Ім'я файлу: 7 семінар.docx
Розширення: docx
Розмір: 55кб.
Дата: 18.01.2021
скачати
Пов'язані файли:
План практичного №1.docx
Впр. з ділової.docx
Розширення: docx
Розмір: 55кб.
Дата: 18.01.2021
скачати
Пов'язані файли:
План практичного №1.docx
Впр. з ділової.docx
Семінар 7. Українська національно-демократична революція та війна (1917 – поч. 1921 рр.)
1. Лютнева революція 1917 р. та її наслідки
Причини Лютневої революції історики вбачають у глибокій економічній, політичній і соціальній кризі Російської імперії. Це кризове становище країни значною мірою зумовила Перша світова війна. Військові витрати Росії у 1917 р. становили 30 млрд карб. (з них 1/3 – закордонні кредити). Закривалися підприємства, а на тих підприємствах, які працювали, робочий день було збільшено у середньому до 11-12 год. на добу (до війни робочий день становив 10 год.). Катастрофічно зросла інфляція, змінилося співвідношення цін (наприклад, до війни в Україні пуд заліза можна було купити за півтора пуда пшениці, а у 1916 р. – за 6 пудів пшениці; за пуд пшениці можна було придбати 10 аршин ситцю, а у 1916 р. – лише два). Було встановлено тверді ціни і введено карткову систему на продукти харчування. 23лютого 1917р. саме з жіночих “хлібних” мітингів та демонстрацій у Петрограді розпочалася революція.
24лютого 1917р. страйковий рух у Петрограді набув масового характеру. 25лютого було призупинено діяльність Державної думи. 27лютого самодержавство впало, влада перейшла до Тимчасового комітету Державної думи. 2березня 1917р. члени комітету прийняли від царя акт про зречення і сформували Тимчасовий уряд. Більшість його членів належала до партії конституційних демократів, уряд очолив князь Г.Львов.
Основними завданнями для нового уряду після перемоги Лютневої революції стали: утворення нової держави, визначення стосовно її участі у війні, подолання кризових тенденцій в економіці, вирішення аграрного і національного питань.
Тимчасовий уряд проголосив політичні свободи і пообіцяв скликати Всеросійські установчі збори (парламент) – саме вони мали вирішити долю Росії і ухвалити її конституцію. Виконавча влада на місцях перейшла до представників Тимчасового уряду – губернських і повітових комісарів. Владу на місцях також перебрали на себе різні громадські організації, які почали досить активно формуватися після революції. Органи царської адміністрації в Україні було ліквідовано 3-5березня 1917р.
Другим претендентом на політичну владу у Росії стала Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів на чолі з меншовиком М.Чхеїдзе (до її складу ввійшли діячі партій соціалістів-революціонерів та соціал-демократів (меншовиків)). В Україні мережа рад робітничих, солдатських та селянських депутатів була найбільш розвиненою в Донбасі (70 %), великих містах (Харків, Київ, Катеринослав, Луганськ, Полтава) та прифронтовій смузі; ради фінансувалися Тимчасовим урядом і на владу в Україні спершу не претендували.
Крім двох вищезазначених центрів влади, в Україні склався і третій, представлений Центральною Радою (далі – ЦР). Її утворили 4 (за іншими даними – 7) березня 1917р. представники різних політичних (Товариства українських поступовців, українських соціалістичних партій), наукових, освітніх, кооперативних та студентських організацій. Головою ЦР заочно був обраний М.С.Грушевський1. Спершу Рада відігравала роль київської міської організації, висуваючи культурно-національні вимоги.
Отже, нова система влади, утворена після Лютневої революції, у Росії отримала назвудвовладдя, а в Україні –тривладдя. Серед причин встановлення такого розподілу сил історики називають практичну відсутність демократичних інститутів у Російській імперії, соціально-політичне розшарування суспільства та поляризацію політичних сил, а також невирішеність національного питання.
