МОЖЕ ПОРІЗАТИ? 105 сторінок!
Кримінологія як наука.
І. Злочинність як суспільна проблема та значення науки кримінології.
Злочинність завжди займала одне із перших місць серед найбільш гострих проблем, що турбували громадську думку. У другій половині ХХ сторіччя у різних державах її ставили по значущості на друге-третє місце.
В Конституції України взагалі найвищою соціальною цінністю визнаються людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека (ст.3). Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.
З проблем злочинності, як правило, висловлюються всі, вважаючи, їх досить очевидними. Більшість політиків, які бажають влади, перш за все, обіцяють побороти саме це явище. Причому виступи останніх, громадських діячів, матеріали засобів масової інформації завжди сприймаються з живою цікавістю. І це зрозуміло, адже порушуються питання, що є найбільш життєво важливими для кожної людини. При цьому, як правило, висвітлюється досить очевидне в проблемі злочинності, те, що видно багатьом, нерідко висловлюються погляди, які досить поширені у суспільній думці, поряд з цим пропонуються певні рішення. На перший погляд, такі підходи здаються досить радикальними та такими, що можуть реалізовуватись у короткий термін.
Але досвід показує, що такого роду “прості” рішення лише на нетривалий час змінюють стан справ, а потім злочинність знову починає зростати: видозмінюються або форми кримінальної поведінки, або місця вчинення злочинів.
Багато людей вважають, що побороти злочинність можливо, керуючись лише здоровим глуздом – буденною свідомістю, не вивчаючи та не враховуючи весь накопичений у цій сфері людського досвіду, заперечуючи наукові рекомендації та ігноруючи навіть вимоги закону. У той же час, на зміну затриманим та заарештованим злочинцям приходять нові особи, які знаходяться і діють у тих же соціальних умовах, що і люди, які раніше вчиняли злочини.
Те, що є очевидним спеціалістам-кримінологам у всьому світі, що закріплено у ряді міжнародно-правових документів, до теперішнього часу нерідко нерідко огульно не сприймається дилетантами.
Вивчаючи кримінальне право, кримінальний процес, кримінально-виконавче право, криміналістику, майбутній юрист готується до того, щоб грамотно, у відповідності з законом реагувати на злочини, що вчиняються, попереджувати та розкривати їх, виявляти злочинців, забезпечувати застосування до винних передбачених законом заходів покарання.
Кримінологам у процесі всього розвитку науки, у тому числі до останнього часу, доводилось постійно обгрунтовувати її цінність, необхідність та самостійність як галузі науки, що передбачає наявність спеціалістів-професіоналів.
Що ж це за наука?
Кримінологія (грецьк. – криміно – злочин; логос – наука) – наука про злочинність. Проте фактичний зміст науки кримінологї – це досить складне та багато аспектне явище.
У даний час переважаючим є погляд на кримінологію як на загальнотеоретичну науку про злочинність, з висновками якої повинні рахуватись перш за все спеціалісти в галузі інших наук так званого кримінального циклу (кримінально-виконавчого права, криміналістики, судової статистики і т.п.).
Кримінологія вивчає злочинність, її види, конкретні склади злочинів, їх взаємозв’язки з різними явищами та процесами, результативність заходів, які приймаються по боротьбі зі злочинністю. На цьому грунті кримінологи виробляють рекомендації по удосконаленню боротьби зі злочинністю. Багато з цих рекомендацій передаються іншим спеціалістам: економістам, соціологам, юристам різного профілю для детального опрацювання з врахуванням спеціальних наукових знань та розробки цілого комплексу конкретних заходів по усуненню причин та умов кримінальних явищ.
Разом з тим, для того, щоб свідомо і ефективно використовувати надбання цієї науки у суспільному житті, необхідно ретельно та всебічно вивчити генезис її зародження і становлення, тобто її історію.
2. Історія вчень про злочинність.
Історія існування злочинності тісно пов’язана з тривалістю історії людства на Землі. Так, вже в самих перших главах “Ветхого Завета”, першої книги Мойсія, говориться про порушення першими людьми на Землі, Євою та Адамом, заборони їсти яблука в раю (глава 3), а потім в главі 4 – про вбивство, яке вчинив їх син Каїн (вбив брата Абеля). Як свідчить аналіз тексту – вбивство навмисне, із заздрощів.
В обох випадках покарання було невідворотним, суровим та послідовним. Що Бог сказав, те і вчинив: “І нині проклятий ти від землі, яка відвернула вуста свої прийняти кров брата твого від руки твоєї. Коли ти будеш обробляти землю, вона не стане більш давати сили своєї для тебе; ти будеш вигнанцем і скитальцем на землі”1.
Проте у відповідь на слова Каїна про те, що віднині кожний, хто зустрінеться з ним, вб’є його, Бог відповів: “ … за те всякому, хто уб’є Каїна, відомститься в семеро.’’2
Таким чином, якщо виходити із змісту Біблії, Бог не припускав вбивства, тобто смертної кари для Каїна.
Подальша історія показала, що люди продовжували вчиняти злочини. Частина із них здійснювала це неодноразово. Одночасно змінювались уявлення про злочинність та караність за неї. Те, що в одні епохи та стосовно до певніх категорій людей вважалось злочинним, в інші - допускалось. Наприклад, заборонялось вбивство вільного громадянина Риму, але не каралось вбивство раба. В одні періоди заборонялось штучне переривання вагітності під страхом кримінального покарання, в інші це вважалось допустимим.
На питання, що ж таке злочин, чому він вчиняється і що робити з тим, хто це вчинив, здійснювали спроби відповідати ще у стародавньому світі філософи, політики, письменники та юристи. З часом ці питання відозмінились: чому вчиняються повторні злочини, що стоїть за множинністю цих суспільно небезпечних діянь?
У стародавньому світі найцікавішими з цих питань були ідеї Платона Арістотеля.
Платон вивчав причини злочинів і аналізував їх мотиви. Він писав гнів, ревнощі, бажання до насолод, помилки, незнання. Відстоював принцип індивідуалізації покарання, яке, на його думку, повинно відповідати не лише характеру вчиненого, але й мотивам винної особи, враховувати прояви шахрайства, жорстокості та юнацької довірливості. Він допускав смертну кару, відзначав особистий характер покарання, тобто те, що воно не повинно поширюватись на нащадків злочинця, навіть у випадках посягання на державний устрій. Заслуговує увагу і те, що Платон добродійство та зло пов’язував не з природними якостями особи, а з її вихованнями: “…добродійства вчити можна… і що немає нічого дивного, коли у хороших батьків бувають недобрі діти, а в недобрих батьків – хороші діти.”3
Арістотель у своїх працях особливе значення надавав рівності всіх повноправних громадян перед законом. При цьому він підкреслював важливість профілактичної ролі покарання, вважаючи, що люди утримуються від негативних вчинків не із високих міркувань, а через страх покарання, і більшість схильна віддавати перевагу суспільним інтересам, а не власним задоволенням та користі. На думку Арістотеля, чим більші були користь та задоволення, які отримані у результаті вчинення злочину, тим більш суворим повинно бути покарання. Він був твердо переконаний у тому, що злочинець стає зіпсованим по своїй волі, але дух його повинен панувати над тілом, а розум над інстинктом, як господар над рабом.
При призначенні покарання Арістотель вважав важливим враховувати обставини вчиненого злочину і не карати за злочини, що вчинені при обставинах “які перевищували звичайні сили людської природи”, тобто правомірна поведінка не повинна вимагати прояву героїзму.
Арістотель пропонував розмежовувати оцінки проступків та оцінки тих людей, які їх вчиняли, враховувати, яка роль зовнішніх обставин та роль характеристик самого правопорушника в механізмі протиправної поведінки.
