Художня функція образу Соні Мармеладової у розкритті ідейного змісту роману

Абельтін Е.А., Литвинова В.І., Хакаський державний університет ім. Н.Ф. Катанова

Абакан, 1999

Усім ходом роману, ланцюгом епізодів, структурної сукупністю застосованих ним художніх засобів Достоєвський показав повністю розтрощений ідеї Раскольникова.

Навіщо ж письменнику знадобився ще епілог?

Як правило, епілог повідомляє інформацію про долі персонажів за межами романного часу. З епілогу ми дізнаємося про смерть Пульхерії Олександрівни, про шлюб між Дуней і Разуміхіним, про підприємницьку діяльність Разуміхіна.

Але ми маємо справу з незвичайним романом, і епілог у нього носить своєрідний характер. Достоєвському треба було показати, що ідея Раскольнікова відкинута тим самим бідним людом, в ім'я якого і замишлялася. Раскольников не прийнятий народом не просто за вбивство, а за проведення безглуздої ідеї. Люди не визнали за ним право вбивати.

Мотив відкидання не отримав повного розвитку в самому романі. Раскольников не хотів зважати на думку не тільки лихварки, але і Лисавета, Миколки, міщани та інших. Але і вони не розуміли героя, що особливо яскраво проявляється у сцені покаяння на площі. Умовляючи Раскольникова покаятися. Соня переконувала його прислухатися до голосу народної совісті.

Зачитаємо сторінку покаяння: "Піди на перехрестя, вклонися народу, поцілунок землю, бо ти і перед нею згрішив, і скажи всьому світу вголос:" Я вбивця ". Він весь затремтів, пригадавши це. І до того вже задавила його безвихідна туга і тривога всього цього часу, але особливо останніх годин, що він так і кинувся у можливість цього цільного, нового, повного відчуття. Якимось припадком воно до нього раптом підступило: загорілося в душі однієї іскрою і раптом, як вогонь, охопило все. Всі разом в ньому розм'якшилися, і ринули сльози. Як стояв, так і впав він на землю ... Він став на коліна серед площі, вклонився до землі і поцілував цю брудну землю, з насолодою і щастям ... "

Покаяння перед народом не мало нічого спільного з визнанням своєї провини перед Порфирієм, перед державним судом. Сповідь на площі повинна була помирити Раскольникова з народом. Народ прийняв його за п'яного, поставився до покаяння іронічно. Каторжани теж сторонилися Раскольникова: "Здавалося, він і вони були різних націй.

Він і вони дивилися один на одного недовірливо і неприязно. Він знав і розумів загальні причини такого роз'єднання; але ніколи не допускав він колись, щоб ці причини були насправді такі глибокі і сильні ... Його ж самого не любили і уникали все. Його навіть стали під кінець ненавидіти ... Зневажали його, сміялися над ним, сміялися над його злочином ті, які були набагато його злочинні. "" Ти пан! - Казали йому. - Чи тобі було з сокирою ходити, не панське зовсім справа ".

Якщо "мокру справу" не єдиного Раскольникова навіть з кримінальниками, то це означало одне: ідея, яка лежала в основі вбивства, перетворювала героя на ворога народу.

Що віщує сон Раскольнікова в епілозі?

Цілі селища та міста заражалися морової виразкою та сумасшествовалі: не знали, що вважати злом, що добром, вбивали один одного в безглуздій злості, забули ремесла. Почалися пожежі, голод. Врятувалися лише обрані, призначені почати новий рід людей і нове життя. Людей винищували трихіни - круглі черв'яки, личинки яких паразитують в м'язах тварин і з їх м'ясом передаються людині.

Алегорія очевидна: нице і тварина передасться людині через "вселяються в тіла людей духів, обдарованих розумом і волею". Образ трихінелою використаний потім Максиміліаном Волошиним у вірші "трихіни":

Достоєвський підкреслює в епілозі усвідомлення швидкого перелому: чим гірше йдуть справи у світі, тим необхідності порятунку. "А хто витерпить до кінця, той спасеться" - таким зазнало до кінця в епілозі і виявляється Раскольников. На піку мучили його жахів його пронизала любов.

Нам належить з'ясувати, чому саме Соня "воскресила" Раскольникова.

Згідно П.С. Соловйову (російському поету, філософу, публіцисту), серед населяють світ живих істот є єдиний центр Божественного задуму про світ. Цей центр є Душа світу, Софія. Вона ж - тіло Христове. У вселенському розумінні тіло Христове є Церква. Отже, Софія є Церква, наречена Божественного Логосу. Вона ж, як жіночна індивідуальна особистість, є Пресвята Діва Марія. Батько П. Флоренський розвиває вчення Соловйова, відкидаючи вчення про падіння: Софія є душа і совість людства, Ходатаіца та Заступниця "перед Словом Божим, що судить тварюка і розсікає її надвоє ..."