Вагомим досягненням Лютневої революції була демократизація суспільного життя: населення Російської держави отримало політичні права та свободи, було проголошено амністію політичним в’язням, ліквідовано репресивні органи царської влади, скасовано національні та релігійні обмеження. Однак Тимчасовий уряд не зробив рішучих кроків для розв’язання болючих для суспільства соціально-економічних проблем й до осені 1917 р. почав втрачати авторитет. У ніч з 25 на 26 жовтня 1917 р. у Росії відбувся державний переворот, до влади прийшли більшовики, які розпустили Тимчасовий уряд.
Таким чином, безпосередніми наслідками Лютневої революції для України стали формування нових органів влади, демократизація суспільства, політизація суспільних рухів та зростання національно-культурної активності українського народу.
2. Українська революція періоду Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 рр.)
Головними політичними вимогами ЦР, які визначили основу її законотворчої діяльності у 1917 р., стали автономія для України у складі Російської Федерації та створення необхідних умов для національно-культурного розвитку українського народу. Загалом у діяльності Центральної Ради умовно можна виділити три етапи.
Перший етап (4 березня – 10 червня 1917 р.) характеризується становленням ЦР як законодавчого органу та її боротьбою за національно-територіальну автономію України. Весна – літо 1917 р. в Україні пройшли під знаком “українізації” суспільно-політичного життя і зростання популярності ЦР.
Ідею національно-персональної автономії України висунув Всеукраїнський національний конгрес, який відбувся 6-8квітня 1917р. у Києві. Участь у його роботі взяли близько дев'ятисот делегатів від різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх і професійних організацій. Вимоги самоуправління для України та надання їй автономії у складі Російської Федерації повторили скликані Радою у травні Всеукраїнські військовий та селянський з'їзди.
16 травня 1917р. делегація ЦР на чолі з В. Винниченком та С. Єфремовим розпочала переговори з російським Тимчасовим урядом про надання Україні автономії, однак отримала категоричну відмову. Спираючись на підтримку народних мас (вимоги самочинного проголошення автономії висловили Всеукраїнський селянський з’їзд, який пройшов 28 травня – 2 червня, та Другий військовий з’їзд, скликаний 5-10 червня), Комітет Центральної Ради самостійно ухвалив взяти у свої руки керівництво національним життям. 10 червня 1917 р. Центральна Рада проголосила І Універсал, який декларував автономію України. 15 червня було створено український автономний уряд – Генеральний Секретаріат (далі – ГС) на чолі з В. Винниченком2 (до його складу ввійшло 9 осіб, більшість посад обіймали члени УСДРП).
Проголошення І Універсалу викликало занепокоєння Тимчасового уряду та обурення російських лівих партій. Пошуки шляхів порозуміння з ними у справі автономії України стали змістом другого етапу діяльності Центральної Ради (10 червня – початок листопаду 1917 р.). Компромісним рішенням у подоланні конфліктної ситуації з російською владою стали окрема постанова Тимчасового уряду та ІІ Універсал ЦР, ухвалений 3 липня 1917 р. Тимчасовий уряд визнав легітимність ЦР та ГС і дозволив формувати окремі українські військові частини. ЦР, у свою чергу, відмовилася від національно-територіальної автономії до рішення Всеросійських установчих зборів. До складу ЦР увійшли представники національних меншин, а до ГС – 2 росіянина, 2 євреї і 1 поляк. Таким чином, ЦР стала політичним органом всього населення України. Розширився і склад ГС.
4 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд ухвалив “Тимчасову інструкцію Генеральному Секретаріатові”, яка визначала статус і повноваження українського уряду. Згідно з нею, ГС визнавався виконавчим органом Тимчасового уряду, який затверджував його склад (кількість секретарів зменшилася з 14 до 7). Повноваження ГС поширювалися на п’ять (із дев’яти) українських губерній: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську. Інші губернії залишалися підвладними Тимчасовому уряду.
Документи, ухвалені у липні – серпні 1917 р., звели нанівець усі досягнення національно-демократичних сил на попередньому етапі. ЦР стала повільно, але неухильно втрачати здобутий раніше авторитет. Незважаючи на обурення лідерів та провідних політичних сил ЦР, вона не змогла заявити рішучого протесту Тимчасовому урядові і фактично погодилася з його рішеннями. Не склалося між ними й конструктивної співпраці. Тимчасовий уряд не поспішав визнавати повноваження українського уряду і особливо обурився заявою Центральної Ради у жовтні 1917 р. про проведення Українських Установчих зборів. 22 жовтня В. Винниченко виїхав до Петрограду давати пояснення, але Тимчасовий уряд уже був усунутий від влади.