Він писав: “ Коли діють свідомо, проте не прийнявши рішення завідомо, то перед нами – непідсудна справа: відбувається це поміж людьми через запал люті та через інші пристрасті. Суд тому правильно оцінює вчинене у запалі люті без умислу, так як джерелом тут є не той хто діє під силою пороку, а той, хто розгнівав його”.4
У стародвавньому Римі особливо виділялись кримінологічні ідеї Цицерона та Сенеки.
Римський оратор, юрист Цицерон самим важливим джерелом злочинів вважав “нерозумні та жадні пристрасті до зовнішніх задоволень, з безмежною необдуманістю до задоволення потреб”, а також надію на безкарність. Звідси, визнананя важливості покарання, яке переслідує мету і загальної, і приватної превенції, що забезпечує безпеку суспільства.
Сенека – римський філософ. Політичний діяч, письменник, як і Платон, вважав, що покарання повинно прагнути як до виправлення винного, так і до безпеки суспільства шляхом впливу на інших його членів.
Вкрай цікавими та повальним є ідеї римського письменника Публія Сіра про те, що будь-яке хороше законодавство повинно прагнути до викорінення злочинів, а не злочинців.
Горацій і Віргілій серед мотивів та причин злочинності називали перш за все користолюбство. Далі йшли чистолюбство, прагнення до почестей чи, як виражався Ювеналій, до пурпуру. Називались гнів, гордість, навіть жадоба крові.
Лукрецій відзначав як причину злочинності страшну бідність народу. Горацій вимагав відрізняти злодія, який вкрав в чужому саду декілька плодів, і “нічного злодія та святотатця”, злодія боязливого і грабіжника.
Під час падіння Римської імперії народи, які прийшли з півночі, як писав відомий російський юрист, професор М. П. Чубинський, “принесли с собою багато сили, багато свіжості та життєдіяльності, але разом з тим принесли і досить первіснообщинений світогляд, який розповсуджувався, звичайно, і на галузь злочину і покарання”.5
Далі наступила епоха панування церкви, умови для розвитку наукового знання практично зникли із закінченням можливості вільно викладати свої переконання та критично відноситись до досягнутого. Пануючим стало вчення про те, що все дано людині від Бога, а в основі злочину лежить або зла воля, або призначене від Бога - злий дух, який поселився в нього.
В цей час звертають на себе увагу позиції каноністів та середньоосвідчених криміналістів. Без сумніву, їх досвід повчальний.
Каноністи рішуче заперечували смертну кару, на перший план ставили таку мету покарання, як виправлення злочинців, і здавалось, у своїх вченнях не звертали увагу на ідею відплати. Навіть релігія, на їх думку, не повинна охоронятись стратою. Проте на практиці пізніше запанував погляд, за яким церква не має права застосовувати страту, але так право може бути їй надано владою у випадках вивчення тяжких злочинів.
У так звану перехідну епоху, або період Відродження (ХУ-ХУІІ сторіччя) криміналістичні ідеї почали надходити від філософів та письменників, інших осіб.
В “Утопії” Томаса Мора знову висловлюється думка щодо попередження злочинності. Він звернув увагу на те, що при незмінності причин, що
породжують злочинність, незмінними будуть і наслідки, породжувані цими причинами.
Тренсія Бекон акцентував зусилля на удосконаленні законів, оскільки вважав що легальна форма нерідко прикриває один із видів насильства або охороняє брехню та жорстокість.
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
-
Тема № 3.
Особистість злочинця.
Злочинець та особистість злочинця.
Особистість, особа – у широкому розумінні – конкретно, цілісна людська
індивідуальність у єдності її природних і соціальних якостей; у вужчому, філософському розумінні – індивід як суб’єкт соціальної діяльності, властивості якого детерміновані конкретно-історичними умовами життя суспільства.
Поняття “особистість” не слід цілком ототожнювати з поняттям “індивід”(одиночний представник людського роду) та “індивідуальність” (сукупність для ?????, що відрізняють ?? індивіда від усіх інших).
В понятті “людина” виражена нерозривна єдність двох сторін її
існування: соціальної та біологічної. Проте, в кримінології у цьому терміні фіксуються тільки специфічні соціальні ознаки. Особистість – це “соціальне обличчя людини”, те ким вона стала у процесі соціального розвитку, формування та діяльності в суспільстві. Таким чином, при вживанні поняття “особистість злочинця” потрібно мати на увазі саме “соціальне обличчя” людини, яка вчинила злочин.
В кримінології вивчення особистості злочинця побудовано на аналізі закономірностей злочинної поведінки, злочинності як масового явища, її детермінації, причинності та розробці науково обґрунтованих рекомендацій по боротьбі зі злочинністю.
І в ХХ сторіччі, як і в епоху Ламбразо, ця проблема вирішувалась по-різному.
Клінічний напрямок (теорія про те, що злочинцями народжуються) при вивченні злочинності та злочинця себе не вичерпав. Він існує та розвивається, хоча все більше враховується соціальний фактор (у Франції один із його найбільш визначних представників професор Пінатель).
Дискусія про співвідношення біологічного та соціального в особистості злочинця мала безпосередній вихід на практику. Німецький вчений Ріменшнейдер відстоював ідею зародження злочину поєднанням схильності суб’єкта до злочинної діяльності та впливу оточуючого середовища. При цьому, віддаючи перевагу біологічному фактору, він зробив висновок щодо провідної ролі при вивченні злочинця таких фахівців, як психологи, застосування біотехнічних прийомів, тестів тощо.
На початку 60-х років ХІХ сторіччя розвилась антропологічна теорія, яка народжена ломбарзіанським вченням. Її прихильники виходили з існування вродженої схильності до злочину. Пізніше це стало пов’язуватись з хромосомами.
Дослідження вчених Англії, США, Австралії та інших країн виявили підвищений відсоток хромосомних аномалій серед обстеження злочинців у порівнянні з контрольною групою. При цьому, як правило, підбирались злочинці чи то з розумовими відхиленнями, чи то високі на зріст, що характерно для носіїв вказаної аномалії, які відрізнялись, на думку вчених, агресивністю та жорстокістю поведінки.
Серед вітчизняних кримінологів (в колишньому СРСР) прихильником цієї теорії був професор І.С. Ной, який вважав, що:
“Незалежно від середовища людина може не стати ні злочинцем, ні героєм, якщо народиться з іншою програмою поведінки”.
У свою чергу Ємельянов В.П. зробив такий висновок:
“Тільки певний склад економічних, ідеологічних, соціальних, біологічних факторів дає реакцію, що називається злочином... Причина злочинності – це синтез різноманітних явищ соціальної та біологічної властивості”.
Оцінюючи значення генетичної програми для формування самої поведінки, потрібно мати на увазі звичайно, що немає спеціальних генів, які б однозначно визначали, наприклад, альтруїзм, егоїзм чи антисоціальну поведінку.
Питання про можливість подолання впливу хромосомних аномалій у цьому клубку різних несприятливих факторів просто залишається без відповіді до теперішнього часу. (Приклад по сину Чекатіла який повторив батька злочин).
У той же час генетик Дубінін М.П. вважає: “Людина не отримує від народження готової соціальної програми, вона створюється у ній суспільною практикою в ході її індивідуального розвитку.” Іноді вчені посилаються у якості доказів пріоритету біологічного, вродженого у життєвій програмі людини, у т.ч. в механізмі її злочинної поведінки, на дослідження близнят. Проте німецький психолог та соціолог Вальтер Фрідріх на підставі глибоких досліджень близнят зробив такий висновок:
“Інтереси і установки визначаються суспільним середовищем і розвиваються у соціальній діяльності людини”.
