Семінар 5. Українські землі у XVIII ст.
Політико-економічне становище Гетьманщини у складі Російської імперії.
1) Прелюдією до політичного краху гетьмана І.Самойловича став Кримський похід 1687 р. Новий варіант українсько-російського договору в принципових своїх положеннях повторював зміст Глухівського договору 1669 р. У гетьманському універсалі до київського полковника Мокієвського від 1691 р. різко засуджувалися ті власники маєтків, які відбирали у козаків земельні наділи, що досередини XVII ст. належали шляхті, а в роки революції перейшли до рук нових власників. Реагуючи на поширення практики переходу селян у залежність від землевласників та появу на цьому ґрунті численних зловживань, у 1701 р. гетьман видав універсал, яким забороняв змушувати селян працювати на свого пана більше, аніж два дні на тиждень.
2) Завдяки підтримці гетьмана 1701 р. уряд Петра 1 підтвердив Києво-Могилянському колегіуму високий статус академії, вперше наданий привілеєм польського короля Яна Казимира ще в 1659 р. в ході ратифікації Гадяцької угоди. Опікуючись справами освіти, гетьман спонукав до цього і козацьку старшину, внаслідок чого на Лівобережжі розвинулася ціла мережа освітніх закладів - як початкового рівня, так і колегіумів. Найбільш відомим з-посеред останніх був, безперечно, Чернігівський колегіум, заснований 1700 р. при Борисоглібському монастирі. Прикметно, що у 30-ті рр. XVIII ст. колегіум неофіційно звався "Академією Чернігівською".
3) Саме сюди передав український зверхник придбане ним у 1701 р. знамените Пересопницьке Євангеліє, що нині є в Україні тим духовним символом, на якому Президент Української держави складає клятву вірності своєму народові.
Ліквідація Запорозької Січі.
1) Російсько-турецька війна 1768-1774 рр. не лише стала приводом для розпуску Законодавчої комісії, а й дещо загальмувала інкорпорацій"^ заходи російської влади на Лівобережжі. Таке становище спричиняли як небажання ускладнювати суспільно-політичну обстановку в найближчому тилу російської армії, так і зайнятість головного українського командира - генерал-губернатора Петра Румянцева, призначеного головнокомандуючим російськими військами на турецькому фронті.
2) Війна 1768-1774 рр. велася набагато організованіше, аніж це було в часи імператриці Анни Іоаннівни та фельдмаршала Мініха. Російські війська, в складі яких досить успішно воювали й українські козаки з Лівобережжя, Запорожжя та Слобожанщини (лише одні запорожці за виявлену в ході війни доблесть отримали 17 золотих медалей на Андріївській стрічці), зайняли цілий Крим, Молдавію, Валахію, розбили турецьку армію в декількох вирішальних боях і перенесли кампанію за Дунай, на землі сучасної Болгарії. Понесені втрати змусили османське керівництво запросити в Росії миру, який було укладено влітку 1774 р. в Кучук-Кайнарджі. У ніч на 17 червня 1775 р. російська армія, що поверталася з турецької війни, п'ятьма колонами підійшла до Нової Січі. Під командою російського головнокомандувача генерала-поручника Петра Текелія перебувало 10 піхотних і 13 донських козачих полків, 8 полків регулярної кінноти, посиленої 20 гусарськими і 17 пікінерськими ескадронами, - всього понад 100 тисяч вояків. У Січі на той час перебувало лише декілька тисяч запорожців.
3) За вироком імператриці Павла Головатого та Івана Глобу було вислано до Сибіру, звідки вони більше вже й не повернулися, зустрівши свою смерть відповідно у 1795 та 1790 рр. в Тобольському та Туруханському монастирях. А кошового Калнишевського, котрому на той час уже виповнилось 85 літ, було ув'язнено в напівпідвальній камері Соловецького монастиря. Там він провів наступних 25 років свого життя, аж поки в 1801 р. ліберально налаштований молодий імператор Олександр І "дарував" йому прощення. Втім, глухий і сліпий Калнишевський вирішив нічого не змінювати у своєму житті, так і залишившись у монастирі, де й помер ЗІ жовтня 1803 р., маючи аж 113 літ від роду.