Усі вчинки Соні Мармеладової співвіднесені з цим навчанням. Вона не хоче свого безчестя, вона взяла його на себе задля порятунку дітей своєї сухотної мачухи. Страждаючи і залишаючись душевно чистою, вона переносить бруд свого становища зі смиренням і лагідністю. "Вона беззахисна в миру, але тим не менш перебуває під найглибшої охороною Отця Небесного". Її доля є вираз "таємниці Царства Божого, яке приходить до малих і потребують опіки, а не до великих і мудрим; митарі і блудниці приймають його, а упорядковані і поважні замикаються від нього."

За вченням Павла Флоренського, "істоти, що почали життя свою любов'ю до абсолютного добра, від століття живуть в Царстві Божім, занепалі істоти, пройшовши більш-менш довгий шлях розвитку і звільнившись від зла, також все рано чи пізно стають поступово членами Царства Божого. Врешті-решт все підкоряться Бога ".

Як бачимо, Достоєвський ставить знак рівності між релігійністю і моральністю: Бог - це любов наша до близьких і далеких. Свобода - це можливість дати нужденним. Рівність - це взаємна повага. На цих засадах можливо єднання людей. Соня - уособлення доброти, самопожертви, лагідності і всепрощення.

В її образі втілена одна з основних ідей творчості Достоєвського: шлях до щастя і моральному відродженню людини проходить через страждання, християнське смирення, віру в "божий промисел".

Я.О. Зунделович вважає, що Соня "тільки рупор ідей, не знаходили собі адекватного художнього втілення, необхідних Достоєвському як релігійному проповідника, а не як письменнику. Вона вказує Раскольнікову шлях порятунку в словах, позбавлених естетичної сльози".

Це принципово важливе питання, що вимагає осмислення. Більшість дослідників творчості Достоєвського сходяться на думці про те, що образ Соні дидактичний. "Злочин і кара" - перший роман, в якому письменник спробував висловити свої релігійно-естетичні погляди. У чернетках Достоєвський вказав, що "ідея роману" - "православне погляд, у чому є православ'я?".

Якщо довіритися Зунделович, не побачити знак питання в записній книжці Достоєвського, то образ Соні дійсно не мав би художнього значення. Спробуємо усунути Соню з роману і одразу ж побачимо, як зруйнується структура твору. Звести образ Соні до голою схемою виявляється неможливим.

Достоєвський розумів, що пияцтво, проституція і злочин - це наслідок не первородного гріха, а несправедливо влаштованої середовища. Професія Соні - результат умов, в яких вона намагається вижити. Ні коштів, ні становища, ні освіти вона не могла поставити на свій захист від злісного світу. І, тим не менш, Достоєвський знайшов у Соні, у беззахисному підлітка, джерело власних вірувань, власних дій, продиктованих совістю і волею. Тому вона і могла стати героїнею роману, в якому показано шляхи протистояння світу.

Професія повії ганьбить Соню, але мотиви і цілі, які диктують їй шлях, самовіддані і піднесені. Професію їй довелося вибрати мимоволі, але цілі поставлені їй самій.

Д. Мережковський ототожнює провину Соні з виною Раскольникова:

"Соня - злочинниця, але в ній є і свята, як в Дуні є мучениця, а Раскольников - подвижник". Достоєвський навпаки ставить героїв у суперечливе ставлення співчуття, любові і боротьби, яка, за його задумом, повинна закінчитися твердженням правоти Соні. Раскольников здійснює подвійне вбивство, щоб стати володарем "над мурашником", Соня робить зло собі, щоб мати можливість надати добро знедоленим і беззахисним. Достоєвський вважає її жертовність подвигом і звинувачує світ, який спалює її на вогнищі ганьби.

Раскольников впевнений, що Соня піде за ним, а приголомшена Соня не може кинути малюків, яких їй і прикрити від неподобства нічим, як тільки тілом своїм. Достоєвський бачив, що в житті так уклалося, що не завжди можна слідувати тільки добра і завжди уникати зла.

Христос, за Євангелієм, врятував блудницю від людей, що зібралися побити її камінням і та, прозрівши, залишила грішне діло, ставши святий. Обставини життя не дозволяли Соні перестати "грішити". Вічна Сонечка не тільки страдниця, вона по-справжньому любить усіх, хто гине, собі подібних. Вона жертвує собою не через добрість страждання, не заради загробного блаженства своєї душі, а для того, щоб позбавити від мук ображених і пригноблених.