Поряд з антропологічним в кримінології завжди існував і інший підхід – соціальний, який заперечував біологізацію злочинної поведінки. На початку ХХ століття Піонтковський А.А. писав, що неможливо пояснити мінливе соціальне явище - злочин – постійними властивостями природи людини, у т.ч. “злочинної людини”.
Решетніков Ф.М. Відзначав, що тлумачення злочину як симптомів біологічних чи психологічних недоліків злочинця означає ігнорування його дійсної природи як явища, породженого соціальними причинами.
Людина вчиняє злочин, будучи такою, якою вона є . І біологічні, і соціальні особливості людини детермінують злочинність. Не випадково в кримінальному судочинстві проводяться судово-психологічні, судово-психіатричні, судово-медичні та інші експертизи при вивченні злочинності, її причин та умов здійснюються міждисциплінарні та комплексні дослідження злочинців.
Проте поряд з обліком різних характеристик злочинців потрібно все ж таки відрізняти злочинців, тобто осудних осіб, які досягли певного віку та здатних усвідомлювати фактичний характер, суспільну небезпеку своїх дій, керувати ними; та осіб, які не володіють такими властивостями, або неосудних. Останні не є об’єктом вивчення кримінології.
Науки про людину будуть розвиватись та давати нам все більш повні знання про природу поведінки людини. Відомий вплив на різних спеціалістів ідей Фрейда та його послідовників. В останні роки стали висловлюватись ідеї про “космічне програмування” поведінки кожної людини на Землі.
Але підхід кримінологів носить незмінний характер: він повинен відповідати на питання про причини злочинної поведінки осудних осіб, які діють у ситуаціях, що допускають крім кримінальної інші варіанти поведінки.
Отже, стосовно до злочинців, які здатні правильно оцінювати характер своїх вчинків керувати ними, виникає питання про те, чому обраний саме кримінальний варіант поведінки. Це вже питання про причини явища. Тут значення мають саме соціальні характеристики злочинців. Ось чому таку увагу кримінологи приділяють особистості злочинця.
2. Злочинці як об’єкти та предмети кримінологічного вивчення.
Об’єктами кримінологічного вивчення є:
1) окремі особи, які вчиняють злочини;
2) різні категорії злочинців: неповнолітні, рецидивісти тощо;
3) різні кримінологічні типи злочинців.
При цьому вивчаються одночасно особи, які за аналогічних умов не вчиняли злочинів, поводили себе правомірно.
Разом з тим, кримінологічне вивчення злочинця не може бути вичерпним дослідженням всієї складної комплексної проблеми людини та її діяльності.
Кримінолог вивчає злочинність та злочинця в межах так званої часткової детермінації, коли розкриття причин та умов явища є свідомо неповним з точки зору філософії, всіх наук про людину та суспільство.
Отже, виникає завдання виділити коло тих характеристик, які дозволяють виявити найближчі причинні зв’язки щодо злочину і злочинності комплекси та ланцюги, для поглибленого вивчення яких кримінолог звертається до інших спеціалістів.
Найпоширенішим в кримінології є виділення шести груп ознак:
а) соціально-демографічні;
б) кримінально-правові;
в) соціальні в різних сферах життєдіяльності чи, як іноді говорять, соціальні зв’язки;
г) моральні властивості;
д) психологічні ознаки;
е) фізичні (біологічні) характеристики.
При цьому, особистість злочинця вивчається одночасно у двох аспектах:
- з одного боку, як об’єкта соціальних зв’язків та впливів;
- з іншого, - як суб’єкта, схильного до активної цілеспрямованої, перетворюючої діяльності.
Крім цього, виділяються характеристики, які умовно можна назвати як:
1) об’єктивні: соціальні позиції та ролі, діяльність особистості;
2) суб’єктивні: мотиваційно-споживацька сфера, ціннісно-нормативна характеристика свідомості.
Саме в межах першої групи характеристик аналізуються уже зазначені соціально-демографічні, кримінально-правові ознаки.
3. Вивчення соціальних позицій, ролей та
діяльності злочинців.
Існує чотири підходи до визначення та розуміння соціальних ролей:
1. Поведінка людини залежить від позицій, які вона займає в суспільстві. Це нормативне розуміння соціальної ролі.
Саме соціальна позиція – своєрідний вузол зв’язків у соціальних відношеннях, а роль – зміст вимог, що пред’являються до особи, яка займає цю позицію.
2. Роль – це спонтанна, вільна поведінка особи, що обумовлена її індивідуальними особливостями.
3. Роль – це зміст очікування інших людей та соціальних груп відносно того, як себе буде вести людина, яка займає певну позицію.
4. Роль – це продукт взаємодії соціальних факторів та внутрішнього світу людини.
В кримінології доцільно виходити із нормативного розуміння ролі.
Таким чином, соціальна позиція – це комплекс відносин у соціальному середовищі (системі). Кожній соціальній позиції відповідає сценарій ролі, що одночасно контролюється на три групи суб’єктів:
а) державу та її офіційні приписи (закони, підзаконні акти);
б) суспільство та не правові соціальні норми (моральні, етичні);
в) неофіційні суспільні структури (сім’я, групи співробітників тощо) та неписаних правил поведінки, соціальні очікування. Сюди ж відносяться і злочинні формування з їх своєрідними нормами поведінки та соціальними очікуваннями.
Розрізняють такі типи ролей:
- роль як сукупність нормативних приписів, що відповідають даній позиції;
- роль як розуміння особою того, що від неї вимагається і що вона має намір виконувати;
- фактичне виконання ролі в конкретних умовах місця та часу.
Кримінологічно значимими є такі соціально-ролеві ситуації:
1. Людина не займає багатьох соціальних позицій, які б дозволили їй ознайомитись з нормами держави “великого суспільства”, тобто суспільства з високим рівнем суспільної та індивідуальної правової психології, національної гідності, поваги до народу, його історії, і вести себе у відповідності вимогами права та моралі.
2. Особа займає одночасно позиції, які пов’язані з суперечливими вимогами, нормами поведінки, тобто у наявності конфлікт соціальних позицій та ролей (закон забороняє укриття злочинів від обліку, а керівництво органів міліції вимагає це робити).
3. Громадянин займає такі позиції, які прямо диктують протиправну, злочинну поведінку (член злочинної групи тощо).
4. Відсутність наслідування ролей та позицій, у результаті чого відзначається готовність особи дотримуватись правових норм у відповідній соціальній позиції (халатність, порушення правил охорони праці тощо).
5. Особа займає одні соціальні позиції, а орієнтується на інші (незаконне збагачення, хабарництво, т.д.).
6. Конфлікт вже виконаних та таких, які очікуються у майбутньому ролей (конфлікт реального та очікуваного).
В динамічному аспекті зустрічаються:
а) пряма послідовність соціальних позицій і ролей, які породжуються у певних взаємодіях злочину поведінки;
б) суттєве негативне поглиблення змісту соціальних ролей, коли вони із норм, що суперечили тільки вимогам моралі, перетворились у норми, які суперечать вимогам закону;
в) погіршення процесу нормального формування та нормальної життєдіяльності особи, через наявність чи відсутність у минулому певних соціальних ролей та позицій.
При аналізі діяльності осіб, які вчиняють злочини, враховуються такі обставини:
1) фактична поведінка осіб, що не відповідає змісту ролі;
2) особистість являє собою певну цілісність при всій багатоманітності її позицій та ролей, в діяльності вона проявляє себе саму у цій цілісності;
3) діяльність чинить на особу обережний вплив (обережний тому, що особа є вільною у своїй діяльності до того часу, поки не чинить злочину), при цьому, важливо чи не схвалюється поведінка, закріплення цієї поведінки взагалі та її результатів у свідомості особи. У цьому аспекті кримінологічно значимою є проблема безкарності частини злочинців, баланс досягнень та втрат злочинця у результаті протиправної діяльності.