4) Тим часом землі Вольностей Війська Запорозького стали ареною для демонстрації щедрості царської влади. Так, 200 тисяч десятин землі отримав генерал-прокурор сенату князь О.Вяземський, 150 тисяч - граф Г.Потьомкін, 35 тисяч - екс-гетьман, граф К.Розумовський, 21 тисячу - графиня Є.Браницька тощо. Для того, щоб найшвидше колонізувати край, що отримав назву Новоросії уряд Катерини II запровадив практику, відповідно до якої кожен російський дворянин міг дістати 1,5 тисячі десятин землі за умови, що він на ній упродовж декількох років оселить не менше 13 селянських дворів. Аби закріпити землі за собою, російські поміщики масово переміщують на українські землі своїх кріпосних, а також намагаються прикріпити до землі вчорашніх запорозьких козаків, що залишилися на насиджених землях. Подібні практики значно прискорюють впровадження в Україні кріпосницьких порядків у тому найбільш жорсткому вигляді, в якому вони побутували на російських землях. Німецька колонізація була започаткована в 1789 р. переселенням з Пруссії 230 родин, які, отримавши по 65 десятин запорозьких чорноземів, навіки звільнювались від несення військової служби та на тридцять років - від сплати податків. Благодатні фунти та значні пільги зумовлять ситуацію, за якої дуже швидко кількість німецьких колоністів у краю досягне 100 тисяч.
Державна катастрофа Речі Посполитої у XVIII ст. та відображення її в історичній долі українського народу.
1) Довготривалі польсько-російсько-турецькі змагання за Правобережну Україну кінця XVII початку XVIII ст. були підсумовані Адріанопольським і Карловицьким трактатами 1713 та 1714 рр. Однак взятий керівництвом Речі Посполитої в 1710-х рр. територіальний реванш аж ніяк не означав відродження колишнього впливу Польсько-Литовської держави в Європі. Навпаки, її участь у Північній війні на стороні російського царя спричинила значне військове послаблення та започаткувала тривалу політичну кризу. Так званий Німий сейм 1717 р., що проходив в оточенні російських військ, без обговорення ухвалив продиктовані Петром І дискримінаційні постанови.
2) Поразка національно-визвольної боротьби на Правобережжі, засвідчена в другій половині 1670-х рр. зреченням гетьмана П. Дорошенка гетьманської булави, серйозним чином позначалася на становищі Православної Церкви в цьому регіоні України. З 1686 р., після пере підпорядкування Української Православної Церкви з константинопольського патріарха на московського, політична залежність доповнилася залежністю канонічною. Особисто Шумлянський перейшов на унію 1677 р., а Винницький, Шептицький та Тваровський - 1681 р. Але зробили вони це таємно від своєї пастви, маючи намір оголосити про своє рішення тоді, коли існуватиме можливість переконання духовенства та мирян ввірених їм єпархій та обителів, а також членів церковних братств. Важливою передумовою впровадження нової унії також мало бути реальне, а не фіктивне, як це було в 1596 р., прирівнення в правах католиків і православних.
3) Масові ж процеси переведення православних єпархій на унію, але не через їх прирівнення в правах з католицькими, а під тиском польської влади розпочинається з 1692 р. Саме тоді унія була проголошена у Перемишльській єпархії. 6 червня 1700 р. було проголошено акт прилучення Львівської єпархії до греко-католицької Церкви. Ще через рік уніатською стала й Луцька єпархія. А в 1708 р. до їх числа приєдналося й одне з найбільш авторитетних православних братств України - Львівське. Особливо сприятливими умовами для такого втручання стали часи польського безкоролів'я, що настали після смерті Августа II Сильного на початку 1733 р. На землях Речі Посполитої розгорнулася гостра політична боротьба різних магнатсько-шляхетських угруповань. У цю ворожнечу були втягнуті міщанство та селянство Правобережжя, а також сформовані з них підрозділи надвірного козацтва.
4) За короткий час на початку літа 1734 р. верланівцям вдалося розгромити шляхетські загони на Брацлавшині, захопити місто Умань. 9 червня Верлан проводить переформування свого полку та оголошує похіл на Західну Україну. Упродовж зими 1734/35 рр. на Запорожжі, в Молдови та Лівобережній Україні триває активна підготовка повсталих до повернення на Правобережжя. Зважаючи на присутність на правобережних українських землях значних військових формувань Речі Посполитої та її союзників, з літа 1735 р. повсталі відмовляються від проведення багатолюдних рейдів, віддаючи перевагу тактиці партизанської боротьби чисельно невеликих загонів. Наприкінці літа - початку осені 1736 р. польські війська переходять до широкомасштабних каральних акцій. За умов активізації проти учасників повстання військових каральних акцій Речі Посполитої, підтриманих сусідніми правителями, воно поволі затухає. За законами військового часу полонених вішали на місці, часто-густо це робили спеціально на російсько-польському кордоні - на пострах іншим.
