1. Захист прав людини в рамках Європейських Співтовариств (історична ретроспектива)

Ім'я файлу: відповіді.docx
Розширення: docx
Розмір: 39кб.
Дата: 29.05.2022
скачати
Пов'язані файли:
Курсова робота _julies4_.docx
БД_Лабораторна_робота1_(Барбак) .docx
Електропостачання на підприємстві.doc
есе ек.історія Іщенко.docx

1. Захист прав людини в рамках Європейських Співтовариств (історична ретроспектива).

Проголошуючи Загальну декларацію прав людини як певний взірець, наріжний камінь, основоположний міжнародний акт цивілізації, відповідати якому повинні всі народи й усі держави, з тим, щоб кожна людина й кожна структура суспільства постійно прагнули шляхом проведення просвітницької та освітньої діяльності сприяти поважанню цих прав і свобод, а також забезпечити шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів їх загальне й ефективне визнання та дотримання як серед народів країн-членів ООН, так і серед народів тих територій, що перебувають під їхньою юрисдикцією (Загальна декларація прав людини. Київ: Українська правнича фундація, 1995, с. 4).

Очевидно, що ці основоположні доктринальні положення мають особливе значення для нашої країни, оскільки в момент проголошення її незалежності українцям здавалося, що нове життя автоматично й миттєво забезпечить кожному громадянину волю, свободу, правовий захист, охорону його прав й інші атрибути цивілізації. На жаль, так не сталося. Очевидно й зрозуміло, що ні указом, ні відомчими розпорядженнями всіх нас водночас зробити щасливими, радісними, освіченими, заможними й багатими неможливо. Еволюція суспільства — це тривалий процес, який потребує розробки і впровадження в наше життя новітньої асиметричної моделі цивілізаційного розвитку. Сьогодні в нас є можливість запропонувати вам розгляд основних доктринальних засад правового забезпечення захисту прав і свобод людини в Україні, Європі і світі.

Сподіваюся, що ознайомлення з цими ідеями, роздумами та міркуваннями дасть шанс використати ці знання, щоб змінити нашу свідомість і мораль для того, аби наше життя стало кращим, радісним і щасливим.

Україна — це назва великої держави, коріння якої походить із сивої давнини, країни, історія якої складає тисячоліття. Нагадаю, 24 серпня 1991 року Україна проголосила свою незалежність. На карті Європи й світу з’явилася нова держава, яка відновила свою незалежність і посіла гідне місце серед інших країн і народів сучасної цивілізації. Століття поневолення й залежності від інших держав залишили Україну із сотнями проблем — економічних, фінансових, побутових, транспортних, технологічних, інформаційних, комунікаційних, паливних та криміногенних. Багато десятиліть тривала ізоляція від світового співтовариства, а та інформація, що публікувалася, була спотворена й тенденційна, вона не відповідала реальному, об’єктивному й справжньому стану речей.

Після здобуття волі Україна, попри проблеми, пов’язані із вторгненням російських військових формувань і реальною військовою агресією наша країна, як не дивно, продовжує бути найспокійнішою й найстабільнішою державою в світі.

Сьогодні Україна — це самостійна, суверенна, правова держава Українського народу, проголошена Актом про незалежність 24 серпня 1991 р., що закріплено у власному основоположному акті (законі) установчої влади Українського народу — Конституції, яка прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 р.. Цими визначними історико-правовими документами було відновлено українську державність, яка існувала ще з часів трипільської культури.