Під час вивчення діяльності особи важливо знати такі моменти:
- чи є злочинне діяння ізольованим актом чи воно – кільце в ланцюгу певної системи вчинків;
- у якій сфері життя вчиняються злочини;
- чи є злочинна поведінка стрибком від норм до злочину, чи вона являє собою результат ескалації антигромадської поведінки. При цьому, виявляють факт:
а) порушень вимог, що відповідають нормальним для людини певного віку соціальним позиціям;
б) аморальних, але таких, що не суперечать праву вчинків;
в) протиправних поступків незлочинного характеру (адміністративних, дисциплінарних, т.д.).
Вивчення системи вчинків особистості, її діяльності у цілому допомагає виявити певні стереотипи поведінки, що стали для неї звичними способами реагування на ті чи інші обставини.
4. Потреби та мотиви злочинної діяльності.
Потреби – джерело інтелектуальної активності та поведінки людини. Вони відображають і його природні властивості (елементарні та природні потреби: в їжі, одягу, т.п.). При цьому вони завжди “соціально відтінені”, тобто мають чисто соціальні характеристики, що сформувались у суспільстві.
В науці виділяються такі види детермінації потреб:
- природні;
- матеріальні;
- духовні.
Потреби та їх прояви аналізуються в різних сферах життєдіяльності людини. Потреби проявляються в діяльності, формуються та корегуються в ній. Особливо гостро вже сформовані потреби дають знати про себе в умовах обмеженої можливості чи неможливості їх задоволення.
Потреби та інтереси досить сильно впливають на мотиваційну сферу особистості. Під нею розуміється вся сукупність мотивів, які формуються і розвиваються на протязі її життя.
Як відзначає професор В.В. Луньов, “Мотиваційна сфера є “центром” внутрішньої структури особистості, яка інтегрує її активність”. Цією позицією він заперечує в науці так званий “біхевіорський” підхід, який практично виключає суб’єктивний фактор з процесу причинності злочинної поведінки та обумовлює характер цієї поведінки виключно зовнішніми впливами н людину. Як відомо в науці, одне і те ж середовище, впливаючи на осіб та групи осіб з різними характеристиками потреб, інтересів та інших характеристик свідомості, на практиці обумовлює різні результати.
Є типи осіб, які активно перетворюють або “нелюдські” обставини, або “людські” у самому високому змісті цього слова (цивілізовані, ті що грунтуються на законі), але такі, що не влаштовують їх у силу позиції крайнього егоїзму, безмежного бажання до особистого збагачення, влади, популярності тощо.
Історія знала Нерона, Герострата і т.п. Вони є якимись пртотипами ряду і нині існують типів злочинців, які здатні активно створювати специфічні ситуації, варіанти їх взаємодії з соціальним середовищем (російський Чикотило, український Онопрієнко, т.д.).
Отже, в основі злочинної поведінки лежать певні спонукальні мотиви.
У науці виділяють такі їх види:
1) суспільно-політичні: управління державою, участь у політичному житті;
2) соціально-економічні:
- задоволення абсолютних, тобто найнеобхідніших, життєво важливих потреб;
- задоволення “відносних потреб”, що виникають в умовах соціально-економічної диференціації населення та порівняння людьми свого становища зі становищем оточуючих;
- досягнення свого ідеалу – деякого матеріального стандарту чи соціального статусу, на які зорієнтована дана особа;
3) насильницько-егоїстичні (агресивні у фізичному та психологічних планах):
- абсолютизація ідеї самоствердження, реалізація у будь-яких формах потреб та інтересів, що вже в особи є;
- самоствердження у тих формах, які можливі для особи в конкретних ситуаціях ( фізична розправа з особою, яка образила тощо);
4) легковажно-безвідповідальні:
- відсутність потреби та зацікавленості звіряти свої вчинки з існуючими нормами поведінки, законом;
- вибірковий характер загально слухняної поведінки (наприклад, лише в умовах суворого зовнішнього контролю або у спілкуванні з тими, хто має реальну владу).
Ці мотиви у злочинній поведінці та злочинності, як показує практика та наука, можуть проявлятись у різних сполученнях.
5. Ціннісно-нормативні характеристики свідомості особистості.
Передусім йдеться про ціннісні орієнтації – глибинні особистісні
характеристики, які вказують на найбільш значимі для особистості об’єкти, що цінуються нею.
Загальну класифікацію реакцій поведінки особистості на підставі орієнтацій обгрунтував соціолог Ядов В.А., який пов’язував їх з проблемними життєвими ситуаціями.
Кримінологічні дослідження особистості злочинця показали, що в системі ціннісних орієнтацій у них найвищі місця посідають індивідуально-плановоегоїстичні. При цьому найвищими цінностями для особи є власне матеріальне благополуччя, створення для цього найбільш сприятливих умов.
Категорії моралі та етики і похідні від них поняття (добро і зло, порядність і підлість тощо), мають кримінологічне значення.
Кримінологічні дослідження фіксують:
а) суттєві прогалини у моральній свідомості осіб, які вчиняють злочини;
б) викривлення, які ведуть до морального конфлікту з загальноприйнятими в суспільстві нормами моралі, нормами моралі різних груп, подвійної моралі.
У всіх випадках при дослідженні особи злочинця виникає питання: Чому особу із зіпсованими потребами, інтересами, цінностями, моральними уявленнями не зупинив закон, у т.ч. кримінальний з його суворими санкціями? Відповідь на це питання вимагає аналізу правосвідомості людини. В кримінології такого роду дослідження активно проводились і провели до висновку про суттєву специфіку правосвідомості та правових установок злочинців, що виявляються при порівнянні їх з відповідними характеристиками осіб із контрольних груп, які ведуть себе правомірно тривалий час.
Якщо говорити про ставлення злочинців до закону в цілому, то злочинці не займають якоїсь особливої, чітко вираженої позиції.
У злочинців найбільш створеним є такий елемент правосвідомості, як ставлення до виконання правових приписів. Досить поширеним є також переконання, що закон можна порушити в конкретній ситуації, що ставить під загрозу будь-які особисті чи групові інтереси. Тут дає про себе знати і певна ієрархія цінностей особистості.
Кримінологічно значимими є також зміст економічної свідомості особистості, релігійного та ін. виховання, тим більше в нових економічних умовах, ситуації активізації псевдорелігійних тоталітарних сект, поширення порнографії тощо.
При цьому, на думку ряду вчених, потрібно врахувати такі моменти:
По-перше, не у кожного злочинця ціннісні орієнтації, моральна та правова свідомість відрізняються від відповідних характеристик законослухняних громадян.
По-друге, більшість осіб, які вчиняли злочини навмисно, навіть неповнолітніх, досить різко відрізняються від ровесників, які стійко ведуть себе правомірно, на підставі комплексу ознак, які відображають ціннісні орієнтації, моральні та правові погляди.
По-третє, різним видам злочинної поведінки відповідають специфічні види спотвореної змістовної характеристики свідомості, хоча вони проявляються на фоні деяких загальних для різних злочинців деформацій.
Правові погляди у багатьох рецидивістів, особливо тих, хто довго знаходився у місцях позбавлення волі, бувають настільки спотворені, що останніми навіть не усвідомлюється ступінь відмінності особистих поглядів від загальноприйнятих та відображених у законах.
