятирічок: Горьківського автозаводу, Сталінградського, Челябінського та Харківського тракторних заводів, Уралмашу, Кузнецькбуду, Магнітбуду, Дніпрогесу.
Спалах людоїдства в Україні припадає на весну – поч. літа 1933 року. Поїдання людей були зафіксовані в усіх областях УСРР. В українських селах у 1933 р. зникли коти та собаки, яких з’їли голодні селяни. Голодний психоз і тривале недоїдання спричинили мутацію моралі. Селяни-канібали втратили людський облік.
Найвразливішою соціальною групою сільського населення, яка масово помирала від голоду, були діти. Вони помирали, тому що належали до категорії «непрацездатних». Першими відчули кістляву ходу Голодомору діти інтернатних установ 180-ти районів УСРР, які зняли з централізованого продовольчого постачання. Смертність дітей в українському селі стала причиною неповноцінного навчального року.
Голодомор став наслідком терористичної діяльності комуністичного режиму, який штучно створив умови існування, несумісні з життям, тому радянська соціально-економічна політика тих років мала виразні ознаки геноциду. Примусові хлібозаготівлі, «червоні валки», «червоні толоки», «чорні дошки», натуральні штрафи, «хлібозаготівельні глибинні пункти», «конвеєрний метод», позбавлення житла, присадибної землі, унеможливлення пересування та інші форми терору (розкуркулення, депортації, ув’язнення, розстріли) розкривають далеко неповний перелік репресивних дій зі свідомою мотивацією масового вбивства великих груп людей .
Голодомор 1946-1947 років
Згідно з вказівкою з Москви, Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У у постанові від 4 липня затвердили річний план здачі зерна державі з врожаю 1946 р. у кількості 340 тис. пудів (5440000 т). Незважаючи на настирливі прохання першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова, хлібозаготівельний план Україні московський центр не зменшив, натомість зобов’язав беззаперечно і щонайшвидше виконати.
Не задовольняючись вивезенням зерна з колгоспів, радгоспів, підсобних господарств, за продрозкладкою відбувалося вилучення зерна з присадибних ділянок селян. У 1946 р. його планували експропріювати понад 3 млн пудів. Щоб викачати зерно, яке для колгоспників та одноосібників було єдиною надією на порятунок, вживалися різноманітні репресивні заходи.
Сталінська політика хлібозаготівель стала визначальною причиною голоду 1946-1947 рр. в Україні. Працівники системи держзаготівель (Уповмінзагу) були наділені особливими повноваженнями проведення реквізицій. Оформлені ними матеріали направлялись до судів, де розглядалися з особливою оперативністю. Керівників колгоспів, які до здачі зерна в рахунок плану хлібозаготівель видавали дещицю голодуючим виробникам хліба на трудодні, піддавали репресіям.
Вища влада забороняла головам колгоспів видавати 15% хліба людям на зароблені трудодні та продаж хліба на ринку до виконання планів держпоставки, застерігала від "небезпеки антидержавної тенденції", пов'язаної з "розбазарюванням хліба", "незаконним" його відпуском. Невдоволення Й.Сталіна проявилося у своєрідному "зміцненні" керівництва України шляхом зміщення М. Хрущова з посади першої особи в республіканській парторганізації й направлення до Києва Л. Кагановича, якого 3 березня 1947 р. було "обрано" першим секретарем ЦК КП(б)У. М. Хрущов залишився головою Ради міністрів УРСР.
Можновладцi на чолi з Л. Кагановичем продовжували репресивну хлiбозаготiвельну полiтику. Керівництво України регулярно інформувало "вождя народів" про хід хлібоздачі. Л. Каганович, обізнаний зі станом справ у аграрному господарстві, повсякчас цинічно наголошував, що у всіх проблемах України винен «український буржуазний націоналізм». Сталінське керівництво серед причин невиконання хлібозаготівельних планів вважало саме тих партдержфункціонерів та селян, які пережили окупацію, "зазнали впливу чужої ідеології і потребували перевиховання". Зернове питання залишалось основним в обговореннях на засіданнях політбюро ЦК КП(б)У. У такий спосіб давалися установки на узаконене пограбування села державою.
У суспільстві, просякнутому тоталітарним насильством, хлібозаготівельна політика стала основним репресивним фактором, саме через її механізм відбувалося голодотворення.
Основною категорією “злочинів”, за які притягувались до суду голови колгоспів, були “зрив збиральних робіт”, “саботаж хлібозаготівель”, “розбазарювання сільгосппродукції”, “шкідництво” тощо. Найбільшим репресіям піддавалися саме хлібороби. На селян накладалися непосильні податки. Працюючи в колгоспі без вихідних, селяни були позбавлені можливості обробляти свої ділянки. Податок встановлювався на кожне фруктове дерево, кожну домашню тварину. Неспроможні сплачувати надвисокі податки, селяни вирубували садки, вирізали худобу. Природне прагнення людей бути господарями на землі розцінювалося як “пережиток капіталізму”. Незважаючи на посуху, поставки продукції з селянських дворів не були зменшені. На повну потужність працювали судові органи, стягуючи недоїмки з селян за невчасну сплату податків.
Через репресивну політику й практику хлібозаготівель, стягнення з селян непомірних податків, неповну оплату й неоплату трудоднів, вивезення хліба й інших сільгосппродуктів, влада в УРСР створила тяжку голодну ситуацію. Незважаючи на важке й водночас добре відоме вищій владі становище в Україні, московський центр щоразу вимагав від вищого керівництва України вжити більш рішучих заходів щодо ліквідації відставання з хлібозаготівель, забезпечення виконання завдань кожним колгоспом і радгоспом.