Київ і Львів, Луцьк і Харків, Чернігів і Кам’янець-Подільський, Житомир і Черкаси, Кременчук і Богуслав, Остріг і Рівне, Путила і Княждвір, Шешори й Татарів, Іванівка й Умань, Рахів і Мукачево, Ужгород і Чоп, Ніжин і Велика Добронь, Струмкове і Яворів, Тернопіль і Кропивницький, Миколаїв і Дніпро, Запоріжжя і Херсон, Донецьк і Луганськ, Івано-Франківськ і Чернівці, Хмельницький і Вінниця, Полтава і Суми, Манява й Уторопи, Спас і Космач, Косів і Верховина, Снятин і Коломия, Мазепинці й Батурин, Бар і Бердичів, Одеса й Крим, Чорне море і Карпати, Трипілля і Черняхівщина — це незабутні й неповторні місця нашої історії і культури, науки та освіти, чарівної природи й цілющого повітря. Наразі Україна — одна з найбільших європейських держав, яка розташована в Східній Європі, межує із сімома сусідніми країнами: на півночі з Білоруссю, на півночі та сході — з Російською Федерацією, на заході — з Польщею, Словаччиною, на південному заході — з Угорщиною, Румунією і Молдовою. На півдні Україну омивають Чорне й Азовське моря. Територія країни — 603,7 тисяч квадратних кілометри (для порівняння: Франції — 551, Німеччини — 356, Великобританії — 244, Італії — 301, Іспанії — 505). Населення України (згідно останнього перепису) — 45 мільйонів (Німеччини — 78, Франції — 56, Великобританії — 58, Італії — 59, Іспанії — 40).

Тож сьогодні фактично кожен сотий житель планети Земля є українцем. Найбільша відстань із заходу на схід — 1300 км, з півночі на південь — 900 кілометрів. Загальна довжина державного кордону України становить 7 698 км. З них: з Росією — 2 484, Білоруссю — 952, Румунією — 608, Польщею — 542, Словаччиною — 98, Угорщиною — 135, Молдовою — 1 194. Довжина морського кордону — 1 758 км (чорноморська ділянка — 1 533 км, азовська — 225 км).

Протягом тисячоліть українська нація формувалася на території сучасної України. Історики знаходять її коріння в трипільській культурі, яка розвивалася в середньому Придніпров’ї в ІІІ тисячолітті до нашої ери, у спадщині скіфів, черняхівських пам’ятках. А понад 1 100 років тому на просторах України утворилася могутня середньовічна європейська монархія – Київська Русь.

Як уже зазначалося, 16 липня 1990 року Верховна Рада України прийняла історичної ваги документ — Акт про державний суверенітет, в якому проголосила верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Українського народу в межах території України та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Пізніше, 24 серпня 1991 р., реалізуючи положення Декларації про державний суверенітет України й виходячи з права на самовизначення, Верховна Рада проголосила Акт про незалежність України, територія її була оголошена неподільною й недоторканною. Тут мають чинність виключно Конституція і закони України. А першого грудня 1991 р. відбувся всеукраїнський референдум, який підтвердив цей історичний вибір українців з результатом у понад 90 відсотків голосів. А це значить, як справедливо зазначає С. Головатий, що в «основоположному законі України» Конституція постає як суспільний договір членів української спільноти (а не як «основний закон держави») стосовно основоположних засад організації та функціонування державної влади обмеженого характеру, за мету для якої членами української спільноти встановлено обов’язок влади не тільки гарантувати, а й реально на практиці забезпечувати, реалізувати в повсякденній державотворчій діяльності її невід’ємні (невідчужувані) природні права та основоположні свободи (Антологія лібералізму: політико-правничі вчення та верховенство права / упор.: С. Головатий, М. Козюбра, О. Сироїд; відпов. ред. С. Головатий; наук. ред. С. Головатий, О. Сироїд, О. Волкова, А Черевко; вступ. сл. С. Головатий. Київ: Книги для бізнесу, 2008. с. 8.).

Виходячи з даних позицій конституціоналізм як явище — це результат втілення органами законодавчої, виконавчої, судової влади та місцевого самоврядування в реальному житті ідеї, згідно з якою жодна гілка державної влади не є вільною від обмежень. А така ідея, своєю чергою, є наслідком реалізації на практиці ідеї верховенства права, яка вже сама собою також є набутком правового вчення про природне право. Тут важливо акцентувати особливу увагу ще й на тому, що однією з визначальних рис верховенства права є те, що саме з ним традиційно пов’язується Конституція як явище, яке фактично вибудовує «основоположні засади діяльності установчої влади народу». А це значить, що необхідно всім українським правникам нарешті усвідомлено зрозуміти й визнати, що конституціоналізм у рамках Європейської традиції права (а відтак і науки) постав на основі вчення про природне право.