Як висновок, потрібно відзначити, що злочинці значною мірою відображають ті погляди, які так чи інакше поширені у суспільній та груповій психології, проявляються у суспільній свідомості. Відповідні негативні моменти свідомості створюють можливість протиправної поведінки. Але в осіб, які вчиняють злочини, така вірогідність є значно вищою, оскількивідповідні дефекти поглядів, установок, орієнтацій у їх середовищі є більш поширеними; носять більш глибокий характер, переростають у переконання; являють собою комплекс взаємопов’язаних деформованих цінностей і поглядів; суб’єкти, яким властиві такі деформації, частіше потрапляють у проблемні та конфліктні ситуації і створюють їх.
6. Класифікація злочинців. Особистість злочинця як соціальний тип.
Бородьба зі злочинністю не може орієнтуватися лише на індивідуальну неповторність кожної людини, у той же час вона повинна враховувати неоднорідність контингенту злочинців. Ця проблема вирішується шляхом класифікації злочинців, їх угрупувань та типології.
Під класифікацією розуміють систему поділу предметів або понять якої-небудь галузі на класи, види та інше за певними ознаками.
Під угрупуванням у більшості випадків розуміється певний розподіл статистичної сукспності на певні групи, категорії з використанням такого критерію, як статистична поширеність однієї чи декількох ознак.
В межах такої класифікації фактично вивчається не особистість в комплексі її характеристик, а контингенти злочинців. При цьому виявляється статистична поширеність серед них тих чи інших ознак.
Найпоширенішими є угрупування, що грунтуються на:
таких демографічних даних, як стать та вік. В кримінальній статистиці виділяються неповнолітні /14-15 років та 16-17 років/, особи молодого віку /18-24 роки та 25-29 років/, особи зрілого віку /30 років і старші/;
деяких соціально-економічних критеріях, таких як: освіта, рід занять, наявність чи відсутність постійного місця проживання, мешкання у сільській чи міській місцевості;
громадянстві/громадянин України, іноземець, особа без громадянства/ ;
стані особистості у момент вчинення злочину: сп’яніння, наркотичного збудження, у групі чи індивідуально, перебування в місцях позбавлення волі тощо;
характерні злочинної поведінки:навмисна чи необережна, насильницька, майнова, вперше чи повторно вчинений злочин, т. д.
Ці види угрупувань не відображають всієї її різноманітності.
’
Тема № 4.
Причини злочинності
(заняття 1)
1. Значення вивчення причин злочиності.
Вивчення злочинності, її змін, регіональних відмінностей – початковий пункт кримінологічного дослідження.
Але саме по собі виявлення фактичної картини злочинності та її розвитку не дає відповіді на питання: що ж робити?
Між етапом пізнання, оцінки злочинності та станом організації боротьби з нею обов’язковим є етап виявлення причин злочинності. Впливати необхідно у першу чергу на те, що породжує, обумовлює злочинність та її розвиток.
Не існує якої-небудь загальної причини, яка вичерпно пояснювала б походження злочинності в конкретних умовах у всій її різноманітності, як немає і єдиного обличчя злочинності ”всіх часів і народів”. Не можна розраховувати і на створення якого-небудь універсального “каталогу причин”.
В кримінологічній літературі не водяться дані про найбільш поширені, типові обставини, що породжують злочинність. Але у різних своїх сполученнях і проявах вказані обставини можуть породжувати різні види злочинності, визначати її якісні та кількісні характеристики по-різному.
Тому потрібно завжди аналізувати конкретні умови життєдіяльності людей у різних регіонах, зміни цих умов, у тому числі ретроспективні.
При організації боротьби зі злочинністю важливою є не стільки сама по собі констатація зв’язку якої-небудь обставини зі злочинною поведінкою, скільки виявлення характеру цього зв’язку: в яких своїх конкретних проявах, у сукупності з якими іншими факторами і в яких ситуаціях та чи інша обставина породжує злочинну поведінку. Саме це дозволяє цілеспрямовано розробляти попереджувальні заходи з урахуванням конкретних умов місця та часу.
Так, давно відомим є взаємозв’язок пияцтва та злочинності. Але ж не кожний п’яниця вчиняє злочин і далеко не завжди. Тому була б наївною, наприклад, рекомендація взагалі ліквідувати пияцтво. Кримінолог з’ясовує за яких умов, у якому взаємозв’язку пияцтво визначає злочинну поведінку і де, таким чином, потрібно поставити перешкоди, які запроваджені захисту з метою зниження криміногенного потенціалу пияцтва.
Отже, необхідно вивчати не лише конкретну злочинність, але й конкретні процеси її причинності.
2. Поняття причинності в кримінології.
Діалектика визначає причинність як об’єктивний, загальний, генетичний (попереджуючий) зв’язок між явищами. Це філософська категорія для позначення моменту універсальної взаємодії предметів і явищ матеріального світу, який полягає в утворенні або породженні одними предметами і явищами (причинами) інших (наслідків).
На думку інших авторів, причинність – це один із видів зв’язку речей та явищ, це – зв’язок продуктивний, або як говорить “генетичний”, тобто такий, що визначає саме факт народження якогось явища, процесу. Коли говорять про причинність, використовують категорії “причина та наслідок”, “причинні ланцюги”, “причинні комплекси”, т.д.
Можна виділити такі особливості причинних зв’язків:
1) причина, виробляючи дію, породжує наслідок.
Для дії причини потрібні певні умови, але самі по собі умови не можуть породити наслідок; вони, лише коли починає діяти причина, перетворюють можливість вчинення злочину в дійсність. Так, пасивна позиція очевидців злочину – це умова успішного досягнення злочинного результату, але не причина злочину.
Сфера дії причин – це перш за все, стадії мотивації та прийняття рішення, коли мова йде про формування мотиву, мети, визначення засобів її досягнення саме як злочинних;
2) існує послідовність у часі, дії, причині та наслідку. Причина завжди передує по часу наслідку хоча часовий інтервал тут може бути і дуже маленьким. Тому важливо спеціально проаналізувати, що передувало злочину, росту злочинності, і не приймати їх соціальні наслідки за причину;
3) наслідок не може бути причиною такої самої причини. Так, новий стан злочинності обумовлює новий стан суспільства, а такий новий стан суспільства, у свою чергу, якщо кардинально не змінюються його характеристики, буде породжувати злочинність з новими характеристиками;
4) існує однозначне відношення причини та наслідку: дія однієї і тієї ж причини в одних і тих же умовах завжди породжує один і той же наслідок;
5) причина не зводиться до наслідку. Наслідок не повторює причину. Він – результат перетворення об’єкту.
Складність, бага’
Тема № 6 Заняття ІІ
І. Поняття індивідуального попередження злочинів
Індивідуальне попередження — це перш за все, вплив на осіб, від яких можна очікувати вчинення злочинів, на їх соціальне середовище. Цей вид діяльності являє собою цілеспрямовану роботу з конкретною людиною та її найближчим оточенням.
Об’єктами такого попередження є ???, поведінка та тип життя яких свідчить про реальні можливості вчинення ними злочинів. Погляди, мотиви, система ціннісних орієнтацій особистості можуть стати підрунтям для здійснення профілактичного впливу на неї лише у випадку, коли ці погляди, мотиви, орієнтації проявились в анти суспільній поведінці.
Виходячи з механізму злочинної поведінки, індивідуальне попередження повинно бути спрямоване на особистість та її негативні риси, середовище, яке її формує, а також умови, обставини та ситуації, що сприяють чи полегшують вчинення кримінально караних діянь.
Таким чином, індивідуальне попередження злочинної поведінки — це діяльність державних та недержавних органів, організацій та їх представників по виявленню осіб, від яких можна очікувати вчинення злочинів, і здійснення на них та оточуюче їх мікросередовище позитивного, корегуючого впливу.