Перемога більшовиків у Росії змусила Центральну Раду діяти рішуче і визначитись із основними напрямками внутрішньої та зовнішньої політики і, перш за все, з утворенням власної держави. У резолюції про владу в країні від 27 жовтня 1917 р. ЦР засудила більшовицький переворот у Росії. 30 жовтня ГС взяв під свій контроль військові, продовольчі справи та шляхи сполучення. 31 жовтня Центральна Рада ухвалила поширити свої повноваження на територію Харківщини, Херсонщини, Катеринославщини, материкової Таврії та етнічні території Курської і Воронезької губерній.
Події у Києві набули кризового характеру. Протягом 29-31 жовтня у місті тривала жорстока збройна боротьба за владу між прибічниками Тимчасового уряду (штаб Київського військового округу) та більшовиками, яких підтримали робітники заводу “Арсенал”. Центральна Рада, яка спершу дотримувалася нейтралітету, змогла опанувати ситуацію і з допомогою своїх військ встановила контроль над містом. Київ став перетворюватися на важливий політичний центр, у якому зосередилися конкуруючі політичні сили: національно-демократичні на чолі з Центральною Радою, різні російські організації та більшовики (вони контролювали Ради робітничих і солдатських депутатів).
Третій етапу діяльності ЦР (початок листопаду 1917 – квітень 1918 рр.) – характеризується проголошенням і діяльністю Української Народної Республіки, її боротьбою проти більшовицьких сил та війною з Радянською Росією.
Визначною історичною подією стало ухвалення 7 листопада 1917 р. ІІІ Універсалу ЦР. Документ проголосив широку програму дій:
утворення Української Народної Республіки в межах дев’яти українських губерній (приєднувалися Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська);
УНР залишалась автономною частиною федеративної Російської Республіки (ця неіснуюча федерація була суттєвою суперечністю ІІІ Універсалу);
проведення низки соціально-економічних реформ – скасування поміщицького землеволодіння та приватної власності на землю, встановлення 8-годиного робочого дня і державного контролю над виробництвом;
підтвердження широких демократичних прав і свобод, скасування смертної кари;
початок роботи 9 січня 1918 р. Українських установчих зборів;
початок мирних переговорів з воюючими державами про закінчення війни.
Однак стрімкий перебіг подій в Україні та нерішучість самої Центральної Ради завадили реалізації проголошених у ІІІ Універсалі заходів. Непослідовність політики ЦР викликала восени 1917 р. критику з боку українських соціалістичних партій (УСДРП, ліва фракція УПСР). Українські більшовики розгорнули активну агітацію проти ЦР, вимагаючи її переобрання.
Значний вплив на політичну ситуацію в Україні наприкінці 1917 – навесні 1918 рр. справили зовнішньополітичні чинники: зміцнення влади більшовиків у Росії і їх бажання утримати під контролем українські землі, посилення анархії на фронтах Першої світової війни та зростання ролі німецького чинника. Центральна Рада не визнала центральний уряд Радянської Росії – Раду Народних Комісарів (РНК) і недостатньо серйозно оцінила його можливості.
Протистояння між Центральною Радою і РНК пройшло декілька етапів:
4 грудня 1917 р. Рада отримала від РНК “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради”;
11-12 грудня більшовики у Харкові проголосили радянську владу в УНР;
14 грудня було утворено перший радянський уряд – Народний Секретаріат України.
Завершилося українсько-більшовицьке протистояння війною Радянської Росії з Центральною Радою: 25 грудня 1917 р. розпочався вирішальний наступ на Донбас і Південь України червоногвардійських загонів, сформованих на Україні, та радянських військ, які прибули з Росії.