Тому однією з характерних рис конституціоналізму є те, що навіть законодавчу владу держави (а, відповідно, й виконавчу та судову) обмежено певними принципами (приписами) Конституції. У цьому випадку Конституція дає відповідь на питання, в який спосіб влада держави має бути законно обмежена навіть за тієї особливої умови, що основоположний закон держави (основоположний закон установчої влади народу) є її власним продуктом (Антологія лібералізму: політико-правничі вчення та верховенство права / упор.: С. Головатий, М. Козюбра, О. Сироїд; відпов. ред. С. Головатий; наук. ред. С. Головатий, О. Сироїд, О. Волкова, А. Черевко; вступ. сл. С. Головатий. Київ: Книги для бізнесу, 2008. С. 7.).

Таким чином, згідно з положеннями «основоположного закону», закріпленого в 1996 році Верховною Радою України, тепер наш народ більше відомий світові як український народ, а держава, яка після багатовікового поневолення з початку грудня 1991 р. на основі всеукраїнського референдуму стала правовою, суверенною і незалежною, відома як Україна.

Очевидно, що утворення самостійної України вимагає суттєвого перегляду змісту, структури й системи правової освіти, формування її нової концепції розвитку відповідно до норм міжнародного права, Загальної декларації прав людини (1948 р.) та Конституції України (1996 р.).

2. Джерела правового регулювання захисту прав людини в Європейському Союзі. Хартія Європейського Союзу про основні права, 2000 року.

Визначаючи правовий статус людини та громадянина Європейський Союз як об’єднання демократичних держав, що визнали міжнародні акти про права й свободи людини безсумнівно як джерела цього статусу визнає міжнародні акти, такі як Загальну декларацію прав людини ООН, пакт про соціальні та економічні права ООН, міжнародний пакт про громадянські і політичні права ООН, конвенцію по захисту прав людини й основних свобод і інші міжнародні договори по правах людини. При цьому варто мати на увазі, що міжнародні пакти про права людини – це договори, держави – учасники яких офіційно домовилися й погодилися дотримуватися їхніх положень, уклали їх для того, щоб поважати, гарантувати й вживати заходів для повного здійснення широкого спектра прав і свобод людини.

4 листопада 1950 р. Комітет міністрів Ради Європи в Римі прийняв Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод. Положення Конвенції сформульовані у формі строгих зобов’язань держав і безумовних прав індивідів, у той час як статті Хартії носять умовний характер. Можна сказати, що стосовно громадянських і політичних прав мова йде дійсно про їхній міжнародний захист, а у випадку соціально-економічних прав можна говорити про міжнародне співробітництво в справі заохочення й розвитку поваги до цих прав. Цінність Конвенції визначається фактично її механізмом, а не правами, які вона захищає. Уперше в історії людства існує міжнародний механізм, що функціонує поза державою й виражає загальні цінності всього людства. Цей механізм, по визначенню багатьох учених, є унікальним, життєвим і таким, що розвивається. На основі Конвенції були утворені й діють два органи: Європейська Комісія із прав людини і Європейський суд по правах людини, які наділені повноваженнями по розгляду скарг як держав, так і окремих осіб.

У рамках Ради Європи в 1960 році в Туріні була прийнята Європейська соціальна хартія, що вступила в силу в 1965 році. Безумовно, основним джерелом, що визначає правовий статус людини й громадянина в Європейському Союзі є Хартія основних прав Європейського Союзу від 7 грудня 2000 р. Хартія визначає фундаментальні права людини в ЄС, такі, як право на життя (включаючи заборону страти), право на цілісність особистості (включно із забороною на селекцію людей і клонування). Хартія також забороняє катування, рабство, примус до праці, торгівлю людьми.

У сфері свобод документ установлює такі права, як право на особисту свободу та безпеку, право на повагу особистого та сімейного життя, право на захист персональних даних, право женитися та створювати родини, право на свободу думок і сповідання релігії, право на свободу висловлення й інформацію, право на свободу зборів, право на свободу науки й мистецтв, право на освіту, право на вибір професії й роботи, право на ведення бізнесу, право на власність, право на притулок, право на захист у випадку переміщення або екстрадиції.