5) Нова хвиля активізації соціальної та національно-визвольної боротьби спостерігається з початком 1750 р. У цей час гайдамацький рух охоплює терени Київського. Браплавського та східної частини Подільського воєводств, масово поповнюється місцевим населенням, що дає підстави говорити про нього, як про нове народне повстання на Правобережжі. Уже під час повстання 1750 р. досить виразними були релігійні мотиви. Ще більш помітною гострота міжконфесійного конфлікту на правобережних українських землях стала з другої половини 1750-х рр. Енергійну діяльність, спрямовану на захист православної церкви на українських землях, що перебували в складі Речі Посполитої, з початку 1760-х рр. розгортає настоятель Троїцького Мотронинського монастиря Мелхиседек (Значко-Яворський).
6) У ході цих репресій 1766 р. уніати таємно захопили отця Мелхиседека та запроторили до в'язниці. Лише дивом вирвавшися з неї, настоятель продовжує своїми гнівними проповідями будити православний люд, щоправда, вже з Лівобережжя, куди він був змушений перебратися від переслідувань своїх опонентів. Навесні 1768 р. селяни Правобережжя почали громадитися в загони. Суттєвим поштовхом до організації збройної відсічі став прихід ватаг запорожців. У другій половині травня 1768 р. гайдамаки виступили з Коша і рушили на Правобережжя, започатковуючи одне з найбільших у XVIII ст. народних повстань на Правобережній Україні, відоме під назвою Коліївщини.
7) Загалом улітку 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 повстанських загонів. 20 липня 1768 р. вийшов маніфест Катерини II до населення православної віри, котре проживало на українських землях у складі Польської держави. Але ще навіть перед тим, на початку липня 1768 р., царські війська під Уманню оточили табір повсталих. Керівництво останніх, наївно сприймаючи православних російських солдат за своїх союзників, не потурбувалося про хоч який би захист та не вчинило жодних спроб для того, аби організувати спротив, як виявилося згодом, зовсім не союзницьким намірам російського генералітету.
Проблема адекватної історичної оцінки гайдамацького та опришківського руху. Коліївщина.Розвиток української культури у XVIII ст.
1) Головним осередком освіти в Україні була створена у 1632 р. Києво- Могилянська колегія (з 1701 р. – академія). Засновником навчального закладу був видатний український церковний і культурний діяч Київський митрополит Петро Могила, котрий так визначив роль колегії: «Аби молодіж у справжній набожності, в звичаях добрих і науках вільних навчена була». У 1737 р. у академії здобувало освіту: діти: козацької старшини – 22, офіцерів російської армії – 1, ратушних чиновників – 2, купців – 6, простих козаків – 84, міщан – 66, ремісників – 7, селян – 39 тощо. Всього навчалося в різні роки понад 1100 -1200 юнаків, причому не тільки з України, але й з інших країн «православного світу». Особливо велику роль вихованці академії відіграли в політичному й культурному розвитку Росії, куди їх почали запрошувати після Переяславської Ради (1654 р.). Книга «Синопсис» була двічі передрукована (1678, 1680 рр.) і розповсюджувалася за кордоном у грецькому і латинському перекладах.
2) Перша друкарня, яка опанувала новий шрифт, виникла у 1764 р. у Єлисаветграді (нині Кіровоград). Згодом подібні друкарні були створені й у інших містах. У 1661 р. було засновано Львівський університет. Однак цей навчальний заклад аж ніяк не можна вважати українським. Навпаки, він, серед іншого, виконував роль полонізації західноукраїнського населення. . Однак головною ідеєю твору, п’єси, що написана у 1705 р., була необхідність суспільних реформ, боротьби з відсталістю, патріархальною рутиною. Знаменною подією театрального життя в Україні було відкриття в 1789 р. у Харкові першого постійного театру. Одним з шедеврів козацького бароко є Свято-Троїцький собор у Новомосковську, споруджений у 1773-1775 рр., напередодні ліквідації Запорозької січі. Ім'я його творця – Якима Погребняка, було огорнуте легендами.
3) Палац побудовано у 1790-1792 рр. за проектом видатного російського архітектора Івана Старова (автора Таврійського палацу у Санкт-Петербурзі). Сьогодні палац, що розташований у парку ім. Т. Шевченка, носить назву Палацу студентів.