Заходи індивідуального попередження, що реалізуються стосовно особи, відіграють роль такого соціального інструменту, який призначений нейтралізувати чи усунути внутрішні негативні риси цієї особистості та її поведінки. Коли ж вплив спрямований на соціальне мікро середовище, то нейтралізуються або усуваються зовнішні негативні елементи матеріального та духовного порядку, які деформують особистість (несприятливі матеріальні та побутові умови життя індивідуума, негативні між особистісні відносини і т.п.).
ІІ. Об’єкти та зміст індивідуального попередження злочинів.
У деталізованому виді об’єктами індивідуального попередження злочинної поведінки є:
Анти суспільна поведінка та спосіб життя особи, з боку якої можливе (вірогідне) вчинення злочину;
Кримінологічно значимі особистісні характеристики людини, що визначають деформацію її поведінки;
Кримінологічно значимі пси фізіологічні особливості (у міру їх можливого виправлення, зміни, лікування: осудні аномалії в психіці, відхилення у сексуальній поведінці, т.п.),
Безпосередні умови несприятливого формування та життєдіяльності особистості (сім’я, робота, оточення, т. ін.).
Елементи негативної життєвої ситуації, які об’єктивно мають криміногенний характер та існують досить тривалий час.
Метою індивідуального попередження є позитивна корекція особистості, яка веде до змін її поведінки від антигромадської до законослухняної.
Досягнення цієї мети вимагає вирішення ряду конкретних завдань:
а) виявлення осіб, поведінка яких свідчить про реальну можливість вчинення злочинів;
б) виявлення джерел негативного впливу на них;
в) прогнозування індивідуальної поведінки;
г) планування заходів індивідуальної профілактики;
д) позитивно керуючий вплив.
Для правоохоронних органів існують ще два важливих завдання, реалізація яких регламентована правовими актами, а виконання здійснюється стосовно суворо визначених категорій осіб, оскільки виконання цих завдань з проникненням у сферу особистих інтересів і навіть свобод громадян. Мова йде. По-перше, про постановку осіб на облік і, по-друге. Про контроль за їх поведінкою та способом життя.
Однією із найсуворіших форм такого обліку та контролю є встановлення адміністративного нагляду органів внутрішніх справ за деякими категоріями осіб, які звільнились з місць позбавлення волі (Закон України від 01.12.94 р. “Про адміністративний нагляд за особами, що звільнилися з місць позбавлення волі”): особливо небезпечних рецидивістів; осіб, засуджених за наркоманію; злісні порушники режиму утримання тощо).
На обліку в органах внутрішніх справ перебувають особи, засуджені до кримінальних покарань, не зв’язаних з позбавленням волі (наказ МВС України № 52 – 92 р.) та інші категорії громадян.
З метою забезпечення ефективності індивідуального попередження злочинної поведінки важливо дотримуватись таких основних вимог:
Своєчасність
Несвоєчасне виявлення осіб з анти суспільними установками, причин та умов злочинності збільшує вірогідність вчинення злочинів.
2. Послідовність.
Індивідуальний вплив повинний бути таким, щоб його інтенсивність послідовно зростала чи зменшувалась у залежності від результатів.
3. Реальність.
Заходи впливу об’єктивно повинні відповідати можливостям їх реалізації.
4. Законність.
Індивідуальне попередження будується на основі суворого дотримання законодавства, прав, свобод та законних інтересів громадян.
У процесі вивчення особистості як об’єкта попереджувального впливу аналізуються:
злочинна чи інша протиправна поведінка;
обставини, що спричиняють та обумовлюють злочинну чи іншу протиправну поведінку;
соціально-демографічні характеристики (освіта, вік і т. ін.).
індивідуально-психологічні особливості, зокрема рівень інтелекту;
наявність схильностей анти суспільного характеру (до алкоголю, наркотиків, сексуальні збочення тощо);
ознаки злочинного досвіду (особливі навички тощо).
умови життя та найближче оточення.
З метою всебічного вивчення особистості застосовуються такі основні методи:
ознайомлення з різними документами;
аналіз вчинків особи;
бесіди з громадянами, які добре знають особу;
вивчення медичних та інших документів, оточуючого середовища і т. ін.
ІІІ. Прогнозування індивідуальної злочинної поведінки та планування попереджувальної роботи
У процесі вивчення особистості здійснюється прогнозування індивідуальної злочинної поведінки або індивідуальне прогнозування. Це досить складне завдання, і вирішується воно на підставі оцінки всієї сукупності внутрішніх та зовнішніх факторів. Індивідуальне прогнозування може бути лише вірогідним — це прогнозування можливої злочинної поведінки. Чим точнішою та повнішою є інформація — прогноз про особу, тим ефективнішими є заходи попередження злочинності. Можливість передбачити поведінку людини залежить від того, наскільки ми знаємо обставини, що її визначають, а також програму, за якою вона реалізується зсередини.
Прогнозування злочинної поведінки та індивідуальне попередження, як правило складає єдиний процес. Попередження саме по собі передбачає постійне, всебічне та глибоке вивчення особистості, її поведінки, зв’язків та намірів. Отримана у результаті цього інформація і прогноз, що на її підставі, впливають на корекцію плану індивідуальної роботи.
Для працівників правоохоронних органів одним із важливих завдань є вирішення питання про постановку особи на профілактичний облік. Це рішення повинно ґрунтуватись на суровому дотриманні відомчих нормативних приписів (інструкцій, наказів тощо).
Постановка на облік викликає необхідність застосування інтенсивних заходів впливу. Неоціниму допомогу тут можуть надати плани індивідуальної роботи.
Планування має на меті впорядковувати складний та багатогранний процес попереджувального впливу, зробити його цілеспрямованим, визначити найраціональніші шляхи роботи з даною особою, брати такі тактичні методи та прийоми, які забезпечили б ефективне досягнення мети попередження злочинної поведінки в конкретній ситуації, що склалась.
Загальний підхід до створення названих планів полягає у тому, що планування заходів повинно відповідати таким основним напрямкам:
Ознайомлення з особистістю та середовищем, що її оточує: отримання повної інформації про особу, виявлення всебічних даних про середовище, у якому живе особа.
Реалізація поточних заходів індивідуального попередження: постійні зустрічі з особами, які перебувають на профілактичному обліку та здійснення постійного контролю за їх поведінкою.
Вжиття заходів щодо попередження правопорушень незлочинного характеру та малозначних злочинів (заходи примусового характеру, притягнення до адміністративної відповідальності тощо).
Вжиття заходів щодо профілактики задуманих та підготовлюємих злочинів (схиляння осіб до добровільної відмови від злочинів, ізоляція лідерів та організаторів тощо).
контроль ефективності заходів індивідуального попереджувального впливу: направлення запитів про поведінку осіб за місцем роботи, опитування оточуючих особу осіб тощо.
Підготовка матеріалів для зміни статусу особи, яка перебуває на профілактичному обліку (зняття з обліку, направлення матеріалів до суду для притягнення до відповідальності тощо).
Всі названі вище методи вивчення особистості використовуються в межах стадії, що передує безпосередньому здійсненню профілактичному впливу.
ІІІ. Методи індивідуального попередження злочинів.
Застосування методів індивідуального попередження злочинної поведінки передбачає досить тривалий та систематичний вплив. Але при цьому повинен комплексно використовуватись весь арсенал методів, всі сили та засоби впливу на особистість, які відповідають демократичним принципам ставлення до особистості.
Можна поділити такі методи індивідуального впливу:
- переконання; - надання допомоги; - примус.