У Хартії також проголошується рівність всіх перед законом, заборона дискримінації, рівність між чоловіками й жінками, культурна, релігійна і язикова розмаїтість. Документ визнає права дітей і осіб похилого років, права на інтеграцію в суспільство осіб з фізичними або іншими обмеженнями.

У Хартії встановлені права працівників на одержання інформації, на протести, на захист у випадку необґрунтованого звільнення й чесні умови праці. Крім того, установлені права на охорону здоров’я й захист навколишнього природного середовища, визначені громадянські права. У документі також визначається, що будь-який громадянин Європи у випадку порушення його прав може звернутися до Європейського Омбудсмену. Хартія також надає право громадянам ЄС опротестовувати порушення своїх прав не тільки проти національних урядів, але й проти європейських керівних органів у Європейському суді в Люксембурзі.

Великобританія в ході переговорів про нову Угоду ЄС домоглася права не застосовувати на своїй території положення Хартії фундаментальних прав. Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск також заявив про намір одержати таке право для своєї країни. Не можна не згадати у зв’язку із цим Європейську конвенцію про громадянство від 6 листопада 1997 р., що встановлює принципи й правила, що стосуються громадянства фізичних осіб, і правила, що регулюють військовий обов’язок у випадках множинного громадянства, яким повинне відповідати внутрішнє законодавство держав-учасників.

В Європейському Союзі мають юридичну чинність також інші міжнародно-правові акти, які за своєю суттю є джерелами, що визначають правовий статус людини та громадянина. У той самий час можна привести також міжнародні документи, що регламентують більше вузькі відносини: Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти від 14 грудня 1960 року, Конвенція про захист прав культурних цінностей у випадку збройного конфлікту від 14 травня 1954 року, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 7 березня 1966 року, Конвенція про політика в області зайнятості від 9 липня 1964 року, Конвенція про охорону материнства від 28 червня 1952 року, Конвенція про права дитини від 22 листопада 1989 року, Декларація прав дитини від 20 листопада 1959 року та ін.

3. Прецедентні гарантії захисту прав людини, сформовані практикою Суду ЄС.

Норми, що містяться у частинах другій та третій ст. 5 Конвенції, встановлюють мінімальні гарантії, які надаються кожному заарештованому. У частині четвертій передбачається можливість процедури перегляду позбавлення свободи, яка в доктрині права, з огляду на відомий акт англійського права, отримала назву habeas corpus. Частина 5 закріплює право на компенсацію у випадку порушення прав, гарантованих іншими частинами статті 5 Конвенції.

Головна особливість норм, що містяться у спеціальних положеннях ст. 5 Конвенції, полягає в тому, що вони не є універсальними, абстрактними і абсолютними і міцно пов’язані з фабулою справи.

Наприклад, у справі «Закшевський проти України» заявник стверджував, що ані згідно з національним законодавством, ані на практиці не існувало ефективної процедури, за допомогою якої він міг би домогтися судового перегляду законності продовжуваного тримання його під вартою. У своєму рішенні по цій справі від 17 березня 2016 року Суд зазначив, що «вимога процесуальної справедливості за пунктом 4 статті 5 Конвенції не встановлює єдиного незмінного стандарту, що застосовується незалежно від контексту, фактів і обставин». Тому «питання про те, чи було дотримано право особи за пунктом 4 статті 5 Конвенції, має вирішуватися з урахуванням обставин кожної конкретної справи» .

Однак досить часто слідування формальним вимогам дотримання під вартою є вирішальними для кваліфікації певних діянь як порушень вимог ст. 5 Конвенції. Так, у своєму рішенні у справі «Орхан проти Туреччини» (Orhan v. Turkey) від 18.06.2002 ЄСПЛ прямо заначив, що «затримання Орханів не було зафіксовано у відповідних документах тримання під вартою. Фактично не існувало жодної офіційної інформації стосовно їхнього подальшого місцеперебування чи долі. Цей факт сам по собі має розглядатися як найбільший недолік, оскільки дав змогу особам, відповідальним за зникнення, приховати причетність до злочину, приховати сліди та уникнути відповідальності за долю затриманих. Відсутність документованих даних стосовно таких питань, як дата, час та місце тримання під вартою, прізвище затриманого, а також підстави для затримання та прізвище особи, яка здійснила його, мали розглядатися як такі, що суперечать самій меті статті 5» .