У критичних умовах, 11 січня 1918 р. Мала Рада ухвалила ІV Універсал, у якому було проголошено Українську Народну Республіку самостійною державою. 18 січня Рада ухвалила радикальний земельний закон, який скасував приватну власність на землю і безкоштовно передавав її у користування безземельним та малоземельним селянам. Однак ці акти не змогли змінити політичну ситуацію в Україні, яка у січні 1918 р. набула драматичного характеру. На місцях все більше посилювалася анархія – селянські пограбування поміщицького майна та самовільні захоплення землі набули досить широких масштабів. У деяких містах (Миколаїв, Одеса, Київ) відбулися збройні виступи робітників проти ЦР. У самій Раді ліві українські есери організували невдалу спробу перевороту з метою проголошення незалежної радянської України. ЦР не змогла організувати збройну відсіч більшовикам (недостатньо дослідженим залишається питання про стан і діяльність у цей час військ Центральної Ради – чому вони не виступили на її захист, у той час як мало не єдиними захисниками УНР виявилися кількасот київських студентів і гімназистів, багато з яких героїчно загинули у бою під Крутами 16 січня 1918 р.).
25 січня члени Малої Ради та уряду покинули Київ (переїхали спершу до Житомира, потім – до Сарн). 26 січня до столиці вступили радянські війська під командуванням М. Муравйова. У Києві та на більшій частині України була встановлена радянська влада. Її політика втілення в Україні постанов та декретів РНК РСФРР (про землю, робітничий контроль, націоналізацію промислових підприємств) погіршила соціально-економічне становище в Україні та посилила протистояння у суспільстві (жертвами більшовицького терору лише у Києві стало не менше 3 тис. осіб). У січні 1918 р. розпочався територіальний розкол України: 17 січня було проголошено Одеську радянську республіку (в межах Херсонської і частково Бессарабської губерній), а 30 січня – у Харкові – Донецько-Криворізьку радянську республіку.
Врятувати Центральну Раду від остаточного більшовицького розгрому могли лише зовнішні союзники. Ними стали держави австро-німецького блоку. 27 січня (9 лютого за нов. ст.) 1918 р. УНР і держави Четверного союзу підписали мирну угоду у Брест-Литовську. Згідно з нею Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язалися надати ЦР військову допомогу, за що отримували з України поставки сировини і продовольства. 7 березня 1918 р. за допомогою німців Центральна Рада повернулась до Києва. До кінця квітня майже вся Україна була звільнена від більшовиків, а її територія поділена на дві зони окупації: більшу частину, Крим та Донбас зайняли німецькі війська, а Південно-Західну Волинь, Поділля, Херсонську і частину Катеринославської губернії контролювали австрійські війська. Уряд УНР у зверненні до населення проголошував, що німці є союзниками і не мають права втручатись у внутрішні справи. Однак союз з німецькими й австрійськими військами був незрозумілим для більшості українського населення.
Політика ЦР у березні – квітні 1918 р. викликала невдоволення всіх прошарків населення, а особливо заможних селян і поміщиків (їхні інтереси представляли Українська демократично-хліборобська партія та Союз земельних власників) та промислово-фінансових кіл. Безземельні та малоземельні селяни, які самовільно наприкінці 1917 – на початку 1918 р. переділили поміщицькі землі та майно, тепер змушені були повертати їх поміщикам, що приходили на села разом з “каральними загонами”. Німецька військова адміністрація запровадила військово-польові суди, фактично встановивши в Україні окупаційний режим. Український уряд не контролював ситуацію на місцях, не зміг відновити адміністрацію, навести лад та виконати свої зобов’язання перед австро-німецьким командуванням. За участю німецького командування був підготовлений державний переворот і 29 квітня 1918 р. Рада була усунута від влади. У цей останній день свого існування, безпосередньо перед гетьманським переворотом, Центральна Рада схвалила проект Конституції УНР (“Статут про державний устрій, права і вільності УНР”) та обрала Президентом УНР М.С. Грушевського.
Причини поразки ЦР і УНР мали як об’єктивний, так і суб’єктивний характер. Суттєвий вплив на розвиток Української революції у 1917 – на початку 1918 рр. справляли зовнішні чинники (більшовицька Росія та Німеччина).
3. Українська держава П. Скоропадського(29 Квітня – 14 грудня 1918 р.)
Другим етапом в історії Української революції стала Українська Держава П. Скоропадського, створена національними консервативними політичними силами.