Типовим явищем стало жебрацтво, що заполонило села, залізничні станції, селища й міста. Багато дітей та людей похилого віку, жінок з малими дітьми ходили по хатах, просили хоча би якої-небудь їжі. Але замість допомоги населення України, перш за все сiльське, зазнало від влади жорстокого репресивного удару. Позбавивши селян хлiба, партiйно-державне чиновництво постачалося через систему закритих спецрозподiльникiв.
Більшість голодуючих українських селян рятувалися, як могли. Змушені були їсти навіть траву, кору дерев, різні сурогати. Люди намагалися вижити, збираючи колоски на колгоспних полях. На зроблених власноруч жорнах селяни мололи зерно і пекли коржики, млинці, ліпеники, маторженики... Але й цієї можливості вижити влада голодуючих позбавляла за відомим ще з 1932 р. сталінським законом "про п'ять колосків" та новим указом президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 р. про кримінальну відповідальність за крадіжки державного майна й посилення охорони особистої власності.
Вибиту з голодуючого українського села продукцiю вiдправляли до рiзних регiонів СРСР. Україна була головним постачальником зерна для Ленінграду, овочів – для Москви. Хліб вивозився до ряду областей РРФСР. Багато хлiба вивозилося за кордон. У 1946 р. до європейських країн, якi теж захопила посуха, з СРСР було експортовано 1,7 млн т зерна. Наприклад, лише до Берлiну надiйшло 969 тис. т зерна та 60 тис. т iнших продуктiв, 50 тис. голiв худоби. За 1946-1947 рр. до Албанії, Чехословаччини, Польщi, Угорщини, Болгарiї, Фінляндії, Франції, iн. країн вiдвантажено 2,5 млн т зерна.
Допомога Західної України
Величезна кількість голодуючих з початку 1946 р. з власної ініціативи вирушала до західних областей республіки, де було ще мало колгоспів, селяни зібрали непоганий врожай, загони Української повстанської армії чинили спротив вивозу зерна. Відозви, розповсюджувані УПА, закликали селян допомагати голодуючим, сотні тисяч яких їхали за порятунком.
Прибулі в тамтешні села колгоспники, робітники, службовці купували за гроші чи обмінювали речі на хліб, крупи, картоплю та інші продукти й поверталися до своїх сімей. Дехто з них наймався тимчасово, або постійно на роботу. Селяни західних областей рятували від голодної смерті не тільки своїх земляків-українців, а й часто виснажених від голоду людей з Воронезької, Курської, Орловської, Калузької та інших областей Росії, білорусів, молдаван. Однак страждало населення й Захiдної України від насильницької колективізації та репресій, а в деяких регіонах й голоду. Особливо сильним був голод на Чернiвеччині, де в перші повоєнні роки більш масштабно, ніж в інших областях, проводилась колективізація, і смертність перевищувала народжуванiсть.
Надзвичайно високою там була дитяча смертнiсть. Був опір і в східних, центральних та південних областях грабіжницьким діям держави. Протидію репресивним заходам у західних областях здійснювали ОУН і УПА, не дозволяючи ревізовувати сільгосппродукти у селян. У 1947 р. на території восьми областей було зафіксовано 906 різноманітних акцій УПА, вогневі сутички і бої з відділами МВС-МДБ, озброєними партійними і радянськими чиновниками, які забирали хліб у селян. Однак, незважаючи на серйозний спротив проведенню хлібозаготівель, в Україні не спадала хвиля репресій. Режим жорстоко придушував будь-який протест. Повоєнний голод був величезною репресивною акцією проти населення. Сотні тисяч голодуючих були врятовані від голодної смерті селянами Західної України.
Наслідки голодомору
Найсильніше голод вразив село. Станом на 1 червня 1947 р. в Українi нараховувалося 1 млн 74 тис.314 дистрофiкiв. Голодомор породив масове сирітство. Рятуючи від голоду своїх виснажених дітей, голодуючі селяни відвозили їх до міст й залишали, сподіваючись, що малюків заберуть до дитбудинків. За наявності цілого комплексу причин виникнення голоду, поширення й масовості найголовнішою були конфіскаційні хлібозаготівлі.
Голодоморне лихоліття свого піку досягло в першій половині 1947 р. У часи інтенсивного вилучення хліба голод в Україні забрав (за даними різних дослідників) від 100 тис. до 2,8 млн життів, в основному, українських селян-хлiборобiв. У багатьох місцевостях голод продовжувався майже до кінця 40-х років. Смертельною мірою відчули голодоморне жахіття жителі південних областей: дуже сильно Ізмаїльської, Одеської, Херсонської, Миколаївської, Запорізької. Своїми страшними, смертельними обіймами голод стискав населення Дніпропетровщини, Полтавщини, Київщини, Чернігівщини, Кіровоградщини. Тяжко потерпали від голоду мешканці сіл і міст Вінницької, Житомирської, Кам'янець-Подільської, Сталінської, Ворошиловградської, Харківської, Сумської, Житомирської областей. Люди виявилися беззахисними перед системою, що приводила їх до виснаження, мук голоду, дистрофії, загибелі. Тяжкий голод тримав у своїх лещатах областi чорноземної смуги РРФСР, Бiлорусiю, Молдавiю, але найсильнiшим вiн вкотре виявився в Українi.