На особливу значущість документально-процесуальних аспектів для кваліфікації дій державних органів як таких, що порушують вимоги ч. 3 ст. 5 Конвенції, вказує Суд і в рішенні у справі «Бати та інші проти Туреччини» (Bati and Others v. Turkey) від 3 червня 2004 року. Зокрема вказується на те, що «Розпорядження про продовження тримання заявників під вартою, які видавав суд державної безпеки, містили шаблонні фрази, і принаймні у двох випадках цей суд не надав ніяких відповідних підстав. При цьому в мотивувальній частині розпоряджень не називалися жодні фактори, які могли б свідчити про фактичне існування небезпеки, на яку посилався суд, а також встановлених доказів того, що заявники являли собою таку загрозу».

Суд дотримується позиції, відповідно до якої вимоги пункту 3 статті 6 Конвенції необхідно розглядати як конкретні аспекти права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 цієї статті, а отже, ці пункти зазначеної статті повинні розглядатися разом . Суд зазначає, що «право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо визнавальні показання, отримані під час допиту особи правоохоронними органами без забезпечення їй доступу до захисника, використовуватимуться з метою її засудження» .

Відмова підозрюваного або обвинуваченого у кримінальному провадженні від свого права на юридичну допомогу не повинна суперечити «жодному важливому суспільному інтересу, має бути встановлена у спосіб, що не допускає неоднозначності, та має супроводжуватися мінімальними гарантіями, співмірними з важливістю такої відмови».

4. Система захисту прав людини в рамках Ради Європи та захист прав людини в ЄС: порівняльний аналіз (конкурентність та взаємодія)

Найбільшого успіху в галузі захисту прав і свобод людини досягли європейські регіональні організації. Найстарша міжурядова європейська організація - Рада Європи (РЄ) - була створена в 1949 р. Її метою є поширення демократії, зближення всіх народів Європи, захист прав людини, співробітництво по основних питанням права, культури, освіти, інформації, охорони навколишнього середовища. З самого початку діяльності Ради Європи принцип поваги прав людини став одним із головних напрямків діяльності цієї організації. Відповідно до Статуту Ради Європи свобода особи, політична свобода і верховенство права, яким прихильні держави-члени, лежать в основі “будь-якої справжньої демократії”. Україна була прийнята в Раду Європи на певних умовах у 1995 році.

Права людини й основні свободи в рамках Ради Європи закріплюються в міжнародних договорах (конвенціях і хартіях) і додаткових протоколах до них. Найголовнішими з цих документів є Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р. (набрала сили в 1953 р., на додаток до Конвенції ухвалено 11 протоколів по різних напрямках співробітництва) і Європейська соціальна хартія 1961 р. (набрала сили в 1965 р.). В даних договорах дається перелік прав, здійснення котрих повинно гарантуватися кожній людині, що знаходиться під юрисдикцією держав-членів. Вони також встановлюють європейські процедури нагляду і гарантій за дотриманням положень даних договорів. У 1997 році Україна приєдналася до Конвенції 1950 року. Рада Європи в 1987 році прийняла Європейську конвенцію про попередження катувань і нелюдських або принижуючих гідність видів поводження або покарання, що набрала сили в 1989 році.

На додаток до вказаних документів Комітет Міністрів і Парламентської Асамблеї Ради Європи розробили і розроблюють інші угоди і рекомендації з питань прав людини, що надають значного впливу на політику держав-членів у даної галузі.

Конвенція про захист прав і основних свободлюдини 1950 р.

Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 р. оцінюється як одне з найбільших досягнень Ради Європи. Вона являє собою фундаментальну основу всього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав і свобод людини, її законних інтересів та потреб. Рада Європи забезпечує високі стандарти захисту прав людини в державах-членах шляхом використання Конвенції про захист прав та основних свобод людини. Вона була підписана 4 листопада 1950 р. у Римі. Цей міжнародно-правовий документ став фундаментом усього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав людини, її законних інтересів та потреб, відправною точкою на шляху демократичних держав до втілення в життя загальнолюдських цінностей. Вступ України до Ради Європи 7 листопада 1995 р. та ратифікація Конвенції про захист прав та свобод людини та протоколів до неї став рішучим кроком до встановлення правової демократичної держави.