Основні напрямки своєї політики та характер нової державної системи гетьман П. Скоропадський3 проголосив 29 квітня 1918 р. у двох документах: “Грамоті до всього українського народу” та “Законах про тимчасовий державний устрій України”. Серед основних напрямків своєї політики у “Грамоті...” гетьман визначав:
скасування УНР і проголошення Української Держави;
необхідність зміцнення державної влади в Україні (“тимчасово” гетьман брав на себе усю повноту державної влади), ліквідацію анархії;
відновлення приватної власності (на землю, фабрики і заводи).
Повноваження гетьмана розкривалися у “Законах...”: гетьман П. Скоропадський зосередив у своїх руках виконавчу і законодавчу владу (чим була невдоволена опозиція), затверджував закони, призначавголову Ради Міністрів і затверджував її склад, був головнокомандуючим армії. Таким чином, в Україні було встановлено монархічну форму правління, а форма гетьманату свідчила про орієнтацію на українські історичні традиції ХVІІ ст.
Розвиток України П. Скоропадський намагався спрямувати в іншому напрямку, ніж Центральна Рада: “Моя Батьківщина не повинна стати ґрунтом для соціалістичних експериментів” – заявив він в одному із своїх перших інтерв’ю. Своє бачення майбутнього для України він описав у “Спогадах”, створених в еміграції: “Мій кінцевий ідеал був – бачити Україну, вкриту одними лише дрібними, високопродуктивними, власницькими господарствами, які продають буряки цукровим заводам, що стали акціонерними, причому заводи повинні мати і частину капіталу у дрібних акціях, щоб більш заможні та культурні хлібороби-власники могли їх придбати”. Соціальною опорою гетьманського режиму мав стати міцний середній клас заможних селян-власників (козаків-фермерів), поки що відсутній в Україні.
П. Скоропадському вдалося сформувати досить дієздатну місцеву адміністрацію: керівництво губерніями покладалося на губернських старост (вони змінили губернських комісарів), а повітами – повітових старост. На ці посади було призначено великих землевласників, колишніх земських діячів та військових, які були носіями консервативних ідей, байдужими до національної державності (а часто й самі постраждали від революції). Охоронні та каральні функції здійснювала Державна варта, іноді окупаційні війська. В Україні було введено досить жорстку цензуру друку, почалися переслідування політичних партій (есерів, більшовиків, анархістів). Шляхом репресій гетьманові на деякий час вдалося ліквідувати анархію та навести лад у державі.
Економіка України в період гетьманату П. Скоропадського, як відзначають сучасники та історики, зазнала певного піднесення (велику роль в організації порядку відіграли німці): було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, уперше за часів революції створено бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії. Почали відроджуватися промислові підприємства та біржі, відновився залізничний рух і зміцнився флот.
Значних успіхів уряд Української Держави досяг у галузі національної освіти, культури і науки. Було відкрито близько 150 українських гімназій, 2 державних університети (у Києві і Кам’янці-Подільському), національний архів, бібліотеку на 1 млн томів. 24 листопада відкрито Українську Академію Наук, президентом якої став В. Вернадський (засновник вітчизняної школи геохіміків, основоположник вчення про біосферу та ноосферу). Також почали працювати Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, декілька українських національних театрів.
Певних успіхів досяг гетьманат у зовнішній політиці: Українську Державу визнали 30 країн світу, у 23 країнах вона мала своїх представників. Німецько-українські зв’язки зміцнилися, однак ускладнилися відносини з Австро-Угорщиною. 12 червня 1918 р. між РСФРР і Українською Державою було підписано прелімінарний (попередній) мирний договір про припинення стану війни та відновлення залізничних і поштово-телеграфних сполучень.
Однак українське суспільство не зрозуміло і не підтримало консервативну ідеологію, а її носії – заможні селяни-власники – залишалися у меншості і не перетворилися на соціальну верству. Українське суспільство періоду Української Держави розкололося за соціальними і національними ознаками. Основною опорою гетьманського режиму були великі землевласники, колишні земські діячі, військові та буржуазія (байдужі до національної ідеї, вони підтримували гетьмана виключно з прагматичних міркувань). В опозиції до гетьмана перебувала більшість населення країни: селяни, робітники, значна частина інтелігенції та українські політичні партії. Формування опозиційних настроїв були спричинені свавіллям окупантів, репресіями українських органів влади, а особливо – відновленням дореволюційних соціально-економічних відносин.