Вона не нарікає, не плаче, а доводить долею необхідність перебудови світу. Соня діє і "визначає хід подій, а Раскольников змушений чинити так, як задумує вона. (Вже тому ми не можемо назвати образ Соні пасивно-допоміжної фігурою). Двигуном її самовідданості є мрія про особисте щастя, але думки про те, що влаштувало власної частки заховані у неї вглиб, вона без вагань підпорядковує їх альтруїстичним цілям.

Соня надала долю світу волі Бога, а собі призначила робити приватне добро. При цьому вона не переступить через особистість іншого, нікого не образить, не засудить, без розрахунку добровільно пожертвує собою. Худенька і лагідна, вона перепитує: "Що ж, Катерина Іванівна, невже і мені на таку справу піти?" і чує у відповідь: "А що ж, чого берегти? Еко скарб!" Соня сама вибрала дорогу, не відчуваючи ні образи, ні зла до Катерини Іванівні.

Перед Сонею вставав питання і про самогубство. Вона обміркувала його і вибрала відповідь: "А з ними-то що буде ... Раскольников дивно подивився на неї. Він все прочитав в одному її погляді. Стало бути, дійсно в ній самій була вже ця думка, може бути, багато разів і серйозно обмірковувала вона в розпачі, як би разом покінчити, і до того серйозно, що тепер майже й не здивувалася пропозицією його. Навіть жорстокість слів не помітила ... Але він зрозумів цілком, до якої жахливої ​​болю понівечила її, і вже давно, думка про безчесному і ганебне її становищі. Що ж, що ж би допомогло, думав він, по сих пір зупиняти резолюція її покінчити разом? І тут тільки зрозумів він цілком, що важили для неї ці бідні, маленькі діти-сироти і ця жалюгідна, напівбожевільна Катерина Іванівна, з своєю сухоти і з стукання об стіну головою ".

Сила волі і рішучість у Соні були вище, ніж міг припустити Раскольников. Він відмовився від умовностей старої моралі, розуміючи, кому вона вигідна. Соня ж визнавала догми старої моралі, всі правила церковних прописів. Від самогубства її утримувало не стільки роздум про гріх, скільки сироти.

Соня називає себе великою грішницею, але не замолює гріхи, вона рятує гинуть, за інших вона готова віддати "тіло своє". Вона без вагань вступає в боротьбу за Раскольникова з ним самим. Соня відчуває, що він нещасливий, переконання його лякають її. Співчуття змушує її переконати, морально очистити його. У нелегкому процесі воскресіння народжується почуття. Достоєвський простежує етапи становлення великої любові героїв.

У передсмертній сповіді Мармеладова вона з'являється переляканим і нескладним підлітком. Вдруге Раскольніков бачить у Соні розгубленого дитини, потребує захисту. Природно, що Соня бачить в Раскольникова доброго дядька з вищої середовища, який може допомогти її сім'ї у важку хвилину. На поминках вона раптом дізнається, що Він такий же бідняк. Соня вражена, але в ній немає нічого такого, що відчуває шукає допомоги, роздивившись, що марно сподівався.

Бідність Раскольникова перевела їх відносини на новий щабель:

"Цілий світ не знати й смутно увійшов в її душу"; Раскольнікову "все хотілося дивитися в її тихі, ясні очі ..."

Достоєвський викладає історію кохання злочинця і повії в стриманій і делікатної тональності. У "Злочин і кару" любов - це не традиційні стосунки між чоловіком і жінкою, а поєдинок двох правд. Сюжет про жінку, наступної за своїм чоловіком у Сибір, розуміння подвигу чоловіків, жіноча самовідданість в ім'я боргу поетично розроблена Н.А. Некрасовим. У Достоєвського інше: всесвітньо-історична проблематика, боротьба за подолання чужий правди в душі коханого, за воскресіння його особистості.

Після того, як Соня дізналася про бідність Раскольникова, вона відчуває сором, не розуміючи ще, що любить, не здогадуючись, що чекає вбивцю: "Раптом фарба кинулася в її бліде обличчя, і навіть сльози виступили на очах ... Їй було і нудно і соромно, і солодко ... " Це почуття закоханої жінки.

У кульмінаційної частини роману (ч.IV, гл.4) любовна емоція героїв згасає, багато що в їх відносинах втрачає сенс, поведінка Соні в деяких епізодах викликає подив. Це пояснюється тим, що редактор журналу Катков М.М. і його заступник Любимов Н.А. зобов'язали матеріально залежного від них Достоєвського вирізати окремі фрагменти роману. Їх збентежило, що відбулося очищення Соні любов'ю, що повія трактувала християнські ідеї. Коли Катков і Любимов запропонували Л.М. Толстому виключити останню частину "Анни Кареніної" з роману, він, забезпечений і незалежний, видав її окремою брошурою. Затиснутий лещатами злиднів, Достоєвський не мав такої можливості. Відновити повністю вилучене зараз неможливо. Толстой берег свої рукописи та чернетки. Бездомний Достоєвський не зберігав чернеток, а редактор "Русского вісника" знищив початкові рукописи.