З часу набрання Конвенцією чинності було прийнято 11 Протоколів, які стали її невід'ємною частиною. Протоколи розширили діапазон гарантованих прав і свобод людини та вдосконалили механізм їх захисту. Саме завдяки ефективному забезпеченню прав особи, що передбачає право на індивідуальне звернення за захистом порушених прав, Конвенція стала першим міжнародно-правовим документом, спрямованим на захист широкого спектра громадянських та політичних прав. Конвенція та Протоколи до неї за юридичною природою є обов'язковим міжнародно-правовим договором, який запровадив систему наднаціонального контролю за дотриманням прав людини на внутрішньодержавному рівні. Права й свободи, передбачені Конвенцією та Протоколами до неї, складають найважливіші сторони життя людини і мають громадянську, політичну, економічну та соціальну спрямованість. Головні з них - право на життя, право на свободу та особисту недоторканність особи, право на вільне пересування, свобода думки та слова, свобода совісті, релігії, виявлення поглядів, право на мирні збори, право на об’єднання та асоціації, право на створення сім'ї, повагу до особистого і сімейного життя, право на справедливий судовий розгляд, мирне володіння майном, заборона дискримінації, катувань, рабства та примусової праці, неприпустимість покарання без закону. Разом з тим Конвенція встановлює, що з метою захисту інтересів держави, національної безпеки, економічного добробуту, здоров'я та моралі суспільства, прав і свобод інших людей чи запобігання злочинам або заворушенням країни-учасниці можуть обмежувати права людини, проголошені Конвенцією. Однак таке право держав також не є абсолютним, і за жодних обставин не можуть бути порушені зобов'язання держави поважати право особи на життя, обов'язки щодо заборони катувань, рабства, неприпустимості зворотної дії закону. Ключова роль у забезпеченні чіткого і дієвого контролю за реалізацією державами-учасницями Конвенції взятих на собі зобов'язань щодо забезпечення прав та основних свобод людини належить Європейському Суду з прав людини. Саме ця судова інституція забезпечує гарантії прав людини, є контрольним механізмом, закладеним Конвенцією, дотримання державами-учасницями її положень, упровадження норм і принципів у рамки національних правових систем.

Європейський Суд з прав людини.Європейський Суд по правам людини був створений у 1959 р. як основний елемент контрольного механізму по дотриманню положень Європейської конвенції по захисті прав людини й основних свобод 1950 р. Штаб-квартира Суду знаходиться в Страсбурзі (Франція).

Раніше, до вступу в силу Протоколу №11 до Європейської конвенції про права людини й основних свободи (до 1 листопада 1998 року), у контрольному механізмі по дотриманню положень вищевказаної Конвенції брало участь три органа: Європейська комісія з прав людини, Комітет Міністрів Ради Європи і Європейський Суд по правам людини. Відповідно до Протоколу №11 змінена відповідна компетенція Комітету Міністрів Ради Європи, скасована Європейська комісія з прав людини, що виконувала раніше квазісудові функції, змінені регламент роботи Європейського Суду по правам людини (далі - Суд). 3 листопада 1999 р. удосконалений Суд почав свою роботи.

Європейський Суд по правам людини - це не політичний орган, а орган розв'язання переданих йому справ на основі права. (Буроменский М.В. Обращение в Европейский Суд по правам человека: практика Суда и особенности украинского законодательства / Харьковская правозащитная группа; Художник-оформитель И.Гаврилюк. – Харьков: Фолио, 2000. – 32 с. – С.3).