Уряд Української Держави відновив поміщицьке землеволодіння і одночасно розпочав розробку аграрної реформи. Її метою мало стати обмеження великого землеволодіння: власність на землю не могла перевищувати 25 десятин (свої володіння зберігали цукрові заводи, а культурним поміщицьким господарствам планувалось залишити до 200 десятин землі). Однак поміщики всіляко саботували розробку аграрної реформи і змушували селян під контролем каральних загонів повертати поміщицьку власність (сільськогосподарський реманент, хатнє майно та ін.), захоплену за часів Центральної Ради. Закон від 8 липня 1918 р. “Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства” надав поміщикам право встановлювати податки та примусово залучати до сільськогосподарських робіт місцеве населення, що фактично означало відновлення панщини.
Репресій зазнали і робітники: робочий день на металургійних підприємствах становив 12 год., страйки були заборонені. Досить часто підприємці не виконували умов трудових угод, знижували й нерегулярно виплачували заробітну плату, закриваючи підприємства (безробітними залишилося не менше 400 тис. робітників).
Невдоволення робітників і селян гетьманським режимом набуло великих масштабів. Так, у страйку залізничників (липень – серпень) взяло участь майже 200 тис. осіб. Селянські повстання у травні – червні 1918 р. охопили Київщину, Чернігівщину та Катеринославщину (повстанські загони налічували до 30 тис. осіб). Масових масштабів набув селянський повстанський рух восени 1918 р.
Політичні партії неоднозначно ставилися до режиму П. Скоропадського. Підтримали гетьмана Українська народна громада, Союз земельних власників, кадети (вони сформували уряд) та “Протофіс” (об’єднання промисловців, торговців і фінансистів України). У легальній опозиції до гетьмана (виникла відразу ж після державного перевороту) перебувала більшість українських партій (УСДРП, УПСР, УПСФ, УДХП) та найбільші профспілки (Об’єднання ради залізниць України і Поштово-телеграфна спілка). У травні 1918 р. вони об’єдналися в Український національно-державний союз (у середині червня до опозиції приєднався Всеукраїнський земський союз на чолі з С. Петлюрою). У серпні УНДС був перейменований в Український національний союз (УНС). Своєю метою він проголосив встановлення в Україні відповідальної перед парламентом влади і боротьбу за демократичний виборчий закон. Третю групу політичних партій становила нелегальна опозиція, яка виступала за повалення гетьманського режиму. До неї належали більшовики (більшовицькі організації в Україні налічували 4400 членів партії), ліві російські есери, ліве крило УПСР, ліве крило УСДРП або так звані незалежники (на ґрунті ставлення до гетьмана обидві партії розкололися) та анархісти. Щоб досягти певного компромісу у суспільстві, гетьман змушений був маневрувати між різними політичними силами, змінюючи часом внутрішньополітичний курс.
Гарантом стабільності держави П. Скоропадського були окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини, саме їм належала реальна влада в Україні. Поразка Німеччини у Першій світовій війні (її капітуляція 11 листопада 1918 р.) позбавила уряд Української Держави опори і гаранту його стабільності. Проголошення федерації з небільшовицькою Росією 14 листопада 1918 р. не врятувало гетьманський режим. Проти нього виступила опозиція – УНС. Антигетьманське повстання очолила Директорія, тимчасовий верховний орган УНР, утворений 13 листопада 1918 р. До її складу ввійшли 5 осіб – В. Винниченко (голова), С. Петлюра (головний отаман)4, Ф. Швець, О. Андрієвський, А. Макаренко. Повстання, яке розпочалося 16 листопада в Білій Церкві, до кінця листопада охопило майже всю територію України. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини. Київ зайняли війська Директорії.
Спроба консервативних політичних сил стабілізувати ситуацію в Україні зазнала невдачі. Гетьманська влада не змогла розв’язати низку внутрішніх і зовнішніх протиріч, визначитись із основними напрямками державної політики, соціальною опорою та заручитись політичною підтримкою.
1 2 3