Метод переконання — це комплекс виховних, роз’яснюючих заходів, що здійснюються з метою зміни анти суспільної спрямованості особистості т закріплення її позитивної соціальної орієнтації. Переконання застосовується для подання чи нейтралізації основних антигромадських орієнтацій, що можуть привести до вчинення злочинів.
Основними формами реалізації методу переконання є:
В процесі реалізації методів переконання застосовуються різні психологічні прийоми впливу на розум, почуття та волю правопорушника. На практиці позитивно себе зарекомендували бесіди. В індивідуальному попередженні злочинної поведінки використовуються бесіди трьох видів:
- ознайомча; - попереджуюча; - виховна.
Для того, щоб ознайомча бесіда була ефективною та предметною, необхідно зібрати якомога більше інформації про саму, її поведінку, оточення, зв’язки і т. ін.
Попереджуюча бесіда проводиться або за наявності фактів антигромадської поведінки осіб, взятих на профілактичний облік, або без будь-яких зовнішніх підстав, у порядку повсякденної роботи.
Виховна бесіда є близькою за метою, змістом, способами впливу до попереджуючої бесіди, проте вона проводиться, як правило, у неофіційній обстановці, частіше представниками громадськості за місцем роботи, навчання особи, стосовно якої реалізується даний захід.
Метод надання допомоги, як правило, є одним із найефективніших у діяльності суб’єктів попередження злочинності. Він стосується працевлаштування, покращення. Покращення побутових умов тощо.
Заходи допомоги реалізуються також шляхом впливу на соціальне мікро середовище особи, з якою ведеться профілактична робота. Для виключення негативного впливу з носіями такого впливу проводиться індивідуально-попереджувальна діяльність.
Метод примусу — є одним із головних у діяльності правоохоронних органів. Заснований виключно на законі, цей метод дає можливість своєчасно попереджувати протиправну злочинну діяльність осіб, які під контролем, захищати громадян від їх протиправних посягань. Цей метод реалізується шляхом застосування різних за юридичною природою, змістом та спрямованістю заходів впливу, які регламентовані законодавством у цілому та окремими галузями права.
До основних заходів примусу, що застосовуються правоохоронними органами, відносяться:
адміністративний арешт та адміністративне затримання;
штраф;
примусове лікування хронічних алкоголіків та наркоманів;
адміністративний нагляд за особами, які звільнилися з місць позбавлення волі.
До кримінально-правових заходів індивідуального попередження злочинної поведінки можна віднести такі, як притягнення до відповідальності осіб по статтях КК з так званою “подвійною превенцією” (погроза вбивством; виготовлення, збереження та збут зброї тощо).
Суттєву специфіку має індивідуальне попередження злочинної поведінки у тих випадках, коли відсутня інформація про осіб, які вчинили нерозкриті злочини і винуватці можуть продовжувати злочинну діяльність. Джерелами такої інформації щодо вірогідних об’єктів профілактики можуть бути:
книги та журнали обліку злочинів і пригод (КОЗП);
кримінальні справи, матеріали про відмову у порушенні кримінальних справ та про її зупинення і закриття;
матеріали про адміністративні та інші правопорушення;
вироки, постанови та ухвали судів;
заяви громадян;
повідомлення засобів масової інформації.
Використання цих відомостей дозволяє приблизно окреслити коло осіб, з якими необхідно активізувати індивідуальну профілактику.
Тема № 6 Заняття ІІ
1. Поняття індивідуального попередження злочинів
Індивідуальне попередження — це перш за все, вплив на осіб, від яких можна очікувати вчинення злочинів, на їх соціальне середовище. Цей вид діяльності являє собою цілеспрямовану роботу з конкретною людиною та її найближчим оточенням.
Об’єктами такого попередження є ???, поведінка та тип життя яких свідчить про реальні можливості вчинення ними злочинів. Погляди, мотиви, система ціннісних орієнтацій особистості можуть стати підрунтям для здійснення профілактичного впливу на неї лише у випадку, коли ці погляди, мотиви, орієнтації проявились в анти суспільній поведінці.
Виходячи з механізму злочинної поведінки, індивідуальне попередження повинно бути спрямоване на особистість та її негативні риси, середовище, яке її формує, а також умови, обставини та ситуації, що сприяють чи полегшують вчинення кримінально караних діянь.
Таким чином, індивідуальне попередження злочинної поведінки — це діяльність державних та недержавних органів, організацій та їх представників по виявленню осіб, від яких можна очікувати вчинення злочинів, і здійснення на них та оточуюче їх мікросередовище позитивного, корегуючого впливу.
Заходи індивідуального попередження, що реалізуються стосовно особи, відіграють роль такого соціального інструменту, який призначений нейтралізувати чи усунути внутрішні негативні риси цієї особистості та її поведінки. Коли ж вплив спрямований на соціальне мікро середовище, то нейтралізуються або усуваються зовнішні негативні елементи матеріального та духовного порядку, які деформують особистість (несприятливі матеріальні та побутові умови життя індивідуума, негативні між особистісні відносини і т.п.).
ІІ. Об’єкти та зміст індивідуального попередження злочинів.
У деталізованому виді об’єктами індивідуального попередження злочинної поведінки є:
Анти суспільна поведінка та спосіб життя особи, з боку якої можливе (вірогідне) вчинення злочину;
Кримінологічно значимі особистісні характеристики людини, що визначають деформацію її поведінки;
Кримінологічно значимі пси фізіологічні особливості (у міру їх можливого виправлення, зміни, лікування: осудні аномалії в психіці, відхилення у сексуальній поведінці, т.п.),
Безпосередні умови несприятливого формування та життєдіяльності особистості (сім’я, робота, оточення, т. ін.).
Елементи негативної життєвої ситуації, які об’єктивно мають криміногенний характер та існують досить тривалий час.
Метою індивідуального попередження є позитивна корекція особистості, яка веде до змін її поведінки від антигромадської до законослухняної.
Досягнення цієї мети вимагає вирішення ряду конкретних завдань:
а) виявлення осіб, поведінка яких свідчить про реальну можливість вчинення злочинів;
б) виявлення джерел негативного впливу на них;
в) прогнозування індивідуальної поведінки;
г) планування заходів індивідуальної профілактики;
д) позитивно керуючий вплив.
Для правоохоронних органів існують ще два важливих завдання, реалізація яких регламентована правовими актами, а виконання здійснюється стосовно суворо визначених категорій осіб, оскільки виконання цих завдань з проникненням у сферу особистих інтересів і навіть свобод громадян. Мова йде. По-перше, про постановку осіб на облік і, по-друге. Про контроль за їх поведінкою та способом життя.
Однією із найсуворіших форм такого обліку та контролю є встановлення адміністративного нагляду органів внутрішніх справ за деякими категоріями осіб, які звільнились з місць позбавлення волі (Закон України від 01.12.94 р. “Про адміністративний нагляд за особами, що звільнилися з місць позбавлення волі”): особливо небезпечних рецидивістів; осіб, засуджених за наркоманію; злісні порушники режиму утримання тощо).
На обліку в органах внутрішніх справ перебувають особи, засуджені до кримінальних покарань, не зв’язаних з позбавленням волі (наказ МВС України № 52 – 92 р.) та інші категорії громадян.
З метою забезпечення ефективності індивідуального попередження злочинної поведінки важливо дотримуватись таких основних вимог:
Своєчасність
Несвоєчасне виявлення осіб з анти суспільними установками, причин та умов злочинності збільшує вірогідність вчинення злочинів.
2. Послідовність.
Індивідуальний вплив повинний бути таким, щоб його інтенсивність послідовно зростала чи зменшувалась у залежності від результатів.
3. Реальність.
Заходи впливу об’єктивно повинні відповідати можливостям їх реалізації.