УстрійЄвропейського Суду по правах людини. Новий Суд створений як постійно діючий двопалатний судовий орган. Рішення про прийнятність скарг розглядається на попередньому етапі Комітетом із трьох Суддів і є остаточним у випадку, якщо воно ухвалено одноголосно. Якщо Суддя-доповідач Комітету рахує, що справа має ранг великої важливості, і при цьому скарга є прийнятною або, якщо Комітет не може одноголосно прийняти рішення про відхилення скарги (визнанні її неприйнятною), справа направляється в Палату. Скарга, визнана прийнятною, може бути розглянута або Палатою, або Великою Палатою. Основна маса справ повинна розглядатися Палатою, що складається із семи суддів (може бути створено декілька таких Палат). Палата приймає рішення про свою компетенцію по даній справі і виносить рішення по суті розглянутої справи. У Палаті для підготовки справи до розгляду призначається Суддя-доповідач, що встановлює контакти зі сторонами. Сторони можуть представити в Суд свої думки в письмовому виді. Можлива також дача показань у Палаті. Якщо сторони не приходять до дружнього врегулювання, то палата виносить рішення по суті. Таким чином, Палата є першою інстанцією Європейського суду по правах людини. Якщо рішення Палати в певний строк і за певними підставами не оскаржено у Великій Палаті, то воно вважається остаточним і, відповідно до Конвенції, обов'язковим для виконання. Якщо жодна зі сторін не заперечує, то в будь-який час до винесення рішення по суті Палата може уступити юрисдикцію на користь Великої Палати. Конвенція встановлює вичерпний перелік підстав поступки юрисдикції: це можливо у випадках, якщо розгляд справи піднімає серйозні питання тлумачення Конвенції або Протоколів до неї, або існує можливість того, що відповідь на питання, що стоять перед Палатою, буде суперечити раніше винесеному Судом рішенню. Велика Палата складається із сімнадцятьох судів. Крім можливості бути судом першої інстанції, Велика палата є судом другої інстанції. Після винесення рішення Палатою, сторони у виняткових випадках вправі звернутися в тримісячний строк про передачу справи на розгляд у Велику Палату. Прохання може бути задоволено тільки у випадку, “якщо справа піднімає серйозне питання відносно тлумачення або застосування Конвенції або Протоколів до неї, або важливе питання загального значення” (ст.43). Рішення Великої Палати є остаточним і, відповідно до Конвенції, обов'язковим до виконання. Контроль за виконанням рішень Європейського Суду по правам людини здійснює Комітет Міністрів Ради Європи.

Юрисдикція Європейського Суду по правам людини.юрисдикція - юридично закріплені повноваження органів по розгляду і вирішенню справ відповідно до їхньої компетенції. Юрисдикція Європейського Суду по правах людини визначена в Європейській Конвенції про права людини й основні свободи. Відповідно до ч.1 ст.32 Конвенції юрисдикція Суду поширюється на всі питання, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції і Протоколів до неї, і який передаються йому у відповідності зі ст.ст. 33, 34, 47. Під юрисдикцію Європейського Суду по правам людини підпадає юридична оцінка виконання державами своїх зобов'язань за Конвенцією і Протоколами до неї у випадках, коли Суд розглядає скарги, визнані прийнятними відповідно до Конвенції. Тому заява в Суд може бути подана тільки стосовно дій або бездіяльності держави (в особі її органів або посадових осіб, що зобов'язані забезпечити дотримання норм Конвенції), а не стосовно яких-небудь фізичних або юридичних осіб, які, можливо, із погляду заявника, не дотримувалися положень Конвенції. Відповідно, відповідачем у Європейському Суді по правах людини може бути тільки держава-учасник Конвенції, що обвинувачується в порушенні норм самої Конвенції і (або) тих Протоколів до неї, у яких дана держава бере участь.

Саме держава-учасник в особі її органів і посадових осіб, використовуючи у всій повноті силу державної влади, зобов'язана забезпечити в межах своєї юрисдикції права і свободи, закріплені в Конвенції й у Протоколах до неї. Суд ставиться до цього вкрай жорстко, що знайшло свій відбиток в усе більш широкому звертанні до концепції позитивних і негативних зобов'язань держав.

З погляду позитивних зобов'язань держава повинна не тільки мати законодавство, яке в найбільш повній мірі забезпечує дотримання прав і свобод, закріплених у Конвенції, але і приймати всіх необхідних заходів для того, щоб воно реально діяло, а не залишалося на папері. Дана обставина відбита в багатьох рішеннях Суду.

Негативні зобов'язання ставлять держави перед необхідністю утримуватися від будь-яких дій, що могли б призвести до порушення прав і свобод. Держава повинно виходити з примату проголошених прав і свобод: ніщо не перешкоджає в користуванні такими правами і свободами, за винятком обмежень, суворо зазначених у Конвенції і відповідних їй національних законах.