Відновлення фрагментів втрачених сюжетно-фабульний ланок робить зрозумілим звучання деяких фраз у понівеченій чолі. "У мене тепер ти одна, - каже Раскольников, - підемо разом". Відновлений абзац розкриває повноту почуттів героїв: "А ми з тобою прокляті, слідчо нам дорога одна, хоч ми і в різні боки дивимося. Ти тепер моя повелителька і моя доля, життя - все ..."

Так кажуть коханої, з якою разом підеш на край світу, на вогнище, на розп'яття. У втрачених сторінках залишилася "таємниця" Соні, її уявлення про Христа: "Я сама була Лазар, і Христос, воскресив мене". Вона намірилася врятувати Раскольникова, який став їй ближче матері і батька.

Катков "надав читання Євангелія інший колорит", але наївна цілеспрямованість Соні вирвати Раскольникова з гріха збереглася. Вона перетворює думку про Бога не в обряди, а в ідею порятунку заблукали. Достоєвський бачив у смиренні силу, здатну без політики лікувати суспільство. Катков знищив слова, в яких Соня висловила своє розуміння смирення, пов'язані з ним свої надії, віру в майбутнє. Те художньо своєрідне ціле, органічно злите з образом Соні, пропало для нас. Однак, спираючись на логіку роману, можна відкрити "таємницю" Соні: у неї немає страху смерті. Самовідданість однієї особи має викликати таке ж у відповідь самовідданість інших особистостей. Тоді й буде доведено, що смиренність - наймогутніша сила. Смирення призведе до загального братерства і любові.

Соня, звісно, ​​не розуміла, що її "таємниця" зводиться до інтерпретації Євангелія в дусі утопічного соціалізму. Катков ж бачив у цьому прояв "нігілізму" і не міг допустити на сторінках свого журналу "останніх виразів пристрасті".

Кожен по-своєму, але і Соня, і Раскольников прагнули до царства божого на землі, вони близькі за своєю кінцевої мети. Саме глибинне в душі Раскольникова Соні допомогла розпізнати любов. Вона побачила в ньому найближчої людини, і вже ні острог, ні каторга не могли стати перешкодою для її єднання з вибраним, для розуміння, що за первісною своєю природою він прагнув до тієї ж мети, що й вона. Соня сприяла остаточного краху його нелюдської ідеї.

Чи можна вважати, що Соня теж "переступила" межу суспільної моралі? Раскольніков каже їй: "Ти теж переступила, загубила життя своє".

Які причини "злочину" Соні?

Вони схожі на ті, за якими переступив Раскольніков: злидні, страждання дітей Катерини Іванівни, пияцтво батька, соціальна несправедливість.

У чому якісну відмінність Соні від Раскольникова?

Соня губить своє життя заради життя інших людей, дітей; Раскольников вбиває людей, щоб довести свою перевагу. Люди тяглися до Соні і цуралися Раскольникова. Раскольников живе розумом. Соня - серцем.

Якими прикладами з тексту можна підтвердити, що Соня - уособлення доброти, самопожертви, лагідності, всепрощення?

ч.I, гл.2; ч.III, гл.4; ч.IV, гл.4; ч.V, гл.4; ч.VI, гл.5, 8; епілог, гл.2.

Чому каторжани люблять Соню?

На переконання Достоєвського, Соня висловлює народні ідеали добра і справедливості.

Чи стали переконання Соні переконаннями Раскольникова?

В епілозі роману Достоєвський каже, що страждання, перенесені героями, відкрили їм дорогу до щастя, що "їх воскресила любов".

Список літератури

Лоський Н.О. Бог і світове зло. М., 1994, с.104-105, 201.

Кудрявцев Ю.Г. Три кола Достоєвського. МДУ, 1991, с. 222-226.

Фрідлендер Г. "Злочин і кара" Достоєвського. М., 1970, с. 5-26.

Етов В.І. Достоєвський. Нарис творчості. М., 1968, с. 176-183.

Зунделович Я.О. Романи Достоєвського. Ташкент, 1963, с. 52-56.

Кирпотине В.Я. Достоєвський - художник. М., 1978, с. 130-136.

Волошин М. Вибране. Мінськ, 1993, с. 104.