4. Законність.
Індивідуальне попередження будується на основі суворого дотримання законодавства, прав, свобод та законних інтересів громадян.
У процесі вивчення особистості як об’єкта попереджувального впливу аналізуються:
злочинна чи інша протиправна поведінка;
обставини, що спричиняють та обумовлюють злочинну чи іншу протиправну поведінку;
соціально-демографічні характеристики (освіта, вік і т. ін.).
індивідуально-психологічні особливості, зокрема рівень інтелекту;
наявність схильностей анти суспільного характеру (до алкоголю, наркотиків, сексуальні збочення тощо);
ознаки злочинного досвіду (особливі навички тощо).
умови життя та найближче оточення.
З метою всебічного вивчення особистості застосовуються такі основні методи:
ознайомлення з різними документами;
аналіз вчинків особи;
бесіди з громадянами, які добре знають особу;
вивчення медичних та інших документів, оточуючого середовища і т. ін.
ІІІ. Прогнозування індивідуальної злочинної поведінки та планування попереджувальної роботи
У процесі вивчення особистості здійснюється прогнозування індивідуальної злочинної поведінки або індивідуальне прогнозування. Це досить складне завдання, і вирішується воно на підставі оцінки всієї сукупності внутрішніх та зовнішніх факторів. Індивідуальне прогнозування може бути лише вірогідним — це прогнозування можливої злочинної поведінки. Чим точнішою та повнішою є інформація — прогноз про особу, тим ефективнішими є заходи попередження злочинності. Можливість передбачити поведінку людини залежить від того, наскільки ми знаємо обставини, що її визначають, а також програму, за якою вона реалізується зсередини.
Прогнозування злочинної поведінки та індивідуальне попередження, як правило складає єдиний процес. Попередження саме по собі передбачає постійне, всебічне та глибоке вивчення особистості, її поведінки, зв’язків та намірів. Отримана у результаті цього інформація і прогноз, що на її підставі, впливають на корекцію плану індивідуальної роботи.
Для працівників правоохоронних органів одним із важливих завдань є вирішення питання про постановку особи на профілактичний облік. Це рішення повинно ґрунтуватись на суровому дотриманні відомчих нормативних приписів (інструкцій, наказів тощо).
Постановка на облік викликає необхідність застосування інтенсивних заходів впливу. Неоціниму допомогу тут можуть надати плани індивідуальної роботи.
Планування має на меті впорядковувати складний та багатогранний процес попереджувального впливу, зробити його цілеспрямованим, визначити найраціональніші шляхи роботи з даною особою, брати такі тактичні методи та прийоми, які забезпечили б ефективне досягнення мети попередження злочинної поведінки в конкретній ситуації, що склалась.
Загальний підхід до створення названих планів полягає у тому, що планування заходів повинно відповідати таким основним напрямкам:
Ознайомлення з особистістю та середовищем, що її оточує: отримання повної інформації про особу, виявлення всебічних даних про середовище, у якому живе особа.
Реалізація поточних заходів індивідуального попередження: постійні зустрічі з особами, які перебувають на профілактичному обліку та здійснення постійного контролю за їх поведінкою.
Вжиття заходів щодо попередження правопорушень незлочинного характеру та малозначних злочинів (заходи примусового характеру, притягнення до адміністративної відповідальності тощо).
Вжиття заходів щодо профілактики задуманих та підготовлюємих злочинів (схиляння осіб до добровільної відмови від злочинів, ізоляція лідерів та організаторів тощо).
контроль ефективності заходів індивідуального попереджувального впливу: направлення запитів про поведінку осіб за місцем роботи, опитування оточуючих особу осіб тощо.
Підготовка матеріалів для зміни статусу особи, яка перебуває на профілактичному обліку (зняття з обліку, направлення матеріалів до суду для притягнення до відповідальності тощо).
Всі названі вище методи вивчення особистості використовуються в межах стадії, що передує безпосередньому здійсненню профілактичному впливу.
ІІІ. Методи індивідуального попередження злочинів.
Застосування методів індивідуального попередження злочинної поведінки передбачає досить тривалий та систематичний вплив. Але при цьому повинен комплексно використовуватись весь арсенал методів, всі сили та засоби впливу на особистість, які відповідають демократичним принципам ставлення до особистості.
Можна поділити такі методи індивідуального впливу:
- переконання; - надання допомоги; - примус.
Метод переконання — це комплекс виховних, роз’яснюючих заходів, що здійснюються з метою зміни анти суспільної спрямованості особистості т закріплення її позитивної соціальної орієнтації. Переконання застосовується для подання чи нейтралізації основних антигромадських орієнтацій, що можуть привести до вчинення злочинів.
Основними формами реалізації методу переконання є:
В процесі реалізації методів переконання застосовуються різні психологічні прийоми впливу на розум, почуття та волю правопорушника. На практиці позитивно себе зарекомендували бесіди. В індивідуальному попередженні злочинної поведінки використовуються бесіди трьох видів:
- ознайомча; - попереджуюча; - виховна.
Для того, щоб ознайомча бесіда була ефективною та предметною, необхідно зібрати якомога більше інформації про саму, її поведінку, оточення, зв’язки і т. ін.
Попереджуюча бесіда проводиться або за наявності фактів антигромадської поведінки осіб, взятих на профілактичний облік, або без будь-яких зовнішніх підстав, у порядку повсякденної роботи.
Виховна бесіда є близькою за метою, змістом, способами впливу до попереджуючої бесіди, проте вона проводиться, як правило, у неофіційній обстановці, частіше представниками громадськості за місцем роботи, навчання особи, стосовно якої реалізується даний захід.
Метод надання допомоги, як правило, є одним із найефективніших у діяльності суб’єктів попередження злочинності. Він стосується працевлаштування, покращення. Покращення побутових умов тощо.
Заходи допомоги реалізуються також шляхом впливу на соціальне мікро середовище особи, з якою ведеться профілактична робота. Для виключення негативного впливу з носіями такого впливу проводиться індивідуально-попереджувальна діяльність.
Метод примусу — є одним із головних у діяльності правоохоронних органів. Заснований виключно на законі, цей метод дає можливість своєчасно попереджувати протиправну злочинну діяльність осіб, які під контролем, захищати громадян від їх протиправних посягань. Цей метод реалізується шляхом застосування різних за юридичною природою, змістом та спрямованістю заходів впливу, які регламентовані законодавством у цілому та окремими галузями права.
До основних заходів примусу, що застосовуються правоохоронними органами, відносяться:
адміністративний арешт та адміністративне затримання;
штраф;
примусове лікування хронічних алкоголіків та наркоманів;
адміністративний нагляд за особами, які звільнилися з місць позбавлення волі.
До кримінально-правових заходів індивідуального попередження злочинної поведінки можна віднести такі, як притягнення до відповідальності осіб по статтях КК з так званою “подвійною превенцією” (погроза вбивством; виготовлення, збереження та збут зброї тощо).
Суттєву специфіку має індивідуальне попередження злочинної поведінки у тих випадках, коли відсутня інформація про осіб, які вчинили нерозкриті злочини і винуватці можуть продовжувати злочинну діяльність. Джерелами такої інформації щодо вірогідних об’єктів профілактики можуть бути:
книги та журнали обліку злочинів і пригод (КОЗП);
кримінальні справи, матеріали про відмову у порушенні
кримінальних справ та про її зупинення і закриття;
матеріали про адміністративні та інші правопорушення;
вироки, постанови та ухвали судів;
заяви громадян;
повідомлення засобів масової інформації.
Використання цих відомостей дозволяє приблизно окреслити коло осіб, з якими необхідно активізувати індивідуальну профілактику.