Таким чином, Суд має достатньо широкі повноваження в галузі контролю за дотриманням державами-учасниками Європейської конвенції про права людини й основних свобод і Протоколах до неї. На підставі ст.47 Конвенції, за запитом Комітету Міністрів, Суд може давати консультативні висновки по правовим питанням, що стосуються тлумачення Конвенції і Протоколів до неї. (Буроменский М.В. Обращение в Европейский Суд по правам человека: практика Суда и особенности украинского законодательства / Харьковская правозащитная группа. – Харьков: Фолио, 2000. – С.4-7).

ОБСЄ.Організація по безпеці і співробітництву в Європі (ОБСЄ), що нараховує зараз 53 держави-члена, розташованих у Європі, Північній Америці і Центральній Азії, також вважає одним із своїх головних завдань заохочення і захист прав людини.

В Хельсинському заключному акті НБСЄ від 1 серпня 1975 р. чимало місця було приділено питанням співробітництва в гуманітарних галузях (“людському виміру”) - так званій “третій корзині” (перша - забезпечення миру і безпеки, друга - соціально-економічне співробітництво). В Заключному акті держави-учасниці визнали універсальне значення прав людини й основних свобод і необхідність того, щоб кожна з них внесла свій внесок у заохочення основних прав; вони зобов'язалися шанувати права людини й основні свободи, а також сприяти їхньому ефективному здійсненню. Прийняття цього документа дало могутній імпульс розвитку правозахисного руху в СРСР.

У наступні роки НБСЄ внесло значний внесок у розвиток інститутів забезпечення і захисту прав людини й основних свобод. Зроблено це було переважно на Конференції НБСЄ по людському виміру, що проходив в три етапи: Париж 1989 р., Копенгаген 1990 р. і Москва 1991 р. Підсумкові документи Конференції, як і більшість актів НБСЄ/ОБСЄ носять політичний характер, проте дуже високого рівня, оскільки багато актів були підписані главами держав і урядів. Керівники держав - учасників ОБСЄ неодноразово підкреслювали у своїх заявах необхідність виконання зобов'язань, узятих у рамках ОБСЄ. Це наближає акт даної організації до юридично обов'язкових документів. Широко визнаним є той факт, що документи ОБСЄ містять регіональні міжнародні стандарти в галузі прав людини.

У 1995 р. держави-члени ОБСЄ на зустрічі в Парижі прийняли Пакт про стабільність у Європі. Цей документ складається з політичної декларації і переліку двосторонніх угод і домовленостей, доповнених невичерпним переліком супутніх заходів, що підтримуються Європейським Союзом. У декларації, зокрема, відзначається, що “стабільна Європа - та, в якій шануються … права людини, в тому числі тих осіб, що належать до національних…” (цитата з: Права людини: постійне завдання Ради Європи. М., 1996. С. 76). Для досягнення цієї мети, вказується в декларації, необхідні наполегливі зусилля, засновані на ефективному застосуванні принципів і зобов'язань, що існують у рамках ООН, ОБСЄ і РЄ.

ОБСЄ має певні механізми контролю за дотриманням прав людини. Так, будь-яка держава-член ОБСЄ може просити іншого члена організації надати інформацію щодо конкретного випадку порушення прав людини. Відповідь на такий запит повинна бути відправлена не пізніше 10 днів.

На прохання держави - члена організації можуть створюватися комісії експертів ОБСЄ для розгляду і можливого сприяння в розв'язанні проблем по правам людини на її території. Керівна рада (раніше Комітет Старших посадових осіб) ОБСЄ, що складається з міністрів закордонних справ, бере участь у розв'язанні спірних питань з проблем прав людини.

У 1992 році була заснована посада Верховного комісара по справах національних меншин ОБСЄ. Верховний комісар не виступає як омбудсман, що відстоює права національних меншин, а також не займається розслідуванням окремих випадків порушення прав людини. В його функції входить виявлення ситуацій міжетнічної напруженості, що можуть створювати погрозу для миру, безпеки або відносин між державами - учасниками ОБСЄ і сприяння їх найшвидшому врегулюванню.
скачати